Annotation 3 страница

Куций, зате розлогий і стрімкий вітрильник «Женев’єва», заглибистий посередині і майже однаково зависокий що на баштовидній кормі, а що на носі, був стотонної вантажності і мав, рахуючи священика, тридцять шість чоловік обслуги. На бушприті виринало з-під води дерев’яне зображення нагої жінки, яку моряки називали «пресвятою дівою». Високе поруччя з чорного кипарису прикрашало обшиті міддю облавки. Клаусові здавалося, що «Женев’єва» усім кораблям корабель. Та й уся обстановка на ній тішила око. Під кормою був «салон» капітана з чудовим видом на море. Окрему каюту займали керманич, судновий священик і цирюльник: тут таки під кормою були зброярня і камбуз. Решта екіпажу мешкала в тісненькому закапелку на носі корабля, де тридцять чоловік спочивали покотом на долівці, але Клауса це не лякало. Він чимало бачив таких кораблів, де бракувало навіть стелі над головою і моряки спали просто неба. Йому дістався клаптик долівки біля самого виходу — гіршого місця, звичайно, вже не придумати. Та Клаус не бідкався. Він залюбки примостився і тут. Вітер дув не спадаючи. Корабель безшумно мчав по хвилях. Клаус високо сидів у марсовому розгойданому кошелі і спостерігав за морем. Вдалині мерехтіли вогники, великий блідий місяць сріблив темнуваті води й осявав далеч. Клаус радів, він зводив руки до нічного неба, сміявся і торочив усяких нісенітниць. Поруч сидів карячки молодий матрос і, широко розплющивши очі, дивувався з його витівок. — Як тебе звати? — спитав у нього Клаус. — Дитячий Бас! — зичним голосом протягнув підліток. Клаус усміхнувся: у хлопчака ще й вус не сіявся, а басище в нього — хоч куди. — Гарне ім’я. — Мене по-вуличному так, — невдоволено пробурмотів Дитячий Бас. — А в батька-матері я Ерік Тюнгель. — Дитячий Бас ліпше, — зауважив Клаус і простяг хлопцеві руку. — Будемо друзями! — Ну що ж, гаразд! — погодився той. Вони поручкались.
Наступного дня, коли берег ще виднівся вдалині, лисий-прелисий моряк справив Клауса до зброярні, де на сховку були різні обладунки, самостріли й бойові сокири. — Яке тобі оружжя наготувати? — спитав зброяр, тим часом як хлопець милувався обладунками, що висіли під стелею, мов лицарі. — Самостріл. — У нас їх тільки два. А ти стріляти вмієш? — Вмію, — відповів хлопець. — А це що? — Він угледів велику металеву рурку, прикрашену гадючками, що з кінця в кінець обвивали її. — Наш самопал! — з гордістю сказав зброяр. — Нюрнберзької роботи. Хоч яких піратів розполохає, мов горобців. Парубок погладив товсту бронзову трубу і засунув руку в шорстке жерло. Еге ж, така зброя справді зажене душу в п’яти й неабиякому розбишаці! Зброяр тримався поважно і вчив, як слід вестись із самопалом, що й назву мав свою — «Відвага». — Ствол зводять угору. Ось так… (Він висів на дерев’яних стояках, і піднімати або ж опускати його було не важко). — Насипають пороху. Добре забивають його. В жерло кидають ядро. Прикладають палаючий гніт. Ціляться. Ба-бах! Ворог падає з дірою в животі. — Чудово! — вигукнув юнак. По хвилі він побачив у закамарку ще й купу кам’яних ядер. — З «Відвагою» можна спокійно спати, — сказав зброяр, дістаючи самостріл. Аж тепер хлопець помітив, що зброяреві бракувало лівої руки: теліпався тільки порожній рукав. — Ось на, подивись. Хоро-оша зброя! Клаус наструнчив лук, приклав його до плеча і прицілився. Славна річ. Стріли теж чудові: з міцного дерева, при залізних наконечниках. — Дасте? — спитав Клаус, який любісінько забрав би зброю з собою. — Візьмеш, коли пірати нагодяться, — усміхнувся зброяр. — А поки хай повисить. Шкода стріляти цією річчю в бакланів! — Як тебе звати? — Мене кличуть Братик Гейн. — А руку тобі одрубали пірати? — Ні. Одірвало реєю за сильного шторму в Скагерраку. Невдовзі Клаус перезнайомився з усім екіпажем: з капітаном Генріком, що мав куце тіло, товсту носяру, водяві, завжди вирячені очі і був п'яний щодня; зі старим керманичем Свеном, шведом за походженням, мовчазним, дебелим і дужим хлопакою, котрого всі любили; з корабельним старостою Штуве, брутальним коротуном, що відповідав за порядок у матроському кубрику та пнувся бути своїм і в моряків, і в начальства. Священика він бачив рідко. Той завжди відсиджувався у своїй каюті й покидав її лише тоді, коли виходив на корму, щоб трошки подихати свіжим повітрям і помилуватися морем. Цирюльник Лоренц часто вештався палубою, оглядав бочки з водою біля входу до кубрика, обстригав морякам чуприну, бороди й видушував їм чиряки, стежив за чистотою на кораблі і за здоров'ям матросів. «Женев’єва» уже поминула грейфсвальдську бухту. Клаус заступив на вахту і споглядав з бушприту далекі острови. Небо було сизе та хмарне. Сіра-сіра вода розгонистими б'ючкими валами налітала на корабель — і її гребінці розбризкували іскристе шумовиння. Рябі баклани ширяли над самісінькими хвилями і мчали за вітром або висли з розпростертими крилами на одному місці. Моряки сиділи навпочіпки у своєму кубрику і крадькома розпивали горілку. Штуве задобрили зайвою чаркою. Дитячий Бас чатував перед дверима, аби капітан чи священик не застукали їх. Але й вони пиячили у себе на кормі — скільки в