Annotation 4 страница

— Скажи, Фанні, а чи сподобалася тобі вчора міс Кроуфорд? — спитав Едмунд наступного дня, після того, як сам поміркував про це. — Дуже сподобалася. Мені було приємно її слухати; вона так цікаво говорить, і така гарненька — нею просто можна замилуватись. — Зовнішність у неї справді дуже приваблива. Таке виразне обличчя! Але, може, щось у її словах тобі здалося не зовсім доречним, Фанні? — О, так! їй не слід було говорити в такому тоні про свого дядечка. Мене це просто здивувало. Вона жила в дядечка стільки років. І хоч би які були його вади, він дуже любить її брата і ставиться до нього, кажуть, як до рідного сина. Я просто не могла повірити, що таке чую. — Я так і подумав, що тобі це буде неприємно. Це вельми негарно з її боку. – І, як на мене, це велика невдячність. — Невдячність — надто сильно сказано; я не знаю, чи має її дядько хоч якесь право очікувати від неї вдячності; у його дружини, без сумніву, було таке право, і саме щира повага до пам'яті тітоньки змушує її так хибно поводитися. Вона справді у складному становищі. Маючи такі щирі почуття і палку вдачу, вона не може виявити пошани до місіс Кроуфорд, не кидаючи при цьому тіні на адмірала. Не зважуся судити, хто більшою мірою винний у їхніх негараздах, але нинішня поведінка адмірала, мабуть, спонукає стати на бік його дружини; а те, що міс Кроуфорд її захищає, цілком природно — і говорить на її користь. Я не засуджую її точки зору; але, звичайно, привселюдно її висловлювати є недоречним. — А тобі не здається, — мовила Фанні по роздумі, — що ця недоречність передусім не робить честі місіс Кроуфорд, адже це вона змалку виховувала свою племінницю? І, мабуть, не змогла прищепити їй вірну думку про те, чим вона зобов'язана адміралові. — Справедливе зауваження. Так, своїми вадами племінниця, безперечно, завдячує тітоньці; і тим паче слід подумати про невтішне становище, у якому вона перебувала досі. Але життя в її нинішньому домі має піти їй на користь. Місіс Грант суворо дотримується правил пристойності. І приємно слухати, з якою любов'ю міс Кроуфорд говорить про свого брата. — Так, лише невдоволена, що він пише їй такі короткі листи. Я ледь не засміялася, коли вона про це казала; але я не можу так високо цінувати доброту та прихильність брата, який лінується навіть написати сестрі листа, вартого уваги, коли вони в розлуці. Я певна, що Уїльям ніколи, хоч би там що, не повівся б так зі мною. І яке вона має право вважати, що і ти не будеш писати довгих листів, якщо поїдеш? — Це право дає їй жвавий розум, Фанні, який не мине нагоди, щоб потішити себе або інших; це не слід засуджувати, якщо причиною тому не є поганий гумор чи грубість; а в зовнішності і манерах міс Кроуфорд немає й сліду подібних вад, — нічого різкого, незугарного, показного. Вона дуже жіночна — за винятком тих окремих недоліків, про які ми говорили. Тут їй немає виправдання. Я радий, що ти дивишся на це так само. Виховуючи розум Фанні, завоювавши її прихильність, він і не міг не зустріти повного розуміння з її боку; хоча зараз, і саме в цьому питанні, їм загрожувала розбіжність у поглядах — позаяк захоплення Едмунда міс Кроуфорд могло сягати надто далеко, щоб Фанні була здатна його розділити. Чари міс Кроуфорд не слабшали. Прибула арфа, і це додало нового блиску до її краси, витонченості і незмінно привітного поводження; вона грала з великим задоволенням, виразно і з тонким смаком, що дуже їй пасувало, і після кожної п'єси в неї знаходилося кілька влучних зауважень. Едмунд щодня бував у пастораті і насолоджувався грою свого улюбленого інструмента; щоранку він отримував запрошення на наступний день; юна леді була щаслива мати такого слухача, і скоро все пішло просто чудово. Молода дівчина, гарненька, жвава, з арфою, такою ж елегантною, як вона сама, коло вікна, що виходило просто в сад, на галявину, оточену чагарником у пишному зеленому клечанні літа, — цього було досить, щоб заполонити серце будь-якого чоловіка. Пора року, місце, саме повітря — усе схиляло до ніжних сердечних почуттів. Місіс Грант зі своїм вишиванням також не була зайвою; скрізь панувала гармонія; а оскільки кожний дріб'язок набуває великого значення, коли народжується кохання, то навіть таця з сандвічами і пошана, яку віддавав їм доктор Грант, також були варті уваги. Не розмірковуючи про те, що відбувається, і не знаючи, до чого це може призвести, Едмунд через тиждень подібних зустрічей закохався до нестями; і на честь міс Кроуфорд слід додати, що, хоч він не був ні світською людиною, ні старшим братом, хоч не володів мистецтвом лестощів чи світської бесіди, він чимось її приваблював. Вона відчувала це, хоч і не передбачала