Annotation 26 страница

— Як я вам колись казав, — мовив Джеф Пітере, — я ніколи особливо не довіряв жінкам, і то все через їхню зрадливість. Вони зовсім ненадійні, чи то взяти їх до компанії, чи до співробітництва в будь-яке дільце найбезневиннішого ґатунку. — Проте вони гідні пошани, — заперечив я. — Я гадаю, що вони мають право зватися “чесною статтю”. — Чому б їм так і не зватись? — мовив Джеф. — Вони примушують другу стать дурити людей або працювати на себе, надсаджуючись. А що до комерції, то жінка добра тільки доти, доки не зачеплено її серця, або не гладжено її проти шерсті. До того треба ще турбуватися про її плитконогого, дихавичного чоловіка з пісочними бакенами, про п’ятірко дітей та ще про будинок, та ще про гроші під заклад майна, — бо без цього всього яка ж жінка піде до комерції? Ну, от була така одна вдовиця, що ми з Енді Текером запросили до помочи. Йшлося про маленьке матримоніальне^[456] агентство, що ми надумали появити в Каїро. Коли чоловік має доволі грошей на оповістки, — сказати б, купку завбільшки з краець возової голоблі, то матримоніальне агентство дасть заробіток. У нас було біля шести тисяч доларів, і ми сподівались їх подвоїти за два місяці. Це був термін, що протягом нього можна було заснувати підприємство на зразок нашого, не вибиравши на те паперів з Нью-Джерсея. Ми склали оповістку, приблизно такого змісту: Чарівна вдовиця, вродлива, кохається в родинному житті, має 32 роки, володіє 3. 000 готівки і цінним маєтком, бажає вдруге віддатися заміж. Воліла б побратися з людиною бідною, але здатною покохати жінку з грішми. Бо вона розуміє, що справжня чеснота найчастіше трапляється між людьми невисокого стану в житті. Не буде закидів і проти старшої віком людини або звичайної на вигляд, аби була прихильна, вірна, вміла керувати маєтком та з розумом обертати гроші. Звертатись до Пітерса й Текера, агентів, Каїро, Іллінойс. Самотня. — Так наче нічогенько, — озвався я, коли ми скінчили цю літературну справу. — Ну, а тепер, — спитав я знов, — де ж дама? Енді кинув на мене своїм звичайним спокійно-роздратованим поглядом. — Джефе, — зауважив він, — я гадав, що ви вже збулись отих реалістичних ідей у своєму мистецтві. На що тут здалася дама? Коли десь на Уол-Стріті продається пук підмочених акцій, то що, хіба ви сподіваєтесь знайти серед них русалку? Що спільного між матримоніяльною установою й дамою? — Ну, то слухайте, — сказав я. — Ви знаєте мою тверду звичку, Енді: за кожним моїм неправним заходом проти легальної літери права, та річ, що продається — повинна існувати, щоб її можна було бачити й показати. Таким способом, та вивчивши старанно поліцейські накази й залізничі розписи, я раз у раз уникав всяких непорозумінь із владою. Розуміється, не згадуючи про ті, які можна було збути п’ятидоларовим папірцем аби сигарою. Отже, щоб наш план здійснити, нам треба бути напоготові: або об’явити чарівну вдову живцем, або її еквівалент, при красі чи без неї, однак з усіма спадковими прикметами й властивостями, про які згадується в нашому переліку й реєстру помилок, або нам доведеться потрапити в пащеку до правосуддя. — Гаразд, — відмовив Енді, перебудовуючи свої думки, — може, воно й буде безпечніше на той випадок, коли б почтова інституція або уповноважені від правосуддя поткнулись трусити наше агентство. Та от де б ви сподівались знайти вдовицю, що згодилась би гаяти час на шлюбні плани, де на шлюб надії немає? — спитав він. Я сказав Енді, що, здається, знаю на цю ролю якнайпридатнішу кандидатку. Один мій старий приятель Зікі Тротер, що торгував содовою водою та видирав зуби, осиротив свою жінку минулого року. Він випив якихось ліків проти шлункової хвороби, що йому дав їх старий лікар замість мазі, якою він користувався завсіди досхочу. Я часто перебував у них у хаті й сподівався прихилити її до участі в нашій роботі. Було раптом шістдесят миль до маленького міста, де вона жила, отож я й помчав туди залізницею і знайшов її в тому самому котеджі, з тими самими сонячниками й півнями, що посхилялись над цебром. Містріс Тротер личила цілком до нашого підприємства, от хіба тільки за вийнятком краси, числа років і маєтків. Але була собі пристойна на вигляд, навіть нічогенька. І її крім того було дуже зручно прихилити до справи після спомину про Зікі. — Чи це чесну справу ви надумали, містер Пітерсе? — спитала вона, коли я розповів їй, чого ми від неї потрибуємо. — Містріс Тротер, — відповів я, — ми з Енді Текером підрахували, що три тисячі душ у цій широкій та безчесній країні намагатимуться захопити вашу прекрасну руку та гроші з маєтком, про які надруковано було в нашій оповістці. Частина з цього числа, так приблизно сотень із тридцять, сподіваються подарувати вам натомість, в разі переможуть вас, труп лінивого та захланого волоцюги, нещасливе життя шахрая, та зганьбленого шукача долі. — Ми з Енді наміряємось цим руїнникам суспільства добру науку подати, — додав я і признався, — нам з Енді дуже було важко втриматись, щоб не заснувати товариство під назвою “Велике Моральне й Милосердне (тисячолітнє) Малеволентне (злорадісне, вороже) Матримоніальне Агентство”. Чи це вас задовольняє? — Задовольняє, містер Пітере, — відповіла вона. — Я ж повинна була знати, що ви не встрянете ні до якої ганебної справи. Але які ж будуть мої обіцянки? Чи я муситиму відмовляти кожному з цих трьох тисяч негідників, що ви про них кажете, кожному окремо, чи можна буде гнати їх геть гуртом? Ваші обов’язки, — містріс Тротер, — в дійсності просто будуть синекура^[457], Ви житимете собі спокійно в готелі й роботи у вас не буде ніякої. Ми з Енді завідуватимем усією кореспонденцією й усіма справами підприємства, — сказав я. — Звичайно, — провадив я далі, — дехто з найпалкіших та найзавзятіших прихильників ваших, коли пошкребуть грошей на дорогу, то можуть прибути й до Каїро, щоб особисто натиснути на свій ідеал, або на ту його частину, яка