горло текло. У кошелі, на головній щоглі, вахтував Бернд Дрезе — перший силач серед моряків. Підняти бочку з водою чи зрушити головну рею — для нього як цуркою змахнути. В цих місцях потрібна була надзвичайна пильність. Побережжя Рюгена кишіло піратами, тому Братик Гейн звелів винести на палубу «Відвагу», аби в разі небезпеки пальнути по нападниках. Штуве кермував, а Клаус вивчав кожен його рух. — Усі вже, певно, п’яні, мов ніч? — сказав стерновий. — Не знаю! Штуве було під сорок. Зростом він вийшов середнім і мав дуже широкі плечі, одне з яких кособочилось нижче від другого. Чорнюща борода, щокате обличчя, карі очиці й насуплені брови вельми пасували до його похмурої, вічно дратівливої вдачі. — Колись я теж стояв за кермом, — похвалився Клаус. І не обманював: на Ельбі йому довіряли водити вітрильники, щоправда невеликі, але він плекав надію, що рано чи пізно виб’ється в керманичі. — Cui bono, — кинув судновий староста. До цих слів він вдавався при першій-ліпшій нагоді. Латиною вони значили: «Кому з цього користь? » Але Штуве говорив їх і коли погоджувався з кимось, і коли не погоджувався. Вітер трохи вщух, і настали хвилини затишшя, можливі на морі й у шторм. Було чути, як хропе у себе капітан. — От кому вже кури в чоботях, — пробурмотів Штуве, і в його бубонінні прозвучала щира заздрість. Отець вийшов на палубу, кілька разів плюнув у воду і знову повернувся до каюти. На долівку впала пляшка — і вона зачаклувала Штуве. — Покермуй трохи, я туди й назад, — пообіцяв він і, передавши Клаусові величезне стерно, шмигнув за священиком.
Серце у хлопця закалатало, як молот, світ затуманився, але небавом кров одхлинула з голови. Широко розставивши ноги, він стояв, наче дуб. Його волі корилося велике судно — він був керманичем. Клаус повернув руль на північний схід, і вітрильник, злегка нахилившись, ще вигідніше приставився до вітру, — вітрила напнулися дужче, корабель помчав скорше. Гордо і радісно поглядав Клаус на роздуті вітрила. Його побирала приємна тремтячка, у жилах нуртувала кров, усе тіло струмувало бадьорістю. Він був на морі. Він стояв за кермом. Летів назустріч вітрам. Він — штурман великого корабля! Юнак згадував людей, близьких його серцю і призабутих у вирі пригод. Тепер вони оточували його, розділяли з ним його радощі, привітно і підбадьорливо кивали йому. Штуве не приходив, — видно, пиячив у капітанській каюті. Клауса це тільки тішило: за стерном він днював би й ночував. Вивчаючи кермо, він повертав його то трохи на північ, то знову на схід — і при думці, що корабель слухається його рук, почувався невимовно щасливим. Криваво-червоне сонце, як примарне вогняне коло, пірнуло у вечорове море, а Клаус все ще вів «Женев’єву». Врешті надійшов Свен; угледівши за стерном хлопця, він щиро здивувався. Старий керманич важкою ходою здіймався східцями на горішню палубу. Хлопець відчув на собі його допитливий погляд, проте дивився несхитно вперед, дивився на роздуті вітрила. Корабель плив спокійно і впевнено. — А де староста? — Я заступив його! — От ще. Не міг зачекати, поки я прийду, — буркнув дід і взявся за стерно. Клаус пішов, а Свен кинув йому навздогін: — Ну як, сподобалось кермувати? — Еге ж, — відповів вельми щасливий Клаус, бо відчув у запитанні похвалу. — Молодець, молодець!
На носі сиділи моряки, усі напідпитку, й зачаровано дивились на Бернда Дрезе, який вихвалявся своєю силою. Він згинав і розгинав товстенну штабу, хапав найкремезніших моряків, піднімав їх угору. Один наважився був обхопити Дрезе і затиснути йому руки. Але той глумливо зареготав, розправив груди і з такою силою вивільнився від обіймів, що моряк покотився палубою. Саме в цю хвилину підійшов Клаус. Окрилений радістю, що тільки-тільки кермував кораблем й одержав похвалу від досвідченого керманича, він вигукнув: — Е, та з тобою не вміють борюкатися! — А може, ти вмієш? — кинув Дрезе. — Ану, спробуймо! — Ану! Моряки зачаїли дух і перелякано дивились на зайдиголову, який кинув виклик першому силачеві. Дехто відступив до поруччя, передчуваючи зле. Клаус вийшов назустріч Дрезе сміливо й рішуче, мов Давид проти Голіафа. ^[12] Велетень уп’явся в хлопця примруженими очима. Хвильку вони допитливо дивились один одному в вічі. Обличчя у Дрезе було вилицювате, з бляклими сіро-зеленими очицями, здоровенною носярою і зашироким недоладним ротом. Шия і карк були у нього так само дужі, як і голова, а рамена, з яких, мов довбні, звисали руки, вигравали м’язами. Хлопець нахилився і, перш ніж богатир отямився, з блискавичною швидкістю затис йому руки. Дрезе глузливо зареготав, потім глибоко вдихнув і щомога рвонувся. Юнак тримав міцно. Од чорної люті кров шугнула велетневі в голову, він запихтів, ще раз понатужився, але даремне. Клаус гукнув сміючись: «Вочевидьки, каші мало з’їв? » — й одірвав його від палуби. Довкола схвально загомоніли. Парубійко хутчій відпустив супротивника й одскочив до товаришів. Дрезе витріщив на нього недобрі очі, обернувся і, не зронивши жодного слова, подибав до загального кубрика. Тепер подали голос матроси. Клауса хвалили, плескали по плечу. А дехто мерщій утік, наче насувалася гроза.
