Annotation 22 страница

На Бродвеї є один готель, ще невідомий любителям літніх курортів. Він просторий і прохолодний. Кімнати його опоряджено під темний дуб. Штучні бризи і ряснота темної зелені дають вам можливість користуватися всіма розкошами Едирондеку^[359], не терплячи попри те ніяких пов’язаних з гірськими подорожами незручностей. Ви можете підніматися по його широких сходах і, як у мрії, сковзити в ліфті, з проводником з блискучими ґудзиками, і відчувати таку спокійну радість, якої ніколи не зазнати альпійським туристам. Шеф цього готелю готує струмкових пстругів краще, ніж у “Білих Горах”, морську рибу так, що всі готелі позеленіли б від заздрощів, а від його дичини навіть у лісника розтало б його казенне серце. Про цю оазу в липневій манхеттенській пустелі мало хто знає. У цьому місяці ви можете бачити, як нечисленні гості готелю, розвіяні по напівтемній прохолодній їдальні, переглядаються через сніжнобілий простір вільних столиків, мовчки вітаючи один одного з щасливим прибуттям. Упадливі лакеї, яких значно більше ніж треба, нечутно рухаються, немов у повітрі, і попереджають кожне бажання гостей. Температура увесь час квітнева. Стеля розмальована акварелями під літнє небо, по якому легенькі хмари пливуть і не відпливають, як це, на превеликий жаль, буває і в природі. Приємний далекий шум Бродвею перетворюється в уяві щасливих гостей в заспокійливий шум водоспаду десь поблизу в лісі. Почувши чиї-небудь незнайомі кроки, гості нашорошено прислухаються, боючись, як би не відкрили і не затопили їхній тихий захисток клопітні шукачі розваг, які у вічній гонитві за природою, забираються в найдальші її закутки. Отже, в жарку пору в цьому спустілому караван-сараї^[360] старанно ховається невеличка купка майстрів вигідно влаштовуватися, втішаючись розкошами гір і морського берега, що їх дають їм мистецтво та винахідливість. Цього липня до готелю прибула одна особа, на візитовій картці якої, присланій для реєстрації клеркові, стояло: “Мадам Елоїза д’Арсі Бомон”. Мадам Бомон була якраз такою гостею, яких особливо люблять у готелі “Лотос”. Витончену вроду аристократки пом’якшувала мила привітність, що одразу ж обернула весь штат готелю в її рабів. Бої билися за честь бігти на її дзвінок; клерки, був би готель їхнім, подарували б їй його геть з усім, що в ньому було; гості ж бачили в ній довершеність жіночих чар і краси, що надавало обставинам, що їх оточували, ще більшої принади. Ця пречудова гостя рідко покидала готель. Її звички цілком узгоджувалися з порядками, заведеними вишуканими гостями готелю “Лотос”. Щоб зажити геть усіх його розкошів, треба зовсім відкаснутися від столиці й забути про неї так, ніби вона десь далеко-далеко. Вечорами ще можна робити невеличкі екскурсії на близькі дахи, але в пекучі денні години треба сидіти в напівтемній фортеці, в стінах “Лотоса”, немов пструг у прозорому захистку улюбленого озерця. Хоч мадам Бомон була сама в готелі “Лотос”, вона все ж мала величний вигляд королеви, яку саме її високе становище робить самотньою. О десятій вранці, сидячи за сніданком, мила, свіжа, ніжна, вона м’яко ясніла в темній їдальні, немов квітка жасміну в присмерку. Але особливо прегарна була мадам Бомон під час обіду. Сукня на ній була така прозора і легка, як водяний пилок схованого десь у міжгір’ї водоспаду, а на грудях у мереживах завжди покоїлись рожеві троянди. Описати цю сукню неможливо. Побачивши її ще здалека, метрдотель поспішав до дверей, щоб почтиво зустріти ту, що її носила. Дивлячись на цю сукню, ви мимохіть починали думати про Париж, про таємничих графинь, про Версаль, рапіри і гру в рулетку. В готелі “Лотос” носилися непевні чутки, ніби мадам — космополитка і своїми ніжними білими руками снує нитки між деякими націями на користь Росії. А раз вона так добре знала всі уторовані світові шляхи, то не було нічого дивного, що вона скоро визнала вишуканий готель “Лотос” за найкраще в Америці місце відпочинку в літню спеку. Через три дні після того як у готелі оселилася мадам Бомон туди прибув ще один гість — якийсь молодий чоловік. Костюм цього молодого чоловіка — будемо описувати його по ряду — був помірно модний; риси обличчя — правильні й приємні; вигляд спокійного світського чоловіка, пересиченого життям. Він повідомив клерка, що перебуде в готелі не більше, як три-чотири дні, довідався, коли відходять європейські пароплави і поринув у блаженну нірвану, якою було життя в незрівняному готелі, як мандрівник, що знов потрапив у свій улюблений готель. Молодого чоловіка — якщо не сумніватися, що гості готелю називали свої справжні імена — звали Герольд Фаррінгтон. Він поплив по спокійній течії готельного