Кулик Борис Миколайович 2 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 5Следующая ⇒

§ 52. Узагальнено-особові речення

Узагальнено-особовим називається речення, із

складу якого підмет усунено в зв'язку з узагальненням, а

через це і неконкретністю діючої особи, наприклад: 1. Шилом

моря не нагрієш (Н. тв. ). 2. Дивишся й не надивишся, дишеш

і че надишешся тим чистим повітрям (Н. -Л. ).

За вживанням узагальнено-особові речення становлять два

різновиди:

1) узагальнено-особові речення, що широко вживаються в

афористичній мові (в прислів'ях, приказках, загадках) або

становлять вислови-афоризми, зокрема сентенційні (повчальні);

2) узагальнено-особові речення, що вживаються у

розповідях і виступають синонімічними до особових речень, а саме:

коли вони означають дію або стан самого оповідача і

відносяться до першої особи.

І. Для узагальнено-особових речень, що становлять перший

різновид, характерним є усунення підмета-займенника при

головному члені, вираженому дієсловом у формі будь-якої

особи, наприклад: 1. Здобудемо освіту, побачим більше світу

Щ. тв. ). 2. Чистим зерном сійте поле, вродить хліб як море

(Н. тв. ).

Як бачимо, у наведених реченнях головний член,

виражений дієсловом, що має різну особову форму (першу і другу),

означає дію з переносно-узагальненим значенням, тобто

дію, яку ми часто спостерігаємо, дію, що стосується не до

якоїсь конкретної однієї особи, а до багатьох осіб, до всіх

людей, в тому числі і до мовця. (Порівняйте: Добре діло роби

сміло і Сину! Добре діло роби сміло. Перше речення —

узагальнено-особове, друге — означено-особове).

Проте можна сказати, що в узагальнено-особових реченнях

частіше вживаються форми другої особи, оскільки їм

«потенціально властива далеко більша суб'єктивна розтягненість,

вони абстрактніші, ніж форми першої особи. Позбавляючись

прямого відношення до даного конкретного співбесідника, вони

набувають узагальнюючого значення, що відбирає в них інди-

шдуально-особовий характер» К

Основне значення узагальнено-особових речень цього

різновиду зводиться до образного вираження загальних суджень,

сентенцій на основі введення окремого, конкретного випадку

в ступінь широкого узагальнення.

Найбільш типовими формами вираження головного члена в

цих реченнях є форми другої особи однини і множини теперіш-

1 В. В. Виноградов, Современный русский язык, вып. II, М., 1938,

стор. 366.

нього або майбутнього часу та форми другої особи однини,

першої і другої особи множини наказового способу. Речення

з названими формами мають такі значення:

а) умовно-наслідкове (одна дія обумовлює наслідок другої

дії), наприклад: 1. Поле трактором ореш, землю добривом

укладаєш—з гектара більше маєш (Н. тв. ). 2. Машину

доглядатимеш — поміч матимеш (Н. тв. );

б) модальне значення можливості, частіше неможливості

дії (головним членом виступає дієслово майбутнього часу, і

притому, коли виражається неможливість дії, дієслово

вживається з заперечною часткою не), наприклад: 1. По ниточці

дійдеш до клубочка (Н. тв. ). 2. Наука не пиво: в рот не

віллєш (Н. тв. ).

в) значення поради, зокрема поради, що висловлюється з

відтінком іронії; застереження від якоїсь небажаної дії; в

допустових реченнях — значення неминучості дії, дії, що

відбувається проти волі людини (головний член — дієслово в усіх

цих реченнях має форму наказового способу), наприклад:

1. Не страши кота салом. 2. Держись, Хома, — іде зима.

3. Гнись не гнись, а в голоблі становись C народної

творчості).

Серед узагальнено-особових речень цього типу виділяються

речення з головним членом — дієсловом у формі однини

наказового способу, вжитим з часткою хоч, які виражають

неминуче скрутне становище і становлять стійкі фразеологічні

вирази, наприклад: хоч вовком вий; хоч сядь та й плач; хоч

стоячи кричи; хоч живий у яму лізь (З народної творчості).

