Кулик Борис Миколайович 3 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 5Следующая ⇒

забулося про помсту (Коп. ); цей різновид речень може також

виступати головним реченням у складнопідрядному з підрядним

додатковим, наприклад: 1. В рецензії говорилось про те, що

в практичній частині підручника відсутні вправи на

повторення. 2. В газетах писалось про те, що... (або з підрядним

підметовим, наприклад: 1. В листі нагадується, що... 2. В

телеграмі зазначається що... ).

III підгрупа. Заперечні безособові речення, в яких

головний член виражений заперечним дієсловом у формі

минулого часу середнього роду, вжитим у безособовому значенні.

У цих конструкціях також наявний додаток, виражений імен-

1 Докладніше про це див. § 95, «Складнопідрядні речення з підрядним

підметовим».

ником у формі родового відмінка, наприклад: 1. Ні, справді,

осені такої ніколи в світі не було (Криж. ). 2. Сміху вже

не чулося (Коз. ). 3. До самого села не зустрічалися

жодної живої душі (Гонч. ).

Розгляд безособових речень другої групи та поділ їх на

підгрупи (за їх структурою), на різновиди (за їх значенням) з

урахуванням ступеня віддаленості їх граматичної структури від

граматичної структури двоскладного речення дають підстави

вважати, що ця група становить «переходовий тип від

абсолютної до відносної безособовості», тобто такої, «при

якій підмет-суб'єкт не виражений і не мусить бути виражений,

«але може бути все ж уявлений і підставлений» 1.

Так, наприклад, те, що у відповідному двоскладному

реченні становило б підмет, — у реченнях цієї групи або заховане

в головному члені [наприклад: Морозить (мороз). Гримить

(грім)]; або уявляється у вигляді неоформленого, невідомого

чи загадкового витворювача ознаки (дії) (це значення

випливає з дієслова — головного члена), отже, дозволяє підставити

слова щось, усе [наприклад: 1. Панаса Кандзюбу наче

вкололо (щось) (Коц. ). 2. Внизу гримнуло, заревло... (щось).

Потім замовкло (все) (Гонч. )]; або ж виступає додатком у

формі давального відмінка [наприклад: Мені хочеться все

знати (порівн.: Я хочу все знати)} чи орудного [наприклад:

Житом запахло (порівн.: «Жито запахло)].

§ 47. Безособові речення, головний член яких виражений

безособовою дієслівною формою на -но, -то

Основне значення безособових речень, головний член яких

виражений дієслівною формою на -но, -то, — показ стану не

як процесу, а як результату дії в минулому або наявності

результату в момент мовлення, наприклад: Велика подія на

шахті новій: ім'я Комсомолу присвоєно їй (Мур. ).

Головний член цих речень означає стан як результат

переважно людської дії в минулому (див. наведений вище приклад),

але може означати результат дії, не зумовленої волею

людини, наприклад: 1. Віконця замуровано морозом (Мирн. ).

2. Дивлюся — ранком вже заволочено серпанком сіреньке

небо (Л. У. ).

Додатком при головному члені виступає іменник у формі

орудного відмінка, причому частіше — іменник, що означає

назву неживого предмета (орудний знаряддя), наприклад:

1. Що написано пером, не витягнеш і волом (Н. тв. ). 2. Зал

залито яскравим сліпучим світлом (Ян. ). Дуже рідко

додаток виражається іменником (займенником), що означає назву

1 Курс сучасної української літературної мови (за ред. Л. А. Булахов-

ського), т. II, К., 1951, стор. 54.

істоти (орудний дійової особи), наприклад: Наші-мрії давно

ним відчуто (П. Бровка).

Для того, щоб підкреслити минулий (майбутній) час дії,

вираженої безособовою дієслівною формою на -но, -то, до

неї додається допоміжне дієслово було (буде), наприклад.

1. Знов Суровікіно було відбито вранці (Б. ). 2. Хоробрим

буде складено подяку (Мал. ).

Примітка. Дієслівні форми на -но, -то іноді вживаються як

присудки в особовому реченні, наприклад: Попасти в пекло, може, се й цікаво, але

воно занадто вже яскраво описано у Данте (Л. У. ).