їх найбільше зворушить. В такому випадку, мабуть, вам доведеться потурбуватись і гнати їх геть. Ми вам платитимемо двадцять п’ять доларів на тиждень і готельні видатки. — Дайте мені п’ять хвилин, — сказала містріс Тротер, — щоб я взяла з собою пуховочку та пудру й покинути сусідці ключі від ухідних дверей, а тоді можете почати рахувати мені платню. Отож, я повіз містріс Тротер до Каїро й улаштував її в такому собі родинному готелі. Він був далеченько від нашого з Енді кварталу, щоб не викликати підозри і щоб все було, як годиться. Тоді все розказав Енді. — Чудово, — мовив Енді. — А тепер, коли ваше сумління заспокоєно, бо принада наявна й на похваті, візьмімось до наших рибок. І от ми почали містити наші оповістки в газетах, вкриваючи ними країну вздовж і впоперек. Ми друкували по одній у кожній газеті. Більше ми не могли зробити, бо тоді довелось би найняти стількох службовців та насадити стількох машиністок, що цокотіння машин напевно потурбувало б самого Генерал-Почтмайстра. Ми поклали дві тисячі доларів у Банк на ім’я містріс Тротер і дали їй до рук книжку, щоб можна було її показати, коли б хто зацікавився, чи чесні та сталі справи в нашому агентстві. Я знав, що містріс Тротер жінка чесна й надійна, отже, було цілком безпечно залишити гроші на її ім’я. Після нашої одинокої оповістки почали на нас з Енді сипатись листи по дванадцять годин на день. Щось біля сотні приходило їх щодня. Я ніколи не гадав, щоб у наших краях було стільки милосердних та бідних чоловіків, охочих здобути чарівну вдову ще й узяти на свої плечі тягар керувати її грішми. Здебільшого вони визнавали, що перебивались з хліба на воду, що втратили посаду, що громадянство їх не зрозуміло... Проте всі вони були певні, що з їхніх гарячих симпатій та чоловічих якостей вдовиця мала б користь на все життя. Кожен аспірант одержував від компанії Пітере і Текер відповідь. О ні! Була звістка, що вдова, глибоко вражена його простим і цікавим листом, просить його написати до неї ще раз і оповісти про себе докладніше та додати фотографічну картку, коли це можливо. Агентство Пітере і Текер до того повідомляло закоханого, що гонорар за передання другого листа їхній прекрасній клієнтці становить два долари, які й годиться до листа додати. Тепер ви бачите всю красу цього простого плану. Близько дев’яноста відсотків місцевих “чужоземних шляхтичів” десь видряпало потрібні кошти й висилало їх. Це й було все, що треба. Поза тим ми з Енді могли тільки скаржитись на те, що доводилось зазнавати чимало клопоту, розліплюючи конверти та виймаючи звідти гроші. — Деяка, правда, невеличка частина клієнтів з’являлась особисто. Ми їх посилали до містріс Тротер, а вона вже докінчувала справу; однак троє чи четверо повернулось, щоб дати нам прочуханки за свої витрати на дорогу. Потім листи почали надходити з найдальших округ, і ми з Енді здобували по двісті доларів на день. Якось одного дня, коли нам було особливо завізно, я саме розкладав по скриньках з-під сигар доларові та дводоларові папірці, а Енді висвистував “Не їй весільну пісню заспівали”, маленький, лукавий чоловічок нагодився до нашої установи. Тільки я його вглядів, то відчув напад гордощів, бо справу свою ми провадили хвацько. — Я бачу, у вас сьогодні пречисленна почта, — обізвався чоловічок. Я звівся й узявся за шапку. — Ходімо, — відказав я. — Ми вас сподівались. Я покажу вам наше майно. Як почував себе Тедді Рузвельт^[458], коли ви покинули Вашингтон? Я повів його до готелю “Річковий Пейзаж” і познайомив його з містріс Тротер. Далі показав йому її банкову книжку, де було записано дві тисячі доларів на її ім’я. — Здається, все у вас, як годиться, — сказав агент таємної поліції. — Все, як годиться, — проказав я. — І коли, бува, ви ще чоловік нежонатий, я міг би покинути вас на часинку на самоті з цією леді. А за два долари не будемо згадувати. — Дякую, — відповів він. — Коли б я був нежонатий, то я б залишився. Бувайте здорові, містер Пітере. Наприкінці третього місяця ми набрали щось понад п’ять тисяч доларів і побачили, що пора кінчати. На нас уже багато скарг назбиралось; та й містріс Тротер, здавалось, уже занудилась своєю роботою. Багато претендентів з’являлось, щоб подивитись на неї, і, здавалось, це їй уже дошкуляло. Отже, ми ухвалили складати манатки, і я пішов до готелю містріс Тротер, щоб сплатити їй гроші за останній тиждень, попрощатися з нею й забрати в неї чек на дві тисячі доларів. Прийшов я до неї і побачив, що вона плакала, річкою розливалась, мов дитина, що не хоче до школи йти. — Ну, ну, — промовив я, — що це має означати? Чи вас хто-небудь скривдив, чи вас додому вже пориває? — Ні, містер Пітере, — вимовила вона. — Я вам все розкажу. Ви завсіди були приятелем Зікові, і тому це мене не бентежить. Містер Пітере, я закохалась. Я так тяжко закохалась в одного чоловіка, що не витерплю, коли він не буде мені належати. Це — саме той ідеал, що завсіди жив у моєму серці. — То беріть його собі, — сказав я, — так і зробіть, коли, звичайно, це почуття взаємне. Чи він має до вас почуття, відповідне до тих специфічних прикмет і стражданнів, про які ви оповідаєте? — Так, має, — сказала вона, — але це один із тих джентльменів, що приходили на мене дивитись після оповістки, і він не ожениться зі мною, коли я не дам йому ті дві тисячі доларів. Він зветься Вільям Вілкінсон. І її знов напали нерви та романтичні істерики. — Містріс Тротер, — обізвався я, — немає в світі людини, що симпатизувала б жіночим почуттям дужче, ніж я. З другого боку, ви були дружиною одного з моїх найкращих приятелів. Коли б я міг це собі дозволити, то сказав би: беріть собі ці дві тисячі доларів і чоловіка, що вам до серця, та й будьте собі щасливі. — Ми могли б допуститися зробити це, бо ми настригли більше як п’ять тисяч з тих немовлят, що бажали оженитися з вами. Та треба порадитись з Енді Текером, — зауважив я. — Він добра людина, але в