ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА 18 страница

— Бадіко, бадіко добрі! Господь з вами!

— Ходив, говорив, робив, та й гадав, що для себе... Наймитом був ти, наймитом!

Махнув рукою і відтрутив людей від себе.

— А воно, воно, що його і не чуєш, і не видиш, приступило, а він усе покинув та й пішов!

Зарив грубі пальці у волосся і, витріщившися, глядів здичіло-блудним поглядом на щось уперед себе, що лише його одна душа бачила.

— Не смійся! — ревнув нараз страшним голосом, погрозивши п'ястуком. — Не смійся! Доста ми дурні твої...

Люди довкола нього перехрестилися і переглянулися з острахом.

— З розуму зійшов!..

Він роздер одіж на своїй груді і знов розтрутив тих, що приступили до нього.

— Пішов! — крикнув дико. — Ходи, Маріє! Він лишив уже тата й маму... Ходи!

Кілька чоловік у поблизькості відвернулися й обтерли твердою долонею очі. Відтак узяли його кріпко під руки і повели силоміць додому.

Місяць освічував із звіздами цвинтар, свічки погасли. Поділеними громадками вертали люди додому.

— Тепер уже сам буде ночувати! — обізвалася Докія до білоголової старухи, що перемінилася мов у воскову постать у місячному сяеві та лиш очима світила. — Перед двома днями ночував іще в бурдею зі своїми воликами...

— Ая! Та й худоба відчує, що його нема! Гадаєте — ні?

— Чому ні! Вона рикає, фукає і оглядається неспокійними очима, коли чує десь смерть коло себе. Відтак і не хоче їсти зразу з чужої руки. Не дай, господи, нещастя!

— Спершу їхав син на возі, його спрятали в землю, а тепер їдуть самі додому, як сироти. А почорніли обоє, як та земля, що в неї уклали свою дитину. Чи не вертають у хату, як у порожній вулій?

Так перемовлялася Докія з бабусею і іншими людьми, що вертали додому. Більша половина зрівнялася з фірою, що везла осиротілих родичів. Тепер прямували всі в «сусідній» ліс, де мали подати поминальний обід. Панотець поїхав наперед, бо мав ще передягнутися.

— Він буде їм у перших днях з'являтися. Воно все так, як чоловік помре раптом, а ще до того без світла! Підете на обід?

— Не знаю! — відповіла Докія. — Погляну ще додому та за Анною. Із нею осталася Онуфріїха Лопати.

— Відколи я на світі, ще не обідала на поминках у лісі, та ще до того коло півночі! — сказала поважно старуха. — А мені вже далі 85 літ. Се ледве перший раз мені таке лучається!

— Таке-бо і лучається хіба раз на триста років! — почувся нараз голос Петра, що виринув при боку сестри.

— Там сьогодні хрест забили. Най покійний знає, де згубив свою душу, як пройде колись лісом, а живі нехай знають, де змовити за його душу «Отче наш». Адіть, яка ніч! Ей, господи боже, ти вже знаєш, що робиш!

Вийшли на поле, і в препишному місячному сяєві указався їм виразно «сусідній» ліс, бурдей і все, що їх окружає. Небо зносилося лагідною глибиною над землею, а зорі дрібніли сріблом, немов усміхалися. Над лісами здіймалася синьо-прозора імла.

— Старі не поїхали до лісу, поїхали додому! Сьогодні буде бурдей уперше сам стояти, відколи він на оцьому полі! — обізвався один із гурту.

— Вони будуть дома випрятувати та межи собою душу поминати. Геть ослабли! — сказала білоголова старуха, відтак додала: — Адіть, скільки очей дістав «сусідній» ліс!

— А всі очі огняні! Се свічки, ліхтарі та й смолоскипи, що освічують столи! Здалеку виглядають, як огневі кулі! Хто був би гадав, що в тім лісі скоїться...

— Вже я до нього кроком не поступлю, хоч би навіть знала, що замерзну! — промовила старуха.

— А я й по гриби туди не піду, хоч би навіть знала, що ніколи грибка й у рот не візьму! — завела й собі одна молодиця. — Не дай, господи!

