Annotation 6 страница

Незнайко давно помітив, що в Сонячному місті майже на кожному розі стояли невеликі дерев'яні стовпчики, пофарбовані в яскраві білі й чорні смуги, завдяки чому їх можна було побачити на значній відстані. Підійшовши із своїми супутниками до такого смугастого стовпчика, Кубик зупинився і натиснув кнопку, що була на його вершечку. — Це для чого кнопка? — запитав Незнайко. — Для виклику таксі, — пояснив Кубик. — Коли вам буде потрібне таксі, підійдіть до стовпчика й натисніть кнопку. Через хвилину машина приїде. Справді, не минуло й хвилини, як у кінці вулиці з'явився автомобіль. Він був пофарбований у такі самі яскраві білі й чорні смуги, як і стовпчики. Швидко під'їхавши, автомобіль зупинився біля тротуару, й дверцята його відчинились. — А де ж водій? — спитав здивований Незнайко, побачивши, що за кермом водія не було. — А водія і не треба, — відповів Кубик. — Це автоматична кнопочна машина. Замість водія тут, як бачите, кнопки з назвами вулиць і зупинок. Ви натискуєте потрібну кнопку, й машина сама везе вас, куди треба. Усі сіли в машину, Кубик сказав: — Ось дивіться, я натискую кнопку, де написано: «Архітектурна вулиця», і… Він натиснув одну кнопку на щитку приладів, і… машина рушила з місця. — Стривайте, що ви робите? — закричав Пістрявенький, хапаючи Кубика за руку. — А що як машина когось наїде? — Машина не може ні на кого наїхати, тому що в неї є ультразвуковий локаторний пристрій, за допомогою якого усувається небезпека будь-якого наїзду чи зіткнення, — сказав Кубик. — Зверніть увагу на два великих рупори, встановлені спереду. Один рупор весь час посилає вперед ультразвукові сигнали. Як тільки попереду виникає яка-небудь перепона, ультразвукові сигнали починають відбиватися, тобто ніби відскакувати од неї назад і потрапляють у другий рупор. Тут ультразвукова енергія перетворюється в електричну. Електрична ж енергія вмикає гальмо або механізм повороту. Якщо перепона невелика, машина її об'їде, бо ж увімкнеться механізм повороту, якщо велика — зупиниться, тому що вмикаються гальма. Такі самі рупори є в машини ззаду й по боках, для того щоб ультразвукові сигнали могли посилатися навсібіч… — А які це ультразвукові сигнали? — спитав Незнайко. — Це… ну як би вам сказати… такі дуже тонюсінькі звуки, що ми з вами їх навіть чути не можемо, але вони все-таки володіють енергією, як і ті звуки, які ми чуємо. У цей час машина під'їхала до перехрестя і зупинилась біля світлофора. — В машині є також оптичний пристрій, який вмикає гальма при червоному світлофорі, — сказав Кубик. Автомобіль справді стояв перед світлофором до того часу, поки не спалахнуло зелене світло. — Що ж, у цьому нічого дивного нема, — сказав Пістрявенький. — Дивно тільки, як машина знає, куди треба їхати. — Машина, безумовно, нічого знати не може, — відповів Кубик. — І все-таки вона відвезе вас, куди треба, після того, як ви натиснете кнопку, тому що в механізмі є так званий електронний запам'ятовуючий пристрій. Запам'ятовуючим цей пристрій зветься тому, що машина ніби запам'ятовує маршрути, по яких їздить. Кожний новий автомобіль, обладнаний цим пристроєм, спочатку їздить з водієм і наче проходить курс навчання. Розпочинаючи такі учбові поїздки, водій звичайно натискує кнопку з назвою якої-небудь вулиці, після чого веде машину на цю вулицю, потім натискує кнопку з назвою іншої вулиці й веде машину на іншу вулицю. Кермове управління автомобіля з'єднане з електронним запам'ятовуючим пристроєм, тому коли наступного разу натискують кнопку, то електронний пристрій сам скеровує автомобіль на заданий маршрут, і машина може їхати без водія. — Ну коли так, то справді нічого дивного нема, — сказав Пістрявенький. — От коли б ніякого пристрою не було, а машина сама везла нас, куди треба, — це було б дивно. — Цікаво, а як працює цей електронний пристрій? — запитав Незнайко. — Він, може, на електричних лампочках чи ще як? — Він не на лампочках. Тут діють напівпровідники, — сказав Кубик. — Але я не можу розповісти докладно, бо й сам до пуття не знаю. — А для чого в машині кермо, якщо вона сама везе, куди треба? — спитав Пістрявенький. — А це якщо вам потрібно буде кудись їхати далеко. За місто кнопочна машина везти не може, бо для таких поїздок потрібний був би занадто складний запам'ятовуючий пристрій. Але ви можете сісти за кермо й вести машину самі. Як тільки ви візьмете кермо в руки, запам'ятовуючий пристрій автоматично вимикається, і машина починає їхати, як звичайний автомобіль. Незабаром машина звернула за ріг і зупинилася проти красивого чотириповерхового будинку. В цьому будинку все було різне: стіни різні, балкони різні, колони різні, двері різні, вікна теж різні: й круглі, й напівкруглі, й трикутні, й чотирикутні, й витягнуті, й квадратні, й ромбічні, й овальні. Варто обійти будинок кругом, і одразу можна було вивчити, які бувають вікна, двері, балкони, колони та інші архітектурні деталі. На покрівлі будинку було дуже багато башток і цегляних альтанок із шпилями й без шпилів. Вони ліпились одне до одного, як опеньки при старому пні. Здавалося, що на будинку розташувалося ціле містечко башток. Якщо хтось споруджував новий будинок і хотів прикрасити його зверху баштою, то йому тільки треба було прийти сюди й вибрати той тип башти, котрий найбільше подобався. Широкий майданчик перед будинком був заповнений автомобілями й мотоциклами