Annotation 6 страница
Восени 1397 року Штертебекер, Гедеке і Вігбольд рушили на десяти вітрильниках через датську протоку Зунд до ганзейського міста Берген, що ворогувало зі справедливцями, і, попри всі їхні застереження, переховувало у себе Вульфа Вульфляма. Скільки уже років борознив Штертебекер води Балтійського моря, скільки уже знищив кораблів, скільки багатіїв Вульфлямівського копилу вишпурив рибам на з’їжу, а Вульфа Вульфляма, останнього нащадка ненависного роду, й досі не впіймав. Від одного полоненого радника Штертебекер довідався, що Вульф Вульфлям відсиджується в купців, у Бергені. Аби уникнути датських бойових вітрильників і щасливо промайнути Зунд, кораблі справедливців причекали на шторм. Лютувала ураганна негода, над самісіньким морем, торкаючись валів, перелітали чорні хмари, і корабель не бачив корабля. Зашаленої бурі піратські вітрильники поминули Копенгаген і, після важкої плавби, вийшли в Скагеррак. З диким ревом настигали їх сильні вітри. Велетенські водяні гори гримали об високі борти, викидали кораблі на гребені валів і знову шпурляли їх у вируючу прірву. Палуби раз у раз заливало водою — тільки щогли та корми виднілись над безмежною павіддю. Вітрила до найменшого клаптя зняли — бо буревій позносив би щогли в один змиг ока. Пірати, потрібні на палубі, приперезались до суден, щоб хвилею не змило їх за борт. Клаус Штертебекер теж прив’язався товстенною кодолою до стерна — за такої негоди кермував власноруч. Під ударами хвиль кораблі аж стогнали. Величезні вали гралися ними, як шкаралупами. Вітрисько туди й сюди метав суднами, пригинав їх аж до води, а облавки їхні скрипіли й кожної миті погрожували розлетітись з оглушливим тріском на тисячі друзок. Нараз Клауса пойняв страх, що перед самою розплатою з ворогом він загине на розтрощеному вітрильникові. Тільки тоді хай проковтне його море, коли Вульф Вульфлям сконає від меча, тільки тоді Клаус залюбки прийме смерть моряцьку. Але перед самою перемогою, перед вирішальною перемогою рятуй його боже від загину! Коли Клаус відчув, що кермо вже не слухається його рук, він зовсім упав у відчай. Неподалік од «Тигра» велетенська хвиля високо підкинула «Шумія». Він мало-мало не шарнув щоглами по дощових хмарах, але могутній вал метчій швиргонув його потужним кидком у глибоченне вировище. Штертебекер побачив мигцем Гедеке, приперезаного до керма. Той привітно махнув йому рукою і щось викрикнув, але мову його поглинуло завивання стихії. Мікаель сміявся, сміявся на повні груди. Довге мокре волосся прилипло йому до щік. Штертебекер підняв руку й гукнув: «Тримайся! » У відповідь пролунав тільки дикий шалений регіт. «Ми переможемо стихію! — вчувалось у ньому. — Ми не відступимось од своєї помсти! Ми доберемось до Бергена, ми спостигнемо Вульфа Вульфляма, ми скрутимо йому в’язи, а відтак ще не одному бундючному багатиреві зірвемо голову! Це буде! Неодмінно буде! Хоч би як бісилось море». Нараз корабель кинуло в безодню, Клаус повис на своєму кермі і, крім сірого водяного громаддя, не бачив нічого навкруги, хіба що Мікаелів вітрильник ген-ген гойдався на гребені хвилі, немов доладна іграшка. Але раптом йому здалося, що все море знову здіймається вгору, а карколомна хлань уже несла, вже мчала «Тигра» за собою вниз. Де Гедеке? Чому не чутно його бадьористого запального сміху? Де його «Шумій», його незламне судно? Чому Штертебекер не вболівав у ці хвилини за Вігбольдового «Бігуна», за «Кішку» Дитячого Баса, за шістьох інших вітрильників, які належали йому, Клаусові? Штертебекер не спускав з очей лише Мікаелевого корабля. Ніхто так чудово і впевнено, як він, не протистояв Скагерракові! Ще хоча б один раз вдалось угледіти піднесено-запальну усмішку Гедеке, цього моряка з моряків! Тим часом як «Тигр» летів у вировище, «Шумій» по інший бік гінкого валу збігав на самісінький вершечок хвилі. Ось так вони й пливли: то у незглибній безодні, то аж під небом, то внизу, то угорі, а кругом шипіла, нуртувала вода, над головою свистів, завивав буревій та заступав небо хмурий дах чорних загрозливих хмар. Лютуй, реви, грими, буревію! Шаленійте, хвилі! Розверзніться, хмари! Залийте вишини і землю водою! Шпурляйте наші судна і в пекло, і під небо — ми все подолаємо! Все! Наша путь на Норвегію! Ми будемо там! Будемо! Агей, «Шумію»! Агей, «Тигре»! Агей, «Бігуне»! «Агей, „Кішко“! » Вперед на Берген! Долайте Скагеррак! Після шестиденного шторму дев’ять вітрильників справедливців увійшли в Бергенський фіорд. Один із них або відстав або загинув. Море вляглося, й аж не вірилось, що воно може ревіти і вирувати. У блакитній вишині сяяло лагідне сонце, і, здавалось, таке небо ніколи не хмариться, не розливається грозами й дощами. Південне узбережжя Бергена, усіяне величезними скелями, розпадалось на довгі вузькі ущелини, фіорди, що їх повикраювало море. В один такий фіорд і звернули Штертебекерові кораблі. Ген-ген у кінці затоки леліло місто Берген, що віночком облямовувало кручу. Перш ніж нападати на місто, всі пірати зібрались на раду. Магістр казав, що місто варто пощадити. Але Клаус і в голові не покладав такого. У Бергені їхній найперший ворог, Союз міст, мав одну з найбагатших своїх контор. Ганза оголосила смертельну війну морському братству справедливців, а Вульфа Вульфляма послала у Берген своїм чоловіком. Вона плескала в долоні Карстену Зарнову, коли той прирік у Штральзунді на голодну смерть полонених віталійців. Ганзейська багатирня завше ховалась Вульфлямам за спину. Вульфлями плоть від плоті були її людьми, бо затиналися з нею в одну шкуру. Отож боротьба проти ганзейської паноти була водночас боротьбою і проти Вульфлямів, які заправляли Союзом міст. — Берген треба знищити! — наполягав Штертебекер. — Здобич, звісно, буде велика, але я пальцем не торкнусь до неї. Я прийшов по Вульфа Вульфляма. Ця потвора мусить плазувати перед Гердом. Цілувати йому ноги і просити у нього пощади! Потім її сіктимуть різками і ламатимуть їй кожну кісточку! Звіряча Вульфова голова висітиме на «Тигровому» бушприті поруч із черепом його братуня! Рано-вранці, тільки на світ засвітилося, пірати зайшли далі у фіорд. Після короткої січі вони потопили п’ять кораблів противника, які намагалися їх перепинити, закріпились біля королівського замку Бергенхуз край Німецького моста, хутко зламали опір купців та їхніх челядників і, вбиваючи та спопеляючи все на своєму шляху, увірвались у вузенькі Звивисті вулиці портового міста. Якимось дивом Клаус узнав, що Вульф Вульфлям