Annotation 19 страница

Голос міста^[305]
^{Переклад Ю. Іванова}

Двадцять п’ять років тому школярі вчили свої уроки виспівуючи їх монотонним речитативом. Це було щось середнє між казанням епіскопа і дзижчанням тартака^[306]. Тільки не подумайте, що я хочу когось образити. В житті потрібні і маршославство, і тертуха. Я пригадую один прегарний і повчальний ліричний твір, що ми його співали на лекціях з фізіології. Ось найдивовижніший рядок із нього: “Го-міл-ко-ва кістка — най-біль-ша кістка у тілі лю-ди-ни”. Яке б це було неоціненне благо для людства, якби отаким способом, за допомогою логіки й мелодії, можна було б прищеплювати юним головам все, що стосується фізичного й духовного життя людини. Але, на жаль, ті знання, що ми їх надбали в школі з анатомії, музики й філософії, дуже мізерні. Ось цими днями я був збитий з пантелику. Мені треба було навести промінь світла на одне питання, і я звернувся по допомогу до своїх шкільних днів. Але з усіх пісень, що ми колись гугняво виводили, сидячи на твердих лавках, я не міг пригадати жодної, в якій ішлося б про колективний людський голос. Інакше кажучи, про голос великого міста. У наші дні голосів індивідуальних дуже бракує. Ми прегарно розуміємо вірші поета, дзюркотіння струмка, розуміємо й значення слів людини, що просить у вас п’ять доларів до понеділка, розуміємо написи на гробницях єгипетських фараонів, мову квітів, вигук кондуктора “прошу сідати”, розуміємо прелюдію, що виграють бідони з молоком, в’їжджаючи в місто о четвертій вранці. А деякі довговухі запевняють, що розуміють вібрації слухової перетинки від струсу повітря, що його зчиняв містер Г. Джемс^[307]. — Але хто розуміє голос міста? І я пішов шукати відповідь. Найперше я спитав Аврелію. Вона була в білій легкій сукні та в капелюсі з квітами; тут і там майоріли стрічки та ще якісь речі. — Скажіть мені, — запитав я, запинаючись, бо в мене власного голосу не було, — скажіть мені, що, на вашу думку, говорить це велике... величезне гомінке місто. Воно ж повинно мати свій голос. Каже воно вам що-небудь? І ви розумієте значення його слів? Це загадка, але до неї повинен бути ключ. — Як до чемодана? — спитала Аврелія. — Ні, ви не жартуйте, будь ласка. Я справді гадаю, що кожне місто має свій голос. І кожне говорить щось тому, хто здатний його зрозуміти. Ну, що каже вам це величезне місто? — Усі міста, — розсудливо сказала Аврелія, — говорять те саме. Все, що каже одне, лунає в другому. Вони однодушні. — Ну, ось тут, наприклад, чотири мільйони жителів, — настоював я, — розмістилися на одному острові. Раз так багато людей живе на такому маленькому просторі, у них повинна бути певна одностайність і спільні засоби її вислову. Повинна бути викристалізована загальна думка, яку передає нам голос міста. Можете ви мені сказати, що каже це місто? Аврелія чудесно усміхнулася. Вона сиділа на горішній приступці. Пагінь плюща зухвало лоскотав їй праве вухо. Промінь безсоромного місяця тріпотів у неї на носі. Але я був твердий, як алмаз у стальній оправі. — Я зараз піду й постараюсь довідатися, що каже це місто, — сказав я. — Інші міста мають свої голоси, повинне мати й це. І хочу знати, що цей голос каже. Нью-Йорку, — промовив я, підводячи голову, — ти краще не подавав би мені сигари з словами: “Любий мій, я не можу говорити привселюдно”. Ніяке інше місто не поводиться так, як ти. Чікаго каже, не вагаючись: “Я можу”, Філадельфія: “Могла б”, Нью-Орлеан: “Я завжди”, Луїсвіль: “Хіба тобі не однаково? ”, Сен-Луї: “Вибачте”, Пітсбург: “Слухай”. А ти, Нью-Йорку?.. Аврелія всміхнулася. — Ну, гаразд, — сказав я, — піду й таки довідаюсь. Я ввійшов у палац з череп’яною підлогою та з херувимами на стелі й сказав до Біля Магнаса, найкращого шапкаря на всю єпархію: — Слухайте, Біль, от ви вже дуже давно живете в Нью-Йорку. Скажіть, якої пісні співає вам це старе місто? Я хочу сказати, чи не здається вам, що всі балачки в місті збираються докупи і линуть до вас у шинок, ніби якась епіграма, що кусає всіх своїм жалом. У ній почуваєтеся і гіркота, і щось... — Вибачте, одну хвилинку, — сказав Біль. — Хтось дзвонить. Він пішов, потім повернувся з