Annotation 17 страница

На розі вулиці, твердий, як граніт під натиском людського потоку, стояв чоловік із Ному. ^[287] Полярні вітри і сонце зробили його обличчя брунатним, як кавове зерно. В очах йому все ще світився блакитний відблиск льодовиків. Він був чуйний, як лис, твердий, як котлета з м’яса карібу і величезний, як північне сяйво. Він стояв оббризканий Ніагарою^[288] звуків — грюкотом повітряної залізниці, шумом автомобілів, стуком негумових шин і лайкою візників та биндюжників, що вправлялися в умінні швидко і влучно огризатися. Обернувши золотий пісок у приємну суму в сто тисяч доларів і порозкошувавши тиждень готгемськими тістечками та елем, що лишили йому в роті гіркоту, чоловік із Ному зітхнув на думку, що вже час повернутися знов до Чилкуту, час покинути цю країну вуличного шуму і яблучних пирогів. Уверх по Шостому авеню, разом з потоком людей, що підстрибуючи, підскокуючи, весело базікаючи й сяючи очима, поспішали додому, йшла дівчина з універсального магазину Сібер-Мейсон. Чоловік із Ному глянув на неї і виявив, що, по-перше, вона надзвичайно вродлива згідно з його уявленням про вроду, а по-друге, що вона йшла точнісінько з тою самою впевненою граційністю, з якою рухаються запряжені собаками санки по рівній сніговій поверхні. І його вмить опанувала свідомість, що він страшенно бажає її. Люди з Ному швидко ухвалюють певні вирішення. До того ж він незабаром збирався повернутися на північ, так що діяти теж треба було швидко. Сотні дівчат із величезного універсального магазину Сібер-Мейсон ішли по тротуару, утворюючи потік, по якому було небезпечно пливти чоловікам, що вже три роки не бачили інших жінок окрім сівашських та чилкутських скво^[289]. Але чоловік із Ному, вірний тій, що розбудила від довгого сну його серце, кинувся в цей потік краси і рушив слідом за нею. Вона швидко пливла вздовж Двадцять третьої вулиці, не оглядаючись на боки і кокетуючи не більше, ніж бронзова Діана в ґардені^[290]. Її гарне темне волосся було майстерно заплетене; чиста блузка і чорна спідничка без єдиної зморшки красномовно говорили за її смак і ощадність. За десять ярдів позад неї йшов запалений жагою чоловік із Ному. Міс Клерібел Колбі, дівчина з магазину Сібер-Мейсон, належала до тієї сумної категорії людей, яким щодня доводиться їздити на поромі до острова Джерсі. Вона увійшла до почекальні для пасажирів, потім піднялась по сходах і надзвичайно швидкими дрібними кроками добігла до порому, що вже рушав. Чоловік із Ному перескочив десять ярдів, що відділяли його від дівчини, трьома стрибками і плигнув на пором слідом за нею. Міс Колбі вибрала затишне місце на імперіалі. Ніч була тепла і їй хотілося бути далі від цікавих очей і нудних голосів пасажирів. До того ж, вона страшенно втомилася і просто падала від бажання спати. Напередодні вона вшанувала своєю присутністю щорічний бал і вечерю з устрицями в клубі прикажчиків гуртових рибних комор і спала тільки три години. А день випав надзвичайно неспокійний. Покупці були якісь особливо клопітні; один покупець у її відділі привселюдно вилаяв її за те, що в неї спустилася панчоха; а її найкраща подруга, Мемі Титгіл, образила її — пішла снідати з іншою дівчиною. Дівчина з магазину Сібер-Мейсон була в тому млявому розм’яклому настрої, який часто опановує дівчат, що самостійно заробляють собі на життя. Такий настрій особливо слушний для чоловіків, які хочуть до них позалицятися. В такі хвилини дівчина прагне свого дому і вірного серця; їй хочеться підтримки, дужої руки і спокою, спокою. А міс Клерібел до того ж ще страшенно хотілося спати. І от до неї підійшов дужий чоловік, засмажений, недбайливо і гарно вбраний, з капелюхом у руці. — Леді, — з пошаною промовив чоловік із Ному, — вибачте, що я заговорив до вас, але... але я побачив вас на вулиці і... і... — Відчепіться, — сказала дівчина з магазину Сібер-Мейсон, глянувши на нього з усією холодністю, на яку тільки була здатна. — Невже ніяк не можна