комерції суворий. До того він мій рівноправний товариш у справах фінансових. Я розкажу Енді й тоді побачимо, що можна зробити, — додав я. Я повернувся назад до нашого готелю й викладаю перед Енді весь роман. — Я сподівався чогось подібного ввесь цей час, — відказав Енді. Ніколи не можна брати жінку до компанії в такій справі, що зачіпає її почуття й нахили. — Як це сумно, Енді, — мовив я, — коли подумаєш, що через нас розбилось жіноче серце. — Це правда, — признався Енді, — і я скажу вам, що надумався зробити, Джефе. Ви завсіди були людиною з ніжним та великодушним серцем і всякими такими нахилами. Може, я був занадто жорстокий, дріб’язковий та підозріливий. Раз на віку я не хочу ставити вам перешкод. Ідіть до містріс Тротер і скажіть їй, щоб вона забрала з банку дві тисячі доларів. Нехай віддасть їх тому чоловікові, в якого вона закохалась, і нехай буде щаслива. Я підскочив із несподіванки і трусив Енді руки хвилин із п’ять, а тоді вернувся до містріс Тротер і оповів їй про все, а вона з радощів заходилась плакати так гірко, як перед тим плакала з горя. По двох днях ми з Енді пакувались, готуючись до від’їзду. — Чи не зійти б нам униз і не заскочити до містріс Тротер на від’їзді, — спитав я його. — Їй було б надзвичайно приємно познайомитись із вами й висловити вам своє захоплення й свою вам подяку. — Ні, я не такої думки, — відказав Енді. Я думаю, що краще нам поквапитись, щоб потрапити вчасно на станцію. Я закладав наш капітал у потайний пасок, навкруги себе, як ми звичайно ховали свої гроші. Коли це Енді витяг з кишені товстий сувій паперових грошей і попрохав сховати їх усі разом. — Що це таке? — спитав я. — Це дві тисячі містріс Тротер, — відказав Енді. — Як же це ви їх придбали? — спитав я. — Вона мені їх віддала, — мовив Енді. — Я ходив до неї більше, як місяць, тричі на тиждень. — То це ви — Вільям Вілкінсон? — спитав я. — Це був я, — відповів Енді. Стрижений вовк^[459]
^{Переклад О. Логвиненка}

Джеф Пітере, як тільки суперечка заходила про моральний бік його ремесла, відразу починав гарячкувати. — Єдине, — казав він, — у чому наша щира дружба з Енді Такером давала тріщину — це оцінка нечесних доходів з погляду порядності, етики. Я мав свою думку, Енді — свою. Я ніколи не схвалював його намірів стягувати контрибуції з публіки, а він вважав, що я надто часто вдаюся до совісті, а це на шкоду фінансовим справам нашої фірми. У своїх суперечках ми нерідко втрачали всяку міру. А якось дійшло навіть до того, що Енді обізвав мене Рокфеллером^[460]. — Я знаю, Енді, на що ти натякаєш, — відповів тоді я. — Але ми з тобою надто давно товаришуємо, щоб я на тебе образився. Ось ти заспокоїшся і сам пошкодуєш за свої злі насмішки. Адже я ще зроду не підлещувався до судочинців. Якось улітку ми з Енді надумали відпочити в Грассдейлі, гарненькому містечку в Кентуккійських горах. Нас прийняли там за торговців худобою, добропорядних громадян, що приїхали у відпустку. Грассдейлцям ми сподобались, і Енді та я вирішили, поки тут житимем, утриматися від свого ремесла й не морочити людям голови ні проспектами каучукових концесій, ні блиском бразільських діамантів. Одного дня власник найбільшої у Грассдейлі крамниці залізних виробів прийшов до нас у готель і сів на балконі, щоб за компанію з нами покурити. Він любив грати пополудні на подвір’ї готелю в залізні кільця, і ми вже давно його знали. Це був галасливий рудий чоловік, досить огрядний, із задишкою, і все ж вельми поважний на вигляд. Отож ми побалакали з ним про се, про те, а тоді цей Меркісон — так звали чоловіка — стурбовано-безтурботно дістає з кишені якогось листа і дає нам почитати. — Ну, що ви на це скажете? — питає він усміхаючись. — Такого листа — МЕНІ! Глянувши на лист, ми з Енді одразу зметикували що й до чого, однак вдали, ніби читаємо уважно. Це був один із тих віддрукованих на машинці листів про фальшиві гроші, де пояснюється, як за тисячу доларів одержати цілих п’ять тисяч, причому такими банкнотами, що жоден експерт не відрізнить їх від справжніх. Далі в листі писалося, що ті долари надруковано з кліше, викрадених одним службовцем державного казначейства у Вашингтоні. — Ні, ви тільки подумайте! — не вгавав Меркісон. — Отакого листа надіслати МЕНІ! — Такі листи часто одержують порядні люди, — каже Енді. Якщо ви не відповісте на перший, то ці шахраї махнуть на вас рукою. А дасте відповідь — напишуть знову, запропонують принести гроші й зробити бізнес. — Подумати тільки, — написати такого листа саме МЕНІ! — знай обурюється Меркісон. Через кілька днів він прийшов до нас знову. — Слухайте, — каже, — я знаю, що ви люди порядні, а то б я не довірився вам. Я таки відповів тим негідникам. Просто так, задля сміху. І вони справді надіслали ще одного листа, пропонують приїхати в Чикаго. Пишуть, щоб дав телеграму на ім’я Дж. Сміта, коли виїжджатиму. А в Чикаго щоб став на розі такої-то вулиці і ждав чоловіка в сірому костюмі. Той підійде і впустить переді мною газету. Тоді я маю запитати у нього, чи тепла сьогодні вода, і так він узнає, що я — це я, а я узнаю, що він — то він. — А-а, ну звісно, — широко позіхнув Енді. — Це нам не первина. Я не раз читав про таке в газетах. Потім він поведе вас у готель, а там у затишному куточку на вас чекатиме містер Джонс. Далі вони покажуть вам нові-новісінькі, справжні гроші. Купляйте, скільки душа забажає, — долар за п’ять. Потім у вас на очах вони впакують гроші в сумку — все як годиться, не підкопаєшся. А вдома глянете — в сумці не долари, а звичайнісінький обгортковий папір! — А дзуськи! — каже Меркісон. — Я не такий. Не був би я тертим калачем, то дідька лисого мій бізнес давав би найбільші в Грассдейлі бариші. То ви кажете, містере Таккер, вони покажуть справжні гроші? — Та я сам стільки разів... Я сам багато разів читав про це в газетах, — каже Енді. — Знаєте, що я скажу, — мовить Меркісон, — чорта з два тим шахраям вдасться обвести мене