порожнім кухлем, наповнив його і знову зник; повернувшись, сказав: — Це моя жіночка. Вона завжди дзвонить двічі, вона любить випити склянку пива за вечерею. Та й маля наше теж. Якби ви тільки бачили, як воно тягнеться з свого високого крісельця до пива... Але ви щось просили? Я про все забуваю, коли чую ці два дзвінки. Ви чого хотіли, джину? — Імбірного елю, — відповів я. Я попростував до Бродвея. На розі стояв поліцай, той самий поліцай, що підбирає дітей,, переводить через вулицю жінок і забирає чоловіків. Я підійшов до нього. — Дозвольте мені, якщо це не буде нескромно, спитати вас про одну річ, — сказав я. — От ви бачите Нью-Йорк у гомінкі години. Ви, як і ваші товариші полісмени, охороняєте акустику міста. Значить, ви повинні розуміти його громадську мову. Вночі, під час своїх самотніх обходів, ви, мабуть, чуєте її. Що ви виловлюєте серед шуму і гомону? Що каже вам місто? — Нічого воно мені не каже, друже мій, — відказав поліцай, вертячи своєю палицею. — Накази я дістаю від начальства. Слухайте, ви, здається, порядна людина. Постійте тут за мене та не пропустіть як-небудь доглядача. І поліцай розтанув у темряві бокової вулиці. Хвилин через десять він повернувся. — Вийшла заміж у вівторок, — похмуро мовив він. — Ви ж знаєте, які вони всі. Вона приходила сюди на ріг щодня, о дев’ятій увечері, щоб... щоб поздоровкатися. І я вже завжди теж успособлявся, щоб стояти на цьому посту... Ви, здається, про щось питали мене... здається, що нового в місті? Відкрито один чи два сади на даху. Кварталів за дванадцять звідси. Я перейшов через трамвайні рейки й попростував уздовж огорожі темного парку. На вежі, під владою всіх вітрів, велична, героїчна, стояла позолочена Діана^[308], виблискуючи в ясному світлі своєї небесної одноіменниці. Мені назустріч стрімголов мчав кудись мій знайомий кудлатий поет, творячи на бігу дактилем і спандеєм. Я спинив його. — Біль, — сказав я (в журналах він — Клеон), — поможи мені. Я хочу знати, що говорить місто. Бачиш, це незвичайне завдання. Звичайно, коли хочеш що-небудь вияснити, треба тільки зібрати погляди на цю справу таких осіб, як Генрі Клюз^[309], Джон Сюлліван^[310], Едвін Маркгем^[311], Мей Ірвінг^[312] та Чарлз Шваб^[313], і все буде ясно. Але тут справа стоїть інакше. Тут потрібна широка поетична, містична вокалізація душі міста. І якраз ти можеш мені в цім допомогти. Декілька років тому хтось, побувавши на Ніагарі, визначив основну висоту її тону. Це — нота, на два фути нижча за найнижче “до” на фортепіано. Звичайно, Нью-Йорк визначити одною нотою неможливо, але як ти думаєш, що він міг би сказати, якби вмів говорити? Це повинно бути щось могутнє, гучне. Щоб уявити собі це, треба взяти страшенну гуркотняву міста вдень, його сміх і музику вночі, урочисті звуки голосу доктора Паркгарста^[314], галас на товчку, плач і глухе ремство коліс кебів, крики газетників, дзюркіт фонтанів по садах на даху, крикливість фруктівників та обкладинок на “Журналі для всіх”, шепіт закоханих у парку, — все де повинно звучати в твоєму “голосі міста”, але не скомбіноване, а злите. З усього цього треба зробити есенцію, з есенції — екстракт, екстракт звуковий. Одна крапля його дасть нам те, чого ми шукаємо. — Ти пам’ятаєш, — з легким смішком спитав поет, — ту дівчину з Каліфорнії, що ми з нею познайомилися в студії Стайверса на тім тижні? Я оце якраз іду до неї. Знаєш, вона вивчила мою поему “Дань весни” слово в слово. По-моєму, вона, — це найцікавіше, що є зараз у місті. Слухай, як сидить оцей триклятий галстук? Я пом’яв аж чотири, перше ніж як слід зав’язав цей. — Ну, а як же буде з голосом? — спитав я. — О, вона не співає, — сказав Клеон. — Але якби ти тільки чув, як вона декламує мою поему “Ангел прибережного вітру”. Я пішов від нього. На розі я наскочив на хлопця-газетника, що розмахував рожевими пророчими листками, які перегнали події на дві революції. — Слухай, синку, — сказав я, вдаючи, що шукаю в кишені монету, — чи не здається тобі, що місто щось говорить? От щодня трапляється багато поганого й гарного, багато всяких чудних речей, — що про це все сказало б місто, якби воно могло говорити? — Що ви глузуєте