життя так тихо, що його поява не зробила ніякої брижі на її гладенькій поверхні і не потурбувала його товаришів у пошуках спокою. Заколисаний, він мирно почивав у блаженному сні, разом з іншими щасливими плавцями. Не пройшло й одного дня, як він мав уже і свій столик, і свого лакея і властивий усім іншим постояльцям страх, як би сюди не вдерлися завзяті шукачі спокою, від яких немає спокою на Бродвеї, і не зруйнували цей всім доступний і заразом від усіх схований затишний куток. На другий день по прибутті Герольда Фаррингтона, встаючи по обіді з-за столу, мадам Бомон упустила носову хустинку. Містер Фаррінгтон підняв її і подав Бомон без жодної велемовності, властивої шукачам нових знайомств. Можливо, що між вишуканими гостями “Лотоса” були якісь містичні, подібні до масонських, відносини. Можливо, що їх зв’язував той факт, що їм усім пощастило знайти на Бродвеї ідеальне місце для літнього відпочинку і їх мимохіть тягнуло одне до одного. Ці двоє обмінялися лише декількома ввічливими, приязними словами — і знайомство зав’язане. І, як це завжди буває в атмосфері справжнього літнього курорту, це знайомство виросло, розцвіло і дало плоди в одну мить, немов таємнича рослина мага. Вони вийшли на балкон і почали перекидатися легким м’ячем розмови. — Всі старі курорти так набридли, — сказала мадам Бомон з легкою чарівною усмішкою. — Яка рація тікати кудись у гори або на берег моря від шуму і пилу, коли ті люди, що здіймають їх, помчать услід за вами? — Навіть в океані ви не можете їх уникнути, — сумно зауважив Фаррінгтон. — Тепер на найкращих пароплавах почуваєш себе як на поромі. Боронь Боже, як літні курортники довідаються, що в “Лотосі” люди почувають себе далі від Бродвею, ніж на якому-небудь острові. — Я все ж сподіваюся, що наша таємниця не відкриється ще хоч тиждень, — зітхнула мадам, усміхаючись. — Я просто не знаю, куди діватися, якщо вони наскочать на наш милий “Лотос”. Я знаю ще тільки одне таке чудесне місце влітку — це замок графа Палійського на Уралі. — Кажуть, що в Баден-Бадені і в Канні в цьому сезоні зовсім пусто, — сказав Фаррінгтон. — Старі курорти щорік, то більше виходять з моди. А в тім, можливо, що багато хто шукає, як і ми, затишних куточків. — Я, мабуть, побалую себе трохи й пробуду ще днів зо три у цьому чудовому місці. “Седрик” відпливає в понеділок. У Фаррінгтонових очах засвітився жаль. — Я теж виїду в понеділок, — сказав він, — але не за кордон. Мадам Бомон знизала одним з своїх круглих плечей, і в цьому русі почулася чужоземка. — Як тут не чудово, а вічно ж тут не можна залишатися. В моєму замку вже місяць як усе готово для мого приїзду. І знов почнуться ці неминучі приймання — яка нудьга! Я ніколи не забуду цього тижня в “Лотосі”. — Я теж його не забуду, — стиха промовив Фаррінгтон, — і ніколи не прощу “Седрикові”. Через три дні, у неділю ввечері, обоє сиділи за маленьким столиком на тому самому балконі. Лакей мовчки поставив їм морозиво й маленькі склянки з кляретом. На мадам Бомон була та сама прегарна вечірня сукня, в якій вона щодня з’являлася на обід. Вона була замислена. Біля неї на столі лежав маленький срібний ридикюль. Доївши морозиво, вона розкрила його й дістала звідти долар. — Містере Фаррінгтон, — сказала вона з усмішкою, що скорила увесь “Лотос”. — Я хочу вам щось сказати. Завтра після сніданку я виїду з готелю, бо мушу ставати на роботу. Я працюю продавщицею в панчішному відділі універсального магазину Кезі, і моя відпустка закінчується завтра о восьмій ранку. Цей долар — мій останній аж до суботи, коли я одержу мою платню, вісім доларів. Ви справжній джентльмен і були дуже добрі до мене, і я вирішила перед від’їздом усе вам розказати. Я цілий рік відкладала гроші з своєї платні, щоб улаштувати собі такий відпочинок улітку. Мені хотілося пожити хоч один тиждень, як справжня леді — вставати, коли схочу, замість схоплюватися щоранку о сьомій; мені хотілося пожити в розкошах, хотілося, щоб мені услуговували, хотілося мати прислугу. Одне слово, пожити так, як живуть багаті люди. Ну, от я й здійснила цю мрію, і це був найщасливіший час у моєму житті. Тепер я повернуся на роботу, до моєї тісної кімнати, задоволена на цілий рік. Мені хотілося все це вам розповісти, містере Фаррінгтон, бо... бо мені здавалося, що я вам подобаюся, і ви... ви теж мені подобаєтесь. Але я не могла сказати вам цього раніше, я обманювала вас, бо мені так добре було жити тут, як у чарівній казці. І через це я говорила вам про Європу, про чужі країни та про всяку всячину, про яку лише читала, і вдавала з себе важну леді. Цю сукню — це в мене єдина, що можна тут носити, — я купила на виплат у магазині “О’Доуд і Лавінський”. Вона