Володимир БІЛІНСЬКИЙ 16 страница

Як бачимо, московські байки про битву на Кундурчі між військами Золотої Орди і Тимура абсолютно недоречні. Тохтамиш знав про наближення Тимура і, зібравши війська, перекрив йому шлях. І московити брали участь у цій битві, та тільки приховали старовинні першоджерела. Ми вже писали, як це відбувалося.

У битві на річці Кундурчі перевагу здобув Тимур, оскільки в рядах Тохтамиша виявилося кілька полководців-зрадників. Але навіть програвши битву, Тохтамиш виграв стратегічно.

Якщо читачі подивляться уважно на карту, то зауважать: Тимур завдав удару в стратегічно невигідному для себе місці. Він опинився майже в центрі Золотої Орди, відокремлений від своєї землі і оточений з трьох боків: з півночі – Булгарським улусом, із заходу – Московським, Володимирським і Мохшинським улусами, з півдня – татарськими ордами.

Кожен розуміє: навіть програвши битву на річці Кундурчі, Тохтамиш повністю контролював державу, тому що всі її життєві центри – столиця Сарай-Берке і столиці улусів Сарай-Батий, Булгар, Тула, Москва, Володимир, Мохші та інші були під його контролем. Вже за місяць-два хан Тохтамиш міг виставити проти пошарпаної армії Тимура другу повноцінну армію. І цілком зрозуміло, чим би закінчилася нова битва для Тимура.

Саме Тохтамиш заманив Тимура на ріку Кундурчу і тим виграв стратегічно: не дав Тимурові вдарити по жодному з центрів держави.

Тимур зрозумів свою помилку: він 26 днів стояв на Кундурчі, ховаючи вбитих, зализуючи рани і не наважуючись піти на захоплення жодної столиці улусу. Після цього подався до далекого Самарканда, оминаючи Південне Поволжя, де його вже чекав зі своїм військом Тохтамиш.

Пропоную послухати лист хана Тохтамиша до польського короля Ягайла, написаний, мабуть, у 1392 році (переклад професора Казанського університету Мірзи

А. К. Казем-Бека):

«Токтамиш моє слово.

Щоб дати знати про возшестя (на престол) Великої Орди, вже відправили (ми до тебе) Кутлу-Бугу (і) Асана, головних послів. І ти також відправив до нас своїх посланців. Минулого року Бікбулат, Худжамадін, декілька головних огланів (царевичів по лінії Чингісхана. – В. Б. ), Бикші, Турдучак, Бирди (і) Давуд, головні князі (потайки) відправили одного, на ім’я Ідуку (Єдигей. – В. Б. ) із запрошенням до Тимура; той разом з язиком (Єдигеєм. – В. Б. ) ішов (на нас). Коли вони з лукавим серцем ішли (до нас і) язик попереду (вів їх), тоді (ми) дізнавшись, зібралися. Коли почався бій, ті злі люди (згадані зрадники) повернулись і рушили з місця свого; а народ упирався. Коли справа повернулася так, ось що сталося:

Бог нам поміг: передав (Він) мені ворожих: Бікбулата, Худжамадіна, Турдучака, Бирди (і) Давуда, великих огланів і князів. Тепер, щоби дати знати про те, що сталося, відправили (ми до тебе) головних послів Асана і Турду-Ходжу...

Колишні вільні купці (і) твої агенти нехай мають вільні стосунки з Великим Улусом (і) хай будуть йому вірні: і вважаючи за краще, (ми) послали (до тебе).

Прощай!

Ярлик (писаний) в році, званому Куркою, у сім сот дев’яносто п’ятому році..., коли Орда була на Доні. – Токтамиш» [33, с. 37-38].

Я навів лист-ярлик хана Тохтамиша неспроста. Один із його перших дослідників, професор Казанського університету О. М. Ковалевський ще 7 лютого 1835 року встановив: «... згаданий лист Тохтамиша писаний... мовою татарською; писаний в 795 році від втечі Магомета, значить, у 1392 р. за нашою хронологією... » [33, с. 27].

