Володимир БІЛІНСЬКИЙ 19 страница

Архіви Константинопольського Патріархату досі зберігають листування Великих Литовсько-Руських князів з Патріархами щодо цього питання.

Московські наукові мужі не раз намагалися дістатися до цього матеріалу. Інколи їм це вдавалося. Так, професор Казанського університету Віктор Іванович Григорович (1815-1876) в 1844-1847 роках здійснив поїздку по Османській імперії, відвідав багато православних храмів і монастирів, вивчаючи старовинні документи. Після свого повернення в 1848 році він видав книгу «Нарис подорожі по Європейській Туреччині». (Я шукаю цю книгу понад десять років, однак знайти її не можу).

По гарячих слідах професора запросили до Московського університету, де він перебував у 1848-1849 роках. Але, розібравшись у матеріалі, професора звільнили.

Більшість документів, зібраних професором В. І. Григоровичем, не збігається з московським історичним офіціозом.

Мені вдалось ознайомитися тільки з частиною матеріалу, зібраного професором Віктором Івановичем Григоровичем. Не можу сказати, що матеріал мене вразив, тому що він некомплектний, але дуже й дуже зацікавив. Думаю, українським історикам варто докладніше вивчити роботи В. І. Григоровича. Зрештою, настав час нашим історикам починати працювати в європейських архівах. Нічого підбирати недоїдки з чужого столу.

Отже, послухаймо, що писав король Польщі Казимир Константинопольському Патріархові в п’ятдесяті роки ХІІІ століття:

«До первопрестольного всеосвященнішого Патріарха Константинополя, Вселенського Собору, уклін і биття чолом багато разів від сина твого Краля Казимира землі Ляхії й... Русі, і від Князів Русі, які в Християнську Віру вірують, і від Бояр Русі чолом б’ємо поклони. Просимо у Тебе, нашого Архиерея. Уся земля гине без закону, бо закон зникає. Від віків вічних Галич славився у всіх країнах Митрополією й був престолом Митрополитів споконвіку. Перший Митрополит нашого благочестя був Нифон, другий – Митрополит Петро, третій – Митрополит Гавриїл, четвертий – Митрополит Феодор. Усі вони були на престолі Галича. Князі Русі були мої родичі і сії Князі залишили Русь... і земля осиротіла. І після того я, Краль Ляхії, придбав землю Русі. І нині, Святий Патріарху Вселенських Соборів, просимо від тебе, нашого Архиерея, щоб ти змилувався і дав своє благословення... а як не буде милості Божої й благословення вашого сему чоловіку, не ремствуйте на нас потім, як прийде гідна жалю потреба хрестити Русів у віру Латинів, тому що нема Митрополита в Русі, а земля не може бути без закону» [99, с. 148].

То були часи, коли православ’я й католицизм шукали порозуміння і примирення, через що й король Польщі писав подібні листи.

Але нас мало б зацікавити число митрополитів Галича: їх чотири. До речі, і в Золотій Орді в ті роки був четвертий митрополит – Феогност. А сама митрополія в Золотій Орді існувала з 1250 року.

Значить, ми маємо право, за аналогією, припустити, що й у Галичі митрополича кафедра з’явилася у п’ятдесятих роках XIII століття. Мабуть, час її заснування теж припадає на 1250 рік. Саме тоді, після проходження

військ хана Батия, Великий князь Русі Данило Галицький випросив для своєї держави окремого митрополита. Це не наші припущення, а свідчення Польського короля Казимира (1333-1370) та Іпатіївського літопису за 1243 рік.

Наводимо список митрополитів Русі, які не мали ні найменшого стосунку до країни Моксель (ростово-суздальської землі) після 1243 року.

Митрополити Русі:

1. Нифон.

1250-1355

Петро.

3. Гавриїл.

4. Феодор.

Митрополити Московії:

1. Кирило.

1250-1353

Максим.

3. Петро.

4. Феогност.

Автор навів списки митрополитів Русі й Золотої Орди із середини XIII до середини XIV століття.

Сподіваюся, читачі розуміють: польський король Казимир у листі до Константинопольського Патріарха не міг наводити неправдивий список митрополитів Русі.

