ДЕЩО 3 МОЇХ СПОМИНІВ ПРО М.КОЦЮБИНСЬКОГО

НАРИСИ

ПРО СЕБЕ САМУ

(Автобіографія в листах до проф. д-ра Степана Смаль-Стоцького)

Чернівці, 15/12 (почато) — 17/12 (закінчено) 1921 р. Високоповажаний дорогий наш пане професор!

П[ан] Нусько М. передав мені Ваші щирі поздоровлення й переказав Ваше бажання щодо реферату й дописів на свято мого 30-літ-нього ювілею літературної праці. Скажу, що знаю, хоч, може, й не так, як би треба, а трохи інакше. Буду старатися якнайкоротше висловлюватися, бо час, мабуть, дуже короткий, і заки дійде все до Вас, Вам останеться небагато днів до злагодження реферату і друку якої там розвідки. Зачну з біографії.

Як щось буде кому цікаво довідатися, хто я, чия й з якого роду, то скажу таке. Родина мого батька Юліана Кобилянського — з-за кордону, а останній член її, що проживав у Галичині, був мій дідо, а батько мій — одніський його син. Дідо Яків жив у Бучачі, завідуючи часть лісу славного монастиря василіанів, за що було дозволено моєму батькові побирати науку в славній на той час школі отців-монахів василіанів. Це тривало не довго. Коли моєму батькові було на 14 рік, дідо мій Яків номер, і батько, усунений вже з школи, не маючи чим оплачувати науку, покинув рідні молодші й старші сестри зі злою мачухою й пішов, випосажений 14 роками й прегарним голосом, у світ. Подаючи тут і там у бідніших домах за харч і одежину дітям науку, звертав на себе увагу своїм прегарним сопрано і незвичайним музикальним слухом. Таким чином дістався, часто в голоді і холоді, на Буковину й опинився в старому містечку Сереті над Серетом у пароха Бучацького, знаного далеко й широко з своїх великих духовних здібностей і також образовання. Той заопікувався батьком, дізнавшись від нього, що він походив з родини української та ще й гербової. На жаль, дідо Яків Кобилянський і батько його, греко-католицький парох у Микитинцях у Галичині, не подбав про те за життя, щоб диплом шляхетства заховався для одинака-сина, а коли його (як не раз оповідав нам батько) упоминали й звертали увагу його на доцільність такого диплома навіть вище поставлені поляки, ба між тим і одна знана дідичка, він махав байдужно рукою, примовляючи: «Виживе й без того, в нього добра голова».

Отець Бучацький, у котрого опинився, як казала я ще повище, годував батька наукою, вивчивши його при тім німецької мови, що панувала по школах, урядах і інших інституціях на Буковині. Батько був пильний, охочий до кождої науки, до того талановитий з природи, — то допровадив за його поміччю, — а пізніше вже не лише виключно поміччю згаданого свого опікуна духовного, вчителя, дорадника й приятеля, а й інших інтелігентних і добрих мужчин — до того, що поздавав з часом на той час деякі так звані правничі іспити, що уможливляло йому осягти місце підрядного урядника. Відти став з часом, числячи поверх двадцять років, мандатором, стаючи відразу по стороні пригноблюваного дідичами народу, особливо одним славним із своєї жорстокості й звірськості, а то — бароном К. на Буковині, і борючися з ним завзято, маючи за собою кілька сіл, і кінчаючи остаточно свою мандаторську кар'єру процесом проти гнобителя, заїрського пана, з котрого вийшов побідником — не славний, в палаті живучий «пан», а він, батько, а за ним кілька сіл хліборобів. Коли мандаторство було заступлене іншою інституцією, був батько прийнятий яко слідчий суддя до суду. В той час відкрив жорстоку розбійничу банду з її отаманом Лукачом, що бушувала близько 12 років на Буковині, за що й молилися й давали люди на служби Божі по церквах за його здоровля і т. п. З суду забрали його, завдяки його чесності, здібності і невтомності в праці, до правительственної служби.

На Буковині Серетського повіту, в селі Димці, проживав поважний працьовитий господар-інтелігент німець, на ім'я Йосиф Вернер з-за кордону (споріднений з славним німцем Захарієм Вернером), зайшовши 18-літнім хлопцем за своїм батьком, колишнім фабрикантом фортеп'янів, у Галичину. Його батько, що утратив маєток через п'янство, оставив його в одного управителя якогось польського добра, а сам вернув додому, здається до Познані, звідки відвідував ще раз або й два свого сина Йосифа, вже яко орендаря невеличкого села Димки на Буковині, яке виорен-дував з одним поляком у спілці, будучи ожененим із вбогою полькою-сиротою, донькою одного дідича поляка-емігранта через польське повстання з Росії, котрий, перебравшися під чужим іменем до Галичини й поживши недовго там з родиною, помер нагло з жінкою на холеру, оставивши три доньки-сироти, котрі порозбирали заможніші поляки між себе. Так, приміром, виховувалася Луція, пізніше жінка Йосифа Вернера, в домі графа Голуховського, будучи товаришкою дитячих забав гр. Агенора Голуховського. Звідти забрали її до молодих графівен Чижівних — усе в Галичині, де й вийшла замуж за молодого німця Вернера, помічника завідателя маєтку Чижів, котрий навчився вже не лиш польської, але й української мови, а котрою володіла не менше, як муж, і його жінка Луція.

Йосиф Вернер скоро покинув орендарство в Димці. Товариш його, ошукавши його славно, втік до Галичини, а він купив собіза чесно запрацьований гріш невеличкий шматочок землі й розґаздувався на ній тут же, в Димці, де й жили з жінкою до кінця життя свого. З їх двоїх дітей син вдався, на жаль, у свого діда, колишнього фабриканта Вернера, розпившися доволі вчасно; не дав працьовитим і чесним батькам сподіваної розради й помочі настарість, номер, переживши родичів, в бідності, ба майже в злиднях — між тим коли сестра його Марія, виховуючись більше в домі українського пароха Николая Урицького у Глибоці на Букова ні (сусіднє село Димки), де була численна родина й для доньок держано гувернантку – ніж у глухім селі, в Димці, у своїх родичів стала правдивою втіхою й благословенством своїх добрих трудящих родичів.

Ах, та Марія, та Марія! Це й була справдішня Марія. Вийшовши молоденькою ледве 18-літньою за мого батька, стала моєю ні — нашою матір'ю, бо нас було більше дітей у хаті — сама я була четверта з ряду. Полюбивши мойого батька, а з тим і його рідну мову, переступила без вагань на його просьбу на його віру, причинившись так до основання чисто української хати⁶. Вона не була вчена... Ні, того часу не подавалось жінкам середньої верстви великої науки. Господарське знання, знання красного шиття, гафтів, краснопис... знання Святого Письма, читання взагалі, знання французької мови (хоча б лише поверховне), гра на гітарі, на фортеп'яні, танці, — от і все, що давалось дівчині як духовне віно. Без знання французької мови... й гри на фортеп'яні... перебрала наша мати тяжкий обов'язок — стати жінкою і матір'ю. Кілько то чуття, глибокого, святого чуття... Кілько безграничної доброти, біблійної лагідності, жіночої ніжності мала вона в собі. Чого не доконав батько в вихованні на дітях своєю повагою, строгістю й фанатичною консеквенцією, — те довершила вона своїм супокійним розумом, лагідним наказом, погладженням, повним любові, рукою по голові — і все сповнялося. Відкись бравсь той послух, хоч із зморшками німого невдоволення на чолі, та все-таки він брався звідкись. Так і у хлопців, і в дівчат, у старшої сестри моєї і в мене. Мати моя не була побожна... в звичайнім значенні слова, її бачили лиш рідко в церкві з дітками (по більшій часті — з нами, двома дівчатками), вона не мала на те часу. Зате, коли дітвора вилетіла з хати в свято, неділю, мов з вулія, вона брала за молитвенник свій і, усівши... десь в куток якоїсь софи, почала молитися. Тоді ніхто з дітей не переривав мамі мольбу. А коли хто й переходи припадком коло неї... звільняв ходу й відходив уже на нальц мама молилася. Не дивилася на нікого... й не говорила... Був тоді якась така інша, така, як свята. Треба було її слухати, щоб не рнівалася. Ох, щоб вона не гнівалася! Коли ж була добра — яка ж була добра!.. Ох, та доброта, свята мати! Та глибока, тиха мислителька, з небагатьома словами на чистих своїх устах, котрі не сіілямлювало... жадне грубе, непорочне слово! Яка велика вона була для своїх дітей, який великий благородний вплив ішов від неї ца умовий і чуттєвий розвій дітей. Як тихо, безгомінно помагала вона батькові, що, мов у ярмі, працював день у день нижчим урядником у бюрі, без відпочинку, без відпусток, вірно, щиро, повних 45 років, виховувати діти... як тяжко працювала днями та ночами, щоб ті її, дорогі її діти, мали можливість станути хоч під один сонячний нарусчик світла, духу й культури, огрітись ним душею, нагодуватись, щоб колись заробляти своїми руками на себе, враз із тим стати чесними людьми й громадянами, сповняючи всі на них механізмом-державою вложені обов'язки й бути в ній хоч малесеньким ледве замітним колісцем порядку, сили, внутрішньої і зовнішньої, непохитності, творчості, й силою проти всякої ворожнечі, несупокою і неладу, так знутра, як і знадвору.

