Володимир БІЛІНСЬКИЙ 14 страница

У першому томі нашої книги дуже докладно описано боротьбу за владу в ростово-суздальській землі, що тривала з 1304 до 1328 року. Не станемо повторно вертатися до аналізу мерзенних діянь московитів. Виклад тих подій в московській історіографії має концептуально неправдивий характер. Ось звідки він походить. Згідно з твердженням російської історії, великим князем Володимирським з 1317 року став старший син Данила, тобто внук Олександра Невського – Юрій Данилович. Після внутрішніх чвар між Юрієм і Михайлом Тверським, які тривали в 1317-1318 роках і в яких загинула дружина Юрія, сестра хана Узбека – Кончака, обидвох князів викликали у ставку хана, яка розташовувалася «на березі моря Сурозького, або Азовського, в гирлі Дону».

22 листопада 1318 року Михайла Тверського страчено за вироком суду, який очолював Кавгадий.

Зверніть увагу, навіть М. М. Карамзін був змушений визнати, що хан Узбек довго вагався і не затверджував рішення суду. Мабуть, він мав інформацію, яка спростовувала докази звинувачення.

Наведемо слова М. М. Карамзіна: «Узбек... остерігався бути несправедливим, врешті, обманутий згодою несумлінних суддів, однодумців Георгієвих (Юрія. – В. Б. ) і Кавгадиєвих, затвердив їх вирок» [41, том IV, с. 258].

Проте найцікавіше відбувалося далі. Хан Узбек зі своїми військами рухався до кордону з Хулагуїдами, щоб розпочати з ними війну. Навіть ВРЕ (третє видання) підтверджує факт війни 1319-1320 років.

А ось що на цю тему повідомляв М. М. Карамзін:

«Узбек їхав тоді... до берегів Тереку з усім військом, багатьма знаменитими данниками і Послами різних народів» [41, том IV, с. 257].

Цілком природно, що військова дружина Володимирського улусу, швидше за все – тьма, перебувала у складі військ хана Узбека в тому воєнному поході. Але сталося неймовірне: князь Юрій раптово покинув війська хана і вже до літа 1319 року опинився у Новгороді, де разом із новгородцями «від 12 серпня до 9 вересня» облягав Виборг.

Проте ще більші несподіванки очікують нас попереду.

Зауважте, ми викладаємо події чітко за російськими джерелами, у їхньому хронологічному порядку.

Знову надамо слово М. М. Карамзіну:

«Дмитро Михайлович (Тверський. – В. Б. ) виходив для себе в Орді титул Великого Князя, і Цар Узбек прислав з грамотою вельможу, Севенч-Бугу, возвести його на престол Володимирський. Марно Георгій (Юрій. – В. Б. ) молив Новгородців йти разом з ним до Володимира, він мав їхати туди сам і дорогою ледь не потрапив у руки Олександра Михайловича Тверського, який відняв у нього обоз і казну. Георгій тікав до Пскова... стурбований власною небезпекою, Великий Князь (??? – В. Б. ) поїхав у

Новгород... Довідавшись, що Дмитро Михайлович, окрім покровительства Узбекового, має сильне військо у Великому Князівстві і що народ, який любив його батька (Михайла Тверського. – В. Б. ), сердечно ставиться й до сина, Георгій наважився на деякий час залишитися у Новгороді, бо міг через відсутність втратити і цей важливий престол. Новгородці ходили з ним до берегів Неви і там, де вона витікає з Ладозького озера, на острові Оріховому, заклали фортецю Оріхівську... » [41, том IV, с. 265-266].

Перш ніж прояснити московську побрехеньку, зауважу читачам, що в тому ж 1319 році, коли Юрія при армії не було, хан Узбек стратив знаменитого Кавгадия – людину ханської крові. Про це російські історики чомусь намагаються замовчувати. Мабуть, зі скромності. До речі. і Дмитро Тверський призначений Великим володимирським князем все того ж знаменитого 1319 року.

Так що ж насправді відбулося в далекому 1319 році? Що намагається прикрити своїм словоблуддям московська історія?