Всі описані узагальнено-особові речення, як речення, що

виражають експресивні нюанси, досить широко вживаються в

розмовно-побутовій мові, в народній творчості (прислів'ях й

приказках), а також знаходять своє відповідне місце в мові

художніх творів (особливо в мові персонажів), в публіцистичній

мові (в ораторській та в мові газет).

II. Другий різновид узагальнено-особових речень являє

собою речення, що означають дію або стан самого мовця і

стосуються, таким чином, до першої особи; дія ця

виставляється як типова при подібних обставинах для багатьох і для всіх,

наприклад: Коли лежиш у полі лицем до неба і вслухаєшся

в многоголосну тишу полів, то помічаєш, що в ній є щось не

земне, а небесне (Коц. ).

З наведеного прикладу ми бачимо, що в

узагальнено-особовому реченні цього типу стан першої особи не

відмежовується від стану інших осіб, коли б вони перебували у даній

обстановці.

Цей різновид узагальнено-особових речень може в своєму

складі мати модальне слово було. В таких реченнях

підкреслюється, що дія відбувалась у віддаленому минулому, напри-

клад: Там-то було надавишся, як-то промисловці скакали ко-

ло такої ями (Фр. )«

Для позначення повторюваної дії, що відбувалась у

віддаленому минулому, в такі речення вводиться частка бувало,

наприклад: Бувало ранок, очерет, затока... із братом тихо у

човні сидиш (Р. ).

О. О. Шахматов так характеризує ці узагальнено-особові речення:

«Причина заміни 1-ої особи 2-ою лежить, як указано, у внутрішній мові,

в можливості такої мови, співбесіди говорящого з самим собою; говорящий,

виявляючи свою особистість, говорить в першій особі; але, поринувши в свої

думки, згадки, відтворюючи свої внутрішні переживання, природно вдається

до 2-ої особи, роблячи себе об'єктом свого мовлення, свого повідомлення» 1.

І далі: «Говорящий розповідає про настільки звичайні й повторювані явища,

шо не виключає можливості того, що їх переживали й інші» 2.

Подібну характеристику цих узагальнено-особових речень знаходимо і в

О. М. Пєшковського: «У таких реченнях у форму узагальнення втілюються

нерідко чисто особисті факти, які носять глибоко інтимний характер»3. І далі:

«У цих випадках узагальнювальна форма сполучення набуває глибоко

життєвого літературного значення. Вона є тим мостом, який з'єднує особисте

з загальним, суб'єктивне з об'єктивним. І чим інтимніше якесь переживання,

чим важче говорящому виставити його напоказ перед усіма, тим охочіше віч

одягає його в форму узагальнення, яка переносить це переживання на всіх,

в тому числі й на слухача, який завдяки цьому захоплюється розповіддю

більше, ніж при суто особовій формі»4.

Дієсловом минулого часу головний член

узагальнено-особового речення буває виражений дуже рідко, наприклад: Цілив

у ворону, а попав у корову (Н. тв. ).

Узагальнено-особові речення як першого, так і другого

різновиду за своєю структурою можуть бути не тільки

односкладними, а й двоскладними. У таких випадках присудок,

виражений особовим дієсловом у формі другої особи однини або

першої чи другої особи множини, вживається при наявному в

реченні підметі — займеннику ти, ми або ви з

узагальнено-особовим значенням, наприклад: 1. Що ти з ним будеш робити? Він

погано вчиться, а ти відповідай за нього. 2. Наче мала

дитина, ви починаєте бавитись серед води... (Мирн. ).

Характеризуючи цей тип узагальнено-особових речень,

Л. А. Булаховський зауважує, що двоскладне речення набуває

узагальнено-особового значення, «якщо впровадження

займенника не загрожує асоціюванням його з певною дійовою

особою»5, і стверджує це таким прикладом: Другим ми часто

пророкуєм, як знахурі, чуже толкуєм... (Котл. ).