Забираючися до писання своєї біографії, я не могла не спімнути хоч одним словом ту свою матір, вдачі котрої я чи не все своє єство завдячую, — і вічно трудящого батька.

Я родилася року 1863, 27 падолиста в малім містечку Гура-Гумора в буковинських горах. Звідти був батько перенесений службове до Сучави, де побув знов кілька років. Там познайомилися родичі з парохом-поетом — Николаєм Устияновичем, що прибув пізніше, по батькові, до Сучави, і його родиною, з чого вийшла найщиріша приязнь, так межи старшими, як і межи дітьми, котра триває і по сьогоднішню днину між живими з одної і другої родини. Це був перший правдивий руський дім, в який увійшли ми, діти, й почули, крім у рідній хаті, і деінде руську (так звали тоді українську мову) мову й руські пісні; де, так сказати б, розумілися усі й жили одним духом: малі й дорослі, старші й менші.

Саме тоді я мала 5 — 6 років. Не буду я розказувати про той гарний час, котрий переживали ми, діти, між собою. Між мною й наймолодшою донькою достойного білоголового поета, Ольгою, зав'язалася щира, нерозривна приязнь, котра триває по сьогоднішній День. Я підкреслюю це на цім місці тому, бо вона була перша, хоч молодша від мене, що вислухувала й займалася поважно моїми Дитячими фантастичними оповіданнями на власну руку, котрі я називала казками і снами, і котрі любила більше, ніж казки, що оповідали нам старші. Ті останні не все задоволяли мою фантазію (чи, може, поезію) жадібної душі. Так само поважно прослухувалася тим моїм «снам-казкам» моя старша сестра, лиш з малим додатком критики, що мене дуже протвережувало, хоч не відбирало охоти оповідати іншим разом знов щось нового з описів якоїсь краси – чи дівочої, чи кінської, чи знов садів небесних ангелів і т. п. Коли мене навчено читати (а то було польською мовою), були моєю першою лектурою – чеські казки. Їх дав мені вруки, з наказом читати їх, саме той достойний білоголовий поетНиколай, на котрого ззиралися ми, діти, а за нами й його парафіяни, мов на святого. Ніколи я не бачила в свойому дальше житті нічого кращого, такого, що подобало майже на святого, поважнішого, достойнішого, як того чоловіка, що й досі стоїть моїй душі як ідеал духовного отця...

Я читала ті чеські казки, але не розуміла (бо й звідки) лиш настільки, — що одна слов'янська мова була подібна до другої догадувалася і все застановлялася, між тим коли Ольга, моя приятелька, в'язала мене сильно собою: своїм гарним, хоч і як в той час ще молоденьким, розумом — мов клейнодик до землі, оповідаючи мені від часу до часу те, що чула від старших сестер і зовсім дорослих братів, що звертала увагу на реальне життя.

Коли мені було 8 – 9 років, подався мій батько наново в гори, та цим разом вже глибше і дальше, і то з тої причини, що почав занепадати на здоровлю і лікарі висилали в гори. Поминаю жаль розлуки між Кобилянськими та Устияновичами... а снімну лише те, що з ніким пізніше в житті не читала й не запалювалась я так разом до книжок, будь то наукових чи з поля мистецтва, як саме з Ольгою Устияновичівною, коли ми від часу до часу діставали дозвіл відвідувати себе. Подорож у ті часи відбувалась возом, треба було їхати цілу довгу днину, попасати, бути виставленим на всякі евентуальні немилі перепони, епізоди. Але ми були молоді, і молодість тішиться всім, буває на все радо приготована і чудово легкодушна.

Ми переїхали до Кімполунга, малого ировінціального містечка, чудово положеного між горами, — і тут почала я побирати науку. Звичайно, що в німецькій мові. Ми, шкільне «дівчурство», мали дуже добрі вчительки. Межи ними визначалася особливше одна, змадьяризована словачка — пані Міллер. Вихована в інституті, де виховувались виключно доньки аристократів, вона вчилась пильно і багато, бо була з бідної родини, хоч так зв[аної] кращої, і мала піти колись за виховницю до таких самих домів. Коли вона повдовіла (була замужем за німцем), доля закинула її в наше містечко. Коли виявився брак у дівочій школі в нашім, — цебто Кімнолунг, — містечку одної вчительки — вона зголосилась, і прийнято. Вона-то була не лише моєю вчителькою в школі, але вчителькою і приятелькою і поза нею. Імпозантна, достойна жінка, що могла мірятись в дискусії хоч би з ким. «Пані Сталь» начивала я її в своїй душі — через її велику освіту, повагу і дар мови. Побираючи науку в народній (початковій) школі, я вчилася 3 – 4 місяці ще й окремо по-українськи в одної вчительки-українки на ім'я — Процюкевич. Повчилася писати, читати, граматики небагато і — перестала — не було засобів давати далі вчитися. В хаті були старші брати — їх треба було утримувати в гімназії... і для дівчат зачинились брами науки.

Руських книжок до дальшої науки не було — ба в тамошніх околицях і сліду не було, — і коли б не любов батька до рідного слова, до свого народу, своєї пісні, знання рідної мови, що все-таки панувало в хаті, крім польської, а далі і німецької, було би з часом, може, й зайняло останнє місце. Скінчила я четверту нормальну, а до того ще й якийсь додатковий курс, бо, завдяки добрим учителькам-протестанткам і словачці пані Міллер, ми, тодішні її учениці і учениці тієї дівочої школи, — були вже готові з своєю наукою і приготовлені до дальшого... Були приготовлені, та не всі. Набравшись тої науки до 15-го року свойого життя, я стояла все ще мов під гіпнозом, під особистим впливом моєї улюбленої вчительки-словачки, котру я пізніше описала в своїм першім довшім оповіданні «Царівна» яко пані Мар[ко]. Вона не вчителювала більше в публічній школі — почала хоріти, але я була її вибраниця, з котрою вона любила ходити на довгі проходи і захоплювати її своїм чудовим даром мови, оповідаючи їй багато поважних і поучних епізодів — то з свого, то з життя других, — поширюючи тим молодій дівчині вузенький її ще горизонт.

Так минав рік за роком, а для мене не цілком безслідно. Я доповнила за той час своє дрібне знання на власну руку, хапаючи кожну книжку — наукову чи шкільну — від братів, що були старші від мене, і, вступаючи до вищих шкіл, лишали деякі з них вдома. Крім того, я користувалась і випозичуванням книг — головно, німецьких, чи то з міської бібліотеки, чи з приватних ліпших домів, з котрих назву лиш дім одного поважного й високоосвіченого — дім старости Кохановського, батька малярки й приятельки моєї, панни Августи Кохановської, що, хоч не українка, а знімчена полька, перша з буковинських малярів задержалася коло буковинської і переважно гуцульської орнаментики, і була моєю найкращою товаришкою в різних найнебезпечніших прогулках по горах.