заховався в Бергенхузі. З ватагою «тигрян» Штертебекер ударив на королівський замок, що стояв при вході у фіорд. Назустріч справедливцям виступив загін челядників, що переважав їх і кількісно, і збройно. Штертебекер налетів на них, мов та буря, вони похитнулись і під шаленими ударами розбійників покотилися назад. Відступаючи і безнастанно захищаючись, челядники хотіли підняти за собою міст до замку і зачинити браму, та не змогли. Бій перейшов на подвір’я фортеці. Штертебекер перебігав із зали в залу і кричав: — Вульфе Вульфляме! Негіднику, вбивце, осліплювачу! Нумо, до одвіту за свої діяння! Виходь на чесний чоловічий бій! Не ховайся, як жалюгідна боягузлива баба! Вульфе Вульфляме! Вульфе Вульфляме! Вульфе Вульфляме! Після того як Штертебекер вибив ганзейських вояків із королівської горниці, їхні недобитки відступили до Купального дому. Останні бої точились на мурах замку і стрімких прямовисних скелях. Далеко внизу шурхало море. Серед останніх десятьох челядників, що хоробро захищались, був і Вульф Вульфлям, який давно здогадався, хто прийшов по його душу, а тому твердо поклав собі не здаватись живцем. Хоч-не-хоч його челядники покинули замок. Тепер вони відчайдушно захищались на височенній скелі, яку було легко боронити, та не легко взяти. Під кручею примостились пірати з арбалетами і, наче воронів, розстрілювали купецьких челядників, що стояли на гладкій, мов долоня, вершині. Клаус метався по подвір’ю і нестямно кричав: — Вульфлям! Куди дівся Вульфлям? Потім скинув очі на скелю, де точився бій, і серед купки челядників уздрів свого ворога. Штертебекер наказав своїм лучникам припинити стрілянину. На кручі біля Вульфляма позосталось лише чотири челядники. Клаус звернувся до них із словом. Він дарував їм життя і волю, тільки хай вони видадуть йому Вульфляма. Колишній бургомістр і глава Штральзунда, майже шестидесятирічний велетень з кучерявими й довгими-довгими вусами, хмуро глянув на свого противника. Він знав, що цей затятий і смертельний ворог приготував йому таку ж саму долю, що і його братові Вульвекену. Порятунку нема, він приречений на вірну загибель. Разом з ним помирає й останній нащадок Вульфлямів. Але помирає мужньо! Вульф глянув на чотирьох гайдуків, які, відвернувшись од нього, про віщось перешіптувалися. Один повернувся до Вульфляма й заблагав: — Пане, як-не-як нас четверо. І коли ми вас видамо… На цьому й обірвалась його мова. Вульфлям страшенним ударом збив воїна з ніг. Троє інших накинулись на нього. Він ще два-три рази махнув мечем, а відтак шпурнув його геть, вибіг на край кручі та й загув у море. Штертебекер, запинивши подих, спостерігав за всім на скелі. А що нічим не міг зарадити лихові, скрикнув із відчаю й люті. Останній Вульфлям уник його помсти і вмер своєю смертю! Розлючений до нестями, Клаус заволав: — Спалити місто до тла! Сам він метався вулицями з вилискуючим мечем і нищив усе, що наверталось йому під руку. В бою за Берген тяжко поранило Дитячого Баса. Стріла розтрощила йому коліно. На вулицях ще точилась війна, а він карався від нестерпного болю у себе в каюті. Коли б він міг устати, коли б міг виповзти на палубу, то неодмінно б утопився. Він знав, рана його дуже тяжка і однієї ноги вже бігма. Калікою він не здолає водити корабель, а сидіти на шиї у своїх хлопців йому не хотілось. Дві доби пролежав Дитячий Бас, перетерплюючи біль поза всяким наглядом і допомогою, поки про поранення друга не довідався Клаус. Він і звелів переправити його на «Морського тигра». Там була одна-єдина у розбійників операційна кімната, де господарював лікар Колле Адамс, дивовижний майстер ножа. Лікував він лише після боїв, а в час битви брав сокиру і грався з небезпекою не згірше од своїх побратимів. Те, що Штертебекер обзавівся лікарем, виходило за межі звичного, адже надто скалічених піратів завше викидали в море, коли вони самі не скакали в нього. Але й тепер на «Тигрі» лікували далеко не всіх. На ворогів піхто й не дивився: рятували тільки своїх. Дитячого Баса внесли в каюту з низькою стелею. Дух стояв тут важкий. На стінах, як у зброярні, висіли ножі, сокири й пилки. На невеличкій дощечці виднілось кілька посудин, а біля них лежало грубе полотно. Оце й усе. Правда, ще були у каюті дерев’яні нари, на які й поклали хворого. Після боїв лікар Колле Адамс мав багато роботи. Брався він лише за найскладніші рани — відтинав ноги, руки, чистив великі розруби на тілі, а відтак припікав їх. Робив він це з дивовижним хистом, чому й запожив якнайбільшої вдячності і шани. Серед інших піратів Дитячий Бас був не так уже й тяжко поранений. Щоправда, ногу годилось відрізати: коліно вже взялося гноєм. Лікар Адамс одягнув шкіряного фартуха і підгострив ножа. З Дитячим Басом він жартував, називав його капітаном Кульгою і втішав, що нема нічого страшного, зладнають йому дерев’яну ногу, та й годі. А загалом настрій у доктора був такий чудовий, що його гумор підбадьорював і хворого, дарма що тому хотілось кричати пробі. Коли Дитячому Басові одтинали ногу вище коліна, він не втрачав свідомості. Природа обійшлася з ним лагідно: одразу по операції він знепритомнів і прийшов до себе вже тоді, як лежав із перев’язаним оцупком у своїй каюті. Щойно йому полегшало, до нього завітав Штертебекер. — Біда, Клаусе, вже я своє відморячив, — сказав Дитячий Бас. — Кому потрібні одноногі матроси? Подамся я у Бремен чи Гамбург і стану вивідачем. Га? — Лишайся, Дитячий Басе, з нами, — мовив Клаус. — Хто ж замінить тебе? — Сам подумай, чого я вартий на одній нозі? — А ось уяви, я знав одноногого керманича. Його так і прозвали Одноногом. Ходив він на костурі. А тримався за стерном міцніше, ніж інший на двох. Висвердлив у палубі дірку як на свою дерев’янку — і стояв ніби вкопаний. Жодна буря й непогода не лякали його. Дитячий Бас потис товаришеві руку. — Клаусе, — прошепотів він, — спасибі. Я ходитиму морем, наче той капітан Одноніг. Штертебекер схилився над другом й обняв його сміючись: — Старий, ти отримав нове ім’я, хай тобі копа літ! Дитячий Бас уже давно не годиться для тебе. Тепер ти капітан Шкутильга. Зруйнувавши Берген, пірати рушили на чотирнадцяти кораблях у Північне море, щоб повести війну проти ганзейських купців, які зносилися з Англією. На розбійницьких вітрильниках не вгавали веселощі. Здобич була багата. Судна в побратимів розпирало од скарбів. Надходив новий день, надходило й нове свято. Вони бенкетували, впивалися і раз по раз співали своєї бадьорої пісні: Скидайте, душогуби, Свої