з мене? — сказав хлопчик. — Яку вам газету? Мені зараз ніколи. Сьогодні народження Мег, і мені треба заробити тридцять центів, щоб купити їй подарунок. Ніхто не міг мені сказати, що говорить місто. Я купив газету і кинув її з усіма її неоголошеними договорами, вигаданими вбивствами і небувалими битвами в скриньку для сміття. Я знов пішов до парку і сів у тіні, ховаючись від місячного світла. Я все думав і думав, і ніяк не міг додуматися, чому ніхто не відповів на моє запитання. І раптом, як світло нерухомої зірки, відповідь прийшла до мене. Я схопився й побіг, і біг я так швидко, як повинні бігти всі подібні до мене резонери. Я біг назад, туди, звідки прийшов. Тепер я мав відповідь і, біжучи, міцно тримав її в своїх грудях, боячись, щоб хто-небудь не спинив мене й не відібрав її в мене. Аврелія все ще сиділа на східцях. Місяць стояв тепер високо, а плющ здавався зовсім чорним. Я сів поруч неї, і ми дивилися, як маленька хмаринка набігла на мить на місяць, зблідла й розтанула. І раптом, о диво з див і незрівнянне блаженство! — руки наші зіткнулися, пальці переплелись і більше не розходилися. Через півгодини Аврелія сказала мені, усміхаючись своєю чудовою усмішкою: — Знаєте, ви не промовили жодного слова, відколи прийшли. — Це і є голос міста, — відповів я, глибокодумно хитаючи головою. Як Джон Гопкінс зажив повного життя^[315]
^{Переклад М. Рябової}

Кажуть, що людина тільки тоді має право сказати, що жила повним життям, коли вона зазнала і бідності, й кохання, і боротьби; а справедливо це, чи ні нехай судять охочі забиратися в нетрі філософії. Отже, в цих трьох моментах полягає все, чого треба зазнати в житті. Поверховий мислитель додасть ще багатство. Але це неправильно. Бо коли бідняк випадково находить за підбивкою свого жилета двадцятип’ятицентову монету, що давно колись заскочила туди крізь дірку в кишені, він так глибоко відчуває радощі життя, як ніякому мільйонерові й не снилося. Очевидно, та розумна сила, що керує життям, вважає за благо для людини перепускати її через ці три іспити, і ніхто не може прожити, не перейшовши ні через один із них. На селі це не має, такого значення: бідність там не так гостро відчувається, кохання там спокійне, а боротьба обмежується суперечками за межу та сусідську курку. А от щодо міста, то наш афоризм звучить правдиво і сильно; там, наприклад, один чоловік, на ймення Джон Гопкінс, пройшов через усі три іспити за надзвичайно короткий час. Квартира Джона Гопкінса була як тисячі інших квартир. На одному вікні стояли якісь квіти; на другому — сидів покусаний блохами тер’єр, роздумуючи, чи настане коли-небудь для нього день визволення. Сам Джон Гопкінс був як тисячі інших людей. Він працював за двадцять доларів на тиждень у цегляному дев’ятиповерховому будинку, на якому красувалося багато всяких вивісок; тут були і “Страхове товариство”, і “Підойми Бакла”, і “Мозольний оператор”, і “Позичкова каса”, і “Продаж блоків”, і “Чищу боа”, і “Гарантую вивчення вальсу за п’ять лекцій”, і “Штучні органи”. А в якій саме з цих галузей подвизався містер Гопкінс, діло не наше. Місіс Гопкінс була як тисячі інших жінок. Мала золоті зуби, вела сидяче життя, любила в неділю побродити вулицями, була ласа до делікатесів гастрономічних крамниць замість готувати їх вдома, мала шалену пристрасть до розпродажів по універсальних магазинах, страждала від вищості над нею дами, що жила на третьому поверсі в квартирі вікнами на вулицю, носила справжні страусеві пера і на табличці над дзвінком мала два імені. Вона могла цілими годинами просиджувати, приліпившись до підвіконня, завжди вміла уникнути агента, що збирає гроші за взяті на виплат речі, невтомно розвивала слуховий апарат своєї безвідмовної служниці; одне слово, всі атрибути нью-йоркської жительки були її атрибутами. Ще кілька слів — і почнеться оповідання. У великому місті з вами щохвилини трапляються несподівані й важливі події. Ви завертаєте за ріг вулиці і раптом штрикаєте кінчиком парасолі в око своєму давньому приятелеві. Ви виходите прогулятися парком й зірвати кілька гвоздик, трах — на вас нападають бандити, вас везуть у кареті швидкої допомоги