1 А. А. Шахматов, Синтаксис русского языка, Выпуск первый, Учение

о предложении и о словосочетаниях, Л., 1925, § 61, стор. 57.

2 Та м же, стор. 57.

3А. М. Пешковский, Русский синтаксис в научном освещении, М.,

1955, стор. 375.

4 Т а м же, стор. 375—376.

5 Курс сучасної української літературної мови (за ред. Л. А Булахов-

ського), т. II, К. > 1951, стор. 68.

2. 4. Безособові речення - це такі речення, в яких виражається дія або стан, що виникають та існують незалежно від витворювача дії та носія стану. Безособові речення - найрізноманітніша і найвживаніша група односкладних речень, а тому майже неможливо дати вичерпне їх визначення. О. М. Пєшковський підкреслював: " І справді, вдумуючись у значення безособових дієслів, ми все-таки відкриємо в них сліди 3-ї особи... До того самого приводить і суто морфологічний аналіз цієї форми...

Ясно, що, оскільки особа мислиться в дієслові, то вона мислиться тут як третя. Але мислиться вона з мінімальною ясністю" (Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении. -7 изд. -М.: Учпедгиз, 1956. -С. 186). Тут по суті О. М. Пєшковський змішує граматичну особу та особу-діяча - витворювача дії.

Сплутування граматичної особи та особи-діяча призводить до того, що в одних працях головний член безособових речень кваліфікується як дієслово у формі 3-ої особи, в інших - як дієслово, що позбавлене особових форм, або як дієслово, в якого є " форма, що збігається з формою третьої особи однини, а в минулому часі - з формою середнього роду однини... " (Валгина Н. С., Розенталь Д. Э., Фомина М. И., Цапукевич В. В. Современный русский язык. -М.: Высш. шк., 1962. -С. 340 і 399; пор. (Никитевич В. М. Грамматические категории в современном русском языке. - М.: Учпедгиз, 1963. -С. 214)).

Безособові дієслова характеризується граматичною категорією особи, оскільки вони також виражають дію в її ставленні до діяча. Але якщо особові дієслова вказують на наявність діяча, то безособові - на його відсутність.

Злежно від морфологічної суті головного члена та його загальної семантики в системі безособових речень розрізняється декілька формально-змістових різновидів:

1. Безособові речення, головний член яких виражений безособовими дієсловами. Це найтиповіший вияв головного члена безособових речень і такі структури утворюють власне-безособові односкладні речення: розвидніти, вечоріти, темніти, світати, смеркати: Світало по-березневому рано (З. Тулуб); Звечоріло, зірки проступали на небі (О. Гончар); Світало і хмарилося. Вітер летів виднокругом (Л. Первомайський);

2. Безособові речення, головний член яких виражений аналітично, перший компонент при цьому виступає допоміжним елементом (дієслово бути або дієслово фазової, модальної семантики): буде світати, починає світати, має світати, мусить світати: Незабаром має світати (М. Трублаїні);

3. Безособові речення, головний член яких виражений особовим дієсловом у безособовому значенні. Ці речення є найпоширенішими в сучасній українській мові і надзвичайно розмаїті за змістом. Вони поділяються на дві підгрупи в залежності від того, яким дієсловом - без постфікса -ся чи з постфіксом -ся - виражений у них головний член.

Безособові речення з головним членом, вираженим особовим дієсловом у безособовому значенні без постфікса -ся, можуть означати: 1) стихійні процеси, атмосферно-метеорологічні явища природи і суто фізичні, природні процеси, обмежені у своєму вияві певними просторовими рамками: Уже сонечко в морі сідає, У тихому морі темніє (Леся Українка); У хаті все темнішало та темнішало (Марко Вовчок); 2) стихійні процеси, що реалізуються з допомогою якогось предмета, який чинить дію, або ж певного явища природи, що становить джерело дії-стану: Прохолодою повіяло з лісу (М. Стельмах); У садку поміж деревами понасипало кучугури (Панас Мирний); 3) різні вияви фізичної та психічної сфери в організмі людини, її відчуття, сприймання, настрої, переживання: Смоктало під грудьми від холоду (З. Тулуб); Я чую, що в моїх грудях клекотить, душить коло серця (І. Нечуй-Левицький).