Бували місяці, коли я ані одної днини не пропускала, не вийшовши на якийсь шпиль гори, не відкривши якогось нового ^рівного закутку між скалами, не сполохавши якого хижуна з-поміж густих смерек і не покупавши босих ніг у розціненому потоці. Так, У домі родичів Августи Кохановської я чимало навчилася, набралась гарних і добрих книжок, чула гарну музику, пізнавала гарних людей і стрічалася з прихильністю до українців, бо ж і Августи, староста, був помічний моєму батькові у будуванніуніатської церкви для тамошньої, цебто кімполунзької українськоїгромади (колонії), на котру – одну і другу – дивилися румуни неласкавим оком.

Про читання українських книжок не було мови. Залізниці в той час не курсували, книгарень не було, засобів до закупленняне було, тому, крім часопису «Слово» і руської книжки або брошури якої, що десь-не-десь принагідно попадали до наших рук, – не доходило до нас нічого. Все було, мов павутиною, основане німеччиною, котра, сказавши правду, не була нам несимпатична. Будь то через те, що все-таки, хоч ледве замітним процентом обзивалася в нашій крові, будь то через те, що була одиноким джерелом, котре подавало духовну поживу. До польського елементу як і до румунського, нікого з нас не тягнуло, а коли й була нагода з ними стикатися, ми, діти, холодніли і, мов інстинктом упімнені, відтягалися, закопичуючи губи. З матір'ю говорилося по-польськи й по-українськи, але любов до польської чим раз то більше губилася, зосередничуючися коли не цілком на своїй рідній, то бодай на німецькій мові.

Ще молодою дівчинкою, 13-14 років, я почала писати вірші. Чогось мені бракувало, недоставало в душі. Чимсь була вона часами надто переповнена, а часами повна туги і смутку. Писала я їх німецькою мовою. Рівночасно з тим я бралася за олівець, маючи незначні майже початки рисунків зі школи, і починала рисувати. Та не в природі шукала я моделів – на те ніхто не звертав уваги, але з інших ілюстрацій. Остаточно... звернулася і до природи. Та яке то було рисування?.. Ні, воно мене не довго вдоволяло, треба було мені чогось сильнішого. Хоч і бувала я веселою часами, навіть збиточною дівчиною, то на самоті находив на мене глибокий сум, майже меланхолія — мені не було добре на душі. До того, я читала багато, зачувала про різні рухи в суспільстві, мій виднокруг поширювався, і я чим раз, то внутрішньо, сказати б, глибшала й поважніла. Найсильніше зі всього впливала на мене природа. Безчисленні проходи в гори, в їх найдикіші частини — пішки чи верхом, це не робило різниці — це було одиноке, що вдоволяло мене. Це було щось, що... заповняло душу, викликувало в ній спів, відгомін і ущасливлювало... Я і ще дві-три особи, що переходили мовчки ліс, ставали, віддихали глибоко, обкидували себе обопільно вдоволеними поглядами, мов відкривали тайни... Дзюрчачі потоки, в долах, безоднях... що було краще понад це?

Ні, я задалеко йду. Одного дня... я взялася за перо, щоб писати поважно. Досі писала я лиш дневники, відписувала, любуючись, поривні поезії німецьких ліриків, українські пісні, і десь-колись польські балади — а тепер годі було. Мене щось прямо пхнуло до пера. Тайкома, щоб ніхто не знав, не чув, мов молода кітка, що закрадалася до клітки з пташкою і боялася свідка, — я забралась писання одного оповідання!.. Виджу себе наче сьогодні! Читачу! Я не розуміла слова «література», не вчилась жодної літератури...

Я схилила голову над стіл, над папір, зарила лице в руки... і так сиділа. Мабуть, я щось дуже... велике хтіла починати, щось, що було лиш незвичайним, великим-великим людям дозволено. А я, я така... не вчена... таке зерно на Божому світі — я неначе святотатство хтіла поповнити. А як догляне... дізнається хто? Що скаже? Читачу, вір, я не знала, не могла собі уявити, що за сором, за «погром» міг мене чекати...

Кому звіритись? Я подумала про матір. Вона все дозволяла. Скільки б я не сиділа над книжками, вона все дозволяла. Любила науку... Не діткнувшись її пугарика ні устами, любила все, що гарне й благородне, що добре, високе... Але вона була така обтяжена працею щоденною для дітей своїх і хати, була така занята святим почуванням материнським для дітей, така гонена виповнюванням обов'язків своїх... вона не вміла німецької мови... і може, може, также була б гнівалась, сказала, що це не слід було мені чинити, і я... була б убита соромом. Убита. Батькові ще менше. Він працював від рання до вечора, був строгий, поважний, від дітей вимагаючий, був такий далекий від чогось подібного, що я ось тут хтіла починати, — що я не могла й йому звіритись... і не звірялась нікому. Написала одне оповідання, друге, третє, але про надрукування їх ніколи не думала. До того, не було в мене особистої відваги, і я й не знала, як братись до того. Між тим усе читала, студіювала, хапалась за все, що давало освіту, і мріяла, думала. Я не була вдоволена собою, мені було сумно, я бажала чогось... Товаришки не вистарчали, я ніби чимось понад них виростала, а про те, що кидала на папір пізніми ночами, ритмом чи прозою, — мовчала. Один із братів, філолог, студіював до іспиту, я, що було мені з того приступне в німецькій мові, — і собі перечитувала. Коли найстарший брат вчився прав, я до нього присідала й просила і мені дещо з того уділити. Він чинив це. Чому ні? Так було під час ферій. Але повід'їжджали... все скінчилось. І коли прибув третій брат із військових шкіл, я вчилася з ним верхом їздити, шаблюкою орудувати. Та між тим ніколи не покидала ні книжок, ш пера, ні хатньої роботи, що на першому місці в мене стояла... Раз її сповнювання було споконвіку призначене жінці — і я не сміла її на друге місце ставити.

Познайомившись у 18 – 19 року життя з донькою повітового лікаря Д. Окуневського, Софією, що бажала здати гімназіальну матуру, я мов відродилась. Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріла. Вона заговорила до мене українською мовою, переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для свойого народу — по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок, стала моєю щирою подругою і заступила Ольгу Устияновичівну, з котрою ми, на жаль, лиш раз на рік бачилися, дарма, що щиро любились і собою вірно держали.

В той час я познайомилась і зі своячкою Софії Окуневської, а то з письменницею Нат[алією] Кобринською, котра ще більше підбадьорювала мене не покидати пера, виучуватися якнайліпшесвоєї мови і писати.

Тут мушу, на жаль, перервати своє письмо, хоч саме тепер мала б не одне важне до писання і витолковання своїм приятелям читачам і іншій публіці. Та це вже іншим часом. На тепер стілько.

Чернівці, 2/ІІ 1922 р.

Ваше шановне письмо з 2/1 1922 р. одержала і пишу дальше. Мені дуже мило, що саме Ви, дорогий пане доктор, хочете занятися моїми працями.

Оскільки собі пригадую, я стала на тій точці, коли зробила знайомості з Софією Окуневською, пізнішою Морачевською, і Наталею Кобринською. Вони звернули, як, здається, я казала вже, мою увагу на те, що мій обов'язок є писати по-українськи — і Софія Окуневська навчила мене фонетикою писати, що мені було дуже пожадано, бо я до того часу писала лише етимологією, і то дуже з помилками. Коли Софія Окуневська виїжджала на медичні студії²³ до Швейцарії, я чулася дуже осамоченою, бо не мала ні з ким про «писання» говорити, про те, що мене займало. Будь знадвору, будь знутра. З природи замкнена, я ніч любила про те говорити, що мою душу переймало. А в ній роїлося всякого. Гадки і плани про будучину, про великі студії і т. ін. Вплив природи був майже пригноблюючий для мене. Ясні, магічним світлом переткані ночі, будь то літні чи зимові, або знов дні осінні, похмурі, елітні, гнали мене до паперу... і я писала. Ні, ні, пане доктор, з людей, зі знайомих, більших чи менших, не мав ніхто на мене впливу в тім напрямі, бо охота, порив до писання — були вроджені в мені. Самота, душевна самота, противне моїм почуванням окруження — викликували в мені жадобу кинути те, що мене зворушувало до дна, на папір.

