Annotation 4 страница

БРАТИ-ВІТАЛІЙЦІ

Королева Данії Маргарита прийняла у замкові Фредеріксбор посланців од шведської шляхти, яка прохала в її величності регенства над їхньою вітчизною. Заповітна мрія розумної й гонористої королеви сповнялася: три північних царства — Данія, Норвегія і Швеція — об’єднувалися під її скіпетром. Од свого батька Вальдемара IV вона, престольна опікунка рідного сина Олава, перейняла розхитане й занедбане королівство. Усій півночі нав’язувала свою волю Ганза. Але Маргарита, повелителька Данії та Норвегії, таки дочекалась, коли вона стане на герць із Ганзою й вирве з-під її залежності Швецію. Своєї мети королева не спускала з очей ні на мить і йшла до неї розумно, хитро і ні в чому не перебираючи міри. На півночі, як і скрізь за тих часів, процвітали вбивство, отруєння й немилість — засоби, якими панівна верхівка стверджувала й розширювала свою владу. Головою всьому була сила. Володарів струювали найближчі їхні родичі, добивали під час хвороб, заманювали в пастки або ув’язнювали довіку. Народ підпадав то тому, то іншому коронованому царевбивцю чи отруйникові. Для знатних панів старанність селян, могуть городян, заповзятливість купців спричинялись до затяжних чвар, розбишацьких нападів та віроломних убивств. А коли йшлося про те, щоб знекровити супротивника, вони утримували на свій кошт розбійників і потурали піратству. Королева Данії воювала з Ганзою і пособляла балтійським грабіжникам, одкривала їм свої гавані й закуповувала в них здобич. А невзабарі ганзейські міста Вісмар та Росток теж вербували до себе піратів — «вільних морських солдатів»^[14] — і хитро послуговувались ними у війні з Данією. Отож березневого дня 1388 року, коли до Маргарити завітали державні шведські гості на чолі з могутнім намісником їхнього краю Бо Йонзоном Гріпсом Гріпсгольмським і запрохали у неї захисту од засилля Ганзи й герцогів Мекленбурзьких, королева пообіцяла їм допомогу. Нещодавно у битві під Фальчопінгом шведський король Альбрехт Мекленбурзький зазнав від неї нищівної поразки. Шведські дворяни і гольштінські графи перемкнулись на полі бою у датський табір. Альбрехт Мекленбурзький із своїм сином попав у полон. Звитяжна королева Данії одягла їх у блазенські ковпаки і заточила до вежі ліндгольмського замку. Як і Норвегія, Швеція опинилась під рукою Маргарити. Опір учиняв лише Стокгольм. Під орудою молодого Йоганна Мекленбурзького він одбивав усі нальоти датчан. Дуже допомагали йому й численні тамтешні німці. Застольне місто Швеції розгорілись затяжні й жорстокі бої. «Не впаде Стокгольм — не впаде Швеція! » Так розуміла діло Маргарита. Герцоги Мекленбурзькі, родичі полоненого Альбрехта, закликали своїх підданців до боротьби з Данією, добивалися звільнення і возз’єднання Шведського королівства. Вони вперто кували сили, примусом тягли за собою свої міста Вісмар та Росток і за тодішнім військовим звичаєм пособляли щомога балтійським піратам, видавали їм грамоти на право морського розбою та підмовляли їх воювати своїм коштом із Данією, а воднораз і постачати харчами обложений Стокгольм. Капітан Клаус і його друзі жили буйним розбійницьким життям. Жоден корабель на Балтійському морі не минав їхніх рук. Воювати для них було насолодою. Вони нападали і на купецькі судна, звідки G вони не йшли, і на добре озброєні вітрильники. «Женев’єва» та її капітан давно вже мали нові імена. Колишній Гозангів корабель зробився «Морським тигром», мисливцем за вовками-багатіями, і вистежував насамперед вульфлямівське поріддя. Одначе Клаус, найхоробріший серед своїх побратимів, одержав кличку не за сміливість, а за те, що над усіх випивав. Хоробрість у них нікого не подивляла: відважні й відчайдушно сміливі були всі «тигряни» — боягузів не терпіли на піратських суднах. Але ж вихилити за один дух шестилітровий глек, якого «тигряни» запожили на новгородському вітрильникові, був удатний не кожен, хоча славних пияків серед піратів не доводилось шукати. З цим ділом справлявся блискуче хіба що один Клаус. Він притьмом вихиляв шестилітрову чашу прямо собі в горло, і за таку дивоглядну випивку його прозвали Штертебекером. ^[15] Пірат Клаус Штертебекер був дужий і ставний чолов’яга. Його, вимогливого капітана і чуйного друга, всі добре слухались і майже обожнювали. Чи варто дивуватись, що безбатченко Клаус, який колись марив стати звичайним