раніше, що так буде, і навряд чи могла зрозуміти, чому так сталося; адже він не був приємним на світський кшталт: не говорив про милі дрібниці, не робив компліментів; він мав твердо усталені погляди, виявляв свою увагу спокійно і просто. Можливо, його відвертість, вірність самому собі, цільність його натури таїли в собі якусь принаду, що її міс Кроуфорд несвідомо відчувала, хоч і не була здатна це осягнути. Вона не надто цим переймалася: Едмунд їй подобався, їй було приємно, що він поруч, — і цього досить. Фанні не дивувало, що Едмунд щоранку буває в пастораті; вона б і сама охоче туди ходила, якби могла прийти без запрошення і так, щоб її ніхто не помітив — лише для того, щоб послухати арфу; не дивувало її й те, що, коли обидві сім'ї прощалися після вечірньої прогулянки, Едмунд вважав за доречне провести місіс Грант та її сестру додому, тоді як містер Кроуфорд присвячував себе юним леді з Менсфілд-парку; але такий обмін здавався їй надто нерівноцінним: адже навіть за столом, якби Едмунд не змішував для неї вино з водою, вона б краще обійшлася без вина. Вона не могла збагнути, як він, так часто перебуваючи в товаристві міс Кроуфорд, не бачить її недоліків, подібних до тих, які вже помітив раніше і про які самій Фанні завжди щось нагадувало; але це було саме так. Едмунд любив говорити з нею про міс Кроуфорд, але йому начебто досить було і того, що вона лишила у спокої свого дядечка-адмірала; і Фанні остерігалася висловлювати свої зауваження, щоб не здатися недоброзичливою. Вона вперше відчула справжній біль з вини міс Кроуфорд, коли та виявила бажання навчитися, за прикладом дівчат з Менсфілд-парку, їздити верхи; це бажання виникло у неї невдовзі після приїзду, і Едмунд, коли їхнє знайомство стало більш близьким, охоче його підтримав. Він запропонував їй для перших уроків свою спокійну кобилу, яка підходила для цього краще, ніж будь-який з коней в обох стайнях. Звичайно, він і не підозрював, що така пропозиція буде неприємною або незручною для його кузини: вона не пропустила б жодної зі своїх щоденних прогулянок. Кобилу лише відводитимуть до пасторату за півгодини до того, як міс Кроуфорд захоче почати свій урок; і Фанні, вперше почувши про це від Едмунда, і на думці не мала ображатися, — так вона була йому вдячна за те, що він спитав її дозволу. Міс Кроуфорд витримала своє перше випробування з честю, а Фанні воно не завдало ніяких прикрощів. Едмунд, що привів кобилу і взяв усю справу на себе, повернувся вчасно — ще до того, як Фанні і статечний старий конюх, що супроводжував її завжди, коли вона виїздила покататися без своїх кузин, були готові вирушити в дорогу. Наступного дня вийшло гірше. Міс Кроуфорд так припала до смаку верхова їзда, що вона ніяк не могла спішитися. Жвава, смілива і, хоч невелика на зріст, проте міцної статури, вона була природженою вершницею; і до чистої втіхи від нового заняття додавалося щось від присутності та повчань Едмунда, а також від гордовитої думки, що своєю вправністю вона долає межі, встановлені природою для жіночої статі; через це їй і не хотілося спішуватись. Фанні вже була готова і чекала, і місіс Норріс почала дорікати їй за те, що вона не виходить надвір, але коня все ще не приводили і Едмунд не з'являвся. Щоб не чути тітчиних докорів, Фанні вийшла в парк і стала виглядати Едмунда. Хоча обидва будинки стояли на відстані в півмилі, їх не було добре видно одне від одного; але, пройшовши п'ятдесят ярдів від парадних дверей, Фанні побачила внизу, попід парком, пасторат і всі його землі, що полого підіймалися вгору за сільською дорогою; і на луці доктора Гранта вона одразу ж побачила всю компанію — Едмунд і міс Кроуфорд їхали верхи пліч-о-пліч; доктор, і місіс Грант, і містер Кроуфорд з двома чи трьома грумами стояли осторонь і дивилися. Усі вони, здавалося, були такі щасливі, усі зацікавлені одним і тим самим предметом і, без сумніву, веселі, — бо шум їхньої веселої розмови долинав навіть до неї. Але її цей шум зовсім не звеселив; вона подумала, що Едмунд, певно, забув про неї, і відчула справжній біль. Вона не могла відвести очей від луки; не могла не дивитися на все, що там відбувалося. Спершу міс Кроуфорд та її супутник повагом об'їхали чималеньке поле; потім — без сумніву, за її пропозицією — поскакали чвалом; і Фанні, з її боязкою вдачею, чудувалася, як певно та тримається в сідлі. За кілька хвилин вони зупинилися. Едмунд був близько від міс Кроуфорд; він говорив до неї, — мабуть, учив, як тримати повід; він узяв її за руку, — Фанні бачила це, а може, домалювала у своїй уяві те, чого не могла бачити. Усе це не повинно було її дивувати; адже що могло бути природнішим для Едмунда, ніж бажання комусь