до шпиталю, і ви женитесь на вашій доглядачці; потім ви берете розлучення, страшенно бідуєте й раптом одружуєтесь з багатою спадкоємицею, викупляєте в пралі свою білизну, розплачуєтеся з клубними боргами — і все це як оком мигнути. Або ви йдете вулицею і раптом хтось манить вас пальчиком, коло вас падає носова хустинка; або на вас падає цегла, рветься линва в ліфті, лопається ваш банк; а то ще вам несподівано завдає прикростей ваша дружина або ресторанний обід; одне слово, доля грається вами і кидає вас в усі боки як той корок у пляшці вина, відіткнутій лакеєм, якому не дали на чай. Місто — це пустун-хлопчисько, а ви червона фарба на його іграшці, і він вас лиже, поки не злиже. Джон Гопкінс, цупко пообідавши, сидів у своїй тісній, як рукавичка, квартирці вікнами на вулицю. Сидів він на твердому, як камінь, дивані і дивився з задоволенням на прибиту до стіни картину “Буря” з серії “Мистецтво народові”. Місіс Гопкінс мляво говорила щось про кухонні пахощі, що доносились з сусідньої квартири. Покусаний блохами тер’єр дивився з огидою на Гопкінса, виставивши свої людиноненависні ікла. Тут не було ні бідності, ні кохання, ні боротьби; але навіть і до таких висохлих стовбурів можна прищепити відросток повного життя. Джон Гопкінс силкувався вкинути родзинку в прісне тісто свого існування. — На службі в нас поставили новий ліфт, — сказав він, — а патрон зголив свої баки. — Та невже! — вигукнула місіс Гопкінс. — А містер Віплз, — говорив далі Джон, — прийшов сьогодні в новому весняному костюмі. Мені дуже подобається. Такий сірий з... — він спинився раптом, охоплений якимсь бажанням. — Я піду куплю на розі сигару, — заявив він. Джон Гопкінс надів капелюх і рушив по затхлих коридорах та сходах свого дому. Був теплий вечір. На вулиці стояв веселий гомін безжурних дітей, в якому завжди є якийсь особливий таємний ритм. Дорослі сиділи коло порогів своїх домівок та балакали, ліниво попахкуючи з люльок. І як це не парадоксально, а пожежні драбини давали притулок закоханим парочкам, що йшли туди не рятуватися від полум’я, що охопило їх, а навпаки, роздмухувати його. Тютюнова крамничка, до якої попростував Джон Гопкінс, належала одному чоловікові на прізвище Фрешмейєр, що дивився на світ, як на безплідну пустелю. Гопкінс, якого в крамничці не знали, увійшов і жартівливо сказав: — Дайте мені одну з ваших капустяних сигар за п’ять центів. Цей зухвалий натяк ще більше поглибив Фрешмейєрів песимізм, але він усе ж подав пачку сигар, що якістю дуже нагадували те, чого у нього просили. Гопкінс відкусив кінчик сигари, запалив її від газового ріжка, поліз у кишеню, щоб розплатитися і... не найшов там і пенні. — Слухайте, друже, — одверто сказав він. — У мене зараз немає дрібних. Я занесу вам іншим разом, як тільки проходитиму мимо. Невимовних радощів сповнилося Фрешмейєрове серце. Ще раз підтвердилося його переконання, що світ прогнив, а людина — ходяче зло. Не кажучи ні слова, він вийшов з-за прилавка і розпочав рішучий наступ на свого покупця. Але Гопкінс був не з таких, щоб правити за подушку для вправляння в боксі всякому песимістично налаштованому цигарникові, і на-замін доброго стусана, що він дістав від крамаря, який продавав лише за готівку, підсинив йому око. Навальна атака супротивника примусила Гопкінса відступити на тротуар і тут уже битва закипіла. Мирний дерев’яний індієць з застиглою посмішкою на вирізьблений устах, що прикрашав крамничку, був перекинутий на землю, і юрба глядачів, що так люблять усяку колотнечу, збіглася подивитися на цей запальний турнір. Але незабаром з’явився неминучий у таких випадках полісмен, однаково небажаний як для того, хто нападає, так і для того, хто обороняється. Джон Гопкінс був одним з тих мирних громадян, що сидять вечорами вдома і сушать собі голову над усякими ребусами, але і в ньому десь у тайниках душі жив дух опору, що виявляється в розпалі бою. Він пхнув полісмена на бакалійникову виставку, що стояла на тротуарі, а Фрешмейєрові дав такого штовхана, що той зараз же пожалкував, що не взяв собі за правило відкривати кредит на п’ять центів деяким покупцям. Потому Гопкінс щодуху кинувся навтьоки