— Та люди туди й ніколи-таки не заходили! — об’ясняла Докія.

— Хіба по дрівця опівночі, як бабка... — пошуткував Петро. — В іншому лісі чоловік і такої пропасниці не дістав би, як в оцім сьогодні Сава. В ньому мусить щось нечисте снуватися, мусить чоловікові по разові розум відбирати! Бог зна, що тому тої ночі в голові прокинулося, що огрішив так тяжко душу, навіки...

— Покійному була, мабуть, там смерть призначена! — сповіщала бабуся. — Марійка сказала, що він усе в тім лісі любувався! Все його туди тягнуло! Але чого убійник хотів від нього?

— Хто може сказати, що душогубові тепер ліпше? Не дай, боже, мати людську душу на своїй совісті...

Замовкли.

Чотири постаті перейшли їм дорогу, звернули до лісної дороги й попрямували в «сусідній» ліс.

— Виділи ви, хто се був? — спитав Петро, моргнувши хитро очима.

— Хто?

— Таже Григорій із жінкою та й зі своєю гадючкою! А четверта, то кланцата, Аннина мама. Ей, то-то б я їх обоє побив: кланцату та й он ту чорну! Я вам лише оце кажу: хто мав руку в тім ділі, то мав; але вона певно, що мала! Адіть, заприязнилася вже з кланцатою, пізналися відьми...

Докія завернула додому, а інші подалися до лісу.

Надворі сяєво місяця, блиск зір, а в лісі язики свічок і жаріюча полумінь смолоскипів.

Червонава луна^{^[115]}^[115] смолоскипів грається пильно по грубих деревах і чорних гілляках та кидає огнисті рухливі плями по грубо опалім листю на землі. В лісну тишину кидаються голоси. Зразу поодиноко, напрочуд дзвінко й чутно, а відтак гуртами. Вкінці мішаються в один барвний густий гамір і розбігаються живим відгомоном у затишні, неосвічені закутки лісу.

Від пня до пня простягаються стрункі дошки, повкривані білими скатертями й полотном, і угинаються від хлібів, страв і трунків...

Десь поділася постійна лісна тишина. Витиснена ворохобною луною, кинулася в осамочені поля і тут розстелилася,

Ніщо її не спиняло.

Одно пасмо імли, рівне, як простягнений серпанок, прямувало таким же серпанком тим тихим полем, а відтак стануло.

З одного вікна било слабесеньке світло, і воно тут спинилося.

В хаті ні мушка не забринить.

На постелі лежить смертельно хора дівчина, а при ній, опустивши голову в руки, сидить скорбно поважна Докія. Молиться.

«Тут лише господь бог один може помогти! — снуються їй думки між мольбою в голові. — Лише господь один! » Сама по собі вже знає...

XXIII

Десять неділь пізніше земля задубіла. Сонце ослонилося ніжною ослоною, і повільним льотом падали сніжини тонкими звіздками без упину додолу.

— Христос вступив в Івоніку!

— Він вступив у нього, зачинив йому уста, а зір відвернув від землі до себе. Виросло довге волосся і борода, а голова похилена набік, мов піддався зовсім під терневу корону.

— Господи, змилосердися над ним!

Так приповідала білоголова старуха людям, вертаючи селом, відпочиваючи то коло одної, то коло другої хати, та обпершися на грубу палицю і віддихуючи важко. Тяжко було волікти за собою майже столітні ноги... У торбині ж на плечах тяжіли ще милостині від Марійки.

— До нікого словечка не промовить. Хіба часом рідко. Те, що дуже вже потрібне до обходу. Постарівся, подався і від трунків відрікся. Хоч і не пив ніколи, як інші люди, а відрікся. Бог знає, що в його душі заводиться. Часом спливе сльоза по лиці, та він, замітивши, що хтось її доглянув, зараз рукавом обітре. Завтра відбудеться п'ятий поминальний обід у нього. Щодня визирає свого Сави, а Сава не вертається.

— А Марія говорить. Що й заговорить, та заклене убійника. Сама воском стала. Про вмерлого майже не згадує. Виходить, що ніби через нього молодшого втратила...