допомогти, виявити до когось свою доброту? Але вона мимохіть подумала, що містер Кроуфорд міг би позбавити його подібних клопотів; братові більше пасує такий обов'язок; проте містер Кроуфорд, хоч як усі хвалили його добру вдачу і хоч яким він був вправним вершником, певно, не зміг би впоратися з цією справою; порівняно з Едмундом його доброта була бездіяльною. Вона подумала, що кобилі буде нелегко служити двом вершникам; якщо вони забули про Фанні, то мають пам'ятати хоча б про бідну конячку. Та невдовзі вона трохи заспокоїлася, побачивши, що компанія на луці помалу розбрідається і міс Кроуфорд, все ще верхи, але в супроводі пішого Едмунда, проминає паркову браму і наближається до місця, де стояла вона. Тепер Фанні злякалася, що виглядатиме грубою і нетерплячою, і пішла їм назустріч, над усе бажаючи уникнути цієї підозри. — Люба міс Прайс, — мовила міс Кроуфорд, під'їхавши досить близько, щоб її було чути, — я вирішила поїхати до вас сама і попросити вибачення за те, що змусила вас чекати; але мені нема чого сказати у своє виправдання. Я знала, що вже пізно і я поводжуся вкрай нечемно; і тому просто будьте такі ласкаві, пробачте мені. Егоїзм завжди треба прощати, — це, знаєте, невиліковна хвороба. Фанні відповіла їй з надзвичайною ґречністю, а Едмунд додав, що, на його думку, і не треба було поспішати. — Часу ще лишається більш ніж достатньо, щоб моя кузина встигла двічі проїхати ту відстань, яку проїжджає зазвичай, — сказав він, — і те, що ви завадили їй вирушити в путь на півгодини раніше, тільки зробить її прогулянку приємнішою: збираються хмари, і вона не потерпатиме від надмірної спеки. Сподіваюся, вас не втомив такий довгий урок. Як на мене, вам не слід було б іти додому пішки. — Мене не втомлює ніщо — хіба тільки необхідність спішитися, — відповіла міс Кроуфорд, з його допомогою зійшовши з коня. — Я дуже міцна. Мене ніщо ніколи не втомлює, окрім того, що мені не до душі робити. Міс Прайс, мені дуже прикро поступатися вам місцем, але я щиро сподіваюся, що вас чекає гарна прогулянка і що я почую лише схвальні відгуки про це миле, чудове, гарне створіння. Старий конюх, який чекав неподалік зі своїм конем, тепер приєднався до них, допоміг Фанні сісти в сідло, і вони рушили у протилежний бік парку; і смуток Фанні анітрохи не розвіявся, коли вона, озирнувшись, побачила, що інші двоє спускаються пагорбом до селища; її супутник також не вельми її втішив своїм зауваженням про те, яка вправна вершниця вийшла з міс Кроуфорд. Він дивився на неї з не меншою цікавістю, ніж Фанні. — Аж поглянути любо, коли леді отак сміливо тримається на коні! — казав він. — Ніколи ще не бачив, аби в котроїсь краще виходило. У неї того страху наче й зовсім немає. А як ото ви, міс, починали вчитися, — на Великдень тому шість років мине, — ой божечко, та як же ж ви трусилися, коли сер Томас уперше посадив вас на коня! У вітальні всі також розхвалювали міс Кроуфорд. Її природні переваги — сила і хоробрість — заслужили найщиріших похвал сестер Бертрам; вона, подібно до них, діставала справжню втіху від верхової їзди, була, як і вони, навдивовижу до цього здібною, і вони з великим задоволенням віддавали належне її успіхові. — Я й не сумнівалася, що вона буде добре їздити, — казала Джулія. — Вона просто для цього народжена: такої ж зграбної статури, як її брат. — Це правда, — додала Марія, — і вона так само завжди в піднесеному настрої, і така ж енергійна. Тепер я впевнена, що вміння вершника багато в чому залежить від його настрою. Коли вони прощалися ввечері, Едмунд спитав Фанні, чи вона збирається їздити завтра. — Ні… не знаю, — якщо кінь тобі потрібний… — відповіла вона. — Мені він не потрібний для себе, — мовив Едмунд, — та будь-коли, якщо ти захочеш лишитися вдома, я гадаю, міс Кроуфорд буде дуже рада взяти твого коня на довший час, — інакше кажучи, на весь ранок. Їй хотілося б доїхати до Менсфілд-Коммон; місіс Грант розповідала їй, які там гарні місця, і я не маю сумніву, що вона подолає таку відстань. Але це можна зробити будь-якого ранку. Їй буде дуже прикро, якщо вона зіпсує тобі настрій. І це справді вийшло б негарно… Адже вона їздить лише заради втіхи, а ти — заради свого здоров'я. — Завтра я, безперечно, не буду кататися, — мовила Фанні. — Я дуже багато їздила останнім часом і залюбки лишуся вдома. Ти знаєш, я вже досить зміцніла і чудово можу прогулятися пішки. Едмунд був дуже задоволений, і це мало її втішити; а прогулянка до Менсфілд-Коммон відбулася наступного ж ранку. У поїздці взяли участь усі молоді люди, окрім Фанні, і всім вона видалася дуже приємною — і під час самої подорожі, і ввечері, коли про неї згадували. Один успішно виконаний задум нерідко