вздовж тротуару, а за ним слідком погналися цигарник і полісмен, мундир якого ясно свідчив про те, що бакалійник мав рацію писати на своїй вивісці: “Яйця дешевше, ніж будь-де у місті”. На бігу Гопкінс помітив великий червоний автомобіль, що весь час ішов нарівні з ним. Раптом авто повернуло до його тротуару, і шофер знаком запросив його вскочити. Не вагаючись і хвилини, Гопкінс кинувся з розгону в машину і впав на оббите яскраво-червоним сидіння поруч шофера. Тоді з кашлем “diminuendo”^[316] здоровенна машина понеслась, як альбатрос, уздовж авеню, на яке виходила Гопкінсова вулиця. Не говорячи ні слова, шофер прискорював хід. Здоровенні окуляри і шоферське вбрання надавали йому диявольського вигляду. — Дуже вдячний, друзяко, — промовив Гопкінс. — Я бачу, в вас тече кров справжнього джентльмена, і ви не з тих, що спокійно дивляться, як двоє насідають на одного. Ще б трохи, і вони б були мене злапали. По шоферові не видно було, чи чув він, чи ні. Гопкінс знизав плечима і почав жувати сигару, в яку він під час бійки люто врізався зубами. Хвилин через десять автомобіль в’їхав у розчинену браму пишного будинку з темного каменю і спинився. Шофер вискочив з авто і сказав: — Ідіть мерщій. Леді сама з’ясує вам у чім справа. Це велика честь для вас, месьє. Ох, якби міледі доручила це Арманові. Але ні, я ж тільки простий шофер. Сильно жестикулюючи, шофер провів Гопкінса в дім, і той опинився в маленькій, але розкішно обставленій вітальні. Назустріч йому підвелася молода, прегарна, як видіння, леді. Очі її палали гнівом, що надавав їй ще більше краси. Дугасті, тоненькі, як ниточки, брови були чарівно нахмурені. — Місіс, — сказав шофер, низько вклоняючись, — маю честь вам доповісти, що я був у месьє Льонґа, але не застав його вдома. Повертаючись назад, я побачив, як цей джентльмен бився проти... як це кажуть... проти переважаючих сил супротивника. Він бився з п’ятьма... десятьма... тридцятьма чоловіками і жандарями aussi^[317]. Так, місіс, він, як у вас кажуть, побив мало не до смерти трьох... ні, вісьмох полісменів. Так от, раз месьє Льонґа не було вдома, я подумав, що цей джентльмен зможе зробити місіс ту саму послугу, і привіз його сюди. — Гаразд, Армане, — сказала леді, — можете йти, — і повернулась до Гопкінса. — Я посилала шофера, — сказала вона, — по мого кузена Волтера Льонґа. Справа в тім, що тут у домі є один чоловік, який тяжко образив мене. Я поскаржилася тьоті, а вона сміється з мене. Арман каже, що ви людина хоробра. А в наш прозаїчний вік так рідко можна знайти відважного й здатного на лицарський учинок чоловіка. Чи можу я важити на вашу поміч? Джон Гопкінс сунув у кишеню недопалок сигари. Він дивився на цю чарівну істоту й уперше за своє життя почув, як душа його затріпотіла від романтичного кохання. Це було лицарське кохання, і в ньому не було зради ні квартирі з покусаним блохами тер’єром, ні обраній ним супутниці життя. Він одружився з нею після пікніка, влаштованого “Спілкою етикетниць”, одружився з похвальби, побившись об заклад із своїм приятелем Біллі Мак Манусом на новий капелюх і варену рибу в сухарях для всієї компанії. Але цей янгол, що благав його допомогти, був надто небесний для вареної риби в сухарях, а щодо капелюха... не капелюх, а золоту з самоцвітами корону носити їй. — Слухайте, — сказав Джон Гопкінс, — ведіть мене зараз же до того типа, що скривдив вас. Досі я, правда, не дуже розвивав свій хист бійця, але сьогодні вже такий день. — Він там, — сказала леді, вказуючи на зачинені двері. — Ідіть. Ви певні, що не злякаєтесь і не відступитесь в останню хвилину? — Я? — сказав Гопкінс. — Дайте мені тільки одну з цих троянд, що у вас на грудях. Дасте? І леді дала йому червону-червону троянду. Джон Гопкінс поцілував її і сховав у кишеню. Потім відчинив двері й ввійшов у кімнату, на яку йому вказала леді. Це була розкішна бібліотека, м’яко, але ясно освітлена. Там сидів молодий чоловік і читав. — Книжки, як поводитися в порядному товаристві, от що вам треба читати, — різко промовив Гопкінс. — Вставайте, я вас зараз повчу. Бути грубим з дамою. Бач, який! Молодий чоловік глянув на нього трохи здивовано. Потім, не