круг пальця. Я думаю прихопити з собою дві тисячі, піду до тих шахраїв і втру їм носа. Якщо вже Білл Меркісон накине око на ті грошики, то вони будуть його. Дають за один долар п’ять? Що ж, коли я за них візьмуся, їм таки доведеться труснути гаманцем. О, Білл Меркісон торгувати вміє! Авжеж, я поїду в Чикаго і візьму з того Дж. Сміта за кожен долар п’ять. Думаю, водичка ого-го як нагріється! Ми з Енді намагаємося вибити Меркісонові з голови цю божевільну фінансову операцію. Де там! Меркісон не хоче більш нічого, тільки виконати свій громадянський обов’язок і загнати тих грабіжників у ними ж таки наставлену пастку. Може, мовляв, це їх чогось навчить. Меркісон пішов, а ми з Енді сидимо й мовчки думаємо про те, яка ж єресь часом спадає людині на думку. Ми з ним взагалі любили у вільні години поміркувати про вдосконалення душі, високі пориви... — Ти знаєш, Джефе, — озивається по довгій мовчанці Енді, частенько, ох, частенько у мене свербіли руки полічити тобі зуби, коли ти починав жувати жуйку про свій “чесний бізнес”. Видно, я часто помилявся. Але гадаю, що цього разу нам неважко буде дійти згоди. Мені здається, що з нашого боку буде помилкою відпустити містера Меркісона в Чикаго до тих шахраїв самого. Хіба ти не бачиш, чим це скінчиться? Невже тобі не здається, що нам буде спокійніше на душі, коли ми якось втрутимось і поламаємо це діло? Я встаю, тисну Енді Таккерові руку і довго не випускаю її з своєї. — Енді, — кажу, — якщо я іноді й сердився і думав про те, що в тебе нема совісті, то тепер змінив свою думку. Все-таки в тобі десь є крупинка людяності й добра. І це робить тобі честь. Щойно я сам подумав про те, що ти мені сказав. Було б нечесно, нешляхетно, — кажу, — якби ми пустили Меркісона самого здійснити те, що він надумав. Коли його так бере нетерплячка, то що ж, поїдемо з ним і не дамо тим розбишакам зробити своє чорне діло. Енді погодився зі мною, і як приємно було бачити, що він не на жарт запалився бажанням зірвати махінацію з фальшивими грішми. — Ти знаєш, Енді, — кажу, — в питаннях моралі я не вважаю себе побожною людиною чи фанатиком. Але я не можу сидіти склавши руки, коли людину, яка своїм потом, розумом, не боячись ризику, створила солідний бізнес, коли цю людину серед білого дня грабує якийсь безсовісний пройдисвіт, що загрожує суспільному добру. — Правильно, Джефе, — каже Енді. — Якщо Меркісон не передумає і поїде, ми ні на мить не покинемо його самого й покладемо край цьому нечистому ділу. Мені, як і тобі, дуже не хотілося б, щоб такі гроші попали, хтозна-куди. І ми подалися до Меркісона. — Ні, хлопці, — каже Меркісон, — не хочу я, щоб солодкі співи тих чикагських сирен^[461] розвіяв у мене перед носом літній вітерець. Я або витоплю смалець із тих ignis fatuus^[462], або пропалю дірку в сковороді. Але буду смертельно радий, якщо ви поїдете зі мною. Може, ви й справді станете в пригоді, коли мені доведеться згрібати всі оті поміняні гроші. Справді, друзі, я буду на сьомому небі, якщо ми поїдемо разом. І ось Меркісон пускає в Грассдейлі чутку, нібито він їде з містером Пітерсом та містером Таккером на кілька днів до Західної Віржинії дивитися якісь залізні копальні. А сам телеграфує Дж. Сміту, що, мовляв, такого-то дня бажає потрапити в його тенета. І ми поспішаємо втрьох до Чикаго. Дорогою Меркісон уже наперед тішиться передчуттям веселих пригод і приємних спогадів. — У сірому костюмчику, — каже він, — на південно-західному розі Уобаш-авеню і Лейк-стріт... Він упускає газету, а я питаю, яка там сьогодні водичка. Ха-ха-ха! — і Меркісон хвилин п’ять трясеться зо сміху. Але часом Меркісон раптом стає серйозний, ніби намагається прогнати від себе якісь гнітючі думки. — Хлопці, — каже він, — я б і за десять тисяч доларів не згодився, аби про це діло довідалися в Грассдейлі. Тоді мені довелося б піти з торбою по світу. Але ж я знаю: ви хлопці чудові. Мені здається, — провадить він, — що обов’язок кожного громадянина — зробити все, щоб прибрати до рук отих розбійників, які обдурюють довірливих людей. Знатимуть вони в мене, чи тепла водичка! Дж. Сміт пропонує за долар цілих п’ять, і йому доведеться виконати цю умову, коли вже він напав на Білла Меркісона! До Чикаго ми приїхали близько сьомої вечора. А з чоловіком у сірому костюмі Меркісон мав зустрітись о пів на десяту. Ми пообідали в готелі і пішли в номер Меркісона чекати призначеного часу. — Ну, друзі, — каже Меркісон, — давайте гуртом помізкуємо і виробимо тактику розгрому нашого противника. А що як зробимо так. Я обмінююсь сигналами з тим сірим членом зграї, що приманює простачків, а ви, джентльмени, тим часом проходите мимо — так ніби випадково, самі розумієте, — вигукуєте: Здоров був, Мерке! — дивуєтеся несподіваній зустрічі і по-дружньому тиснете мені руку. Потім я відвожу того типа вбік і кажу, що ви — теж із Грассдейла, звати вас Дженкінс і Браун, один держить бакалійну крамницю, другий торгує фуражем. Одне слово, порядні люди і теж не проти спробувати на чужині своє щастя. Тоді беріть і їх з собою, — скаже, звісно, той тип, — якщо вже їм так кортить прилаштувати свої гроші. Ну, як вам подобається мій план? — Що ти на це скажеш, Джефе? — питає Енді й дивиться на мене. — Гаразд, я скажу вам свою думку, — відповідаю я. — Я скажу ось що: давайте залагодимо це діло відразу, отут. Бо я не бачу причини марнувати час. — Потім дістаю з кишені свій нікельований револьвер тридцять восьмого калібру і кілька разів прокручую барабан. — Ану ти, безбожний, іродів, підступний кабан, — звертаюся до Меркісона, — клади на стіл дві тисячі. Та не барись, — кажу, — а то пошкодуєш. Я загалом чоловік м’якосердий, але часом і в мене терпець уривається. Через таких, як ти, — веду я після того, як Меркісон виклав на стіл гроші, — на світі і створено суди та в’язниці. Ти приїхав сюди забрати в людей їхні гроші. А хіба це виправдання, — питаю, — що вони збиралися обікрасти