Російська історіографія робила все можливе, щоб показати Золоту Орду слабкою державою. Мовляв, у такій державі і не могло бути сильної, централізованої влади. Ось тому й Московія ще з тих далеких часів не залежала від ханської (царської) Орди. Погляньте, навіть свою тьму, десять тисяч найкращих воїнів, не послала на річку Кундурчу. Але подібні московські маніпуляції – облудна вигадка катерининських часів. Лише звичайні «доважки брехні».

У Москві, Володимирі, Тулі, Мохші сиділи великі ханські баскаки-правителі і саме вони вирішували військові справи. Московити в ті часи добре пам’ятали, як у 1382 році за непослух (швидше навіть за зволікання) хан Тохтамиш знищив під корінь Москву.

В 1391 році, у вересні, Тохтамиш видав Тарханний ярлик князеві Бек Хаджі, одному з удільних кримських князів. Нагадаю: ярлик дано звичайному вотчинному князеві. Бо в ярлику сказано: «Тохтамишеве слово. Кримської області начальникам, на чолі яких Кутлу-Буга, Бекам (Князям! ), духовним суддям, духовним законознавцям, настоятелям, старцям, секретарям палат, митникам, вагарям, букаулам, заставникам, будь-яким майстрам, усім... » [33, с. 15].

Коли хан видає ярлики вотчинним князям, мабуть, тисячнику Кутлу-Буги, то, напевне, влада його нічим не обмежена. Тим більше, що люди, які зрадили його на полі бою, потрапили йому до рук і, зрозуміло, були знищені.

До речі, ярлик Тохтамиша до польського короля Ягайла, наведений нами вище, чітко свідчить: після поразки на ріці Кундурчі це був другий лист Тохтамиша до Ягайла. Перший доправили Кутлу-Буга й Асан. Потім обидва вернулися до Тохтамиша, і першого з них хан відправив Великим князем Кримського улусу. Другий ярлик (лист) хана, де сповіщається про «ворожих» царевичів, був відісланий через Асана і Турду-Ходжу. У проміжку між першим і другим ярликами Тохтамиш отримав листа від короля Ягайла: «І ти теж відправив до нас своїх посланців».

Підрахуйте, будь ласка, скільки часу пішло на листування, і ви переконаєтеся: після поразки на річці Кундурчі, яка сталася 18 червня 1391 року, Великий хан Тохтамиш ні на один день не був усунутий з престолу. І після цієї битви хан Тохтамиш залізною рукою тримав владу у Золотій Орді, а московити й далі віддано служили «старим царям».

Хочу звернути увагу на одну особливу деталь останнього цитованого ярлика хана Тохтамиша, де чітко сказано: «Тохтамишеве слово. Кримської області начальникам, на чолі яких Кутлу-Буга». Задумайтесь, чому до нас не дійшов жоден ханський ярлик, виданий московським князям? Правильно міркуєте! У Московії і в усій ростово-суздальській землі московські князі ніколи не були начальниками Московського улусу (або землі, згідно з перекладом ярлика).

Ось вона, величезна таємниця роботи катерининської «Комісії». Хоча всі московські та санкт-петербурзькі сховища ще в середині ХІХ століття були заповнені ящиками, «а в (них) дефтері старі від Батия і від інших царів, перекладу їх нема... »

Ярлик хана Тохтамиша до польського короля Ягайла перекладали професори О. М. Ковалевський, М. А. Оболенський, А. К. Казем-Бек, М. І. Березін, барон Гаммер, М. О. Полєвой та багато інших. Було чимало людей, які знали старотюркські мови, в той час як у величезній таємниці і повній недоторканності зберігалися першоджерела, що стосувалися залежності московських князів від Орди. І річ тут не у знанні мов, а в московській державній брехні.

Вернімося до битви Тохтамиша з Тимуром 1391 року на річці Кундурчі. Один із флангів військ Тохтамиша в тій битві очолював князь-оглан Бікбулат. Так він названий в ярлику хана Тохтамиша до польського короля Ягайла в 1392 році. Виявляється, ця постать царевича-оглана знайома багатьом давнім літописцям, у тому числі й московським.