позбутися цих вічних приставань? Я вже все перепробувала, і цибулю їла, і носила довгі шпильки в капелюсі. Ідіть своєю дорогою, мій любий. — Я не з таких, леді, — сказав чоловік із Ному, — слово чести не з таких. Як я вам уже сказав, я побачив вас на вулиці і мені до того захотілося познайомитися з вами, що я не міг не піти слідом за вами. Я боявся, що якщо я не заговорю до вас, то більше ніколи не побачу вас у цьому великому місті. От чому я й підійшов. Міс Колбі пильно подивилася на нього при тьмяному світлі перонних ліхтарів. Ні, у нього не було ні робленої солодкої усмішки, ані безсоромного нахабства спокусника. Крізь його полярну засмагу сяяли щирість і скромність. І вона подумала, що добре було б послухати його трохи. — Ну, можете сісти, — сказала вона, ввічливо прикриваючи рукою позіх. — Але знайте, що якщо ви собі дозволите що-небудь зайве, я зараз же покличу стюарда. Чоловік із Ному сів біля неї. Він був зачарований нею. Він був більше, ніж зачарований. Її врода була якраз такою, якої він так довго даремно шукав у жінці. Чи зможе вона коли-небудь уподобати його? Ну, це буде видно. У всякому разі він повинен зробити все, що в його силах, щоб добути її. — Мене звуть Блейден, — сказав він, — Генрі Блейден. — Ви цілком певні, що не Джонз? — спитала дівчина з чарівною тонкою глузливістю, нахиляючись до нього. — Я із Ному, — правив він далі заклопотано й серйозно. — Я наскріб там чималенько піску. — Он як! — засміялась дівчина, все ще весело глузуючи. — Так ви значить з бюро “Біллі Крила? ”^[291]Здається, я вас десь бачила. — Ви не бачили мене сьогодні на вулиці, коли я побачив вас. — Я ніколи не дивлюсь на мужчин на вулиці. — А я дивився на вас. І я ніколи ще не бачив дівчини, що була б хоч наполовину така гарненька, як ви. — Дякую. Здачі можна не давати? — спитала вона жартівливо. — Та забирайте її собі. Я гадаю, що ви можете забрати взагалі все, що я маю. Я, мабуть, на вашу думку, людина проста, груба, але я можу бути страшенно добрим до тих, кого люблю. Я пережив скрутні часи на півночі, але тепер я добився свого. Поки я був там, я промив близько 5000 унцій піску. — Боже мій! — вигукнула міс Колбі співчутливо. — Так там, мабуть, страшенно брудно! А потім очі її заплющились. Через те, що чоловік із Ному говорив дуже серйозно, голос його звучав монотонно. Крім того, як нудно було слухати про швабри та брудний пісок! Вона сперлася головою об стіну. — Міс, — говорив далі чоловік із Ному ще з більшою серйозністю і монотонністю, — я ніколи не зустрічав нікого, хто б мені так подобався, як ви. Я знаю, що ви не можете тепер почувати до мене те саме, що я до вас. Але ви мені дозволите надіятися? Може ви дозволите мені познайомитися з вами ближче і тоді видно буде чи зможу я вам теж подобатися. Голова дівчини з магазину Сібер-Мейсон тихо хитнулась і лягла йому на плече, її охопив солодкий сон і їй ввижався чудовий бал у клубі прикажчиків гуртових рибних комор. Джентльмен із Ному не обняв її. Йому й на думку не спадало, що вона спить, але він був надто розумний, щоб зрозуміти цей рух, як капітуляцію. В серці його бреніла радість, але він дивився на голову дівчини на своєму плечі лише як на заохочування, як на вісник успіху, і гадав, що користуватися з цього руху не можна. Маленька частка лігатури знецінювала золото його радості. Чи не говорив він надто одверто про своє багатство? Він хотів би, щоб любили його, а не його гроші. — Я хочу сказати, міс, — мовив він далі, — що ви можете на мене покластися. Мене знають на Клондайку від Жуно до Серкл Сіті і по всьому Юкону. Багато ночей пролежав я там на снігу. Як невільник працював цілі три роки і питав себе чи полюбить мене хто коли-небудь. Цей пісок непотрібний був мені лише для себе. Я думав, що коли-небудь зустріну дівчину, яка прийдеться мені до серця і от сьогодні зустрів. Гроші мати дуже добре, але коли тебе любить та, дорожче якої немає нічого на світі, то це ще краще. Якби ви збиралися виходити заміж, міс, що б ви хотіли щоб ваш чоловік мав? — Платіть гроші! — Голосно й різко зірвались ці слова з уст міс Колбі. Очевидно вона бачила себе у сні за прилавком великого універсального мазагину Сібер-Мейсон. Раптом її голова хитнулась набік. Вона прокинулась, випросталась, протерла очі. Чоловік із Ному зник. — От тобі й маєш! Здається, я спала, — сказала міс Колбі. — А куди ж це дівся той з “Білих Крил”? Серце Заходу^[292]