— Кажу, не дай господи, як клене! Якби оце її прокльони сповнилися, не треба б йому й кари божої. Та й щоб ви знали, людоньки добрі! Вона ніби не та стала. Нічого не зачуєш від неї, лише Сава, Сава та й Сава. Губить душу свою в жалю. Що лише груді йому не подає. За пару днів мають обоє іти до суду. Через Саву. Чую, і Рахіра також...

— А що з Рахірою? — питалися люди.

— Та що? На поминках у лісі їла, як той голодний вовк, а очима лише то сюди, то туди стріляла. Не виділи, чи що? До неї й ніхто не приступав. Самі сиділи., Оноді, здибавши Марію недалеко Домніки, сміялася їй у лице й кликнула: «Добрі були пироги на поминках, матушко! » Щоб із нею! Воно без сорому на світ прийшло. Не до смаку мамі повибирали хлопці невістки. Про ніяку не хоче чути. Одна люта, як пекло, а Анна повдовіла, заки під вінець пішла.

— Близнята має...

— Та має. Кажуть, такі красні, що село таких не бачило. Сарака Докія побивалася нею. А вона все її по руках цілувала та плакала. «Мамцю моя добра, мамцю! » — говорила та й плакала.

— Чоловік із жалю ніж би собі в груди всадив, як її видить, — казав Петро, а Петро не то що, а чоловік раз...

XXIV

З бурдея вела снігом вузенька, лихо утоптана стежечка крізь поля до цісарської дороги, що вела до міста.

По ній пробиралися одного ранку Марійка з чоловіком.

До суду.

Він ступав уперед, а вона за ним. Хитким кроком, пошпортуючися. Від часу до часу обзирався за нею.

Бідна жінка! Ніколи в житті не переступала порогів суду, не переступала хоч би в наймарнішій справі, а тепер на старі літа постаралася про те їхня дитина.

«Боже, що ти робиш? » — кленуло раз у його душі болісним зойком і обняло серце невимовним жалем.

Ні одної спокійної хвилі не мав він, відколи горе загніздилося в них. Страх і любов, любов і страх так і напереміну мучили його душу.

Плакав духовними, невидними сльозами, згадуючи Саву. Плакав і за померлим. Здавалося, ніколи не любив Сави більше, як тепер, як грозила небезпека втратити його гірше як смертю, як якась страшна кара мала його навіки вирвати від нього. Прийшло до чогось страшного, і коли прийшло, він опинився і туманів серед того горя.

І хто був винен? Хто був винен?

З глибини його душі виринула кудлата, мов у собаки, голова дівчини, й лакомі очі заблистіли проти нього.

Вона всьому винна!

Нехай би йому хто й що говорив, тисячі разів говорив, він знав своє. Вона була всьому винна. Се ж був великий гріх у своїх наслідках. Його син злучився а нею, що йому майже сестрою була, а се не могло господу вподобатися. З тої хвилі зблизилася кара, знищила Михайла і спинилася тепер перед ним самим. Рахіра загнала всіх у безодню. Що тепер далі буде? Бог один знав, що могло бути.

— Маріє, уважай! Все, що говоритимеш, мусиш заприсягнути. А якби ти фальшиво присягнула, нехай тебе господь боронить! — обізвався по довгій мовчанці Івоніка.

— Аа, ая! Я ж говоритиму правду! — відповіла жалісливим голосом, силуючися зрівнятися з ним. Сніг упав такий великий, її ноги були такі зів'ялі, що вона щохвилі оставалася дальше позад нього.

— Чого вони хотять від нас? Ми вже сказали, що не знаємо нічого! Може, Сава вже вернеться з нами? Не знайшли нічого, як лише кілька крапель крові від зайця, і за таке пхати хлопця в нещастя! Господи, змилосердися!

— Нічого не знайшли! — повторив Івоніка коротко. Він не говорив із нею і не сказав їй і досі своїх тайних думок та здогадів про убійника. До чого ж? Вона й так як напівбожевільна з остраху за хлопцем, а наколи б дізналася про страшну правду, зійшла б цілковито з розуму! Се вже останеться навіки загребане лише в його груді!