коштує сімдесят п’ять доларів, і її переробили на мене. Я вже заплатила десять доларів і буду щотижня вносити по долару, поки не виплачу все. От і все, що я хотіла вам сказати, містере Фаррінгтон. Ні, я ще хотіла вам сказати, що звуть мене Мемі Сайвотер, а не мадам Бомон, і що... я вам вдячна за уважність до мене. Цей долар піде завтра на виплату за сукню. А тепер я піду до себе. Герольд Фаррінгтон вислухав найчарівнішу гостю “Лотоса” з безстрасним обличчям. Коли вона закінчила, він витяг з кишені якусь маленьку книжечку, схожу на чекову, щось написав там недогризком олівця, вирвав листок, протягнув його своїй співрозмовниці і взяв у неї долар. — Я завтра вранці теж стаю до роботи, — сказав він, — і я можу почати її сьогодні. От вам квиток на одержаний долар. Я вже три роки служу за агента — збиральника оплатків у фірмі “О’Доуд і Лавінський”. Як чудно, що нам обом спало на думку однаково провести відпустку. Мені завжди хотілося пожити в якому-небудь розкішному готелі, і я збив грошенят з своїх двадцяти відсотків і здійснив це бажання. Слухайте, Мемі, а чи не прокататися нам у ту суботу ввечері на Коніг? Обличчя псевдо-мадам Елоїз д’Арсі Бомон засяяло. — О, з охотою, містере Фаррингтоне. У суботу магазин зачиняється о дванадцятій. Я гадаю, що хоч ми й прожили цілий тиждень з великими панами, а нам і на Коні буде непогано. Під бальконом, задихаючись від спеки в цю липневу ніч, вила й дзижчала столиця. А в готелі “Лотос” панував прохолодний присмерк, а біля вікна уже на одній нозі стояв унадливий лакей, готовий на перший знак служити мадам і її кавалерові. Біля дверцят ліфту Фаррінгтон розпрощався, і мадам Бомон востаннє піднялась нагору. Але перше, ніж вони наблизились до безшумної клітки, він сказав: — Забудьте ім’я Герольд Фаррінгтон, добре? Мене звуть Мак Манас, Джемз Мак Манас. Свої звуть мене просто Джиммі. — На добраніч, Джиммі! — відповіла мадам. Винарня і троянда^[361]
^{Переклад М. Рябової}

Міс Позі Керінгтон тішилася заслуженим успіхом. Народилася вона у поганенькому містечку Кренбері-Корнерс, і лиха доля наділила її жахливим прізвищем Клозетт. Але на вісімнадцятому році вона змінила його на милозвучніше Керінгтон і дістала досить непогане місце хористки в столичному театрі вар’єте. Після того, легко подолавши належні щаблі театральної ієрархічної драбини, увійшла до складу славнозвісного октету^[362], відомого в столиці під назвою “Пташка”, і співала в музичній комедії “Брехач і підбрехачі”, що мала великий успіх у публіки; далі танцювала сольний танок у балеті “Фоль де Роль” і, нарешті, виступила в ролі покоївки Туанети в п’єсі “Купальний халат короля”, якою остаточно зачарувала критику і здобула собі ім’я. Словом, на час нашої розповіді ми застаємо міс Керінгтон в розквіті слави, коли вона купалася в лестощах і шампанському і коли хитрий антрепренер, гер Тімоті Гольдштайн, заручився її підписом на контракті, що зобов’язував міс Позі сяяти весь наступний сезон у новій п’єсі Дайда Річа “Нічні розваги”. І от саме тоді до гера Тімоті прийшов молодий талановитий син двадцятого століття, актор на характерні ролі містер Хайсміт, який сподівався дістати ангажемент на роль Хейтосера, головну чоловічу комічну роль в п’єсі “Нічні розваги”. — Мій любий, беріть собі цю роль, якщо зумієте, — сказав йому Гольдштайн. — Міс Керінгтон усе одно не послухає мене. Вона вже прогнала з півдесятка найкращих у місті акторів на амплуа “сільських простаків” і заявила, що й ноги її не буде на сцені, поки не добудуть такого Хейтосера, кращого за якого й бути не може. Ви ж, мабуть, знаєте, що міс Позі виросла на селі, і коли наші бродвейські орхідеї встромляють у волосся соломину й намагаються вдавати з себе конюшину, вона просто шаленіє. Якось я спитав її жартома, чи не підійде, на її думку, для цієї ролі Ленман Томпсон^[363]. “О, ні, — сказала вона, — я не хочу ні його, ні Джона Дрю^[364], ні Джима Корбета^[365], — нікого з цих дженджиків, що не вміють відрізнити конюшину від конюшні. Подайте мені, — каже, справжній товар”. Отож, мій любий, якщо ви хочете грати Сола Хейтосера, переконайте міс Керінгтон, що вам ця роль до снаги. Бажаю успіху. На другий день Хайсміт сів у поїзд і рушив до Кренбері-Корнерса. У цьому тихому глухому містечку він пробув три дні. Розшукавши родину Клозеттів, вивідав її історію аж до четвертого коліна включно, зібрав останні новини Кренбері-Корнерса і вивчив його місцеві особливості. На відміну від міс Керінгтон це містечко не зазнало впливу швидкого поступу. На думку Хайсміта, відтоді, як цей закутень покинула єдина поклонниця Терпсіхори^[366], там, по суті, відбулося так же мало змін, як на сцені, коли вважається, що