Клаус був безмежно щасливий. Все видавалось йому привітнішим і відраднішим, ніж колись. Досі він не бачив над собою такого високого-високого неба, а та земля, до якої вони клали путь, все більше і більше чарувала його. Ах, до чого вузький і мізерний був той світ, у якому жив він досі! Що далі вони пливли, то неймовірніші дивовижі чули про чужинні краї. Коли Клаус заглядався на водяне свічадо або помічав удалині нове велике місто, на гадку збігав нещасний Йозеф з розповідями про Марка Поло, який здійснив мандрівку в Персію та Китай і побачив там силу-силенну чудес. Тепер він сам невеличкий Марко Поло — шукач пригод, першовідкривач, мандрівник. Дні на борту спливали в виснажливій праці: моряки чепурили палубу, лагодили канати, латали вітрила. В гаванях вони вантажили або вивантажували крам, а за гарної погоди конопатили, ковалювали, стельмашили. А щойно все ставало на своє місце, знову зривався шторм і завдавав кораблеві свіжих ран, які вимагали хуткого загою. Чудові були дні у великих містах! Ось і тепер Клаус, Братик Гейн і Дитячий Бас зійшли на берег утрьох. Хильнувши міцного німецького пива, вони блукали вулицями Стокгольма. Потім подалися до купальні, та тільки не за тим, щоб помитися, — адже й у них на вітрильнику вистачало цього щастя — просто лазні були тут громадським видовиськом. Кумедно милися тамтешні люди!.. Попиваючи за столиком мед-пиво, трійко наших друзів спостерігали, як у великих дерев’яних ваннах талапаються чоловіки з жінками, забавляючи глядачів смішними витівками.
Клаус чатував на марсі. Його ніби підхопили хмари: крім такелажу, він не бачив ні палуби, ні води — їх оповив непроглядний туман. Стояв штиль. Шматок вітрила, що виднівся, сонно звисав у сіряву. Корабель гойдався на хвилях, — але вперед не йшов. Безвітря непокоїло мандрівців: вони саме-саме пропливали повз фінські береги. Щомиті чекай із туману землі або піратів. А вдалося б своєчасно вгледіти узбережжя, підступні острови «Женев’єва» минула б щасливо. З мряки раз по раз гукали: — Вахтовий! — Слухаю! — відгукувався Клаус. Він знав, що від нього чекають: «Попереду земля! » Але хоч як він приглядався — нічого не впадало йому в око. Внизу об вітрильник хлюпалися хвилі. На пам’ять збігали Братикові розповіді, що часто перед штормом, а вельми тоді, коли водяні духи балакають з духами туману, з моря чути жалібні голоси: Час… час… час…
Дайте жертву для нас!..

Вслухатися — таке й справді видзвонювали хвилі. Але море не лякало Клауса. Решту матросів, навіть Гейна, воно, здається, обавляло страхом. Дивно! Для чого тоді пускатись на нього?.. Море — це радість, свобода й боротьба. І насамкінець — перемога. Але такий туман справді ховає у собі щось загадкове і щось почварне. — Егей-ей! — крикнув він униз. — Ліворуч земля!.. — Вахтовий! — загукали з палуби. — Ліворуч — земля! — повторив Клаус. «Женев’єва» прагнула якнайшвидше дістатися славного торгового міста Новгорода, щоб покинути його іще до білих мух. В грудні замерзали річки та затоки, а зима у східних краях довга і люта. «Женев’єва» підійшла до фінських берегів. Пірати не зачіпали її. Напасти на неї вони не зважились: встановлена на кормі «Відвага» влаштувала б громовиту зустріч абиякому непроханому гостеві. Гладка була суша перед ними — гладка, наче море, і, здавалося, так само й безконечна. Неповороткий вітрильник плив вузенькою протокою, стиснутою берегами. Далі й далі він заглиблювався у протоку і неквапним поковзом ішов цілими днями; а одного разу, коли дув несприятливий вітер, його тягла з берега на довгих линвах валка тамтешнього люду.