Пригадую собі одну днину. Гарна була й ясна, і я сиділа і щось шила. Нараз зачуваю ніби йойкання, ніби тому щось подібне. Я накинула хустину й вибігла на вулицю. Недалеко нашого мешкання була ще одна вуличка; я зайшла туди й бачу: там сиділа жебрачка, сліпа, молода, з простягненою рукою... із цілої своєї слабої сили кликала о милостиню! Ах, як цей образ вразив мене, як жаль стало мені цеї нещасної. Майже зі слізьми в очах я вернулася бігом додому, подала їй милостиню, а пізніше написала нарис «Жебрачкам.

Так майже кожний нарис має щось із справдішнього життя в собі. Не менше — і більші оповідання. Мої особисті переживання відігравали немалу роль в моїх писаннях. «Царівна» писана кро-вією мойого серця. Банда циганів-музиків — із чудовим капель-мейстром Хрістофом — дала почин до написання цеї повісті. Я шаліла внутрішньо від музики. До того неустанная туга вирватися з зачарованого кола домашнього одностайного життя, де я мало що знаходила для своєї душі і фантазії, допровадила мене до того, що я, замкнена, дуже маломовна, не маючи що з «фантом» у своїм нутрі починати, писала — це оповідання. Мене потрохи вдома «натягали», так хлопці-браття, як і сестра, за мою дивну вдачу — і я чулася іноді дуже нещаслива.

Одного разу порішила вступити до українського театру до Львова — і написала туди, чи не приняли би. Вдома діялося круто, я хтіла мати гроші, щоб закуплювати книжки. Була така голодна на книжки... що не можу Вам це описати. Директор тодішньої української трупи в Галичині відписав мені, що прийме мене радо — та лише з тою умовою, коли мої родичі дадуть на те свій дозвіл. Тою відповіддю він мене відразу вбив. Я писала тайки до нього. Уявляла собі лише, як то буде, коли буду грати, які ролі буду грати, але щодо умов і інших сторін тієї справи, то я не думала. Я злякалася. Мій батько був строгий, «старої дати» щодо «моралі», а мати — ах, Боже... подумавши лише про в й р а з їх лиць, — мені всього відхотілося. І книжок, і грошей, і грання цеї або тої ролі, і всього. Я всунула мовчки лист до кишені — і навіть не відписувала більше. Звичайно, директор мусив сам додуматися причини мойого мовчання... а я терпіла дальше на розчарування в житті... та все писала.

Яка велика була в мене жадоба до науки і охота до умової праці, нехай Вам пояснить одно порішення моє. (Коли б не Ви, Дорогий пане професор, котрому я посилаю цю автобіографію, я б про те ніколи в життю не була б «створила уста»). Одного разу, коли мій брат Юліан звернув на ферії в гори до Кімполунга (тоді перебувала на феріях і Софія Окуневська), оповідав він багато про професора університету, філолога Вробля... а між іншим і те, Що він нежонатий, і що десь говорив, що коли б найшов чесну Дівчину чи жінку — без великих вимог, він би вженився. Оповідав Докладно про дивацькі привички його. Показував, як, ідучи до університету або вертаючи, ставав по дорозі і сам до себе говорив. Я сміялася з Окуневською з того, а другим боком чудувалася.

Який то дивак мусив бути той професор! Одної днини прийшло мені на гадку, що це було б для мене дуже добре вийти за нього заміж. В мене не було великих вимог, я б його доглядала те, будучи його жінкою, я б могла дальше образуватися-вчитися, зложити докторат і писати, писати досхочу! Як я роздумувала на тим, то та гадка чимраз більше вподобувалася мені, я зживалася з нею чимраз то більше — не застановляючись ні над чим іншим як над тим одним, що коло такого «вченого» чоловіка і я могла б набратись якнайбільше знання. Під впливом тої думки я почала приглядатися уважніше старшим добродіям — і найшла, що це нічого такого страшного мати старого чоловіка. Поділившися своєю видумкою з Софією Окуневською, тою моєю найщирішою товаришкою, — найшла в ній відгук. Одної днини я написала лист до професора про своє життя, свої добрі і злі сторони, свої замилування... і остаточно і своє бажання вийти за нього заміж, сповняти всі обов'язки супроти нього, а за те бажала я, щоб він був помічний добувати студії і випровадити мене на найвищий щабель науки, знання, і відкрити широкий духовний світ. Та впосеред тих мрій 19-літньої дівчини — впало мені нараз на думку, що професор, одержавши таке письмо, зробить «відвічальним» за його зміст мого брата Юліана, вийде скандал, і той не зможе кінчати свої студії. Я подала висновки свого норішення моїй сестрі, що все мене від часу до часу поливала своїм поважним розумом, мов холодним душом, онритомлювала і стягала з вершин мрій і неможливостей до низин... і вони обидві з Окуневською... вибили мені з голови план подружжя з професором-диваком. Бачите, високоповажаний, дорогий пане професор, яка наївна і чиста була я, що, не застановляючися ні над чим, бажала я справді лиш одного, а то науки-образовання... і ще раз науки, книжок. Лист до проф. Вробля, написаний мною дуже гарним і коректним письмом (я не все так писала, як тепер), остався тайною — лише, пишучи оповідання «Через кладку», я зужила його з деякими змінами.

Все, що зо зверхнього життя робило коли глибше враження на мене, переробляла моя душа, бо інакше я не можу цього сказати — і я вкладала це на папір. Всі нариси, всі дрібніші новелки, як «Valse melancolique», як «Битва», котру бачила я своїми очима (скрипіння у зрубі лісу поодиноко оставлених молодих смерік), споводували мене до творення тих праць. «Некультурну» знала я особисто, і ніяк не могла побороти охоти написати про ту чудову жінку, вірну, чисту дитину природи, що, мов сестра смерік, поміж котрими проживала, — жила, розвивалася. Коли вмирала, бажала собі мене бачити — вповідали мені люди, окружаючі її в то час, — та, на жаль, я жила тоді в Чернівцях і не знала, що моягірська цвітка згасла. З людей знайомих майже жодне не впливало на мене так, щоб я від їх особистого впливу писала. Я писала, коди любила, писала, коли терпіла, писала, коли не находила вдоволення знадвору бажань своїх особистих, коли бачила кривду, заподіяну так людям, як звірятам, цвітам і птахам, писала, коли переймалася великими ідеями про визволення жінки, ідеєю соціалізму, ідеєю націоналізму²⁶, патріотизмом, який зміцняла в мені Леся Українка. Побут у Чернівцях, знайомства українського патріотичного кружка, Ваша силуюча, пориваюча до праці особистість, Ваш власний труд, що не знав супочинку, а все вперед і чимраз вперед гнав, зрушували мене.

Дволітній побут на селі Димка, куди родичі переселились, по майже 15-літнім побуті в горах, дав мені нагоду заглянути глибше в селянське життя, котре й без того було мені добре знайоме, бо я завсіди і в горах любила заходити в сільські хатки — як і взагалі любила «мужицтво» не менше, ніж мій батько. Я любила народ, і люблю його до сьогоднішньої хвилі, і дивлюся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу часть природи. Одна неестетичність його, будь у словах, будь у новеденні чи в привичках, разить мене, але в суті речей — гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріал на будучність! Де є народ, там і культура й сила буде; де його нема, не буде й биту тієї нації. Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала — ох, як хвилями ридала!.. Саме в той час лежав мій батько тяжко хорий, і я сама не почувала себе особисто щасливою. Написання тієї повісті дало мені рівновагу, вдоволення і гнало до дальшого творення.

Всі дрібні поезії в прозі — це «каплі моєї крові». Повставали з хвилин, де я чула себе понижуваною, скривдженою, несправедливо осуджуваною, одним словом... я плакала поезіями в прозі. Інакше годі було. Ніколи не чув ніхто в моїй рідні скарги з моїх уст, чи я чула себе щасливою або й ні. Щоправда, не раз держала мене амбіція чи гордість. У тяжких сумних хвилях ніколи не жалілася я навіть перед найліпшими приятелями про те, що мене гнуло додолу, — а сьогодні, сьогодні мені так добре з тим. Одна праця, одне перо, ба власне моє я зробило мене тим, чим я є — робітницею свойого народу. Може, в дечім і не зрозумілою, в дечім слабшою, як інші, а все-таки — робітницею.

