ОБРАЗЛИВО

РОСА

Сріблястою, веселково-кришталевою роса стане потім, як сонце підскочить над верби. А зараз вона сива-сива, і від неї весь луг сивий-сивий, аж дрижаки наганяє. Коли йти навпрошки, то річка уже недалеко. Але не хочеться зарошуватись — обходимо стежкою. Коли це сонце з-за горизонту рожево морг, морг!.. А в п’яти щось торк, торк, торк! … Де вже тут обходитимеш! Подавай швидше річку! Роззуваємося, закачуємо холоші і навпростець. — Ух! — Ах! — Ох!.. Роса, мов горошини, осипається, осипається. Роса штрикає і лоскоче, штрикає і лоскоче. Роса з нами, рибалками-мовчунами, робить незрозуміле: переповнила груди чимось іскристим, рвійним. Нам ніяк не втримати його в собі. І ми: «Га-ла-ла! Ха-ха-ха! » — на всю заплаву. Нарешті річка. Ша! А воно все не мовчиться. Між вербами уже прозиркує сонце — рум'яне, усміхнене. Теж, певно, по росі щойно босоніж пробіглося…

ОБРАЗЛИВО

Шипшиновий кущ зустрів нас зніченим шерехом, ніби виправдовувався. З-поміж листя визирало всього кілька квіточок. Сміялося небо, гули сосни, шовковим шумом стелилася трава. А ми стояли, опустивши руки… Це був особливий кущ. Хтозна-яким вітром занесло на лісову галявину насіння шипшини, але кущ розрісся і щоразу на початку літа ряснів ніжними рожевими квітками. Це був наш кущ. Ми приходили сюди, як тільки випадала нагода. І було нам затишно, було нам урочисто-святково у царстві рожевоквітного дива. А тепер він обламаний… І нам до щему стало гірко, образливо. Не тому, що хтось невідомий вдерся в нашу неторкану казку. А що він, обламавши квіти, так і не відчув їхньої чарівної принади. Бо тут же, на прим’ятій траві, рожевим болем жеврів зів’ялий букет…

⇐ Предыдущая 11 12 13 14 151617 18 19 20 Следующая ⇒