Annotation 11 страница

Один долар вісімдесят сім центів. Це було все. Із них шістдесят центів — монетками по одному центу. Вона відвойовувала кожну монетку, торгуючись із бакалійником, зеленярем, м’ясником так запекло, що аж вуха палали від мовчазного осуду її скупості, викликаної надмірною ощадливістю. Делла тричі перелічила гроші. Один долар вісімдесят сім центів. А завтра Різдво. Що було діяти — хіба впасти на стару, потерту маленьку кушетку і заплакати. Так Делла і зробила. З цього маємо дійти повчального висновку, що життя складається зі сліз, зітхань, усмішок, причому зітхання переважають. Поки господиня переходить поступово від першої стадії до другої, огляньмо її господу. Мебльована квартира за вісім доларів на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсім убога, але щось спільне з цим поняттям, безперечно, має. Внизу, у вестибюлі, скринька для листів, у щілину якої не ввійшов би жоден лист, і кнопка електричного дзвоника, з якої жодному смертному не пощастило б витиснути ніякого звуку. На дверях була ще прикріплена картка з написом “М-р Джеймс Діллінгем Янг”. Слово “Діллінгем” розтягнулось на всю довжину в той недавній час процвітання, коли власник цього імені одержував тридцять доларів на тиждень. Тепер він заробляв тільки двадцять доларів, і літери в слові “Діллінгем” поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитись їм до скромного, без претензій “Д”. Та хоч коли містер Джеймс Діллінгем Янг, приходячи додому, піднімався у свою квартиру на верхньому поверсі, його завжди зустрічав вигук “Джім! ” і гарячі обійми місіс Джеймс Діллінгем Янг — її ви вже знаєте як Деллу. А це й справді так гарно! Делла перестала плакати і провела пуховкою по щоках. Вона стояла біля вікна, сумно дивлячись на сірого кота, який прогулювався по сірому паркану в сірому дворі. Завтра Різдво, а у неї тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джімові! Вона місяцями економила буквально кожен цент, і ось це все, що вдалося зібрати. За двадцять доларів на тиждень далеко не заїдеш. Витрати були більші, ніж вона розраховувала. Витрати завжди більші. Тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джімові! Її Джімові! Багато щасливих годин провела вона, роздумуючи, що б таке подарувати йому на Різдво. Щось особливе, рідкісне, коштовне, хоч трохи гідне високої честі належати Джімові. Між вікнами кімнати стояло трюмо. Можливо, вам ніколи не випадало дивитися в трюмо у восьми-доларовій мебльованій квартирі. Дуже худа і дуже рухлива людина, спостерігаючи швидку зміну своїх відображень у його довгих та вузьких дзеркалах, може дістати досить точне уявлення про свою зовнішність. Делла була струнка, і їй пощастило опанувати це мистецтво. Вона раптом одійшла од вікна і зупинилась перед дзеркалом. Очі її сяяли, як діаманти, але за якихось двадцять секунд лице втратило свої кольори. Вона хутенько висмикнула шпильки і розпустила своє довге волосся. У подружжя Джеймс Діллінгем Янг було дві речі, якими вони дуже пишалися. Одна — це золотий годинник Джіма, що належав колись його батькові та дідові, друга — волосся Делли. Якби цариця Савська^[192] жила в будинку навпроти, Делла часом, помивши голову, сушила б своє волосся біля вікна, щоб затьмарити блиск оздоб і коштовностей її величності. Якби цар Соломон^[193]був швейцаром у будинку, де вони жили, і зберігав би всі свої скарби в підвалі, Джім, проходячи повз нього, завжди діставав би свій годинник, щоб побачити, як Соломон рве собі бороду від заздрощів. Прекрасне волосся Делли розсипалось каштановими хвилями, сяючи, мов струмені водоспаду. Воно спадало нижче її колін і вкривало, наче плащем, майже всю її постать. Потім вона знову, нервуючи і поспішаючи, підібрала його. Завагавшись, постояла якусь мить нерухомо, і дві чи три сльози впали на потертий червоний килим. Мерщій надіти старенький коричневий жакет і старенький коричневий капелюшок! Махнувши спідницею, Делла кинулася до дверей і вибігла з дому на вулицю, а в очах у неї ще поблискували діамантовими краплями сльози. Вона зупинилась перед дверима з вивіскою: “М-м Софроні. Найрізноманітніші вироби з волосся”. Делла вибігла на другий поверх і спинилася, переводячи дух, серце її швидко билося. Мадам Софроні була здоровенна білява жінка з сухими манерами. — Чи не купите ви моє волосся? — спитала Делла. — Я купую волосся, — відповіла мадам. — Зніміть капелюшок, треба подивитися, що за товар. Знову заструменів каштановий водоспад. — Двадцять доларів, — сказала мадам, звично зважуючи в руці волосся. — Давайте мерщій, — промовила Делла. Дві години після цього пролетіли на рожевих крилах — вибачайте за банальну метафору. Делла бігала по крамницях, шукаючи подарунок Джімові. Нарешті знайшла. Безперечно, ця річ була створена для Джіма, і тільки для нього. Нічого схожого не було в жодній іншій крамниці, вона вже все перевернула там догори дном. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простий і строгий, він привертав увагу коштовністю матеріалу, з якого був зроблений, а не мішурним блиском — саме такими мають бути всі гарні речі. Він навіть був гідний годинника. Побачивши його, Делла відразу дійшла думки, що ланцюжок повинен належати Джімові. Він був такий, як Джім. Скромність і гідність — ці якості були у них обох. За ланцюжок довелося заплатити двадцять один долар. У Делли лишилося ще вісімдесят сім центів, і вона поспішила додому. З таким ланцюжком Джім у будь-якому товаристві зможе дістати свій годинник, глянути, котра година, бо хоч який чудовий був той годинник, а Джім іноді дивився на нього крадькома, бо висів він не на ланцюжку, а на старому шкіряному ремінці. Коли Делла повернулася додому, її захоплення трохи вщухло, натомість з’явилися передбачливість та розсудливість. Вона дістала щипці для завивання, запалила газ і почала виправляти спустошення, вчинені великодушністю та любов’ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогі друзі, велетенська праця. За сорок хвилин її голова вкрилася дрібними кучериками і Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втік з уроків. Довгим, уважним і критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало. “Якщо Джім не вб’є мене з першого погляду, — подумала, то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на хористку з Коні-Айленда. Але що, що могла б я зробити з одним доларом і вісімдесятьма сімома центами?! ” О сьомій годині кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плиті, чекаючи, коли на ній смажитимуться котлети. Джім ніколи не спізнювався. Делла затиснула в руці платиновий ланцюжок і сперлася на краєчок стола біля вхідних дверей. Невдовзі вона почула його кроки внизу на сходах і на мить зблідла. Вона мала звичку звертатися до Бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життєвих дрібниць і тепер швиденько зашепотіла: — Господи, зроби, будь ласка, так, щоб я все ще сподобалася йому! Двері відчинилися, Джім увійшов і причинив їх. Його худе обличчя було заклопотане. Бідолаха, в двадцять два роки він мав годувати сім’ю! Йому давно треба було купити нове пальто, і рукавичок у нього не було. Джім увійшов і завмер, наче сетер, що збирається кинутися на перепелицю. Його очі спинилися на Деллі, в них був вираз, якого вона не могла зрозуміти, і їй стало страшно. Це не були ні гнів, ні здивування, ні докір, ні жах — жодне з тих почуттів, яких вона могла сподіватись. Він просто пильно дивився на неї, і на обличчі у нього був отой дивний вираз. Делла зіскочила з столу і кинулась до нього. — Джіме, милий, — вигукнула вона, — не дивись так на мене! Я обстриглась і продала волосся, бо я б не пережила, якби нічого не змогла подарувати тобі на Різдво. Воно знову виросте! Ти ж не гніваєшся, ні? Я повинна була це зробити. Волосся у мене росте дуже швидко. Поздоров мене з Різдвом, Джіме, і будьмо щасливі. Ти ж навіть не знаєш, який гарний, чудовий подарунок я приготувала для тебе! — Ти обстригла волосся? — насилу спитав Джім так, наче він не міг усвідомити цього очевидного факту, хоч його мозок напружено працював. — Обстригла і продала його, — відповіла Делла. — Але ж я тобі все одно подобаюсь? Я ж така сама, тільки з коротким волоссям! Джім здивовано оглянув кімнату. — То, виходить, твого волосся вже нема? — спитав він з якимсь безглуздим виразом. — І не шукай його, не знайдеш, — відповіла Делла, — кажу ж тобі: я його продала — обстригла і продала. Сьогодні свят-вечір, Джіме. Будь зі мною ласкавий, це ж я зробила для тебе. Можливо, волосся на моїй голові і можна було б перелічити, — в її голосі раптом прозвучала глибока ніжність, — але ніхто й ніколи не зможе виміряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джіме? І Джім раптом наче прокинувся від важкого сну. Він обняв свою Деллу. Будьмо скромні — відвернімося на якихось десять секунд і займімося чимось іншим. Подумаймо, наприклад, яка різниця між вісьмома доларами на тиждень і мільйоном на рік? І математик, і мудрець дадуть неправильні відповіді. Волхви принесли коштовні дари, але серед них не було одного. Цей туманний натяк ми роз’яснимо