Безособові речення з головним членом, вираженим

безособовою дієслівною формою на -но, -то, наближаються

значенням, з одного боку, до неозначено-особових [порівн.: Проса

покошено (Р. ) і Проса покосили; Десь його мудро навчено

(М. В. ) і Десь його мудро навчили], з другого боку — до

безособових, у яких головний член виражений особовою формою

дієслова на -ло, вжитою в безособовому значенні (порівн.:

Луги залито водою і Луги залило водою). Але основним

фоном, на якому сприймаються безособові речення цієї групи, є

двоскладні речення з іменним присудком, вираженим пасивним

дієприкметником.

Порівняйте:

Дивне місто проти сонця: всі взо- Дивне місто проти сонця: всі

взолочено віконця (Т. ). аочєні віконця.

Село було засипано снігом до Село було засипане снігом до

половини. половини (Коц. ).

Проте це не означає, що ту ж саму думку можна

висловлювати, використовуючи без будь-якої стилістичної

вмотивованості як речення з безособовою дієслівною формою на -но,

-то, так і двоскладні речення з іменним присудком,

вираженим пасивним дієприкметником. «Там, де, напр.,

констатується постійна закономірність, безособові речення на -но, -то

немсжливі» 1. Не можна сказати: Наше навчання зв'язано з

життям, з середньою школою, бо така конструкція

передавала б стан як результат діяльності; отож тут доцільне

двоскладне речення (Наше навчання зв'язане з життям... ).

§ 48. Безособові речення, головний член яких виражений

безособово-предикативним словом

Безособові речення цієї групи поділяються на такі

різновиди:

1) Безособові речення, головний член яких виражений

безособово-предикативним словом на -о (-є), що означає стан

1 Курс сучасної української літературної мови (за ред. Л. А. Булахов-

ського), т. II, К., 1951, стор. 66.

істоти або навколишнього середовища, наприклад: 1. Як радо,

як юно нам! (Т. ). 2. На нашій вулиці так славно, так ясно-

від знамен (Бич. ). 3. Од села чутно далекий гомін (Коц. ).

У безособовому реченні цього різновиду в ролі

головного члена із значенням стану може виступати стійке

фразеологічне сполучення, наприклад: Кожному чогось не по собі

(Мирн. ).

Безособово-предикативні слова в ролі головного члена

можуть вживатись у сполученні з допоміжним дієсловом було,

буде, стало, стає, стане та ін., наприклад: / стало тепло,

тихо і відрадно (Б. ). Також у сполученні з допоміжним

дієсловом і постпозитивним інфінітивом, наприклад: Як весело

було широкими грудьми повітря краяти (Р. ). (Про це див.

ще § 11, «Простий підмет», стор. 35).

2) Безособові речення, головний член яких виражений

безособово-предикативним словом типу жаль, шкода, гріх, сором,

ганьба, охота, кінець, час, пора та ін., що означає стан істоти,

наприклад: Чого ж мені його шкода, чого його жаль?

(Шевч. ). Найчастіше ці слова виступають у функції головного

члена безособового речення в сполученні з допоміжним

дієсловом або з постпозитивним інфінітивом, наприклад: 1. Жаль

стало батька (Коц. ). 2. Шкода журитись, молодичко

(М. В. ). 3. Ну, мені вже час іти (Коз. ). Також у

тричленній формі: безособове предикативне слово, допоміжне

дієслово і постпозитивний інфінітив, наприклад: Пішла по лісу

косовиця, аж страх, аж жаль було дивитись (Шевч. ).

3) Речення, в яких головний член виражений словом нема

(немає). У складі таких речень наявний непрямий додаток,

виражений іменником (займенником) у формі родового відмінкач

що означає особу або предмет, про відсутність якого

повідомляється, наприклад: 1. Без труда нема плода (Н. тв. ). 2. Нам

немає ні впину, ні меж (С).

Різновидами цих речень є речення:

а) в яких слово нема (немає) відсутнє, а в складі їх є

іменник у формі родового відмінка з заперечною часткою ні в ролі

сполучника. Такі безособові речення означають повне

заперечення наявності того, що названо іменником, і мають значення

теперішнього часу, наприклад: 1. Ні меж, ні краю

колгоспному врожаю (Н. тв. ). 2. Від козла ні шерсті, ні

молока (Н. тв. ).