моряком, вибився в капітани, та ще й на піратському судні? Аніскільки. Бути капітаном він мріяв завжди, й охоче пішов би ним лише до Гозанга, тільки не до Вульфлямів. Йому аж не вірилось, що він сам собі господар на морі. Попервах Клаус мстився за Гозанга, ворогував з багатіями, заступався за знедолених друзів — цеховиків і селян. Але коли здружився з розбійниками Мікаелем Гедеке і Вігбольдом, йому тільки й лишилось, що повести піратську війну з усією панотою. Жилося на піратських кораблях украй тяжко, проте не гірше, ніж у містах під чоботом вельмож, а на селі під натаєм у дідичів. Трудовий люд нидів у нестерпній скруті. Кожен потяг до волі, до поступу вперед придушували по-дикунському. На міських майданах раз по раз спалахували вогнища і поглинали жертву за жертвою. Кати працювали не складаючи рук. Тортурами пани залякували народ і тримали його в покорі. Церква, яка доскочила світського володарства, навперейми з багачами вистежувала, спалювала й колесувала єретиків. Хто бажав уціліти серед цієї гризні, той не питався ні прав, ні справедливості, а цілковито покладався на самого себе і на свій меч. Клаус Штертебекер узявся за зброю і в кривавій боротьбі з вовками у людській шкурі теж не відав милосердя. З ворогами не панькався — нищив упень. Проте ніколи не вбивав неімущих моряків і вільнодумних цеховиків; матроси із захоплених суден самі вибирали, куди їм іти: на «Морського тигра» чи під чотири вітри. А бранці, які приставали до піратів, були нестямно хоробрі й не боялись ні смерті, ні дідька, ні десятого болота. На розбійницьких кораблях панував бунтарський дух, палка зненависть до міських вельмож і сільської шляхти. Але то був стихійний анархічний настрій, скерований на знищення ворогів, та й тільки. Самі моряки рвалися на волю й простір, аби не бути рабами, не бути залиганим бидлом у заможників. Вони жили з грабунків і вважали себе правими, бо одбирали в багачів награбоване. В гаванях розбійники збували навойоване майно і вимінювали його на речі першої потреби. Вони щедро обдаровували злиденних голодранців без сорочки на хребті і гроша за душею. Тим-то пірати й здобулись доброї слави у простих людей. Чоловіки чимраз частіше покидали села та міста і прилучались до піратів. А серед народу пішов поговір: «На широку ногу живуть лише князі, духівники і пірати». Так Вісмар ще споконвіку не вирував. Люду напливло з усіх усюд. Вулиці заполонювали і биті у тім’я пірати, і ті, хто прагнув вільного життя: збіднілі лицарі, безземельні селяни, розчаровані міські писарі, невдоволені підмайстри, моряки, гендлярі, збіглі ченці, бродячі школярі. Дехто з цього брата упевняв, що він просто прийшов підпирати краянські інтереси на півночі і німецьких купців у Стокгольмі, та й, зрештою, мечем погратись закортіло; однак збільша усі твердили, що рабство їм остобісіло, що годі стогнати під ярмом, терпіти наругу — і пора вже їм самим звідати папського щастя, а чванливій знаті дати гарненької наминачки. Тільки зась називати їх піратами! Хіба вони не порядні моряки? Не воюють разом з Вісмаром та Ростовом на боці Мекленбурзьких герцогів і графів? Та ще й проти кого — проти датської королеви! Ні, вони не звичайні пірати, хоча й ласі до грабунків. Адже міста, що під зверхністю Мекленбургів, видали їм почесні грамоти на право морського розбою! А хто ж досилав провізію для німців в обложений Стокгольм? Ясна річ, вони! Їх не прозивали піратами — на них казали брати-віталійці. ^[16] Ними мріяли стати сотні й тисячі людей; Рибніц, Вісмар і Росток розпирало од шукачів пригод. Войовничі жадібливі пани і підпанки покидали свої надійні кубельця і заявлялися тут як тут із своїми розбійницькими суднами — адже нова війна на морі заповідала їм високі командні пости. Були серед них гучні на весь край імена: гольштінські, мекленбурзькі, померанські графи, лицарі й поміщики, які галасували: «Хай живе війна з Маргариток)! » А на гадці мали одне: «Хай живе грабівля! » Багатії, підданці Мекленбургів, хоч-не-хоч витрясали на війну з Данією силу грошей і доправляли піратським суднам оружжя та харч. А загалом, уся ця потороч годувалася з війни, і хто-хто, але купецтво хилилось до піратів уже хоча б тому, що в них була багата здобич, для якої Мекленбурги відкрили усі свої гавані. У міських ратушах піратські отамани почували себе як вдома — скрізь їх шанували, мов шляхетних панів.