різних систем, а біля самого входу лежала величезна купа велосипедів. — Усі, як видно, вже зібрались, і ми з вами трішечки запізнилися. Але це нічого, — сказав Кубик. Мандрівники вийшли з машини й під проводом Кубика попрямували до будинку. Піднявшись по широких сходах, вони опинились у великому світлому залі, переповненому коротульками, які сиділи на стільцях, наче в театрі. Спереду за столом сидів голова, праворуч від нього була кафедра, за якою стояв коротулька в чорному костюмі й робив доповідь. Перед ним на кафедрі височіла ціла купа згорнутих у трубки креслень, які він розгортав і показував слухачам. Він весь час забував, про що говорити, й щохвилини зазирав у зошит, де в нього було все записано. Однак він погано бачив, і йому доводилось чіпляти на носа окуляри, які він щоразу кудись засовував, так що потім довго шарив у кишенях і ніяк не міг знайти. — Це Вертиплященко, — пошепки сказав своїм супутникам Кубик. — Він уже почав доповідь, але це не біда. Треба слухати уважно, і ми все зрозуміємо. Знайшовши три вільних місця в одному з останніх рядів, Кубик посадив на них Незнайка, Пістрявенького й Кнопочку, а сам сів в іншому ряду. Незнайко й Кнопочка стали уважно слухати, однак не могли нічого зрозуміти, тому що Вертиплященко говорив надто вченою мовою. Пістрявенький теж старався хоч що-небудь уторопати і з такою страшною силою напружував мозок, що за хвилину голова його схилилася набік і він заснув. Кнопочка почала штовхати його; він прокинувся, але за хвилину голова його схилилась на другий бік, і він задрімав знову. Незнайко щосили витріщав очі й почував, що його теж незборимо тягне на сон. На щастя, Вертиплященко скоро закінчив доповідь, і голова сказав: — Тепер давайте обміркуємо, можна споруджувати обертові будинки чи не можна. Зараз же до столу підійшов коротулька в синьому костюмі з білими смужечками і з такою ж смугастою краваткою. Він сказав: — Вертиплященко зробив дуже хорошу доповідь. Обертові будинки, як показав досвід, споруджувати можна, ніхто цього не заперечує. Але чи треба нам їх споруджувати — от у чому питання. Головна біда в тому, що в коротульок, які живуть в обертових будинках, порушується правильне уявлення про навколишню дійсність. Я знаю, про що кажу, тому що сам живу в обертовому будинку. От послухайте, що виходить: за день сонце разів десять-дванадцять з'явиться у вікнах моєї квартири й стільки ж разів зникає. Як тільки сонце з'являється, мені починає здаватися, що настав ранок, але, тільки-но сонце зникає, мені здається, що прийшов вечір і пора лягати спати. До полудня я вже не знаю, що сьогодні — сьогодні чи вчора, чи, може, вже завтра, а надвечір мені здається, що минув не один день, а принаймні дванадцять. Я вже починаю думати, що в добі не двадцять чотири години, як було раніше, а всього лише година, тому-то я весь час поспішаю і нічого не встигаю зробити. Мені здається, що сонце тепер уже не ходить по небу повільно, а літає швидко, як муха. Всі засміялися. До столу підійшла малючка в білій сукенці й сказала: — Все це ще не так страшно, тому що ви живете в будинку, котрий обертається справа наліво; тому-то коли ви дивитесь у вікно, то вам здається, що сонце ходить по небу зліва направо, тобто зі сходу на захід, як належить. Але в мене є подруга, котрій здається, що сонце ходить навпаки, тому що її будинок обертається не так, як ваш, а в зворотний бік. Вона, тобто ця моя подруга, вже не знає, що буває спочатку — ранок чи вечір, не уявляє собі по-справжньому, де захід, де схід. У голові в неї все переплуталось, і останнім часом вона навіть перестала розрізняти, де в неї права й де ліва рука. Всі засміялися знову, а в цей час до столу підійшов ще один архітектор. Він був низенький, худенький, голова огірком, говорив швидко, наче горохом сипав. Замість літери «X» у нього виходило «Ф», а замість «П» — теж «Ф». — Все це не фравда! — сказав він. — Сонце не муфа, й літати фо небу воно не може. Наука встановила, що сонце стоїть на місці, а земля крутиться. Усі ми крутимось разом з землею, тому нам і здається, ніби сонце фодить фо небу. А якщо це тільки здається, то фіба не однаково, як воно фодить, — швидко чи фовільно, зліва нафраво чи сфрава наліво, з зафоду на сфід чи зі сфоду на зафід? Тут до столу підбіг новий промовець і закричав: — Як це — однаково? Треба, щоб усім здавалося, що є, а не те, чого зовсім нема. Бракувало ще, щоб ми перестали розрізняти, де праворуч, де ліворуч! А що буде, коли всі стануть потилицею наперед ходити? — Ну, до цього ще далеко! — закричав хтось. Суперечка розгорілася. Незнайкові було цікаво дізнатись, до якої думки дійдуть архітектори. Йому навіть спати перехотілось. Але Пістрявенький розіспався так, що Кнопочка не могла його розбудити. Тоді вона вирішила дати йому спокій, і спочатку все йшло добре, але потім він почав падати зі стільця, і Кнопочці довелося міцно тримати його за комір, щоб він не гримнув на підлогу. Далі діло пішло ще гірше, бо Пістрявенький почав голосно хропіти, і хоч як Незнайко його штовхав, він не вгавав. Скінчилося тим, що Незнайко й Кнопочка підхопили його під руки й потягли до виходу. Пістрявенький ледь-ледь перебирав ногами, а голова його хиталася туди-сюди, як колосок під час бурі. — Бач, як його розморило! — казав Незнайко. — Ну нічого, зараз ми витягнемо його на вулицю. Може, на свіжому повітрі він розходиться.