Майже всі історичні джерела сповіщають про перевагу військ Тохтамиша у першій половині битви.

«Вранці 18 червня обидва війська стали один навпроти одного... Лівий фланговий загін Тохтамиша, обійшовши правий фланг Тимура, вийшов у тил корпусу Хаджі-Сайф-ад-Діна. Лівий фланг Тимура також обійшли війська Тохтамиша. Тимур отримав уже тривожні повідомлення від командирів лівого і правого крила. З’являлася небезпека повного оточення. Зв’язок між окремими корпусами був повністю порушений, тоді як Тохтамиш тримав «у стрункому порядку центр і крила свого війська» [56, с. 154].

Про небезпечне становище військ Тимура повідомляє Ібн-Араб-шах: «У той самий час, коли військо його вже було розбите і частини раті його розійшлися, раптом приїхав чоловік на ім’я Сеїд-Берке, якому Тимур, (перебуваючи) у крайній скруті, сказав: «О мій шановний Сеїде, моє військо розбите! » [56, с. 154].

Російські історики з величезним захопленням розповідають «про блискучу перемогу Тимура над Тохтамишем у битві на річці Кундурчі». На цю тему в Російській імперії захищені кандидатські та докторські дисертації. Навіть звичайних школярів залучають до пропаганди величезної московської брехні.

У журналі «Наука і життя» № 4 за 2004 рік мені довелося читати дослідження на цю тему учня 9-го класу М. Арнольдова (село Кошки Самарської області), де задурманений школяр з величезною старанністю пояснює перевагу стратегії Тимура, яка начебто посприяла перемозі його військ. Він так і пише: «Битва відбувалася за сценарієм, підготовленим Тимуром, головним чином завдяки тому, що конкретне місце для неї обирав сам Тимур» (с. 35).

І невтямки юнакові, що це звичайна московська брехня, бо «виконуючи задуманий план, війська Тохтамиша відступали все далі на північний захід... Тохтамиш вирішив прийняти бій на річці Кундурчі, північніше від Самарської Луки, коли сили неприятеля виявляться виснаженими від безперервних переходів» [56, с. 153].

Отже, Тохтамиш відводив свого противника якомога далі від столиці; вимотував його, змусивши переправитися через ріки Яїк, Сакмару, Самару, Сок.

Не таємниця, що «війська Тимура, рухаючись по ворожій території протягом шести місяців, були сильно ослаблені через нестачу харчів» [56, с. 153].

Однак московські байки про «велику перемогу Тимура» популяризують і далі, а школяреві Міші Арнольдову солідний науковий журнал «Наука і життя» за псевдодослідження присудив перше місце. Дуже прагне душа московита ганьби і приниження для свого «старого царя». Забуваючи, що хан Тохтамиш був їхнім справжнім царем!

То що ж трапилося? Чому, маючи повну перевагу в бою, хан Тохтамиш не розгромив Тимура? Про поразку Тохтамиша мова йти не може, бо його війська не були розгромлені у битві на Кундурчі. Тут історичні спекуляції московитів недоречні, їм немає місця в історичній науці.

І на це запитання є достовірна відповідь. Послухаймо давніх істориків:

«Ібн-Халдун, який також описав ці події, в перемозі Тимура вбачав... передовсім зраду воєначальників Тохтамиша. З його розповіді, першим зрадив хана Оглан-булат (точніше, Бек-булат), який був у почті Тохтамиша» [56, с. 155].

А професор М. І. Березін у своєму перекладі ханського ярлика уточнив:

«Під час битви спочатку ті погані люди (тобто зрадники) пішли з місця, через що й народ пішов з місця» [33 с. 51].

Не наводитиму інших прикладів, які підтверджують факт зради. Навіть із поданих текстів виразно видно, що головною причиною успіху в битві на річці Кундурчі стала не військова майстерність Тимура, а зрада окремих воєначальників хана Тохтамиша. Зрадивши хана, вони вивели свої військові з’єднання з поля бою. І головним зрадником став князь-оглан (тобто Чингісид) Бекбулат.