— Жандарі казали мені, що нічого не знайшли досі, що б на Саву свідчило! — тягнув він дальше із удалим спокоєм. — Убійник був такий хитрий і осторожний, що затер усі сліди за собою, мов прямо в воду кинувся. «Нічогісінько», — казали. А хоч і є підозріння, та як нема доволі відповідних доказів, хлопця не можуть покарати. Так казали. Від панів із суду чули. Але він може ще і з півроку замкнений сидіти. Він у підозрінні, і за доказами можуть іще хто знає доки пошукувати.

На білій, бездоганній поверхні виглядали обоє здалека, мов дві чорні точки...

В суді ставили їй між іншим ті самі питання, що дома: чи Сава був дома, коли брата замордовано?

Вона зблідла, мов смерть, дрижала на цілому тілі і, оглядаючися переляканими очима довкола себе, сказала, що був дома. І чому ж би не був? Таже каже, що був. Доконечне був. Нехай вже її покарають, як се неправда, запруть на цілий рік; хоче минутися в криміналі, лише нехай її сина пустять на волю...

Суддя поглянув на неї довго, тихо.

— Ти мусиш заприсягнути те, що говориш! — сказав.

Вона позирнула благаючим поглядом на чоловіка.

— Івоніко, чи не так? Він був дома? — пробелькотіла. — Господи милосердний! Скажи ж бо!.. Він спустив погляд до землі.

— Я не знаю, Маріє! Мене не було дома!

Вона знов оглянулася довкола себе, та сим разом уже майже блудним поглядом.

— Тебе не було дома? —спитала і, усміхнувшися безсмислено, заніміла.

На столі засвічено свічки коло хреста.

— Підноси руку! — велів суддя. Вона кинулася з жахом узад, витріщилася несамовито на нього.

— Я не буду присягати! — кликнула і, метнувшися з неописаним переляком узад, мало що не перевернула судді. Сей скипів і потермосив її за плечі. Вона вичерпала його терпливість нині до крайності.

— Брехливе мужицьке насіння! — гукнув погірдливо.

Івоніка стояв мовчки і сплакав. На його жінці не було ще чужої руки!

— Не буду, не буду!..

Вона тиснулася, мов божевільна, до стіни...

Кілька хвиль пізніше випровадив її Івоніка напівзімлілу на коридор.

Як уведено Саву, Івоніка перелякався. Виглядав, як кістяк. Вихуділий, блідий і втомлений. Не говорив майже нічого. Побачивши перед собою батька, спустив погляд додолу, і ні словечка не перейшло через його уста. Взагалі мовчав. Хіба що вимовляв слово «ні». Не можна було з нього нічого видобути, і його виведено назад.

Івонікові краялося серце на вид сина, одначе і він мусив мовчати.

Відчув. Мовчанка, завзята, рішуча, глуха мовчанка, була одиноким способом рятунку. В ньому одному могло все навіки потонути, могло все загубитися безповоротно.

В суді довідався Івоніка також, що померлий не мав і при війську ворогів. Між камратами був загальнолюблений і поважаний, шаржа була з нього вдоволена. Замітна була в нього лише незвичайна відраза до оружжя, особливо ж до рушниці...

«Вже тоді відчув він, що на нього звернений десь якийсь набій, — толкував собі нещасний батько, — і він опирався тому зі всіх сил, як міг, а проте мусив його неустанно при собі терпіти. Як страшно мусило йому бути! Хотів вирватися на волю, але він його здержав. Грубі касарняні мури не впускали смерті до нього, вона заховалася до лісу і дожидала терпливо його приходу літами. Дома не мали спокою, щоб його вирвати зі столітніх мурів, а як уже справді вирвався, повернув, тоді й уставився сам перед набій... »

XXV

У Анни були близнятка, два хлопчики.