Ці питання винятково важливі, адже за ними стоїть зміна династії Рюриковичів на династію Чингісидів у майбутній Московській державі. Тому простежимо цей процес особливо ретельно.

Отже, без сумніву, Олександр Невський був одружений з дочкою хана Батия, інакше хан Узбек ніколи не віддав би свою сестру Кончаку за онука Олександра Невського – Юрія. Васал і раб хана не мав права на подібну честь. Це – аксіома, і вона справді незаперечна, якщо опиратися на арабських та перських істориків, які пишуть про хана Узбека (див. праці В. Г. Тизенгаузена). Про це ж говорить і російський професор І. М. Березін. Послухаймо:

«Права монгольського дворянства полягали у начальствуванні над нижчими і у звільненні від податків та повинностей. Вищі шляхетські роди не змішувалися з нижчими: для їхнього розпізнання служили свого роду герби – тамги» [40, с. 49].

У нашому випадку йдеться не просто про знаменитий рід, а про рід царський, божественний. Тому московська брехня зовсім недоречна.

Сьогодні тяжко встановити, в якому місяці 1319 року Юрій втік від Узбека. Швидше за все, він утік з Володимира, куди був посланий ханом, щоб доправити гроші для армії. Але це не має значення, бо вся оповідь – вигадана. Вона прикриває значно важливіший факт. Зверніть увагу: в Новгороді завжди сиділи представники хана – баскаки, які не могли допустити Юрія до «новгородського престолу». Щось же з ними трапилося, що вони не заарештували князя ні у Пскові, ні в Новгороді. Про це ми дізнаємося пізніше – на той час їх (баскаків) у Новгороді і Пскові не стало, бо ті міста підпорядкував собі литовський князь Гедимін. М. М. Карамзін про це промовчав, інакше б його розповідь про «великого князя Юрія» перетворилася на пусту побрехеньку. Але московити у своїй облуді пішли далі, бо приписали своєму московському князеві укладення Оріхівського миру.

Послухаймо М. М. Карамзіна: «... юний Король Магнус надіслав вельмож у стан Георгіїв (Юрія. – В. Б. ) з доброзичливою пропозицією, для обопільної користі. Її було прийнято» [41, том IV, с. 266].

Так у вільних новгородців поцупили 30-річний період їхньої героїчної історії і приписали московиту-втікачеві. Брехали багато, по-серйозному.

Мені довелося спеціально звертатися до «Грамот Великого Новгорода та Пскова», виданих у 1949 році Інститутом історії Академії наук СРСР. У них під № 38 міститься «Оріховецький договір», де чітко сказано: «1323 р. серпня 12 – договірна грамота Новгорода зі Швецією про Мир».

Латинський текст договору поданий за «списком XV століття». Договір зберігається у Державних архівах Фінляндії та Швеції і відомий як Ньотерборзький договір (або Пахкинасереський мир) 1323 року. До цього договору князь-утікач, московит Юрій Данилович не має абсолютно ніякого стосунку. Якщо у когось є сумніви щодо цього – може звернутися до першоджерел. їх можна знайти у додатку «Література».

Читачі, сподіваюся, звернули увагу на те, яку велетенську масу брехні намагаються запхнути московити у розповідний каркас власної історії. Дивом дивуєшся, як можна так нахабно і безсоромно брехати.

Але вернімося в далекий 1319 рік. Якщо на хвилину припустити, що Юрій Московський опинився в Новгороді і Пскові з дозволу хана Узбека, то абсолютно необгрунтованим виглядає скинення Юрія з посади і призначення на володимирський стіл Дмитра Тверського. Ще більше незрозуміле перебування Юрія в Новгороді довгих 6-7 років, далеко від його вотчини – Московського улусу. Але якщо пригадати, що після страти Михайла Тверського настає смерть Кавгадия і втеча Юрія в Новгород, то абсолютно обґрунтоване призначення Дмитра Тверського Великим володимирським князем.