Але що найцікавіше, то це місце, куди попрямував князь-оглан зі своїми військами після втечі з поля бою. Послухаймо:

«Мабуть, Бекбулат утік, переправившись через Волгу до верхів’їв Дону... де був його улус» [56, с. 155].

Ми маємо пам’ятати з попереднього матеріалу, що князі-оглани (Чингісиди) мали свої улуси в Наровчаті (Мохші), Темникові, мещерській землі, Тулі, Москві тощо. Тобто зрадили хана Тохтамиша на річці Кундурчі в 1391 році князі «Залешанської землі». А князь-оглан Бекбулат був командувачем військового крила лівої руки. Така правда про цю битву: саме московити зрадили свого «старого царя». Ось чому ллється таке море брехні про «великого стратега Тимура». У великому словоблудді ховається правда про зраду на полі бою ростово-суздальських князів землі Моксель.

Швидше за все, і князі-оглани, зазначені в листі Тохтамиша до Ягайла, – Худжамадін, Бикші, Турдучак, Бирди, Давуд – знайомі нам князі ростово-суздальської та рязанської земель. Тільки імена їх подано у золотоординському прочитанні. Адже в тому ж трактуванні місто Єлець подане як місто Карасу. Не існувало в Золотій Орді міста під назвою Єлець! Як не існувало князів Василя Дмитровича, Івана Даниловича та інших з подібними іменами. Це лише московська інтерпретація своїх забаганок.

Ось чому так старанно і жорстоко відбувалася «зачистка» території Російської імперії від старовинних літописів, архівів та інших пам’яток минувшини. А в XX столітті московський режим навіть життя відбирав у людей, які зберігали національну пам’ять.

Але вернімося до хана Тохтамиша. Послухаймо ще одну цікаву думку:

«У ногайській редакції «Легенди про Єдигея і Тохтамиша» є пропущена в інших редакціях подробиця: Тохтамиш, зібравши рештки своїх військ, покликав до себе всіх своїх воєначальників і запропонував їм обговорити, як діяти далі, але отримав ухильні відповіді від своїх наближених, які думали тільки про зраду» [56, с. 155].

Звертаю увагу читачів: так про Тохтамиша говорить епос ворожого до нього народу, бо Єдигей був улюбленцем того народу.

Таким чином, війська хана Тохтамиша не були розгромлені, як нам про це кажуть наближені до Тимура джерела та московські колеги. Зрештою, й Тимур із залишками своїх військ не святкував перемогу, бо боявся Тохтамиша. Послухайте давніх істориків:

«Втрати Тимура невідомі. На карті Фрао Маура показане місце битви: «тут розташовані 18 могил, зроблених Тамерланом... Він наказав поховати тільки воєначальників». Якщо ці 18 могил означають місце поховання начальників «тьми», тобто десятитисячників, то втрати Тимура повинні бути визнані також значними. Його військо вийшло з бою дуже пошарпаним, тому після битви біля річки Кундурчі Тимур не ризикнув йти на Сарай і Астрахань... Ставши табором на одному з островів Волги, який мав назву Уртюбе, Тимур протягом 26 днів наводив лад у своїх військах» [56, с. 156].

Задумайтесь: який контингент військ може розміститися на одному волзькому острові? І ви чітко з’ясуєте втрати армії Тимура у битві на річці Кундурчі. Тим більше, що у тій битві Тимур втратив майже весь свій командний склад – 18 темників.

Швидше за все, полководці Тохтамиша на тій знаменитій нараді, коли хан просив поради, як діяти далі, відмовилися знищувати рештки військ Тимура, який зализував рани на острові Уртюбе. Логіка подій вказує саме на це.

Врахуйте, що до нашого часу дозволяли користуватися тільки хвалебними джерелами Тимура і московськими лжеджерелами. А весь матеріал В. Г. Тизенгаузена, доставлений вченим із Берліна, Парижа, Відня та Лондона, було піддано суворій цензурі і в більшості знищено за вказівкою Иосифа Сталіна.

Сам учений помер ще за царських часів у злиднях і повному забутті.

А літописи й архіви часів Золотої Орди було «зачищено» сотнями «московських наукових експедицій».