коштовні шуби… Але Клаус Штертебекер тримався кутком від цих буйств. Останнім часом він дуже зістарівся. Його біляве, й досі густе волосся, вкрилося памороззю. Навколо рота й очей залягли зморшки, а погляд забігла печаль. Звичайно, він переможець, Вульфлямів знищено, Гозанга, Свена, Герда відомщено. Та що з того? Вульфлямів заступила багатирня з іншого поріддя та й мордує городян за вульфлямівським звичаєм. Коли Штертебекер міркував так, його завжди картала думка, чи не ліпше прилучитись до бідарів і цеховиків, що воюють за свою волю, за владу народну. Йому здавалось, наче його виштовхали за двері, наче його викинули за поріг. Він ніби сам на сам зітявся з усім світом, дарма що скрізь і всюди мав союзників проти спільного ворога. І він страждав од безсилля. Коли Клаус міркував, як допомогти біднякам у борні з багачами, як зарятувати городян, він згадував народолюбця Гозанга. Згадував він також невірного народного висуванця, боягуза Карстена Зарнова. Спогади линули один за одним. Клаус бачив себе на ярмарку у Вісмарі, бачив селян і городян. З думки не сходили їхня кричуща сліпота, доктор Анжелікус, що удавав ученого, а насправді був темний, мов чобіт, старий крамар Йозеф, що називав людей злюками і кінчив свій шлях на вогнищі. Із-за «Тигрового» керма Штертебекер поглядав на свій флот. На його кораблях не знали, що таке пан, а що прислуга, що таке багач, а що злидень. Всі пожиткувались однаковими правами, бо всі вірно служили своєму ділу, всі діставали однакову пайку при розподілі здобичі, бо всі доблесно воювали. Якщо віталійці були найманцями, то справедливці були вільними моряками, де один стояв за всіх, а всі за одного. З наказу Штертебекера, кожного відважного побратима, що засяг рану у чесному бою, осипали добром та золотом і виряджали на сушу. Часто-густо скалічені пірати добирали для своїх друзів-розбійників цінні відомості. Справедливці об’єднались у велике морське братство, яке поклялось животтям своїм: бити вельмож і на землі, і на воді, повсюдно висміювати римського папу, який прокляв розбійників. На чужі кораблі справедливці нападали із кличем: «Панам ми вороги, а біднякам — друзі! » Не один місяць щасливо грабували вони уздовж берегів Шотландії, у гирлі Темзи і Шельди, аж поки знайшли собі захисток у Фризії, аби за холоду і снігу перепочити і підлатати свої кораблі. Фризькі правителі, анікому не підвладні, радо зустріли справедливців. Князь Кено Брокенський, який не ладнав з ганзейським містом Бременом, вітав їх як своїх найдорожчих друзів по зброї. Вельми люб’язно поставився до них і емденський пастор Гіско — затятий ворог Ганзи. Кено Брокенський відпустив піратам гавань із добротною церквою Марієнгаве, яку справедливці перебудували на замок — на свій опорний пункт. Марієнгаве стояла край добре захищеної бухти, де і в найгіршу погоду ховалось багато кораблів. Із суші піратів прикривала від небезпеки церква, яку оперізували високі міцні мури і широкі необорні рови. При потребі їх легко було заповнювати морською водою. Справедливці жили панами що на воді, а що на землі. Замок Марієнгаве правив їм за надійну гавань, Емден — за ринок для здобичі, а Північне море — за поле для воятики. Часто їхні сміливі розбої сягали верхів’їв Ельби та Везера. Пірати вигулькували на своїх вітрильниках перед самісіньким Гамбургом чи Бременом. То були найплідніші і найзвитяжніші роки у справедливців. Уся багатирня із побережжя Північного моря терпіла непоправні збитки, бо над торгівлею з Англією навис піратський кулак. Всі відважні піратські нальоти нітрохи не глушили в Клаусові тих шляхетних замірів, які щойно-щойно зароджувались у ньому. Навпаки, боротьба зміцнювала їх. Штертебекер панував уже не тільки на морі, він зробив перші кроки на сушу, прилеглу до берегів Фризії. В одну душу з Кено й емденським пастором Гіско він мріяв про вільні міста. Клаус вірив, що з його допомогою городяни Бремена і Гамбурга, Штаде і Вердена скинуть ненависний лад багатіїв. Штертебекер мав на оці добитись якнайміцнішого єднання з Кено Брокенським і гадав, що це йому вдасться, як тільки одружиться на дочці фризького князя. Клаус розміняв уже п’ятий десяток, а життя його було вбоге на кохання. І от він заручився з дочкою Кено, стрункою й голубоокою Гельгою. Ще до шлюбу Клаус приносив їй королівські дарунки. Проте в її присутності ніяковів і був до того безпорадний, що миле дівча од душі сміялось із нього. Врешті пустотлива Гельга щиро залюбилась у Клауса. Останнім часом «Тигр» частенько відстоювався в бухті. Клаус втішався спокоєм своєї кімнати і розповідав нареченій про моровицю у Вісмарі, про Йозефа, про Свена і Герда, про поріддя Вульфлямів, про Новгород, про Вісбі та Берген. Восени 1399 року він побрався з Гельгою. На весілля запросили всіх справедливців і всіх мешканців з найближчих околиць. Зійшлося за тисячу чоловіків та жінок. Над піратськими суднами майоріли віяла з коштовних тканин. Довкола попід мурами замку розклали величезні намети. На вогнищах, що аж під небо, смажили биків та баранів. До столу подавали добірні напої і ласощі — найкращу здобич, захоплену у багатих купців. До танцю кликала підскочиста музика. Блазні звеселяли гостей, — всі залягалися сміхом, аж за животи бралися. А ось Штертебекер-вихиличаша підніс до губів срібну, п’ятилітрову чару, подаровану йому тестем! Під бурхливі оплески він показав, що незадарма у нього таке соковите прізвисько. За тих часів весілля гуляли кілька діб. Скрізь — на подвір’ї замку, під його мурами, на сходах — голосно хропіли, наївшись і напившись, гості. Не впився лише Шкутильга, що із жменькою надійних хлопців стояв у дозорі. Всі набражились до підборіддя, а ворогові тільки подай цього. Але він не показувався. Весільна компанія безтурботно співала, танцювала, аж небові було жарко. На Фризьких островах довго ще згадували про гулянку в Марієнгаве, де народ був почесним гостем. Празник трохи затьмарила сварка. Магістр, замакітрений вином, накинувся на Штертебекера: — З цеховими майстрами знюшкався! А вони ж обивателі і з багатирями в одну шуршу тягнуть… — Ні, вони друзі біднякам! — Штертебекер. Магістр Вігбольд розшумівся: — Біднякам, біднякам! Щоб ти здоров був на слові. Між ними мало не дійшло до герцю. Втрутився Мікаель Гедеке і помирив їх. Але ненадовго. ВІЙНА З БАГАТІЯМИ