Цілком очевидно, що Юрій потрапив у немилість до хана Узбека і підлягав покаранню. За дрібні провини великих князів з посади не знімали, тим більше, що Юрій Данилович належав до роду Чингісидів.

Мені довелося довго шукати причину зневаги хана Узбека до московского князя Юрія Даниловича. Лише у старому Никоновському зводі ця причина ледь привідкрита. Послухаймо:

«Того ж літа князь великий Юр’ї Данилович взя срібло вихідне (тобто ханську данину. – В. Б. ) у Тверських князів і по докінченні не поїде проти царського посла, але поїде зі сріблом в Новеград Великий» [72, том 10, с. 188].

Никоновський літопис зводить питання втечі князя Юрія до звичайної крадіжки та привласнення данини, зібраної для хана Узбека. Мабуть, данину було зібрано не тільки з тверитян, а й з усієї землі Моксель. Жадібність московитів відома здавна. І вона, швидше за все, відіграла якусь роль у втечі Юрія в Новгород. Але попри цю, існували й інші причини. Ми про них говорили. Цілком очевидно, що основною причиною був наклеп на тверського Великого князя Михайла, внаслідок чого того було страчено.

Наклепи і розбрат з’явилися в ханській армії під час воєнного походу на Кавказ і тому викликали обурення і зневагу до Юрія Московського з боку не лише Узбека, а й усього командного складу армії.

Словесним лушпинням про «Великого володимирського князя» Юрія, про «Оріхівський договір», про «Новогородський престол» прикриті значно вагоміші факти, а саме: в Московський улус зі ставки хана Узбека прибув військовий загін, так звана «рать Ахмила», під керуванням Івана Калти й Ахмила. Швидше за все, Калта й Ахмил були царевичами-огланами. Бо, перебуваючи у воєнному поході на Кавказі, Узбек міг послати у Москву тільки особливо довірених людей. Тим більше, що питання стосувалося представника роду Чингісхана – Юрія Московського, внука доньки Батия. Допитувати Чингісида, а тим більше вершити над ним суд могли тільки самі Чингісиди. Ми з цього приводу вже цитували Ясу Чингісхана. Не будемо повторюватися.

До речі, московська історіографія не мала можливості промовчати стосовно «Ахмилової раті», бо подія ця зафіксована арабськими істориками і деякими «літописними зводами». Ось чому московська історіографія подала ті давні події майже в карикатурній формі. Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Повернувшись у Новгород (після облоги Виборга. – В. Б. ), Георгій оплакав смерть вірного брата, Афанасія, і, довідавшись, що князь Іван Даниїлович, будучи в Орді, приїхав звідти з Послом Узбековим, Ахмилом, який, після оголошення свого наміру влаштувати порядок в областях Великого Княжіння, лив людську кров, взяв Ярославль як вороже місто і з торжеством вирушив назад до хана, щоб дати йому звіт про своє успішне Посланництво» [41, том IV, с. 264-265].

Ми цитували російський текст, розрахований на дурнів. Події абсолютно між собою не пов’язані, а представники хана – Калта й Ахмил – подані як дикі варвари. Звичайний метод, до якого вдаються московити для змалювання своєї історії періоду Золотої Орди.

Продовжимо цитату М. М. Карамзіна, щоби згодом пов’язати і пояснити події:

«Друга вість була для Георгія (Юрія. – В. Б. )ще гіршою: Дмитро Михайлович..., виходив для себе в Орді титул Великого Князя, і Цар Узбек прислав із грамотою Вельможу, Севенч-Бугу, возвести його на престол Володимирський» [41, том IV, с. 265].

Отже, Юрій Московський отримав з Москви і Володимира такі звістки:

а) про призначення ханом Узбеком Дмитра Тверського Великим володимирським князем:

б) про прибуття каральної раті Ахмила в Московський улус:

в) про смерть брата Афанасія.

Після цього Юрій вирушив з Новгорода у Володимир із казною (данина ханові Узбеку з великого князівства). Однак з дороги втік у Псков, скарбницю, проте, «залишив» новому Великому князю.