Відчуваєте всю глибину московської брехні, що пронизала не тільки російську історіографію, а й саму ідеологію Російської православної церкви?

Брехали всерйоз, по-крупному. У цьому питанні на дріб’язки не розмінювалися.

Навіть М. М. Карамзін у своїй «Історії» визнав, що митрополит Русі Феодор існував і сидів у Києві. Але перекрутив цей факт: мовляв, місцеве духовенство митрополита не визнавало, бо дуже любило московитів та їхнього митрополита. Хоча про вигнання Феогноста литовсько-руським князем у 1332 році з Володимира (Волинського) мовчить.

Про п’ятого митрополита Русі – Романа, висвяченого Константинопольським патріархом в 1355 році для Києва й Русі (не забуваймо, що Московія в ті роки жодного відношення до Русі не мала), московити говорять багато, бо саме за митрополита Романа «великого московського державника» митрополита Алексія як самозванця два роки тримали в київській в’язниці. При згадці про цей факт у московитів починається істерика: як якийсь там Київ міг дозволити собі щось подібне?

Тому й наповнили той історичний період суцільною брехнею. Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Св. Алексій – не шукаючи честі... але честю покликаний – вдруге подався до Константинополя зі скаргами на безлад у справах церковних, і Філофей, бажаючи примирити сумісників (Романа й Алексія. – В. Б. ) проголосив його митрополитом Київським і Володимирським, а Романа -Литовським і Волинським. Незважаючи на те, цей останній без дозволу Алексієвого жив деякий час у Твері й втручався у справи Єпархії... » [41, том IV, с. 315].

Цікаво, що у В. І. Григоровича цей матеріал подано інакше. Не наводячи дослівно Патріаршої грамоти, професор повідомляє, що Патріарху 1361 році відправив до Києва і в Московію комісію, щоб розв’язати суперечку митрополитів. До речі, там, де В. І. Григорович наводить грецький текст, російський переклад зроблено лише частково. Перекладали тільки те, що вигідно московитам, решту – упускали. Є такі місця, де перекладено менше половини тексту. Старалися!

Але що цікаво: брехню М. М. Карамзіна про призначення Алексія на митрополита «Київського і Володимирського» заперечила сучасна Російська православна церква. Так, у книзі «Російські святі (Житія зібрала монахиня Таїсія)», виданій в Санкт-Петербурзі у 2001 році з дозволу Московської Патріархії, цей митрополит поіменований зовсім по іншому: «Алексій, митрополит Московський, святитель, помер у 1378 (році)» [96, с. 711].

Не побажали московити іменувати свого митрополита ні Київським, ані Володимирським. Назвали просто й надійно: Московський!

Для того, щоб картина була повною, наведу ще один лист, хоч і трохи зіпсований перекладом. Це грамота Великого литовсько-руського князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, написана після того, як він «ударив списом у стіну (Кремля. – В. Б. ) на пам’ять Москві й вручив червоне яйце Дмитрію». Послухаймо князя Ольгерда:

«Від Царя... Ольгерда Патріархові поклони. Прислав ти до мене писання з моїм Феодором, що митрополит жаліється тобі про неправду. Каже: Цар, мовляв, Ольгерд заїжджає. Тільки не я почав заїжджати, а почали заїжджати спершу вони, і хресного цілування, що мали до мене, не склали, і Клятвеної грамоти до мене не відіслали. І заїжджали вони мене дев’ять разів, і шурина мого, Князя Михайла, під клятвою переманили до себе. І митрополит зняв з нього страх, щоби приходити і відходити йому по своїй волі, і його спіймали. І зятя мого Бориса, Князя Нижнього Новгорода, і його спіймали й Князівство взяли, і зятя Івана, Князя Новосільського, і його Князівство заїхали, і матір його спіймали, і дочку мою взяли, і клятву, наперед дану, не склали. Попри хресне цілування взяли міста Ржев, Жижку, Нудин, Осечень, Горишов, Рясну, Великі Луки, Кличень, Всилук, Волго, Козлово, Липицю... Хотен, Фомин Городок, Березуй, Калугу, Мценськ. А все міста, і всі їх узяли, і хрестного цілування не склали, і клятвених грамот не відіслали. І ми, того не стерпівши, самих їх заїхали, а я» не виправляться щодо мене, і нині терпіти не буду. З твого благословення Митрополит благословляє їх на кровопролиття. А донині й за батьків наших не бувало такого Митрополита, яким є сей Митрополит: благословляє Московитян на пролиття крові! І ні до нас не приходить, ні до Києва не відправляється. А хто цілував хресту мене і втікає до нього, Митрополит знімає з нього хресне цілування. Чи ж було таке діло на світі, щоб зні-