Гамбурзька ратуша намагалась переговорити з піратами таємно. Проте коли ганзейський вітрильник з посланцями од справедливців увійшов до гавані, з корабля на корабель, З будинку до будинку швидше од вітру рознеслося: «Справедливці прибули! Справедливці! » З гавані до ратуші плавом попливли городяни. Сукнороби й різники кидали роботу й поспішали на головний майдан. Моряки залишали свої судна і мчали у місто. Всі дерева уздовж вулиць, якими мали проходити справедливці, обліпила малеча. Місто гуділо, мов вулик. Кожен прагнув побачити уславлених піратів. Щойно кортеж у супроводі вершників рушив приморськими вулицями, ледве-ледве прокладаючи собі дорогу, голосні привітання струсонули повітря. Піратів вітали, немов високих і почесних гостей. Справедливців очолював Штертебекер. Карбуючи крок, він ішов попереду в осяйних вояцьких обладунках, з широким-прешироким мечем на боці, а голову йому прикрашало ланцюжкове плетиво. Постава його була сповнена гідності й величі, зовсім як у сильного світу сього. Так! Він гідний ходити при царственній статурі. Князі народжувалися верховодами. Вельможі робились багачами ще в колисці. А він, гуляй-отаман, став морським володарем, грозою багатирів тільки завдяки своїй силі. Хіба йому не найвища шана, що радники великого ганзейського міста розмовляють із ним як рівний з рівним? І цих переговорів не він, а вони домагалися. Пани навіть запропонували йому трьох своїх заложників, трьох шляхетних радників, на час його перебування в місті. Але Штертебекер од душі посміявся з них і заявив, що за власну безпеку й у вус не дме. Хай-но хто скривдить його, тоді од їхнього міста зостанеться тільки пригорща попелу. От він і йшов на перемовини лише з трьома хлопцями. Його кораблі стояли на котвах у гирлі Ельби біля Штаде. Радники були збуджені не менше за городян. Старигань Пріс, хазяїн трьох вітрильників, що вивозили крам до Англії та Фландрії, переконував і благав панів за всяку ціну домовитися з розбійниками і ні в якому разі не сваритися з ними. Різким, старечим голосом він протяг: — Дуже легко підняти на щоглу прапорець, що засвідчує війну. Але подумайте, як тяжко спускати його! — Ви тільки послухайте, про що несе старий базіка, — спересердя гукнув Христіян Дейк. — Лише труситься за свої вітрильники! Вже так і ладен на згоду з піратами! Ач, який нешуканий знайшовся! Дейк мав одного вітрильника, який плавав під охороною любецьких суден між балтійськими гаванями. Крім того, він був господарем корабельні у Грасброку, і це, певно найголовніше, що додавало йому снаги в розмові. Там він будував для всього міста вітрильник. Звичайно, то буде бойове судно, яке у майбутньому дасть йому великий зиск. Тому він так вороже настроєний проти Пріса, тому він так встав на ножі з піратами! І, сумнівайся не сумнівайся, але все це він робить заради міста! Бургомістр Матіас Краман, кремезний, опасистий дядько, мовчки спостерігав за сваркою. Колись він теж сушив собі голову суднами, та згодом переклав торговельний тягар на сина. «Старим радникам» уже відомі усі тонкощі майбутньої війни з піратами. Аби їх перехитрити, потрібна обережність. Тому всю ратушу не вповідали у задум. А він був такий: укласти договір із Штертебекером, поки добудують вітрильник з потужними гарматами — найбільший у північних морях. В Нідерланди вже помчав тайкома гінець, який привезе для цього корабля сміливця-капітана, надійного чоловіка, такого, що перед боєм не перемкнеться до піратів. А радники хай сперечаються — кому з того лихо. Бургомістр Краман тримався спокійно і нікого не обстоював. Щойно Штертебекер з’явився на дверях, все миттю стихло, ніхто й не писнув. Пани не зводили очей із ставного піратського проводиря. Кожен опасистий радник із заздрістю чудувався високою стрункою постаттю мало що не казкового розбійника, його блакитними очима під білявими бровами, його пшеничною бородою на владному лиці. Абиякий вельможа хай би сховався в кут перед ним! Штертебекеру гречно запропонували місце біля бургомістра. Він сів, поклавши меч на коліна, а його почет, чистої води велетні, мовчки стали позад свого отамана. — Що скажете, панове? Звівся Краман і подякував Клаусові за відвідини. Потім він виклав йому свої умови: міцний союз, захист гамбурзьких кораблів на Північному морі, відкритий ринок для Штертебекерових суден у Куксгавені і Штаде. Бургомістр в’яло гугнявив про майбутній договір, а Штертебекер зважував, з якого дива багатирі задкують перед ним. Чи не посварились у місті цехи з ратушею? Цілком можливо, адже городяни зустрічали його напрочуд гостинно. Невже ратуша гадає, що на такий лад вона задушить ремісників й зміцніє. Пригадався обережний, завше недовірливий магістр, і Штертебекер ледь-ледь усміхнувся. Саме слушно заступитись за ремісників! Коли бургомістр закінчив, Штертебекер встав, увійшов у коло радників і спершись на меч запитав: — Панове! Буде так, як ви бажаєте. Тільки введіть до ратуші цеховиків. Радники зарепетували. Христіян Дейк заволав: — Що? Таж це поламає дідівські звичаї! Навіть Пріс незадоволено похитав головою. Але Краман, на превеликий подив присутніх, запевнив Штертебекера, що цеховиків теж впустять у ратушу. Чи ж варто гребувати дружбою із справедливцями? — Я хочу розв’язати собі руки проти Бремена! — гукнув Штертебекер, якого дратувала непевна поведінка противника. — Він ворогує з Кено Брокенським, моїм другом і союзником! Радники перелякано видивились на бургомістра, спокійного навіть при останніх піратових словах супроти їхнього міста — сусіди. — З Бременом ми ні в кепських ні в лепських. З фризьким князем живемо злагідно. Народ ми зичливий і прагнемо спокою й мирної торгівлі, — чемно проказав бургомістр. Штертебекер усміхнувся. Він був задоволений. «Старі радники» і Матіас Краман теж. Інші радники спантеличено мовчали, аби не зронити перед розбійниками зайвого. Брехня, зрада й підлота з давніх-давен притаманні князям, духовенству й купцям. Ще гамбурзькі пани не переговорили із страшним та й ненависним піратом, а ганзейські міста потаймиру вже гуртувались на нього. Вістовий Матіаса Крамана майнув у Голландію по капітана Симона Утрехтського. Його запрошували на ватажка гамбурзьких бойових вітрильників. Інші посильні мчали у Нюрнберг по гармати, замовлені знаменитому ливареві Йохену Прассельбергеру. Вони були потрібні для нового військового корабля. Коли Штертебекер повернувся в Марієнгаве, отамани справедливців зустріли його холодно. — Ну, що нового у твоїх друзів-радників? — вигукнув Мікаель Гедеке. Цей жарт розсмішив Штертебекера. Він відв’язав од пояса меч і, пошпуривши його на хутряне ложе, сказав: — Але й ми-иршаві вони! — Помиляєшся, — вставив