тебе? Ні, добродію, тобі однаково, кого оббирати, — чорта чи біса. Ти, — кажу, — вдесятеро більша сволота за того, що гендлює фальшивими доларами. Вдома ти ходиш до церкви і прикидаєшся добропорядним чоловіком, а тоді вирушаєш до Чикаго і обкрадаєш людей, що створили надійне, вигідне діло і вишукують таких нікчемних падлюк, до яких ти намагався сьогодні приєднатися. Звідки тобі знати, — кажу, — може у того чоловіка з фальшивими доларами на руках велика сім’я, що тільки й живе надією на його вдачу? Ви нібито поважні, шановані люди, а самі так і дивитесь, де на дурничку підживитися, — кажу. — Це на вас у цій країні тримаються всякі фальшиві лотереї, підставні фірми, фондові біржі, перехоплювачі телеграм. Якби ви їх не підгодовували, вони б зникли самі по собі. А той чоловік з фальшивими доларами, якого ти збирався обчистити, — кажу, — може він роками вчився свого ремесла? Щоразу він ризикує розпрощатися з усіма своїми грішми, свободою, а то й життям. А ти приїздиш сюди як преподобник, озброєний своєю респектабельністю й таємною адресою, і намагаєшся його ошукати. Якщо твої гроші дістануться йому, ти зразу в крик — поліція! А якщо його гроші дістануться тобі, він мовчки проковтне свою невдачу і понесе заставляти свій сірий костюмчик, аби заплатити собі за вечерю. Ми з містером Таккером тебе розкусили, — кажу я далі, — і приїхали сюди побачити, як ти дістанеш по заслузі. Ану забери від грошей руки! — кажу. — Ти, преподобний пес! І я кладу дві його тисячі до внутрішньої кишені свого піджака. Ціла пачка по двадцять доларів. — А тепер, — кажу далі Меркісонові, — діставай годинник. Ні, він мені не потрібен, — заспокоюю його. — Поклади годинник на стіл і сиди, поки він процокає годину. Тоді можеш устати. А як спробуєш наробити галасу чи встанеш раніше, ми роздзвонимо про тебе на весь Грассдейл. Мені здається, твоя репутація тобі дорожча, ніж дві тисячі доларів. І ми з Енді пішли. В поїзді Енді довго мовчав. Нарешті каже: — Джефе, можна поставити тобі одне запитання? — Навіть двоє, — кажу я. — Чи хоч сорок. — Коли ти все це придумав — іще до того, як ми вирушили з Меркісоном у дорогу? — Ну звісно, — кажу я. — А то ж як? Хіба ти мав на думці не те саме? Добрих півгодини Енді знов мовчить. Певне, бувають у нього хвилини, коли він зовсім не розуміє моїх правил добропорядності й систему моральної гігієни. — Джефе, — нарешті озивається він, — колись, як матимеш вільну часинку, будь ласка, накресли мені діаграму твоєї совісті. Тільки щоб з примітками, з поясненнями. Я б хотів час від часу нею користуватися. Коса на камінь^[463]
^{Переклад М. Рябової}

Між двома порціями спаґетті у закуточку ресторації “Провенцано” Джеф Пітере пояснив мені, що є різні гатунки шахрайства. — Але два гатунки такі, — сказав Джеф, — що їх треба було б викоренити за допомогою закону. Я маю на увазі спекуляції Уол-Стріта^[464] й злодійства з розломом. — Мабуть, кожен згодиться з вами про один із цих гатунків, — відповів я сміючись. — Ну, злодійство з розломом теж треба вивести з ужитку, — закинув Джеф, а я збентежився, що може не до речі був мій сміх. — Місяців зо три тому, — сказав Джеф, — мені пощастило обізнатись із зразками отих гатунків нелегального мистецтва. Я познайомився одночасно з членом спілки розломників та одним фінансовим Джоном Наполеоном. Діло було в Арканзасі. Десь на роздоріжжі я звернув не туди, куди слід було, і помилково потрапив до містечка Горохвяна Лоза. А минулої весни я вже працював коло цієї Лози й попоскуб її подекуди. Я там продав на шістсот доларів молодої садовини — слив, вишень, бросквинь та груш. І мешканці Горохвяної Лози все не спускали з ока околишні шляхи в тій надії, що я може, знов сюди повернусь. Я розігнався головною вулицею аж до самісінької крамниці з аптечним крамом, що мала назву “Кришталевий Палац”. Аж тоді я зміркував, що вскочив у пастку разом із своєю білою конячкою Віллою. Горохвяні Лозяни накрили мене мокрим рядном і, взявши Віллу за повід, завели таку розмову, де не цурались теми про садові дерева. Гурточок громадян засилив мені під руки якогось ланцюжка і повів мене почесним походом на свої городи та садки. їхні садові дерева не росли так, як їм призначено було на наличках. Вільшина їх повернулась на тернину та собачий хмиз, але де-не-де траплялись все ж таки й купки осичини та тополі. Одним одне дерево появило ознаки плоду: це був чудовий молодий бавовняний кущ — на ньому виросло шершеневе гніздо. Горохвяні Лозяни вели мене, аж поки не дійшли край міста. Тоді взяли в мене за рахунок своїх збитків годинника та гроші, а коняку з возом покинули собі ніби в заставу. Вони сказали, що я можу повернутись і одержати своє майно, коли хоч на одному з кущів собачого хмизу виростуть емеденські бросквині. По тому вони зняли з мене ланцюга й показали пальцями напрямок до Скелястих Гір; я кинувся велетенськими скоками до повноводих річок та непролазних лісів. Коли моя інтелектуальність знов до мене повернулась, я розповів, що вступив до якогось невідомого міста близько залізничої колії. Коли це суне хуткий вантажний потяг, трохи гальмуючи ходу поблиз міста. З вагона раптом випав чорний пакунок, прокотився ярдів із двадцять, оточений хмарою куряви, тоді звівся й заходився випльовувати вугілля та вигуки. Я вглядів, що то був кругловидий молодий хлопець, вбраний певніше для пульманівського вагону, ніж для вантажної валки. Він весело всміхнувся, хоч руханка, що він проробив, замурзала його, як справжнього сажотруса. — Впали? — спитав я. — Не, — відповів він. — Скочив. Прибув до призначеного місця. Що воно за місто? — Я ще не шукав його на мапі, — сказав я. Він нахилився, щоб обтрусити порох із своєї одежі, коли це з його кишені випала чудова дев’яти-дюймова сталева відмичка — фомка. Він підхопив її й гостро на мене глянув, але зараз же всміхнувся й простяг мені руку. — Брате, — промовив він, — вітаю. Чи не вас я бачив минулого літа в