Докія рішилася тримати її в себе до весни, а навесні мала вона умістити діти між людьми, а сама йти на службу, щоби що заробити. Від нещастя, здавалося, виросла, збільшіла, але виглядала страшливо: худа, жовта, з зів'ялим цвітом у лиці. На устах не з'являвся ніколи усміх. Терпіла в горі з цілою повагою глибокої своєї натури і втратила розуміння будучності. Її вдача немов була настроєна для такого страшного нещастя, що потягало за собою також саме страшне терпіння, і, здавалося, терпіння становило тепер одиноку діяльність її поважної молодої душі. Рідко коли бувала така ніч, яку перебувала б із сухими очима. Навіть до сну втискалися сльози і скроплювали вогнем її душу.

Мов підстрілену звірину, тягнуло її до самоти. Стогнала, побачившися на самоті, а угледівши де-небудь хрест, кидалася на коліна і молилася, її уста поблідли, викривилися, погляд став понурий, а голос стратив звук.

Вмерти, з обома дітьми вмерти, — се було її одиноке бажання. Стояла цілком безпомічна, безрадна проти свого горя і ніяк не бачила виходу з нього. І так волікла свої молоді дні за собою. Лише одно викликувало в ній зміну, вводило її у зворушення та розгоряло її хмурі очі. Се було ім'я убійника.

Здавалося, що при звуку того імені прокидалося в ній життя і нерви напружувалися до крайності.

В таких хвилях перемінялася в якусь безмовну фурію, що заховувалася непорушне та чекала відповідної хвилі, щоби кинутися безпощадно на свою жертву.

Так, приміром, не віддалялася майже ніколи з дому, але як їй одного разу лучилося вийти в село, і вона там довідалася, що Саву, мабуть, випустять на волю задля браку відповідних доказів, сказала:

— На що заслужив собі, його не мине! Коби мені лише бог допоміг дітей вигодувати, коби мені лише бог допоміг!.. — і відітхнула цілими грудьми, її ніздрі задрижали, а очі спалахнули такою страшною ненавистю, що лячно ставало на неї глянути.

Іншими разами знов, коли сиділа сама коло дітей, пильнуючи їхнього сну, заверталася душею в цілковито інший, дивний напрям. Робила собі докори, що оказувала померлому замало любові.

«А ось діти, одиноке багатство її, лишив він їй, а що взяв він від неї в гріб? »

Зразу, як лише зблизився він до неї, в дворі ще, промовляючи то тут, то там добре слово, вона німіла. Напружувалася, мов струна, та й умовкала. Змінялася несвідомо, мимоволі. Якась незрозуміла, брутальна сила вступала в її грудь, розсаджувала її іноді з болю, а уста так і паралізувала.

Він говорив здержливо, а вона не мала цілковито права виказувати своєї любові. Відчувала се вродженим, жіночим інстинктом. Вона бідна наймичка, на яку гляділи всі через плечі!

А потім все так інакше укладалося.

Увесь рай, що носила його в грудях для нього, ховала на ту хвилю, коли доступить права увійти в його стіни і статися йому чимсь шалено добрим. Потім її уста вже самі з себе створилися б. Те, що тримало її брутальною силою, мов у кайданах, замикало її уста, а його вводило в думку, що вона його не любить, — воно покинуло б її вже само з себе. Надія на ту хвилину додавала їй героїчної сили, і вона із невимовною витривалістю зносила все горе свого положення.

Потім, як уже могла говорити, ділив їх час від себе, а тепер — його не стало.

Іншими разами знов кидалася на свої діти, мало не давила їх із якоїсь дикої любові.

Вони обоє подобали на нього. Не мали її чорного волосся, а ясне, мов шовк, волосся його. Пожирала очима їхні дрібні личка і немов бачила їх дорослими.

Такі були, як він, цілком такі, іншими й не могла уявити собі їх. Потім попадала у божевільний плач.

Його не було! Його не було і не буде вже ніколи, доки світу. Казав, що візьме, а покинув. Шаліла з болю, товкла головою до дитячої колиски і викликувала тяжким зойком раз по раз його ім'я.

І не зазнавши ще щастя, мусила божеволіти з жалю за ним. Стояло так близько коло неї, завтра-позавтра мала зіткнутися з ним, а воно відвернулося від неї навіки!