магістр. — Надто ду-ужі вони! Штертебекер, не слухаючи Вігбольда, вів далі: — Городяни стрічали мене вельми гостинно, а пани пообіцяли ввести до ратуші цеховиків. Замоєю вимогою. Магістр Вігбольд хихикнув: — А й же вгородять вони тобі ножаку в спину. І наперекір твоїй вимозі. — Я не вірю їм ані-ані! — спалахнув Штертебекер. — Отакої! Ти допинаєш успіху, друже! — глузував магістр. — Я наглядатиму за ними сотнею очей, — скричав Штертебекер. — Не думайте, що я дурний повірити вульфлямчукам. А до того бургомістр Краман — тямущий чоловік. Якщо на те пішло, то й люди мої в них під боком. Од мене вони нічого не утаять. А обдурять, тоді хай начуваються. Магістр зареготав: — Коли обдурять… Ха-ха-ха! Ти віриш і не віриш їхнім красним слівцям. Та зрозумій же врешті, вони обдурюють тебе усправжки! — Побачимо, — спокійно відказав Штертебекер, пригублюючи поданий йому келих. — Якщо городяни візьмуться за них, то, може, вони трошки й переінакшаться, — підкинув Гедеке. — Якщо, якщо! — вигукнув магістр. — Усе діло за отим «якщо»! Штертебекер відклав чару й, погладивши бороду, сказав дружньо і воднораз владно: — Отож, пам’ятайте: жодного гамбурзького судна не чіпати. Я дотримуюся слова. Але не пропускайте бременських кораблів. А я рушаю до Везера й ловитиму їх просто вдома. До Гамбурга підійшла валка підвід, яку охороняло понад сто вершників. Над Ельбою вона спинилась, кілька гінців помчало в місто, і звідти для супроводу валки під’їхали нові рейтари. Десь за північ вози проїхали Східну браму й потяглись вулицями до пристані. Запізнілих перехожих розганяла міська сторожа, що йшла в голові колони. Біля самої гавані був цех мореходів. Неподалік від нього, в ніші міського муру, причаївся матрос. Із схованки він стежив за таємничими підводами, а потім назирці покрався за ними. Валка перейшла Ельбу і вступила на острів Грасброк. Матрос не відставав, хоча грався із смертю. Рятівних закутків і завулків тут не було: порт лежав на відкритій місцині, і його добре проглядали нічні сторожі. Загадкові вози звернули в Дейкову корабельню, яку оточили широким колом вершники. Таємний вивідач присів за перекинутим човном. Він придивлявся і так і сяк, проте не міг розгледіти, що зносили з підвід і заховували до гамазеї. Забувши про небезпеку, він вирішив підкрастися ближче. Щасливо прослизнувши мимо першого, другого вартового, він проник на задвірки. Чоловіки, відсапуючись, волочили важчезні предмети. Тепер було зрозуміло: з підвід вивантажують нові, величезні гармати. В гамазеї заховують стволи, могутні підгарматники і безліч якихось ящиків. Вивідач згадав, що тут збудували наймогутніший у Гамбурзі вітрильник. Ага, то, мабуть, бойовий корабель! Тільки це таємниця. На морі, мовляв, хай мають його за беззбройне купецьке судно. Віроломство! Глитаї готують зраду. Треба хутчій попередити Штертебекера і справедливців. Але морякові не пощастило. Він до того стривожився, що й забув про небезпеку. Його помітили і схопили. Тієї ж ночі невдаху допитували бургомістр та кілька радників, яким допомагали, закотивши рукави, кати. В'язень не зізнавався. Ні, він не піратський шпик. А якщо крався за валкою, то тільки із цікавості… Штертебекера він не знає і в очі не бачив. Що вивантажували з підвід, йому теж байдуже… Моряка жорстоко катували. Багатії навчились мордувати у церковників. Бідолашного шпигали розпеченим залізом, йому виламували руки та ноги, але він кричав своє: — Я нічого не знаю! І чим лютішали болі, тим переконливіше він ревів: — Я нічого не знаю! Удосвіта вкрай знесиленого в’язня виволокли на тюремне подвір’я і стратили. Свого отамана Штертебекера він не зрадив, але й не попередив про чорну змову. Симон Утрехтський оглянув новий вітрильник і гармати. Гарний корабель! Високий, з міцними облавками і стрімким сильним носом — вояки з нього легко скакатимуть на ворожі судна. Щогли на вітрильнику невисокі, але напрочуд міцні, а їхні висячі кошелі вміщують по кілька стрільців. Корабля Симон звелів пофарбувати на сірий і брунатний колір, а для носа й обшиття над самісінькою ватерлінією радив не пошкодувати білої фарби. — Ат, зробите з вітрильника рябу корову! — заперечував Дейк. — Він мусить наганяти жах! А тому хай має дикунський вигляд! — наполягав майбутній капітан. Пани одноголосно назвали свій бойовий вітрильник «Рябою коровою». Наступні дні Симона Утрехтського спливали за таємними розмовами в ратуші. Він уже надіслав до справедливців своїх шпиків. Вони розвідають їхні сили і напрямки плавби на найближчий час. Щойно до нього дійшла чутка про сварку між піратськими капітанами, він хутчій послав у Марієнгаве своїх підбурювачів, які брехливими чутками ще більше позпалюватимуть розбрат між Гедеке, Штертебекером та Вігбольдом. Крім того, до розбійників пробралися надійні люди, які сіятимуть паніку серед усіх побратимів. У пригоді стане й один гельголандський краболов, адже бій пірати одержать між Гельголандом і гирлом Ельби. А як не підвезе «Рябій корові», вона за іграшки сховається на Ельбі! Утрехтський — не те, що Клаус. Розум у нього холодний. Майбутні бої він продумує до найменших дрібниць і завжди лишає у своїх планах місце для програшу. Присадкуватий, вайлуватий та дуже врівноважений, він до крапельки відповідає смакам купців. І в нього, і в них одне правило в житті: ніколи не ризикувати усім, але й не гребувати нічим, покладатись і на меч, і на хитрість. «Рябу корову» вже мали спускати на воду, як кораблебудівник Дейк зайшов у ратушу і заправив за неї товсту ціну. Судно, плакався він, забрало у нього багато коштів. Він будував його з найкращого дерева. А насправді він хотів скористатись із сутужного становища міста і виканючити в нього якнайбільше грошей. Пани знали, що їхній побратим дурить їм голови. Дехто і, в першу чергу, старий Пріс, щиро казав йому про це. Дейк образився. Як-не-як він тягнув із себе всі жили, тільки б збудувати для земляків міцний корабель! А що за дяка йому! «Старі радники» боялися, як би Дейкові слова не вийшли за стіни ратуші. Тоді всі довідаються, що нове судно зовсім не торгове, а бойовий вітрильник з потужними гарматами. Рада виплатила Дейкові гроші. Але ж не свої. Вона злупила їх з городян, яких уже вкотре обклала податком. Радник і корабельник Дейк, вдоволено усміхаючись, загорнув до кишені величезну виручку. В Марієнгаве стікались матроси й мандрівні школярі, бідняки й ремісники з Бремена, Штаде, Гамбурга і з усього світу, щоб записатися в пірати, а отже — у вільні