між двома діями “минуло чотири роки”. Просякнувши наскрізь духом Кренбері-Корнерса, Хайсміт повернувся до міста, мінливого, як хамелеон. Місцем, де Хайсміту довелося показати все своє акторське мистецтво, стала одна з столичних винарень. Називати її немає потреби, бо вона єдина, де завжди молена було знайти міс Позі Керінгтон після вистави “Купальний халат короля”. За одним із столиків, привертаючи до себе погляди всіх присутніх, сиділо невеличке веселе товариство. Мініатюрну, пікантну, жваву, чарівну, збуджену, сп’янілу від успіху міс Керінгтон тут треба назвати першою. Далі йшов гер Гольдштайн — галасливий, кучерявий, гладкий, трохи збентежений, немов ведмідь, якому в лапи несподівано попав метелик. Потім один газетяр, сумний, завжди насторожений, звиклий розцінювати кожну почуту фразу як матеріал для свого репортерського мотлоху; зберігаючи урочисте мовчання, він їв омари а ля Ньюбург. І, нарешті, останній — молодик з проділом й іменем, яке сяяло золотом на зворотному боці ресторанних рахунків. Вся ця компанія сиділа за столиком у винарні, грала музика і метушились лакеї, виконуючи свої складні обов’язки і повертаючись спиною до всіх, хто потребував їхніх послуг. І все було весело й гарно, бо відбувалося на дев’ять футів нижче від рівня тротуару. За чверть до дванадцятої у винарню ввійшла якась істота. Перша скрипка сфальшувала, взявши “ля бемоль” замість чистого “ля”; кларнет посеред фіоритури^[367] пустив півня; міс Керінгтон хихиканула, а молодик з проділом проковтнув камінець від маслини. Новоприбулий мав бездоганний сільський вигляд. Це був худорлявий, незграбний парубок з білявою чуприною і роззявленим ротом, нерішучий, зніяковілий, очманілий від яскравого світла та велелюддя. Костюм на ньому був горіхового, а краватка ясно-блакитного кольору, з рукавів на чотири дюйми стирчали кістляві руки, а з-під штанів на таку ж довжину видніли обтягнуті білими шкарпетками щиколотки. Він перекинув стільця, вмостився на другому, обкрутив ногою ніжку стола і запобігливо всміхнувся, побачивши, що до нього підходить офіціант. — Та що ж, дайте склянку імбирного пива, — відповів він на чемне запитання офіціанта. Вся винарня прикипіла до нього очима. Він був свіжий, як капуста, і простий, як граблі. Вирячивши очі, хлопець озирався довкола. Нарешті його погляд спинився на міс Керінгтон. Він підвівся і попростував до її столика, сяючи сором’язливою усмішкою і ніяково червоніючи від радості. — Як ся маєте, міс Позі? — спитав він з такою вимовою, що не виникало ніякісіньких сумнівів, звідки він. — Ви не впізнали мене? Вілл Самерс! З тих Самерсів, що живуть за кузнею. Воно, правда, я трохи підріс, відколи ви поїхали з Кренбері-Корнерса. Ліза Пері так і казала, що я можу побачити вас тут. Ви ж знаєте, Ліза Пері вийшла заміж за Вені Стенфільда. Так от вона й каже мені... — Та невже? — жваво перебила його міс Керінгтон. — Ліза Пері вийшла заміж? А ми думали, що її ніхто не візьме — з таким ластовинням! — Аякже, — усміхнувся пліткар, — ще в червні побрались і живуть тепер на старому Татамському майдані. І посипалися новини: — Хем Райлі вдарився в благочестя; стара міс Блайдерс продала свою халупу капітанові Спунерові; молодша дочка Уотерсів утекла з учителем музики; торік у березні згорів суд; вашого дядька Уайлі обрали на констебля; Матільда Хоскінс загнала собі в руку голку і померла; Том Бідл залицяється до Саллі Лезроп — кажуть, усі вечори просиджує в них на ґанку. — У цієї лупатої! — трохи різкувато вигукнула міс Керінгтон. — Цей же Том Біл колись... Пробачте, мої любі, ви мені вибачте, це мій давній друг, містер... як ви сказали? Ага, містер Самерс. Знайомтеся. Містер Гольдштайн, містер Рікетс, містер... о, як же ваше прізвище? Джонні... Хай буде просто Джонні. Ну, ходім он туди, ви мені ще розкажете що-небудь про наших. Вона потягнула його до столика, що стояв у затишному куточку. Гер Гольдштайн знизав гладкими плечима і поманив офіціанта; газетяр трохи пожвавішав і замовив абсент; молодик з проділом поринув у меланхолію. Інші присутні у винарні сміялись, цокались чарками і втішалися комедією, яку міс Позі Керінгтон давала їм сьогодні поза програмою. Деякі скептики перешіптувалися з приводу інтерв’ю та “реклами” і значущо всміхались. Позі Керінгтон підперла руками своє чарівне, прикрашене чудовою ямкою підборіддя й зовсім забула про публіку — здатність, яка здобула їй лаври. — Я щось ніяк не можу пригадати, хто ж це з Самерсів мав ім’я Білл, — замислено мовила вона, дивлячись просто в невинні блакитні очі сільського парубка. — А я ж Самерсів добре знаю... Ну, у нас там, мабуть, мало що змінилося. Ви давно бачили кого-небудь з моїх? Тут