Розділ дев'ятнадцятий
В театрі

Вийшовши на вулицю, Незнайко й Кнопочка поволокли Пістрявенького в садочок, який був поряд з будинком. У центрі садочка був фонтан, а довкола стояли столи й стільці. Вони, мабуть, були тут для того, щоб архітектори могли посидіти й подихати свіжим повітрям у перервах між засіданнями. Підтягнувши Пістрявенького до фонтана, Незнайко й Кнопочка стали бризкати йому в обличчя водою. Пістрявенький одразу прочумався й сказав: — Це що? Навіщо вмиватися? Обідати будемо? — От правильно! Вмивайся, і будемо обідати, — сказав Незнайко, дістаючи чарівну паличку. Всі троє умилися водою з фонтана й сіли за стіл, на якому за помахом чарівної палички з'явилася скатертина-самобранка з різними наїдками. Пообідавши, мандрівники хотіли повернутися знову на засідання архітектурного комітету, але в цей час на вулиці залунала музика. Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький вибігли з садочка й побачили двох коротульок, що йшли вулицею і грали на якихось незвичайних музичних інструментах. В одного висіло на ремінці через плече щось схоже на бочечку, денця якої були втикані білими ґудзиками. Коротулька натискував ґудзики пальцями, від чого з бочечки вилітали звуки, точнісінько такі, як з гармошки чи акордеона. Другий музикант тримав у руках невеличку трубочку з клапанами. Він натискував пальцями клапани, й трубочка ніби сама висвистувала, її звуки були чисті й ніжні, як у сопілки, а мелодія така весела, що хотілося слухати її й слухати. Усі троє — і Незнайко, й Кнопочка, й Пістрявенький, — не сказавши одне одному ні слова, подалися слідом за музикантами. А музиканти крокували вулицею й весь час грали. Коли одна мелодія кінчалася, вони тут же починали іншу. Перехожі привітно поглядали на них і поступались їм дорогою. Видно було, що в Сонячному місті любили гарну музику й з задоволенням слухали. Через деякий час музиканти зупинились, і той, що з бочечкою, сказав: — Стій-но, братику, тиск упав. Треба накачати повітря. — Він дістав з кишені велосипедний насос і, приєднавши до бочечки, став накачувати в неї повітря. Незнайкові дуже хотілося дізнатися, що це за інструмент, і він запитав: — Скажіть, будь ласка, що це за бочечка, на якій ви грали? — Це не бочечка, а пневматична гармошка, — сказав музикант. — А для чого ви в неї накачуєте повітря? — запитала Кнопочка. — Як же без повітря? — здивувався музикант. — Без повітря вона грати не буде. Він тут же відокремив од бочечки денце й показав усередині отвори з тонкими металевими платівками. — Ось дивіться: повітря, проходячи крізь ці отвори, коливає металеві платівки, й утворюється звук. У звичайній гармошці, щоб проходило повітря, вам доводиться без упину розтягувати міхи. Граючи на пневматичній гармошці, вам не треба розтягувати міхи, бо повітря заздалегідь накачується у спеціальний резервуар. Ось він, резервуар, дивіться. — А оце пневматична флейта, яка теж працює на стиснутім повітрі, — сказав другий музикант, показуючи мандрівникам свою флейту. — Граючи на звичайній флейті, музикантові доводиться весь час дути в неї, поки в нього не заболить від дуття голова. А на пневматичній флейті я можу грати хоч цілий день, і голова не болітиме. Раніш у нас усі грали на простих флейтах, а тепер вони вже вийшли з ужитку. Музиканти знову заграли й пішли далі. Незнайко та його супутники теж пішли по вулиці. Вони слухали музику й спостерігали вуличне життя коротульок. Час був обідній, тому багато малюків і малючок сиділи за столами і обідали на свіжому повітрі. Багато хто, пообідавши, залишилися тут же й грали в шахи, шашки та інші настільні ігри. Деякі читали газети, журнали або переглядали книжки з картинками. Треба сказати, що характер у жителів Сонячного міста був дуже товариський. Якщо кому-небудь у книжці траплялося смішне місце, то, посміявшись сам, він тут же підходив до інших коротульок і читав це місце вголос, щоб усім було смішно. Якщо хто-небудь, знайшовши в журналі смішну картинку, починав сміятися, то інші без ніякої церемонії підходили подивитись на цю картинку і теж сміялися… День котився до вечора. Сонечко вже припікало менше, й на вулиці з'являлося дедалі більше малюків та малючок. Назустріч дедалі частіше попадались музиканти. Малюки грали головним чином на пневматичних гармошках, флейтах і трубах, а малючки — на музичних тамбуринах. Музичний тамбурин — це такий кругленький інструмент, схожий на сито. З одного боку в нього був бубон, а з другого напнуті струни, як у арфи. Крім того, по боках ще є дзвоники, які можуть дзвеніти різними голосами. Тепер музика долинала з усіх боків, і це було дуже зручно, бо можна було стояти на місці й слухати, скільки душа бажає. Зупинившись біля будинку з великою напівкруглою аркою в стіні, завішеною красивою завісою, Незнайко та його супутники побачили, як декілька малюків почали виносити з