Безособові речення з головним членом, вираженим особовим дієсловом з постфіксом -ся, означають: 1) різні процеси сприймання чого-небудь, часто функціонують як головні частини складнопідрядного речення з підрядним з'ясувальним (виступають дієслова на позначення сприймання: бачитися, ввижатися, здаватися, відчуватися, маритися ): Як гарно марилося на шкільній лаві, скільки робилося сміливих, але часом неосяжних проектів (М. Коцюбинський); Одного разу почулося Олені серед ночі сюрчання польового коника (І. Вільде); 2) процеси мислення й мовлення, що сприймаються як стихійні, бо наперед і свідомо не проектувалися, не планувалися: Не так швидко робиться, як мовиться (М. Номис);

4. Безособові речення, головний член яких виражений незмінною предикативною формою на -но, -то. У таких реченнях повідомляється про дію здебільшого в її результаті, а не в процесі: Скільки хмільної тривоги налито В дзвінку прохолоду ночей (І. Муратов); Дивне місто проти сонця. Всі озолочено віконця (П. Тичина).

З-поміж цих речень окремо виділяються речення з неозначеним виконувачем дії: Враз було вбито всі хлоп'ячі мрії (О. Донченко) (можлива постановка питання ким? ); Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатися з родиною (Панас Мирнтий). Постановка питання ким? засвідчує їх спорідненість з неозначено-особовими реченнями: Через три дні їх справді випустили і дозволили піти попрощатися з родиною; та з усуненим витворювачем дії, що не допускають постановки питання ким?, бо в них ідеться або про безсуб'єктне джерело дії, або про неконкретизовані явища соціального порядку: Хай слово мовлено інакше - та суть в нім наша зостається (П. Тичина).

5. Безособові речення, головний член яких виражений словом категорії стану. Ці речення поділяються на: 1) безособові речення, головний член яких виражений предикативним прислівником типу безлюдно, болісно, весело, важливо, видно, відрадно, гарно, досадно: Як весело було широкими грудьми повітря краяти (М. Рильський); 2) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом типу біда, гріх, диво, жаль, лінь, сором, шкода, пора, час, що, виступаючи головним членом безособових речень, втрачають зв'язок з парадигмою іменника: Жаль стало батька (М. Коцюбинський); Вже пора розкути й коні, і посіяти просце (С. Воскрекасенко); 3) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом типу можна, не можна, необхідно, неможливо, доцільно (не), потрібно (не), треба (не), сила (не) і под. За окремими винятками головний член таких речень пов'язується з інфінітивом: Тії землі нам забути не сила (С. Крижанівський); Було тобі піти куди хоч в найми, щоб вирватись од них... (Леся Українка); 4) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом нема (немає). Обов'язковим елементом структури таких речень є непрямий додаток у формі родового відмінка, що позначає особу або предмет, відсутність якого стверджується: У гаю, гаю Вітру немає (Т. Шевченко); Не бігай на річку, бо в мене і душі нема - ще в ополонку вскочиш (М. Старицький).

Функцію нема (немає) може виконувати заперечна частка ні (ані) в ролі сполучника. Такі конструкції мають значення теперішнього часу і вживаються переважно в описах, оповіданнях: Нігде ні садочка, ні квіток! (І. Нечуй-Левицький).

Ще один різновид безособових речень цієї групи становлять структури, в яких головним членом виступає заперечний займенник нікому, ніким, нічим, заперечний прислівник ніде та інфінітив: Нема на чому спинить ока, нема на чому спочити душі (І. Нечуй-Левицький).

БЕЗОСОБОВІ РЕЧЕННЯ

§ 44. Безособові речення, їх види та способи вираження

в них головного члена

Односкладні речення, в яких різні процеси і стани

уявляються поза відношенням їх до суб'єкта-підмета, називаються

безособовими.