Гіменеїв^[293] порадник^[294]
^{Переклад М. Рябової}

Я, Сендерсон Прет, гадаю, що народною освітою в Сполучених Штатах повинно було б завідувати метеорологічне бюро. Я можу навести вам поважні доводи щодо цього, а от ви навряд чи зможете сказати мені, чому не можна було б, професорів наших коледжів перевести до метеорологічного департаменту. Аджеж їх учили читати і їм було б за іграшки проглядати ранішні газети і потім телеграфувати до головної метеорологічної управи якої погоди можна сподіватися. Але це ще не все. Я от хочу вам розповісти як через погоду ми з Айдего Ґріном здобули розкішну освіту. Ми шукали золота в горах Гіркого Коріння за Монтанським кряжем. У Волле-Волле якийсь бородатий чолов’яга, здатний вірити й надіятися, ризикнув дати нам набір харчів. І от, маючи стільки харчів, що їх вистачило б прогодувати цілу армію протягом мирної конференції, ми посувалися попід горами і довбали землю. Одного дня листоноша, їдучи з Карлоса через гори, стає у нас на перепочинок, з’їдає три бляшанки законсервованих слив і на прощання лишає нам свіжу газету. У цій газеті друкували прогноз погоди і про гори Гіркого Коріння там було сказано: “тепло і ясно, легкий західній вітер”. Того самого вечора почав йти сніг і зі сходу подув сильний вітер. Ми з Айдего піднялися вище в гори і отаборилися там у старій порожній хатинці, гадаючи, що це лише невеличка метелиця, звичайна в листопаді. Але скоро снігу навалило на три фути і хуга завзялася не на жарт. Ми зрозуміли, що нас заносить. Але ми заздалегідь запаслися паливом, харчів у нас було аж на два місяці і як би там не бушували розгнівані стихії і не рівняли з землею все, що їм здумається, нам було байдужісінько. Якщо ви хочете, щоб сталося вбивство, то зачиніть на місяць двох людей у хатинці площею вісімнадцять футів на двадцять. Людська натура цього не витримає. Коли падали перші сніжинки, ми з Айдего жартували, сміялися і прихвалювали надіб’я, яке ми виколупували з кастрюльки і називали хлібом. Але на прикінці третього тижня Айдего звертається до мене з такою промовою: — Я ніколи не чув який буває звук, коли кисле молоко падає з аеростату на бляшану сковороду, але гадаю, що це розкішна музика проти жалюгідного потоку придушених думок, що витікає з ваших мовних органів. Ті напіврозжовані звуки, що ви випускаєте щодня, нагадують мені коров’ячу жуйку, тільки корова досить вихована особа, щоб лишати її при собі, а ви ні. — Містере Ґрін, — кажу я, — ви були колись моїм другом і через це я не без деякого вагання признаюся вам, що якби мені довелося вибирати між вашим товариством і товариством звичайного рудого кульгавого псиська, то один з мешканців цієї хати зараз метеляв би хвостом. У такому дусі ми розмовляємо ще два-три дні, а потім і зовсім припиняємо всякі балачки. Ми ділимо наше кухонне начиння і Айдего починає куховарити по один бік вогнища, а я по другий. Сніг лежить аж по самі вікна і нам доводиться піддержувати вогонь цілий день. Треба вам сказати, що ні я, ні Айдего не мали ніякої освіти, хіба що тільки вміли читати та вирішувати на грифельній дошці задачу про те, як “у Джона було три яблука, а в Джемза п’ять”. Ми ніколи не почували потреби в університетському дипломі, а, блукаючи по світу, здобули деякі справжні знання і при нагоді могли б їх використати. Але, занесені снігом у цій хатинці в горах Гіркого Коріння, ми вперше подумали, що якби ми вивчали Гомера^[295] або Греків, дроби й інші вищі галузі наукового мислення, то в нас були б деякі ресурси для