пізніше. Джім витяг з кишені свого пальта пакуночок і кинув його на стіл. — Зрозумій мене правильно, Делл, — сказав він. — Ніяка стрижка, ніякі нові зачіски не примусять, щоб я розлюбив тебе, дівчинко. Але розгорни цей пакунок і ти зрозумієш, чому я спершу трохи розгубився. Білі спритні пальчики розірвали мотузку й папір. Пролунав крик захвату, а на зміну йому — ой леле! — прийшли, як то буває тільки у жінок, потоки сліз та зойки. Довелось негайно вдатися до всіх заспокійливих засобів, які тільки були у господаря квартири. Річ у тім, що на столі лежали гребінці, набір гребінців — бічні й задні, — якими Делла давно любувалася на одній з бродвейських вітрин. Чудові гребінці, справжні черепахові, прикрашені по краях дрібними коштовними каменями, і саме того відтінку, що пасував би до її волосся. Гребінці коштували дорого, вона знала це, і її серце давно вже нило від того, що не було ніякої надії купити їх. Тепер вони належали їй, але де ж ті коси, що їх прикрасили б ці довгождані гребінці. А проте вона міцно притисла їх до грудей, підвела нарешті затуманені сльозами очі, всміхнулась і промовила: — У мене дуже швидко росте волосся, Джіме! Делла підскочила, як ошпарене котеня, і вигукнула: — О господи! Джім ще не бачив свого чудового подарунка. Вона хутенько подала йому на долоні ланцюжок. Матовий коштовний метал, здавалося, засяяв відбитим світлом її гарячої і щирої радості. — Ну, правда ж гарний, Джім? Я обнишпорила все місто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитись, котра година, хоч сто разів на день. Дай-но мені свій годинник. Я хочу побачити, який вигляд він матиме з ланцюжком. Але Джім не послухався — він ліг на кушетку, заклав руки під голову і всміхнувся. — Делл, — сказав, — давай сховаємо свої подарунки до іншого часу. Вони занадто гарні, щоб так зразу ними користуватись. Я продав годинник, щоб купити тобі гребінці. А тепер, гадаю, пора смажити котлети. Волхви, ті, що принесли дари немовляті у яслах, були, як ви знаєте, мудрі люди, надзвичайно мудрі люди. Вони винайшли звичай робити різдвяні подарунки. Бо вони були мудрі, і дари їхні були мудрі, можливо їх можна було навіть замінити, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповів вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей, які жили у восьмидоларовій квартирі і зовсім немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своїми скарбами. Але до відома мудреців наших днів слід сказати, що з усіх, хто робив подарунки, ці двоє були наймудріші. З усіх, хто приносить і приймає дари, наймудріші тільки такі, як вони. Це всюди так. Вони і є волхви.

В антракті^[194]
^{Переклад Ю. Іванова}

Травневий місяць яскраво осявав приватний пансіон місіс Мерфі. Заглянувши до календаря, ви дізнаєтесь, що в той вечір його промені, крім того, освітлювали досить велику площу. Гарячка весни була у розпалі, а слідом за нею скоро мала прийти і сінна гарячка. В парках з’явилися молоді зелені листочки і закупники з західних та південних штатів. Розцвітали квіти й процвітали курортні агенти; повітря і вироки суду ставали м’які; скрізь грали шарманки, фонтани і картярі. Вікна пансіону місіс Мерфі були відчинені. Купка пожильців сиділа на високому ґанку на круглих та пласких матах, схожих на млинці. Біля одного вікна на другому поверсі місіс Мак-Каскі ждала свого чоловіка. Вечеря остигала на столі. Жар з неї переходив у місіс Мак-Каскі. О дев’ятій прийшов Мак-Каскі. На руці у нього було пальто, а в зубах люлька. Він вибачився перед пожильцями за те, що потурбував їх, вибираючи, куди б поставити ногу в черевику найбільшого розміру. Увійшовши до кімнати, він був приємно здивований. Замість конфорки від плити або машинки для картопляного пюре, від ударів яких йому звичайно доводилось уникати, в нього полетіли тільки слова. Мак-Каскі вирішив, що ласкавий травневий місяць пом’якшив серце його дружини. — Чула я вже, — долетіло до нього замість кухонного посуду — і як ти вибачаєшся перед усякою поганню, що незграбними ногами наступив їй на хвіст, у жінки на шиї ладен танцювати, і хоч би що, а я його, негідника, жду не діждусь, аж очі болять і вечеря простигла, купила її на останні гроші, ти ж пропиваєш по суботах у Галлегера всю зарплатню, а сьогодні вже двічі приходив по гроші чоловік від газової компанії. — Жінко! — сказав Мак-Каскі, кидаючи пальто і капелюх на стілець. — Цей галас псує мені апетит. Нехтуючи ввічливістю, ти руйнуєш цемент, що скріплює цеглини у фундаменті суспільства. Коли дами перегороджують дорогу, то