Мені дуже довго довелося шукати сліди московської брехні про битву на річці Кундурчі. Та я їх знайшов. Послухайте:

«У той час, в 1389 p., помер великий московський князь Дмитрій Іванович. І хоча він... заповів... велике княжіння своєму синові Василю, затвердити це рішення міг лише законний хан (цар. – В. Б. ) Руського (Московского. – В. Б. ) улусу – Тохтамиш. Тохтамиш підтвердив права Василя... і, що цілком природно,... зажадав від нього допомоги. Князь Василь військо привів, але жодного бажання воювати за Тохтамиша у... князя не було... Таким чином, у вирішальний момент зіткнення зі середньоазійськими тюрками хан Тохтамиш залишився без союзника» [92, с. 185].

Ми не станемо говорити про звичайний маразм професора, коли підданого підносять до рангу союзника. Це звичний стиль подання матеріалу московитами. Дуже хочеться величі московській душі! І, звичайно, у кожному епізоді історії.

Питання в іншому. Професор Л. М. Гумільов чітко підтвердив: війська Московського улусу перебували у складі військ хана Тохтамиша в 1391 році на ріці Кундурчі. Але у вирішальний момент зрадили хана. Послухаймо далі:

«Василь, побачивши, як повертаються події, повів своє військо в пониззя Ками і теж пішов на правий берег Волги, рятуючись від Тимура» [92, с. 185].

Василь Московський був одним із тих, хто зрадив хана Тохтамиша в 1391 році. Сподіваюся, що тут не може бути ніяких сумнівів. Тобто він був названий у ярлику Тохтамиша до Ягайла. Тим більше, що йдеться про Великого князя. Не міг хан назвати другорядних осіб, не згадавши головних, вищих за посадою.

Послухаймо, про що ще говорить російська історія:

«Никоновський літопис сповіщає про вбивство Тохтамишем царевича Озибабу, а декілька татарських князів перебігли на бік Москви і стали на службу великому князю. Серед перебіжчиків літописи називають «царевого постільника» Бахит-Ходжу, а також Кадир-Ходжу і Мамат-Ходжу, які прийняли християнську віру» [56, с. 150].

Сподіваюся, читачі розуміють весь комізм ситуації, коли на службу до московського тимчасового князя втікають люди ханської крові, князі-оглани. Велика брехня! Вона може всерйоз сприйматися московитами тільки тому, що в розповідному каркасі історії розведено причини і наслідки, а імена князів-огланів подаються в московській інтерпретації. Аби заплутати зміст подій.

Зауважте: один із перебіжчиків до московського князя також названий і в ярлику хана Тохтамиша серед тих, які зрадили його в битві 1391 року. Це не звичайний збіг. Події та факти, про які ми вели мову, тісно пов’язані між собою. Йдеться про те ж саме.

Продовжимо розповідь про події давніх літ.

Читачі вже, мабуть, звернули увагу, як наш матеріал почав ускладнюватися, а висновки й аналіз – повністю спростовувати загальну канву російської історіографії. У цьому немає нічого дивного. Я свідомо обрав шлях ускладнення матеріалу.

Спочатку (у перших томах книги) ми з вами розглядали й аналізували історичний матеріал становлення Московії в тому контексті, як нам його диктувала російська історіографія. Вивчаючи цю геть спотворену історію становлення Московської держави, ми знаходили відверту брехню і явні фальшивки у викладеному матеріалі. Інакше й не могло бути. Фальсифікат завжди містить у собі потенційну загрозу провалу.

У процесі розкриття теми ми ускладнили її виклад через подання нового додаткового матеріалу, як, наприклад, зроблено з Куликовською битвою. І відразу стало зрозуміло, що з 8 вересня до 28 листопада Мамай не мав змоги провести дві масштабні битви. На поверхню виплила відверта брехня.

Однак вернімося в Золоту Орду.