мізкування. Працюючи по таборах у різних кінцях Заходу, я бачив чимало хлопців із східніх коледжів і помітив, що освіта; заважала їм менше, ніж можна було б сподіватися. Наприклад, одного разу, коли я працював на Гадючій річці, у Ендру Меквіл’ямса захворів на правець верховий кінь, так він навіть послав воза за десять миль по правника. Правда, той кінь усеж таки здох. Одного ранку Айдего почав шурхати палицею по полиці, яка була прибита так високо, що до неї не можна було дістати рукою. На підлогу впали дві книжки. Я кинувся був до них, але раптом почув на собі погляд Айдего. І він заговорив — уперше за цілий тиждень. — Глядіть “не опечіться”, — каже він. — Хоч ви годитесь у товариші лише сонній земляній черепасі, я все ж хочу обійтися з вами як з порядною людиною. І цим самим я зроблю куди більше, ніж ваші батьки, що випустили вас у світ, нагородивши товариськістю гадюки-гримучки та здібністю спати мов замерзла ріпа. Ми зараз потягнемо жеребок. Хто витягне, той вибере собі книжку, а другий візьме ту, що лишиться. Жеребок витягнув Айдего. Він вибрав собі книжку, а я взяв другу. Потім ми умостилися кожен у своєму кутку і заходились читати. Я ніколи так не радів самородкові в десять унцій, як цій книжці. А Айдего теж дивився на свою, як дитинча на цукерку. Мені припала маленька книжка під назвою Геркімер. Збірка найпотрібніших відомостей”. Може я й помиляюся, але, на мою думку, це найкраща з усіх будь-коли написаних книжок. Вона є в мене й досі. І за які-небудь п’ять хвилин я можу п’ятдесят разів побити вас і кого хочете знаннями з цієї книжки. Що там Соломон або нью-йоркська “Трибуна”! Геркімер зажене в суточки їх обох. Цій людині, мабуть, довелося витратити п’ятдесят років і виїздити мільйони миль, щоб добути стільки відомостей. Там є і про те, скільки людности в кожному місті, і як визначити, скільки років дівчині, і скільки зубів у верблюда. Звідти ви можете довідатися який найдовший тунель у світі, скільки на небі усіх зірок, на який день висипає куряча віспа, якого розміру повинна бути в жінки шия, про право губернаторів, на “вето”, про час, коли збудовано римські акведуки, скільки фунтів рису можна купити, якщо не випивати щодня по три кухлі пива, яка пересічна річна температура в місті Августа, столиці штату Мейн, скільки насінин моркви піде на один акр, якщо сіяти рядками, про протиотруйні ліки, про те скільки волосин на голові у блондинки, як зберігати яйця, про висоту всіх гір на землі, про дати всіх війн та битв, як приводити до притомності утоплеників і вражених сонячним ударом, скільки невеличких цвяхів піде на фунт, як виготовляти динаміт, як викохувати квіти і як робити клумби, і що робити перед приходом лікаря і ще про тисячу всяких речей. Може є що-небудь таке, чого Геркімер не знав би, але я, принаймні, не помітив ніяких прогалин у його книзі. Отже я сидів і читав цю книжку чотири години підряд. Усі досягнення науки були зібрані в ній. Я забув про сніг, забув і про те, що ми з Айдего розбили глек. Він сидів нерухомо на дзиґлику і все читав, і щось напівніжне, напівтаємниче сяяло крізь його рудуваті бакенбарди. — Айдего, — кажу я, — що то в тебе за книжка? Айдего, мабуть, теж забув про наші сварки, бо відповів лагідно, без ніякої злоби і лайки. — Та це, — каже він, — здається, — том творів Омара Х. М. ^[296] — Омара Х. М., а як прізвище? — питаю я. — Омар Х. М. і все, — каже він. — Ти брешеш, — кажу я розсердившись, що Айдего хоче поглузувати з мене. — Ніхто не підписує своїх книжок самим ім’ям без прізвища. Якщо це який не-будь Омар Х. М. Спупендайк або Омар Х. М. Мексвіні, або Омар Х. М. Джонз, так чому-б не сказати цього по-людському замість відкушувати кінець немов те теля, що відриває шмат сорочки, вивішеної сушитися. — Я тобі правду кажу, Сенді, — спокійно каже Айдего. — Це книжка поем Омара Х. М. Я спочатку не міг нічого розібрати, але якщо читати довго, то врешті-решт натрапиш на жилу. Я б не проміняв цієї книжки