Болгарський письменник (на жаль, уже померший) на ім'я І. Петко Тодоров, що відвідував мене в році 1903 особисто, звернув мою увагу на народні пісні, їх багатство і свіжість. Я застановилася над його висловленими переді мною думками й написала «В неділю рано зілля копала... » Особи — це типи з дійсного життя, і я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронатого, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія. Почування плили з власних грудей природи робив своє, а думки укладалися самі з себе на папір. Пишучи це оповідання, я цілком не знала «Не ходи, Грицю, на вечорниці» Старицького. Т. є., я хоч бачила це на сцені не відібрала глибшого враження з тієї п'єси: не знала, що це Старицького. Та зате самі слова пісні зробили своє. Леся Українка хтіла мою цю повість зладити на сцену, писала до мене в посліднім листі своїм про те. Між іншим, казала, що моє оповідання стоїть далеко вище своєю цінністю літературною й артистичною. Ходила особисто до М. Лисенка і просила о скомпоновання музики до оповідання, котре хотіла сама на сцену переробити; та Лисенко не хотів, бо Старицький був його шваґер — і не хотів йому моєю працею конкуренцію робити. Так писала мені Леся Українка.

З Лесею Українкою ми дуже гарно держалися; однак вона не була тією, що б особисто впливала на мене. Щоправда, при ній я заглянула глибше в акції розвою українізму, цебто націоналізму, і пізнала більше українського світу й поглядів. Вона ж багато оповідала, була образована, і я їй дуже вірила. Поезії її ціню високо і кажу, що її поезії годні лиш справжні інтелігенти розуміти. Звичайна пересічна публіка не доросла до розуміння її. Мусить доперва приготовитися до неї.

Західна культура впливала на мене своїми літературними творами. Готфрід Келлер, перед ніш — Шпільгаген, виховуюча німецька повістярка Е. Марлітт, Е. Вернер, з скандинавців — І. Якобсен, пізніше — великий психолог Герман Банг, Гамсун, Гейєрштам і т. і. Василь Сімович написав недавно маленьку критику про мої письма і сказав там, що я начиталася Ібсена і перенесла його вмілою рукою на наш грунт. Його і Ніцше. Проти того я рішучо протестую. Щодо Ніцше, то правда, він мене займав своєю глибиною й деякими думками на будуче, але щоб я вже так дуже віддавалася впливу цього модного філософа, то ні. Попросту з причини, що не могла його дістати, і деякі місця були мені «затуманні». Ібсена брала я заповерховно в той час, коли він був цілком новий — отже, пишучи всі свої дотеперішні твори, я писала їх без впливу Ібсена або Ніцше, хіба що в «Царівну» вкладала деякі його гарні, великі й далекосяглі цитати. Читала би-м його і тепер, але лише по-українськи, та що в нас нема жадних перекладів чогось справді великого — так не читаю. Мені хочеться вправлятись в українській мові, та, на жаль, нема в нас що читати. Те, що є, мені не вистарчає. Я все наново вертаю до Шекспіра, Гете і ін. великих умів, що мені все щось нового дають. Забула Тургенєва згадати. Той також був один з тих, що поширив мій горизонт.

Щодо оповідання «Через кладку», то я від написання «Царівни» носилася все з думкою написати подібну до неї повість, лишз тією різницею, що герої її стануть духовно вище, думкою засягнуть дальше й глибше, як герої першого оповідання. Поволі збирала я собі до того оповідання матеріали, так сказати 6 — приготовлялася до цеї праці. Може, була б її ще й не написала, та невмолима смерть мого дорогого, незабутнього брата Володимира, який одинокий був у родині, з котрим я іноді говорила про дещо з своїх думок і планів, — пхнула мене до скоршого написання того оповідання. Це моя улюблена праця, дарма що Василь Сімович називає її «найслабшим» твором Кобилянської. Та він стоїть тепер зовсім під впливом В. Винниченка, а що Винниченко є й був усе противником напряму і способу моїх писем, то я й не дивуюся, що він так говорить. Мені деякі дуже гарні й образовані люди дякували сердечно за написання того твору, а деякі перечитували його по кілька разів.

„Ніобу” написала я просто з причини, коли полюбила одного «чужинця». Скажу Вам щиру правду, дорогий пане доктор, що не «наш» навчив мене, що це таке правдива, щира, чиста, свята любов, — а чужий, німець. За границею пізнавала я його. Та описана мною «Ніоба» існувала справді, і всі її діти були нещасливі і спонукали мене написати ту новелу. Ніобу знала моя мати особисто, а кількох з її дітей я також. Сьогодні вони вже всі мертві, за винятком одної дитини, в котрої я все перебуваю в Відні, коли мене туди доля заносить. У їх жилах плила українсько-німецька кров... І та «послідня» дитина оповіла всю «Ніобу», котру, обробивши, я поставила на наш ґрунт.

«За ситуаціями» я написала під враженням гри одної великої драматичної акторки, котра тепер виступає, коли ще жиє, лише в кіно, а то Асти Нільсен. Праця мала бути й їй присвячена. Ах дорогий пане доктор, в тій праці стільки гарних, безсловесних, мною пережитих хвилин! У ту новелу вложила я послідні лілії своєї душі і молодих іще почувань. Характер героїні, трохи несамовитий і, як німці кажуть, «bizzar», — я окреслила його до такого ступеня, до якого мусив би був розвинутися. Писала я ту новелу з такою силою чуття, що, викінчуючи її, я цілий вечір плакала.

Нариси, чи воєнні новели, писані в роках 1915 – 1917, то мотиви — все з життя; ними я так перейнялася, що мусила їх обробити і подати публіці. Цими днями викінчила я, власне, таку одну новелку з нашого народного життя під час війни, під заголовком «Василка». Тішуся нею, начеб мені хто нею дарунок зробив, бо вона вся з життя. В нас на Буковині є й пишні моделі, і кілька гострого розуму! Новелка та, може, буде друкуватися в перемиській газетці, коли не пропаде в дорозі. Чи скоро, чи пізніше — не знаю, бо допервацими днями вислала. Маю ще деякий цікавий матеріал для оброблення, але що не люблю поверхово працювати і тепер не маю часу, то відкладаю на пізніше. Тепер мушу іншими справами займатися, я вже стара, хоровита, бо треба завчасу свою «хату спорядити».

Відтак жде мене викінчення довшої моєї повісті. При кінці спімну ще, що й особистість Осипа Маковея відограла свою незлу роль в мене як у письменниці. Такі нариси, як «Через море» «Сліпець», «Акорди», «Valse melancolique» і інше, про котре я вже забула («Рожі»), походять з часу нашого «письменницького приятельства». Шкода лише, що він сам не пише й є того переконання, що «не варто» писати і «нема для кого писати». Так я чула. Не сходжуся з ним і не бачуся вже від майже 18 – 19 літ.

Моє життя було б пуста хата, коли б я не могла більше працювати. Тоді хочу очі замкнути, і нехай мене впустять до гробу — до моїх родичів і дорогого незабутнього брата Володимира. Працюйте, дорогий пане доктор, працюйте з-помежи камінного граду недорослих Вашій щирості для нашого народу одиниць. Колись пізнаються на Вашій праці... Колись — і піде кривавий окрик за Вами, бо всій нашій бідній ще, темнотою побитій народності, і Ваше ім'я, і Ваша праця останеться між пануючими брудами — білим монументом.

Р. S. Забула завважити, що мене чеський етнограф Франтішек Ржегорж вписав (коли не помиляюся, в р. 1900, — ні, я забула) в чеський конверзаційний лексикон. З Морісом Метерлінком я незвичайно симпатизую. Він усе мені з душі говорить. Я йому вдячна за те, що він сказав. У мене наклін до містики, — по моїй мамі й бабуні. А й батько клонився до того напряму.

О. К.

Може, я дещо забула й не так написала, як бажаєте, та годі: кожна сніжинка, кожний гарний вечір, хмарка — манять мене до пера!