Хайсміт пустив у діло свої козирі. Для ролі Сола Хейтосера треба було бути не тільки коміком, ця роль вимагала й пафосу. Нехай же міс Керінгтон побачить, що він і на цьому добре розуміється. — Цими днями я саме заходив до ваших — повів “Білл Самерс”. — Не можна сказати, щоб там усе дуже змінилось. Хіба, може, бузок, той, під вікном з кухні, підріс, мабуть, на фут та берест на першому подвір’ї засох, довелося зрубати. А все ж у дворі стало якось наче не так. — А як мати? — спитала міс Керінгтон. — Коли я бачив її востаннє, вона сиділа на ґанку й плела якусь серветку під лампу, — сказав “Білл”. — Постаріла. А в хаті все як було. Ваша мати попросила, щоб я посидів з нею. “Тільки не руш, — каже, — цієї гойдалки, Вільяме. Відколи Позі покинула нас, так вона там і стоїть. А он фартух, що вона почала підрублювати... як кинула його тоді на поруччі, так він і висить. Може ж, таки, — каже, — Позі коли-небудь ще вернеться й підрубить його”. Міс Керінгтон владним рухом покликала офіціанта. — Пляшку шампанського, сухого, — наказала коротко. — Рахунок Гольдштайнові. — Ваша мати якраз сиділа біля дверей, на сонці, — вів далі кренберійський літописець, — а я й кажу їй: може б, ви, мовляв, одсунулися трохи з сонця. А вона: “Вільяме, — каже, — коли я оце сиджу тут і дивлюсь на дорогу, то вже й не поворухнусь. Ото, — каже, — тільки урву яку часинку, так і біжу сюди. Сяду та й дивлюся, чи не покажеться з-за тину моя Позі. Вона пішла тієї ночі по цій дорозі, вранці ми бачили її слідочки. І щось ніби каже мені, що вона й назад прийде цією самою дорогою, коли їй остогидне столиця і вона згадає про свою стареньку матір”. — Коли я йшов додому, — закінчив “Вілл”, — я зірвав ось це з куща біля ґанку. Думка була, що, може, таки стріну вас у столиці, і хтозна, думаю собі, може, вам і справді захочеться побачити що-небудь з рідного дому. Він вийняв з кишені троянду — прив’ялу, жовту, оксамитову, запашну троянду, що в задушливій атмосфері вульгарної винарні поникла головою, ніби чиста дівчина на арені римського цирку під гарячим диханням левів. Голосний, але мелодійний сміх міс Керінгтон приглушив оркестр, що виконував “Дзвіночки”. — Ах, що ви! — весело вигукнула вона. — Хіба на світі є що-небудь жахливіше за наш Кренбері! Я певна, що й двох годин не могла б там витримати. Аж страх бере, як тільки про це подумаю. Ну і все ж я страшенно рада, що побачилася з вами, містере Самерс. А тепер мені треба поспішати до готелю, бо я хочу сьогодні рано лягти спати. Вона пришпилила троянду до своєї вишуканої шовкової сукні, підвелась і владно кивнула в сторону гера Гольдштайна. Троє кавалерів і “Білл Самерс” провели міс Позі до екіпажа, що чекав на неї. Коли її шлярки та стрічки були щасливо засунуті в середину екіпажа, вона всім на прощання чарівно всміхнулася, блиснувши гарними зубками й очима. — Зайдіть провідати мене, Білл, перш ніж поїдете додому! — гукнула вона, і її елегантний екіпаж рушив. Хайсміт, усе ще в селянському вбранні, пішов з Гольдштайном до кафе. — Ну, що, блискуча ідея правда? — спитав актор, усміхаючись. — Тепер уже Сол Хейтосер за мною, як ви гадаєте? Вона ні про що не здогадується. — Я не чув, про що ви розмовляли, — сказав Гольдштайн, — але ваш костюм і манери бездоганні. Успіх забезпечено. Раджу завтра вранці піти до міс Керінгтон і зразу ж ошелешити її проханням дати вам цю роль. Не думаю, щоб вона відмовила після такої талановитої гри. За чверть до дванадцятої наступного дня Хайсміт, елегантний, одягнений за останньою модою, самовпевнений, з квіткою фуксії в петельці, з’явився до розкішного готелю, де жила міс Керінгтон, і послав їй свою візитну картку. Зустріла його покоївка актриси, француженка. — Мені дуже жаль, — сказала мадемуазель, — але міс Керінгтон доручив передати всім, що розірвав усі контракти з театром, поїхав жити в цей, як його... ага, Кренбері-Корнер. Трубний глас^[368]
^{Переклад М. Рябової}

Одну половину цього оповідання можна знайти в архіві поліцейської управи, а другу — в редакції одного з часописів. Одного дня, тижнів через два після того, як мільйонера Норкросса знайдено в його кватирі, вбитого якимсь грабіжником, його вбивця, спокійно прогулюючись по Бродвею, раптом наскочив на слідчого Барні Вудса. — Це ти, Джонні Кернен? — спитав Буде, що останні п’ять років на людях був короткозорий. — Він самий, — відповів Кернен, зрадівши. — Невже це Барні Буде із нашого Сент-Джо? Ну, розказуй, як живеш. Що ти тут робиш у столиці? А диви, як наші пішли вгору! — Та я вже декілька років у Нью-Йорку, — сказав Буде. — Я служу слідчим у міському розшуковому відділі. — Та невже? — сказав Кернен, радісно всміхаючись, і поплескав слідця