мати хресне цілування? Іван Ковельський, слуга мій, цілував хрест у мене, і з матір’ю, і з дружиною, і з дітьми (кілька слів у тексті неможливо прочитати. – В. Б. )..., і він, кинувши матір, і братів, і жінку, і дітей, утік, і Митрополит Алексій зняв з нього хресне цілування. Нагубник Василь цілував хрест до Єпископа, і Єпископ себе дав за нього порукою, і він зрадив Єпископа в поруці, і втік, і Митрополит зняв з нього хресне цілування. І багато інших утекло, і він усіх їх звільняє від клятви й хресного цілування. Личить Митрополитові благословляти Московитян, щоб нам помагали: он же ж і ми воюємо за них з Німцями... Дай нам іншого Митрополита... на Смоленськ, на Твер... на Новосіль, на Нижній Новгород (далі стоїть п’ять крапок, хоча текст не закінчений. – В. Б. ) » [99, с. 148-152].

Такий от «митрополит Московський» Алексій – клятвопорушник, людина без совісті й моралі. На це вказує не тільки грамота князя Ольгерда до Патріарха, а й самі діяння митрополита, який допомагав баскакові безпосередньо керувати Московським улусом Орди майже двадцять років (1353-1373 роки). Не станемо повторно розповідати про всі його діяння. Почитайте С. М. Соловйова, В. О. Ключевского – і ви зрозумієте весь парадокс діяльності цього митрополита.

Мені довелося навести цю довгу цитату, щоб краще з’ясувати весь подальший хід подій. Отже, Ольгерд засвідчив, що він, зрештою, «того не стерпівши, самих їх заїхав, а як не виправляться... і нині терпіти не буду».

У 1373 році він увійшов до московського Кремля, «ударив списом у стіну на пам’ять Москві». Відтоді усі перелічені в грамоті міста Золотої Орди: Ржев, Жижка, Нудин, Осечень, Горишов, Рясна, Великі Луки, Кличень, Всилук, Березуй, Калуга, Мценськ та ін. платили данину Русько-Литовському князівству. Швидше за все, і Москва входила до переліку цих міст. Не забувайте, у Золотій Орді в ті роки лютували міжусобиці.

Можна припустити: Ольгерд, а після 1377 року його спадкоємці на литовсько-руському престолі (Ягайло, згодом – Вітовт) мали безпосередні контакти із справжніми Чингісидами і знали про їхні наміри відновити порядок у Золотій Орді.

У знаменитому ярлику хана Тохтамиша до Ягайла (1392 рік), у перекладі професора І. М. Березіна, виразно зазначено: «З підданих Нам волостей зібравши виходи, вручи послам, які йдуть, для доправлення до скарбниці» [33, с. 51].

До речі, той самий професор І. М. Березін в одній із праць зафіксував також «Посольство Тохтамиша до Ягайла... 1381 року... і вказівку з російського тексту: «і наші посли знайшли вас під містом Троки»... (що) повинно точно визначити час цього посольства, відправленого, без сумніву, при воцарінні Тохтамиша» [33, с. 51].

Уже посольство Тохтамиша 1381 року привезло до скарбниці Золотої Орди податки, зібрані ЛитовськоРуською державою з північних улусів імперії.

