Annotation 16 страница

Дуже добре, що здоровий клімат Кактус-Сіті, штат Техас, не сприяє простудам і нежиті, бо чхати на розташований там універсальний магазин “Наварро і Платт” було б просто безглуздо. Двадцять тисяч мешканців Кактус-Сіті щедро сиплють долари, купуючи все, що душа забажає. І той дощ напівкоштовних монет майже повністю падає на “Наварро і Платта”. Цей магазин, величезна цегляна споруда, займає площу, якої вистачило б для випасу десятка овець. У “Наварро і Платта” можна купити краватку із шкіри гримучої змії, автомобіль або останній крик моди — коричневе жіноче пальто за вісімдесят доларів будь-якого з двадцяти пропонованих вам відтінків. Колишні власники ранчо на захід від Колорадо-Рівер, Наварро і Платт першими в своїй окрузі переключились на комерцію. Будучи людьми діловими й мислячими, вони раніше від інших зрозуміли, що світ не перестає існувати, коли не лишається вільних пасовищ. Щовесни живий елегантний Наварро, старший компаньйон фірми, напівіспанець і космополіт, навідувався в Нью-Йорк по крам. Цього року його злякала така далека поїздка. П’ятдесят п’ять років давалися взнаки; очікуючи післяобідньої сієсти, він не раз поглядав на годинника. — Джоне, — сказав молодшому компаньйонові, — цього року ти поїдеш по крам. Платт спохмурнів. — Я чув, — відповів він, — що Нью-Йорк — нуднюще містечко, та що вдієш, поїду. По дорозі заверну в Сан-Антоніо, трохи розвіюсь. Два тижні по тому чоловік у парадному костюмі техасця — чорний сюртук, капелюх із широкими крисами, стоячий комірець заввишки чотири дюйми з одворотами і чорною, наче з кованого заліза, краваткою — заходив у приміщення фірми “Зіззбаум і Син, готовий одяг” на нижньому Бродвеї. Старий Зіззбаум мав око морського орла, пам’ять слона, а розум — бистрий і точний, як складна лінійка. Перехильцем, схожий на полярного ведмедя, він підійшов до дверей і потис Платтові руку. — Як поживає там, у Техасі, шановний містер Наварро? Не ризикнув цього разу пуститися в дорогу. То я радий вітати містера Платта. — В самісіньке яблучко, — здивовано вигукнув Платт, — і я віддав би сорок акрів незрошуваної землі — в окрузі Пекос, щоб узнати, як ви догадались. — Я просто знаю, — всміхнувся Зіззбаум. — Так само, як знаю, що цього року в Ель-Пасо випало двадцять вісім і п’ять десятих дюйма опадів, себто на п’ятнадцять дюймів більше, ніж звичайно, і тому “Наварро і Платт” цієї весни куплять одягу на п’ятнадцять тисяч доларів, а не на десять, як у посушливий рік. Та про це завтра. А зараз у моєму кабінеті на вас чекає сигара, аромат якої знищить у вашому роті присмак контрабандного тютюну, який ви дістаєте з-за Ріо-Гранде і вважаєте хорошим тільки тому, що він контрабандний. Надходив вечір, торгівля закінчувалась. Поки Платт докурював сигару, Зіззбаум зазирнув у кабінет сина. Той збирався вже йти і стояв перед дзеркалом, заколюючи галстук діамантовою шпилькою. — Ейбі, — сказав старий, — сьогодні ввечері тобі доведеться походити з містером Платтом. Вони вже десять років купують у нас. З містером Наварро ми грали в шахи щоразу, коли він приїздив і випадав вільний час. Захоплююче заняття, але містер Платт людина молода і в Нью-Йорку вперше. Отож розважити його буде легко. — Гаразд, — відповів Ейбі, старанно загвинчуючи замочок на шпильці. — Я візьму його. Коли він намилується отим хмарочосом, що його називають “Праска”, та метрдотелем готелю “Астор”, послухає, як грамофон грає “Під старою яблунею”, буде пів на одинадцяту, тобто настане час містерові Техасцю загорнутися в ковдру. О пів на дванадцяту я вечеряю з друзями, але наш гість тоді вже бачитиме солодкі сни. Наступного ранку, о десятій, Платт прийшов у магазин Зіззбаума в повній діловій готовності, з букетиком гіацинтів у петельці. Зіззбаум особисто зустрів відвідувача. “Наварро і Платт” були добрими клієнтами, їм незмінно надавали скидку, бо вони завжди платили готівкою. — То як вам сподобалося наше місто? — з простодушною усмішкою манхеттенця спитав Зіззбаум. — Я б тут не жив, — відповів Платт. — Ми з вашим сином устигли вчора дещо побачити. З водою у вас добре, зате у нас, у Кактус-Сіті освітлення краще. — На Бродвеї є й світлі місця, хіба ні, містере Платт? — Але й темних не менше, — відповів Платт. — Щиро кажучи, мені найбільше сподобалися тут коні. Жодної шкапи не бачив. Зіззбаум повів його нагору дивитися зразки. — Покличте сюди міс Ешер, — звелів він службовцеві. Увійшла міс Ешер, і Платтові з фірми “Наварро і Платт” уперше сяйнуло дивне світло романтичного захоплення. Витріщивши очі, він завмер, як гранітна скеля над каньйоном у Колорадо. Вона це помітила і спалахнула рум’янцем, хоч таке за нею і не водилося. Міс Ешер була найелегантнішою манекенницею в “Зіззбаума й сина”. Відтінок її волосся належав до так званих “притишено білявих”, а її габарити трохи перевершували