приміщення стільці й ставити їх на вулиці перед завісою. — Це для чого стільці? Що тут буде? — запитав Незнайко. — Естрадний театр, — відповів один малюк. — Сідай на стілець — побачиш. — Сядемо? — запитав Незнайко Кнопочку й Пістрявенького. — Сядемо, — згодилися вони. Усі посідали в першому ряду, перед самісінькою завісою. Поступово глядачі зайняли всі стільці. На вулиці скоро стемніло. Пролунав дзвоник. По краях арки спалахнули яскраві ліхтарі, й перед освітленою завісою з'явився коротулька в новенькому чорному костюмі з білою краваткою у вигляді метелика. Такі краватки полюбляють носити артисти, бо це відрізняє їх від звичайних, простих коротульок. Його чорне волосся було гладенько причісане й блищало при світлі спрямованих на нього ліхтарів. — Здрастуйте! — закричав цей чорненький коротулька. — Починаємо естрадний концерт. Дозвольте відрекомендуватись. Я конферансьє. Зовуть мене Фантик. Я пояснюватиму вам, які виступатимуть артисти. Зараз перед вами виступить знаменитий артист-трансформатор, на ім'я Млинчик. Незнайко й Пістрявенький так і пирснули, почувши це кумедне ім'я. Завіса піднялась, і на сцену вийшов з-за куліс артист у білому костюмі і з флейтою в руках. Він був товстенький, кругленький, і обличчя в нього було рум'яне й кругле, як млинець. — Дивись, справжній млинець! — зашепотів Пістрявенький на вухо Незнайкові. Вони обидва затряслися від сміху. Артист тим часом уклонився публіці й заграв на флейті. Незнайко й Пістрявенький перестали сміятися. Їм дуже сподобалось, як грав Млинчик, і вони пройнялися повагою до нього. Скінчивши гру, Млинчик пішов зі сцени, але не встиг він зникнути, як із-за куліс вийшов артист у темно-синьому костюмі, з блискучою мідною трубою в руках. — Чому ж Млинчик так скоро пішов? — спитав Незнайко. — Дивак ти! — засміялася Кнопочка. — Це ж і є Млинчик. — Що ти! — замахав Незнайко руками. — Млинчик був у білому костюмі. — А тепер він переодягся у синій костюм, — відповіла Кнопочка. — Дурниці! Не міг він так швидко переодягтися! — сперечався далі Незнайко. Поки вони сперечалися, артист зіграв на трубі і зник за кулісами, але в ту ж мить з'явився знову в зеленому костюмі з гармошкою в руках. — А це хто? — здивувався Незнайко. — Теж, може, скажеш — Млинчик? — Звичайно, Млинчик, — відповіла Кнопочка. — Розумієш, це артист, який уміє швидко переодягатись. Чув, як Фантик сказав: «Артист-трансформатор»? Хто такий, по-твоєму, трансформатор? — Трансформатор? Не знаю. Я знаю тільки, що так швидко не переодягнешся. Якби йому тільки піджак змінити, а то ще й штани. — А ти не дивися на штани. Подивися на обличчя і побачиш, що це один і той же Млинчик. Незнайко придивився уважніше й побачив, що в артиста в зеленому костюмі точнісінько таке саме кругле й рум'яне обличчя, як у Млинчика. — І справді Млинчик! — вигукнув Незнайко. — Подивись, Пістрявенький, це Млинчик! — Який Млинчик? — здивувався Пістрявенький. Незнайко став пояснювати Пістрявенькому, що це той самий артист. Пістрявенький спочатку не розумів, у чому справа, а коли зрозумів, то став голосно сміятися. А Млинчик тим часом з'являвся то в одному вигляді, то в іншому і грав на різних музичних інструментах. Тепер у нього мінявся не лише одяг, а навіть обличчя. Спочатку він був безвусий, потім приклеїв собі довгі вуса, потім чорну бороду, надів на голову перуку з рудим кучерявим волоссям. Потім борода в нього зникла, на голові з'явилася величезна лисина, а ніс зробився довгий, червоний і смішно вигнутий убік. Незнайко так реготав, дивлячись на ці перетворення, що не помітив навіть, як виступ артиста-трансформатора закінчився, і Фантик оголосив, що наступним номером виступатиме співачка Зірочка. І от на сцену вийшла співачка Зірочка. На ній було довге біле плаття, з білим пухнастим коміром і довгими напівпрозорими рукавами. Побачивши співачку, Незнайко голосно зареготав. — А рукави які! Глянь, рукави! — зашепотів він Пістрявенькому. — Подумати тільки, нарядився у плаття! — Хто нарядився у плаття? — не зрозумів Пістрявенький. — Ну, Млинчик. — Та хіба це Млинчик? — А хто ж? Звичайно, Млинчик. — А я думав — співачка Зірочка. — Яка там ще Зірочка? Це ж трансформатор! — А… — акнув Пістрявенький і голосно зареготав. — Я ж бо дивлюся, де тут раптом співачка взялась! А це, виявляється, Млинчик! От номер! У цей час заграв оркестр, і співачка заспівала. Незнайко й Пістрявенький так і покотилися зо сміху. Вони ніяк не сподівалися, що в Млинчика виявиться такий тоненький голос. Усі довкола сердились і просили їх не шуміти, а Незнайко душився од сміху й казав: — Ото диваки! Вони гадають, що це й справді співачка. Коли пісня закінчилась, усі гучно заплескали в долоні, а Незнайко закричав на всю горлянку: — Браво, Млинчик! — Годі молоти дурниці! — сказала йому Кнопочка. — Хіба ти не бачиш, що це не Млинчик? — А хто ж це? — здивувався Незнайко. — Це