моряки. Гнали їх сюди недоля й ненависть до свавільних багачів. Вони розповідали всілякі страхіття про крамарів, про клятих гаманів, які тримали під своєю п’ятою міста. Штертебекер охоче брав їх до себе, бо то були хлопці твердого дуба. І він раз У раз казав побратимам: «Гляньте, що робиться навколо. Бідний люд знемагає від панської кривди-неправди. Чи не пора допомогти сіромахам? » Вігбольд затикав вуха при цих балачках і зайшлих не приймав. Якось Штертебекер відрядив до нього десяток здорованів, котрі просилися й молилися в пірати. Він знав, Вігбольдові бракує матросів. Проте магістр одправив їх назад. Незнайомих цурався. Ось недавно він допитав красненько одного — аж надто солодковустого. І що ж? Сам вибевкав — підісланий бременською радою! Одначе Клаус подумав на те: «Багачі справді ладні на все. Але й праведний на тортурах скаже, що грішний». — Та жени ти в шию всяку нечисть! — радив йому магістр. А сам волів жити серед жменьки надійних людей — лише не серед підозрілої наволочі. Штертебекер щиро товаришував із Мікаелем Гедеке. Він шанував і магістра, але справжньої дружби-злагоди між ними не було. Вігбольд здавався йому надто ученим. Клаус знав, що той учився в Оксфорді, слухав великого доктора Євангелікуса, папського супротивника Джона Вікліфа. Вігбольд розумівся на ордені Лолардів[20] і все найкраще з нього перекіс у спілку справедливців. Штертебекер і Гедеке пішли за ним, допомогли йому перетворити в життя добре діло. Магістр не вірив ні вельможам, ні церковникам. Всі вони дияволи в людській подобі. Але він не йняв віри, що й брати-цеховики принесуть злидарям щастя. Гай-гай! В Англії він надивився на них! Які вони з біса добродії, коли кривим оком дивляться на голоту? Гозанг, на якого залюбки посилається Штертебекер, справді мав тяму. Але такі люди самітні, як місяць серед зірок. От Карстен Зарнов уже не те! Він був майстром, завдяки ремісникам вибився у верхи, та й зраджував своїх братів. Отакі вони, багаті цеховики, всі. Ох, добре йому зрозуміло, що світську владу треба докорінне змінити! А ось яким робом і завдяки кому — то хто його знає. Ану, йди бодай пікни про це. Джона Вікліфа королівська корона ласкала доти, поки він догоджав їй. Та щойно він виступив проти антихриста в Римі, його опаплюжили, а сподвижників узяли під чобіт. Гей-гей, якого пуття із сварок про сповідь, причастя, про целібат, [21] про поклоніння мученикам і служіння мощам? Хіба це боротьба? Хіба цим запоможеш лихові? Ото треба порядки переладнати, та притому скрізь: і в селах, і в містах! Але Вігбольд, попри свою вченість, не відав, як і з ким це зробити. Він заворогував з усім світом і подався в пірати. Слова «богові — друг, а всьому світові — ворог», які згодом підхопили справедливці, то його слова. Заними ховався жагучий зміст: до комунізму, який проповідували перші християни, земля ще не дозріла. А в душі цей дивний пірат якнайщиріше любив людей. Він мріяв про таку державу, де би збраталися всенькі народи, про державу без Каїнів та Авелів, про державу, якою б керували вічний мир, добробут і щастя. Розумний, недовірливий магістр упав жертвою панської хитрості. Якось увечері він застав у своїй каюті записку: «Магістре! Штертебекер злигався з гамбурзькою радою і гострить на вас ножа. Зате, що ви йому не довіряєте. У нього вже й кайдани готові на ваші руки-ноги». Вігбольд захихотів. Ясна річ, то свинська витівка шляхти! Вона сіє між отаманами ворожнечу. Хто-хто, а Штертебекер ніколи не видасть його на погибель. Про це й думати не варто. Капосну цидулку ліпше не показувати Клаусові. І так він набрид йому своїми вічними застереженнями. Проте магістр ізловив себе на думці, що після їхньої сварки Клаус до нього почужішав. Що, питається, примусило його самісінькому, навіть без Гедеке, поїхати на переговори в Гамбург? Звідкіля відомо, що шлюб у Марієнгаве — не хитрий крок? Отак помалесеньку Штертебекер спекається піратства, викапає багатіям друзів — і чистенький вискочить. При таких думках Вігбольд сам себе соромився. Таки ні! Клаус не зрадить своїх побратимів! Але чорні думи верталися. І віщували біду. Врешті магістр вирішив пошукати притулку де-небудь на побережжі Норвегії. В Марієнгаве він почував себе зле. Одного разу, коли Вігбольд на трьох вітрильниках вирушив у море, схвильований Гедеке увірвався в замок до Клауса: — Магістр пішов по гамбурзькі вітрильники на Ельбу! Той скочив мов ужалений і наказав: — Приготувати кораблі! Ким він постане в очах радників і городян Гамбурга? Клятвопорушником? Ні, його слово твердіше за крицю! В бухті стояли тільки «Тигр» і «Шумій». Всі інші судна роз’їхались по здобич у голландські й англійські води. І Клаус, і Гедеке рушили морем до Ельби, — як вони гадали, — слідом за магістром-відступником. Невеличкий гамбурзький виселок Куксгавен тулився уздовж гирла Ельби. Тут мешкали краболови. За відпливу вони виходили далеко в море, і якщо воно було спокійне, то під скелями Гельголанду одразу обробляли свій вилов, щоб у Куксгавені або десь в іншому місці збути його. Північне море рідко коли не бушує. Того березневого дня 1401 року воно мов збожеволіло. На берег погрозно налітали могутні піняві вали, чорні хмари затягли небо, час од часу періщив сильний дощ. Із смерком над водою розлігся непроглядний туман, і пливти поважчало. Штертебекер пристав до Гельголанда, аби перечекати до ранку. Мікаель Гедеке подався до Ельби на розшуки магістра. «Тигр» гойдався на хвилі край скелястого острова. Море трохи вгамувалось, але темрява погустішала. Штертебекер заспокоївся: навряд у таку погоду магістр полює за гамбурзькими суднами. Вігбольда Клаус не мав за ворога, він просто хотів повернути його собі. Хто ж буде вожаком у справедливців — скажуть самі пірати. Всі моряки коритимуться його волі, а з ними й Вігбольд. Не схоче магістр чужу владу куштувати — його відпустять з богом. Штертебекер довго не міг заснути, і вже серед ночі він почув, як хтось гукнув: — Гей, там! Вахтовий розмовляв з кимось. Його співбесідник був на воді. Кого це принесло за такої теміні? Клаус вийшов на палубу. Нічну вахту ніс один з новачків, який недавно прибився в Марієнгаве, аби стати піратом і боротися з багачами. Штертебекер впізнав його. Напередодні він бачив моряка за роботою й око раділо, який він справний. — Хто там? — спитав отаман. — Та якийсь рибалка заблукав і просить прихиститися з човником біля нашого судна. Він змерз і хоче зварити попоїсти. Клаус глянув за борт. Під кораблем гойдався