досконалістю навіть ідеальну пропорцію 38-25-42. Вона служила у Зіззбаума два роки й добре знала своє діло. Блиск її очей обдавав холодом, і якби вона стрілася поглядом з василіском, то міфічна потвора відвернулася б перша. Знала вона й закупників. — Отже, містере Платт, — сказав Зіззбаум, — мені спершу хотілося б показати вам оці сукні світлих тонів фасону “принцеса”. Саме те, що потрібно у вас на півдні. Прошу, починайте з цього, міс Ешер. Суперманекенниця раз у раз зникала в гардеробній і виходила звідти ще прекраснішою в кожній новій сукні. З блискучою незворушністю демонструвала вона їх ошелешеному закупникові, а той наче завмер і мовчки ковтав медоточиві розумування Зіззбаума про моду та фасони. На обличчі манекенниці застигла професійна холодна усмішка, яка прикривала, здавалося, щось схоже на нудьгу й зневагу. Коли показ закінчився, Платт, схоже, вагався. Занепокоєний Зіззбаум уже подумав, чи не збирається той часом навідатись до інших постачальників. Але Платт просто перебирав у пам’яті найкращі ділянки в Кактус-Сіті, міркуючи, де звести новий будинок для майбутньої дружини... яка в цей час знімала в гардеробній ясно-блакитну тюлеву вечірню сукню. — Не поспішайте, містере Платт, — сказав Зіззбаум. — Подумайте, у вас іще є вечір. Такого краму, як наш, і за таку ціну ви ніде не купите. Схоже, ви нудьгуєте в. Нью-Йорку, містере Платт. Людина ваших років... без жіночого товариства, звісно, вам сумно. А що коли ви запросите на обід яку-небудь симпатичну молоду леді... Скажімо, міс Ешер. Вона приваблива, удвох вам було б значно веселіше. — Але ж вона мене не знає, — здивувався Платт. — І не чула про мене. Хіба вона згодиться? Ми навіть не знайомі. — Згодиться? — перепитав Зіззбаум, скинувши брови. — Звичайно, згодиться. Я вас познайомлю. Звичайно, згодиться! Зіззбаум голосно гукнув міс Ешер. Вона ввійшла, незворушна й трохи презирлива, в білій блузці і чорній спідниці. — Містер Платт ласкаво просить вас пообідати з ним сьогодні ввечері, — сказав Зіззбаум, виходячи з кімнати. — Авжеж, дуже приємно, — дивлячись у стелю, відповіла міс Ешер. — Західна, двадцять, дев’ятсот одинадцятий. О котрій? — Скажімо, о сьомій? — Чудово. Тільки не приходьте завчасно. Я наймаю кімнату з однією вчителькою, а вона не дозволяє, щоб до нас заходили чоловіки. Вітальні у нас немає, тож вам доведеться чекати в коридорі. Але на сьому я буду готова. О пів на восьму Платт і міс Ешер уже сиділи в ресторані на Бродвеї. Міс Ешер була в чорному напівпрозорому вбранні простого крою. Платт не знав, що його супутниця лише виконує одне із своїх службових завдань. З ненав’язливою допомогою освідченого офіціанта йому вдалося замовити цілком пристойний обід, якому бракувало тільки традиційного бродвейського початку. — Ви не заперечуєте, якщо мені принесуть що-небудь випити? — спитала міс Ешер. — Ні, звісно, — відповів Платт. — Замовляйте все, що хочете. — Сухий мартіні, — сказала вона офіціантові. Та коли вже келих опинився перед нею, Платт простягнув руку й відставив його вбік. — Що це? — запитав він. — Коктейль, звісно. — Я думав, ви замовляєте щось схоже на чай. А це спиртне. Вам не треба його пити. Як вас звати? — Близькі друзі, — крижаним тоном відповіла міс Ешер, — називають мене Елен. — Послухайте, Елен, — заговорив, нахиляючись до неї, Платт. — Уже вкотре, коли в прерії розцвітають весняні квіти, мене заполонюють думки про когось, кого я ніколи не бачив і не чув. Про вас. Я відразу це зрозумів, коли вчора побачив вас. Завтра я вертаюсь додому, і ви поїдете зі мною. Поїдете неодмінно, я це знаю відтоді, як ви вперше глянули на мене. І не думайте опиратись, у вас нічого не вийде. Ось подивіться, яку дрібничку я купив для вас. Він щиглем переправив через стіл каблучку з солітером завбільшки два карати. Міс Ешер відкинула її виделкою назад. — Не заривайтеся, — сказала вона сердито. — Я коштую сто тисяч доларів, — вів далі Платт. — Я збудую для вас найкращий у Західному Техасі будинок. — Ви не купите мене, містере Закупнику, — сказала міс Ешер, — навіть за сто мільйонів. Не сподівалась я, що доведеться вгамовувати вас. Спершу мені здалося, ніби ви не схожі на інших, та, певно, всі ви однакові. — Хто всі? — Закупники. Ви гадаєте, коли нам, дівчатам, доводиться з вами обідати, щоб не залишитися без роботи, то ви маєте право верзти все, що заманеться? Досить. Я вважала, ви не такий, як інші, а тепер бачу, що помилилась. Платт раптом ляснув пальцями по столу, осяяний несподіваним щасливим здогадом. — Згадав! — вигукнув він задоволено. — Ділянка Ніколсона в північному районі. Там велика діброва й природне озеро. Старий будинок можна розібрати, а новий ми зведемо подалі від дороги. — Заспокойтесь! — обірвала його міс Ешер. — Мені шкода опускати вас із рожевих хмар на землю, та що вдієш. З вашим братом інакше не можна. У