Так подав хід історичних подій московит – своєрідний «трубадур Московії». Співав захоплено, натхненно.

Почнемо розмову з часу. Отже, обидва ханських представництва здійснювалися почергово. Спочатку у Володимирі, в храмі, у присутності митрополита, єпископів і ігуменів монастирів, а також удільних князів, баскаків, данників, митників та інших службовців улусних адміністрацій великий князь Дмитро Тверський склав присягу на вірність Цареві Узбеку. Після того указом хана був оголошений Великим володимирським князем. Виконавши таким чином доручення та оформивши необхідні документи, Севенч-Буга подався до столиці держави – Сарай-Берке.

Лише після цього Калта, Ахмил і новий Великий князь Дмитро Михайлович попрямували в Московський улус розслідувати діяння Юрія, його рідних, близьких та оточення.

У Московському улусі, як пише М. М. Карамзін, «Ахмил... лив людську кров, (і) взяв Ярославль як вороже місто... » [41, том IV, с. 264].

До речі, саме в цей період загинув брат Юрія Московського – Афанасій. Мабуть, він і сидів на удільному княжінні в Ярославлі. Зверніть увагу, Афанасій був молодшим сином Данила. За літописами Данило мав чотирьох синів: Юрія, Олександра, Бориса й Афанасія. З часом до цієї четвірки братів додали так званого Івана Калиту – передостаннього сина Данила.

Але що цікаво: «Жоден літописець не відзначив народження Івана – четвертого сина в родині московського князя Данила» [50, № 10, с. 7].

Ще раз зафіксуймо собі на пам’ять: жоден російський літописний звід не зафіксував народження у Московського князя Данила сина на ім’я Іван! Такої особи не знають усі російські літописи до самої смерті князя Данила.

Однак повернімося до подій 1319-1324 років.

Отже, Юрій Московський перебуває «в бігах», його молодший брат знищений «Ахмиловою раттю», а середущі брати, Олександр і Борис, за свідченнями професора С. М. Соловйова і М. М. Карамзіна, померли до загибелі Афанасія. Тобто зафіксовано факт знищення роду Олександра Невського.

Сьогодні важко точно встановити перебіг подій тих часів, проте можна припустити, що з боку хана Узбека це була спланована акція.

Якщо врахувати час, затрачений на дорогу військового загону від ставки хана (ріка Терек) до Володимира, на представлення Дмитра Тверського у Володимирі і на дії (воєнні та судові) «Ахмилової раті», то сміливо можна стверджувати: ще в 1319 році хан висунув звинувачення Юрієві і Кавгадию. Один кинувся втікати з Володимира, другого було страчено.

Замість Юрія постраждав його брат Афанасій. А в роду Невського відібрали Московський улус, і на удільний княжий стіл було посаджено нащадка роду Чингісидів по чоловічій лінії – Калту – людину з роду хана Узбека.

Я подаю прізвисько цього хана як «Калта» за записами російських письменників, істориків і дослідників. Бо воно ще може бути подано інакше – як Култа, Кулпа і т. ін. Ми ще повернемося до цього питання. Воно важливе і вимагає особливої розмови.

Щоб читачі не думали, що ідея про Московського князя Івана Калту (всупереч офіційному трактуванню: Іван Калита) – вигадка автора, наведу свідчення щирого російського патріота Сергія Маркова. Послухайте:

«До речі, що таке Калта, від якої отримав своє прізвисько московський князь?

Це зовсім не грошовий мішок і не гаман, як розповідають старі казки.

Калта – це щось на зразок портупеї, пояса, прикрашеного сріблом, до якого міцно прикріплювалася напівкругла торбинка – для кресала, кременю і трута, дорожня фляга і ніж. Калта ще за моєї пам’яті була у кожного степового казаха.

Князь Іван Данилович так міцно зв’язав себе з монголо-тюркським світом, що й прізвисько своє отримав саме там» [68, с. 586].

Цікаво відзначити, що за весь період входження землі Моксель до складу Золотої Орди жоден князь землі не удостоївся отримати прізвисько в ханській столиці. Тільки Іванові випала така честь.