Це було у жнива 1391 року. У Вісмарській гавані повно набилось братів-віталійців, охочих завербуватись на бойові або харчувальні судна, коли нараз до пристані хвацько підімчали три високобортні вітрильники, на щоглах яких майоріли жахливі піратські прапори, знайомі кожному морякові. Кораблі по-молодецькому увімчали в гавань. На суднах од носа й до корми вишикувалась живою стіною безстрашна, гартована у битвах братія: хто з алебардою, хто з бойовою сокирою чи мечем. Одні були зодягнені в панцири та шоломи, інші були до пояса голі й простоволосі. Без слова та привіту вони підпливли до причалу. Без слова та привіту стрічала їх і юрба, що збилась на набережній. Два-три пронизливих посвисти — і паруси з дивовижною швидкістю було спущено, якір кинуто, а до берега полетіли швиргома товстенні линви. — Чи з добром, чи з лихом, хто будете ви? — за дідівським звичаєм спитав їх начальник гавані, гукаючи у складені трубою долоні — сам він був старий бородай, у залізі од голови до п’ят. — Матроси «Морського тигра! » — відповіли з корми першого вітрильника, який саме-саме кидав котви. Коли підійшов другий корабель, бородай і його поспитав, хто він такий. — Матроси «Морського шумія»! — гукнули йому на відповідь. З третього судна сповістили: — Матроси «Морського бігуна»! Втаємничені переконалися, що то кораблі трьох найвідоміших піратів з Балтійського моря: Клауса Штертебекера, Мікаеля Гедеке й магістра Вігбольда. Капітан Штертебекер Зійшов на берег перший. Він був зодягнений, мов лялька: у блискучу куртку з червоного оксамиту аж до стегон та світло-коричневі штани із м’якої шкіри. При боці висів широкий меч; біле, як прядиво, волосся вибивалось йому із-під чорного берета на самісінькі плечі. Всі дивилися — й очей не відривали од цього бравого піратського ватажка. Гурт шанобливо, ба навіть із деяким острахом, розступався перед ним. Штертебекер усміхався, вітав городян і моряків. Він зачекав, поки пришвартуються й два інших вітрильники. Мікаель Гедеке, присадкуватий і кремезний, скидався у панцирі та шоломі на лицаря. Магістр Вігбольд, навпаки, був ближчий до вченого мужа, ніж до розбійника. Сам він вибухався високий та худий, носив куртку з чорного оксамиту, чорні штани і великі дзьобаті капці. Морське сонце та вітер анітрохи не вчепились його довгастого у зморшках обличчя. Три отамани простували до міської ратуші — а натовп за ними зростав. Їх гучно вітали; з вікон визирали городяни, намагаючись розгледіти страхітливу трійцю, трьох володарів Балтики, союзників їхнього міста. Грішне й праведне гомоніла юрба про них. Знов і знов передавали з уст в уста, як капітан Штертебекер заслужив собі теперішнє прізвище. Еге ж, «вихиличаші» над нього не знайдеш! Виявляється, Мікаель Гедеке — колишній цеховий підмайстрич із Грейфсвальда! Багачі зненавиділи його й цькували. Ну от, він люто квитається з усіма гаманами! Вігбольд — розумна голова у піратів. Він уміє читати й писати, за те й прозваний «магістром»! Одні твердили, ніби він славетний професор з вельми ученого міста Віттенберга. Інші запевняли, що з Оксфорда. Один морячок винюхав, наче Вігбольд має в рубці товсту книженцію якогось магістра Гуго фон Трімберга і частенько її читає. І позаяк рукописна книга називалась «Бігун», то Вігбольд охрестив «бігуном», але морським, своє судно. Панувала думка, що найстрашніший розбійницький корабель — «Морський тигр», а найпрудкіший — «Морський шумій». У Вісмарі тільки й говорили про