«Хто ладен змагатися з богом і Новгородом! » — гласило тодішнє прислів’я. Тим часом як велике місто Київ утратило самостійність через князівські міжусобиці, Новгород успішно утверджував її. Член Ганзи, він правив за найважливішу перевалочну гавань на сході. Тут зачиналися торгові шляхи з європейської півночі в далеку Азію та на Кавказ. Занепрохідними болотами, доступний водою лише кілька місяців на рік, він був майже недосяжний для ворогів. Певна річ, розміщення заважало йому сперечатися з містами Прибалтики за першість на морі. Проте він брав гору в торгівлі з усім Сходом. У Новгороді панувала республіка — князів обирали на вічі. Коли у східно-руські князівства вдерлися татари, Новгород вистояв перед їхньою навалою. Його великий князь Олександр побив шведів на Неві, за віщо одержав прізвисько Невського. Така ж доля спіткала німецький рицарський орден у «Льодовому побоїщі» на Чудському озері. Але пізніше гордий Новгород все одно схилив голову і платив данину татарам. Проте членом Ганзи зоставався й надалі, і ще довго в ньому збігалися торговельні путі на Сході. Подорожувалось тяжко. Та щойно мандрівники вгледіли великий Новгород, труднощі забулися. Принаднішого й дивовижнішого міста ні Клаус, ні Дитячий Бас ще не бачили. А Братик один раз уже побував тут. На тлі численних, химерно злаштованих церковних бань — золотих, зелених, голубих і червоних — стояли тереми. Посеред міста, що вперезалося високим могутнім муром, стримів дитинець, ^[13] за яким даленіли найбільші і найгарніші церкви. Доми було вибудувано з дерева, але з небаченим смаком і кмітливістю. Городяни носили довгі кошлаті бороди й барвисті свити аж до п’ят. Ратники ходили в гостроверхих шоломах, при широких мечах, бердишах і щедро оздоблених щитах. У всьому відчувалась незвична пишнота. Від Новгорода так і віяло неймовірною силою й багатством. Звідси йшов торговий шлях до Чорного моря, до двох величезних царств — Китайського і Перського. Клаус стояв на кормі свого корабля і не міг надивитися на це чарівне місто.
Та хоч як веселили душу торгові міста, найбільшою втіхою для Клауса було кермо. Він добре вивчив примхи вітру і вправно користувався кожним його повівом, обхитрював його, примушував надимати вітрила і гнати корабель уперед. Хлопець вивчився навіть долати стрічні вітри. У безвихідь керманич потрапляв лише у мертвий штиль, — саме він був для матроса найтяжчою карою. Проте безвітря рідко залягало в північних морях. Дорослим і повнолітнім видавався Клаус поруч із Дитячим Басом, який був на кілька років молодший за нього. Але на дитину скидався Клаус побіля старого Свена, який свої шістдесят літ носив з благородною легкістю і мав на повному спокійному виду, де не лишили слідів ні пірати, ні урагани, чудернацьку білосніжну бороду, що віночком обрамляла підборіддя і ще більше вирізняла дорідність його лиця. Поряд з Гейном і Дитячим Басом, наймилішою людиною для Клауса був керманич Свен. Він залюбки стояв би і стояв біля діда, який позручніш випинав за стерном своє черевце, так що вся постава його виказувала вдоволення і спокій. А як спритно він вів корабель! Найбільше вражала Клауса його вперта небалакучість, дивна й для півночі. Хлопець міг простояти біля Свена кілька годин і не почути від нього жодного слова. Попервах це діймало до живця. Клаусові здавалось, що дід гребує ним. Та інколи той зазирав юнакові у вічі, одним оком підморгував йому і знову відвертався. Але Клаусові не мовчалось. Хлопця дратувала дідова німизна, він мав запитання, на які хотів би зачути відповідь. Його душу краяли сумніви. Він безнастанно відкривав щось нове в житті, але ж не все огулом забереш у себе, кожну річ годилося б обговорити, прояснити, обрадити з кимось. А битий у тім’я «морський вовк» повертався до нього спиною і з відповіддю не квапився, коли хлопець чекав на товариське слово. — Що ви за людина, керманичу! — з докором вигукував Клаус. — Так ви й говорити розучитесь, якщо бодай потроху не вправлятиметесь. Рот дано не тільки на те, щоб їсти і дихати. — Ей, хлопче, хлопче, — з болем у голосі відповідав дід. — Краще б ти питався інших — ті про все тобі скажуть. — Ні, керманичу, я хочу довідатись про все од вас… То правда, що кораблі вікінгів були ліпші за наш? Я чув, вони мали глибшу посадку, а тому стійкіше тримались на воді. Правда ж, діду?.. Кажуть, що й швидкість у них була більша… Чому таких суден не будують тепер? Чи, може, моряк повинен цінувати насамперед зручність? Мені здається, що ні. Мені здається, вона зовсім другорядна. Головне — швидкість і міцність. Правда ж?.. Правда ж, керманичу? Свен мовчав. Він глянув на Клауса, моргнув йому два-три рази, але щоб заговорити… ні пари з вуст! На сьогодні він сказав уже все. І хай би Клаус благав, лаяв, висміював його, — все одно жодного слова не витяг би з нього. Потім, після тижнів і місяців ненастанних мук, Клаус таки розв’язав язика старому: жвавий, допитливий парубок, напевно, сподобався дідові, дарма що той тривожив його спокій і не давав йому чистої години. Наскільки це можливо було між людьми з такою розбіжністю у віці, в них вигодилось щось близьке до взаємодовір’я. І, завдяки Свенові, з Клауса вийшов чудовий керманич. ЗЛОЧИНЦІ ТА ЗМОВНИКИ

Якось жовтневого вечора, коли судно вже поминало шведські береги, Братик виглядав біля зброярні Клауса, що заступав на вахту, аби почастувати його гарячим вином, гарним підкріпленням на холодну ніч, як раптом помітив, що за хлопцем чалиться тінь. Гейн завмер. Клаус безтурботно човгав крутими східцями на горішню палубу. Темна постать принишкла внизу. До неї спустився Штуве — і впав у диво. Зронивши два-три слова, він почвалав далі. На хвильку запала тиша. Потім хтось подерся тихцем угору. Один стрибок — і Гейн опинився біля сходів. Бернд Дрезе випростався і з несподіванки визвірився на зброяра, затисши в руці замашну залізяку.