спонукає до іншого; і, здійснивши подорож до Менсфілд-Коммон, всі вони були ладні наступного дня їхати кудись іще. Довкола було стільки чудових місць; і, хоча надворі стояла спека, тінисті стежки були всюди, куди б вони не помандрували. Молодь завжди знаходить для себе тінисті стежини. Чотири ясні ранки вони провели подібним чином, показуючи Кроуфордам навколишню місцину і пишаючись красою своїх володінь; всі були веселі, у незмінно доброму гуморі, і спека дошкуляла їм не настільки, щоб про неї було неприємно говорити; і так було до четвертого дня, коли радість одного з членів цього веселого товариства дещо затьмарилася. Це була міс Бертрам. Едмунда з Джулією запросили до пасторату, а нею знехтували. Виною цьому були добрі наміри місіс Грант, що вирішила так вчинити з прихильності до містера Рашворта, якого чекали сьогодні в Менсфілд-парку; але міс Бертрам почувалася так, наче їй завдали кревної образи, і по дорозі додому їй знадобилося прикликати на поміч усі свої гарні манери, аби не виказати роздратування і гніву. А містер Рашворт не приїхав, і образа її чимдалі зростала, а вона навіть не мала змоги утішитися, показавши, як то бувало, свою владу над ним; вона могла тільки надутися на матір, тітку і кузину і, наскільки можливо, своєю бундючністю зіпсувати їм обід і десерт. Між десятою та одинадцятою годинами Едмунд і Джулія увійшли до вітальні, бадьорі від вечірнього повітря, сяючі та веселі, — повна протилежність трьом леді, які їх зустріли; Марія ледве підвела очі від книги, леді Бертрам дрімала, і навіть місіс Норріс, роздратована поганим настроєм племінниці, лише задала їм два-три питання про обід, на які ще й не одразу отримала відповідь, і нібито заприсяглася зберігати мовчання. Кілька хвилин брат і сестра надто захоплено вихваляли красу зоряної ночі, аби подумати про що-небудь інше, окрім власних вражень; але під час першої ж паузи Едмунд озирнувся довкола і спитав: — А де ж Фанні? Вже пішла спати? — Ні, чи, може, я просто цього не знаю, — відповіла місіс Норріс. — Вона щойно була поруч. Ніжний голосок, що забринів з іншого кінця просторої кімнати, вказав їм, де була Фанні; вона сиділа на канапі. Місіс Норріс одразу ж накинулася на неї з докорами. — Це справжнісіньке неподобство, Фанні, отак розсиджуватися цілими днями на канапі! Чому ти не підійдеш, не сядеш тут і не знайдеш собі якесь заняття, як ми? Якщо в тебе нема роботи, я можу дати тобі щось із кошика для бідних. Там є новий коленкор, його принесли минулого тижня, і до нього ще ніхто не торкався. Я думала, мене простріл вдарить, — так я з ним наморочилася, поки кроїла. Тобі слід навчитися думати про інших. Затям, дуже це негарно для молодої дівчини — вилежуватися на канапі. Вона ще й половини не проказала, а Фанні вже повернулася на своє місце біля столу і знову взялася до шиття; і Джулія, що перебувала в якнайліпшому гуморі після усіх веселощів того дня, вирішила відновити справедливість, зауваживши: — Мушу сказати вам, тітонько, що Фанні вилежується на канапі менше, ніж будь-хто у цім домі. — Фанні, — мовив Едмунд, уважно подивившись на неї, — мабуть, у тебе болить голова. Вона не могла заперечувати, але сказала, що болить не дуже. — Щось мені не віриться, — сказав він. — Я надто добре знаю оцей твій погляд. І давно це почалося? — Перед обідом. Та це нічого, це просто від спеки. — Ти виходила надвір у спеку? — Виходила? Ну звісно ж, — сказала місіс Норріс. — А ти б хотів, щоб вона в такий чудовий день сиділа вдома? І хіба ж ми всі не виходили? Навіть твоя матуся пробула надворі більше години. — Так, справді, Едмунде, — втрутилася її світлість, що повністю прокинулася, лише коли місіс Норріс почала сварити Фанні. — Я була надворі годину, не менше. Три чверті години я просиділа у квітнику, поки Фанні зрізала троянди, і дуже там було приємно, можеш мені повірити; тільки страшна задуха. Альтанка стоїть у затінку, але, знаєш, я просто вжахнулася, коли настав час іти додому. — Фанні зрізала троянди? — Так, і боюся, цього року це вже останні. Бідолашне дитя! Їй було справді жарко, але ж троянди уже зовсім розквітли, — більше чекати нема куди. — Авжеж, нічого не можна було вдіяти, — докинула місіс Норріс, уже лагідніше. — Я оце думаю, сестро, може, саме тоді в неї заболіла голова. Звичайно ж, заболить, коли постоїш отак зігнувшись, та ще й на сонці! Але я гадаю, до завтра все минеться. А ти дай їй понюхати ароматичного оцту; завжди я забуваю наповнити свою пляшечку. — Оцет у неї, — мовила леді Бертрам, — він був у неї ще тоді, як вона вдруге повернулася з твого дому. — Що? — вигукнув Едмунд. — То вона не тільки зрізала троянди, а ще й ходила у таку спеку через парк, до вашого