по плечі. — Ходім до Мюллера, — запропонував Буде, — і виберемо столик десь у затишку. Мені хочеться побалакати з тобою. До четвертої години ще бракувало декількох хвилин. Кафе не були переповнені, бо з роботи ще не повертались, і вони найшли бажаний затишний столик. Кернен, гарно вдягнений, трохи биндючний, самовпевнений, усівся напроти маленького сизоокого слідчого з безбарвними жовтуватими вусами, в шевіотовому костюмі з магазину готового вбрання. — Що ти тепер робиш? — спитав Буде. — Ти ж виїхав з Сент-Джо на рік раніше за мене. — Продаю акції мідних копалень, — відповів Кернен. — Може, відкрию тут контору. Та-ак. Так наш Барні зробився ньюйоркським слідчим. А знаєш, у тебе завжди був нахил до цього. Ти ж, здається, і в Сент-Джо служив у поліції, після того, як я вже виїхав. Егеж? — Так, шість місяців, — сказав Буде. — А тепер ти от що скажи мені, Джонні. Я стежив за твоїми справами досить пильно після того твого дільця готельного в Саратозі, і, здається, ти ні разу не пускав у діло револьвер. Чому ж ти вбив Норкросса? Декілька секунд Кернен зосереджено й пильно дивився на шматочок цитрини в своїй склянці; потім раптом глянув на слідчого з трохи кривою усмішкою. — Як це ти здогадався, Барні? — вигукнув він із захопленням. — А я ж думав, що це дільце в мене чисте й гладеньке, як обчищена цибулина. Невже лишились які-небудь сліди? Буде поклав на стіл маленького золотого олівця, брелок для годинника. — Це той самий, що я подарував тобі, як ми востаннє святкували вкупі різдво в Сент-Джо. У мене й досі твоя чашка для бриття. Я найшов його під килимом у Норкроссовій кімнаті. Я б тобі радив бути зі мною обережнішим у словах. Я повинен тебе видати, Джонні. Ми з тобою давні друзі, але я мушу виконувати свій обов’язок. За Норкросса доведеться тобі сісти на стілець^[369]. Кернен засміявся. — Щастя мене таки не зраджує, — сказав він. — Хто б міг подумати, що за мною стежить друзяка Барні. — Він сунув руку в кишеню. Вмить Буде приставив йому в бік револьвера. — Забери його, — сказав Кернен, зморщивши ніс. — Я просто оглядаю кишені. Ага! Щоб зробити з людини людину, треба цілий десяток кравців, а щоб згубити її, досить і одного. Я ж так і знав — у жилетній кишені дірка. Думаю, може доведеться битися і про всяк випадок зняв олівець з ланцюжка та й сховав його в кишеню. Забери свій револьвер, Барні, я скажу тобі, чого я вбив Норкросса. Старий дурень погнався за мною по коридору і почав палити мені в спину з якогось поганенького револьвера, і мені довелось прикінчити його. От його стара — просто золото! Вона лежала собі тихенько у ліжку і навіть і не писнула, хоча бачила, як забирають її дванадцятитисячне діамантове намисто. Але приставала, немов той вуличний бляхар, щоб повернули їй маленький тоненький перстеник з гранатом, якому ціна одсили три долари. Я гадаю, вона віддалась за старого Норкросса ради його грошей. А як вони все ж чіпляються за всякі дрібнички від коханого. Забрав я в неї шість каблучок, дві брошки і годинник-браслет. Усього на п’ятнадцять тисяч. — Я попереджав тебе не плескати зайвого, — сказав Буде. — Дурниця, — відказав Кернен. — Усе це лежить в готелі, у мене в чемодані. А тепер я скажу, чого я не боюся все це тобі розказувати. Це ж цілком безпечно. Ти, Барні Буде, винен мені тисячу доларів, і хоч би тобі й хотілося заарештувати мене, у тебе рука не зніметься. — Я це пам’ятаю, — сказав Буде. — Ти тоді, ні слова не кажучи, зразу ж виклав мені двадцять п’ятдесятидоларових кредиток. І я коли-небудь поверну їх тобі. Ця тисяча врятувала мене тоді... Коли я прийшов додому, всі мої речі були вже на тротуарі. — Отож я й кажу, — говорив далі Кернен, — що як ти не хто-небудь, а Барні Буде, людина чесна, то ти й пальцем не кивнеш, щоб заарештувати людину, якій ти щось винен. О, в моєму ділі доводиться вивчати не тільки замки та віконні засуви, а й людей. А тепер сиди тихо, а я подзвоню лакею. От уже років зо два, як мене безнастанно мучить спрага. І якщо мене коли-небудь упіймають, то щасливій нишпорці доведеться ділити славу з скляним богом. Правда, під час роботи я ніколи не п’ю, а зробивши дільце, можна з чистим сумлінням вихилити яку чарчину з друзякою Барні. Ти що питимеш? Лакей приніс маленькі карафки й сифон і знов лишив їх самих. — Твоє щастя, — сказав Буде, замислено катаючи по столу маленький золотий олівець. — Мушу тебе пустити. У мене й справді рука не піднімається заарештувати тебе. От якби я повернув тобі гроші, але ж я не вернув, і в цім уся сила. Це я проти закону роблю, Джонні, але нічого не вдієш. Ти колись виручив мене, і я повинен тобі тим самим віддячити. — Я знав, що ти так зробиш, — сказав Кернен, підносячи