Безособові речення виражають так звані безособові

судження, в яких носій ознаки (стану), приписуваної йому головним

членом, або не названий (у свідомості він може існувати у вигляді

певних образів, якими може бути саме навколишнє

середовище), або ж названий непрямим відмінком іменника. Отже,

граматично вираженого підмета в безособовому реченні нема. Не

підказуеться він і формою головного члена речення. Саме цією

ознакою безособові речення як односкладні безпідметові

відрізняються від неозначено-особових, узагальнено-особових, які

також належать до односкладних безпідметових, але дійова

особа в них мислиться як особа узагальнена або неозначена.

З безособових конструкцій, вживаних у сучасній

українській літературній мові, одні типи «кількісно обмежуються і

витискуються особовими, інші, навпаки, досить помітно

розвиваються» *, притому розвиваються ті типи безособових

речень, які «легше сприймаються на фоні особової конструкції як

її особливий варіант або як певне відхилення від неї у

випадках невідомості, узагальненості або другорядного значення

дійової особи» 2.

В зв'язку з цим при поділі безособових речень на розряди

і групи ураховується більша чи менша віддаленість даної

безособової конструкції від будови двоскладного особового

речення, той чи інший спосіб позначення чи непозначення (усунення

із складу речення) дійової особи, яка в двоскладному реченні

відповідає підметові. При цьому береться також до уваги

природа того слова чи словосполучення, яке є граматичним

центром даної безособової конструкції — її головним членом.

У безособовому реченні головний член виражає не

діяльність суб'єкта, а його психічний чи фізичний стан, настрій,

волевиявлення, прагнення, бажання; також стан (явище)

природи, оточення, якийсь процес тощо.

В українській мові так само, як і в російській, безособові

речення багаті своїм значенням, що зумовлює різноманітність

їх синтаксичної структури.

«Весь час виникаючі безособові речення, — пише проф.

Є. М. Галкіна-Федорук, — ще більше збагачують і розцвічують

складний і багатий малюнок конструкцій російського синтак-

1 Курс сучасної української літературної мови (за ред. Л. А. Булахов-

ського), т. II, стор. 52.

2 Т а м же, стор. 52.

сису, даючи незчисленні можливості вираження тонких

відтінків значення» 1.

У сучасній українській мові виділяються такі основні групи

безособових речень:

1) Безособові речення, головний член яких виражений

безособовим дієсловом.

2) Безособові речення, головний член яких виражений

особовим дієсловом у безособовому значенні.

3) Безособові речення, головний член яких виражений

безособовою дієслівною формою на -но, -то.

4) Безособові речення, головний член яких виражений

безособово-предикативним словом.

§ 45. Безособові речення, головний член яких виражений

безособовим дієсловом

Безособові речення, головний член яких виражений

безособовим дієсловом, поділяються на дві такі

підгрупи:

I підгрупа. Безособові речення, в яких головний член

виражений безособовим дієсловом без афікса

-ся, співвідносним з дієсловом 3-ї особи однини, а в минулому

часі однини — з дієсловом у формі середнього роду. У цій

підгрупі безособових речень (в сучасній мові вона кількісно досить

обмежена) дійова особа абсолютно не може бути виражена.

Речення цієї підгрупи можуть означати:

а) явища природи, наприклад: Надворі емеркало і

сутеніло (Н. Л. );

б) кількісні зміни або стани, наприклад: Вугілля на

флагмані вистачить на два дні (Корн. ).

II підгрупа. Безособові речення, головний член яких

виражений безособовим дієсловом з афіксом

-ся. Вони охоплюють такі три різновиди:

А. Речення, головний член яких виражений дієсловом, що

означає стан природи. У реченнях цього типу дійова особа

абсолютно не може бути виражена, наприклад: Вже трохи

розвиднилось (Коц. ).

Безособові дієслова, що виступають у безособових реченнях

цього різновиду, не мають омонімів у колі особових дієслів

зворотно-середнього й пасивного станів.