Хіба ж не дивно?

Імена та прізвиська, а тим більше офіційні, зафіксовані історією, у татар Золотої Орди давалися з дитинства. Особливо любили пов’язувати імена людей з навколишньою природою і тваринами. Послухаймо російського історика: «У татар кочівних імена дітей дуже часто даються на честь домашніх тварин, що їх оточують» [33, с. 51].

Наведу декілька прикладів словотвору з тюркських першоджерел:

теке (баран) – Текехан;

кул (рука) – Кулхан, Кулпа, Култа;

кель (іди) – Келхан, Кельдибек, Келта.

Сподіваюся, читачі пам’ятають, що все діловодство в Золотій Орді у XIII-XIV століттях велося староуйгурською (тюркською) мовою. Ось чому подання імені Калита в російській інтерпретації – звичайна примха істориків Московії.

Отже, російські історики визнали, що ім’я «Іван Калита» є цілковитою вигадкою і взяте «зі старих казок». Погодимося з ними. І вимушено скористаємося новим винаходом – «Іван Калта». Хоча воно й не відповідає істині, але стоїть ближче до неї.

Зверніть увагу: цар Узбек посадив одного зі своїх братів наразі на удільне княжіння – в Москву. І що цікаво: при живому власнику удільного столу – Юрієві Даниловичу, який перебував десь «у бігах». Це сталося неспроста. Адже Москва була поселенням татаро-монгольським, і зрозуміло, що в ньому насамперед знаходили притулок християни – вихідці зі столиці Сарая і південних улусів Орди.

Нагадаю читачам: з 1312 року хан Узбек прийняв іслам за офіційну релігію тюркських племен (народів), що входили до складу Золотої Орди, однак повністю зберіг православну християнську релігію в північних улусах своєї держави. Таким чином, від 1312 року Золота Орда стала державою з двома офіційними релігіями. І цілком очевидно, що хан Узбек, особисто контролюючи іслам, подбав, щоб і друга релігія опинилася в його руках.

Маючи офіційний привід (зраду князя Юрія), він посадив у Москву спадкоємця роду Чингісхана – Кулхана, скориставшись тим, що на 1319 рік Кулхан був християнином. Ще раніше, мабуть, у 1312 році, хан Узбек забрав митрополита Петра, який займав митрополію з 1309 року, разом із собою до нової столиці – Мохші (Наровчата). Нагадаю: попередні митрополити – Кирило і Максим – тримали митрополію в столиці держави – Сараї, постійно переміщуючись зі ставкою, відлучаючись у службових справах з дозволу ханів.

Не будемо забувати і про те, що змусили Узбека вжити рішучих заходів і зовнішні події, які відбувалися на кордонах Золотої Орди в 1319-1320 роках. Саме тоді литовський князь Гедимін «року 1320-го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним із Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима та інших, вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські» [69, с. 41].

За часів професора Михайла Олександровича Максимовича викладену вище істину ніхто не смів заперечувати. Тому що професор М. О. Максимович, до речі, перший ректор Київського університету, піддавав таких авантюристів звичайному публічному осуду. Під подібну кару М. О. Максимовича свого часу потрапив сумнозвісний русофіл М. П. Погодін. Послухаймо:

«Зізнаюся, що від тебе, особливо як історика, я сподівався нового світла на темний для історії час Татарщини в Київській землі, тобто на два сорока літ, що минули від Батия до Гедиміна (з 1240 по 1320 роки. – В. Б. ); і сподівався тим більше, що ти так рішуче розпорядився Київською землею на той час: вивів з неї корінних мешканців, Полян, кудись у краї північноруські; а в неї перевів нових поселенців з Карпат» [1, с. 130-131].

Всупереч «професорам-хохлам», які сліпо поступилися в радянські часи цією величезною правдою своїм колегам «професорам-кацапам», ми ще раз переконуємося, що великий М. О. Максимович усе ж мав рацію: Київ вийшов з-під влади Золотої Орди саме в 1320 році! Бо й у Новгороді в ті роки не було баскака. Пам’ятаєте?