дому, — ходила двічі, мем? Не дивно, що в неї болить голова. Місіс Норріс розмовляла з Джулією і не почула його слів. — Я боялася, що для неї це забагато, — мовила леді Бертрам, — та коли троянди були зібрані, твоя тітонька схотіла взяти їх собі, і тоді, розумієш, треба ж було їх віднести. – І троянд було так багато, що довелося ходити двічі? — Ні, але їх треба було покласти у вільній кімнаті просушити; і, на жаль, Фанні забула замкнути двері і принести ключа, тому їй довелося іти знову. Едмунд підвівся і заходив по кімнаті. – І цього не можна було доручити нікому, крім Фанні? Слово честі, мадам, ви вчинили дуже нерозумно. — От лишень не знаю, як можна було вчинити розумніше! — закричала місіс Норріс, більше не в змозі лишатися глухою, — хіба що мені самій піти? Але ж не можу я розірватись; саме тієї миті я розмовляла з містером Гріном про корівницю твоєї матусі — це вона мене попросила, — і обіцяла Джонові Груму написати до місіс Джеферіс про його сина; він, сердега, уже півгодини чекав на мене! Гадаю, ніхто не може мене звинуватити в тому, що я хоч коли-небудь дбаю про себе; але ж, справді, не можу я робити все одразу! А що Фанні заради мене пройшлася до мого будинку — тут хіба що якихось чверть милі, і не думаю, що нерозумно було її посилати. Як часто я ходжу туди й назад тричі на день, і рано-вранці, і пізно ввечері, та в будь-яку погоду, — і ніколи не скаржуся! — Я б хотів, щоб Фанні була хоч наполовину така міцна, як ви, мем. — А якби Фанні не лінувалася більше ходити, вона б і не була така квола. Вона вже давно не їздила верхи, а я впевнена, що коли вона не їздить, їй слід ходити пішки. Якби вона перед тим їздила, я б не стала її посилати. Та я гадала, це лише піде їй на користь, після того як вона, зігнувшись, збирала троянди; ніщо так не знімає втоми, як піша прогулянка. І, хоч сонце й припікало, спека була не така вже страшна. Між нами кажучи, Едмунде, — і вона багатозначно кивнула на його матір, — найдужче їй зашкодили оті троянди і те, що вона ходила по квітнику. — Боюся, це справді так, — мовила більш прямодушна леді Бертрам, дослухавшись до їхньої розмови. — Боюся, виною всьому той квітник; така спека просто вбити може. Я сама ледве її витримала. Сиділа і кликала мопса, щоб він не бігав по квітах; і дуже це було тяжко. Едмунд більш нічого не став говорити ні одній, ні другій; але, непомітно ступивши до столу, де ще стояла неприбрана таця з обідом, він приніс Фанні склянку мадери і примусив її випити майже до дна. Вона й хотіла б відмовитись, але від сліз, викликаних сум'яттям почуттів, пити їй було легше, ніж розмовляти. Розлючений на матір із тіткою, Едмунд ще більше сердився на самого себе. Він забув про Фанні, і це було гірше всього того, що зробили вони. Якби про неї подбали як слід, з нею б не трапилось нічого поганого; але вона чотири дні лишалася без товариства, без прогулянок, не маючи жодної змоги уникнути того, що вимагали від неї обидві нерозумні тітоньки. Йому було соромно думати, що всі ці чотири дні вона не могла їздити верхи, і він твердо вирішив, що, хоч як йому буде прикро позбавити міс Кроуфорд такої втіхи, подібне не повториться більше ніколи. Фанні лягла в ліжко така ж засмучена, як у свій перший вечір в Менсфілд-парку. Вона почувалася зле, і причину слід було шукати передусім у її душевному стані; адже кілька днів вона відчувала себе покинутою і намагалася побороти своє роздратування та заздрість. Коли вона лежала на канапі, куди її привело бажання лишатися непомітною для всіх, душевний біль мучив її набагато сильніше від головного; а через несподівану зміну, спричинену добротою Едмунда, вона ледве змогла опанувати себе. Розділ восьмий

Фанні вже наступного дня поновила свої кінні прогулянки; і, оскільки ранок був чудовий — напоєний свіжістю, не такий спекотний, як останнім часом, — Едмунд повірив, що незабаром до неї повернеться здоров'я та душевний спокій. Поки її не було вдома, приїхав містер Рашворт — він супроводжував свою матір, яка вирішила вшанувати мешканців Менсфілд-парку своїм візитом і, зокрема, скористатися запрошенням відвідати Созертон, оскільки план, вироблений два тижні тому, досі не було виконано через її тимчасову відсутність. Тітонька Норріс і її племінниці щиро зраділи поновленню наміру, і один із найближчих днів було призначено для поїздки, за умови, що містер Кроуфорд не буде зайнятий; обидві юні леді не забули поставити цю умову, і, хоч місіс Норріс ладна була поручитися за містера Кроуфорда, вони не схвалили її сміливого припущення і не хотіли ризикувати; так зрештою містер Рашворт з натяку міс Бертрам зрозумів, що йому слід негайно вирушити до пасторату, зустрітися з містером