б) речення, в яких у ролі головного члена в сполученні з

інфінітивом (або з допоміжним дієсловом і постпозитивним

інфінітивом) виступають заперечні займенники з

безособово-предикативним значенням типу нікому, ніким, нічим, ніде (вонн

можуть розкладатись на заперечення і займенник: нема кому,

нема ким, нема чим, нема де). Такі речення виражають стан,

наприклад: Москви нікому не зайняти, бо вона всім

пролетарям мати (Н. тв. ).

4) Безособові речення, головний член яких виражений

безособово-предикативним словом типу треба, потрібно, слід,

необхідно, доцільно, можна, не можна, неможливо, не сила та ін.,

що означають стан, маючи модальне забарвлення (значення

повинності, необхідності, доконечності, неминучості, доцільності,

можливості, неможливості та ін. ). У таких безособових

реченнях головний член найчастіше має складену форму, тобто

безособово-предикативне слово, що виступає в ролі головного члена,

завжди вживається в сполученні з інфінітивом або з інфінітивом

і допоміжним дієсловом було, наприклад: 1. Треба було

щось думати (Тол. ). 2. Степом молена йти безвісти (Ян. ).

3. Тії землі забути нам не сила (Криж. ).

5) Головний член у реченнях цього різновиду може мати

складену тричленну форму, до якої входить

безособово-предикативне слово на -о, інфінітив повнозначного дієслова та

іменник у формі орудного відмінка (орудний предикативний),

наприклад: Гарно ніччю вартовим стояти! (Криж. ).

У кожному з описаних у даному параграфі різновидів

безособового речення суб'єкт стану може виступати непрямим

додатком, вираженим іменником (займенником) у формі

давального відмінка, наприклад: 1. Я Леніна читаю, і радісно мені

(С). 2. Ні, справді недоречно старіть більшовику (Б. ).

2. 5. Інфінітивними називаються односкладні речення з головним членом, вираженим незалежним інфінітивом, що позначає можливу або неможливу дію: Куди мені діватись? Де помочі шукати? Кого просити? (І. Котляревський); Піти лишень пасіку обдивитись (Панас Мирний).

Інфінітив у цих реченнях не залежить ні від якого слова, навпаки, всі слова залежать від інфінітива у смисловому та граматичному плані.

Головний член інфінітивних односкладних речень може бути виражений незалежним інфінітивом без частки би(б) та незалежним інфінітивом з часткою би (б). Використання частки би (б) суттєво впливає на семантику інфінітивного речення. Інфінітивні речення з часткою би (б) виражають: 1) бажану або небажану для мовця дію чи стан: От злізти б тут, побігати по широкому полю або полежать в траві (М. Коцюбинський); Прихилитися б у затінку до зеленої землі, і вона почала б жадібно вибирати з тіла всю вагу, зібрану за трудний тиждень жнив (М. Стельмах); 2) оцінку здатностей співрозмовника: Сидіть би вам тільки на печі та жувать калачі (Т. Шевченко); 3) реалізацію побоювання або застереження з приводу здійснення чи нездійснення дії: Поїхати нам потрібно, та тільки не програти б змагання; 4) постійну або часту схильність мовця до певної дії-вчинку: Вам тільки б сміятися (М. Стельмах).

Інфінітивні речення без частки би (б) виражають:

1) необхідність дії або стану, їх неминучість, неможливість або відсутність. Такі значення нерідко переплітаються: Ані піти тобі, ані погуляти, ані чого забажати (Марко Вовчок);

2) вагання, сумнів у доцільності чи необхідності дії або стану: Боротись, але як? (О. Гончар); Хіба звернути на нього яку провину та становому шепнути (М. Коцюбинський);

3) спонукання - наказ, пораду, побажання, просьбу чи заклик до виконання певної дії: Вчитися майстерності! ;

4) недоцільність дії: Чим же було тут захоплюватись? (І. Вільде).

Окремим різновидами інфінітивних речень слід вважати так звані інфінітивно-називні та інфінітивно-безособові структури.