Б. Речення, головний член яких виражений дієсловом, що

означає стан або настрій дійової особи, наприклад: 1. Ну, та

звісно, на те й ходиться біля винограду, на те й працюєть-

сяу щоб мати користь (Коц. ). 2. Замфірові не вірилось (Коц. ).

1 Е. М. Галкина-Федорук, Безличные предложения в современном

русском языке, зб. «Вопросы синтаксиса современного русского языка», М,

1950, стор. 304—305.

В. Речення, в яких безособові дієслова, маючи значення

необхідності, повинності, бажання та інші модальні значення,

вживаються в ролі допоміжних дієслів у сполученні з

інфінітивом, що називає конкретну дію. Таким чином утворюється

складена форма головного члена безособового речення,

наприклад: 1. Козакову доводилось посуватися з своєю групою

повільно, весь час маскуючись (Гонч. ). 2. Як хочеться усе

життя прожить достойним класу й прапора свого (Б. ).

В безособових реченнях другого й третього різновиду (див.

пп. «Б» і «В») при головному члені може бути непрямий

додаток у формі давального відмінка іменника або займенника із

значенням особи, що перебуває в якомусь стані або чинить

дію, названу безособовим дієсловом. У таких реченнях «дійова

особа виступає не як витворювач дії (ознаки), а як сприймач

її; сама ж дія набирає характеру самодовільності,

саморозвитку, незалежності від будь-якої особи» К

§ 46. Безособові речення, головний член яких виражений

особовим дієсловом, вжитим у безособовому значенні

Безособові речення, головний член яких виражений

особовим дієсловом, вжитим у безособовому значенні,

поділяються на три підгрупи:

І підгрупа. Безособові речення, головний член яких

виражений особовим дієсловом без афікса -ся у формі

3-ї особи однини (в минулому часі й умовному способі — у

формі середнього роду), вжитим у безособовому значенні.

Наприклад: 1. Довкола мене гриміло, ревло, клекотіло, мов у

котлі (Фр. )- 2- У доброму колгоспі і на поганій землі родить

(Н. тв. ). (Порівн. з особовими: Гриміло потьмарене море

здаля — Б.; Де господар не ходить, там нивка не

родить — Н. тв. ).

Безособові речення, що належать до цієї підгрупи, можуть

виражати:

а) фізичні явища природи, навколишнього середовища

(атмосферно-метеорологічні, світлові, звукові, стихійні явища

природи та ін., що сприймаються органами чуття), наприклад:

1. Капає з стріх (Коц. ). 2. У хаті потемніло (Мирн. );

б) фізіологічні процеси, фізичні й психічні відчуття й

переживання людини, події й процеси соціального порядку,

наприклад: Від залізної ходи мого народу лунає аж ген за

Тихим океаном, і на Північнім морі, й там, де Гібралтар (Т. ).

У безособових реченнях, що мають перелічені вище

значення, при головному члені може стояти непрямий додаток, вира-

1 Курс сучасної української літературної мови (за ред. Л. А. Булахов-

ського), т. II, К-, 1951, стор. 58.

жений іменником (займенником) у формі давального відмінка,

який має таке ж саме значення, як додаток у безособових

реченнях з головним членом, виражений безособовим дієсловом

(див. § 45, стор. 89—90), наприклад: 3 кожним віддихом і рухом

кололо йому (Коц. ). Також у реченнях з стійким

фразеологічним сполученням у ролі головного члена, наприклад: Вже й

самому Семенові дійшло до плачу (Коц. ).

Більш поширеними в сучасній українській мові — в

розмовному та художньому жанрі — є безособові речення з головним

членом — дієсловом на -ло, які вживаються тоді, коли треба

позначити явища і процеси природи, психічні й фізичні

переживання людини (див. приклади, наведені вище в пп. «а», «б»),

а також стихійні явища природи, дії і явища, які здаються

неясними, загадковими щодо свого походження, або ж коли

треба сказати, що дія чи явище відбувається на шкоду комусь,

наприклад: 1. Жита запалило (Коц. ). 2. Всі будівлі позносило

(Мирн. ). 3. Раптом ранило їй [Любі Земській! в ногу (Т. ).