Південному Мусурі, як ви продавали кольоровий пісок по півдолара за чайну ложку? Ви радили насипати його в лампу, щоб попередити вибух гасу. — Так, — ствердив я, — ніколи не вибухає. Проте, я стиснув йому простягнену руку. — Моє ім’я — Білл Бесет, — сказав він до мене, — і коли ви зрозумієте, що професійні гордощі в мені переважають скромність, то я можу повідомити вас: ви маєте приємність спізнати найкращого розломника, що колись ступав своєю гумовою підошвою на ґрунті, який зрошує ріка Місісіпі. Ото сиділи ми з Біллом Бесетом на колодах та й хвалились одне одному, як це буває між артистами на схожі ролі. Виявилось, що в нього теж не було жодного цента, отже, ми й улаштували таємні передвиборчі збори. Він пояснив, чому часом талановитому розломникові доводиться мандрувати вантажною валкою; розказав, що одна наймичка в Літл-Рок підвела його під монастир так, що він мусив якнайхутчіше накивати п’ятами. — На це я теж уважаю в своїх планах, — сказав Біл Бесет. — Коли я маю намір наступати, то підступаю до покоївки. Кохання трохи допомагає моїй справі. Покажіть мені будинок із здобиччю й аби там була гарненька покоївка, то будьте певні, що все срібло з нього буде й здобуто й збуто. По-перше, я чарую наймичку, — розказував Білл, — а коли вона впускає мене до хати — ворожу коло ключів. Але та, що з Літл-Рока, підвезла мені доброго воза, — провадив він. — Вона побачила, що я гойдався на релях з іншою дівчиною; з вечора вона повинна була покинути для мене двері відчинені, але я, прийшовши, поцілував колодку. У мене було наготовлено ключі до горішніх дверей. Та дарма, сер. Вона мене пошила в дурні. Чиста вам Даліла^[465], — скаржився Білл Бесет. Далі виявилось, що Біл пробував таки вдертись за допомогою відмички, але дівчина завела таку бравурну арію, ніби мисливець собак цькував, і Біл мусив поперелітати через усі тини по дорозі від того будинку до залізничної станції. А як у нього речей не було, то тим, що пробували пошкодити його від’їздові, довелося тяжко, і він скочив у вагон з-під самих їхніх рук. — Ну, нехай, — додав Біл, коли ми обмінялись спогадами, — тепер я хочу їсти. Чи не збереглось у вас яких ліків проти випадіння волосся, або позолочених ланцюжків або чогось іншого, що можна було б продати отут на майдані цьому гидкому натовпові — га? — Ні, в моїй валізці в Горохвяній Лозі залишився гурт сережок з патагонськими діамантами... Але судилось цьому всьому загинути, поки ті прокляті дерева не наплодять їм бросквинь та японських слив. Мабуть, нам не слід на це сподіватись. — Дарма, — промовив Бесет. — Може смерком мені пощастить добути в якоїсь леді шпильку з капелюшика й нею відчинити Фермерський та Промисловий банк. Поки ми балакали, присунув пасажирський потяг до станції, близько нас. З вагону виліз джентльмен у циліндрі, але виліз не з того боку, де був перон, і пошкутильгав рейками просто до нас. Це був маленький, огрядненьний чоловік з великим носом і пацючими очима, а вбраний був лепсько і в руках валізку ніс так обережно, наче там лежали яйця або залізничні акції. Він нас поминув і шкутильгав собі далі так, наче міста й не помітив. — Ходім, — мовив мені Білл Бесет і рушив за ним. — Куди? — спитав я. — Ото! — відказав Білл, — чи ви забули, що ви серед пустині? Не бачите, що просто перед ваші очі падав полковник Манна? Не чуєте, як шелестить крильми генерал Роззява? Ми нагнали чужинця край лісу, і тому, що сонце вже зайшло, ще й місце було безлюдне — ніхто не бачив, як ми його спинили. — Не знаю, сер, — сказав Білл, — з чого почати пояснення про ту справу, що ми до вас маємо, але гадаю, що ради початку ми помацаємо ваші кишені. Біл Бесет потрусив усі його кишені, і в нього на обличчі позначилась огида. — Навіть годинника нема, — промовив він. — Чи не сором вам самому, мальована цяцько! Ходите такий убраний, наче найстарший лакей у готелі, а в кишені, наче в якого графа. У вас там немає навіть на візника! Джентльмен розтулив рота й каже, що в нього немає ніяких цінних речей, ні забезпечень. Бесет бере й розкриває його валізку. Там виявилися комірники, шкарпетки й вирізка з газети на півсторінки. Біл, уважно перечитавши вирізку, простягнув бранцеві руку. — Брате, — мовив він, — вітаю! Не відкиньте моє приятельське прохання й вибачте мені. Я — Білл Бесет, розломник. Містер Пітере, познайомтесь з містером Альфредом Е. Ріксом. Стисніть одне одному руки. Містер Пітере, — промовив Білл, — стоїть на півдорозі між вами, містер Рікс, та мною в справі злочину. Раз у раз він дає щось за ті гроші, що бере. Дуже приємно познайомитись з вами, містер Рікс — з вами та й з містером Пітерсом. Будь ласка, містер Пітере, познайомтесь з документами містера Рікса. На клапті газети, що мені подав Білл Бесет, було дано найповніший портрет цього Рікса. Це була чиказька газета, і в кожному абзаці на Рікса сипались громи й блискавки. Перечитавши газету, я зміркував, скільки розуму та винахідливості вклав зазначений Рікс у своє підприємство: він поділив на міські дільниці частину штата Флорида, заховану під водою, і продав ці дільниці в своїй пишній чиказькій конторі безневинним підприємцям. Коли, нарешті, він заробив із сотню тисяч доларів, чи там біля цього, один із тих непосидячих покупців, що раз у раз неприємності роблять (в мене такі бували: це ті, що випробували якоюсь кислотою золоті годинники, що я продавав), ударився в мандри за дешеву ціну до своєї землі. Він був найняв ще й землеміра, щоб знайти свою дільницю. Вивіривши межі, вони впевнились, що зазначене в оповістках квітуче місто Райська Долина, що лежить нібито під двадцять сьомим градусом широти та відповідної довжини, насправді лежить посеред озера Окічобі. Дільниця цієї людини була на тридцять шість футів під водою. З другого боку, нею так довго володіли алігатори та морські щупаки, що його документи були певніше риб’ячі. Розуміється, людина та повернулась до Чикаго й так взялася