Інфінітивно-називні речення характеризуються констатацією факту, називанням певної дії або процесу. Основна семантика - вираження необхідності, неминучості дії або стану: Повставать і йти вперед, наближатись до всього прекрасного і вимріяного (Я. Гон).

Інфінітивно-безособові речення - це речення з інфінітивами на позначення сприймання, подекуди мислення типу (не) чути, (не) узнавати, (не) пізнавати. Їх можна поставити в синонімічні стосунки з безесобовими реченнями: Голосів не чути // Голосів не чутно; Їх не пізнати // Їх не пізнано.

Визначення інфінітивних речень у сучасній лінгвістиці характеризується дискусійністю. Одні мовознавці розглядають інфінітивні речення у складі безособових (цей погляд домінує у шкільному курсі), інші лінгвісти виділяють їх в особливу групу односкладних речень (пор. (Воинова Е. И. О соотношении инфинитивных и безличных предложений // Рус. яз. в шк. -1958. -N2; Тимофеев К. А. О месте инфинитивных предложений среди односоставных предложений// Рус. яз. в шк. -1963. -N5; Галкина-Федорук Е. М. Безличные предложения в современном русском языке. -М.: Изд-во Моск. ун-та, 1958; Тимофеев К. А. Об основных типах инфинитивных предложений в современном русском литературном языке // Вопросы синтаксиса современного русского языка. -М.: Учпедгиз, 1950)).

Логічнішим видається другий підхід в силу того, що інфінітивні речення відрізняються від безособових загальним значенням - називають дію, яка повинна здійснитися означеною, неозначеною або узагальненою особою, а в безособових реченнях дія абстрагована від активного діяча. Інфінітивні речення характеризуються особливостями предикативної основи - головний член виражається інфінітивом. У безособових реченнях модальне значення (необхідності, можливості, неможливості та ін. ) виражається перш за все лексично - безособовим дієсловом або словами категорії стану, до яких прилягає інфінітив. В інфінітивних реченнях модальність визначається " самою формою інфінітива та інтонацією, а посилюється і диференціюється частками" (Виноградов В. В. Основные вопросы синтаксиса предложения // Вопросы грамматического строя. -М.: Изд-во АН СССР, 1955. -С. 405). Термін інфінітивні речення ввів у науковий обіг О. М. Пєшковський.

Інфінітивно-називні речення інколи називають інфінітивним теми (О. М. Пєшковський, Г. О. Шевцова та ін. ), мотивуючи це тим, що в цьому випадку інфінітив позбавлений модальних характеристик і лише називає тему подальшого роздуму. Особливістю його також виступає вільна заміна в контексті називним теми: Жартувати та жартувати! Завжди отак, а що ж далі? (В. Самійленко) і Жарти та жарти! Завжди отак, а що ж далі?

ІНФІНІТИВИ! РЕЧЕННЯ

§ 49. Поняття про інфінітивні речення

Односкладні речення, головний член яких виражений

незалежним (вільним) інфінітивом, самостійним в смисловому

відношенні, називаються інфінітивними, наприклад: 1. Тобі

сьогодні виступати. 2. Де б нам цього року відпочити

під час відпустки? 3. Почитати б трохи. 4. Негайно

виступити в похід!

Залежним (прилягаючим) інфінітив буває, коли він

виступає в реченні частиною дієслівного складеного присудка

(Я хочу відпочити), частиною складеної форми головного

члена в безособовому реченні (Довелось заночувати), обставиною

мети при дієсловах руху і стану (прийшов допомогти, ліг

відпочити), неузгодженим означенням (наказ наступати). В ролі

підмета в двоскладному реченні 1 та в ролі головного члена в

односкладному інфінітивному реченні інфінітив виступає н є -

залежним, самостійним в смисловому відношенні членом.

У ролі присудка в двоскладному реченні при підметі-інфінітиві

або при підметі-іменнику, що має абстрактне значення (типу

завдання, обов'язок, мета і т. п. ), інфінітив не є прилягаючим

1 Про інфінітив в ролі підмета див § 11, «Простий підмет», стор. 34.