джентльмен повинен попросити дозволу пройти між ними, це просто вияв його дотепності. Чи не досить тобі виставляти своє свиняче рило у вікно, може, ти краще даси мені їсти? Місіс Мак-Каскі важко підвелась і підійшла до плити. В її руках було щось таке, що примусило містера Мак-Каскі насторожитися. Коли куточки її губ опускалися вниз, це, наче барометр, віщувало град горщиків та казанків, фаянсових, емальованих, чавунних. — Ага, свиняче рило? — сказала місіс Мак-Каскі і шпурнула у свого володаря повну каструлю з тушеною ріпою. Мак-Каскі не був новаком у таких дуетах. Він знав, що чекає його після вступу. На столі лежав шматок смаженої свинини, прикрашений трилисником. Цим він і відповів, після чого негайно одержав від жінки хлібний пудинг у полив’яній мисці. Шматком швейцарського сиру чоловік влучив місіс Мак-Каскі під око. Вона кинула в нього кофейник, повний гарячої, чорної, не позбавленої запаху рідини. Цим закінчувалося меню, а відповідно мала б закінчитися й битва. Але Мак-Каскі не належав до відвідувачів дешевих ресторанів. Хай злиденна богема вважає, що кава — це вже кінець обіду. Хай собі порушує світські норми. Він вчинить хитріше. Він з досвіду знав, що є ще миски для миття рук. У пансіоні Мерфі їх не було, але під рукою був чудовий замінник. Він, тріумфуючи, шпурнув миску для умивання в голову своїй дружині-супротивниці. Місіс Мак-Каскі вчасно ухилилася. Вона схопила праску, з допомогою якої сподівалась остаточно покінчити цю гастрономічну дуель. Але голосний крик унизу спинив її та містера Мак-Каскі і примусив їх укласти перемир’я. “Це знову Джон Мак-Каскі з своєю хазяйкою, — роздумував полісмен. — Піти розборонити їх, чи що? Ні, не піду. Вони люди сімейні, розваг у них мало. Видно, вже скоро закінчать. Не позичатимуть же вони тарілок у сусідів”. І саме в цю мить на нижньому поверсі почувся пронизливий зойк, в якому були жах і невимовне горе. — Мабуть, кіт, — промовив полісмен Клірі і швидко пішов геть. Пожильці, що сиділи на східцях ґанку, переполошились. Містер Тумі, страховий агент за походженням і дослідник життєвих явищ за фахом, зайшов у будинок, щоб з’ясувати причини зойку. Він повернувся і приніс новину: зник Майк — хлопчик місіс Мерфі. Слідом прийшла і сама місіс Мерфі — двісті фунтів слів та істерики, — хапаючи повітря руками та волаючи до небес про втрату тридцяти фунтів ластовиння й пустощів. Звичайно, вульгарне видовище, але містер Тумі сидів поряд модистки міс Пурді, і їхні руки співчутливо зустрілися. Сестри Уолш, дві старі діви, які завжди нарікали на галас у коридорах, відразу ж спитали, чи не дивилися за стоячим годинником: може, хлопець там сховався. Майор Гріг, що сидів із своєю гладкою жінкою на верхньому східці, підвівся і застебнув свій сюртук. — Малий пропав? — вигукнув він. — Я обшукаю все місто. Його жінка ніколи не дозволяла йому ввечері виходити з дому. Але тепер вона мовила баритоном: — Іди, Людовик! Хто бачить горе матері і не поспішає на допомогу, у того кам’яне серце. — Дай мені якихось тридцять або... шістдесят центів, моя мила, — сказав майор. — Діти, загубившись, іноді заходять дуже далеко. Може, мені доведеться їхати трамваєм. Старий Денні — з великої кімнати у двір на четвертому поверсі, — який сидів на нижньому східці і при світлі вуличного ліхтаря читав газету, перегорнув сторінку, дочитуючи статтю про страйк теслярів. Місіс Мерфі репетувала, звертаючись до місяця: — О-о, де мій Майк, ради Господа Бога, де ж мій маленький синочок? — Коли ви його востаннє бачили? — спитав старий Денні, зазираючи одним оком у замітку про спілку будівельників. — Ой, — голосила місіс Мерфі, — може, вчора, а може, чотири години тому. Не знаю. Але ж його нема, нема мого маленького синочка Майка. Ще сьогодні вранці він грався на тротуарі, чи це було в середу? Я така заклопотана, що важко все запам’ятати. Але я обшукала будинок від горища до підвалів, і ніде його нема. О-о, ради Господа Бога... Мовчазне, похмуре, величезне місто завжди витримувало нападки своїх ганьбителів. Вони кажуть, що місто холодне, як залізо, що в його грудях нема ні краплі жалості; вони порівнюють його вулиці з дикими лісами, з пустелями вистиглої лави. Але під твердим панциром краба можна знайти смачне й соковите м’ясо. Можливо, інше порівняння звучало б тут краще. Проте ніхто не повинен сприймати це як образу. Ми не назвали б крабом того, хто не має добрих, великих клешень. Ніяке лихо не вражає просте людське серце більше, ніж втрата дитини. Дитячі ноженята такі непевні й слабенькі, а дороги