— Ти кого підстерігаєш? — Забирайся до біса! — засичав Дрезе, обережно спускаючись до Братика. — Краще б ти лягав спати, — добродушно вмовляв його зброяр. — Не будь дурнем і не брудни рук у кров! Дрезе сходив поволі. Раптом він розмахнувся залізякою. Братик спритно відскочив, але Дрезе встиг навалитись на нього. Зброяр миттю вихопив ножа і встромив його в шию нападникові. Зачувши шум, Клаус глянув униз і забив тривогу. Гейн гукнув йому: — Цить, Клаусе!.. Цить!.. Перший вискочив із своєї каюти капітан, за ним керманич і цирюльник. — Що там скоїлось? Хто кого порішив?.. Підбігло двоє вахтових із носа корабля, підійшов і Штуве, який ще й не роздягався. — Мертвий, — зронив цирюльник, схилившись над Дрезе. — Зброяре, я вас беру під варту за вбивство, — мовив Генрік. — Я захищався, капітане, — відмагався Гейн. — Завтра вияснимо. Братика закували в кайдани, а перед зброярнею поставили на чати матроса. Покійника винесли на горішню палубу. Клаус вів корабля і не міг відійти від керма й на хвилину… «Бернда Дрезе вбито, Братика ув’язнено. Годі сумніватись, що Дрезе напав на зброяра перший. Проте як це доведеш?.. Гейн випередив убивцю і заколов його. І відтак заскочив у кайдани. За вбивство. Він врятував мене. Господи, я повинен допомогти йому. Але як? Як? Адже чистісінька правда, що однорукий Братик вимушено зітявся з велетнем. Це зрозуміло кожному. Але що забув Дрезе вночі на горішній палубі? Ось що кидає на нього призру! Судити Братика за вбивство безглуздо! » Нараз Клаусові здалося, ніби палубою хтось крадеться. Еге ж, це жива душа! Але він не гукнув її: просто не хотілося здіймати нової бучі. То був Штуве. Його виказували вузлувата постава і шаркітлива хода. Він за чимось нипав, потім нагнувся — і щось хлюпнуло у воду. Штуве хутко ушився геть. Клаусові з гадки не сходив Гейн, який у своїх залізах, мабуть, теж думав про нього. «Ти не один, Братику. Ми заступимось за тебе. Ми вирятуємо тебе. А те, що Дрезе мордуванець, відомо кожному». Надійшов Свен, щоб змінити Клауса. — Керманичу, — зачав хлопець, — я переконаний, що Дрезе хотів розправитись зі мною. Дурило не заспокоювався, що і я маю силу. У зброяра совість чиста. Це цілком певно. Як-не-як у нього тільки одна рука, а силача над Бернда у нас нема на вітрильнику. Братик захищався. Керманичу, нам треба визволити його з біди! — Йди спати, хлопче. Дасть бог день, дасть бог розум.
Сірим та непривітним видався той жовтневий ранок. З похмурого сизого неба, що тяжіло над морем, сіялись перші сніжинки. Вітер дув слабкий. «Женев’єва» пливла неквапом. На горішній палубі відбувався суд. У капітанових ногах лежав труп. Ніхто не здогадався затулити йому вирячені очі або перев’язати рану. Дрезе лежав немитий-нечесаний, як і звечора; кров на шиї давно закипіла, і смерть виставила напоказ найприкметніше в ньому: дикунство і тупість. Перед покійником завмер зброяр, блідий, з міцно заціпленими губами, лицем до капітана. Клаус і Дитячий Бас стояли в першому ряду серед моряків, що підковою оточили мерця і підсудного. Свен вів «Женев’єву». — Гейне Вітліне, — допитував капітан, — ти твердиш, ніби Дрезе хотів напасти на твого товариша Клауса. Які є в тебе докази? — Він мав велику залізяку! — Ге, добре ти міркуєш, зброяре! Значить, по-твоєму, той, хто має залізо, конче уб’є когось? — Щойно Клаус подужав його у поєдинку на палубі, Дрезе тільки й думав про розправу над хлопцем. — А втім, і заліза ніякого не знайшли біля покійника! — знову повів Генрік. — Стривайте, капітане! — втрутився Клаус. — Після смерті Дрезе я саме стояв за кермом. Я бачив, як наш староста вештався палубою. Він чогось шукав і щось викинув за борт. Я чув, як щось шелеснуло у воду. Це могла бути ота залізяка. Поспитайте у Штуве. Староста відповів раніше, ніж до нього звернулись: — Хлопцеві привиділось казна-що. На палубу я не виходив, нічого не шукав і нічого не викидав. Cui bono! — Ти, либонь, не знаєш і того, що Дрезе вже раз підсипав отрути Клаусові? — обізвався Братик. — Та помилився і справив на той світ горопашного Вентке. Староста тільки звів брови, — мабуть, вважав за краще змовчати. — Відповіси ще на таке, Гейне Вітліне, — мовив капітан. — Чому, заколовши Дрезе, ти