поспішаючи, підвівся, спритно схопив Джона Гопкінса за руки й повів його до виходу з такою силою, що той і не пробував опиратися. — Схаменіться, Ральфе Бренскоме, — кричала молода жінка, ідучи за ними слідом. — Як ви смієте так поводитися з хоробрим джентльменом, що хотів за мене заступитися! Молодий чоловік делікатно виставив Джона Гопкінса за двері і зачинив за ним. — Бес, — сказав він спокійно, — зроби мені таку ласку, покинь читати історичні романи. Звідки взявся цей суб’єкт? — Арман привіз його, — відказала місіс. — Це було так недобре з твого боку не дозволити мені взяти того сенбернара. І я послала Армана по Вольтера. Я була так на тебе сердита. — Ну будь же хоч трохи розсудлива, Бес, — сказав молодий чоловік, беручи її за руку. — Цей же собака небезпечний, він уже покусав двох чи трьох чоловіків. Ну, ходім скажемо тьоті, що ми вже помирилися. І вони пішли, взявшись за руки. Джон Гопкінс прийшов додому. На східцях гралася п’ятилітня воротарева донька. Гопкінс дав їй чудесну червону троянду і піднявся до себе нагору. Місіс Гопкінс морочилася з своїми папільйотками. — Дістав сигару? — байдуже спитала вона. — Звичайно, — відповів Гопкінс, і пройшовся трохи. — Чудовий вечір сьогодні. Він знов усівся на своєму твердому дивані, вийняв недопалок сигари, закурив її і, роздивляючись на сповнені грації постаті на картині “Буря”, сказав: — Я почав тобі був розказувати про новий костюм містера Віплза. Він сірий, у крихітну таку клітинку. Дуже гарно. Як прозрів Доуерті^[318]
^{Переклад М. Рябової}

“Великий Джим” Доуерті був спортсмен. Він належав якраз до цієї породи людей. А на Манхеттені^[319] це особлива порода. Це північні каріби^[320]— сильні, вправні, самовдоволені, дружні, як одна родина; вони чесні в межах законів своєї породи, а до людей, що підлягають законам суспільства, ставляться з легкою зневагою. Я, звичайно, кажу про спортсменську аристократію. Найбільше люблять вони сидіти на верандах кафе-ресторанів. На зріст вони бувають усякі: маленькі, середні, великі. Але що в них абсолютно однакове, так це завжди чисто виголені синьо-чорні підборіддя та щоки, і (в сезон, звичайно) темні пальта з чорними оксамитовими комірами. Про їхнє хатнє життя мало що відомо. Кажуть, бувають випадки, коли Амур^[321] і Гіменей^[322] беруть участь у грі, і “краля” програє. Деякі сміливі теоретики запевняють, що спортсмени буває й женяться і навіть наживають потомство. Часом спортсмен бере участь у якій-небудь політичній грі; і тоді на одному з пікніків раптом об’являється місіс Спортсмен і маленькі Спортсменята в блискучих капелюшках, з бляшаними відерцями в руках. Але здебільшого спортсмени додержують східніх звичаїв. Жінкам, на їхню думку, не треба давати особливих привілеїв. Вони можуть чекати їх за ґратами, вдома. Там вони, безумовно, ходять по перських килимах, слухають пташок у клітках, грають на цитрі^[323] і їдять ласощі. Але поза домом спортсмен цілком належить самому собі. У вільні, години він не конвоює розвійних мережев і високих підборів, що вистукують щасливі секунди вечірніх прогулянок, як це буває з мужчинами інших менхеттенських порід. Він тиняється вулицями з гуртом таких як сам і прикладає своїм жаргоном прикладки прохожим. У “Великого Джима” Доуерті була дружина, але її мініатюри він у петельці не носив. У нього було своє домашнє огнище на одній з тих темнокам’яних, перерізаних трамвайними рейками, вулиць у західній частині міста, що так нагадують недавно розкопані вулиці Помпеї^[324]. До цього свого огнища містер Доуерті повертався щодня, коли наступала та пізня година, коли вже не можна було сподіватися ніяких спортивних розваг. У цей час єдина мешканка його гарему вже відходила в царство снів, пташка мовчала, і містерові Доуерті теж лишалось тільки спати. “Великий Джим” завжди вставав о дванадцятій, перед самим сніданком, і зараз же вирушав на rendes-vous^[325] з своєю компанією. Невиразна свідомість того, що на світі існує місіс Доуерті, в нього була завжди, і, якби хтось здумав обвинувачувати його в тім, що спокійна, гарненька, весела жіночка, що щодня сидить проти нього коло столу — його дружина, він