навіть і на пару червоних ковдр. — Ну й читай її собі на здоров’я, — кажу я. — Мені ж більше до вподоби безстороннє констатування фактів, над якими можна попрацювати головою, а це, здається, якраз і є в моїй книжці. — Те, що тобі припало, — каже Адейго, — просто статистика, найнижча ступінь знання. Вона тільки отруює мозок. Мені більше подобається система натяків оцього Х. М. Він, очевидно, щось ніби агент винної фірми. Він раз-у-раз оголошує тост за те, щоб нічого не робити і хоч, здається, страшенний буркотун, але так здорово заливає себе, що навіть коли він лається, то здається, що то він запрошує вихилити чарчину. Але це ж поезія, — каже Айдего далі, — а от твоїм биндюжником, що постачає знання футами й цалями, я просто погорджую. І якби дійшло до пояснювання філософського інстинкту в світлі науки, я певний, що мій Х. М. побив би твого писаку і у параграфах, і, у цифрах, і у розмірах грудей, і у пересічних дощових опадах. Отак ми з Айдего і здобули освіту. День і ніч ми читали наші книжки. Ця хуртовина, безумовно, дала кожному з нас чималенько знання. І якби під ту пору, як сніг почав танути, ви б зненацька підійшли до мене й спитали: — Сендер-сане Прет, у що стане покрити квадратний фут даху залізними листами двадцять на двадцять вісім, ціною по дев’ять доларів п’ятдесят центів за ящик? — я відповів би вам з такою самою швидкістю, з якою світло, що проходить сто дев’яносто дві тисячі міль за секунду, перебігло б від одного кінця лопати до другого. А хіба багато хто зможе це зробити? От спробуйте збудити серед ночі кого хочете з ваших знайомих і одразу спитайте його скільки костей у людському кістяку крім зубів, або скільки по закону штату Небраска треба голосів, щоб скасувати “вето” губернатора. От спробуйте й побачите. Яку користь мав Айдего із своєї книжки, я точно не знаю. Айдего, правда, вихваляв свого винного агента, як тільки розкривав рота, та я йому не дуже вірив. Цей Омар Х. М., на думку Айдего, здається мені схожий на собаку, що дивиться на життя, як на бляшанку з-під консервів, прив’язану йому до хвоста. Набігавшись до смерті, він сідає, виваливши язика, дивиться на бляшанку і каже: — Ну, якщо вже ніяк неможна позбутися цієї бляшанки, то наповнимо її тут у шинку за рогом і вип’ємо за мій кошт. Крім того, він, здається, був персіянин, а я ніколи не чув, щоб із Персії виходило що-небудь варте уваги, крім турецьких килимів та мальтійських котів. Тієї весни ми з Айдего натрапили на жилу. Ми мали звичку зараз же продавати і рушати далі. Ми заплатили нашому кредиторові за харчі по вісім тисяч доларів кожний, а потім рушили до маленького міста Роза, що стоїть на Лососевій річці, — відпочити, попоїсти по-людському і скосити бакенбарди. Місто Роза не схоже на золотокопальні селища. Воно лежить у долині і в ньому так само мало грюкотні і зарази, як і в усякому тихому містечку. Там навіть є екіпажний шлях, що йде аж за околицю. Перший тиждень ми з Айдего цілий день їздили в екіпажі, а на ніч ховалися в готелі “Сонячна краса”. Як ми чималенько поблукали по світу, а до того ж були й досить начитані, то незабаром нас познайомили з найкращим товариством Рози і почали запрошувати на найшиковіші й найбонтонніші розваги. І от на одному вечері в міській управі, де на користь пожежної сторожі влаштовували фортеп’янний концерт і змагання хто більше з’їсть перепілок, ми з Айдего Ґріном уперше зустрілися з місіс Д. Ормонд Семпсон, королевою товариства Рози. Місис Семпсон була вдова і власниця єдиного на все місто двоповерхового будинку. Цей будинок був пофарбований у жовте і звідки б ви не глянули, він так само впадав у око, як крихта яйця на підборідді пан-отця в пісний день. Двадцять два мешканці міста Рози, крім мене й Айдего, зазіхали на цей жовтий будинок. Коли ноги і кістки перепілок були винесені з управи, почалися танці. Двадцять три поклонники місис Семпсон почали гасати навколо неї і навперейми запрошувати її до танцю. Я ж ухилився