співачка Зірочка. Не чув хіба, як Фантик сказав? — Тьху! — з досадою плюнув Незнайко. — Тож я дивлюся, що в неї обличчя зовсім не таке, як у Млинчика… Слухай, Пістрявенький, це не Млинчик. — Як — не Млинчик? — здивувався Пістрявенький. — Та так, просто не Млинчик — і все. — Хто ж тоді? — А хто їх розбере! Якась співачка Зірочка. — Ну от! — сердито пробурчав Пістрявенький. — То Млинчик, то не Млинчик! Зовсім спантеличили публіку! У цей час співачка заспівала нову пісню, але Незнайко вже не слухав. Тепер, коли він знав, що перед ними справжня співачка і ніяких фокусів з переодяганням тут нема, йому було нецікаво. З нудьги він почав вертітися на стільці й позіхав на весь рот; нарешті придумав для себе розвагу: притискав долоні до вух і тут же відпускав їх. Від цього замість співу йому вчувалося щось схоже на жаб'яче квакання. Співачка збентежено поглядала на нього, бо ж він сидів спереду на найвиднішому місці. Все ж таки вона якось доспівала до кінця пісню, пішла й більше не поверталася. Незнайко зрадів, але тут вийшов Фантик і сказав: — А тепер виступить співак Фунтик. На сцену вийшов співак Фунтик у красивому коричневому костюмі. З бокової кишені в нього стирчав ріжечок мереживної хусточки, а на шиї був біленький бантик, точнісінько такий, як у Фантика. Фунтик шанобливо вклонився публіці й заспівав м'яким приємним голосом. Усі завмерли в захопленні. А коли спів закінчився, знялася ціла буря: хто плескав у долоні, хто тупав ногами, хто кричав «браво». Кнопочка теж щосили плескала в долоні й кричала «браво». Шум тривав до тих пір, поки співак не заспівав знову. — Ну от! — сердито пробурчав Незнайко. — Просто напасть якась! То Зірочка пищала, а тепер цей Фунтик набридатиме! — Ти, Незнайку, якийсь чудний, — сказала Кнопочка. — Всім спів подобається, одному тобі чомусь не подобається. — Ет! — махнув Незнайко рукою. — Всім хочеться показати, ніби вони багато тямлять у співах, от і вдають, що подобається. — А от і неправда! — відповіла Кнопочка. — Я, наприклад, ніколи не вдаю. Мені дуже подобається, як співає Фунтик. — «Фунтик»! «Фунтик»! — скорчивши гримасу, передражнив Незнайко. — Скажи просто, що ти закохалась у цього Фунтика! — Я? — спалахнула Кнопочка. — Ти! — похмуро буркнув Незнайко. — Закохалась? — Закохалась. — Ах ти… ах ти… Від обурення Кнопочка не знаходила слів і, замахнувшись, хотіла вдарити Незнайка кулаком по маківці, але своєчасно стрималась і, відвернувшись від нього, з презирством сказала: — Ось скажи мені ще про кохання хоч слово — побачиш, що буде! Я з тобою більше не розмовляю, так і знай! Концерт тим часом тривав. Після Фунтика виступали фокусники, акробати, танцюристи, клоуни. Усе це були веселі номери, але Кнопочка навіть не усміхнулася, дивлячись на них. Вона не на жарт образилась на Незнайка. Подумати тільки! Як він посмів сказати, що вона в когось там закохалася! Настрій у неї був зіпсований, і вона не відчувала ніякої втіхи од виступів артистів. Зате Незнайко й Пістрявенький сміялися до упаду, тобто наприкінці концерту впали з стільців, а Пістрявенький навіть ударився головою об ніжку стільця й набив на голові гулю. На цьому концерт закінчився, і за декілька хвилин наші мандрівники вже мчали на кнопочному автомобілі назад у готель. Вони ще ні разу не їздили по місту вночі й тому, не відволікаючись, дивилися на чудову картину, яка вимальовувалась перед їхніми очима. Вгорі над ними чорніло нічне небо, але навкруги було ясно, як удень. Спочатку їм здавалося, що світло лилося звідкілясь згори, потім стало здаватися, що світло лилося звідкілясь знизу. Насправді ж світло лилося з усіх боків, тому що й будинки, й газетні кіоски, і ятки з газованою водою, навіть тумбочки на тротуарах — усе було пофарбовано світними фарбами. Для фарбування стін у Сонячному місті вживалися жовті і ясно-блакитні, блідо-зелені, ніжно-рожеві і так звані тілесні тони. Дахи, карнизи, балкони й віконні рами фарбувалися соковитими рубіново-червоними, смарагдово-зеленими, яскраво-синіми, фіолетовими й коричневими фарбами. Колони будинків звичайно фарбувалися білими світними або ледь жовтуватими фарбами. Вдень ці фарби нічим не відрізнялися від звичайних несвітних фарб, але мали властивість поглинати сонячне проміння і накопичувати світлову енергію. Як тільки надходив вечір, вони починали випромінювати різні кольори. Ці промені зливалися між собою, внаслідок чого від пофарбованих стін, колон, карнизів та інших предметів струмувало м'яке, спокійне, приємне для ока світло, й не було ніякої потреби в ліхтарях. Світними фарбами в Сонячному місті були пофарбовані не лише будови, але навіть автомобілі й автобуси, котрих сила-силенна рухалася по бруківці. Коли додати до цього, що картини на стінах багатьох будинків теж були намальовані світними фарбами, то можна уявити собі, який чудовий вигляд мало Сонячне місто вночі.
