Annotation 7 страница

ЕПІЛОГ

Неподалік од Гамбурзької гавані, на глухій вуличці, стоїть відома всьому містові корчма «До людожера», куди вчащають здебільшого моряки. Ступиш два-три східці вниз — і попадеш до дуже невисокої, зате просторої зали. Під стелею висить опудало акули, якому корчма завдячує своєю назвою. З деякого часу тут полюбляють сидіти два незнайомці. Ніхто не знає, де вони зажили тяжких ран, та бувалим людям вочевидьки, що обидва — колишні моряки. Один — сліпий, худий і цибатий, посивілий, сірий на виду; другий — одноногий каліка на костурі. Незнайомці довгими годинами просиджують за невеличким столиком і попивають пиво. Між собою вони не розмовляють, однак уважно прислухаються, про віщо балакають захожі. Подеколи то той, то інший моряк за столом або за грою в кості невбачай і кине слівце про страченого пірата Клауса Штертебекера. Тоді сліпець насторочує вуха, а каліка обертається до бесідника. Потім вони неодмінно запросять матроса до себе, поставлять перед ним глек пива, погомонять з ним ладком, а впісля розпитають чистісінько все про піратського отамана Клауса Штертебекера і його побратимів. Так вони і розвідали, чому переміг Симон Утрехтський. Хитрюга залив свинцем Клаусове кермо! Пани скаженіли — вони не знайшли на Штертебекеровому кораблі казкових скарбів. А ходила чутка, ніби щогли на ньому із щирого золота і тільки зверху ледь-ледь обшиті деревом. У в’язниці розбійник прихилив до себе пожадливих багатіїв, бо зголосився вимостити золотими дукатами берег Ельби од Куксгавена до Гамбурга — тільки хай без забарки вони звільнять його. Пани радилися, сперечалися, та ніяк не поділили між собою обіцяного золота і Штертебекер не вибрався з темниці. Одного дня якийсь моряк, що вже давно облежував береги, а їв та пив за кошт каліки і сліпця, похвалився, що був на страті Штертебекера та його побратимів. Коли їхня ласка, він залюбки проведе їх у Грасброк і покаже, де їх покарано. Дорогою моряк без упину розповідав їм, із правдою й неправдою навпереміш, усіляких історій, вельми крутих і неймовірних. Він чув на свої вуха, як Штертебекер балакав із суддями. Коли на те пішло, судили не його, він судив панів і захищав бідних. Та так і в вічі сказав багачам, що все своє добро вони нажили насиллям і підлістю. «Гей, ви, ненажери з товстими калитами! — мовив їм Клаус. — Ваше життя — ніби малюнок на стіні в Марієнгавенській церкві: за казальницею стоїть хитрий-хитрий лис і проповідує біднякам добронрав’я, слухняність і набожність. Ви мене осуджуєте? Так, я завинив перед вами, але тільки одним. Я відбирав у вас майно, набуте підлотою». Останнім бажанням Штертебекера було: йти на страту за ватагою веселих блазнів. Якийсь радник спитав його: — Чи не гірко тобі вмирати? — Ні! — з усміхом відповів Штертебекер. — Тоді чи не гірко тобі дивитись на смерть своїх друзів? — О, за хоробрими побратимами болить душа! Коли б моя сила, я зробив би все, щоб вирятувати їх. А радник, який мав пихи на три штихи і язика колючого, сказав йому: — Он бачиш плаху. На ній тобі зітнуть голову. Але всі твої друзяки, повз яких ти пробіжиш без голови, будуть помилувані. Присутня багатирня засміялася з цього лихого жарту. Але Штертебекер гукнув: — Панове, даєте мені слово? — Атож! — погодились вони. Твердою ступою він зійшов на поміст і клякнув, чекаючи смертельного удару. Щойно його голова покотилася з плахи, радники закричали з переляку. Могутнє безголове тіло звелося і такою ж твердою й упевненою ходою спустилося з ешафота, як і зійшло на нього. Трьох, чотирьох побратимів поминуло воно, коли нараз пани загукали, що то дії нечистого, з якими треба покінчити. І тут-то один панок підставив Штертебекерові ногу. Той поточився і перед сьомим товаришем упав. Сліпий і каліка, запинивши подих, слухали. В цих описах — викапаний їхній отаман, для якого неможливого не було на світі. Навіть умерши, він стояв за друзів! — І помилували тих сімох хлопців? — прожебонів сліпий. — Де там, — відповів моряк. — Пообіцяв пан кожух, та слово його тепле. Не втямлю, як це Штертебекер повірив панському слову. Відтак стяли голову ще й катові. — І катові? — здивувався кульгавий. — А за віщо йому? — Так, так. Йому стяли голову насамкінець! За вимогою радників! — Не розумію, — пробубонів каліка. — Робота бургомістра Крамана, — розповідав моряк. — Якесь велике цабе спитало у ката, чи не втомився він. — «Нітрохи, — відповів той і визивно доточив: — Ех, з якою б охотою постинав би я макітри усім радникам! » Пани налякались і потай переговорили з катовими помічниками. Щойно він стратив останнього пірата, його схопили та й скарали на горло. Тим-то й закінчилось усе. Кепські жарти з панами. Вони вийшли на пустельний півострівець. Позаду залишилось місто, обведене високим муром з великими вежами, а попереду яворилося гаванське плесо з паромами й вітрильниками. Численними рукавами Ельби ковзали рибальські човники. Там, де стояв ешафот, мандрівці зупинились. Вони довго мовчали. Коли моряк схотів був заговорити, супутники зацитькали його. Моряка ошанув здогад, і він спитав: — Ви, бува, не Штертебекерові побратими? Сліпець ізлякався. А кульгавий відповів поквапом: — Так, друже, так, — і простяг морякові кілька золотих монет. Той узяв їх, і всі троє домовились, що здибаються другого дня у корчмі «До людожера». Але, побоюючись зради, сліпий і каліка того ж таки вечора покинули місто.
На початку п’ятнадцятого століття в усій Гольштінії, Мекленбурзі й межиріччі Ельби, Везера та Емса не було такого села, куди б не заходив з піснями один сліпець. Як тільки він з’являвся на вулиці, його оточували чоловіки і жінки, молодь і стареча. Поводир сліпого, каліка на костурі, брав флейту і грав. Під її солодкі чарівні звуки сліпий заводив балади про звитяжного пірата Клауса Штертебекера, ворога багатіїв і щирого друга бідних; пірата, що стояв за правду і люто ненавидів кривду; пірата, в якому нестямно кохався народ; пірата, що завдяки своїй дивовижній силі, хотів урятувати сімох побратимів, але й по смерті був ошуканий сильними світу сього. Бідняки зачаровано слухали й запам’ятовували слова та мелодії тих пісень, бо вони кликали їх до боротьби із панським свавіллям. Пісні переходили з вуст в уста, із села в село й розходилися по всьому краєві. Вечорами їх затягували селяни на призьбах. Полюбилися вони й цеховикам, які теж знемагали від гніту. А матері лякали неслухняних дітей: «Стривай, ось прийде Штертебекер і дасть тобі на горішки! » Чоловіки у суперечках запевняли своїх співбесідників: «Присягаюся штертебекеровим мечем, що всі слова мої — свята правда! » Міські хлоп’ята навіть вигадали нову гру «штертебекер» — і шпурляли каміння у вікна бундючним крамарям.
В 1410 році на перший день великодня сліпий і кульгавий прибули до Штральзунда. Дзвонили всі міські дзвіниці. Святково вдягнені городяни походжали вулицями. В соборі святого Миколая правили великодню обідню. Крізь базарний майдан пройшли зімкнутими лавами цеховики. Після злигоднів і невдач ремісники загосподарювали у своєму місті. Тепер вони самі обирали радників. У Штральзунді не зосталося і сліду Вульфлямового, і вже ніхто не зазіхав на права ремісників. Сліпий та кульгавий, обидва старі й підтоптані, поминули майдан перед ратушею, пройшли повз гавань, Східні ворота і наостанці додибали до собору святого Миколая, куди стікався народ. Біля його головної брами вони спинились, аби перепустити великодніх прочан. Якась жебрачка у подраній свиті, босонога, нечесана й худюща, упала перед них на коліна, пригорнувши до себе двох дівчат, убого вдягнених, блідих, виснажених. — Подайте, добрі люди, бідній багачці, подайте!.. — голосила жінка. — Спитай, хто вона, — прошепотів сліпий каліці. — Подайте, добрі люди, бідній багачці, подайте!.. Кульгавий запитав перехожого, хто ця жінка, і, збілівши, як лунь, обернувся до свого товариша. Жебрачка — то вдова Вульфа Вульфляма, та сама, якій колись чоловік устелив англійським сукном дорогу аж до собору святого Миколая, аби вона, ідучи до шлюбу, не забруднила золочених черевичків. Перша багачка міста зробилася першою його жебрачкою і жила із двома дочками на милостиню. Сліпець рвучко звів голову і прислухався до безнастанного жіночого голосіння. Вульф Вульфлям? Той самий недолюдок, що осліпив його? Вульфлям, що кривдив городян і сколесував Гозанга? Вульф Вульфлям. Його скарали. Городяни здобули волю. Вульфлямів кулак уже не висить над містом. Нараз благальні слова знову долинули до сліпого: — Подайте, добрі люди, бідній багачці, подайте! Він підступився до прохачки, вийняв із гаманця кілька монет і сказав: — Ось тобі, жіночко, візьми! Та навкарачки підповзла до нього і залементувала: — Спасибі вам, добрий чоловічку, спасибі! — Потім знову відповзла до брами й заголосила: — Подайте, добрі люди, бідній багачці, подайте!

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 67