від ту-степу і попросив дозволу провести її додому. От тут мені й пощастило. По дорозі вона й каже мені: — Правда, містере Прет, зорі сьогодні якось особливо гарні й ясні. — При тих шансах, що припали їм, — кажу я, — вони поводяться досить пристойно. Он, бачите, та велика відстоїть від нас за шістдесят шість більйонів миль. Світло її доходить до нас за тридцять шість років. У вісімнадцятифутовий телескоп ви можете побачити сорок три мільйони зір, включаючи й зорі тринадцятої величини. Якби одна з таких зір зараз погасла, ви б усе ж таки бачили її ще дві тисячі сімсот років. — Ох, Боже мій! — каже місіс Сампсон. — А я цього зовсім не знала. Ох, як жарко! Я така мокра, неначе тільки що хтозна й як танцювала. — Причину цього дуже легко зрозуміти, — кажу я, — коли взяти до уваги, що у вашому тілі одночасно працюють два мільйони потових залоз. Якби всі ваші потові протоки, які завдовшки чверті дюйма кожний, покласти кінцями один до одного, то вони витягнулися б на сім миль. — Ой, Господи! — каже місіс Семпсон. — Ви немов зрошувальну канаву списуєте, містере Прет. Звідки ви все це знаєте? — Із спостережень, місіс Семпсон, — кажу я їй. — Блукаючи по світу, я до всього придивляюся. — Містере Прет, — каже вона, — я завжди захоплювалася освіченими людьми. У нашому місті так мало вчених серед цих пустоголових потвор, що поговорити з культурним джентльменом просто насолода. Я буду вам дуже вдячна, якщо ви завітаєте до мене, коли матимете охоту. От таким то чином я й завоював ласку леді з жовтого будинку. Щочетверга і щоп’ятниці я ходив до неї ввечері і розказував їй про всякі дива всесвіту, що їх відкрив, записав у таблиці і скомпілював з природи Геркімер. Айдего ж та інші її поклонники користувалися кожною хвилиною інших днів, як тільки могли. Мені ніколи не спадало на думку, що Адейго залицяється до місіс Семпсон за системою Х. М. Але одного вечора, ідучи до неї з кошиком дикого мироболану, я зустрів цю леді у провулку, що вів до її дому. Очі її метали блискавки, а капелюх небезпечно звисав над одним оком. — Містере Прет, — починає вона, — цей містер Ґрін, здається ваш друг? — Уже дев’ять років, — кажу я. — Порвіть з ним, — каже вона, — він не джентльмен. — Ну, знаєте, мадам, — кажу я, — він, правда, простий золотошукач, необтесаний і з усіма звичайними хибами всіх марнотратів і брехунів, але навіть у найскрутніших випадках я не міг йому одмовити в джентльменстві. Може щодо франтовства, пишного поводження та експозиції Айдего й ображає око, але щодо нутра, мадам, то я вважаю Айдего за неприступного для нижчих ступенів криміналістики і товстошкірості. Пробувши дев’ять років у товаристві Айдего, місіс Семпсон, — закінчую я, — мені неприємно самому його гудити і прикро чути як гудять його інші. — Це дуже похвально, містере Прет, — каже місіс Семпсон, — що ви так старанно бороните свого друга, але це не міняє того факту, що він зробив мені пропозицію досить гидотну, щоб збезчестити всяку даму. — Ну, що ви, що ви, — кажу я. — Щоб Айдего зробив отаке! Та я б скоріше повірив, почувши це про себе. Я знаю за ним тільки один грішок і виною цьому хуґа. Коли нас одного разу занесло в горах снігом, він став жертвою якихось поганих недоладних віршів. От може це вони й відбилися на його поводженні. — Авжеж відбилися, — каже місіс Семпсон. — Відколи я з ним познайомилась, він тільки й знає, що деклямувати мені блюзнірські вірші якоїсь особи на ймення Рубай Ате^[297]. От, яка, здається, не краща за свої вірші, як судити з них. — Е, так тоді значить, Айдего потрапив на якусь нову книжку, — кажу я, — бо ту, що була в нього раніш, написав якийсь чоловік під nom de plume^[298] Х. М. — То краще б він уже й держався її, яка б вона там не була, — каже місіс Семпсон. — Сьогодні він дійшов краю. Прислав мені букет квітів і пришпилив до них записку. Ну, от ви, містере Прет, зразу розбираєтесь у дамах. І ви знаєте моє становище в товаристві Рози. Ви можете хоч на хвилину