Очевидно, хан Узбек не одразу погодився з втратою Галичини, Волині, Київщини та Чернігівщини. «Історія Русів» засвідчила три жорстокі битви, які відбулися між військами Гедиміна та Узбека. У тих битвах навіть загинули принци Чингісової крові, що свідчить про їхню жорстокість та безкомпромісність. І, мабуть, Золота Орда поступилася лише тому, що не змогла сконцентрувати всі свої збройні сили на північно-західному напрямку.

Не будемо забувати: Гедимін завдав удару в 1319-1320 роках, коли всі війська хана Узбека перебували на Кавказі. Оголити той фронт Узбек не міг ні в 1320-му, ні в наступні роки. Бо в такому разі він підставляв під удар ворогів головні життєві центри Золотої Орди, сконцентровані на Нижньому Поволжі і Нижньому Подонні. Він навіть змушений був столицю повернути в пониззя Волги, щоб тримати під наглядом кордон на Кавказі.

Мабуть, боротьба за землі Русів тривала 5-10 років. Ці припущення мають доказову базу. Але не буду відволікати читачів від головної теми.

Зверніть увагу: великий Володимирській улус залишався настільки надійним, що хан і далі продовжував у Мохші друкувати гроші та тримати там казну. Хоча слід визнати, що хан Узбек щодо своїх земель діяв послідовно і цілеспрямовано. Скориставшись тим, що в Твері був убитий царевич Шевкал, Узбек відправив у свої північні улуси потужне на ті часи військо з 50 тисяч людей: 5 темників. Але що цікаво: керував тими військами вже знайомий нам Іван Калта, або, по-золотоординському, – Кулхан. Для людини непосвяченої – досить дивне явище: убогий удільний московський князь раптом дістав під своє командування п’ять темників, а це, як правило, люди царської крові (Чингісиди). Історія Золотої Орди не знає нічого подібного.

Так працювала катерининська «Комісія», підкидаючи «доважки брехні».

Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Узбек, палаючи гнівом, клявся знищити гніздо бунтарів, але, діючи обережно, прикликав Івана Даниловича Московського, обіцяв зробити його Великим Князем і, давши йому на допомогу 50 000 воїнів, яких очолювали п’ять Ханським Темників, звелів іти на Олександра (Тверського. – В. Б. ), щоб скарати Росіян Росіянами» [41, том IV, с. 268].

Дуже незграбно, неякісно працювали московити, пишучи свою історію. Навіть міфічних «росіян» десь за вуха притягли у 1327 рік.

Що ж насправді відбулося в ті далекі часи?

Перед нами постає принципове питання московської історії. Правильна відповідь на нього докорінно змінює концептуальний принцип московської історіографії.

Пропоную більш прискіпливо придивитися до поведінки хана Узбека в його північних улусах. Дещо уточнимо й систематизуємо матеріал.

Отже, з 1317 до 1332 року Узбек з тих чи інших причин у північних мерянських улусах знищив понад тридцять князів – Рюриковичів.

Великий патріот Москви М. М. Карамзін вимушено визнавав: «Ніхто з Ханів не умертвив стільки Російських Володарів, як цей (Узбек. – В. Б. ), в 1330 році він стратив ще Князя Стародубського, Федора Михайловича, думаючи, що ці страшні вчинки гніву Царського утвердять панування моголів над Росією» [41, том IV, с. 284].

Пробачимо М. М. Карамзіну його брехню про «Росію та Російських Володарів», бо в ті роки Московія і земля народу Моксель Росією не називалася. Ця крадіжка сталася багатьма роками пізніше. Проте Карамзін визнав, що хан Узбек цілеспрямовано знищував місцевих князів – Рюриковичів: до 1326 року знищив рід Олександра, так званого Невського, а до 1327 року – рід тверських князів. Та ні Карамзін, ні інші російські історики не набралися відваги цю істину визнати. І зрозуміло чому.