Тохтамиш-хан був великим і могутнім, а інтереси роду Чингісидів беріг, як і власну честь. Тому не міг змиритися з утратою Закавказзя, яке Тимур захопив в 1389 році. Зібравши величезну армію, він у 1394 році рушив визволяти втрачені володіння Золотої Орди на Кавказі. До речі, в цьому військовому поході Тохтамиша брали участь і війська північних улусів: Булгарського, Тульського, Володимирського, Московського, Нижегородського, Тверського, Мохшинського та інших. За моїми приблизними підрахунками, північні улуси Орди виставили в похід не менше ніж 5-6 туменів (50-60 тисяч людей).

З подальшого викладу подій ви переконаєтеся, що було саме так.

Остання битва між Тимуром і Тохтамишем відбулася на землі теперішнього Дагестану біля селища Торка. Битву Тохтамиш програв.

Послухайте, що говорить про неї та причини поразки хана Тохтамиша сучасний казахський історик Калібек Даніяров:

«За чисельністю військо у Тохтамис-хана було більшим, ніж у Тамерлана, і він мав би або перемогти, або провести битву на рівних. Однак Тохтамис-хану не було відомо про розроблений Єдиге і мангитськими (рід, з якого походив Єдигей. – В. Б. ) біями зрадницький план... На правому фланзі війська Тохтамиса вишикувалося 5 туменів мангитських воїнів (50 000 людей)... На самому початку битви всі ці мангитські воїни організовано пішли з поля бою. їх стрункі ряди після поразки Тохтамис-хана очолив Єдиге (Ідіку. – В. Б. ), відразу опинившись із військом» [57, с. 170].

А ось як подає ті події арабський історик Ібн Арабшах:

«Внаслідок цього розладналося військо Тохтамиша... Не бачачи змоги ухилитися від сутички й уникнути зустрічі, він підбадьорив свій дух і своє військо, виставив наперед завзятців зі своїх ратей, укріпив центр і фланг... Тривав цей бій... близько 3 днів, потім війська Тохтамиша відступили... » [57, с. 172].

Швидше за все, війська Тохтамиша втікали. Цього разу Тимур не допустив помилки у стратегічному плані: він не пішов після перемоги назад у Середню Азію, а рушив у центр Золотої Орди, переслідуючи Тохтамиша.

«Тохтамиш-хан кинув ханство, – писав перський історик Шериф-ад-Дін Ієзді, – дім і все, що мав, явне і приховане, і, боячись за життя своє,... пішов у бік Булгара, в лісисту місцевість... » [46, с. 178].

Тимур же, вступивши в землі Золотої Орди, послідовно зруйнував майже всі центри південної, південно-західної та східної частини держави: Сарай-Бату, СарайБерке, Укек, Булгар, Жукатин, Керменчук, Саритау, Астрахань, Тану, Маджар, Кафу і десятки інших улусних центрів.

«Переслідуючи Бек-Ярика, Тимур подався у верхів'я Дону, дійшовши до... Рязанського князівства... Нізам-ад-Дін Шамі та інші історики Тимура повідомляють, що Тимур, «дійшовши до міста... на ім’я Карасу, розграбував його з усією областю». Під «Карасу» перські письменники мали на увазі, очевидно, місто Єлець – окраїнне місто Рязанського князівства, про розорення якого сповіщають і російські літописи. За свідченням російських літописів, Тимур «князя Єлечицького плени і людей помучи».

Далі військо Тимура... рушило на Москву. До Москви Тимур не дійшов. Простоявши в межах Рязанського князівства 15 днів «і ту пусто вся сотворишу», 26 серпня він пішов назад» [56, с. 168].

Цілком зрозуміло, що загальноросійські літописні зводи приписали порятунок Москви «впливу на Тимура лиховісного сну, нібито баченого ним перед походом на Москву».

Коли московитам було потрібно заховати кінці в воду, вони посилалися на містику. Проте і в даному випадку це московська брехня.

У чому ж полягала величезна таємниця порятунку Москви в 1395 році? Про що мовчать московити?

Таємниця «доважків брехні» більш ніж очевидна. Треба лише проаналізувати достовірні факти попереднього періоду, котрі в якийсь спосіб стосуються Тимура і його держави. Як казала одна мудра людина, «дивися в корінь! »

Звичайно, про містичні сни тут говорити не доводиться. Про м’якість і лагідність Тимура теж не може бути й мови, бо він мав прізвисько «Залізний Кульга». Та й якби ж то йшлося тільки про Москву! А то ж – про десятки багатих удільних улусів. З рук Тимура вислизали величезні багатства. Тим більше, що цього разу головні військові сили північних улусів були розгромлені в битві на Кавказі.