Тому цілком зрозуміла поява в 1378 році в ростово-суздальській землі Києво-Галицького митрополита Кипріана, висвяченого в 1375 році для Литовсько-Руської держави. Володарі держави, маючи дружні відносини з ханом Тохтамишем і фактично управляючи північними християнськими улусами Золотої Орди, не заперечували, щоб їхні митрополити прибирали під свою руку християн тих земель.

Митрополити Русі:

5. Роман.

1355-1419

Анатолій.

7. Кипріан.

8. Григорій.

Митрополити Московії:

1354-1406

Алексій.

6. Митяй.

7. Пімен.

8. Кипріан.

І ці митрополити названі у виписках, зроблених професором В. І. Григоровичем з Константинопольських Патріарших документів.

Московія часів заворушень у Золотій Орді, маючи на чолі улусу князя Чингісида, так званого Дмитрія Донського – нащадка Кулхана, виявляла відкритий спротив волі литовсько-руського князя. Чингісида тягло до матері – Орди.

Після смерті митрополита Алексія в 1378 році з дозволу тимчасових правителів-ханів у Константинополі московської митрополичої кафедри домагалися відразу кілька осіб: Михайло (Митяй), Пімен, Деонісій, Феодор. Що цікаво – домагалися майже одночасно.

Ми пам’ятаємо: у російській історіографії навіть зберігся ярлик хана Атюляка, даний митрополитові Митяю. Професор В. В. Григор’єв уточнив ім’я золотоординського хана, давши таким чином пояснення змінам і спотворенням ханських імен у російській історії, що траплялося скрізь і всюди.

«Так і в Атюляка чи Тютяка могли перехрестити перекладачі або переписувачі ярликів якогось хана зі співзвучним іменем Татарським, під яким ми давно вже його знаємо. Беручи до уваги це, а також ім’я Мамая, який у ярлику названий дядьком Атюляка, і 1379 рік, коли написаний ярлик, ми визнаємо в Атюлякові чи Тютякові Тулун-хана, від якого дійшли до нас монети, карбовані в Новім Сараї» [37, с. 65].

Дуже багато подібних таємниць зберігає історія московитів. Перекрутили геть усе: імена князів (своїх і чужих), назви поселень, трактування подій. Усе фальсифікувалося задля ідеї «третього Риму» – великого й вічного.

Але навіть ця всеохопна брехня не зуміла сховати від допитливого погляду правду про «єдину Київську митрополію», починаючи із часів хана Батия. Не існувало й не могло існувати єдиної митрополії, яка б об’єднувала розрізнені та ворожі племена та народи.

А починаючи з Московського митрополита Фотія, який займав митрополію в 1409-1431 роках, навіть історіографія російської держави визнає факт окремого існування Київської та Московської митрополій.

Нагадаю читачам: дев’ятим митрополитом Золотої Орди був знаменитий Ісидор, який з московськими єпископами брав участь у Флорентійському соборі і приєднав Московську православну церкву до Римського католицизму.

Не поспішайте з критикою інших церков, панове московити! Нічого повчати інших, коли самі сидите в калюжі. Давно настала пора припинити сповідувати подвійну мораль.

Але найбільш колоритною фігурою московського православ’я є десятий митрополит – Іона. Саме цьому митрополитові видала в 1448 році ярлик на «митрополичу посаду» дружина хана Улу-Мухаммеда.

Ханські ярлики, видані митрополитам Митяю та Іоні, є для світової історичної науки найціннішими. Перший ярлик (Митяю) засвідчив факт призначення на митрополію за особистим повелінням хана. Навіть за часів «великого розбрату» в Золотій Орді Московія не дозволила собі найменшої свободи в цьому питанні. До речі, Митяй, будучи митрополитом Золотої Орди, так і не був висвячений на кафедру в Константинополі, хоча посідав її два роки.

Ще разючіший приклад з ярликом митрополитові Іоні. Він був виданий 1448 року дружиною Улу-Мухаммеда першому неканонічно обраному митрополитові Московії. Зверніть увагу: після смерті Улу-Мухаммеда в 1445 році московський князь Василь Темний та єпископ Іона звернулися за дозволом на ярлик саме до Великої ханші, адже йшло суперництво за престол «Царя» Золотої Орди. А «Великою Царицею» для московитів залишалася, поза сумнівом, дружина «Великого Царя», якому вони присягнули в 1433 році в Сараї.