не став би заперечувати. Справді, він навіть досить добре пам’ятав, що от уже майже чотири роки, як вони одружені. Повертаючись щовечора о сьомій додому, він був певний, що йому подадуть смачний обід. За обідом вона часто розповідала йому про втішні штуки, що витинає її канарка Спот, і про біляву леді, що живе через вулицю. І “Великий Джим” часом навіть слухав, що вона йому оповідає. Вона часом ходила на денні спектаклі. Крім того, в неї був грамофон з шістьма десятками пластинок. А раз, коли якимсь вітром занесло до них дядька Емоса з верхніх штатів, вона ходила з ним до Еденського музею. Далебі, всяка б жінка була рада мати стільки розваг. Одного дня містер Доуерті, як завжди, зараз же після сніданку, надів капелюха і попростував до дверей. Він уже взявся був за ручку, як раптом почув жінчин голос. — Джиме, — твердо сказала вона, — я хочу, щоб ти запросив мене сьогодні куди-небудь пообідати. От уже три роки, як ти нікуди зі мною не ходив. “Великий Джим” остовпів з дива. Ніколи ще вона не зверталась до нього з таким проханням. Це мало принадність новизни. А який же спортсмен не любить її. — Гаразд, — сказав він. — Тільки коли я прийду о сьомій, будь готова. І щоб не було цих “почекай хвилинку”, себто годину або дві. Чуєш, Делі? — Я буду готова, — спокійно відповіла дружина. Рівно о сьомій, вона сходила по кам’яних східцях на вулицю, що нагадувала Помпею. На ній була вечірня сукня з матерії, яку могли виткати лише павуки, а викрасив її, очевидно, вечірній присмерк. На плечі було накинуте легке пальто з багатьма чарівно-непотрібними пелеринками і принаднонекорисними стрічками. Гарне пір’ячко — гарна й пташечка; ця приказка повинна звучати, як закид для тих чоловіків, що відмовляються давати свій заробіток для удосконалення промисловості, що обробляє страусове пір’я. “Великий Джим” Доуерті був збитий з пантелику. Поруч себе він бачив якусь незнайому істоту. Він пригадував те скромне пір’я, що його звичайно носила ця райська пташка в своїй клітці, і це нове бентежило його. Зараз, правда, вона нагадувала йому ту саму Делію Каллен, з якою він одружився чотири роки тому. І якось соромливо і трохи незграбно ступав він праворуч неї. — По обіді я проведу тебе додому, Делі, — сказав містер Доуерті, — а сам піду з хлопцями до Зельцера. Можеш сьогодні гульнути, Делі. Я вчора виграв на Анаконді. Так що можеш замовляти все, що хочеш. Містер Доуерті збирався пообідати з своєю незвичайною компаньйонкою скромно і непомітно. Догоджувати дружині в його колі вважалося за непрощенну легкодухість. Якщо хто-небудь з його товаришів з треку, більярду або тоталізатора і мав дружину, то ніколи не скаржився на це привселюдно. Тут недалеко від широкого, залитого ярким світлом проспекту, на бічних вулицях було чимало скромних ресторанів, і до одного з них він збирався повести дружину, щоб усе було, як кажуть, тишком-нишком. Але дорогою містер Доуерті передумав. Він увесь час крадькома скидав оком на свою привабливу супутницю і прийшов до висновку, що вона не яка-небудь шкапа. Тоді він вирішив попарадувати з нею перед кафе Зельцера, де в цей час звичайно збиралися його приятелі-спортсмени, щоб полупати очима на прохожих. Так, обідати він поведе її до Гуілі, найшикарнішого ресторану на весь район. У Зельцера, як завжди, на своєму посту вже сиділа ціла компанія чисто виголених джентльменів, і, коли містер Доуерті й його перетворена Делія проходили мимо, вони витріщились на них з неймовірним здивуванням і раптом зняли капелюхи — річ так само незвичайна, як і те, що їм сьогодні підніс “Великий Джим”. На безстрасному обличчі цього останнього промайнуло щось подібне до тріумфу, — якийсь ледве помітний порух, що нагадував трохи той, що з’являвся у “Великого Джима”, коли він бачив у себе на руках гарну карту. У Гуілі панувала жвавість. Електричне світло було ярке, яким воно й повинно бути. Скатерки, серветки, посуд і квіти теж похвально виконували свої обов’язки. Публіки було багато, всі були гарно вдягнені і веселі. Офіціант, без особливої рабської упадливості, провів “Великого Джима” та його дружину до одного з столиків. — Вибирай з цього меню все, що