до Альфреда Е. Рікса, що його в циганський піт ударило. Рікс не визнавав жодних доказів, але не міг не визнати алігаторів. Одного ранку газети вийшли з цілою сторінкою, присвяченою цій справі, і Рікс викрутився тільки за допомогою пожежної драбини. Мабуть, влада захопила його сейф, де він ховав свої заробітки, і Рікс мусив попростувати на Захід тільки з одною парою черевиків та десятком п’ятнадцятицалевих комірчиків у валізі. На щастя, він знайшов кілька талонів у своїй залізничній книжечці, та й заїхав аж до цього міста серед пустині. Цей Альфред Е. Рікс і собі залементував, що він теж голодний. Отак сиділи ми, тройко, являючи собою працю, торгівлю й капітал, хоч тоді ніякі силогізми ані параболи нам і на думку не спадали. Проте, коли торгівля не має капіталу — ніякої міни не зробити. А коли капітал не має грошей, тоді гостро відчувається брак біфштексів. — Браття-волоцюги, — звернувся до нас Біл Бесет, — ніколи я ще не кидав товариша в пригоді. Бадьоріться! В тому лісі, мені здається, знайдеться помешкання без меблів. Ходімо туди й почекаймо, поки смеркне. У лісі справді була стара порожня халупа, і ми втрьох привласнили її собі. Коли смеркло, Білл Бесет звелів нам почекати, а сам кудись подався на півгодини. Повернувся він з повними руками хліба, свинячих котлет та пиріжків. — Оце я підцупив на фермі Уошіта Авеню, — сказав він. — Їжте, пийте й не журіться. Повний місяць зійшов і засяяв та присвічував нам, коли ми сиділи долі в халупі, вечерявши. А Біл Бесет заходився хвалитися. Набивши рота сільськими ласощами, він казав: — Часом я втрачаю всяку рівновагу з такими людьми, як ви, наприклад, що уявляють собі, ніби вони вищі за мене в професійному реєстрі. А ну, що міг би зробити хтось із вас у теперішній скруті, щоб знов вивести нас у люди? Могли б ви щось зарадити, Ріксе? — Я повинен визнати, містер Бесет, — промовив Рікс, ледве чутно озиваючись крізь шари пиріжків у роті, — що за даної кон’юнктури я, либонь, не міг би створити підприємства, гідного поліпшити становище. Широкі операції, якими я звик керувати, потребують, звичайно, старанного попереднього підготування. Я... — Я знаю, Рікс, — перебив його Білл Бесет. — Вам нема потреби про це розводитись. Ви потребуєте п’ятсот доларів, щоб заплатити першу платню білявій машиністці та за меблі на чотири кімнати, що взяли на виплат. Вам потрібні ще п’ятсот доларів на оповістки. А ще потрібний двотижневий термін, поки рибка почне ловитись. Ваш спосіб рятунку в критичних обставинах такий корисний, як адвокатська оборона для людини, що задушується від газових випарів. Та й ваш спосіб поживи, брате Пітере, небагато кращий, — додав він. — Сину, — промовив я. — Я на п’ятнадцять років старший за вас, але я ще досить молодий, щоб вигадати якусь корисну штуку. Мене облупили. Ось ми бачимо не далі, як за півмилі, світло в місті. Я вчився в Монтегю Сільвера, найбільшого з усіх вуличних героїв, що промовляли коли з своєї трибуни-візка. Цими вулицями ходять сотні людей з масними плямами на одежі. Дайте мені тільки газолінову лампу, скриньку з-під якогось краму та дводоларовий кавалок білого кастильського мила, подрібненого на маленькі... — А де ж ті два долари? — урвав моє міркування Біл Бесет. Сперечатися з цим розломником було даремно. — Ні, — провадив він своєї, — обидва ви немовлята в лісі. Фінанси замкнули своє бюро з червоного дерева, торгівля зачинила віконниці. Отже, ви покладаєтесь на працю, щоб вона зрушила колеса з місця. Гаразд. Ви згоджуєтесь. Сьогодні вночі я покажу вам, що може зробити Білл Бесет. Бесет сказав мені й Ріксові не кидати халупи, поки він не повернеться, навіть коли б уже й сонце зійшло, а тоді, весело висвистуючи, попростував до міста. Тимчасом Альфред Е. Рікс скинув чоботи й сурдута, накрив свій циліндр шовковою хустиною й простягся просто долі. Коло другої години приблизно, як я вгадував за моїм годинником, що лишився в Горохвяній Лозі, вернувся додому наш працівник. Штовхнувши ногою Рікса, він закликав нас до місця, освітленого місяцем, що сяяв крізь відчинені двері халупи. Тоді він розклав долі п’ять пакунків, по тисячі доларів у кожному, й заходився кудкудахкати, наче курка над яйцем. — Я вам щось розповім про це місто, — сказав він. — Зветься воно Роккі-Спрінгс, в ньому будують масонську церкву; ідеться до того, що демократичного кандидата на голову міста перечепить якийсь піп, а жінці судді Текера, що слабує на плеврит, трохи полегшало. На всі ці ліліпутські теми мені довелось поговорити перше, ніж мені пощастило вставити смок у джерело тих відомостів, які були мені потрібні. У місті у банк, що зветься інститутом Вірності Дроворуба та Ощадності Плугатаря. Вчора він припинив операції, мавши двадцять три тисячі доларів. Сьогодні вранці відчиниться з вісімнадцятьма тисячами, всі сріблом, — тим-то я й не приніс більше. — Ну, хлопці, — провадив він, — я вас таки виведу в люди. Скільки вам треба? Кажіть, Капітале! — Мій любий молодий друже, — озвався цей веврик Ріко, мов ставши на задні лапки та підкидаючи горішки передніми, — в Денвері у мене є приятелі, вони мені поможуть. Однак, коли б у мене була сотня доларів, я б... Бесет розв’язав пакунок з грішми й кинув п’ять двадцяток Ріксові. — Торгівле, скільки треба? — спитав він мене. — Забирайте ваші гроші, Праце, — відмовив я. — Я ще ніколи не витягав у чесного працівника його загорьованих шелягів. Ті долари, що здобував я, були дурні й пекли кешені йолопам та ґавам. Коли я стою на вулиці й продаю якомусь жевжикові масивний золотий перстень з діамантом за три долари, то я заробляю рівно два долари 60 центів. Але я знаю, що він віддасть цей перстень дівчині взамін на всі догоди, що міг би дати тільки стодвадцятип’ятидоларовий перстень; він має користі аж на 122 долари. Хто ж із нас більший шахрай? А Альфред Е. Рікс просто припав до слідочків Бесетових і попрощався. Сказав, що найме десь на фермі коні, доїде