АВТОБІОГРАФІЯ

Систематичного знання, як його набуває теперішня жіноча молодіж, у мене нема, бо я лише чотири класи народної школи, цебто чотири роки шкільної науки, покінчила, коли мені було 14 – 15 років; я могла її набувати вдома на власну руку дальше. Це було в малій містині Кімполунзі, на Буковині, куди був перенесений службове мій батько і де треба було себе духово виживляти тим, що зберігала та місцевість з культури, літератури, штуки й науки між мішаною людністю, як німцями, румунами, процентом гуцульщини і поляків. Дійшовши через читання і відносини з кращими родинами, що мешкали в Кімполунзі, доволі вчасно до переконання, що те, що я винесла з школи, дало мені лише підставу до дальшого розумового розвою і не могло мені вистачити в житті, почала я, ідучи за внутрішньою жадобою знання, доповняти ту науку читанням різних книг, які попадали мені в руки, будь белетристичні, наукові, поезії, переклади з англійського, норвезького — одним словом, все.

В малій містині Кімполунзі була хоч і невелика, але добірна бібліотека, з котрої можна було діставати за малу кавцію найкращі твори. Тут я загніздилася; а що саме мій батько був тим, через котрого можна було набувати книжки, я діставала їх без перешкод, тим більше, що батько й мати піддержували в нас, дітей, дуже рано стремління й охоту до освіти. Брати мої старші, що перебували в школах і вертали на ферії, були моїми дорадниками й авторитетами, особливо коли повступали на академію в Чернівцях, де мали можливість час від часу достарчати мені доступні й поважні твори та німецьких класиків, як Гете, Шіллер, відтакШекспір, що ставав мені щодалі милішим, то знову твори Гейне, дещо з Гердера й ін.

В нас у хаті говорилося по-українськи, а також і по-польськи до часу, доки нам не стала доступна німецька мова, бо мати, хоч дуже любила українську мову й говорила нею радо, ба навіть, виходячи заміж за батька, перейшла з римо-католицького обряду на уніатський, не забувала матерньої мови, маючи матір з російської Польщі, а батька німця з Познанщини Йозефа Вернера, що ради жінки (моєї бабуні) привчився по-польськи, і вдома говорилось лише польською мовою, бо іншою, доки не навчилася по-українськи, бабуня не говорила.

Та, як сказала я, в нас вдома мала перевагу українська мова. В ті часи, коли я ходила до школи, нелегко було дістати українські книжки, хіба що в Чернівцях або в галицьких містах, від котрих жили ми далеко й залізниці туди побудовано аж геть піч ніше. Готових грошей не було, бо нас, дітей, громадка до 7 душок вимагала своє, особливо хлопці, що мусили побирати науку, бо ч дівчатами давніше менше числились, як це діється тепер.

У публічних школах не вчили за моїх молодих літ по-ук^ раїнськи, й мене посилав батько на протязі трьох місяців побирати науку української мови приватне в одної вчительки, що хоч і була українка, мала посаду при німецькій школі, де й німецька мова була викладовою на всі предмети.

Вдома були журнали, як «Червоная Русь», «Родимый листок», а пізніше «Діло», але яке мусило з часом уступити наново «Червоній Русі».

Що ж до самої моєї поетичної жилки, котру я, може, унаслідувала по мамі (я кажу «може»), то я не задержуся при її розвитку довше, хіба пригадаю, що в мене виявлялася вже змалку незвичайна фантазія, і це в той спосіб, що коли інші мої ровесниці оповідали, як чували від старших, то в мені родилась непоборима охота розказувати їм і якісь свої оповідання. І наказуючи їм, щоб мовчали та слухали мене уважно, розказувала я тій аудиторії, що мене любила за скору організацію веселих і голосних забав, чудернацькі, якісь фантастичні оповідання про дику їзду кіньми і птахами. Про це сьогодні не можу пригадати, хіба одне, що все те оповідання йшлося під заголовком «Що мені снилося».

В часі, коли мені було 14 – 15 років, я любила пристрасно рисувати, не маючи до того іншого приготування, як саме гаряче внутрішнє бажання наслідувати природу й накреслити людські фізіономії і події між ними. Крім цього, справляло мені приємність записувати свої переживання, внаслідок чого я завела собі денник, де заховувала всі свої п'ятнадцятилітні бажання й медитації і час від часу задумувалась над ними. Не потребую згадувати, що я не переставала займатись читанням, яке попри виповнення хатньої жіночої праці, як миття, варення, праці в саду і т. н., становило в мене якусь головну ціль. Час переминав... Я шукала цілі, що давала б мені більше вдоволення, як згадане заняття; рисування, що його, помимо замилування, не могла вчитися, мусила я занехаяти, хіба вислухала вказівки одного з братів, що виховувався в військових школах, а пізніше в такій же академії, і займався змалку так само рисунками, а далі став, оскільки йому на це вистарчало часу й дозволяв уніформ, непоганим мадярем.

Будучи доволі замкненою в моїх бажаннях, почуваннях і поглядах, я почула, що одного разу в мені прокинулася думка написати новелку. Не розуміючи вповні значення слова «література», я почала писати. Одну новелу по другій і знов одне оповідання, все те, розуміється, по-німецьки, котрою мовою володіла я доволі добре, бо не важилась по-українськи і було б не йшло мені писання скоро, а застановлюватися над словом я не мала терпцю, бо все, що напливало на думку... незрозуміле, молоде до розсміху, рвалось якнайскоріше стати на папері, щоб не запізнитись.

Чи я мала думку друкувати, видавати що? Боронь Боже! Я про це ніколи не думала. Чи не було це вже само собою божевіллям, що я... я осмілилась писати новели? Це лиш мужчинам уходило, а коли перечитувала повісті, яких авторами були жінки, то це вони жили так далеко-далеко, і це були, власне, вони, а не я.

1 я соромилась своєї нескромності, паленіла на згадку, що чиєсь чуже око, навіть і око батька або матері, брата чи сестри, могло впасти на ті мої писання і вони спитали б мене: «Що це в тебе?.. Що, оповідання?.. Ти пишеш?.. Не соромно тобі? Щоб я цього більше не бачив, у хаті скільки роботи, а вона... »

Ніхто в хаті про це моє тайне заняття не знав. Мешкання в нас було гарне, обширне, з великим садом, і я, маючи свою одну малу кімнатку, мала там свою шафу з книжками, зшитками, рисунками, кореспонденцією та держала і... свої «проступки» — новели так у сховку, що ніхто й не доторкався.

А роки упливали.

Коли з часом був перенесений в гори, саме в місто Кіміполунг, батько Софії Окуневської, пізнішої лікарки, по мужі Морачевської (як повітовий лікар), створився для мене з її знакомством, через неї і з знакомством її родички — української письменниці Наталії Кобринської — інший світ. Між нами зав'язались такі гарні і приятельські відносини, що тривали роками, як, може, рідко між жінками, їм обом звірилась я із своєю тайною, соромлячись немало про свій «злочин» і передаючи дещо з написаного до перечитання.

Вони звернули мою увагу на те, що мені, як українці, треба по-українськи писати, і прирікли старатись для мене відповідні твори, що відзначалися 6 не лише цікавим змістом, але й гарною мовою, в чому й додержали своє слово, доки це було їм можливо. Коли Софія Окуневська-Морачевська перебувала під час ферій вдома (вона переживала деколи й довший час у своїх кревних у Галичині), я відвідувала її й міцніла в своїх постановах вивчитися найліпше рідної мови і працювати в ній, хоч знанню німецької мови завдячувала я чи не всьому, що здобула через неї духовне на ціле життя.

Хоч я, окрім Софії Окуневської, мала й інші гарні знакомства в Кімполунзі, але з нею почувала себе найгарніше. Всім, що вона знала, ділилась зі мною, чи це були події та настрої нашого суспільства, чи відомості з поля науки, штуки, літератури й соціології, як також і про духовне життя інших народів; вона студіювала в Швейцарії, а крім того, побувала й подорожувала в Італії, бувала у Львові, у Відні.