Події в історії завжди взаємозв’язані. А в московській – особливо. Тому фальсифікатори історії робили все можливе, щоб розірвати зв’язок подій. Саме це ми маємо і в даному випадку.

Власне, в улусі Карасу (Єльці) Тимурові нагадали про зроблену для нього царевичами північних улусів Золотої Орди послугу в битві 1391 року на річці Кундурчі. Навіть вказали, що всі -князі, які допомогли врятуватися Тимурові, поголовно були знищені. Напевне, крім зазначених у ярлику Тохтамиша князів-огланів, були покарані (швидше за все, знищені) князі-тисячники, можливо, навіть сотники.

Цілком природно, що Тимур не міг розорити землі своїх рятівників. Тому-то й зупинився на початку серпня 1395 року в місті Карасу (Єльці) на 15 днів.

Зверніть увагу на кількість днів – 15. Адже це теж легко пояснити.

Зі зруйнованого Карасу (Єльця) у всі удільні улусні центри – Тулу, Москву, Рязань, Наровчат, Темников, Володимир та ін. – Тимур відправив гінців із повелінням, щоб до нього прибули князі-оглани і привезли данину.

За правилами тих далеких часів до переможця завжди переходили права переможеного.

Цікаво, що коли підрахувати час, витрачений гінцями Тимура, скажімо, до Москви, Володимира або Наровчата, і час, витрачений на доставку данини, то це й буде 13-14 днів.

А далі Тимур представив князям північних улусів Золотої Орди їхнього нового Великого хана Тимур-Кутлука. Всі князі, митрополит і єпископи північних улусів Орди принесли клятву на вірність новому ханові, на що пішло 1-2 дні. Лише після цього Тимур зі своїми військами рушив на південь продовжувати свою справу.

Можливо, не всі з прибулих князів отримали свої ярлики. Багато кого з них було знищено.

До речі, зверніть увагу, як обережно всі описані нами події обійшов М. М. Карамзін у своїй «Історії». Жодним словом не згадав про князів-зрадників, а відхід Тимура від міста Карасу (Єльця) пояснив безглуздо:

«Наставала сльотна осінь, з людьми, які звикли кочувати в місцях родючих і теплих, навряд чи було розсудливо йти далі на Північ, щоби зустріти зиму з усіма її жорстокостями» [41, том V, с. 81-82].

Хоч майже на тій самій сторінці нижче він написав: «Сповіщений про жителів Астраханських, Тамерлан, зневаживши холод зимовий і глибокий сніг, пішов до сього міста, укріпленого, поверх кам’яних, крижаними мурами, зруйнував його дощенту, знищив вогнем і столицю Ханську, Сарай, нарешті подався до кордонів своєї Імперії, піддавши, як він сказав, Державу Батиєву згубному вітрові нищення» [41, том V, с. 82-83].

Отже, балаканина М. М. Карамзіна про те, що Тимур боявся дощу і зими, – звичайна дурниця: подвійний стандарт.

Не спромігся «великий співець» московської історії пояснити і той факт, як Тимур прийняв від «російських князів» клятву на вірність новому ханові. Хоча про нового Великого хана Золотої Орди Тимур-Кутлука згадав.

У московській історіографії завжди існували подвійні стандарти. Тому й брехня текла рікою.

Пропоную читачам і цього разу ускладнити тему – ввести новий додатковий матеріал. Розгорніть, будь ласка, карту центральної частини Російської імперії і разом зі мною перегляньте її.

Отже, ще з часів хана Батия в «Залешанській землі» володіли подарованою ханом землею та управляли улусами:

1. Мещерські князі-Чингісиди з роду Бахмета Усеїнова. їм належала «Мещерська земля», тобто значні частини території сучасних Московської, Володимирської та Рязанської областей.