незнані і такі круті. Майор Гріг хутко звернув за ріг, і пройшовши трохи вулицею, заглянув у ресторанчик Біллі. — Дайте-но мені чарочку горілки, — сказав він офіціантові. Чи не бачили ви такого кривоногого мурзатого чортеняти років шести, воно десь тут заблукало? На східцях містер Тумі, як і раніше, тримав міс Пурді за руку. — Подумати тільки про це миле дитятко! — мовила міс Пурді. Воно загубило свою мамусю і, може, попало вже під ковані копита коней, коли ті мчать галопом. О, який жах! — І справді, — погодився містер Тумі, потискуючи їй руку. Може, піти й мені та пошукати його? — Треба було б, — сказала міс Пурді. — Але ж, Господи, ви, містер Тумі, такий запальний, такий сміливий і відчайдушний, що коли з вами трапиться якесь лихо, тоді ж... Старий Денні, водячи пальцем по рядках, читав про угоду, досягнуту з допомогою арбітражної комісії. На другому поверсі містер і місіс Мак-Каскі підійшли до вікна, щоб віддихатись. Містер Мак-Каскі зігнутим пальцем зчищав із своєї жилетки тушковану ріпу, а його дружина витирала сльози на очах, бо туди попала сіль із смаженої свинини. Почувши внизу зойки, вони висунули голови у вікно. — Пропав маленький Майк, — тихо сказала місіс Мак-Каскі, — такий хороший пустунчик, красивий, мов янголятко! — Зник хлопчина? — озвався містер Мак-Каскі, перехиляючись через підвіконня. — Це зовсім погано. Діти — то інша річ. Якби це пропала жінка, я б і слова не сказав, без них багато спокійніше жити. Не звертаючи уваги на цю шпильку, місіс Мак-Каскі поклала чоловікові руку на плече. — Джоне, — мовила вона сентиментально, — загубився синок місіс Мерфі. Загубився в такому великому місті. Йому було всього шість років. Джоне, це ж і нашому було б стільки, якби він народився шість років тому. — Але ж не народився, — сказав містер Мак-Каскі, дотримуючись фактів. — А якби народився, Джоне, яке горе спіткало б нас сьогодні ввечері. Наш малий Філан заблудився в цьому місті чи, може, його вкрали! — Дурниці ти верзеш, — відповів містер Мак-Каскі. — Ми назвали б його Пат, на честь мого старого у Кентрімі. — Брешеш! — без гніву озвалася місіс Мак-Каскі. — Мій брат був вартий десяти дюжин твоїх болотяників Мак-Каскі. На його честь ми й назвали б хлопчика. — Вона перехилилась через підвіконня і дивилась на метушню внизу. — Джоне, — сказала ніжно місіс Мак-Каскі, — вибач, я погарячкувала. — Це правда, — відповів чоловік, — пудинг був гарячий. А за ним одразу ще гарячіша ріпа й кава! Таки й справді гаряча вечеря. Місіс Мак-Каскі поклала свою руку на руку чоловіка і погладила його шершаву долоню. — Ти чуєш, як побивається бідна місіс Мерфі, — сказала вона. — Просто жах, коли дитина загубиться в такому великому місті. Якби це трапилося з нашим маленьким Філаном, моє серце не витримало б. Містер Мак-Каскі незграбно вивільнив свою руку, але відразу обняв жінку за плечі. — Воно, звісно, дурниці, — промовив він грубувато, — але й для мене це було б як гострий ніж у серце, якби нашого малого... Пата викрали або ще щось із ним трапилось. Тільки ж у нас ніколи не було дітей. Часом я поводжуся з тобою погано і грубо, Джуді. То ти забудь про це. Вони вдвох перехилились у вікно, стежачи за драмою, що розгорталася внизу. Довго вони так сиділи. Натовп хвилювався на тротуарі, люди штовхалися, запитували, наповнювали вулицю пустопорожніми чутками та припущеннями. Місіс Мерфі була в тому натовпі наче велика пухка гора, по якій спливав цілий водоспад сліз. Гінці з’являлись і йшли геть. Раптом шум голосів і гамір перед пансіоном стали гучніші. — Що там таке, Джуді? — спитав Мак-Каскі. — Це голос місіс Мерфі, — озвалась його дружина, прислухаючись. — Каже, що знайшла Майка у себе в кімнаті під ліжком, спав за сувоєм старого лінолеуму. Містер Мак-Каскі зареготав. — Оце тобі твій Філан, — насмішкувато вигукнув він. — Хай йому чорт! Пат ніколи не втнув би такої штуки. Коли б хлопця, якого у нас нема, вкрали або ж він десь зник, дідько з ним, хай би його звали Філан і хай би він ховався під ліжком, як погане щеня. Місіс Мак-Каскі важко підвелась і попрямувала до буфета, куточки її рота опустилися. Коли натовп розійшовся, полісмен Клірі знову з’явився з-за рогу. Здивовано глянув на вікна квартири Мак-Каскі, звідки, як і раніше, чути було брязкіт тарілок, каструль та іншого кухонного начиння. Полісмен Клірі витягнув з кишені годинника. — Щоб я не зійшов з цього місця! — вигукнув він. — За моїм годинником Джон Мак-Каскі з дружиною б’ються вже годину з чвертю. Хазяйка важча від нього, мабуть, фунтів на сорок. Боже, додай йому сили! Полісмен Клірі знову завернув за ріг. Старий Денні згорнув газету і мерщій рушив на ґанок, бо місіс Мерфі саме збиралася замикати двері на ніч. Кімната на горищі^[195]