У дванадцятому розділі ярлик митрополитові Іоні наведено у повному обсязі. Цитувати його ще раз немає потреби. Зверніть лише увагу: ярлик цей не схожий на інші. Він написаний в іншому тоні. Професор В. В. Григор’єв у праці «Про достовірність ярликів, даних ханами Золотої Орди російському духовенству» дуже точно встановив:

«Вирушаючи в Орду після воцаріння нових ханів, для клопотання про поновлення пільг духовенству, митрополити разом з тим їздили і за власним утвердженням... Одним і тим самим ярликом хан затверджував як переваги для духовенства, так і митрополита в його сані» [37, с. 81].

Дружина Великого хана Улу-Мухаммеда у своєму ярлику митрополитові Іоні не стала перелічувати всі державні служби, яких стосувалося виконання її повеління. Адже Золота Орда до 1448 року розпалася на декілька самостійних держав. Не стала вона посилатися й на «повеління Великого Хана», бо кожна нова держава мала свого Великого Хана – Чингісида.

Після 1448 року Московський улус не став самостійною державою. Він продовжував залишатися уділом одного з ханств. Як старійшина родової династії, визнана всіма «Велика Цариця» Золотої Орди, дружина Улу-Мухаммеда своїм ярликом «затвердила пільги для московського православ’я та митрополита (Іону) у його сані». Виразно і конкретно!

Ось чому Катерина II та її «Комісія» так боялися саме цього ярлика.

В останньому розділі досліджень прийнято підводити підсумки. Я довго міркував над тим, як завершити книгу, і вирішив це зробити нетрадиційно. Адже підведення підсумків є, по суті, концентрованим повтором матеріалу. А повторюватися не хочеться. Тим більше, що охопити у стислому вигляді весь матеріал дуже складно. Кожна тема має численні нюанси.

Я розумію, що після прочитання цього надзвичайно складного матеріалу багатьох читачів буде гризти «черв’як сумнівів». Ось чому хочу порадити українським академічним інститутам й українським вченим звернутися нарешті до першоджерел світової культури, щоб цілковито виключити з них московські «доважки брехні».

Ми повинні самостійно вивчити, перекласти й видати матеріали істориків XIII, XIV, XV, XVI, XVII століть, і починати необхідно з геніальних праць Ала-ад-діна, Ата-Мелік Джувейні «Тарих-і-джехангуша» («Історія підкорювача світу»), Рашид-ад-діна Фазлуллах ібн Абу-Л-Хейр Алі Хамадані «Джамі ат-таварих» («Збірник літописів»), Іоана де Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука.

Працювати над матеріалом слід у бібліотеках та архівах європейських столиць: Відня, Берліна, Парижа, Праги, Мадрида, Лондона.

Варто звернутися до першоджерел, які зберігаються в Тегерані, Стамбулі, Дамаску та інших містах.

Зрештою, слід відтворити весь матеріал, зібраний В. Г. Тизенгаузеном, а для цього необхідно пройтися по всіх бібліотеках і сховищах його шляху. Треба підняти старі матеріали (оригінали) Константинопольських Патріархів.

Я не назвав десятки інших свідків, істориків і мандрівників минулого.

Українська історіографія повинна проробити цю працю, як то кажуть, «з нуля», пам’ятаючи про тенденційні московські «доважки брехні».

Українській владі слід усвідомити: якщо ми не пройдемо цей шлях самостійно, ми й надалі будемо використовувати «недоїдки з московського столу».

Не буду стверджувати, що це важке національне завдання є першочерговим. Однак хочу нагадати, що не вирішивши цього завдання, ми ніколи не виберемося з тенет московської історичної облуди. Іншого шляху немає! І ніхто за нас цей шлях не пройде!