«Родоначальник «Мещерських князів» Бахмет Усеїнов... прийшов з Великої Орди в Мещеру, і Мещеру воював і засів її, закріпивши «Мещерські місця» за своїми нащадками... Родовід «Мещерських князів», опублікований в «Оксамитовій книзі» М. І. Новиковим, – єдине джерело при вивченні історії «Мещерських князів»... Обдарування землею Бахмета... могло відбуватися... після монгольського завоювання, оскільки... Олександр Укович... був праправнуком Бахмета Усеїнова» [56, с. 95].

Зробимо дуже скромні підрахунки і визначимо час, коли царевич-оглан Бахмет «засів Мещеру». Вищезгаданий Укович проживав у Мещері в 1382 році і був п’ятим поколінням роду хана Бахмета (праправнуком).

Від 1238 року, року завоювання «Залешанської землі», до 1382-го минуло 144 роки. На одне покоління роду князя Бахмета припадає в середньому трохи менше ніж 30 років, що цілком достовірно свідчить про володіння «Мещерською землею» родом Чингісида Бахмета від часів її завоювання.

Про це свідчить і «Оксамитова книга», видана М. І. Новиковим.

Тепер, сподіваюся, всім зрозуміло, чому Катерина II, ввівши повсюдну цензуру, звеліла спалити всі книги, видані в друкарні М. І. Новикова. Він справді завдав російській історіографії багато руйнівних ударів, за що Катерина II і посадила його в 1792 році на 15 років у Шліссельбурзьку фортецю-тюрму.

Здавна окрасою «Мещерської землі» вважалися міста, розташовані по її периметру: Володимир – на півночі, Касимов – на сході, Рязань (Стара) – на півдні, Коломна – на південному заході, Москва – на заході.

Швидше за все, усі ці міста належали родові князяоглана Бахмета. Хоча це не принципово, бо вся територія навколо «Мещерської землі» теж належала князям-огланам, Чингісидам. Про це поговоримо нижче.

Зверніть увагу: територія Мещери простягається зі сходу на захід (від ріки Судогда до Москви-ріки) на 200250, а з півдня на північ (від Оки до Клязьми) – на 100150 кілометрів.

Цифри ці, зрозуміло, приблизні.

Усією Мещерою управляли князі-Чингісиди. Там не було місця для так званих «російських князів».

Нагадаю:

«Мещера, низинна рівнина, розташована між pp. Клязьмою на п(івночі), Москвою на півд. з(аході), Окою на півдні і Судогдою та р. Колп на сх(оді), в межах Московської, Володимирської та Рязанської областей» [18, том 16, с. 205].

А далі – міркуйте самі: що приховували московити, коли фальсифікували історичні події?

Саме так! Ховали правду.

2. Тульські князі-Чингісиди. Сподіваюся, читачі не забули, що «... місто Тула назвали іменем цариці Тайдули, дружини Чанібекової, і колись ним управляли її баскаки» [93, с. 48].

Від дня свого заснування Тульський улус був власністю цариці (ханші) Тайдули і ним управляли її люди, найімовірніше, її родичі. І це тривало протягом сотень років. Бо з часом ми там бачимо знаменитого оглана Бекбулата, «... улус якого був у верхів’ях Дону» [56, с. 155].

Верхів’я річки Дон розташоване в Тульській області і спускається у Рязанську та Липецьку.

У другій половині XIV століття Тульський улус князяоглана Бекбулата виставляв у розпорядження Великого хана Золотої Орди військове з’єднання – не менше ніж одну тьму (10 тисяч людей).

Чому в цьому немає сумніву?

Як донесли арабські та перські історики, князь-оглан Бекбулат під час воєнного походу хана Тохтамиша в 1391 році «належав до почту хана» і командував лівим крилом військ. Тобто він мав у своєму розпорядженні не менше одного тумена і чин не нижчий від темника.

Згадайте велику Ясу Чингісхана. Згідно з Ясою, кожен вищий чин в армії надавався тільки по висхідній лінії. Десятникам присвоювали сотника, сотникам – тисячника, і тільки тисячник міг стати темником.

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 14 151617 18 19 Следующая ⇒