уявити, щоб я пішла у ліс з мужчиною, прихопивши з собою глек вина і хлібину, і почала там співати й танцювати з ним під деревами. Я, правда, випиваю трохи кларету за обідом та вечерею, але в усякому разі не маю звички тягти з собою в кущі цілий глек і таким способом тішити там нечистого. І до того ж він узяв би з собою ці вірші. Він так і сказав. Ні, хай уже він сам улаштовує свої скандальні пікніки. І може прихопити з собою свою Рубай Ате. Я думаю, вона не буде упиратися, якщо тільки в них буде ще що-небудь крім хліба. Ну, що ви тепер скажете про вашого друга джентльмена, містере Прет? — Що ж, — кажу я, — може запросини Айдего, це, так би мовити, свого роду поезія, і в ній немає наміру образити вас. Може це якраз належить до того сорту поезій, що звуться фігуральними. Вони, звичайно, порушують закон і порядок, але її усе ж пропускають на пошті, бо вони значать не те, що в них сказано. Я був би дуже радий за Айдего, якби ви вибачили йому, — кажу я. — А тепер відвернемо нашу увагу від низьких галузей поезії до вищих сфер факту і фантазії. У такий прегарний день як сьогодні, місіс Семпсон, — правлю я далі, — нам треба відповідно настроїти й наші думки. Хоч сьогодні й жарко, ми все ж повинні пам’ятати, що на екваторі лінія вічних снігів лежить на висоті п’ятнадцять тисяч футів. А між сороковим і сорок дев’ятим градусами широти вона лежить на висоті від чотирьох до дев’яти тисяч футів. — Ах, містере Прет, — каже місіс Семпсон, — це таке щастя слухати як ви розказуєте про такі прегарні факти після такої нісенітниці, як поезії цієї розпусниці Рубай Ате. — Сядьмо ж на цій колоді при дорозі, — кажу я, — і забудьмо про нелюдськість і розпусність поетів. Красу можна знайти лише в чудових стовпцях установлених фактів і узаконних вимірів. От у цій самій колоді, на якій ми зараз сидимо, місіс Семпсон, — кажу я, — захована статистика дивовижніша за всяку поему. Бачите ці кільця на зрізі? Вони показують, що дереву було шістдесят років. На глибині двох тисяч футів воно через три тисячі років перетворилося б на вугілля... Найглибша вугляна копальня в світі у Кіллініворсі біля Ньюкесла... Ящик у чотири фути завдовшки, три фути завширшки і два фути вісім дюймів завглибшки вміщає тонну вугілля... Якщо ви випадково розріжете артерію, треба стиснути її трохи вище від порізаного місця... Нога людини складається з тридцяти кісток... Лондонський Тавер згорів 1841 року... — Розкажіть ще що-небудь, містере Прет, — каже місіс Семпсон. — Ваші думки такі оригінальні і так заспокоюють. На мою думку, краще від статистики нічого не може й бути. Але тільки через два тижні після цієї розмови я взяв від Геркімера все, що він міг мені дати. Одної ночі я прокинувся від криків “пожежа”, що неслися з усіх боків. Я скочив, одягнувся і вийшов на вулицю помилуватися видовищем. Але коли я побачив, що це горить будинок місіс Семпсон, я аж застогнав і за дві хвилини опинився на місці пожежі. Увесь долішній поверх будинку був у полум’ї і все чоловіче, жіноче і собаче населення міста метушилося навколо, кричучи, гавкаючи і заважаючи пожежникам. Айдего теж був там. Він відбивався від шести пожежників, що не пускали його до будинку. Вони говорили йому, що вогонь пройшов уже скрізь і всякий, хто пройде туди, не вибереться живим. — Де місіс Семпсон? — питаю я. — Її ніхто не бачив, — каже один з пожежників. — Очевидно, вона спить нагорі. Ми хотіли пробратись туди та не могли, і до того ж у нас і драбин немає. Я біжу до місця освітленого сильним полум’ям і витягаю з кишені Геркімера. Я аж засміявся, коли почув його в руках, я просто очманів від збудження. — Геркі, друзяко, — кажу я, гортаючи сторінки, — ти ще ніколи не обманював, мене і ніколи не кидав у біді. Скажи ж мені, що робити, голубчику, скажи ж мені що робити? Нарешті я найшов, що робити в нещасливих випадках, на сторінці 117. Я веду пальцем по сторінці і раптом потрапляю на те, що треба. Славний друзяка Геркімер, він нічого не