мої обов’язки входить супроводжувати вас у ресторан і розважати, щоб вам не перехотілося купляти у старого Зіззі костюми. Тільки не сподівайтеся, що в одному з куплених костюмів знайдете мене. — Ви хочете сказати, — здивовано протяг Платт, — що так само ходите по ресторанах і з іншими клієнтами, і всі вони... всі кажуть вам те саме, що й я? — Улещують мене всі, — відповіла міс Ешер, — але, зізнаюсь, в одному ви перегнали їх. Ті лише говорять про діаманти, а ви свій притягли справді. — Ви давно працюєте, Елен? — О, я бачу, ви запам’ятали моє ім’я. Вже вісім років я сама себе утримую. Була касиркою, пакувальницею, потім продавщицею, поки доросла до манекенниці. Вам не здається, містере Техасцю, що наша розмова не буде такою сухою, якщо розмочити її ковтком вина? — Вина ви вже не питимете, люба. Страшно подумати, що ми... Завтра я зайду в магазин і заберу вас з собою. Перед від’їздом підберіть на свій смак автомобіль. Більше нам нічого не треба тут купляти. — Та облиште, зрештою! Знали б ви, як мені обридли ці розмови! Після ресторану вони пішки пройшли по Бродвею і дійшли до невеликого темного парку, над яким височіла вежа з Діаною. Платт задивився на дерева й мимоволі звернув на доріжку, що вилася між ними. В очах манекенниці, віддзеркалюючи світло ліхтарів, заблищали дві сльози. — Це вже мені не подобається, — сказав він. — Що сталося? — Так, пусте, — відповіла міс Ешер. — Просто мені... це тому, що спершу мені здалося, ніби ви не такий. Але всі ви однакові. А тепер, будь ласка, проведіть мене додому чи мені покликати поліцейського? Платт провів її до пансіону. Якусь хвилину вони постояли в під’їзді. Міс Ешер дивилась на нього так презирливо, що навіть його дубове серце тьохнуло. Рука Платта потягнулася до її стану, але тої ж миті дівчина врізала йому ляпаса. Платт відсахнувся, від цього звідкись випала обручка й застрибала по кам’яній підлозі. Він нахилився і швидко підняв її.. — Ідіть геть з вашим проклятим діамантом, містере Закупнику! — випалила вона. — Це... обручка, — мовив техасець, розтуливши долоню, на якій заблищала гладенька золота обручка. Очі міс Ешер спалахнули в пітьмі. — То ви справді... то ви... Хтось відчинив двері в коридор. — На добраніч, — сказав Платт. — До зустрічі в магазині. Міс Ешер вибігла по сходах, влетіла в свою кімнату й заходилася трясти вчительку; та схопилася в ліжку, готова закричати: “Пожежа! ” — Де? — кричала вона. — Саме це я хотіла у тебе спитати, — сказала манекенниця. — Ти вивчала географію, Еммо, кому ж знати, як не тобі. Де це містечко, що зветься Как... Как... Карак... Каракас-Сіті, так, здається? — І ти заради цього розбудила мене? — обурилася вчителька. — Каракас, звісно, у Венесуелі. — А який він? — В основному — вулкани, землетруси, негри, мавпи і малярія. — Ну й хай собі, — радісно відмахнулася міс Ешер. — Завтра я туди виїжджаю.

Чия вина? ^[279]
^{Переклад В. Мусієнка}

У гойдалці біля вікна сидів рудий, неголений, неохайний чоловік. Він щойно закурив люльку й задоволено випускав сизі клуби диму. Потім скинув черевики і взув вицвілі сині капці. Склавши вдвоє вечірню газету, він з похмурою жадібністю спраглого споживача новин ковтав жирні чорні заголовки, передчуваючи, як запиватиме їх меншим шрифтом тексту. У сусідній кімнаті жінка готувала вечерю. Запахи смаженої грудинки й гарячої кави змагалися з гострим запахом тютюну. Вікно виходило на одну з тих густо населених вулиць іст-Сайда, де, як тільки настають сутінки, відкриває свій вербувальний пункт сатана. Надворі було повно дітлахів, вони танцювали, бігали, гралися. Одні були в лахмітті, інші — в чистенькому білому одязі і зі стрічечками в кісках; одні дикі й неспокійні, мов яструбенята, інші — сором’язливі й тихі; одні вигукували грубі, непристойні слова, інші слухали їх, завмираючи від жаху, але скоро й вони повинні були до них звикнути. Діти пустували в оселі Пороку. Над цим майданчиком для ігор завжди ширяв великий птах. Гумористи стверджували, що то лелека. Але жителі Крісті-стріт краще знали орнітологію: вони називали його коршаком. До чоловіка, що читав біля вікна, несміливо підійшла дванадцятилітня дівчинка і сказала: — Тату, давай пограємо в шашки, якщо ти не дуже втомився. Рудий, неголений, неохайний чоловік, що сидів без черевиків біля вікна, відповів похмуро: — В шашки? Цього ще бракувало! Цілий день на роботі, а дома теж не дадуть відпочити. Чому ти не йдеш надвір гратися з дітьми? Жінка, що готувала вечерю, підійшла до дверей. — Джоне, — сказала вона, — я не люблю, коли Ліззі грається надворі. Діти набираються там чого не слід. Вона цілий день просиділа в кімнаті. Невже важко хоч трохи побути з нею, коли ти вдома? — Якщо їй кортить розважатися, то хай іде надвір і грається там, як усі діти, — відказав рудий, неголений, неохайний чоловік. — І дайте мені спокій.