Уб

членом, тут він є відносно залежним, бо між ним і підметом

встановлюється «... деякий логічний зв'язок, але не часовий, не

причиновий, а зв'язок логічних підмета й присудка» *.

Через те, що головний член інфінітивного речення буває

виражений незалежним інфінітивом, у складі цього типу

односкладних речень нема і не може бути безособового дієслова чи

безособово-предикативного слова. Відсутність при інфінітиві

цих слів є тією важливою ознакою, що відрізняє інфінітивні

речення від безособових, в яких інфінітив є залежним членом,

тобто прилягаючим до дієслова чи до

безособово-предикативного слова.

Виступаючи головним членом в односкладному

(інфінітивному) реченні, інфінітив неодмінно набуває необмежених

властивостей виражати модальність як основну ознаку

предикативності, зокрема такі модальні значення: необхідність, об'єктивну

неминучість, бажаність, спонукання та ін. Ці значення

виражаються самою формою інфінітивних речень, інтонацією, а

іноді і модальними частками.

Конкретне значення того чи іншого часу в інфінітивних

реченнях граматично не виражене. І тільки через те, що певну

дію має виконати або певного стану повинна зазнати чи

бажає (може) зазнати та чи інша особа в умовах майбутнього, —

загальним значенням інфінітивних речень здебільшого є

позначення дії (стану), що відбудеться в майбутньому часі (по

відношенню до моменту мовлення), в той час як у безособових

реченнях модальні значення необхідності, доконечності,

бажаності і т. п. виражаються лексичними засобами. Порівн.: Тобі

виступити б. Спочити б трохи (інфінітивні речення) і Тобі

потрібно виступати. Хочеться спочити (безособові речення).

§ 50. Основні групи інфінітивних речень

За структурою головного члена інфінітивні речення

поділяють на дві основні групи: 1) інфінітивні речення без

частки би (б); 2) інфінітивні речення з часткою би (б).

І група. Інфінітивні речення без частки би (б)

можуть означати дію, яка повинна (або не повинна) відбутись;

стан, в якому повинні (чи не повинні) перебувати; дію (стан),

здійснення якої (якого) бажане або небажане. У таких

реченнях при інфінітиві здебільшого буває непрямий додаток,

виражений іменником (займенником), ще означає ту особу, якій

потрібно (необхідно, бажано) виконати дію, названу

інфінітивом, або ж особу, якій доведеться виконати якусь дію.

«Бувши сам по собі безособовим, — зазначає Л. А. Булахов-

ський, — інфінітив легко допускає узагальнення особи, хоч, з

1 Л. В. Щерба, Фонетика французского языка, Учпедгиз, 1937, стор. 118.

7-933 97

другого боку, може бути застосований до всякої конкретної

особи» *.

Інфінітивні речення без частки би (б) бувають: 1)

розповідними, 2) питальними, 3) спонукальними. Кожне з них може

мати й окличну інтонацію, тобто може бути

розповідно-окличним, питально-окличним і спонукально-окличним.

Інфінітивні розповідні речення: 1. Нам робити та

ворогів бити, ще й учитись до пуття (Т. ). 2. Розцвітати

державі, як сонцю в розмаю (Шпорта).

Інфінітивні питальні речення: 1. Як же нам, трудящих

діти, не співати, не радіти? (Р. ). 2. Бути у нас

субтропікам чи не бути? (Гонч. ).

Інфінітивні питальні речення можуть виражати сумнів,

роздумування, нерішучість щодо виконання дії, названої

інфінітивом, наприклад: Хіба піти самому в хату? (Карпенко-Ка-

рий).

Інфінітивні спонукальні речення: Посилити

атеїстичну пропаганду серед населення C газ. ).