Сподіваюся, читачі пам’ятають, що остаточний список «Родоводу князів великих і удільних роду Рюрика» відредагувала особисто Катерина II. Та так, що навіть її підручний помічник І. П. Єлагін «дивується, звідки зібраний родовід Князів російських, і багато у своїй Історії поправив» [42, с. 286].

Ми навели власні слова Катерини II, сказані 4 травня 1793 року. Саме з «Родоводу князів великих і удільних роду Рюрика» здобули московські, тверські, рязанські та ін. князівства продовжувачів «свого роду». Насправді їх не існувало. Читачі розуміють, що знищуючи один за одним тверських князів Михайла, Дмитра, Олександра з малолітнім сином Федором або московських князів Бориса, Олександра, Афанасія, Юрія, хан Узбек мав би, врешті, зрозуміти: «один чорт – що собака, що хорт», один не стане кращим від другого. Тим більше, що перед очима Узбека лежала велика Яса Чингісхана, яка суворо веліла: у кожній підкореній землі мають правити представники роду Чингісхана.

А хан Узбек, як донесли арабські й перські історики, свято дотримувався великої Яси. Ось чому в 1328 році Великим князем у землі народу Моксель став чистокровний Чингісид по чоловічій лінії – Іван Калта, по-золотоординськи – Кулхан, або ще інакше – Кулпа. І таких православних царевичів як у самій Золотій Орді, так і в ростово-суздальській землі налічувалося не один десяток. Нагадаю читачам літописну розповідь про царевича Петра.

Послухайте: «Життя Пр. Петра дуже видатне. У 1253 (6761) році Кирило, Єпископ Ростовський, ходив в Орду, до Хана... з клопотанням щодо церковних потреб. Ласкаво принятий Царем, красномовний святитель розповів йому, як... подвизався у наверненні язичників Ростовських Св. Єпископ Леонтій... Серед слухачів повчальної бесіди Кирила з Ханом був юний небіж..., син брата його. Слово про віру Христову, як добре насіння, впало на серце юнака... Юний небіж Царський замислив іти з Єпископом у Ростов і там прийняти святу віру Христову... У Ростові, живучи в домі Архиєрейському, Царевич... просив св. хрещення... і Єпископ охрестив його під іменем Петра... Він одружився... після переконань Св. Ігнатія і Князя, які побоювалися, щоби він, занудьгувавши в Ростові, не повернувся в Орду. За наречену він узяв собі доньку Ординського вельможі, який оселився в Ростові...

Петро прожив у шлюбі багато років, мав дітей, пережив і Князя, і Святителя Ігнатія і, незадовго до смерті, овдовівши, прийняв чернецтво у заснованій ним обителі» [70, с. 48-52].

За моїми підрахунками, в ростово-суздальських улусах двадцятих років XIV століття проживало не менше сотні царевичів-огланів, прямих нащадків Чингісхана. І то лише по чоловічій лінії старшого сина Чингісхана – Джучі.

Не буду наводити інших прикладів.

Поставте собі простеньке запитання: навіщо ханові Узбеку саджати на улусні столи капосних, бандюкуватих Рюриковичів, коли під рукою добра сотня своїх православних царевичів – Чингісидів?

Серйозної відповіді, не роблячи винятків для московитів, ви не знайдете.

Однак історія не будувалася на винятках у минулому, не будується й зараз.

Причин, які спонукали хана Узбека замінити князів Рюриковичів на князів Чингісидів у своїх північних улусах, було багато, і ми про них говорили. Не забуваймо, що вже рід Олександра, так званого Невського, був, по суті, родом Чингісидів, адже діти цього князя народжені донькою хана Батия. І хоча Чингісиди жіночої лінії мали великі почесті у Золотій Орді, проте вони не могли бути претендентами на царський престол. Так заповідала велика Яса.

Нагадаю читачам: знаменитий темник Ногай був сином старшої сестри Батия, але стати Великим ханом не міг.