— Ах так? — сказав Малюк Меллалі. — Ставлю п’ятдесят доларів проти двадцяти п’яти, що Енні піде зі мною на танцюльки. Викладайте грошенята! Малюка зачепило за живе, він був уражений, чорні очі його блищали. Він дістав пачку грошей, відрахував п’ять десяток і поклав на прилавок бару. Три чи чотири юнаки, яких він піймав на слові, виклали і свої ставки, хоч і не одразу. Бармен, який був і за третейського суддю, зібрав гроші, ретельно загорнув їх у папір, куценьким олівцем записав на ньому умови парі й засунув пакет у куток каси. — Ну й перепаде тепер тобі на горіхи, — обізвався один із приятелів, передчуваючи задоволення. — Це вже мій клопіт, — суворо урвав його Малюк. — Наливай, Майк. Усі випили, і тоді Берк, підлабузник-секундант, друг і великий візир Малюка, вивів його надвір, до будки чистильника взуття на розі, де вирішувались найважливіші питання Клубу Опівнічників. Поки Тоні вп’яте за сьогодні наводив глянець на жовтих черевиках президента й секретаря клубу, Берк старався надоумити свого шефа. — Покинь ти цю білявку, Малюк, — радив він, — матимеш неприємності. Тобі що, своя вже обридла? Де ти ще знайдеш таку, що тремтіла б за тобою так, як Ліззі? Вона варта сотні таких Енні! — Та мені Енні й не подобається, — відповів Малюк. Він струсив попіл з цигарки на лискучий носок свого черевика й витер його об плече Тоні. — Але я хочу провчити Ліззі. Вона втовкмачила собі, що я — її власність. Нахваляється, ніби я не смію навіть заговорити ще з якоюсь дівчиною. Ліззі загалом молодчага. Тільки надто вже багато п’є останнім часом. І лається так, що аж вуха в’януть. — Ви ж наче заручені? — спитав Берк. — Авжеж. На той рік, мабуть, поберемось. — Я бачив, як ти вперше заставляв її випити склянку пива, сказав Берк. — Це було два роки тому, коли вона, простоволоса, виходила після вечері на ріг зустрічати тебе. Скромна дівчина була тоді Ліззі, слова не могла сказати, не почервонівши. — Зате тепер меле язиком так, що далі нікуди! — відповів Малюк. — Терпіти не можу ревнощів. Саме тому я піду на танці з Енні. Треба трошки провчити Ліззі. — Ну, дивись, будь обережний, — сказав на прощання Берк. Якби Ліззі була моя дівчина і я надумав потайки від неї піти на танцюльки з якоюсь Енні, то під парадний піджак неодмінно надів би кольчугу. Ліззі тинялася по володіннях лелеки-коршака. Її чорні очі сердито, але неуважно шукали когось у натовпі перехожих. Час від часу вона наспівувала уривки безглуздих пісеньок, а в проміжках стискала свої дрібненькі білі зуби й цідила грубі слова, які часто можна було почути серед мешканців іст-Сайду. На Ліззі була шовкова зелена спідниця. Картата — коричневе з рожевим — кофта зграбно сиділа на ній. На пальці поблискувала обручка з великими фальшивими рубінами, з шиї на довгому, аж до колін, срібному ланцюжку звисав медальйон. Її туфлі з викривленими високими каблуками давно вже не знали щітки, великий капелюх навряд чи помістився б у діжку з-під борошна. Ліззі зайшла в кав’ярню “Синя сойка” з чорного входу. Вона сіла за столик і натиснула кнопку, як знатна леді, котра дзвонить, щоб їй подали екіпаж. Підійшов офіціант. Його широка усмішка і тихий голос виражали шанобливу фамільярність. Ліззі задоволено пригладила свою шовкову спідницю. Вона втішалася. Тут можна розпоряджатися, і тут їй прислужували. Це було все з тих жіночих привілеїв, що запропонувало дівчині життя. — Віскі, Томмі, — сказала вона. Так її посестри в багатих кварталах кажуть: “Шампанського, Джеймс”. — Слухаю, міс Ліззі. З чим бажаєте? — З зельтерською. Скажіть, Томмі, Малюк сьогодні заходив? — Ні, міс Ліззі, я його сьогодні не бачив. Офіціант не скупився на “міс Ліззі”: усі знали, що Малюк не пробачить нікому, хто принизить гідність його нареченої. — Я шукаю його, — мовила Ліззі, ковтнувши із склянки. — До мене дійшло, ніби він казав, що піде на танцюльки з Енні Карлсон. Хай тільки посміє! Червоноокий білий щур! Я його шукаю. Ви мене знаєте, Томмі. Ми з Малюком уже два роки заручені. Подивіться, ось обручка. Він казав, що вона коштує п’ятсот доларів. Хай тільки він посміє піти з нею на танцюльки. Що я зроблю? Серце виріжу йому з грудей. Ще віскі, Томмі. — Чи варто звертати увагу на плітки, міс Ліззі? — сказав офіціант, м’яко видушуючи слова із щілини над підборіддям. — Не може Малюк Меллалі кинути таку дівчину, як ви. Ще зельтерської? — Так, уже два роки, — повторила Ліззі, поволі заспокоюючись під магічним впливом алкоголю. — Я завжди гуляла вечорами надворі, бо вдома нічого було робити. Спершу тільки сиділа на ґанку і весь час дивилася на вогні та перехожих. А потім якось вулицею пройшов Малюк, глянув на мене, і я одразу вклепалася в нього. Коли він уперше напоїв