Розділ двадцятий
Як Незнайко та його друзі зустрілися з інженером Клепкою

На другий ранок Кнопочка прокинулась раніше за всіх. Поки Незнайко й Пістрявенький спали, вона збігала на вулицю по газету і, повернувшись, стала читати. Спочатку вона читала спокійно, але потім у неї на обличчі раптом відбився переляк. Ускочивши до кімнати, де спали Незнайко й Пістрявенький, вона закричала: — Вставайте швидко! Про нас написали в газеті! — Що ти? — здивувався, прокинувшись, Незнайко. — Адже ми, здається, ще нічого доброго не зробили. — Та тут нічого доброго й не пишеться. Ось читай! Незнайко взяв газету й став читати надруковану в ній замітку. Ось що там було написано: «На Східній вулиці, недалеко від Кисільного провулку двоє невідомих перехожих, захопивши шланг для поливання квітів, використали його не за призначенням і, замість того, щоб поливати квіти, стали поливати перехожих. Підоспілий на місце пригоди міліціонер Свистунчик затримав одного порушника порядку й відправив у відділення міліції. Одразу ж слідом за цим у приміщенні міліції стався обвал. Рухнули стіни й стеля кімнати, в якій перебували міліціонер Свистунчик і затриманий ним порушник. Як першого, так і другого не було знайдено серед уламків зруйнованого приміщення, отже досі лишається загадкою, де вони поділися. Незважаючи на ретельні пошуки, ні міліціонера Свистунчика, ні порушника порядку, ім'я котрого лишається поки що невідоме, ніде не виявлено. Міліціонер Вартунчик, який перебував при виконанні службових обов'язків, не зміг дати ніяких пояснень про причину обвалу, бо в цей час він був у іншому приміщенні. Вжито всіх заходів, щоб знайти зниклого порушника порядку та міліціонера Свистунчика. Причини обвалу виясняються». — От вияснять, що це ти своєю чарівною паличкою зробив обвал — за це тебе не похвалять, — сказала Незнайкові Кнопочка. — Отже, треба мовчати й нікому не казати, що в мене є чарівна паличка, — відповів Незнайко. — Але ж міліціонер бачив у тебе паличку, — сказала Кнопочка. У цей час почувся стукіт у двері. Незнайко подумав, що це міліціонер по нього прийшов, і вже хотів сховатися під стіл, але двері відчинились, і до кімнати ввійшов Кубик. — Здрастуйте, дорогі друзі! — закричав він, широко посміхаючись. — Який я радий, що знайшов вас! Куди ви вчора пропали? — Ми не пропали, — відповів Незнайко. — Просто Пістрявенький задрімав на засіданні, і ми його вивели на вулицю, щоб він трошечки провітрився. — Ах, он у чім річ! — вигукнув Кубик. — А я навіть злякався і не знав, що робити. Адже я не виконав своєї обіцянки — розповісти вам про архітектуру й показати будинки Кавунчика. — Ну, це дрібниці! — махнув Незнайко рукою. — Ні, ні, це не дрібниці. У нас заведено виконувати свої обіцянки. Я так хвилювався через це, що вночі навіть заснути не міг. Потім я вирішив будь-що розшукати вас уранці й лише після цього спокійно заснув. — Як же вам пощастило розшукати нас? — запитала Кнопочка. — Я ж знав, що ви приїхали з іншого міста, тому й вирішив дзвонити по телефону в усі готелі й питати, чи не зупинилися, бува, в них Незнайко, Пістрявенький і Кнопочка. Саме з цього готелю мені сказали, що Кнопочка проживає тут. — Ви дуже догадливий, — похвалила Кубика Кнопочка. — Подумаєш! — пирхнув Пістрявенький. — Це кожний осел догадався б! — Було б добре, якби ти догадався бути трохи чемнішим, — сказала Кнопочка. — Пістрявенький має рацію, — засміявся Кубик. — Це справді кожний здогадався б зробити. А тепер, я гадаю, ми можемо піти на вулицю Творчості й подивитись будинки архітектора Кавунчика. Всі вийшли з кімнати. В коридорі Пістрявенький зупинив «Незнайка й сказав йому пошепки: — Це що ж таке виходить? Хіба сьогодні ми снідати не будемо? — Зачекай ти з сніданком! — сердито відповів Незнайко. — Не можу ж я при Кубикові влаштовувати сніданок! Ніхто не повинен знати, що в нас є чарівна паличка. Зрозумів? Мандрівники вийшли з готелю й опинилися на вулиці. Незнайко злякано оглянувся довкола. Він дуже боявся, як би не зустріти міліціонера Свистунчика. Побачивши, що поблизу жодного міліціонера не було, Незнайко полегшено зітхнув, але в цей час біля тротуару зупинився автомобіль, і з нього швидко вискочив коротулька у ясно-сірому костюмі з коротенькими штанцями. На голові в нього була якась блискуча кругла шапка з навушниками, що нагадувала чи то каску, чи шолом, на зразок тих, які бувають у мотоциклістів. Незнайкові здалося, що це міліціонер, і всередині в нього усе похололо від страху. Коротулька, проте, не звернув на Незнайка уваги, а підбіг до Кубика й закричав: — Здрастуй, Кубику! От приємна зустріч! Ха-ха-ха! Ти куди йдеш? — А, здоров, друзяко! — радісно відповів Кубик. — Я гуляю зі своїми друзями. Нам треба на вулицю Творчості. Познайомся, будь ласка, оце Кнопочка, це Незнайко, а це Пістрявенький. — Дуже приємно познайомитися! — закричав коротулька й голосно зареготав. Було видно, що йому й справді приємно познайомитися з мандрівниками. Він швидко підскочив до Кнопочки й з такою силою потис їй руку, що в сердешної замалим не виступили сльози на очах. Підскочивши з такою самою швидкістю до Незнайка й Пістрявенького, він поздоровкався з ними й сказав: — А мене звуть Клепка. Інженер Клепка. Пістрявенький пирснув, почувши це чудне ім'я. — Що це за ім'я таке — Клепка? — здивувався він. — Ви, напевно, хотіли сказати: Заклепка. — Ха-ха-ха! — голосно засміявся Клепка й по-приятельськи ляснув Пістрявенького рукою по плечу. — А тобі, Пістрявенький, варто було б думати, перш ніж говорити, — сказала Кнопочка. — Ти б сам напевне образився, якби хто-небудь почав доводити, що твоє ім'я не Пістрявенький, а Запістрявенький. — Запістрявенький! Такого імені не буває, — відповів Пістрявенький. — Ну й Заклепки ніякої не буває, — суворо сказала Кнопочка. — Ні, ви помиляєтеся, — заперечив Клепка. — В мене є знайомий, якого справді зовуть Заклепкою, але це зовсім інший коротулька, зовсім не такий, як я. Імена всякі бувають, запевняю вас, а деякі з них навіть дуже смішні. Ха-ха-ха! А коли говорити про мене, — звернувся він до Пістрявенького, — то моє ім'я і справді Клепка, та якщо це вам буде приємно, можете називати мене Заклепкою. — Ще чого бракувало! — обурилась Кнопочка. — Він буде називати, вас Клепкою, як і належить. Нічого його розбещувати! — Мої друзі. вперше в Сонячному місті, — сказав Кубик. — Вони приїхали до нас із Квіткового міста. — Ах, он як! — вигукнув Клепка. — Отже, ви наші гості? То чого ж ми тут стоїмо? Вам треба на вулицю Творчості? Сідайте. Я теж з вами поїду, а по дорозі, якщо хочете, заїдемо на фабрику одягу й оглянемо її. У мене там усі майстри знайомі. Одним стрибком Клепка опинився у машині й сів за кермо. Його автомобіль був обтічної форми й своїм виглядом нагадував злегка придушене зверху яйце, котре стояло на чотирьох колесах і тупим кінцем було спрямоване вперед, а гострим назад. У верхній частині кузова було два овальні отвори, всередині яких розміщалися сидіння для водія та пасажирів. Зверху над сидіннями був круглий дашок, схожий на парасольку. Попереду коліс стирчали якісь схожі на чоботи буфери. Простим натиском кнопки Клепка відчинив усі четверо дверцят, що були в кузові автомобіля, і запросив наших друзів сідати. Пістрявенький не примусив себе довго просити й сів спереду разом з водієм, а Кнопочка, Кубик і Незнайко розмістилися ззаду. Як тільки всі посідали, всі четверо дверцят моментально зачинилися. Клепка натиснув якусь педаль, мотор завищав, і машина рвонула вперед з такою силою, що Пістрявенький, не сподіваючись цього, мало не вилетів з неї. Ухопившись за рукоятку, яка була на передньому щитку, він з острахом дивився прямо перед собою. Машина мчала з шаленою швидкістю, обганяючи всі автомобілі, котрі їхали попереду, а через деякі навіть перестрибувала, що досягалося з допомогою спеціального стрибаючого пристрою. Цей стрибаючий пристрій був зроблений дуже просто. До вісі кожного з чотирьох коліс було прироблено по пружинистому залізному чоботу. У вимкненому положенні ці пружинисті чоботи вільно стирчали каблуками вперед на зразок буферів, що сприяло амортизації, тобто пом'якшенню удару на випадок зіткнення. Однак, як тільки стрибаючий пристрій вмикався, всі чотири пружинисті чоботи робили довкола вісі оберт разом з колесами. При цьому чоботи впиралися каблуками в землю і, продовжуючи крутитись, відштовхувалися від неї, внаслідок чого машину підкидало вгору, й вона перелітала через будь-яку перешкоду, що траплялася на дорозі. Червоні світлофори на перехрестях також не були для машини перешкодою, бо вона вільно перестрибувала через поперечні вулиці, пролітаючи над головами пішоходів і потоками автомобільного транспорту. Надивувавшись з чудернацьких стрибків машини, Пістрявенький хотів було висловити свій подив, але своєчасно схаменувся, бо згадав своє правило. Та оскільки він усе-таки встиг відкрити рота, то запитав: — А скажи, будь ласка, Клепко, чому ти ходиш у коротеньких штанцях? Хіба в тебе довгих нема? — В коротких прохолодніше, — відповів Клепка. — Навіщо ж ти надів шапку з навушниками? Адже в ній жарко? — От і видно, що ти в автомобільній