Одного разу дала намовитися Докії та пішла до Івоніки й Марії. Пішла просити їх, щоб вони прийняли за своє одно з дитят.

— Може, схотять викохати собі одного внукаї — радила розважна жінка. — Не можна ж знати їх думок!

Може, бог дасть, що приймуть! Осиротіли тепер, та, може, й полегшає їхнє горе з дитиною! Ось того старшенького бери, більше похожого на батька!

Зразу вона тій думці страшно опиралася, але пізніше піддалася їй і пішла. Задля дітей пішла.

Івоніки не було дома, а Марійка кинулася на неї, мов тигриця.

— Щоб ти не посміла мені більше мій поріг переступити, розпуснице ти! — кричала. — З ким іншим розпочала собі забаганки, а на Михайла спихаєш? Хто тебе коли в селі бачив із ним? А Саву хто викричав убійником перед цілим селом? Як прийдеш мені ще раз під очі, то витравлю тебе псами з подвір'я! А як хочеш від мене хліба, то прийди на поминки. Тоді я й жебраків годую!

До глибини поражена, з лицем білим, як полотно, і майже блудними очима, вернулася молода, упокорена мати назад, не сказавши ні слова, уклала мовчки дитину...

Поглянула на неї Докія та догадалася наслідків ходу, однак не ставляла ніяких питань. Боялася, щоб ті побілілі уста часом не створилися, як боялася того страшного, розгореного погляду чорних очей...

Але пізніше довідалася про все.

І ніколи більше не переступала дівчина порога тої хати, а як бачила Марійку здалека, обходила її кожним разом совісно.

Інакше заховувався Івоніка.

Він не вторкався до тої справи, але вірив у колишні зносини свого сина з сею дівчиною, як вірив у її чесність і доброту. Докія його пересвідчила. Стрічаючися з нею на дорозі, стримував її сам.

— Що робиш, Анно, здорова? — питався щиро, та тут же й уникав її погляду. Йому стало невимовно жаль сеї дівчини. Бідний його син любив її, і як уже було, так було, а вона лишилася в великім горі. Та проте не міг для неї нічого вдіяти.

Марійка гонила її, як собаку, від хати до хати, а по-друге, — вона була найтяжчим ворогом його Сави. Обвиняючи його прилюдно в убійстві брата, грозила ще й сама, що заподіє йому зло. Так не міг він її нічим рятувати, хіба що, може, дав би їй коли трохи грошенят, аби Марійка не знала, але поки що мусило так усе остатися. До того, був такий перейнятий власним горем і тривогою другого сина, що не був у силі спинитися думками коло чужого горя.

Таким чином була вона полишена зовсім собі самій і не числила на нічию поміч. До матері і брата не заходила. Вони не хотіли про неї нічого чути, відколи брат одружився, а мати пересвідчилася, що від родичів померлого не наспіває поміч для неї.

Чужі не всі оказували співчуття для неї. Вона ніколи не тішилася особлившою симпатією між жінками та дівчатами. Завдяки тоншому, довголітньому окруженню у дворі і благородному впливові жителів його на неї, станула вона духовно і морально вище від своїх сільських ровесниць, а того не простило їй ніколи консервативне, упряме мужицьке розуміння жіночого сільського світу.

До того спричинялася і зависть, що задавлювала для неї співчуття.

Майже кожна господиня в селі, що мала доньку в хаті, числила тайком на Михайла, як на будучого зятя. А тут і показалося нараз, що його вибір упав на наймичку! Розчарування було засильне й несподіване, щоби не потягнуло наслідків за собою. Він не жив уже, не міг посватати наймички, та проте за життя вибрав собі її та мав її за свою будучу ґаздиню.

Як сходила коли бесіда на неї, кінчалася звичайно словами:

— Все таку добру та й святу удавала, а тепер має, чого хотіла! Якби була порядна, могла б коли-небудь стати у першого-ліпшого господаря до служби, а так най уже собі помагає, як може! Най до свекрухи йде!