мене, я проплакала вдома цілу ніч і мені дали прочухана за те, що заважала іншим спати. А тепер... Скажіть, Томмі, ви бачили коли-небудь цю Енні Карлсон? У неї тільки й краси, що перекис. О! Я його шукаю! Ви так і скажіть Малюкові, коли він зайде. Я йому покажу! Я йому серце виріжу! Так скажіть. Ще віскі, Томмі. Нетвердою ходою, але сторожко поблискуючи очима, Ліззі йшла вулицею. На порозі цегляного прибуткового будинку сиділо кучеряве дівча й замислено розглядало заплутаний мотузочок. Ліззі плюхнулася на поріг поряд з дитиною. Крива, непевна усмішка блукала по її розпашілому обличчю, а очі раптом стали ясними й щирими. — Давай я покажу тобі, як гратися в мотузок, — сказала вона, ховаючи запилені туфлі під зеленою шовковою спідницею. Поки вони сиділи там, у Клубі Опівнічників спалахнули святкові вогні. Раз на два місяці там влаштовувались бали. Члени клубу дуже цінували такі дні і старалися, щоб усе було парадно й розкішно. О дев’ятій годині в залі з’явився президент Клубу Малюк Меллалі під руку з дамою. Волосся було у неї золоте, як у Лорелеї. Вона говорила з ірландським акцентом, але її “так”, хоч воно й звучало як насмішкувате “отаке”, ніхто не сприйняв би за відмову. Вона плуталася в довгій спідниці, червоніла й усміхалась — усміхалась, дивлячись в очі Малюкові Меллалі. І коли вони зупинилися посеред кімнати на навощеній підлозі, сталося те, для відвернення чого безліч ламп світиться по ночах у багатьох кабінетах і бібліотеках. З кола глядачів вихопилась Доля — в зеленій шовковій спідниці, під псевдонімом “Ліззі”. Погляд у неї був суворий, очі — чорніші за агат. Вона не кричала, не хиталася. Зовсім не по-жіночому кинула одну-єдину лайку — улюблену Малюкову лайку — таким самим, як у нього, грубим голосом. А тоді на превеликий жах і сум’яття Клубу Опівнічників виконала хвалькувату обіцянку, яку дала офіціантові Томмі, виконала, наскільки вистачило довжини ножа та сили її руки. Потім у неї прокинувся інстинкт самозбереження... а може, то був інстинкт самознищення, інстинкт, який суспільство органічно приживило до дерева природи. Ліззі вибігла на вулицю й мов стріла помчала по ній — так у сутінках вальдшнеп летить через молодий лісок. Отоді й почалося — найбільша ганьба великого міста, його задавнена виразка, його скверна і приниження, його темна пляма, його вічне безчестя і злочин, заохочуваний, некараний, успадкований від часів глибокого варварства, почалося цькування людини. Тільки у великих містах ще зберігся цей жахливий звичай, у великих містах, де в цькуванні бере участь те, що називається витонченістю, цивілізацією і високою культурою. Вони гналися за нею — ревучий натовп батьків, матерів, коханців, дівчат — вони кричали, вищали, свистіли, кликали на допомогу, жадали крові. Добре знаючи дорогу, з однією думкою — скоріш би вже кінець — Ліззі мчала по знайомих вулицях, поки не відчула під ногами прогнилі дошки старої пристані. Ще кілька кроків — і добра мати Східна річка прийняла Ліззі в свої обійми, обійми замулені, але надійні, і за п’ять хвилин розв’язала задачу, над якою ночами при світлі вогнів сушать голови в тисячах пасторатів і коледжів. Кумедні сни бувають часом. Поети називають їх видивами, але видиви — це тільки сон білими віршами. Мені приснився кінець цієї історії. Сниться мені, ніби я на тому світі. Не знаю, як я там опинився. Мабуть, їхав поїздом надземної залізниці по Дев’ятій авеню, або прийняв патентовані ліки, чи намагався смикнути за ніс Джіма Джеффріса^[280], а може, вчинив ще щось необдумане. Як би не було, а я опинився там, серед великого натовпу, біля входу до судової зали, де відбувалося засідання. І час од часу вродливий величний ангел — судовий пристав — з’являвся в дверях і викликав: “Наступна справа! ” Поки я подумки перебирав свої земні гріхи й міркував, чи не спробувати довести своє алібі, пославшись на те, що я жив у штаті Нью-Джерсі, ангел — судовий пристав — відчинив двері й оголосив: — Справа номер 99852743! З натовпу бадьоро вийшов сищик у цивільному — їх там безліч, усі в чорному, наче пастори, і вони розштовхували нас, духів, точнісінько так, як, бувало, полісмени на грішній землі розштовхували людей, — отож вийшов сищик, тягнучи за руку... кого б ви думали? Ліззі! Судовий пристав втягнув її до зали й зачинив двері. Я підійшов до крилатого ангела і спитав його, що це за справа. — Дуже сумний випадок, — відповів він, склавши пучки пальців з налакованими нігтями. — Я спеціальний агент у земних справах, превелебний Джонс. Цю справу доручили мені. Дівчина вбила свого нареченого й позбавила життя себе. Виправдань у неї нема ніяких. У доповідній, яку я передав суду, факти викладено з усіма подробицями, усі