Ще з 1238 року хан Батий почав прибирати північні улуси країни під безпосереднє керівництво свого роду. Не цитуватиму тут Плано Карпіні і Вільгельма де Рубрука, які засвідчили цілеспрямоване знищення у Золотій Орді місцевих правителів і заміну їх Чингісидами. Пам’ятаємо «Бехана, що посів землі Мещери».

Втрата у 1320 році Києва і Русі змусила хана Узбека швидко та рішуче провести заміну всієї княжої верхівки в північних улусах держави. Мабуть, на Чингісидів були замінені й князі тверської, рязанської та інших земель. Хан для окремих улусів винятків не робив. Тим паче, що православних царевичів – Чингісидів у землі Моксель було багато. Згадайте хоча б нащадків царевича Петра, Бехана, Бахмет-хана, царевичів з роду Четів і баскака Бугая. Вже не кажемо про царських спадкоємців, які проживали у Темникові, Наровчаті, Москві, Тулі та інших ординських поселеннях землі Моксель.

Пропоную ближче придивитися і проаналізувати прямі та дотичні підтвердження належності Івана Калти (Кулхана) до Чингісового роду. Переконаємося, що так багато випадковостей, які супроводжували цього князя, не мають права на існування в московській історичній науці.

Отже:

1. Ми вже говорили, що всі «загальноросійські літописні зводи» проігнорували факт народження Івана – четвертого сина московського князя Данила. Не наводитиму ще раз слова сучасного російського історика Миколи Борисова.

Звернемося до головного російського літопису – Лаврентіївського. Літопис доведений до 1305 (6813) року, проте в ньому жодним словом не згадано про Івана (Калиту). Хоча під «літом 6812» сказано: «В літо 6812, місяця березня 5, на безіменному тижні у вівторок, переставився князь Данило Олександрович на Москві, у своїй отчині, в черньцях і в схимі» [59, с. 209].

Констатуємо: до року смерті Данила Московського у Лаврентіївському літописі немає згадок про Івана Калиту.

У Повному Зібранні Російських Літописів після 1305 року Лаврентіївський літопис продовжує Троїцький. Він доведений до 1419 року. Ось про що сповіщає Троїцький літопис під 1313 роком:

«В літо 6821. Сяде на царстві Озбяк в Орді» [59, с. 229].

Цікаво, що й Троїцький літопис до 1313 року, року воцаріння хана Узбека, не знає Івана Калити (Калти).

І лише під 1322 роком Іван Калита вперше згадується в основному літописному зводі.

Послухаймо літопис: «Прийде з орди князь Іоан Данилович, а з ним поганий Ахмул, і полониша много людей і посікоша, а Ярославль пожже мало не весь» [59, с. 229].

Якщо упустити в літописі слово «Данилович», то ми бачимо – князь Іван прийшов у чужу землю: знищує та січе людей, наче рубає капусту. До речі, згідно з записом Троїцького літопису, в парі «Іоан – Ахмул» головним поставлений Іоан. І що цікаво: він названий князем, хоча на княжий стіл не посаджений: а якщо Рюрикович не посаджений на стіл, то в Золотій Орді він ще не князь, а «брат князя» або «син князя». Згадайте свідчення професора

Березіна. Князями від народження були тільки Чингісиди.

Ми переконалися: ні Лаврентіївський, ні Іпатіївський, доведений до 1292 року, ні тим більше Радзивилівський літописи не знали про існування так званого Івана Калити.

Про Троїцький літопис зазначено вище. Він знає «князя Іоана» від 1322 року, коли той вперше разом з «Ахмулом» прибув із Золотої Орди в Московський улус.

Як вам така «забудькуватість»?

2. У 1692 році в Московії Андрій Іванович Лизлов закінчив роботу над першою всеохопною історією московитів під назвою «Скіфська історія». Вже підкреслювалося, що А. І. Лизлов та його батько були освіченими людьми свого часу. Батько А. І. Лизлова багато років завідував Московською патріаршою Ризницею. Син боярина Івана Лизлова змалку мав доступ до найголовнішого книгосховища Московії.

⇐ Предыдущая 9 10 11 12 131415 16 17 18 Следующая ⇒