вговорював Клауса мовчати? Адже він стояв за кермом і повинен був бити тривогу. Якщо ти захищався, то чому страхався свідків? Цього запитання Братик боявся найбільше. Він сполотнів і похнюпився. — Правда ж, ти гукав таке матросові Клаусу? — не вгавав капітан. Свен уперше за весь допит обернувся обличчям до суду і тривожно зиркнув на Братика. — Так, гукав! Свен знову відвернувся, і вся його постать виказувала глибоку безнадію. Метким стурбованим зизом він глянув на Клауса. — А навіщо звертався? — Сам не знаю навіщо… — видушив Гейн. — Ну от, нечисте в тебе сумління! — Я ж не знав, що Дрезе мертвий! — вигукнув Братик. — Авжеж, — в’їдливо зауважив капітан. — Якби він жив, то про все б і розповів. Ти й подбав, аби він замовк. — Капітане, ви вважаєте мене вбивцею? — За вбивцю тебе видають докази. — Я не винен! — закричав Братик. — Я захищав од смерті Клауса. А не напав би на мене Дрезе, я ніколи б не зачепив його. — А ножа навіщо взяв із собою? — заволав капітан. — Врахуйте, я однорукий. — Ти хочеш сказати, ніби одноруч дозволено вбивати? — Капітан хихикнув, задоволений із свого дотепу. — Може, ще щось маєш, Гейне Вітліне? Братик мовчав. — Гейне Вітліне, я визнаю тебе винним. — Капітане, ви несправедливі! — закричав Клаус. — Несправедливі! Він не вбивця! Всі знають, що не вбивця! — Дрезе — ось хто вбивця! — ревнув Дитячий Бас. — Замовчіть! — гримнув на них Генрік. — Капітане, — попрохав Свен із-за керма. — Можу я з вами поговорити сам на сам? — Ні з ким я зараз не балакаю сам на сам!.. І що це все означає, під три чорти! Несете вахту — то й несіть її старанно. — Капітан обернувся до підсудного: — За корабельним звичаєм суд вирішив зв'язати вбивцю з небіжчиком і викинути його в море. — Неправильно! Неправильно! — закричав Клаус. — Не робіть цього! — Він кинувся до отця Бенедикта, який мовчки стовбичив позад капітана. — Розкрийте свої святі вуста, панотче. Він не винен. Він не вбивав. Врятуйте його. — Я рятую його душу, — похмуро відповів священик. — Тоді всі ви убивці! — крикнув парубок спересердя.
— Клаусе, ондечки мій убивця! — кинув Братик Гейн і показав на старосту, що сперся на рею. — Капітан має слушність. — Я не дам їм тебе вбити, — голосив Клаус. — Моряки, я закликаю вас… Свен урвав його: — Капітане, заберіть геть цього навіженого. Він не тямить, що робить! Юнак замовк на півслові й видивився на керманича. Його зрадили. Його зрадив Свен! Його і Братика! — Ей, — випалив кухар, що чипів біля Штуве, — та дайте ж, хай наговориться біснуватий! — Ви маєте рацію, керманичу, — кинув капітан Свенові і звелів морякам: — Закувати базіку в кайдани! Киньте його до зброярні! Ніхто й не ворухнувся. Наперед вийшов Штуве з двома матросами. Клауса, який повис у Братика на шиї, взяли за барки, і, хоч він відчайдушно захищався та проклинав їх, його спустили вниз та заштовхали в зброярню. До Гейна підійшов священик. — Чого вам од мене? — спитав у нього Братик. — Сину мій, я приніс тобі останнє втішне слово! У Гейна крутилось на язику перчене слово, але він схаменувся, схилив голову, і святий отець пролебедів над ним «Отче наш». Штуве, який забив у колодки Клауса й запорав його до зброярні, був воднораз і катом на кораблі. Він розпростав Братика біля мерця і зв’язав його з покійником обличчя в обличчя. Дитячий Бас ревно плакав. Він схилився над Гейном і потис йому одну руку. — Прощавай, юначе! — гукнув Гейн, перекрикуючи священикову латину. — Привітай від мене Клауса! Штуве накинув на шию приреченого зашморг. — А ти будь проклят, мерзотнику! — крикнув до нього Гейн. — Ти погубив мене! Убивця — ти! — Готово? — спитав капітан. — Cui bono! — відповів кат. — Виконуйте вирок! Якийсь матрос відірвав од Гейна Дитячого Баса, що заливався над ним слізьми, і чотири моряки підняли зв’язані тіла. Штуве тримав зброяра за ноги… — Завіщо ви караєте мене? Я не винен!.. — востаннє крикнув Братик і полетів з мерцем у море. Всі глянули вниз. Священик перехрестився. Двоє тіл ще раз спливли над водою і зникли. — А йди сюди, хлопче! — гукнув Дитячому Басові Свен. Підліток і не слухав його. Потім, коли він проходив повз діда, то кинув на нього презирливий погляд. Свен, гірко посміхаючись, дивився йому вслід.