вони підкріплені надійними свідченнями. Кара за гріх — смерть. Хвала Творцеві! З дверей зали вийшов судовий пристав. — Бідолашна дівчина, — сказав спеціальний агент у земних справах, превелебний Джонс, витираючи сльозу. — Це один з найсумніших випадків, які мені траплялись. Ясна річ, її... —... виправдали, — випередив його судовий пристав. — Ану, підійди сюди, Джонс. Дивись, аби тебе не списали на мило. Чи, може, тобі закортіло бути місіонером десь у Полінезії, га? Щоб більше не було таких несправедливих арештів, а то дістанеться тобі. А в цій справі треба арештувати он того рудого, неголеного, неохайного чоловіка, що сидить біля вікна й читає газету, поки його діти граються на вулиці! Ну, мерщій, мерщій повертайся! Дурний сон, правда ж? Останній листок^[281]
^{Переклад М. Дмитренка}

У невеличкому районі на захід від площі Вашінгтона вулиці показилися й розбились на вузькі смужки, що називаються проїздами. Ці проїзди утворюють химерні кути й повороти. Там одна вулиця перетинає навіть сама себе разів зо два. Якомусь художникові пощастило відкрити надзвичайно цінні властивості цієї вулиці. Уявімо собі, що збирач боргів з рахунком за фарби, папір та полотно, йдучи цим маршрутом, раптом стрічає самого себе, коли він уже повертається назад, не діставши в оплату жодного цента! Отож люди мистецтва незабаром налетіли в старий чудернацький Грініч-Вілідж^[282] у пошуках вікон, що виходять на північ, гостроверхих дахів XVIII століття, голландських мансард і низької квартирної платні. Потім вони притягли туди з Шостої авеню кілька олов’яних кухлів та одну-дві жаровні й утворили “колонію”. Студія Сью і Джонсі містилася на горищі присадкуватого триповерхового цегляного будинку. Джонсі — пестливе від Джоанна. Одна дівчина приїхала з штату Мен, друга — із штату Каліфорнія. Вони познайомилися за табльдотом у місцевому “Дельмоніко”, ресторанчику на Восьмій вулиці^[283], побачили, що їхні погляди на мистецтво, салат з листя цикорію та широкі рукави цілком збігаються, і вирішили найняти спільну студію. Це було в травні. А в листопаді холодний, невидимий пришелець, якого лікарі називають Пневмонією, почав бродити по колонії, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. По іст-Сайду цей зарізяка розгулював сміливо, ішов швидко, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом проїздів, насилу переставляв ноги. Містера Пневмонію не можна було назвати благородним старим джентльменом. Для цього підтоптаного задишкуватого бовдура з червоними кулацюрами мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів, навряд чи була тією дичиною, на яку дозволялося полювати. Проте він напосівся на неї, і тепер Джонсі, нездатна й поворухнутись, лежала на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь невеличкі шибки голландського вікна на глуху стіну сусіднього мурованого будинку. Одного ранку заклопотаний лікар порухом кошлатої сивої брови запросив Сью в коридор. — У неї один шанс... ну, скажімо, з десяти, — повідомив він, збиваючи ртуть у термометрі. — І цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити. Та коли люди починають діяти в інтересах гробаря, то вся фармакопея — марнота^[284]. Ваша маленька подруга вже вирішила, що ніколи не одужає. Які в неї були наміри на майбутнє? — Вона... вона хотіла намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку, — сказала Сью. — Намалювати? Дурниці! Чи нема у неї чогось такого, про що справді варто було б думати — наприклад, якогось хлопця? — Хлопця? — перепитала Сью голосом, схожим на звук натягнутої струни. — Хіба хлопець вартий... ні, докторе, нічого такого немає. — Ну, тоді це просто занепад сил, — підсумував лікар. — Я зроблю все, що тільки може наука, знаряддям якої я є. Але коли мій пацієнт починає рахувати карети в своїй похоронній процесії, я скидаю з цілющої сили ліків п’ятдесят процентів. Якщо вам удасться, щоб вона хоч раз спитала, який буде цієї зими новий фасон рукавів у пальтах, я зможу поручитися, що в неї буде один шанс не з десяти, а з п’яти. Коли лікар пішов, Сью вибігла в майстерню й плакала в японську паперову серветку, аж доки та геть не розмокла. Потім узяла креслярську дошку і, насвистуючи веселий мотивчик, незалежно ввійшла до кімнати. Джонсі, майже непомітна під ковдрою, лежала, повернувшись обличчям до вікна. Сью перестала насвистувати, подумавши, що Джонсі заснула. Вона прилаштувала дошку й почала малюнок тушшю — ілюстрацію до журнального оповідання. Молоді художники мусять мостити; свій шлях у Мистецтво, малюючи ілюстрації до журнальних оповідань, які молоді автори пишуть для того, щоб вимостити собі шлях у Літературу. Малюючи героя оповідання, ковбоя із штату Айдахо в