Коли від'їжджала, я вертала знов до студій, що були мені доступні через німецьку мову, і пізнавала поважні твори, як Бокля Дрепера, Локке, Біхнера, не занехуючи анітрошки вивчення української мови та перечитуючи жадібно, що пересилала й привозила Софія Окуневська, а з нею часами й Н. Кобринська, що перебувала іноді літом у Софії, та її батька, рідного брата її матері, а то жінки Озаркевича, на той час посла до парламенту в Відні. По її від'їзді я чула себе мов осиротіла. А що воліла бути самітною, чим у товаристві, що не могло мене вдоволити, я робила довгогодинні проходи серед природи, де набирала сили й розкошувала на шпилях гір між широкораменними соснами, вслухуючись в їх шум, або слідила оком за плавбою хижунів під хмарами, що лиш десь-колись, вдаряючи крилами, наче набираючи сили, плили кудись і щезали. Коли траплялось відбувати прогулки в гори в більшім товаристві, я мала звичай іти чи їхати верхом поперед усіх сама, щоб не бути примушеною говорити, відповідати на питання людей, що були мені нецікаві або мішали в думках. А думки гнали далеко в протилежні й далекі сторони або, коли я віддавалась свобідно вражінням серед природи і мрії роїлись у голові та викликали чудні почування в душі, а очі наче бачили постаті між деревами, — просилися опинитись на папері.

З одної з таких дальніх прогулок я привезла з собою з великого лісу здобуток, а це — «Битву», котру бачила я власними очима, перебувши більше як день у лісах, де зрубували ліс", і де мала нагоду бачити боротьбу робітників з столітніми великанами, соснами та смереками, й подивляла фізичну силу і сприт одних та опір та маєстат природи з другої сторони, між тим як від поодиноких, що залишилися тут і там, нетиканих, тонко гнучих ялиць ішло несене вітром жалісне скрипіння й уявлялося моїй, тоді молодій душі, мов плач полишених вдовиць. Довший час носила я ту картину живої природи в душі, доки не настала хвиля, де я кинула її на папір, жаліючи як фанатична поклонниця природи за пишним лісом і застановляючись рівночасно над зручністю робітників при зрубі й скочуванні великанів у долину, що, нанявшись на зруб, цілими тижнями не вертались додому, а днювали й ночували в лісі, шукаючи під час злив захисту в наборзі поставлених куренях. За ту картину-битву, перенесену серцем та вкладену на пам'ятку в картки, як і за деякі інші, дістала я від С. Єфремова й інших критиків докір, буцімто я «аристократка», відношусь ворожо до соціальне пригноблених, оспівую буржуазну мораль, роблю їй похвалу і т. д.

Мені приходилося не раз в житті боротися з вузькоглядністю, тупоумством і невільничими поглядами, що походили з традиційної заскорузлості і що були через свою довголітність сильні. В усіх тих заворожених кругах самітна, без яких-будь матеріальних засобів та шукаючи визволення, писала, як знала, свої новели, нариси й оповідання без вагань, не по глибоких «розмишленіях» — ні; вони йшли дорогою серця. І хто мене розуміє серцем, той, може, не кине на мене каменем за змальованих мною досі осіб з низів чи з трудових інтелігентів, котрі я накреслила «з погордою зарозумілого аристократа», тим більше, що ані я сама, ані предки мої не цурались хоч би й найтяжчої праці й нижче соціальне поставленого, коли цей простягав руку о поміч, пораду або й опіку для його особи.

З гір, з міста Кімполунга, де прожила я з родичами п'ятнадцять років, переселились ми на невеличку свою посілість на Буковині, в село Димку, де прожили недовго, ба лише два роки, і через хоровитість матері та через молодших від мене братів, що кінчали студії¹⁴, переселились до Чернівець. Тут я увійшла в українську громаду, мала можливість пізнати українську літературу, журнали, зноситись з освіченими українцями, їх жінками, а також з молодіжжю, взагалі входити «в серце» Буковинської України, час від часу виїжджати до Галичини друкувати свої твори, що почасти були писані в горах в Кімполунзі, почасти на селі в Димці, а решта в Чернівцях. В Чернівцях я виписувала собі першорядні німецькі поступові журнали, як «Ргеіе Вü hnе», пізніше «Вегlіnег Rundschau», редагований Вільгельмом Бельше, що на висланий йому мій нарис «У Св. Івана» з запитанням, чи в мене є хист до літературної праці, відповів: «Під кожним взглядом і в різних умовах писати, працювати і ще раз писати».

З Чернівець їздила я вже й до Відня, раз і до Києва і б тієї останньої подорожі так захоплена, що, вернувшися відти, япостановила, що коли б у мене було й небагато засобів я б їх ніна що не видавала, а лише одиноко на подорож на Україну держала. Пишучи що-будь, довше чи коротше, я лиш одно мала в душі: Україну, ту велику, пишну, пригноблену, сковану Україну одну й нічо інше.

Від року 1903 я підтята лівобічним паралічем і сердечною хоробою внаслідок простуди в галицьких горах. Хороба ця держиться мене й досі та не дозволяє брати участі в діяльності українського суспільства, а хіба лиш писати, що я й роблю по можливості Війна шарпнула й останки колишнього здоров'я, зачинила брами своїми кордонами, а разом з тим і дороги до скріпляючих джерел хорій людині.

Та я держусь, скільки маю сил, і не піддаюся.

Моя літературна програма ще не скінчена.

Доки?

Я думаю, до посліднього віддиху мого.

Чернівці,

в березні 1927 року.

АВТОБІОГРАФІЯ

Почато в році 1903.

Самому авторові публіці про себе оповісти — се доволі тяжко. Передусім питає він, що їй сказати, щоби їй цікаве було і чого би вона хтіла знати.

Звичайно зачинають тим, що автор родився, хто були його родичі, які студії побирав він, під якими обставинами почав писати, котрі писателі і керунки впливали на нього; а потім — якому напрямові прилучився він і що хоче своїми творами нового сказати.

Я про себе не маю що багато сказати.

Я роджена на Буковині в малім містечку в Гура-Гуморі року 1863, 27 падолиста, в глибині гір Карпатських, як донька небагатих родичів, і наука, котру я побирала, була така дрібна, що годі про неї і згадувати. Покінчила всього 4 нормальні класи. Відтак — коли інших шкіл в містечку не стало, а родичам средств бракло мене дальше по науку куди-небудь висилати, бо були в мене брати і ще одна сестра, я була, як се буває звичайно в незаможних родинах урядників, полишена сама своїй долі.

Вже молодим дівчатком я любила пристрасно читати і займатись рисунками. І завдяки любові і великій вродженій інтелігентності моєї матері, я читала і рисувала досхочу (носліднє без якого-небудь вчителя, а цілком на власну руку). Шкода лише, що до читання вибору в літературному матеріалі не було, і я могла лише те мати, що посідала мала бібліотека малого, в гори усуненого містечка. Але менше з тим. Я перечитувала все, що мені лише в руки попадало — ліпше і слабше.

З наймолодших літ почала я писати дневник. Я вписувала не лише всякі «проізвєдєнія» денні — но і все те, що займало мій ум і душу. І коли я пізнішими літами переглядала тії дневники — я сама здивувалася тій силі фантазії, котра говорила в тих скромних, дитинячо-наївних, а заразом диких картинках. Пізніше, увійшовши в 18 – 19 рік, — займала мене ідея емансипації жінок, і мені мріялося стати для них чим-то величним, геройським, чим-то освобождающим з їх кайданів. В тім керунку під впливом Н[ата-лі] Кобр[инської] і С[офії] М[орачевської] відразу перестали мене малюнки і рисування займати, стали мені байдужі. А що я була самоуком і в тім напрямі, — я сказала собі, що ціле те артистичне заняття, ведене на власну руку без школи і науки, не допровадить далеко. З тим враз чула я, що воно не давало для моєї живої, мріями переповненої душі вдоволення.

І так кинула я олівець і взялася за перо. Числила тоді чотирнадцять або п'ятнадцять років.

Зразу почала писати крадькома стихи, а відтак видумувати новели. Читач простить мені слово «видумувати». Без найменшого проводу в науці, без ніякої ініціативи знадвору, в мені прокинулась думка писати новели і повісті. Я не знала, що значить слово «література», бо ж в нормальних школах не учили ніякої історії літератури, і я звернулась до неї напомацки, як звертається інстинктивно сліпець до світла, огріваючись в його золотих проміннях.

В мені варилось і роїлось в душі, я не знала, що з тим почати і в самій глибині ночі, коли була я певна, що нічиє око не впаде на мене, я сідала і писала, писала іноді до сходу сонця! І я кажу:

Боже! що се були в мене за великі і святі ті ночі, що, мов птахи злітали так скоро і минались!