рибальський човник, на якому крізь туман мерехтів вогник. Отаман усміхнувся: рибалка як рибалка. — Коли він зварить юшку, я куплю її в нього. Скажи йому про це. Клаус повернувся до каюти і ліг спати. Вранішнє сонце поволі розганяло туман. Штертебекер вийшов на палубу й глянув униз — рибалки не було. «Агов, вахтовий! » — гукнув він. Ніхто не озивався. Клаус зайшов до матроського кубрика — хлопці міцно спали; він розбудив старшого матроса й наказав розшукати моряка, який стояв на чатах уночі. Не встиг Штертебекер дійти до своєї каюти, як згори пролунало: — Увага, судно! Невже «Морський шумій»? У пасмугах туману дедалі чіткіше вирізнявся могутній корабель. Ні, то не він. То, певно, один із гамбурзьких вітрильників, за якими ганявся Вігбольд. Клаус гарикнув: «Усім на палубу! » Матроси до одного вибігли нагору. Кілька чоловіків мерщій забралися на щогли і спустили вітрила. Штертебекер ухопився за кермо, щоб повернути «Тигра» проти вітру. Воно не слухалось. Він наліг на нього з усієї сили, однак стерно мов заморозило. А тим часом вітрильник з височенними облавками підійшов на політ стріли. Корабель був чудернацький, рябий, наче морське чудовисько. — Що з кермом? — крикнув Штертебекер. Усі мовчали. Він кинув його і, склавши руки трубою, протяг: — Чий вітри-ильник? Гамбурзький?.. Йому не відповіли. Тільки підняли над кормою червоний гамбурзький прапор з білою міською брамою в очерті. Штертебекер полегшено зітхнув. Добре, що хоч гамбурзьке судно. Ніякої небезпеки. — Що з кермом? — крикнув він ще раз і вхопився за неслухняне стерно. Враз у ранковій тиші гримнув оглушливий постріл. Слідом за ним розлігся тріск. З гуркотом звалилась головна щогла «Морського тигра». З обшивки посипалися друзки. Зрада! Віроломство! Штертебекер гукнув: — До зброї! Зрада! Далі він заревів: — Хлопці, приготуватись до абордажу! «Шумій» прийде нам на поміч! До зброї! Смерть багатіям! Смерть зрадникам! Пролунав другий постріл. «Тигр» сколихнувся. В повітря полетіли скалки. Зчинилася страшенна веремія. Багато піратів лягло під цурпаллям. — Де гармаш? — рикнув Штертебекер. — Чому мовчать наші гармати? Лише згодом Клаус довідався, що до нього пробралось четверо ворогів, які вночі уколошкали гармаша й викинули його за борт, а двері в зброярню наглухо забили цвяхами. Рибалка не варив тоді юшку, він топив свинець. Ним-то нічний вахтовий і залив кермо. «Зрада! Зрада! Ох, Вігбольде, Вігбольде, який я несправедливий був до тебе! Ти завше сумнівався і мав рацію. А я, бовдур, взяв та повірив багачам. Зрада! Де ж той „Шумій“? » Беззбройний, смертельно зранений «Тигр» гойдався на хвилі — іграшка вітру й підступного ворога. Штертебекер зібрав навколо себе жменьку вцілілих хлопців. Ех, якби їхній корабель годящий, а кермо слухалось їх, вони б усією міццю накинулись на далеко сильнішого ворога, пішли б на абордаж, і тоді справу розв’язував би меч, як у кожному чесному бою. Ні, його перемогли не у шляхетному поєдинку. Його перемогли зрадою, підлістю, віроломством. Коли Симон Утрехтський побачив, що піратів на безпорадному судні яка-небудь пригорща, він оддав наказ узяти його на абордаж. «Ряба корова» повільно й загрозливо насувалась на «Морського тигра», розстріляного вщент. Пірати не здавались живцем. Штертебекер очолив приречених побратимів на останню січу. Ганзейця за ганзейцем косив його меч. Заодним ударом Клаус вигукував: «Біднякам — друг! » — за іншим: «Багачам — ворог! » І все ж усвідомлював, що рятунку нема. Ганзейці захопили ніс і ют: запекла січа перейшла на палубу, тялися один на один. Піратські сокири були жахливою зброєю. Під їхніми страшними ударами ганзейці покотились назад, але тут Симон Утрехтський удався до хитрощів. З високої корми свого корабля він накинув на побратимів величезну сталеву сітку. Зразу за нею скочило кілька відважних вояків і згорнули її. Штертебекер з дев’ятьма хлопцями потрапив у пастку. Його закували в кайдани і привели до Симона Утрехтського. Побачивши страшного пірата в полоні, той переможно всміхнувся. — Ну от, Штертебекере, — кепкував він. — Так ти й удруге навідаєш славний Гамбург. Клаус підійшов до Симона Утрехтського впритул і плюнув йому у вічі.
ЕПІЛОГ
Неподалік од Гамбурзької гавані, на глухій вуличці, стоїть відома всьому містові корчма «До людожера», куди вчащають здебільшого моряки. Ступиш два-три східці вниз — і попадеш до дуже невисокої, зате просторої зали. Під стелею висить опудало акули, якому корчма завдячує своєю назвою. З деякого часу тут полюбляють сидіти два незнайомці. Ніхто не знає, де вони зажили тяжких ран, та бувалим людям вочевидьки, що обидва — колишні моряки. Один — сліпий, худий і цибатий, посивілий, сірий на виду; другий — одноногий каліка на костурі. Незнайомці довгими годинами просиджують за невеличким столиком і попивають пиво. Між собою вони не розмовляють, однак уважно прислухаються, про віщо балакають захожі. Подеколи то той, то інший моряк за столом або за грою в кості невбачай і кине слівце про страченого пірата Клауса Штертебекера. Тоді сліпець насторочує вуха, а каліка обертається до бесідника. Потім вони неодмінно запросять матроса до себе, поставлять перед ним глек пива, погомонять з ним ладком, а впісля розпитають чистісінько все про піратського отамана Клауса Штертебекера і його побратимів. Так вони і розвідали, чому переміг Симон Утрехтський. Хитрюга залив свинцем Клаусове кермо! Пани скаженіли — вони не знайшли на Штертебекеровому кораблі казкових скарбів. А ходила чутка, ніби щогли на ньому із щирого золота і тільки зверху ледь-ледь обшиті деревом. У в’язниці розбійник прихилив до себе пожадливих багатіїв, бо зголосився вимостити золотими дукатами берег Ельби од Куксгавена до Гамбурга — тільки хай без забарки вони звільнять його. Пани радилися, сперечалися, та ніяк не поділили між собою обіцяного золота і Штертебекер не вибрався з темниці. Одного дня якийсь моряк, що вже давно облежував береги, а їв та пив за кошт каліки і сліпця, похвалився, що був на страті Штертебекера та його побратимів. Коли їхня ласка, він залюбки проведе їх у Грасброк і покаже, де їх покарано. Дорогою моряк без упину розповідав їм, із правдою й неправдою навпереміш, усіляких історій, вельми крутих і неймовірних. Він чув на свої вуха, як Штертебекер балакав із суддями. Коли на те пішло, судили не його, він судив панів і захищав бідних. Та так і в вічі сказав багачам, що все своє добро вони нажили насиллям і підлістю. «Гей, ви, ненажери з товстими калитами! — мовив