трьох капітанів, що зникли ото за дверима ратуші. Перед її входом на них чекали городяни та люд, що прибився сюди з глибини краю і мріяв звідати щастя на морі. В гавані народу — ніде яблуку впасти: любителі свіжої новини, незвичайної чутки не зводили зачарованих очей з могутніх вітрильників, які пустили на дно бозна скільки кораблів; ба навіть ходила пославка, наче на них сила-силенна усяких скарбів. З юрби хтось крикнув у напрямі «Тигра», прохаючись у морські вояки: — Стерновий! Агей, стерновий! — Що там? — гукнув з корми Дитячий Бас, який ніс вахту. — Приймайте до себе. Я брат-віталієць. — А нажив три рубці у боях? — спитав той. — Ні. А що? — кинув йому брат-віталієць, видно вбогий, але відважний хлопака. — Е-е, наш капітан не приймає без трьох рубців! Брат-віталієць знітився. Він не мав жодної рани. Інші теж принишкли і зачудовано зорили на вітрильник і на Клаусових побратимів. Переговори в ратуші закінчились обопільною згодою. Всі три отамани й надалі без чиєїсь опіки водитимуть свої кораблі, на свій розсуд збуватимуть здобич, не даватимуть мирної хвилини датському флотові і постачатимуть обложений Стокгольм харчами. Віднині вони під захистом мекленбурзьких герцогів, віднині вони завше зарятуються притулком у їхніх гаванях, де й спускатимуть по гожих цінах свою Здобич. Умови склали письмово, спершу папери гарненько обдумав магістр, і тільки тоді підписав їх за дорученням побратимів. Договір в урочистій обстановці запечатали і віддали на сховок до радницької шафи, а посланці од Вісмара, Ростока й Рибніца видали піратам грамоти, за якими вони ставали узаконеними грабіжниками. Під час переговорів між піратами і радниками виникли дві невеликі притичини, але їх, на втіху трьох капітанів, позбавились дуже швидко. Штертебекер попередив панів, що він воював і воюватиме з Маргариток) та її союзниками, проте, крім неї, у нього є свої вороги, яких він ловитиме хоч вдень, хоч уночі, — але скарає доконче. І не спорятують їх ані благання, ані моління, ані вмовляння бодай які. Йшлося про помсту Вульфлямам. Вісмарські радники розповіли, що влада у Штральзунді перейшла до народу і Вульфлями покинули місто. Вульвекена датська королева поклала фогтом над сконенськими замками, а Вульфа забрала до свого уряду. — Вульфлямів прогнали із Штральзунда! — зрадів Штертебекер. — Чудово, панове! Аж теперечки ми звільнимо З в’язниці мого друга Герда, якого упорпали туди Вульфлями! Пани пообіцяли Клаусові, що й вони допоможуть йому. Друга притичина сталася через Генніга Мантойфеля, поміщика з глушини, який, зітявшись із могутнім сусідою, провоював свій маєток і відтак докотився до грабунку. Мантойфель ратував за те, щоб усі піратські судна стали під одну єдину руку — інакше піратам у майбутньому не минути чвар. Трійця збунтувалась. Так! Воно може й непогано зайти під владу найсміливішого і найрозумнішого капітана. Але тільки у скруті! А показав би себе їхній ватажок нечемою чи бовдурем, тоді йшов би він під стонадцять дідьків. Де бачено, щоб вони самохіть у хомут лізли? Вони — вільні моряки, а не якісь лакузи, і кожен їхній корабель — окрема держава. Як лицарі незалежно ведуться у замках, так вони ІЗ своїми побратимами живуть у себе на кораблях. Хто тільки пхає носа до них — той їхній ворог. А вороженьки знають ціну піратського ножа! Насамкінець магістр Вігбольд проказав сухим голосом: Скидайте, душогуби,
Свої коштовні шуби:
Ми ваші вовчі зуби
Знешкодимо ножем,
Вогнем і грабежем!