свою склянку, і заяснів самовдоволеною посмішкою. — Я таки трохи знаю людей. За твоє здоров’я, Барні, ти веселий, славний хлопець. — Я певний, — спокійно говорив далі Буде, ніби думаючи вголос, — що якби ми з тобою поквиталися, то всі гроші всіх нью-йоркських банків не викупили б тебе сьогодні з моїх рук. — Я це знаю, — сказав Кернен. — Тому-то я себе й почуваю з тобою так безпечно. — Багато людей, — говорив далі слідчий, — дивляться на мою професію косо. Вони не визнають, що це певне мистецтво. Але я завжди пишався нею, хоч, може, це й безглуздо. А от тут я якраз і вскочив. Бо передусім я людина, а потім уже слідчий. От я й повинен відпустити тебе й вийти з розшуку. Мабуть, наймуся в хурмани. Тепер доведеться довго тобі чекати своїх грошей, Джонні. — О, будь ласка, — сказав Кернен тоном щедрої людини. — Я ладен і зовсім простити тобі цей борг, але знаю, що ти на це не згодишся. Виходить, що це був щасливий для мене день, коли ти позичив у мене. Ну, а тепер покиньмо про це. Завтра вранці я їду на захід. Я знаю там одне місце, де можна буде збути Норкроссові діаманти. Пий, Барні, не журися. Поки там поліція сушить собі голову над моїм дільцем, ми з тобою добре погуляємо. Сьогодні в мене просто африканська спрага. Зараз я в руках Барні, не слідчого Барні, а друга, і не хочу навіть і думати про фараонів^[370]. Кернен ненастанно натискував на кнопку, біля них увесь час метушився лакей. Помалу почали проявлятися Керненові слабкі сторони — любов багато говорити про себе і над усяку міру вихвалятися. Одну за одною розказував він усякі історії про свої щасливі грабіжі, майстерні витівки, огидні злочинства, так що Буде, не вважаючи на те, що він немало бачив усяких злочинців, незабаром почув холодну огиду до цієї до краю порочної людини, що колись зробила йому велику послугу. — Звичайно, мене тобі зараз нічого боятися, — сказав нарешті Буде. — Але все ж я раджу тебе деякий час ховатися. За Норкроссове діло можуть узятися газети. Взагалі цим літом тут просто якась епідемія грабіжів та вбивств. Ці слова викликали в Кернена вибух мстивої люті. — Чхав я на газети! — загорлав він. — На чому вони тримаються? На хвастощах, лайці та підкупі. Ну, нехай вони й візьмуться за яке-небудь діло, от як моє. Ну, і що з цього, вийде? Та нічого. Поліцію обдурити, і то раз плюнути, а то газети. Вони посилають на місце злочину цілу зграю своїх безмозких репортерів, а ті йдуть у найближчу пивницю, п’ють пиво й фотографують старшу хазяїнову дочку у вечірньому вбранні, щоб потім надрукувати її портрет, як портрет нареченої того молодого чоловіка з десятого поверху, що чув якийсь шум у ніч убивства. Отак вони завжди ловлять злочинця. — Не знаю, — замислено промовив Буде. — Деякі газети здорово працюють у цьому напрямку. Ну от, наприклад, “Морнінг Марз”. Ця газета бралася вже за дві чи три таких справи, і злочинців находили після того, як поліція вже махала на них рукою. — Стривай, я зараз покажу тобі, — сказав Кернен, підводячись і випинаючи груди. — Я зараз покажу тобі, як я боюсь твоїх газет взагалі і цього твого “Морнінг Марз” зокрема. Кроків за три від їхнього столика стояла телефонна будка. Кернен увійшов у неї й сів, не зачиняючи дверцят. Розшукавши у довіднику потрібний йому номер, він узяв слухавку й викликав центральну станцію. Буде спокійно стежив за глузливим, холодним, напруженим обличчям, що схилилося над слухавкою, і прислухався до слів, що злітали з тонких злих губ, покривлених презирливою усмішкою. — Це “Морнінг Марз”?.. Я хочу говорити з головним редактором... Ага, ну так скажіть йому, що з ним хочуть говорити в справі убивства Норкросса... Це редактор?.. Гаразд... Я той, що вбив старого Норкросса... Чекайте. Не вішайте слухавки, я зовсім не з тих диваків, що люблять пожартувати... Що? Небезпека? Ніякісінької небезпеки. Я тільки що сперечався про це з одним своїм приятелем-слідчим. Так, я вбив старого о пів до третьої ночі, завтра буде два тижні... Що? Випити з вами? Ну, такі жарти ви краще залиште своїм гумористам. Хіба ви не вмієте розібрати, коли глузують з вас, а коли, навпаки, пропонують вам такий сенсаційний матеріал, який ніколи й не снився вашій паршивій брудній ганчірці. Так, так, надзвичайно сенсаційний... Але не думайте, що я скажу вам зараз своє ім’я й адресу... Чого я говорю з вами? Та тому, що я чув, що ви майстри викривати всякі таємничі злочини, які саму поліцію збивають з пантелику... Ні, ще не все. Я ще хочу сказати вам, що ваша гнила, брехлива, копійчана ганчірка зможе вислідити талановитого вбивцю або розбійника не краще за якого-небудь сліпого пуделя... Що таке?.. О, ні, не думайте, що це одна з ваших конкуренток-газет. Ви