до станції й виїде залізницею до Денвера. Здавалось, повітря прочистилось від міязмів, коли цей хробак відплазував. Цей тип був чиста ганьба для всіх непромислових професій нашої країни. Попри всі свої велетенські плани та пишні контори, він не спроможен був чесно здобути собі вечерю, і йому довелося запобігати ласки в сторонньої людини, навіть просто може безсовісного розломника. Коли ми з Біллом Бесетом лишились на самоті я почав обмірковувати маленький викрут, що мусив призвести до певного комерційного ефекту. Стривайте лишень, я покажу цьому містеру Розломникові, яка різниця між комерційними справами та “працею”. — Я не візьму від вас у дарунок грошей, містер Бесет, — сказав я до нього, — однак, буду вам щиро вдячний, коли ви згодитесь, як приятель подорожній, взяти на себе мої видатки, хоч поки ми виберемося з меж військових дій, що ви викликали неморальним дефіцітом цієї ночі у фінансах цього міста. Білл Бесет згодився, і ми першим потягом помчали на захід. Коли ми під’їздили до міста Лос-Перос, у Арізоні, я запропонував, чи не кинути нам тут жеребок. Тут жив, покинувши всі справи, мій старий учитель, Монтегю Сідвер. Я був певен, що Монті позичить мені грошей на павутиння, коли я йому доведу, що на прикметі муха, ще й дзижчить близенько. Білл Бесет признався, що міста йому всі одинакові, бо він працює здебільшого поночі. Тому ми злізли в Перосі, прегарному маленькому місті в околицях срібних копалень. Я припас маленьку гарненьку річ, що влучала певно, ніби комерційна рогатка, і нею збирався поцілити Бесетові просто в череп за вухом. Я ухвалив відібрати в нього гроші, як увісні з-під подушки, а натомість залишити йому якийсь лотерейний білет, що коштував би близько 4055 доларів за науку. Я гадав, що така, приблизно, сума в нього лишилась. Але коли я забалакав про те, щоб укласти капітал у якусь справу, він накинувся на мене з такими словами: — Брате Пітере, заснувати підприємство, як ви пропонуєте — думка непогана. Я до ваших послуг. Тільки коли вже я заходжусь, то це буде такий проект, такий поважний, що від нього віятиме крижаним холодом. — Я гадав, що ви не від того, щоб обернути гроші шпаркіше, — сказав я. — Я це й роблю, — відповів він, — і дуже часто. Не сплю ж я цілу ніч на одному боці. Ось що я вам скажу, брате Пітере, — я хочу відкрити картярню. Не хочу я морочитись з дріб’язковим шахрайством. Але гра, — казав він, — коли сидиш край того столу, куди спливає вся користь, — це чудовий компроміс між крадіжкою срібних ложок та торгівлею перочистками на благодійному базарі. Ну от, Бесет найняв хату й заходився видивлятись, де б то придбати меблів та малюнків, щоб прикрасити стіни. Того ж вечора я заскочив до Монті Сільвера, і він мені позичив під мій проект двісті доларів. Тоді я пішов до єдиної в Лос-Перосі крамниці, що торгувала картами, й покупив усі талії, які тільки були. Другого ранку, ледве ця крамниця відчинилась, я приніс усі карти назад, сказавши, що товариш, який зі мною умовився, передумав і попросив, щоб крамар узяв карти назад. Той згодився й вернув мені половину грошей. Що ж, того ранку я втратив сімдесят п’ять доларів. Зате, поки карти були в мене, за ніч я їх позначив геть усі в усіх таліях. Це була робота. Але ж торгівля й промисловість мають свою пору й свої жнива: я вкинув у воду свою принаду, так зате ж і натягав карасів. Я між першими з’явився до Бесетової картярні купувати марки до гри. Він придбав одинокі карти, що були в місті, а я їх пізнавав кожну краще, ніж пізнаю власну потилицю, коли перукар показує мені в люстерко, як він мене поголив. Коли картярня зачинилась, у мене було п’ять тисяч доларів ще й трохи дріб’язку, а в Біла Бесета тільки й лишилось, що охота волочитись та чорний кіт, що він купив на щастя для своєї установи. Коли я виїздив, ми з Білом стиснули одне одному руки. — Брате Пітере, — мовив він, — узявшись до цього діла, я, властиво, діла не робив. Моє призначення — праця. А ваше щастя в картярстві працює, як добре підмазана машина, не заскакує, — додав він. — Ну, всього доброго. Після того я ніколи не здибував Білла Бесета. — Ну, Джефе, — звернувся я до свого доброчинного Одисея, коли він скінчив своє оповідання. — Сподіваюсь, що ви не пустили за вітром свої гроші. З них можна було б скласти чималий початковий капітал, коли б ви воліли осістися коло якоїсь регулярної справи. — Це хто — я? — запитав Джеф з геройська. — Можете закладатися, що я не пустив за водою ці п’ять тисяч. І він урочисто вдарив себе по грудях біля бокової кишені в сурдуті. — Акції золотих копалень! — пояснив він, — Все в них, до однісінького центу. Папірці — один за долар. Протягом року вони зростуть на п’ятсот відсотків. Це копальні блакитного Ціпкура. Про них сповіщено всього тільки місяць тому. От і ви вкладайте свої гроші, коли маєте на руках кілька зайвих доларів. — Може ці копальні — сказав я — не дуже-то... — О, ці копальні такі певні, як курка з золотими яйцями, — відповів Джеф. — Вже знайдено руди на п’ятдесят тисяч доларів, а ще гарантовано приросту десять відсотків. Він витяг з кишені великий пакунок і кинув ним об стіл. — Раз у раз при мені, — оповістив він. — Принаймні розломник не потягне. Я глянув на гарно вималюваний сертифікат. — А в Колорадо, як бачу — промовив я. — До речі, скажіть, Джеф, як було прізвище того людця, що помандрував у Деневр... Що ви з Білом познайомились із ним коло станції? — Ця жаба, — відповів Джеф, — звалася Альфред Е. Рікс. — Отже, я бачу, — сказав я, — що голова компанії цих копалень підписується: А. Л. Фредерікс. От мені й здавалось... — Дайте-но мені подивитись на акцію! — гукнув Джеф, мало не видираючи її з моїх рук. Щоб хоч трохи зарадити тяжкому становищу, я покликав лакея й замовив йому ще пляшку Барбера. Мені здавалось, що це було найбільше, що я міг зробити. Свиняча етика^[466]
^{Переклад М. Тупайла}

⇐ Предыдущая 38 39 40 41 424344 45 46 47 Следующая ⇒