Пани живовидячки пересвідчились, що пірати не підуть на втрату самостійності: вони нікому не ймуть віри, покладаються тільки на себе і рабство обминають десятою дорогою — адже наїлись його по очі. День відплиття віталійців перетворився в народне свято. На ноги звелося все місто; у Вісмарі дзвонила кожна дзвіниця. Ченці благословляли кораблі у щасливе плавання і скроплювали святою водою піратські гармати. На щоглах тріпотіли барвисті вимпели. Генніг Мантойфель керував суднами, що везли харчі, зброю та одяг, на яких чекали без витерпу обложені стокгольмці. Два бойових вітрильники узяв під начало Марквард Прен, а два — Арнд Штюк. Серед сторожі йшли також Гедеке, Штертебекер і Вігбольд. Дгодом до них мав приєднатися і Ростоцький флот під орудою Возе фон Каланда та Генріха Люхова. Датчани сном-духом не сподівались, що воюватимуть із такою силою. Клаус кермував своїм вітрильником та поглядав на «Шумія», що йшов у голові сторожових суден. На носі «Морського тигра» прилаштували «Відвагу», щомиті готову бухикнути по ворогові і продірявити його. Біля рей лежали бойові сокири й протазани, мечі й алебарди. Їх було і було тут, адже всю зброю побитого ворога пірати забирали собі. «Тигр» подужав не одного ворога, і все вороже майно переходило до його спожиття. Купців Вульфлямового гатунку пускали на дно за їхніми суднами, приповідаючи: Скидайте, душогуби,
Свої коштовні шуби…

У «Тигрових» трюмах нагромадилось чималенько добра. Потрапляла туди всіляка здобич: сувої шовку, сукна, шкіряні товари, хутра, коштовні метали, зерно, прядиво, жири, засолена риба. В найближчих гаванях здобич спродували або вимінювали на вино та пиво. У Клаусовій каюті стояла важчезна скриня, ущерть набита дукатами, гульденами, пфенігами й іншими грішми. На стінах висіли килими із Фландрії, рідкісна зброя, опудала морських тварин, яких не стрінеш у тутешніх водах. А на столі — дивовижні шахи із слонової кості. На жаль, жоден матрос не вміє грати цієї казкової гри. Всезнайко магістр і той не тямить у ній! Клаус щасливий був над край: він вільний, як птах, сам собі голова і має гору багатства. Але тішить його найбільше те, що він на морі, водить корабель, керує ватагою нестямно відважних матросів. Ніяким світом не сподівався він, що його мрії так хороше сповняться. Засмучувало його одне: скільки він не підстерігав, скільки не вистежував, йому не попадався жоден Вульфлямів корабель. Він ще не помстився ні за Гозанга, ні за Свена, ні за Герда, ні за вісьмох старійшин. Вульфлям-батько помер. У ліжку. Правда, конав тяжкою смертю. А його сини?.. Він, Клаус Штертебекер, настигне їх абиде. Лихо буде вам, Вульфлями! Лихо чигає на ваше вовче поріддя! Ми вже не ягнята: ми — тигри! Коли Дитячий Бас підоспів йому на зміну, Штертебекер з усміхом глянув на нього. Хлопець давно виріс із сорочки підлітка і вийшовся ставним молодчагою й чудовим керманичем. Зростом і силою він майже рівнявся з Клаусом. На ліву щоку Дитячий Бас заробив рубця на добрий палець, а від удару, що поклав йому цю шрамину, він стратився і лівого вуха. Ран, правда, не видко, бо їх застеляє густе русяве волосся аж до плечей. А попри них, він ще й під одежею мав низку шрамів, якими вельми пишався. Його капітан Штертебекер, навпаки, не міг похвалитись ані подряпиною, дарма що завше був серед січі: «Ну от, я вискочив ціленький! » — гукав він, скоро кінчався бій. Та не лишень Дитячий Бас, усі тигряни вважали Клауса заговореним од меча, — і від цього він тільки зростав у їхніх очах. — Чи чуєш, Дитячий Басе? — сказав якось Штертебекер. — Вульвекен проживає на Сконе у замку. — Річ цілком можлива! — протяг той міцним голосом, який з роками погучнішав. — Дишель йому в горло! А коли ми заглянемо до нього? — Найближчим часом. Тепер він не втече від нас! — Ех, і піймали б щуку на гачок! — вигукнув Дитячий Бас. — Але Стокгольм… На біса він здався нам? Замість витрясати купецькі капшуки, ми займатимемось казна-чим. Яке нам діло до датської королеви? У нас свої вороги: Вульфлями. — Не переборщуй, Дитячий Басе, — засміявся Штертебекер. — Я ж дав слово допомагати Стокгольмові. Сповнимо обіцянку — повернемось до Сконе, бо й справді задовго не віддаємо позичку Вульфлямам. — Чи не лучче дременути звідси? Щось мені не подобається це весілля. — Я дав слово! — твердо повторив Штертебекер.