Інфінітивні речення без частки би (б) можуть виражати

такі модальні значення:

а) неможливість здійснення дії. У таких реченнях в ролі

головного члена завжди виступає інфінітив з заперечною

часткою не, наприклад: 1. Не наздогнати нас, ми — родичі

вітрам (С). 2. У дружбі тій ми вічно будем жити, її ніякій тьмі

не погасити (Криж. );

б) неминучість дії (стану) або приреченість. В

інфінітивних реченнях з таким значенням, як правило, при інфінітиві

стоїть (частіше в препозиції) додаток, виражений іменником

(займенником) у формі давального відмінка. Ці речення

можуть бути стверджувальними й заперечними. Наприклад:

1. У сім'ї народів вільній, у любові й дружбі спільній буть

тобі щасливій, сильній, непе золота (С). 2. Школярських

днів намне забуть ніколи (Мал. ). Також з риторичним

питанням: Ну, як же потоку не бігти в долину? Ну, як не

цвісти червоній калині? (Т. ).

Інфінітивні спонукальні речення за інтонацією бувають

здебільшого окличними. Волевиявлення в них може виражатись в

різних формах:

а) як категоричний наказ, що слід виконати неодмінно,

беззастережно, наприклад: 1. Слухать команду! (Корн. )

2. Навести мінні апарати!.. (Корн. );

б) як порада, побажання, пропозиція, просьба виконати таку

дію, виконання якої з точки зору говорящего є необхідним,

наприклад: 1. Твоїм пісням, полкам твоїм і чотам вставать з

бійцями рано на зорі (Корн. ). 2. Повідчиняти вікна. Про-

1 Курс сучасної української літературної мови (за ред. Л. А. Булахов-

ського), т. II, К-, 1951, стор. 62.

вітрити оселю. Викинуть разом із сміттям і тих, хто

смітять. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій (Коц. ).

Такі інфінітивні речення часто вживаються в закликах у

заголовках газетних і журнальних статей, наприклад: Ширше

розгорнути соціалістичне змагання на Шовкобуді! (З газ. ).

II група. Інфінітивні речення з часткою би (б)

можуть виражати:

а) бажану для говорящего дію, наприклад: Ах, мені б

сосною стати, на горі сосною, з високості зачепити хмари

головою (П. Бровка).

У складі інфінітивних речень, що виражають бажану дію, з

часткою би (б) можуть вживатись частки тільки, хоч,

коли, як, наприклад: 1. Хоч би чим трохи одвести свою

самітню душу (Шевч. ). 2. Коли б хоч з чоловіком словечко

промовити (М. В. ).

Бажану дію можуть виражати і питальні інфінітивні

речення з часткою би (б), наприклад: 1. Що б таке їм гарне

зробити? Як би хоч обізватися до їх? (Тесл. ). 2. Ну, що

якби йому гукнуть? (Тесл. );

б) пораду виконати якусь дію або бажання перебувати в

якомусь стані; доцільність певної дії (говорящий вважає, що

здійснення саме цієї дії було б найбільш доцільним,

корисним), наприклад: 1. Сидіть би вам тільки на печі та

жувати калачі (Шевч. ). 2. Тільки б ось, здається, жити (Т. ).

3. От якби шубовснути з тих верб, — думає, — зробитись

русалкою (Тесл. );

в) побоювання з приводу здійснення чи нездійснення дії,

застереження. Такі інфінітивні речення з часткою би (б)

завжди бувають заперечними, наприклад: 1. Поїхати нам

потрібно, та тільки не програти б змагання. 2. А вам

через річку переправитись. Не спізнитися б тільки на

переправу.

§ 51. Інфінітивно-називні речення

Окремий тип інфінітивних речень становлять інфінітивно-

називні речення, речення, в яких головний член виражений

інфінітивом, що має констатаційне, тобто називне значення

(містить у собі назву якоїсь дії-процесу).

Характерною особливістю інфінітивно-називних речень є

оклична (здебільшого) інтонація, за допомогою якої

передається те чи інше ставлення говорящого до дії, названої

самим інфінітивом (захоплення, бажання або незадоволення,

протест тощо), наприклад: 1. А пісні співатися червоно,

крилатої Танцю танцюватися, бо на те ж і свято (Т. ). 2.

Дивитися і підмічати, виводить висновок з подій, — тобою ж

хочу я звучати, народе рідний, любий мій (Т. ). 3. Любима земле!

Повставать і славить життя всеможне, яросне, земне! (Б. ).

3. НОМІНАТИВНІ РЕЧЕННЯ.