^{Переклад Ю. Іванова}

Спочатку місіс Паркер показує вам квартиру з кабінетом та приймальнею. Не наважуючись перервати її, ви слухаєте, як вона описує вигоди цієї квартири і високі достоїнства джентльмена, котрий жив у ній цілих вісім років. Нарешті знаходите в собі сили і, заїкаючись, признаєтеся, що ви не лікар і не дантист. Місіс Паркер сприймає це ваше признання так, що ви назавжди перестаєте поважати своїх батьків, які не дали вам професії, відповідної до кабінету і приймальної місіс Паркер. Потім ви піднімаєтесь по сходах і вже на другому поверсі оглядаєте квартиру вікнами у двір за вісім доларів на тиждень. Пояснення, які дає місіс Паркер на другому поверсі, переконують вас, що ці кімнати варті всіх дванадцяти доларів — стільки й платив за них містер Тузенберрі, поки не виїхав у Флоріду доглядати апельсинову плантацію свого брата поблизу Палм-Біч, де проводить кожну зиму і місіс Макінтайр, яка живе у двох кімнатах з вікнами на вулицю, з окремою ванною. Ви все це слухаєте, а проте зрештою набираєтесь мужності пробелькотіти, що хотіли б подивитися щось ще дешевше. Якщо ви переживете презирство, з яким сприйняла це бажання місіс Паркер, вас поведуть оглянути велику кімнату містера Скіддера на третьому поверсі. Кімната містера Скіддера не здається внайми. Він просиджує в ній цілі дні, пише п’єси і курить цигарки. Але кожного, хто шукає квартиру, приводять сюди помилуватись ламбрекенами. Після таких відвідин містер Скіддер від страху, що його можуть вигнати, звичайно віддає частину боргу за кімнату. Тоді — о, тоді! — якщо ви ще тримаєтесь на ногах, стискаючи гарячою рукою в кишені мокрі від поту три долари, і хрипким голосом оповіщаєте про свою гидку і гідну осуду бідність, місіс Паркер перестає супроводжувати вас. Вона голосно гукає: “Кларо! ”, повертається до вас спиною і йде вниз. Після цього Клара, служниця-негритянка, веде вас по вкритих доріжкою вузеньких, крутих, мов корабельний трап, сходах на четвертий поверх і показує Кімнату на Горищі. Ця кімната площею сім на вісім футів міститься посеред будинку. По обидва боки її розташовано темні комірки. У кімнаті є залізне ліжко, умивальник і стілець. Полиця править за стіл і шафу. Чотири голі стіни кімнати сходяться над вами, мов віко труни. Рука у вас тягнеться до горла, ви задихаєтесь, дивитесь угору, як з колодязя, — і з полегкістю зітхаєте: через невеличке віконце в стелі видніє квадратик безмежної блакиті. — Два долари, сер, — каже Клара напівпрезирливо, напівпривітно. Якось, шукаючи кімнату, сюди прийшла міс Лісон. Вона тягла на собі друкарську машинку, зроблену з розрахунку на те, що її носитиме набагато огрядніша жінка. Міс Лісон була дуже маленька дівчина, а її очі та волосся, здавалося, ще росли, хоч сама вона вже й перестала рости, і наче хотіли сказати: “Ой дівчино, чому ж ти відстаєш од нас? ” Місіс Паркер показала їй квартиру з кабінетом та приймальнею. — У цій шафі, — казала вона, — ви можете тримати кістяк, або ліки, чи вугілля... — Та я ж не лікар і не дантист, — промовила міс Лісон, здригнувшись. Місіс Паркер окинула її скептичним, повним презирства крижаним поглядом, який вона зберігала для тих, хто не мав щастя стати лікарем чи дантистом, і повела її на другий поверх у квартиру з вікнами на подвір’я. — Вісім доларів? — спитала міс Лісон. — Ні, нізащо! Я не можу собі цього дозволити. Я тільки бідна дівчина, яка сама собі заробляє на хліб. Покажіть мені що-небудь вище, але щоб ціна була нижча. Коли постукали у двері містера Скіддера, він схопився і недокурки розлетілися по підлозі. — Вибачайте, містере Скіддер, — з демонічною посмішкою сказала місіс Паркер, помітивши, як той зблід. — Я не знала, що ви вдома. Я запросила цю жінку подивитися на ваші ламбрекени. — Вони справді дуже симпатичні, — сказала міс Лісон, усміхаючись саме так, як це роблять ангели. Коли вони пішли, містер Скіддер заходився викреслювати із своєї останньої (невиданої) п’єси високу чорняву героїню і вписувати замість неї маленьку й пустотливу, з важкими блискучими косами і жвавим обличчям. — Анна Хелд накинеться на цю роль, — промовив сам до себе містер Скіддер, задираючи ноги аж до ламбрекенів і зникаючи в цілій хмарі диму, наче якась повітряна каракатиця. Незабаром оклик “Кларо! ”, що пролунав як на сполох, сповістив світ про стан гаманця міс Лісон. Чорний домовик схопив