їзді нічого не тямиш. Це зовсім не шапка з навушниками, а шолом. Зовні в цього шолома захисний сталевий каркас, а всередині вата. Якщо трапиться аварія і я шльопнуся на бруківку в шоломі, то голові нічого не буде, а коли я шльопнуся без шолома, то… Ха-ха-ха! Від сміху Клепка навіть не зміг говорити далі. — А в тебе нема випадково ще одного шолома? — стурбовано запитав Пістрявенький. — Ні, ще одного шолома в мене нема. Пістрявенький боязко зіщулився й озирнувся назад. Він уже шкодував, що сів спереду. Йому вже здавалося, що на випадок аварії безпечніше було б сидіти ззаду. В цей час автомобіль під'їхав до річки, але, замість того, щоб їхати по набережній, перестрибнув через огорожу і плюхнувся прямо в воду. Вереснувши від страху, Пістрявенький відчинив дверцята й уже хотів вистрибнути з машини, але Клепка встиг схопити його за комір. — Пустіть! Тонемо! — заволав Пістрявенький, намагаючись вирватись. — Та ми зовсім не тонемо, а пливемо, — заспокоював його Клепка. — Автомобілі цієї конструкції їздять не тільки по сухому, але й плавають по воді. — Ну, коли плавають, то й утопитися можуть, — відповів, трохи заспокоївшись, Пістрявенький. — Це, звичайно, правильно, — відповів з посмішкою Клепка. — Але ви не бійтеся. В автомобілі під кожним сидінням лежать рятівні круги. Пістрявенький зразу ж підняв сидіння, дістав рятівний круг і надів на себе. — Ми ж іще не тонемо, — сказав Незнайко. — Нічого, — відповів Пістрявенький. — Коли почнемо тонути, буде пізно. — Але це ще не все, — сказав Клепка, — моя машина пристосована не тільки для плавання по воді, але й для польотів у повітрі. З цими словами він натиснув пальцем одну. кнопку на щитку приладів. Почулося гудіння. Незнайко й Кнопочка глянули вгору й побачили, що круглий дашок, про який вони думали спочатку, що це парасолька, перетворився на пропелер, що крутився з шаленою швидкістю. Водночас машина плавно знялася вгору й, зробивши крутий віраж, помчала над водою. — А па-парашути у вас під сидінням теж є? — запитав, заїкаючись від страху, Пістрявенький. — Парашутів у нас ніде нема, тому що ніяких парашутів не треба. — Це чому ж? — стурбовано запитав Пістрявенький. — А тому що, коли ви стрибнете з парашутом, він одразу ж заплутається в лопастях пропелера, й вас порубає разом з парашутом на шматки. На випадок аварії краще стрибати без парашута. — Але ж без парашута можна об землю вдаритися, — сказав Пістрявенький. — Навіщо об землю? Ми ж над водою летимо, а об воду якщо й ударитесь, то не боляче. — А, ну тоді нічого, — сказав Пістрявенький. — У воду впасти — це ще не так страшно. — Звичайно, — підтакнув Незнайко. — Ти тільки не забудь умитися, коли впадеш у воду. Тобі це не завадить. Усі засміялися, тому що Пістрявенькому й справді вже пора було вмитися. Автомобіль піднявся високо, й усе місто було видно, як на долоні. Це було дуже красиве видовисько. Дахи будинків світилися на сонечку, як перламутр, і переливалися всіма барвами веселки. Вони мали лускувату будову. — А що, у вас дахи робляться з риб'ячої луски, чи що? — запитав Незнайко. — Ні, — сказав Клепка. — Те, що вам здається лускою, — це сонячні батареї, тобто фотоелементи, встановлені на дахах будинків. У фотоелементах сонячна енергія перетворюється на електричну, яка концентрується у спеціальних акумуляторах і використовується для освітлення й опалення приміщень, примушує працювати ліфти й ескалатори, крутить мотори вентиляторів і таке інше. Залишки електроенергії передаються на фабрики й заводи, а також на центральну електростанцію, де вони перетворюються на радіомагнітну енергію, котру можна передавати, куди завгодно без проводів. — А чому сонячні батареї встановлюються на дахах? — спитав Незнайко. — Кращого місця не знайти, — сказав Клепка. — По-перше, дахи завжди пустують, там ніхто не ходить, і місце однаково пропадає даремно; а по-друге, дахи завжди на сонці, на них падає найбільша кількість сонячних променів. Покружлявши над річкою, Клепка вирішив спуститися вниз. Машина круто спікірувала і плюхнулась у воду, знявши навкруги себе цілий сніп бризків. Описавши на воді декілька кіл і зигзагів, щоб показати маневреність машини, Клепка повернув до берега. Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький не знали, радіти їм цьому чи печалитись, тому що ніяк не могли вирішити, що безпечніше: їздити на Клепчиній машині по землі, плавати по воді чи літати в повітрі.
Розділ двадцять перший
Незнайко та його супутники роблять екскурсію на фабрику одягу

⇐ Предыдущая 32 33 34 35 363738 39 40 41 Следующая ⇒