Кроуфордом і запитати в нього, чи має він намір їхати в середу. Ще до його повернення прийшли місіс Грант і міс Кроуфорд. Вони вже встигли трохи погуляти, та, обравши інший шлях до садиби, не зустріли містера Рашворта, однак запевняли, що містер Рашворт застане містера Кроуфорда вдома. Звісно, знову зайшла розмова про Созертон. Важко було навіть уявити, щоб можна було говорити про щось інше, оскільки місіс Норріс була просто у захваті від майбутньої поїздки, а місіс Рашворт, нудно-люб'язна, надміру балакуча та пихата жінка, здатна думати лише про те, що стосувалося її самої та її сина, не відступалася від леді Бертрам, переконуючи її поїхати разом з усіма. Леді Бертрам не погоджувалася, але млявий тон її відмови змушував місіс Рашворт вважати, що насправді вона хоче поїхати, аж поки багатослівне і галасливе втручання місіс Норріс не допомогло їй зрозуміти, як воно є насправді. — Для моєї сестри це нелегка подорож, запевняю вас, це для неї справді дуже важко, люба місіс Рашворт. Розумієте, десять миль туди, десять назад. Цього разу ви маєте вибачити мою сестру і вдовольнитися присутністю двох наших любих дівчаток і мене. Созертон — єдине місце, куди вона хотіла б поїхати, дарма що це така далечінь; але це справді неможливо. З нею залишиться Фанні Прайс, і все буде добре; а щодо Едмунда, оскільки його тут немає, щоб говорити самому, я відповім за нього: він радо приєднається до всієї компанії. Він, знаєте, може й верхи поїхати. Місіс Рашворт, хоч-не-хоч погодившись із тим, що леді Бертрам залишиться вдома, могла тільки висловити свій жаль з цього приводу. «Дуже прикро, що її світлості не буде з нами; і, звичайно, мені було б також приємно бачити у своєму домі цю юну леді, міс Прайс, адже вона ще не була в Созертоні, і шкода, що вона його не побачить». — Ви дуже добрі, ви істинна доброта, моя люба, — вигукнула місіс Норріс, — але стосовно Фанні, то в неї буде ще безліч можливостей побачити Созертон. У неї попереду багато часу; а про те, щоб їй поїхати тепер, не може бути й мови. Леді Бертрам, звичайно, не зможе її відпустити. — О, так! Я не можу лишитися без Фанні. Місіс Рашворт, впевнена, що всі прагнуть відвідати Созертон, запросила і міс Кроуфорд, і хоча місіс Грант, яка відтоді, як оселилася по сусідству, не спромоглася нанести візит місіс Рашворт, зараз поштиво відмовилася від запрошення, вона була рада будь-якій нагоді зробити приємність сестрі; і Мері, вислухавши стільки прохань та запрошувань, скільки належить, зрештою люб'язно погодилася. Похід містера Рашворта до пасторату був успішним; і Едмунд з'явився якраз вчасно, щоб дізнатися, що намічається в середу, і провести місіс Рашворт до її екіпажа, а двох інших леді — до середини паркової алеї. Повернувшись до їдальні, він застав там місіс Норріс, яка заклопотано розмірковувала, чи бажаною буде присутність міс Кроуфорд у їхній компанії і чи не затісно буде в ландо у брата і без неї. Обидві міс Бертрам не сприймали всерйоз її вагання, запевняючи, що в ландо вистачить місця для чотирьох осіб, — до того ж хтось може сісти на козли поруч із містером Кроуфордом. — Власне, чому ми маємо їхати в екіпажі Кроуфорда, — спитав Едмунд, — або тільки в його екіпажі? Чому не можна скористатися матусиним портшезом? Коли вперше заговорили про цю поїздку, я ніяк не міг збагнути, чому для сімейного візиту не краще скористатися сімейним екіпажем? — Що? — вигукнула Джулія. — Увібгатися втрьох до закритого фаетона, та ще й у таку погоду, коли можна їхати в ландо! Ні, любий братику, я не згодна! — Тим паче, — додала Марія, — я знаю, що сам містер Кроуфорд хоче нас повезти. Ми домовилися про це раніше, і він, безперечно, сприйняв наші слова як обіцянку. — До того ж, мій любий Едмунде, — зауважила місіс Норріс, — брати два екіпажі, коли досить і одного, — це просто зайвий клопіт; і, між нами кажучи, наш візник завжди скаржиться на дорогу між Менсфілд-парком і Созертоном, — алеї, мовляв, занадто вузькі, і кущі чіпляють карету; а ти ж сам розумієш, нікому це не потрібно, щоб наш любий сер Томас по приїзді додому побачив карету геть пошарпаною. — Було б негарно скористатися екіпажем містера Кроуфорда тільки з цієї причини, — мовила Марія, — та, щиро кажучи, наш Уїлкокс — старий бовдур, і візник з нього ніякий. Я ладна заприсягтися, що в середу ми й не згадаємо про вузькі дороги. — Як на мене, їхати на козлах зовсім непогано, — сказав Едмунд, — я не вважаю це неприємним. — Неприємним! — вигукнула Марія. — Господи, та я певна, що це взагалі найкраще місце для будь-кого. Звідти значно краще видно все довкола. Мабуть, міс Кроуфорд сама захоче сидіти на козлах. — Тоді ніщо не заважає взяти Фанні; для неї, без