У Стокгольмі моряки довідались, що «Женев’єва» уже не Гозангова, що її прибрали Вульфлями. Германа Гозанга стратили, а над повсталими городянами вчинено криваву розправу. Матроси похилили голови й мовчали. Від Вульфа Вульфляма прибуло троє оружних челядників наглядати за судном аж до його повернення в Штральзунд. Вони оселились у капітановій каюті і велися на кораблі як справжні господарі. Єдиним, хто запобігав у них ласки і стелився їм до ніг, був Штуве. Челядники упевняли старосту, що він сьогодні-завтра стане капітаном «Женев’єви». Цей чин, мовляв, вони самі випросять для нього у Вульфлямів. Потроху люди дізнавались про сумні події у Штральзунді. Гозанг три тижні відсиджувався в домашньому ув’язненні за нечесну торгівлю. Не дочекавшись аніякого слідства, він прийшов у ратушу й заколов Ніколауса Зігфріда. На допиті він заявив, що замірявся на Бертрама Вульфляма. Гозанга засудили до страти й сколесували. Городян, що піднялись на його захист, Вульфлями і Карстен Зарнов жорстоко придушили. Зарнова, який очорнив Гозанга на суді, радники обрали заступником бургомістра, а «Женев’єву» купив Бертрам Вульфлям. Як би там не було, але вона вже належала йому, і на неї з нетерпінням чекали у Штральзунді. Увечері капітан Генрік зайшов із пляшкою оковитої до Свенової каюти. По ньому було видно, що він уже вбив доброго чмеля. — Керманичу, вип’ємо? — Авжеж! — Вип’ємо — хай наші не журяться! — потакнув Генрік і налив по вінця дві склянки, що їх керманич поставив на стіл. Отець Бенедикт, як тільки зачув капітанів голос, і собі завітав до них. — Еге-гей! Святий дух іде! — вигукнув Генрік. — Гостинно просимо! Гостинно просимо! Тут якраз одна чарочка плаче! Вони підняли чарки, а капітан промовив: — Засправедливість! Вип’ємо за справедливість! Не було б її — світ давно би пішов перевертом! І всі троє випили за справедливість. — Я втратив дорогою двох матросів, — сказав Генрік, відкладаючи чарку, — хорошого і нікчемного. Ех, болить голова за славним моряком! Але справедливість є справедливість. Дасть бог, повернемось до Штральзунда, і знову доведеться тяти зілля як хороше, так і погане. Нічого не вдієш — справедливість! — Шкода «Відваги», осиротіла сердега, — сказав керманич. — Може, незабаром осиротіє і вся «Женев’єва», — відказав капітан. — Що поробиш, справедливість є справедливість. — Господь карає винних і визволяє невинних, — прогугнявив священик. Вони вихилили ще по одній. — Капітане, — сказав Свен, у мене доказів хоч одбавляй, що Штуве негідник. — Хіба тільки Штуве? — заперечив капітан і швидкома виголосив — Вип’ємо за справедливість!.. І вони випили. — Сьогодні-завтра скрутимо в’язи й отому парубійкові. — За віщо? — вигукнув Свен. — Це чудовий хлопець. Такого пошукати! — Завтра розберемось! — Тільки по справедливості! — Золоті слова, керманичу! — потакнув капітан. — Вип’ємо за них!
Уночі Свен прокрався до Клауса в зброярню. Виявилося, що в хвилину небезпеки старий керманич говорить жваво. Кількома словами він розповів про події в Штральзунді. — То Вульфлямова робота, — вихопився Клаус. — Він здихався Гозанга, щоб заволодіти його вітрильником. — Справа не тільки в цьому. Йдеться про владу і вплив, — сказав Свен. — Нас теж не обмине лихо. Штуве, який уже підкопався під Вульфлямових челядників, дещо пригадає нам. Будемо ми бідні з тобою, друже. Клаус замислився. Чортове «вовче поріддя» сколесувало Гозанга. З городянами жорстоко розправилося. Цікаво, що з Гердом? Можливо, і його вбито? Невже на цих глитаїв немає кари? Де ж правосуддя? Не вічно ж терпіти їхню наругу… Клаус ухопив старого за плече і прошепотів: — Давай, Свене, не поїдемо додому. Чи варто вертатись туди на вірну погибель? Будемо мстити за чесних штральзундців! — Як же? — Матроси на нашому боці. Вульфлямових челядників викинемо за борт: хай, коли хитрі, дістаються вплав до берега… Ми поведемо війну проти Вульфлямів і їхніх поплічників. Запалимо землю під штральзундськими вбивцями! — Чи не хочеш ти стати піратом? — здивувався старий керманич. — Усе своє життя я морячив чесно. — Тобто чесно служив негідникам і вбивцям. Ні, Свене. Хай краще піратство. Ми полюватимемо лише на хижаків. Що ж тут ганебного? Ганебно попуститись Вульфлямам на поталу, лизати їм п’яти, як оцей Штуве! — Гаразд, а що зробимо із старостою? — спитав Свен, який уже майже пішов за Клаусом. — Помстимося йому за Братика. Ми скараємо його за всіма законами моря. — Свен мовчав, а Клаус переконливо говорив далі: — Треба бути йолопом, аби повертатись у Штральзунд. Це значить добровільно віддатись Вульфлямам. А вони вже не посоромляться осліпити тебе й пустити з торбами по світу. — Моряки підуть за нами, — погодився Свен. — Вони ненавидять Штуве і Вульфлямових людей. — Тоді не гаяти жодної хвилини! — рішуче сказав Клаус. — Ех, шкода, що нема з нами Братика. Таке щастя, таке щастя обминуло його!..