XXVI

Був саме святий вечір різдва Христового. Сава сидів усе ще замкнений у слідстві, і в сільській хаті Івоніки було тихо та сумно. Марійка пересиджувала в ній сама, бо Івоніка мешкав у бурдею. Коло бурдея стояло немолочене ще збіжжя, в бурдею бджоли, і всього того не можна було лишити на самоті, без догляду. Свої воли й іншу молоду товарину спродав Івоніка на видатки, що потягнув за собою похорон і взагалі нещастя, а одна корова, що лишилася, находилася в Марійки. Вона мусила її мати близько себе, і так стояла стайня коло бурдея глухою пусткою...

Було пізно вечором.

Поля були завіяні, надворі грала люта завірюха, вихор метав завзято сніжними хмарами, і всякий слід ноги чи залубнів^{^[116]}^[116]зараз зникав по хвилині своєї появи. Неприязно й лячно виглядало довкола, навіть виду не було ніякого. Скільки й витріщався зір, не угледів нічого. Хмари снігу одна по одній гнали шаленим льотом по білій поверхні й заслоняли всякий вид. Івоніка вихилився на хвилю з бурдея і озирнувся. Лише шмати снігу вдарили йому мокро з вітром у лице.

Він вернувся досередини й присів на землі, скулившися при печі, де горів огонь. Коло бурдея тишина.

Сойка зарилася зі зимна в солому і ні звучечком не обзивалася, а стайня стояла пусткою. Пишні бурі з сильним теплим віддихом знаходилися бог зна де, а бджоли спали якимсь мертвецьким сном або заховувалися безгомінно тихо у своїх круглих хатках. Він один надавав усьому життя. Та ніколи не був так самітний, як тепер, як от сього вечора. Іноді, як перебував тут сам, так була у нього надія, що хтось надійде, приміром, Сава, як Михайла не було дома, або хто інший; були бурі, —але тепер знав, що ніхто не загляне до нього... Кому яке діло пускатися в таку страшну ніч до його нори? До пустки його? А його самого не було нікому потрібно; він став немов відлюдником від часу, як стратив сина.

А самітність доконувала свойого.

Глибока, глуха туга виростала з неї, добиралася до нього й точила неустанно спокій. День і ніч квиліло в ньому питання: «Чому те все сталося, що сталося? Як його земля носить? — А відтак знов: — Пощо сталося? Чому, чому, чому? Чи бог так осудив? Чому бог так хотів? Що йому з того прийде? »

Його велика побожність і глибока, щира віра у вищу силу попалися нараз у найглибшу муку й терпіння, і ніяк не могли з них висотатися, ніяк не могли собі розв'язати оцеї кривавої прояви. Бог потрібував душі Михайла. Бог також чогось доброго потрібував. А Михайло був добрий. Та чому забрав йому сина такою дорогою? Чому мала рука його другої дитини піднятися на сповнення сього нечуваного вчинку?

А відтак знов: «Кров страшна, в яку ступив Сава тілом і душею, але те, що затягнуло його в ту кров, чи не було воно в тисячу разів страшніше?.. Що се було? Звідки походило? Силою якоюсь? » Він чув силу якоїсь незнаної могутності, та його дитиняча душа не була ще доросла до того, щоби збагнути ту необмежену тайну. Відчув насліпо, неясно існування ще якогось іншого світу, крім того, що його знав, і понуряв у глуху задуму... Відтак знов те саме, знов починався біль у його душі, знов неописане терпіння. Терпіння навпомацки. Світ з ним потемнів. Михайла не було вже. Не буде вже ніколи. Він лежав уже в землі, а он тепер товклися над ним хмари снігу...

Його лице викривилося. Почав хлипати, мов дійсна дитина. Сльози так і зсувалися пильно по його обличчю.

На таке вигодував він своїх двох синів. Таке була в нього сього року різдво...

А той, другий, сидів замкнений межи мурами і з дня на день чимраз більше сох, білів... А торік сиділи всі там у хаті вкупі, їли пшеницю і колядували. Він був такий веселий і жартівливий! А відтак притаскалися оба сюди й ночували тут. Сиділи допізна, ось тут на оцім місці, на землі, і він усе оповідав та й оповідав.