сумніву, знайдеться місце. — Фанні! — повторила місіс Норріс. — Любий мій Едмунде, про це не може бути й мови. Вона лишиться із своєю тітонькою. Я так і сказала місіс Рашворт. Її там не чекатимуть. — Гадаю, мадам, — сказав Едмунд, звертаючись до своєї матері, — у вас не може бути інших причин бажати, щоб Фанні не їхала, окрім того, що стосується вас особисто, вашого комфорту. Якби ви могли обійтися без неї, ви, певно, не хотіли б тримати її вдома? — Звичайно, ні; але я не можу без неї обійтися. — Можете, якщо я залишуся з вами вдома; а я схильний так вчинити. У ту ж мить здійнявся галас обурення. — Так, — вів далі Едмунд, — мені зовсім не обов'язково їхати, і я маю намір лишитися вдома. Фанні так хочеться побачити Созертон. Я знаю, вона дуже цього бажає. Їй нечасто доводиться зазнати такої втіхи, і я певний, мем, ви були б раді зробити їй приємне. — О, так! Я була б дуже рада, — якщо твоя тітонька не заперечує. У місіс Норріс було напоготові єдине заперечення, яке вона змогла вигадати, — вони ж запевнили місіс Рашворт, що Фанні не поїде, і виглядатиме дуже дивно, якщо вони раптом візьмуть її з собою; це ускладнення здавалося їй просто непереборним. Це буде дуже, дуже дивно виглядати! У цьому є щось украй нечемне, це майже означатиме неповагу до місіс Рашворт, чиї манери є такими зразково шляхетними й люб'язними, що їй самій, місіс Норріс, мабуть, годі й дорівнятися до неї. Місіс Норріс не любила Фанні, і в неї ніколи не виникало бажання зробити їй приємне; але цього разу вона сперечалася з Едмундом скоріше з вірності своїм власним задумам — тому, що це були її задуми, а не будь-кого іншого. Вона вірила, що владнала цю справу якнайкраще, а найменші зміни можуть тільки все зіпсувати. Тому, коли Едмунд, дочекавшись, поки вона замовкне, відповів їй, що вона може не турбуватися щодо місіс Рашворт, оскільки він, ідучи з нею передпокоєм, зауважив, що міс Прайс, можливо, також поїде, і одразу ж отримав для кузини люб'язне запрошення, — місіс Норріс була надто роздратована, щоб спокійно підкоритися, і лише сказала: — От і чудово, якщо ти так хочеш, то роби як тобі завгодно, — мені однаково. — Це може видатися дивним, — сказала Марія, — якщо ти залишишся вдома замість Фанні. – І вона, звичайно, повинна бути тобі дуже вдячною, — додала Джулія, кваплячись вийти з кімнати, оскільки розуміла, що їй слід було б самій лишитися вдома. — Фанні буде вдячна настільки, наскільки потрібно в цьому разі, — тільки й відповів Едмунд, і на тому розмова скінчилася. Вдячність Фанні, коли вона про це почула, була насправді більшою від задоволення. Вона відчувала доброту Едмунда з усією властивою їй вразливістю — і навіть з більшою, ніж він міг собі уявити, не підозрюючи про її сердечну прихильність до нього; але її засмучувало те, що заради неї він відмовляє собі навіть у такій дрібниці, і без нього можливість побачити Созертон нічого для неї не значила. Під час наступної зустрічі двох менсфілдських сімей до плану поїздки було внесено деякі зміни, що зустріли загальне схвалення. Місіс Грант запропонувала леді Бертрам своє товариство замість синового, а доктор Грант мав приєднатися до них за обідом. Леді Бертрам така пропозиція прийшлася вельми до душі, а в молодих леді одразу ж покращився настрій. Навіть Едмунд був дуже вдячний за таке рішення, що давало змогу і йому взяти участь у поїздці; а місіс Норріс сказала, що це чудова ідея, і вона також хотіла це запропонувати, просто місіс Грант її випередила. У середу день був погожий та ясний, і невдовзі після сніданку прибуло ландо, містер Кроуфорд привіз сестер; всі вже були готові, тільки місіс Грант мала вийти з екіпажа, а інші — зайняти місця. Найкраще з місць, на яке потайки зазіхав кожний, почесне місце, лишалося незайнятим. Кого ж чекало таке щастя? Поки кожна з сестер Бертрам обмірковувала, як буде краще — при цьому вдаючи, ніби поступається іншим, — вберегти його для себе, справу розсудила місіс Грант, що, виходячи з карети, зауважила: — Вас тут п'ятеро, отже, комусь треба сісти з Генрі; а ви, Джуліє, нещодавно казали, що хотіли б навчитись правити кіньми, — от вам і нагода взяти урок. Щасливиця Джулія! Бідолашна Марія! Перша вмить опинилася на козлах, друга зайняла місце всередині, сповнена злостивої образи; і карета вирушила в путь, супроводжувана добрими побажаннями двох леді, що лишилися, і гавканням мопса, якого хазяйка тримала на руках. Шлях пролягав через приємну місцину, і Фанні, яка ніколи не від'їздила далеко від дому, невдовзі побачила невідомий краєвид, який споглядала з великим задоволенням, милуючись його красою. Її лише зрідка запрошували взяти участь у бесіді, та вона цього й не хотіла. Її власні