хочеш, Делі, — сказав “Великий Джим”. — Сьогодні твоє свято. А ми, здається, й справді засиділися на домашніх харчах. Дружина “Великого Джима” замовила обід. Він уже дивився на неї з пошаною. Вона відзначила й трюфелі, а він і не підозрював, що вона знає, що це таке. Вино вона теж вибрала відповідне і якраз таке, як він любить. Тепер він дивився на неї не без захоплення. Вона ж уся сяяла тим невинним захватом, що дає жінці вдоволене почуття самоповаги. Вона з піднесенням і радістю оповідала йому про всяку всячину, і поступово на її прозоро-блідих від затворницького життя лицях з’явився ніжний рум’янець. “Великий Джим” оглянув зал і найшов, що там не було жінки, гарнішої за неї. І коли він згадав про те, що цілих три роки продержав її замкнуту в чотирьох стінах і не чув від неї жодної скарги, він аж зашарівся від сорому, бо його credo гравця було завжди грати чесно. Але діло дійшло до трьох чвертів свого напруження, коли до їхнього столика підійшов високошановний Петрік Корріген, лідер району Доуерті і його приятель. Високошановний Петрік Корріген був людина благородна як на словах, так і на ділі. Що ж до того, як він повівся з компанією “Бларні Стон”, то, звичайно, він покрив би ті величезні втрати, що вона потерпіла через порушення договору, якби “Бларні Стон” вважала за зручне позивати високошановного Петріка. — Здорово, Джиммі, друзяко! — вигукнув він, плескаючи Доуерті по плечі, і, сяючи як сонце в полудень, глянув на Делію. — Високошановний містер Корріген — місіс Доуерті, — познайомив їх “Великий Джим”. Високошановний Петрік пустив цілий фонтан красномовности й захоплення. Він звелів офіціанту принести йому стільця, присів до їхнього столу, і чарки знов наповнились. — Ах ти, старий шалапут, — посварився він пальцем на “Великого Джима”. — Так довго ховати від нас місіс Доуерті. “Великий Джим” Доуерті, що взагалі ніколи не відзначався особливою балакучістю, тепер зовсім занімів і дивився як його дружина, та сама дружина, з якою він цілі три роки обідав удома, розцвітала на його очах, як якась чарівна квітка. Жвава, дотепна, чарівна, вона легко й спритно відбивала словесну атаку досвідченого в цій справі високошановного Петріка, і він незабаром відчув себе враженим, переможеним, зачарованим. Вона розгорнула свої пелюстки, що так довго були згорнені, і вся кімната обернулась у квітучий сад. Вони пробували затягнути в розмову “Великого Джима”, але в нього не було слів. Але от у кімнату ввійшла ціла компанія політиків і славних хлопців, що живуть лише спортом. Побачивши “Великого Джима” і лідера, вони підійшли до них, і їх теж познайомили з місіс Доуерті. І не пройшло й кількох хвилин, як вона заправляла цілим салоном. За нею упадало шестеро мужчин, і всі шість мали її за чарівну. А “Великий Джим” сидів злий і весь час твердив про себе: “три роки, три роки”. Обід скінчився, і високошановний Петрік простягнув був руку по пальто місіс Доуерті, але що тут уже була потрібна дія, а не слова, то здоровенна рука Доуерті випередила Петрікову на цілих дві секунди. Коли біля виходу всі почали прощатися, високошановний Петрік сильно ляснув Доуерті по спині і голосно прошепотів: — Джиммі, синку, твоя жінка — діамант найчистішої води. Ну, й щастить же тобі, як сукиному сину. “Великий Джим” ішов з дружиною додому. І здавалося, що огні і ярко освітлені вітрини завдають їй стільки ж радості, як і захоплення нею мужчин у Гуілі. Коли вони проходили повз Зельцера, до них донеслися голоси спортсменів, що обговорювали за чаркою денні події. Біля дверей своєї кватирі Делія спинилася. Все її личко так і випромінювало втіхою від гарно проведеного часу. Звичайно, вона не могла сподіватися, що Джим буде часто віддавати їй свої вечори, але навіть один сьогоднішній надовго прикрасить її самотні години. — Спасибі тобі, Джиме, за сьогоднішній вечір, — сказала вона. — Ти, звичайно, зараз підеш до Зельцера? — До біса Зельцера, — з серцем сказав “Великий Джим”. — Чорт з ним і з Петом Коррііеном. Що він думає, що я сліпий, чи що? І двері зачинилися за ними обома. Персик^[326]
^{Переклад М. Рябової}

⇐ Предыдущая 31 32 33 34 353637 38 39 40 Следующая ⇒