елегантних штанях, з моноклем, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка. Очі у Джонсі були широко розплющені. Дівчина дивилась у вікно й лічила — лічила в зворотному порядку: — “Дванадцять”, — мовила вона і трохи згодом: “одинадцять”, — потім: — “десять” і “дев’ять”, — а тоді, майже одночасно: — “вісім” і “сім”. Сью стривожено подивилась у вікно. Що там лічити? Адже перед очима лише порожніє безмежно похмуре подвір’я та глуха стіна цегляного будинку на відстані двадцяти футів. До половини тієї стіни видряпався старезний плющ, вузлуватий і підгнилий біля коріння. Холодний подих осені струсив з нього листя, й було добре видно, як майже голі галузки рослини чіпляються за потріскані цеглини. — Що там таке, серденько? — спитала Сью. — Шість, — ледь чутно мовила Джонсі. — Тепер вони падають швидше. Три дні тому їх було майже сто. Аж голова боліла рахувати. А сьогодні вже легко. Он іще один упав. Тепер лишилося тільки п’ять. — П’ять чого, серденько? Скажи своїй Сьюді. — Листків. На плющі. Коли впаде останній, я помру. Я знаю це вже три дні. Хіба лікар нічого тобі не сказав? — Таких дурниць я ще ніколи не чула, — пирхнула Сью, чудово вдаючи зневагу. — Яке відношення має листя старого плюща до твого одужання? А ти ж, капосне дівчисько, так любила цей плющ! Не будь дурненькою. Бо ж іще сьогодні вранці лікар мені казав, що твої шанси одужати, та й то скоро... стривай, як же він сказав?.. Він сказав, що в тебе десять шансів проти одного! А це майже стільки, як у кожного з нас у Нью-Йорку, коли їдеш у трамваї або проходиш повз новий будинок. Спробуй-но тепер з’їсти бульйону і дай твоїй Сьюді докінчити малюнок, щоб можна було продати його редакції і купити своїй хворій дівчинці портвейну, а собі, ненажері, свинячих котлет. — Не треба більше купувати вина, — мовила Джонсі, не відриваючи погляду від вікна. — Он іще один полетів. А бульйону я не хочу. Залишилось усього чотири листочки. Я хочу, поки не стемніло, побачити, як одірветься останній. Тоді помру і я. — Джонсі, люба, — сказала Сью, схиляючись над ліжком, — ти можеш пообіцяти мені, що заплющиш очі й не дивитимешся у вікно, поки я закінчу роботу? Я повинна здати ці малюнки завтра. Мені потрібне світло, інакше я опустила б штору. — А чи не могла б ти малювати в другій кімнаті? — холодно спитала Джонсі. — Краще я побуду біля тебе, — відповіла Сью. — До того ж я не хочу, щоб ти весь час дивилась на ті дурні листки. — Тоді скажи мені, коли закінчиш, — заплющуючи очі, попросила Джонсі, бліда й непорушна, мов повалена статуя, — бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Мені хочеться розслабитись, ні за що не триматися й полетіти — дедалі нижче й нижче — як один з отих нещасних, виснажених листків. — Спробуй заснути, — порадила Сью. — Мені треба покликати сюди Бермана, щоб намалювати з нього відлюдька-золотошукача. Я вийду на хвилинку, не більше. А ти лежи й не рухайся, поки я не повернуся. Старий Берман був художником і жив на першому поверсі під ними. Йому вже перевалило за шістдесят, і борода в нього, як у скульптури Мікеланджело^[285] “Мойсей”, кільцями спускалася з його голови сатира на тіло карлика. У мистецтві Берман був невдахою. Сорок років тримав він у руках пензель, але й на крок не наблизився до своєї Музи, щоб хоч торкнутися краю її мантії. Він весь час збирався створити шедевр, але навіть не почав над ним роботи. Уже кілька років, як він не малював нічого, крім якоїсь мазанини — вивісок та реклам. На шматок хліба він заробляв, позуючи тим молодим художникам з колонії, які не могли платити натурникові-професіоналу. Він занадто багато пив і ще не облишив балачок про свій майбутній шедевр. Що ж до всього іншого, то це був буркітливий дідок, який нещадно знущався з усякої делікатності, у кому б вона не виявлялась, і дивився на себе як на сторожового пса, спеціально поставленого захищати двох молодих художниць у студії нагорі. Сью застала Бермана, від якого дуже тхнуло ялівцівкою, в його тьмяно освітленій комірчині внизу. В кутку стояв мольберт з підрамником, на якому було натягнуто чисте полотно, що вже двадцять п’ять років чекало перших штрихів шедевра. Сью розповіла старому про химери Джонсі й про свої побоювання відносно того, як би її подруга, легенька й тендітна, немов листок, не відлетіла від них, коли зв’язок із світом у неї ще послабшає. Старий Берман з червоними очима, які помітно сльозилися, галасливо виявив свою зневагу, знущаючись із таких ідіотських вигадок. — Що, — кричав він з жахливим німецьким акцентом, — хіба ще є такі дурні, щоб умирати через листя, яке осипається з клятого плюща? Вперше чую. Ні, не хочу позувати для вашого йолопа відлюдька! Як це ви дозволяєте