Із Стокгольма «Женев’єва» взяла курс на Готланд. Дитячий Бас втаємничив у задум найнадійніших моряків, і вони без жодного вагання приєднались до змовників. Свен спробував привернути до себе також капітана, але обпікся на гарячому. Той і не думав ставати піратом. У нього дружина та діти у Штральзунді! А хто ж, як не вони, терпітиме за його нерозум? Ні, про повстання він і слухати не бажає, краще вже вірно служити Вульфлямам. І хоча Свен говорив обережно та страхував себе на кожному слові, він однаково побоювався, що капітан розголосить їхню розмову і його заб’ють у кайдани. Своїм неспокоєм він поділився з Клаусом, й обидва вирішили діяти без загайки. Була тиха ніч. Море спало. Над палубою мляво звисали вітрила. Корабель ішов повільно. Домовилися, що замість Свена кермуватиме Дитячий Бас. Біля двадцяти моряків одержали зброю. Під орудою Свена вони проникли в капітанську каюту і над усяке сподівання застали челядників на ногах. — В чому річ? — закричав один із них і схопився за меч. Свен і Клаус гадали розправитися з ними без зайвого шуму, однак у тісненькому приміщенні, як на те, розгорілася шалена січа. Свена чвяхнули мечем по шиї. Клаус ударом алебарди звалив нападника на підлогу. Після запеклого бою двох інших челядників перемогли і зв’язали, але на долівці стікали кров’ю четверо поранених повстанців. Пригнався капітан і наказав морякам скласти зброю. Якийсь матрос, не питаючи роду-племені, бебехнув його мечем. Отця Бенедикта з молитовно складеними руками схопили і запакували до його каюти. Дитячий Бас, який вів судно і вмирав з цікавості, чия візьме гору, раптом загукав: — Староста! Ондечки староста йде! Всі обернулися. З носа корабля чапав Штуве. Одним поглядом він збагнув, що скоїлося, страшенно зблід, але тримався спокійно. Заколотники підпустили його ближче; запала глибока тиша, кожен стежив за ним. Мовчанку порушив сам Штуве. Він схвалював виступ моряків і заявив, що цілком на їхньому боці. — Закувати його в кайдани! — наказав Клаус. Матроси вагались. Коли він не ворог, то навіщо його зв’язувати? — Закувати його в кайдани! — знову звелів Клаус і вихопив у сусіда меч, який недавно належав челядникові. Штуве не опирався, і його спритно зв’язали, мов лантух полови. Свен помер од тяжкої рани. Після того, як вбитих кинули за борт, Клаус зайшов до начальницької каюти. Смерть Свена — жахлива втрата. Відтепер він мусив покладатись тільки на себе. Йому бракувало мудрого, по-батьківськи лагідного товариша і досвідченого моряка. В живих не було Свена і Братика. Він наче осиротів удруге. І це тоді, коли доконче треба вирішувати, де і як воювати із всесильними багатіями! Згодом матроси зібрались на горішній палубі. Коли Клаус підійшов до них, рішення у нього вже визріло, і він волів би вмерти, аніж відступитись від нього. Він розповів побратимам, що сталось у Штральзунді за їхньої відсутності. — Всі ви знаєте Вульфлямів, як свої старі чоботи, — закінчував він. — Вони дужі, як вовки. Од сьогодні гасло мого життя: «Смерть Вульфлямам! » — Смерть Вульфлямам! — дружно підхопили моряки. — Вивести сюди Штуве! — наказав Клаус. — Закорабельним звичаєм, він підлягає судові. Блідий, але з гордо піднятою головою, староста вибирався східцями на палубу. Руки у нього були за спиною, заковані в кайдани. Він ступив у коло моряків і безстрашно втупився в Клауса. — Йоганне Штуве, — розпочав Клаус допит. — Достеменно відомо, що того згубного вечора ти бачив Дрезе біля сходів на горішню палубу! — Cui bono! — відповів Штуве. — Ти бачив у нього в руці залізо і знав або принаймні Здогадувався, навіщо воно йому. — Cui bono! — І на суді ти змовчав про все… — Cui bono! — Більше того, уночі ти нишком викинув за облавок залізо, що лежало біля мертвого Дрезе і засвідчувало його Злочинницький намір. — Cui bono! — Підсудний відверто кепкував з Клауса і виповідав йому свою смертельну ненависть. — А позаяк ти мовчав, Гейна осудили несправедливо. Хто-хто, а ти добре знав, що він убив Дрезе, захищаючись. — Cui bono! — Що ти скажеш на своє виправдання? Йоганн Штуве глумливо скривився й окинув поглядом присутніх. Але мовчав. Клаус повторив запитання. До старости підійшов отець. Штуве обривав його на кожному слові безнастанним «сиі Ьопо! ». Він тримався визивно, хоча й не сумнівався, яка доля чекає на нього. Дехто навіть захопився його безстрашною поведінкою. Довкола схвально загомоніли. Тому Клаус крикнув над усі голоси: — Ти убив Гейна Вітліна! — Cui bono! — з неменшою силою гаркнув Штуве і смертельно зблід не він, а Клаус. Хлопець владно промовив. — Я засуджую тебе до смертної кари! Ти призвів Гейна до безвинної загибелі! — Cui bono! — мовив Штуве, а слова його прозвучали як згода. До Клауса підійшов отець Бенедикт. — Я розумію ваші почуття. Ви мстите за свого бідолашного друга. Але будьте милосердні, згляньтеся над старостою! — Бог йому суддя, а не я! — відказав юнак. — О, коли так, — підхопив священик, — то господь заступається за нього! — Рятуйте його душу! — кинув Клаус отцеві і відвернувся. Священик зрозумів, що з нього глузують і, згорнувши руки, замовчав. Штуве кріпкенько прив’язали до дошки і вишпурнули в море. На прощання він оскаженіло прогорлав: «Cui bono! » Частина друга
Великий пірат

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 Следующая ⇒