дістаєте ці відомості з перших рук. Я сам убив Норкросса, і його коштовності лежать у мене в чемодані у... ні, “назву готелю встановити не вдалося”. Що, знайома фраза? Правда? Ви її частенько вживаєте. А що, правда прикро, коли якийсь таємничий негідник називає ваш великий всемогутній орган, що працює в ім’я закону й справедливості, на благо урядові, нікчемним хвальком... Е, це ви покиньте, не такий уже ви дурень, щоб мати мене за обманника. Я ж чую це з вашого голосу. А тепер, слухайте, я вам скажу щось таке, що вас остаточно переконає. Аджеж над цим ділом у вас працює цілий штат молодих йолопів, і ви повинні знати, що на нічній сорочці в старої місіс Норкросс відламана половинка другого ґудзика. Я помітив це, коли знімав у неї з пальця каблучку з гранатом, думаючи що то рубін... Е, ні, ви покиньте ці штуки. Це вам не вдасться. Кернен повернувся до Вудса з диявольською посмішкою. — Ну, діло на мазі. Він тепер мені вірить. Він погано прикрив рукою трубку, і я чув, як він доручав комусь подзвонити іншим телефоном на центральну і узнати наш номер. Я зараз іще піддам йому жару і потім треба буде забиратися звідси. — Алло!... Так, я ще тут. Невже ви гадаєте, що я стану тікати від якогось підкупного шматка паперу... Що? Ви упіймаєте мене за сорок вісім годин? Скажіть, вам ще не набридло клеїти дурня? Краще не беріться не за своє діло, а займайтесь собі шлюбно-розлучними справами та вуличними нещасними випадками, та друкуйте всякий бруд та скандали, що годують вас. Ну, на добраніч, мій любий, шкода, що мені ніколи завітати до вас. А я б почував себе у вашому ослиному царстві в повній небезпеці. Тра-ля-ля! — Він зараз казиться як кішка, що випустила мишу, — сказав Кернен, вішаючи слухавку й виходячи з телефонної будки. — А тепер, Барні, друже мій, ходімо куди-небудь до театру, розважимося трохи. А настане пора, коли порядні люди лягають спати, і ми підемо. Посплю годинки чотири, і гайда на захід. Вони пообідали в одному з бродвейських ресторанів. Кернен був у дуже гарному настрої і розкидався грішми, немов казковий принц. Далі слухали чарівну, розкішно поставлену оперетку, потім вечеряли з шампанським, і Кернен увесь аж сяяв з самозадоволення. О пів до третьої ранку вони ще сиділи у куточку в нічному кафе. Кернен, помітно видихавшись, все ще хвалився, бормочучи якусь нісенітницю. Буде похмуро роздумував про сумне закінчення своєї корисної діяльності, як підпори закону. Раптом в очах його засвітився якийсь здогад. — Аджеж це можливо, — сказав він про себе. — Далебі, можливо. За стінами кафе тишу раннього ранку прорізали якісь кволі, непевні звуки, певніше, якісь іскорки звуку, одні голосніші, другі тихіші, то зростаючи, то завмираючи серед гуркоту молочних візків і перших трамваїв. Зблизька це були різкі, пронизливі крики, добре знайомі вухам мільйонів столичних жителів, яких вони будили і для яких мали найрізніше значення. Ці крики несли світові горе і радість, сміх і сльози. Тим, що, зщулившись, сховались під недовгочасним захистом нічного покрову, вони віщали про грізний світанок; другим, оповитим щасливими снами, вони говорили, що настав ранок, чорніший за найтемнішу ніч. Деяким багачам вони приносили мітлу, що враз змітала геть усе, що належало їм, поки світили зорі; а бідним — бідних вони просто повідомляли, що настав новий день. Сміливо й дзвінко лунали ці крики по всьому місту, сповіщаючи всіх про нові можливості, що прийшли з останнім поворотом колеса часу, наділяючи рабів долі, що ще не прокинулись від сну, кого карою, кого прибутком, кого смутком, кого нагородою, а кого й смертю, що їх принесло їм нове число в календарі. Ці крики були і пронизливі і жалібні, немов власники цих юних голосів були засмучені, що несуть людям так багато поганого і так мало доброго в своїх безневинних руках. Так, сповіщаючи про нові декрети богів, лунали по вулицях безпорадного міста крики хлопців-газетників — трубний глас преси. Буде дав лакеєві десять центів і сказав: — Принесіть мені “Морнінг Марз”. Коли йому принесли газету, він глянув на першу сторінку, потім вирвав листочок з записної книжки і щось написав на ньому маленьким золотим олівцем. — Що нового? — голосно позіхаючи, спитав Кернен. Буде протягнув йому записку, на якій стояло: Редакції газети “Морнінг Марз”, Нью-Йорк. Прошу заплатити Джонові Керненові тисячу доларів, що належаться мені, як нагороду за виявлення його й арешт. Бернард Вудс. — Я так і думав, що вони це зроблять, — сказав Буде. — Мені спало на думку, що вони призначать нагороду ще тоді, як ти так глузував з них. Ну, Джонні, а тепер ходім зі мною до поліційного участку.

⇐ Предыдущая 34 35 36 37 383940 41 42 43 Следующая ⇒