пропустив. Там було сказано: — Задушення від диму або газу. — У таких випадках немає нічого кращого за лляне насіння. Треба покласти скілька зерен у куточок ока. Я сунув книжку в кишеню і схопив якогось хлопця, що пробігав повз мене. — Слухай, — кажу я і даю йому гроші, — біжи зараз до аптеки і купи на долар лляного насіння. Біжи мерщій і дістанеш долар для себе. — А тепер, — кричу я юрбі, — по місіс Семпсон — і скидаю пальто й капелюх. Два пожежники і двоє громадян хапають мене. — Це ж на смерть іти, — кажуть вони, — аджеж там уже провалюються підлоги. — Та як же, до дідька, я зможу покласти в око насіння, коли немає самого ока?, — кричу я їм, усе ще сміючись, хоч мені зовсім не було смішно. Я саданув ліктями просто в обличчя пожежникам, здер ударом ноги шкіру з гомілки одного громадянина, а другого збив з ніг. Тоді кинувся в будинок. Якщо я помру раніш ніж ви, я напишу вам листа і розкажу чи гірше на тім світі, ніж було тоді в цьому жовтому будинку. Але поки що не думайте, що гірше. Піджарився я там куди краще, ніж ті курчата, що подають вам у ресторані на порційне замовлення. Я двічи падав на підлогу, задихаючись від диму і вогню, і мало не посоромив Геркімера, відступивши, але тут пожежники допомогли мені, пустивши маленький струмок води, і я дістався до кімнати місіс Семпсон. Вона знепритомніла від диму, так що я загорнув її у простирадла і поклав собі на плечі. Між іншим, з підлогами, очевидно, не було так погано, як мені казали, інакше я нізащо не зміг би зробити цього ні в якому разі. Я відніс її за п’ятдесят ярдів від будинку і поклав на траву. Тоді, звичайно, всі двадцять два претенденти на руку цієї леди, стовпилися навколо неї з кухлями води, готові рятувати її. Але тут прибіг хлопець із лляним насінням. Я, зняв простирадло з голови місіс Семпсон. Вона розплющила очі й каже: — Це ви, містере Прет? — Ш-ш-ш, — кажу я, — не кажіть нічого поки вам не дадуть ліків. Я обіймаю її одною рукою за шию, ніжно підіймаю їй голову, а другою розриваю мішечок з лляним насінням. Потім обережно, як тільки можу, нахиляюся і кладу їй три чи чотири зернятка в куточок ока. Але цієї хвилини під’їжджає міський лікар, фуркає, починає мацати місіс Семпсон за пульс і питає “навіщо я роблю такі дурниці”. — Ах, ти ж, стара касторко! — кажу я, — у мене, правда, немає постійної практики, але все ж я можу послатися на певний авторитет. Мені приносять мій піджак і я виймаю Геркімера. — Подивіться на сторінці 117, що робити при задушенні від диму або газу, — кажу я. — Сказано: “покласти в зовнішній куточок ока лляне насіння. Я не знаю чи воно вбирає в себе дим чи пускає в дію гастрогіпотамічний нерв, але Геркімер це пропонує, а його першого покликано до пацієнта. Якщо ви хочете влаштувати консиліум, я нічого не маю проти. Старий лікар бере книжку, надіває окуляри і при світлі пожежного лихтаря починає читати. — Бачите, містере Прет, — каже він, — ви, очевидно, потрапили не на той рядок, коли ставили свій діагноз. Рецепт від задушення от який: якнайшвидче винесіть пацієнта на свіже повітря і покладіть його навзнак. А лляне насіння рекомендується проти “пороху або попелу в оці” на рядок вище. Але, кінець кінцем... — Чекайте, — перебиває його місіс Семпсон. — Я гадаю, що теж маю право взяти участь у цьому консиліумі. Так от знайте, що лляне насіння помогло мені більше за всі ліки, які я будь-коли приймала. Потім вона підводить голову, знов кладе її мені на руку і каже: — Сенді, любий, поклади мені ще і в друге око. І от, якщо завтра або коли-небудь ще вам доведеться бути в місті Роза, ви побачите там новий пишний жовтий будинок, якого найкраща оздоба — місіс Прет, колишня місіс Семпсон. І якщо ви увійдете в самий будинок, то побачите на мармуровому столику посеред вітальні збірку найпотрібніших відомостей Геркімера, оправлену в червоний сап’ян і готову дати кожному всяку пораду щодо людського щастя і мудрості.

⇐ Предыдущая 29 30 31 32 333435 36 37 38 Следующая ⇒