роздуми були для неї, як завжди, найкращими супутниками; і, дивлячись на нові місця, на дорогу, що бігла в новому для неї напрямі, на незнані землі та лани довкола, на хатинки, стада худоби, на дітей обабіч дороги, вона знаходила в цьому розвагу, що могла б бути цікавішою хіба лише в тому разі, якби вона обговорювала побачене з Едмундом. І хіба що це одне ріднило її з юною леді, яка сиділа поруч; в усьому іншому, окрім прихильності до Едмунда, міс Кроуфорд анітрохи не була подібна до неї. Вона не мала тонкого смаку, здатності тонко мислити і відчувати, властивих Фанні; вона майже не помічала природи, неживої природи: уся її увага була віддана людям, чоловікам і жінкам, а її уподобання — всьому, що жваве та яскраве. Проте, озираючись назад, на Едмунда, коли дорога не мала різких вигинів чи то коли він наздоганяв їх на крутому підйомі, вони відчували одне й те саме — і одночасно вигукували: «Ось і він! ». Перші сім миль міс Бертрам не було чим утішитися; її погляд раз у раз ковзав на містера Кроуфорда і Джулію, що сиділи поруч і про щось безтурботно гомоніли; і необхідність бачити його виразний профіль, коли він усміхнений повертався до Джулії, або чути її сміх, була для Марії джерелом постійного роздратування, яке вона марно силкувалася притлумити з міркувань пристойності. Коли Джулія озиралася, лице в неї сяяло радістю, і щоразу, коли вона говорила до них, голос її звучав піднесено: з її місця відкривається чарівний краєвид, вона б хотіла, щоб усі вони могли ним помилуватись, — і так далі; але помінятися місцями вона запропонувала тільки міс Кроуфорд, і то лише тоді, коли вони досягли вершини довгого узвишшя. Запрошення було не надто наполегливим: «Звідси такий гарний краєвид. Мені б хотілося, щоб ви сіли на моє місце, але боюся, що ви не погодитеся, навіть якщо я вас дуже проситиму». Міс Кроуфорд не встигла ще й відповісти, а карета вже поїхала швидше. Коли вони опинилися в місцині, що нагадувала про близькість Созертону, міс Бертрам стало легше на серці — адже вона, можна сказати, розривалася на два протилежні боки. Вона мала почуття до Рашворта і почуття до Кроуфорда, і поблизу Созертону перші значно посилилися. Усі переваги, пов'язані із становищем містера Рашворта, належали їй. Вона могла сказати міс Кроуфорд: «Ці ліси належать до Созертону», або недбало зауважити, що «здається, все обабіч — то володіння містера Рашворта», і душа її співала; і їй було чимдалі приємніше наближатися до ошатного будинку — оселі старовинного роду, який безроздільно володарював у своїй царині. — Тут дорога вже не буде такою вибоїстою, міс Кроуфорд; усі незручності позаду. Звідси дорога вже хороша. Містер Рашворт привів її в належний вигляд, коли успадкував маєток. Отут починається селище. Ті халупи — справжнє убозтво. А шпиль церкви вважають напрочуд гарним. Я рада, що церква стоїть не так близько до будинку, як часто буває в старовинних маєтках. Це калатання дзвонів, мабуть, жах як набридає. Тут є і пасторат; такий охайний будиночок, і, наскільки я розумію, священик із дружиною — дуже порядні люди. Отам притулок, його збудував хтось із родини. Праворуч — дім управителя; такий собі статечний добродій. Зараз ми під'їжджаємо до головної паркової брами; але парком треба їхати ще з милю. Бачите, в цьому кінці він не такий вже страшний; тут є гарні дерева, але дім розташований дуже невдало. Ми півмилі спускаємося до нього по пагорбу, і це вельми прикро; маєток виглядав би зовсім непогано, якби під'їзд до нього був іншим. Міс Кроуфорд не забарилася висловити своє захоплення; вона чудово розуміла почуття міс Бертрам і вважала за необхідне її підбадьорити. Місіс Норріс була дуже приязною — і говорила без упину; і навіть Фанні знайшла кілька слів похвали, що були поблажливо вислухані. Вона із щирою цікавістю роздивлялася все, чого сягав погляд; а дочекавшись, коли перед очима постане будинок, вона зауважила, що на такі будівлі просто неможливо дивитися без пошани, і додала: — А де ж та алея? Мені здається, дім виходить фасадом на схід; тоді алея, мабуть, з іншого боку. Містер Рашворт говорив про західний фасад. — Так, вона за будинком; починається трохи на відстані від нього і простягається на півмилі, до межі володінь. Ви можете побачити звідси її частину… найбільш віддалені дерева. Це самі дуби. Тепер міс Бертрам із впевненістю знавця говорила про те, на чому раніше, коли містер Рашворт питав про її думку, анітрохи не зналася; і її охопило таке щасливе піднесення, яке тільки можуть спричинити марнославство та гордощі, коли екіпаж зупинився біля широкого кам'яного ґанку перед парадною брамою. Розділ дев'ятий

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