Сподіваюся, чимало істориків, особливо молодих, прочитавши книгу «Країна Моксель», продовжать почату автором тему. Саме теперішній час вимагає чесних досліджень. Часи московської брехні канули в лету. Для народів, які звільнилися від колоніальних пут, настав час великого очищення. І виконати цю місію повинна нова генерація української інтелігенції, не пов’язана пуповиною з «тюрмою народів». Адже недаремно великий син Індії Джавахарлал Неру сказав: «Інтелігенція, вихована колонізатором, є головним ворогом свого народу».

Сучасна українська еліта особливо наповнена подібною «інтелігенцією», ворожою своєму народові. Пам’ятаймо про це!

Автор вдячний Богові й Долі за виявлену честь бути серед перших, хто торкнувся великої правди Історії. Хочеться вірити, що нарешті настала пора великого очищення всього українського: культури, мови, звичаїв, історії тощо від відвертої брехні й попутного історичного мотлоху.

Дякую вам, шановні читачі, що набралися мужності, проявили характер і пройшли з автором довгий шлях пізнання Істини.

СЛОВО ПОДЯКИ

Першим, хто читав цю книжку і був захоплений прочитаним, став Михайло ГЬринь у червні 1999 року. Він зізнався, що все життя мріяв сам написати таку книжку або щось подібне прочитати. І ось трапилась нагода. Пан Михайло мав змогу знайомитись з рукописом книжки «Страна Моксель» тільки впродовж однієї доби, бо я від’їжджав до АлмаАти, де на той час мешкав. Отож він пообіцяв посприяти виданню книжки після мого переїзду до Києва.

Першою людиною, яка знайшла кошти та видала «Страну Моксель» великим, як на той час, накладом (3000 примірників), став Микола Плав’юк. Пан Плав’юк звернув увагу на книжку після розмови з Михайлом Горинем. Сталося це у квітні 2000 року.

Не згадуватиму тут тих людей та ті видавництва, які на прохання пана Гориня теж бралися за видання першого тому, однак, злякавшись гострої теми, втекли з поля співпраці. Були й такі.

Автор вдячно називає шановних Миколу Плав’юка і Михайла Гориня хрещеними батьками своєї книжки.

Велика подяка Вам, Великим Будівничим незалежності України, за те, що пам’ятаєте настанову геніального Івана Франка: «Патріотів у нас багато, робітників бракує». Український люд давно втомився від тріскотливої балаканини «патріотів».

Не можу не сказати доброго слова про директора Видавництва імені Олени Теліги Інну Ярославівну Білолипецьку, яка ось уже сім років щиро опікується виданням книжки в українському («Країна Моксель, або Московія») та російському («Страна Моксель, или Открытие Великороссии») варіантах. Це ж бо яка титанічна праця лежить на плечах цієї красивої, мудрої української жінки.

Щира подяка редакторам, які працювали з книгою в тому чи іншому варіанті: Ользі Веремійчик, Миколі ІЬоздю, Омеляну Халусу, Наталі Рибак, Наталі Адамчук, Олегу Диканю, Івану Андрусяку, Андрію Нечитайлу, Тамарі Севериній.

Особлива подяка людям, які пропагують і поширюють ці книжки на теренах нашої Батьківщини: Юрію ГЬлоденку (м. Київ), Любові Чуб (Хмельницька область), Богдану Кубі (Львівська область), Оресту Дідику (Херсонська область), Володимиру Якимчуку (Київська область) та всім іншим, відомим і невідомим.

Дякую за підставлене плече підтримки українським письменникам Анатолію Андрійовичу Дімарову, Віктору Федоровичу Баранову, Олегу Федоровичу Чорногузу, Афанасію Миколайовичу Коляновському.

Висловлюю вдячність українському радіоканалу «Культура», який ось уже два роки, щосуботи знайомить слухачів з фрагментами моєї книги, та диктору, заслуженому артисту України Петру Тодосовичу Бойку, який своїм чудовим голосом доносить людям історичну правду.

Пам’ятаймо слова нашого геніального Пророка: «Борітеся – поборете».

Земний уклін Вам, мої дорогі українці!

Володимир БІЛІНСЬКИЙ

Якщо вам сподобалась праця Володимира Білінського, то найкращою подякою автору буде придбання його книги в крамниці.

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 14 15 16 17 1819