її, підняв по пекельних сходах, кинув у склеп, куди ледь проникало десь зверху тьмяне світло, і пробурмотів грізні кабалістичні слова: “Два долари! ”. — Я згодна, — зітхнула міс Лісон, сідаючи на скрипуче залізне ліжко. Міс Лісон щодня ходила на роботу. Ввечері вона приносила додому списані папери і передруковувала їх на своїй машинці. Часом ввечері у неї не було роботи, і тоді вона, звичайно разом з іншими пожильцями, сиділа на східцях високого ґанку. Природа не призначала міс Лісон для горища. То була весела, повна ніжності та химерних фантазій дівчина. Якось вона дозволила містерові Скіддеру прочитати їй три акти своєї великої (неопублікованої) комедії “Це не Дитина, або Спадкоємець Підземки”. Щоразу, коли міс Лісон могла посидіти якусь годинку на східцях, чоловіків, що мешкали в домі, охоплювала радість. Але міс Лонгнекер, висока блондинка, яка викладала в міській школі і на все, що тільки їй казали, відповідала: “От уже, справді! ”, сідала на верхньому східці і презирливо сопіла. А міс Дорн, яка працювала в універсальному магазині і щонеділі їздила на Коні-Айленд стріляти в тирі по пливучих качках, сідала на нижньому східці й теж невдоволено сопіла. Міс Лісон сідала на середньому східці, і чоловіки швидко збиралися навколо неї. Найперше містер Скіддер, який подумав відвести їй головну роль у романтичній (нікому не розказаній) інтимній драмі з реального життя. І ще містер Гувер, сорока п’яти років, гладкий, добре забезпечений і дурний. І ще дуже молодий містер Івенс, який навмисне починав глухо кашляти, щоб вона просила його покинути курити. Чоловіки дійшли думки, що вона “дуже весела й компанійська”, але сопіння на верхньому та нижньому східцях було нестерпне. Дозвольте на якийсь час припинити хід нашої драми, поки Хор підійде до рампи і проллє елегійну сльозу на гладку комплекцію містера Гувера. Труби оповістять про те, яким згубним є ожиріння, якого прокляття заслуговує неповороткість, яке це лихо — гладкість. Спробуйте вникнути, і ви зрозумієте, що Фальстаф^[196] міг би мати більше романтики на тонну ваги, ніж хирлявий, мов обтягнутий шкірою кістяк, Ромео^[197]. Коханець має право зітхати, але він не повинен пихтіти. Гладкі чоловіки приречені танцювати у почті Момуса^[198]. Марно битиметься найвірніше серце над п’ятдесятидвохдюймовою талією. Геть, Гувере! Гувер, сорока п’яти років, добре забезпечений і дурний, міг би полонити саму Єлену Прекрасну^[199]; Гуверові, сорока п’яти років, добре забезпеченому, дурному і гладкому, судилося пропасти. Ніколи ти не мав жодного шансу на успіх, Гувере. Одного літнього вечора, коли пожильці місіс Паркер сиділи на ґанку, міс Лісон глянула на небосхил, тихо, весело засміялась і вигукнула: — О, онде Біллі Джексон! Я його і звідси бачу. Усі глянули вгору — хто на вікна хмарочосів, хто на небо, шукаючи повітряний корабель, що його веде Джексон. — Це он ота зірка, — пояснила міс Лісон, показуючи своїм маленьким пальчиком. — Не та велика, що блимає, а ота біля неї, що світить рівним блакитним світлом. Я бачу її щоночі через вікно в стелі. Я назвала ту зірку Біллі Джексон. — От уже, справді! — сказала міс Лонгнекер. — Я не знала, що ви астроном, міс Лісон. — Аякже, — відповідала маленька спостерігачка зірок, — я знаю не гірше, ніж будь-хто з них, який фасон рукавів буде наступної осені на Марсі. — От уже, справді! — сказала міс Лонгнекер. — Зірка, яку ви згадали, це Гамма з сузір’я Кассіопеї. Вона належить до зірок другої величини і проходить через меридіан у... — О, — сказав дуже молодий містер Івенс, — я гадаю, що Біллі Джексон набагато краще ім’я для цієї зірки. — Авжеж, — підтвердив містер Гувер, зневажливо засопівши в сторону міс Лонгнекер. — Я думаю, міс Лісон має таке саме право давати назви зіркам, як усі ці стародавні астрономи. — От уже, справді! — сказала міс Лонгнекер. — Цікаво, чи впаде ця зірка? — зауважила міс Дорн. — У неділю на Коні-Айленді я влучила у дев’ять качок і одного кролика з десятьох. — Звідси, знизу, він не такий гарний, — сказала міс Лісон. Подивилися б ви на нього з моєї кімнати. А ви чули, що з дна колодязя навіть удень видно зірки? Вночі моя кімната як ствол вугільної шахти, і тому Біллі Джексон, який дивиться з неї, схожий на велику діамантову шпильку, що нею Ніч сколола своє кімоно. Потім настав час, коли міс Лісон не приносила вже нерозбірливі папери, щоб передрукувати їх дома. І вранці, виходячи з дому, вона йшла не на роботу, а ходила з контори до контори, і її серце краяли холодні відмови, які переказували їй нахабні