Сама моя фантазія диктувала мені на папір повісті, новели і стихи. Я ж не знала ще тоді, що треба звертатися за сюжетом до живого життя, я була несвідомим, молодим, диким романтиком, замкненим, так сказати 6, в лісах і горах, з очима, зверненими в гущавину лісу. А той ліс... скільки б і кликала до нього молода грудь живим тужливим голосом за життям, — він мовчав і заодно шумів.

Смутно почала я той шум розбирати.

Межи моїми ровесницями і знакомими, котрих в мене було небагато, не було жодної, котрій я б була могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя, тут вже все кінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілось широкого образовання і науки, і ширшої арени діяльності, як та, про котру мріяли і оповідали мені вони.

Одного разу я була навіть готова вийти заміж за чоловіка старого, вченого дивака-професора, а то одиноко з причини, щоби виобразовуватись при нім дальше, бо я чула про нього, що він посідав величаву бібліотеку і від часу до часу робив великі подорожі. Не бачивши того старика ніколи і на очі, я написала до нього лист з пропозицією вийти за нього замуж, мотивуючи своє поступування⁵ гарячим желанням образовуватись при його великій ученості і відтак служити ідеям суспільності. Лиш чистому припадкові можна завдячувати, що він сей лист не одержав — інакше, хто знає, як би було життя молодого романтика уложи-лось? З моїми тодішніми ідеальними поглядами на життя я була би спокійно старикові руку подала (о котрім пізніше дізналась, що був би прийняв моє предложення) і, як кажу, просто і одиноке з причини, щоби, як була я тоді переконана, набрати коло ученого чоловіка широкого образовання і інший світогляд.

Се був ідеал моєї молодості.

Пізніше звернулася я цілим єством моїм до літератури. Але і тут була я ограничена. Я читала лише те, що мені під руку підходило, дещо з того було цінне, велике, наукове, а дещо незначне, глупе і дрібне. Моє знання стало мішаниною барв без системи і без порядку.

Найбільший вплив з чужих літератур мав на мене російський писатель Тургенєв і Достоєвський. З німецьких швейцарець Соtt-fried Кеllег, в молодших літах німецька повістярка Е. Магlіtt, до котрої я в запалі листи писала, очарована її чудовим стилем, а Гейне читала я постоянно. Пізніше перейнялася я данською а і всією нордландською літературою, з-поміж котрої став моїм справдішнім учителем Jеns Р. Jасоbsеn. Класиків перечитувала я по можності поважно і радо, оскільки попадали мені лише в руки, а найрадше бралася я і вглублялася в Шекспіра. Маючи між братами і одного філолога, я перечитувала і старинпих драматургів. Французьку літературу знала я мало, а представитель самого реалізму Е. Zо1а впливав на мене пригноблююче, і з його писем боліла мене іноді душа, хоть я читала його з якогось-то літературного обов'язку.

Між тим я не покидала більше пера.

Прекрасна і сильна, дико-романтична природа моєї батьківщини стала яким-то світом моїм, котрий голубив і годував заразом голодну душу мою.

Я була заодно сама на себе полишена. Без ініціативи знадвору, без відповідного товариства, без напливу з якого хоть би і найдрібнішого артистичного світу, що могло б було дати поживу і напрям молодій душі, — я годувалась власними мріями, зверталась думками в глубінь душі, і тому став мені світ душі властивим теремом моїх студій і уваг. Пишучи, я кидала всі книжки від себе. Дивно! Як і переймалася я іноді творами других авторів, а якраз тоді, коли думками пряла свої письма, я не зносила в собі ні найменшого впливу чужого духу. Лише артистично тонкий, чудовий данець Якобсен і при нім Тургенєв були боги, про котрих я думала: що сказали б вони, наколи б перечитували мою працю? Що ганили би, а що узнавали би за правдиве і здатне? Се думала я тайком і соромилася за свої слова. Вони були претензіональні, але хто мав показувати мені шлях правдивого артизму і штуки, коли я була заодно сама? Та самітність зачинила мені уста вже і на пізніще, де я могла вже з своїми думками ділитися з подібними мені робітниками, та я вже устами промовляти не уміла.

І так написала я кільканадцять нарисів, з котрих утримую за найліпший нарис, чи, властиво, малюнок: «Під голим небом». Я писала його чорно-білими красками і з наклоном до містицизму.

Не знаю, як його публіка привітала — мені залежить мало на голоснім суді маси, — але товаришам моїм він припав до вподоби Він єсть вже надрукований на німецькій мові і виданий з ілюстраціями. Другий нарис, що вдоволяє авторську душу, — се короткий алегоричний нарис про велику вірність жіночої любові «Через море». Відтак нарис «Поети». Він характеризує положення малоруських поетів і єсть тенденційний. Зразу був він написаний по-німецьки і в формі діалога, одначе д-р їв. Франко, перекладаючи його на нашу рідну мову, поставив його просто в формі нарису. З новел утримую за найлучшу «Некультурна», де виводжу з життя вибраний тип малоруської гірської людини — себто гуцулку.

З довших повістей — «Землю», в котру вклала я всю повагу душі своєї. Єсть се праця з народного буковинського життя, вірно змальована. Вона має друкуватись ще раз на малоруській мові в Росії, перекладатись тут же і видаватись на російській мові, а також і на словінське. Всі прочі праці оставляю осуджувати вис[око]пов[ажаній] публіці болгарській.

Вже другий рік минає, як я, з винятком 2 – 3 нарисів, не написала нічого нового. Винні тому сумні обставини, в яких живу.

Деякі новели переведені вже на чеську мову, як «Битва», «Некультурна», «Природа» і інші, а деякі на словінське і російське.

В найновішім часі зацікавив мене незвичайно болгарський писатель Петко Ю. Тодоров своїми новелами, взглядно своїми тематами, які добирає до своїх повістей і драм, і звернув всю увагу мою на народні легенди і казки, які уміє чудово виводити. Сей молодий артист вплинув своїми новими, наскрізь оригінальними, дуже цінними поглядами на літературу і штуку так сильно на мене, що мені хочеться бросити давній шлях напряму модернізму, яким ішла я, і звернути на його дорогу, що здається мені властивою і одинокою дорогою до заховання правдивої народної штуки і поезії, народного характеру, не зміненого гіперкультурою, а передаваного лише через призму свіжого талану, мов вже в мелодії прибрана народна поезія, широкому світові до подиву своїх народних скарбів, досі майже не замічуваних.

І ще одно слово. Наколи читателя моїх писем вразить болісно смутна струна моєї поезії, то нехай згадає, що в ній відбивається лише віковічний смуток утисненого народу, що перейшов вже в кров, не уміє з болю виемансинуватись. Може, се хиба, але вона характеризує так мій народ, як і мене. Малороси і їх артисти поки що смутно співають.

ДЕЩО 3 МОЇХ СПОМИНІВ ПРО М. КОЦЮБИНСЬКОГО

Перший раз бачила я М. Коцюбинського, коли була в Києві на археологічному з'їзді в 1899 р. Там було багато людей, і я не можу тепер собі пригадати докладно, про що саме ми говорили, знаю тільки, що Коцюбинський, вітаючись зі мною, сказав: «Видно, що з Буковини, бо струнка, як смерека». Я була дійсно тоді худа, а худі люди виглядають майже завжди високі. Я знала ближче М. Коцюбинського з його літературної діяльності, дуже його поважала, високо цінила, посилала йому мої праці-рукописи, а його відзиви про мою роботу заохочували мене до дальшої праці. Я мала бажання особисто ближче познайомитись з М. Коцюбинським, і він мене запрошував, та обставини не позволяли мені поїхати на Україну. Бачилась я з М. Коцюбинським в Чернівцях, коли він, їдучи до Італії, загостив до Чернівець, то було, здається, 1909 р. літом. Нагадуюсь на високу, гарну, поважну та симпатичну людину, вдягнуту в білу свитину. Перші слова М. Коцюбинського були, приблизно, такого змісту: де ваша Буковина? Причім під «Буковиною» розумів М. Коцюбинський буковинський народ. І дійсно, за час свого короткого перебування Коцюбинський мало був у Чернівцях, його цікавило село, народ, а тому він, здається, в супроводі передової молодіжі, ходив по селах та по маленьких ярмарках.

1/VІ 1941 року

⇐ Предыдущая 16 17 18 19 20 21 22 23 2425