їй забивати голову такими дурницями? Ах, маленька бідолашна міс Джонсі! — Вона дуже хвора й зовсім знесилена, — сказала Сью, — а від високої температури ще наче й схибнулася, бо в голові у неї повно всяких химер. Гаразд, містере Берман, якщо не хочете позувати мені, то й не треба. Просто я думаю, що ви гидкий старий... старий базіка. — Ви справжня жінка! — загорлав Берман. — Хто каже, що я не хочу позувати? Ану вперед. Я йду з вами. Півгодини я намагаюся пояснити, що готовий позувати. Боже мій! Тут зовсім непідходяще місце хворіти такій гарній дівчині, як міс Джонсі. Колись я намалюю шедевр, і ми всі виберемося звідси. Їй-бо, виберемося! Джонсі спала, коли вони піднялися нагору. Сью опустила штору аж до підвіконня й знаком веліла Берманові пройти в другу кімнату. Там вони зупинилися біля вікна й з острахом подивилися на плющ. Потім мовчки перезирнулись. Надворі вперто йшов холодний дощ із снігом. Берман у старій синій сорочці, зображаючи відлюдька-золотошукача, всівся на перекинутому догори дном чайнику, що правив за скелю. Наступного ранку, прокинувшись після короткого сну, Сью побачила, що Джонсі не зводить сумних, широко розплющених очей із опущеної зеленої штори. — Підніми її, я хочу подивитися, — пошепки наказала Джонсі. Сью стомлено послухалась. Неймовірна річ! Цілу ніч періщив дощ і шаленів рвучкий вітер, а на цегляній стіні ще виднів листок плюща. Один єдиний. Темно-зелений біля стебла, але з жовтизною тління й розкладу по зубчастих краях, він хоробро тримався на галузці за двадцять футів від землі. — Це останній, — мовила Джонсі. — Я думала, він неодмінно впаде вночі. Я чула, який був вітер. Сьогодні він упаде, тоді й я помру. — Та Бог з тобою! — сказала Сью, схиляючись змученим обличчям над подушкою. — Подумай хоч би про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що буде зі мною? Джонсі не відповіла. Душі, яка лаштуєтеся вирушити в далеку таємничу подорож, усе на світі стає чуже. Невідчепна думка про смерть опановувала Джонсі дедалі дужче в міру того, як одна по одній слабшали ниточки, що зв’язували її з подругою і всім земним. День повільно минув, але навіть у присмерку вони бачили на тлі цегляної стіни, що самотній листок плюща тримається на своїй ніжці. А потім, коли настала ніч, знову зірвався північний вітер, знов у вікна періщив дощ, тарабанячи по низьких голландських карнизах. Коли розвидніло, Джонсі безжально звеліла підняти штору. Листок плюща був ще на своєму місці. Джонсі лежала й довго дивилась на нього. А потім озвалася до Сью, яка на газовій плитці розігрівала для неї курячий бульйон. — Я була поганим дівчиськом, — сказала Джонсі. — Щось примусило цей останній листок залишитись там, де він є, щоб показати, яка я була противна. Це гріх — хотіти вмерти. Тепер ти можеш дати мені трохи бульйону й молока з портвейном... Або ні, принеси спочатку дзеркало, потім обклади мене подушками — я сидітиму й дивитимусь, як ти готуєш їсти. Через годину вона сказала: — Сьюді, я сподіваюсь намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку. Удень прийшов лікар, і Сью, проводжаючи його, знайшла привід вийти в коридор. — Шанси рівні, — сказав лікар, потискуючи худеньку тремтячу руку Сью. — Гарний догляд — і ви виграєте. А тепер я повинен навідатися ще до одного хворого, тут унизу. Його прізвище Берман, здається, він художник. Теж пневмонія. Він старий, немічний, а хвороба в тяжкій формі. Надії ніякої, але сьогодні його заберуть до лікарні, там йому буде зручніше. Наступного дня лікар сказав Сью: — Небезпека минула. Ви перемогли. Тепер харчування й догляд — і більше нічого не треба. А надвечір того ж дня Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, умиротворено плетучи дуже синій і зовсім непотрібний вовняний шарф, і однією рукою — разом з подушками та плетивом — обняла подругу. — Мені треба щось тобі розповісти, біле мишенятко, — сказала вона. — Сьогодні в лікарні від запалення легенів помер містер Берман. Він хворів тільки два дні. Позавчора вранці двірник знайшов старого в його кімнаті безпорадного від страждань. Його черевики й одяг геть промокли й були холодні як лід. Ніхто не міг збагнути, куди він ходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який ще горів, драбину, перетягнуту в інше місце, кілька розкиданих пензлів і палітру, на якій було змішано зелену та жовту фарби. А тепер подивись у вікно, люба, на останній листок плюща. Тебе не дивувало, що він ні разу не затремтів і не колихнувся від вітру? Ах, сонечко, це і є шедевр Бермана, він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок. Пором нездійснених мрій^[286]
^{Переклад М. Рябової}

⇐ Предыдущая 28 29 30 31 323334 35 36 37 Следующая ⇒