їм Клаус. — Ваше життя — ніби малюнок на стіні в Марієнгавенській церкві: за казальницею стоїть хитрий-хитрий лис і проповідує біднякам добронрав’я, слухняність і набожність. Ви мене осуджуєте? Так, я завинив перед вами, але тільки одним. Я відбирав у вас майно, набуте підлотою». Останнім бажанням Штертебекера було: йти на страту за ватагою веселих блазнів. Якийсь радник спитав його: — Чи не гірко тобі вмирати? — Ні! — з усміхом відповів Штертебекер. — Тоді чи не гірко тобі дивитись на смерть своїх друзів? — О, за хоробрими побратимами болить душа! Коли б моя сила, я зробив би все, щоб вирятувати їх. А радник, який мав пихи на три штихи і язика колючого, сказав йому: — Он бачиш плаху. На ній тобі зітнуть голову. Але всі твої друзяки, повз яких ти пробіжиш без голови, будуть помилувані. Присутня багатирня засміялася з цього лихого жарту. Але Штертебекер гукнув: — Панове, даєте мені слово? — Атож! — погодились вони. Твердою ступою він зійшов на поміст і клякнув, чекаючи смертельного удару. Щойно його голова покотилася з плахи, радники закричали з переляку. Могутнє безголове тіло звелося і такою ж твердою й упевненою ходою спустилося з ешафота, як і зійшло на нього. Трьох, чотирьох побратимів поминуло воно, коли нараз пани загукали, що то дії нечистого, з якими треба покінчити. І тут-то один панок підставив Штертебекерові ногу. Той поточився і перед сьомим товаришем упав. Сліпий і каліка, запинивши подих, слухали. В цих описах — викапаний їхній отаман, для якого неможливого не було на світі. Навіть умерши, він стояв за друзів! — І помилували тих сімох хлопців? — прожебонів сліпий. — Де там, — відповів моряк. — Пообіцяв пан кожух, та слово його тепле. Не втямлю, як це Штертебекер повірив панському слову. Відтак стяли голову ще й катові. — І катові? — здивувався кульгавий. — А за віщо йому? — Так, так. Йому стяли голову насамкінець! За вимогою радників! — Не розумію, — пробубонів каліка. — Робота бургомістра Крамана, — розповідав моряк. — Якесь велике цабе спитало у ката, чи не втомився він. — «Нітрохи, — відповів той і визивно доточив: — Ех, з якою б охотою постинав би я макітри усім радникам! » Пани налякались і потай переговорили з катовими помічниками. Щойно він стратив останнього пірата, його схопили та й скарали на горло. Тим-то й закінчилось усе. Кепські жарти з панами. Вони вийшли на пустельний півострівець. Позаду залишилось місто, обведене високим муром з великими вежами, а попереду яворилося гаванське плесо з паромами й вітрильниками. Численними рукавами Ельби ковзали рибальські човники. Там, де стояв ешафот, мандрівці зупинились. Вони довго мовчали. Коли моряк схотів був заговорити, супутники зацитькали його. Моряка ошанув здогад, і він спитав: — Ви, бува, не Штертебекерові побратими? Сліпець ізлякався. А кульгавий відповів поквапом: — Так, друже, так, — і простяг морякові кілька золотих монет. Той узяв їх, і всі троє домовились, що здибаються другого дня у корчмі «До людожера». Але, побоюючись зради, сліпий і каліка того ж таки вечора покинули місто. На початку п’ятнадцятого століття в усій Гольштінії, Мекленбурзі й межиріччі Ельби, Везера та Емса не було такого села, куди б не заходив з піснями один сліпець. Як тільки він з’являвся на вулиці, його оточували чоловіки і жінки, молодь і стареча. Поводир сліпого, каліка на костурі, брав флейту і грав. Під її солодкі чарівні звуки сліпий заводив балади про звитяжного пірата Клауса Штертебекера, ворога багатіїв і щирого друга бідних; пірата, що стояв за правду і люто ненавидів кривду; пірата, в якому нестямно кохався народ; пірата, що завдяки своїй дивовижній силі, хотів урятувати сімох побратимів, але й по смерті був ошуканий сильними світу сього. Бідняки зачаровано слухали й запам’ятовували слова та мелодії тих пісень, бо вони кликали їх до боротьби із панським свавіллям. Пісні переходили з вуст в уста, із села в село й розходилися по всьому краєві. Вечорами їх затягували селяни на призьбах. Полюбилися вони й цеховикам, які теж знемагали від гніту. А матері лякали неслухняних дітей: «Стривай, ось прийде Штертебекер і дасть тобі на горішки! » Чоловіки у суперечках запевняли своїх співбесідників: «Присягаюся штертебекеровим мечем, що всі слова мої — свята правда! » Міські хлоп’ята навіть вигадали нову гру «штертебекер» — і шпурляли каміння у вікна бундючним крамарям. В 1410 році на перший день великодня сліпий і кульгавий прибули до Штральзунда. Дзвонили всі міські дзвіниці. Святково вдягнені городяни походжали вулицями. В соборі святого Миколая правили великодню обідню. Крізь базарний майдан пройшли зімкнутими лавами цеховики. Після злигоднів і невдач ремісники загосподарювали у своєму місті. Тепер вони самі обирали радників. У Штральзунді не зосталося і сліду Вульфлямового, і вже ніхто не зазіхав на права ремісників. Сліпий та кульгавий, обидва старі й підтоптані, поминули майдан перед ратушею, пройшли повз гавань, Східні ворота і наостанці додибали до собору святого Миколая, куди стікався народ. Біля його головної брами вони спинились, аби перепустити великодніх прочан. Якась жебрачка у подраній свиті, босонога, нечесана й худюща, упала перед них на коліна, пригорнувши до себе двох дівчат, убого вдягнених, блідих, виснажених. — Подайте, добрі люди, бідній багачці, подайте!.. — голосила жінка. — Спитай, хто вона, — прошепотів сліпий каліці. — Подайте, добрі люди, бідній багачці, подайте!.. Кульгавий запитав перехожого, хто ця жінка, і, збілівши, як лунь, обернувся до свого товариша. Жебрачка — то вдова Вульфа Вульфляма, та сама, якій колись чоловік устелив англійським сукном дорогу аж до собору святого Миколая, аби вона, ідучи до шлюбу, не забруднила золочених черевичків. Перша багачка міста зробилася першою його жебрачкою і жила із двома дочками на милостиню. Сліпець рвучко звів голову і прислухався до безнастанного жіночого голосіння. Вульф Вульфлям? Той самий недолюдок, що осліпив його? Вульфлям, що кривдив городян і сколесував Гозанга? Вульф Вульфлям. Його скарали. Городяни здобули волю. Вульфлямів кулак уже не висить над містом. Нараз благальні слова знову долинули до сліпого: — Подайте, добрі люди, бідній багачці, подайте! Він підступився до прохачки, вийняв із гаманця кілька монет і сказав: — Ось тобі, жіночко, візьми! Та навкарачки підповзла до нього і залементувала: — Спасибі вам, добрий чоловічку, спасибі! — Потім знову відповзла до брами й заголосила: — Подайте, добрі люди, бідній багачці, подайте!
|