У граматичній літературі немає єдиної думки щодо значення та структури номінативних речень, хоча їх дослідженню приділяється багато уваги.

Номінативними реченнями називаються односкладні речення з називним відмінком імені або кількісно-іменною будовою, що стверджують буття предмета або явища, яке може ускладнюватися значенням вказівки, емоційної оцінки, волевияву: Зима. У лісі стало зовсім холодно (В. Підмогильний).

Основною граматичною ознакою номінативних речень є їх односкладність та морфологічна природа головного члена, який може виражатися:

1) іменником у називному відмінку: Зоря... Цвіти... І гай, і поле... Над ставом верби золоті (В. Сосюра);

2) кількісно-іменною словосполукою комплетивного плану: Два літа. Три літа. А там дивись і в школу помандрує (Я. Мельник);

3) займенником: Вона! Боже, справді вона (В. Самійленко).

Суттєвою ознакою номінативних речень є констатуюча інтонація, яку О. М. Пєшковський назвав предикативною. Речення типу Рання весна може тлумачитися по-різному: воно може розглядатися і як двоскладне Рання весна і як оцінно-буттєве номінативне односкладне речення.

Розрізняються поширені та непоширені номінативні речення. У поширених реченнях наявні другорядні члени речення, переважно це означення узгоджене або неузгоджене, яке може бути препозитивним та постпозитивним: Замерзлий полустанок... Ліс... І знов поля... (М. Рильський); Сосни високі. Серпень. Спека. Все горить яскравим сонця променем (Є. Летюк). Переважно речення з постпозицією означення відносять до двоскладних, хоча в окремих випадках постпозитивне означення входить до цілісного власне-номінативного комплексу.

Питання про характер синтаксичної функції головного члена номінативних речень є спірним і проблематичним. Одні (О. О. Потебня, П. Ф. Фортунатов, О. М. Пєшковський та ін. ) кваліфікують головний член номінативних речень як присудок, другі (Д. М. Овсянико-Куликовський, В. О. Богородицький, Л. А. Булаховський та ін. ) вважають головний член номінативних речень підметом, треті (" Грамматика русского языка"; " Сучасна українська літературна мова. Синтаксис" ) називають тільки головним членом, четверті (О. О. Шахматов, К. М. Галкіна-Федорук та ін. ) розмежовують підметові і присудкові номінативні речення.

Головний член номінативних речень не виступає морфологізованим, оскільки іменник за своєю природою (синтаксичною) багатофункціональний. Тому не можна визначити його синтаксичну роль, приймаючи за визначальне його морфологічні характеристики. Необхідно враховувати характер вираженої думки та комунікативні завдання речення.

Залежно від значення та структури розрізняються такі різновиди номінативних речень:

1. Буттєві номінативні речення, що є власне-номінативними і найтиповішими в українській мові: Далина. Далечінь. Світлодаль... У мандрівку збирається молодь (М. Сингаївський).

2. Вказівні номінативні речення - односкладні речення з вказівними частками, що виконують функцію посилення звучання і вказівки на той чи інший предмет, виділення із сукупності однорідних. Структурною особливістю цих речень виступає використання вказівних часток це, ось: Ось копія наказу (О. Довженко); Ось вам тихий порт (П. Тичина).

Вказівна частка може поєднуватися із сполучником і, при цьому такі речення вказують на раніше згадуваний або очікуваний предмет чи явище з метою його виділення з-поміж інших однорідних / неоднорідних предметів або явищ: Ось і той шлях (М. Стельмах); От Чернігів. Ранком він ще спав (П. Тичина).

3. Оцінні номінативні речення, що поєднують у своєму звучанні номінацію предмета та його емоційну оцінку. З-поміж номінативно-оцінних речень розрізняються: 1) оцінно-стверджувальні, в яких подається кваліфікація констатованих предметів, їх оцінка: Справді славна дівчина (М. Стельмах); 2) оцінно-окличні речення, в яких наявність предмета супроводжується його піднесеною емоційною оцінкою: Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в іній (П. Тичина). Емоційна піднесеність передається, як правило, займенниковим компонентом типу який (-а, -е), такий (-а, -е), що за і под.

⇐ Предыдущая 1 2 345 Следующая ⇒