Сказане вище стосується й випадків, коли дія чи стан

пов'язується з уявленням про неоформленого витворювача дії,

наприклад: Яєчня вже готова, а його десь носить (Коц. ).

При головному члені, вираженому перехідним дієсловом,

обов'язковий прямий додаток, наприклад: 1. Двері замело,

забило (Мирн. ). 2. Ось погнало її [хвилю] аж до берега,

плеснуло ген на місточок, підхопило порожню черепашку,

сіпнуло ї ї в воду, погойдало, погралось і знову викину-

ло на берег (Мирн. ).

В ролі головного члена, вираженого перехідним дієсловом,

може виступати і стійке фразеологічне сполучення, наприклад:

1. Андрія взяло за живе (Коц. ). 2. Василя всього аж у жар

кинуло (Мирн. ).

Структурним різновидом безособових речень, в яких

головний член виражений особовим дієсловом без афікса -ся,

вжитим у безособовому значенні, слід вважати речення,

необхідною складовою частиною яких є непрямий додаток, виражений

іменником в орудному відмінку. Такий додаток означає

предмет, який чинить дію (орудний витворювача дії), наприклад:

1. Потому несподівано зразу труснуло сніжком (Коц. ).

2. В лице сталевий вітер віє, лунає залпами навкруг (С).

3. Як почнуть вони розмовляти, то розум Андрія наче якимсь

світом освітить (Коц. ).

Якщо непрямий додаток у формі орудного відмінка

відноситься до головного члена, вираженого дієсловом сприймання,

значення витворювача дії в ньому послаблюється або ж

зникає; додаток в орудному відмінку при такому головному члені

означає предмет, явище, що сприймається, наприклад: 1.

Смачно пахло борщем (Коц. ). 2. У степу, як із вогкої печери,

тягло свіжою прохолодою (Гонч. ).

Головний член описуваних у даному параграфі речень може

мати складену форму, до якої входить допоміжне дієслово в

сполученні з інфінітивом, наприклад: 1. В очах починає

рябіти (Коц. ). 2. А випало косить мені (Підсуха).

В ролі допоміжного дієслова в таких безособових

конструкціях може виступати стійке фразеологічне сполучення,

наприклад: Спершу Йонові й на думку не спадало кинути

дівчину (Коц. ).

Особливе місце серед описаних структурних різновидів

безособових речень І підгрупи займають речення, головний член

яких складається з дієслова є (було, бувало, стало),

займенника в будь-якому відмінку (або займенникового

прислівника чи кількісно-іменного звороту) та інфінітива, наприклад:

1. Є що згадати друзям у битві, у труді (Криж. ). 2. Баноу-

ристе, орле сизий! Добре тобі, брате: маєш крила, маєш силу,

є коли літати (Шевч).

II підгрупа. Безособові речення, головний член яких

виражений особовою формою дієслова з афіксом - ся,

вжитою в безособовому значенні.

У реченнях цієї підгрупи вживаються дієслова, що мають

такі значення:

а) значення конкретного явища, наприклад: У Якимовому

вітряку світилось (Коц. ). (Порівн. з омонімічними

особовими дієсловами, що виступають присудком у двоскладному

реченні: Світилось віконце);

б) значення сприймання чогось (дієслова: сниться,

привиджується, ввижається, мариться, бачиться, чується і т. п. ).

Речення з такими дієсловами в ролі головного члена слід

вважати відносно-безособовими. Вони вживаються тільки як головні

речення в складнопідрядних з підрядними підметовими1,

наприклад: 1. Мені ввижається, як в тихім, ріднім колі старий

дідусь навча своїх онуків (Л. У. ). 2. Козакову уявилось на мить,

як лежало б через місяць тут почорніле солдатське тіло (Гонч. );

в) значення, зв'язані з процесами мовлення, наприклад:

1. Два роки нічого не говорилось (Стеф. ). 2. Трохи й

⇐ Предыдущая 1 234 5 Следующая ⇒