молоді посильні. Так тривало довго. Одного вечора міс Лісон стомлено піднялась на ґанок будинку місіс Паркер — це було саме в той час, коли вона звичайно поверталася після обіду в кав’ярні. Але цього разу вона прийшла не пообідавши. У вестибюлі вона зустріла містера Гувера, який вирішив скористатися з цієї нагоди. Він спитав міс Лісон, чи не погодиться вона вийти за нього заміж. Його гладке черево нависало на перила. Він спробував узяти її за руку, але вона підняла руку і легенько вдарила його по щоці. Крок за кроком вона піднімалася вгору, хапаючись за перила. Пройшла повз кімнату містера Скіддера, де той червоним чорнилом вписував у свою (неприйняту) комедію ремарку для Мертл Делорм (міс Лісон), що мала “пройти піруетом з лівої частини сцени до того місця, де стоїть Граф”. Нарешті вона доплентала по вкритих доріжкою крутих сходах до горища і відчинила двері своєї кімнати. У неї не стало сил, щоб засвітити лампу або роздягнутись. Вона впала на залізне ліжко, і старі пружини навіть не прогнулися під вагою її легенького тіла. В цій кімнаті, яка була схожа на пекло, міс Лісон підняла важкі повіки й усміхнулась. Бо її вірний, спокійний і яскравий Біллі Джексон сяяв їй крізь вікно у стелі. Вона була відірвана від усього світу. Вона поринула у глибоку пітьму, і тільки маленький квадрат блідого світла облямовував зірку, яку вона так химерно, але марно назвала. Мабуть, міс Лонгнекер має слушність: це Гамма у сузір’ї Кассіопеї, а не Біллі Джексон. Але все-таки не хочеться погоджуватися з тим, що це Гамма. Лежачи на спині, вона двічі спробувала підняти руку. На третій раз це їй вдалось, вона піднесла два худеньких пальці до уст і з темної ями послала Біллі Джексону поцілунок. Потім її рука безсило впала: — Прощай, Біллі, — ледве прошепотіла вона. — Ти за мільйони миль звідси, і ти навіть не блимнеш мені. Але ти світив, і я тебе бачила майже весь час, коли навколо не було нічого, крім пітьми, правда ж?.. Мільйони миль... Прощай, Біллі Джексон! Наступного ранку о десятій годині служниця-негритянка Клара побачила, що двері міс Лісон замкнені, їх зламали. Ні оцет, ні розтирання й палені пера не допомогли, і тоді хтось побіг викликати по телефону “швидку допомогу”. В означений час карета із страшним дзвоном розвернулась біля ґанку і з неї вискочив енергійний молодий медик у білому халаті, впевнений, готовий діяти, спокійне лице його було напівжиттєрадісне, напівпохмуре. — У будинок сорок дев’ять викликали карету, — сказав він коротко. — Що трапилось? — Так, так, докторе, — зітхнула місіс Паркер, ніби вона найбільше непокоїлася, що у її домі трапилося нещастя. Я не розумію, що з нею могло статися. Ми зробили все, що могли, але вона все ще не приходить до свідомості. Це молода жінка, міс Елсі — так, якась міс Елсі Лісон. Ніколи раніше в моєму домі... — Яка кімната? — вигукнув лікар таким страшним голосом, якого місіс Паркер ніколи раніше не чула. — Кімната на горищі. Це... Мабуть, лікар “швидкої допомоги” добре знав розташування кімнат на горищі. Він побіг угору сходами, стрибаючи через чотири східці. Місіс Паркер поволі, як того вимагала її гідність, рушила слідом. На першій площадці сходів вона зустріла лікаря, який уже повертався, несучи на руках “астронома”. Він зупинився і стиха сказав кілька слів, гострих, як скальпель хірурга. Місіс Паркер повільно зігнулась, мов сукня з цупкої матерії, яка впала з цвяха. Відтоді вона лишилась назавжди зігнутою і душею, і тілом. Траплялось, цікаві пожильці питали, що сказав їй тоді лікар. — А, хай йому, — відповідала вона. — Коли б мені пощастило вимолити прощення за те, що я слухала його, я була б задоволена. Лікар із своєю ношею пройшов повз натовп цікавих, яких завжди ваблять усякі видовища, і навіть вони, ошелешені, розступилися, бо вигляд у лікаря був такий, наче він ховає найдорожчу людину. Вони помітили, що лікар не поклав тіло, яке ніс, на носилки, а тільки сказав шоферові: “Жени щодуху, Уїлсон! ” Оце й усе. Чи вийшло у мене оповідання? На другий день у ранковій газеті я побачив маленьку замітку, і її останні слова, можливо, допоможуть вам (як допомогли мені) зв’язати всі події. У замітці повідомлялося, що з будинку сорок дев’ять по Східній... вулиці до лікарні Беллвю привезли молоду жінку, надзвичайно виснажену тривалим голодуванням. Замітка кінчалася словами: “Доктор Уїльям Джексон, лікар “швидкої допомоги”, якого викликали до хворої, твердить, що вона видужає”. Жертви любові^[200]
^{Переклад Ю. Іванова}

⇐ Предыдущая 23 24 25 26 272829 30 31 32 Следующая ⇒