Сього року ніхто з ним не говорить...

Темінь зростала, а огонь в печі, що став притухати, освічував уже слабо предмети в хаті. Полумінь мигалася нечутно, переміняла жаріючу барву в легко-синю, а тишина й самітність довкола нього розширялися чимраз більше й більше, неначе сповивали його у свої невидимі обійми.

«Торік о тій порі виходив до товарини глядіти, що вона робить, — промайнуло йому крізь ум, в ненастанній думці про сина, —а сього року стоїть стайня пусткою... »

«Ремигають... » — сказав, як вернув зі стайні.

Відтак ще щось сказав і сам засміявся. Веселий був.

Звук його голосу і сміху стояв йому напрочуд живо в пам'яті... Застогнав із жалю, у гризучій самітності. Така порожнеча й тишина, замкнена в його хаті тишина, обдавали його, неначе все життя попрощалося з оцим кутиком землі.

А там, на «горі», сиділа його стара жінка сама й плакала. Була як помішана.

Він плакав в одну сторону, а вона в другу.

А як він родився, то тішилися, що будуть мати кому свою працю полишити. На їх місці мав він станути — оба мали станути — статися такими, як вони, обробляти землю, як вони, а тим часом...

У деяких хвилях бувають сльози криваві...

Надворі неустанно лютувала завірюха... Ні одна звіздочка не заблимала на небосклоні, а хмари снігу шаліли, мов фурії, по далеких, снігом привалених полях. Недобра, нечувана ніч спустилася оце на землю.

Вітер розірвав двері від стайні і скажено гримав ними від хвилі до хвилі.

Лісок за бурдеем і ліси, що тяглися далі, «сусідній» і інші, визирали темно й задеревіло із білої заметільниці і ледве відрисовувалися своїми темними, неповоротними зарисами із снігової фурії...

Івоніка сидів, заривши пальці у волосся. Плакав і думав.

«Один у землі, а другий у криміналі... Ось чого він діждався на п'ятдесяти роках життя! » — переходило жалем крізь його розболілу душу. Відтак мимоволі вслухувався в завірюху.

«Тяжка ніч! » — промайнуло йому раз крізь думку. Завтра будуть поля цілковито завіяні, і він буде примушений по коліна брести снігом, щоб добитися до Марії. Все мусив своїм тілом дорогу пробивати.

Цілі снопи снігу жбухались у два малі віконця, шаліючи в дикій гульбі довкола бурдея, неначе уганялися за кимсь. Голосно й лячно гримав вітер дверима коло стайні і не думав умовкати.

Нараз підвів Івоніка, бистро надслухаючи, голову. Чи не свистав оце хтось протяжне, допитливо крізь нічну завірюху? Йому причувся виразно свист. Надслухував ще уважніше, повздержуючи віддих, і нараз почало йому битися серце. Поволі й сильно билося... Ось так свистав Михайло, коли вертав такою дикою нічною завірюхою з села до бурдея, зблудивши в скаженій заметільниці... Відтак відповідав він йому свистом або покликом, по чім справлявся по нім додому...

Надслухував хвильку із здичілим поглядом. Не повториться свист?

Повторився.

Довгий голосний свист аж улискувався. Миттю облягло його гарячістю по тілі. З блискучим, майже блудним зором зірвався із землі і кинувся надвір.

Вітер грав його сивим волоссям. Не зважав на те. Витріщившися хвилю в найстрашнішім напруженні в нічну завірюху, крикнув відтак, як за життя сина, але сим разом диким, несамовитим голосом понад розбурхану поверхню піль:

— Ми-хай-ле, твій тато тут!

Кілька хвиль пізніше примчав до нього стовпом високий вихор снігу, вдарився сильно о його груди, пірвав його кусень дороги за собою, покрутився вихром по місці і, тяжко стогнучи, помчався далі у нічну темряву...

З розбурханим волоссям стояв старий батько, прикований до місця, важко дишучи, витріщаючися в напрямі, куди погнався стовп снігу.

⇐ Предыдущая 13 14 15 16 171819 20 21 22 Следующая ⇒