Датчани не так уже й кепсько підготувались до війни, як це думали собі віталійці. Залізним кільцем вони обійняли Стокгольм із суші, а на воді зачинили всі входи і виходи до озера Меларен^[17] й не пускали в місто жодного судна. Сміливим нападом віталійці проламали стіну датських вітрильників, і тим часом як піратські кораблі витримували їхню навалу, Генніг Мантойфель вільно пробрався у гавань. Захисники Стокгольма шумно вітали звитяжців. Ось уже два роки вони вистоюють у нерівному герці з ворогом. А нині, коли надійшла підпора до них, коли їм підкинули зброї та харчів, вони воскресли. Тепер з датчан і глузувати глузуй. Допоки Стокгольм дружній з Ганзою і братами-віталійцями, він безпечний за себе! Всі свої кораблі пірати запровадили в гавань. А датчани того й чекали: вони зібралися з силами, підтягли помогу і знову закрили гавань, живучи надією, що не випустять з неї піратів. На раді капітанів Штертебекер наполягав, щоб без затяжки вибиратися звідси, бо от-от упаде зима, — і їм доведеться кукати тут аж до весни, а датчани з того всього привільно гулятимуть по морю, та й годі.
Ба не всі капітани пристали до Штертебекерової думки. Тільки Арнд Штюк підтримував його. Генніг Мантойфель тягнув кота за хвіст: він наводив нові й нові докази, мовляв, нікуди поспішати. А Марквард Прен, якого вельми шанували тутешні німці, тримався обіч. Штертебекер погрожував, що діятиме самотою, а таки вибереться у відкрите море. Вігбольд не схвалював Клаусових замірів: він не бачив у них ні краплини здорового глузду. Адже датчани дозорять затоку Сальтшен усім флотом. Куди ж пертися одниною проти такої сили? А Клаусові не давав спокою Сконе з Вульфлямами. На одному місці не сиділося, і з кожним днем його побирала все більша й більша нетерплячка. Раптом потиснули шпаркі морози. Миттю замерзли Меларен і Сальтшен. Тільки відкрите море, де чатували датчани, ще не бралося кригою. Аж ось вони зважились ударом завладати піратськими суднами, що каменем застигли серед льоду. Але, завдяки пильному окові тигрян, ворог одержав доброго лупня. Штертебекер проклинав байдужість шляхти. Аби датчани не вдарили по піратах знеобачки, він, Гедеке і Вігбольд обгородили свої вітрильники, найближчі до виходу в Меларен, високим частоколом. У надто морозяні ночі вони зливали тин водою, вода замерзала — і до них ні підійти ні під’їхати було. Клаус удався до військової хитрості. Вночі за непроглядної пітьми тигряни надламали лід. Тепер хай біжать вороженьки — вони проваляться із своїми драбинами й таранами, що й духу їхнього не почуєш! Матроси розбивали лід, а в Клауса вродився ще один задум. З його наказу наготували довгих щільних ящиків, в яких зверху навертіли дірок. Ящики набили порохом од «Відваги», а в дірки позакладали гноти. Уздовж найнебезпечніших підходів до корабля повицюкували в кризі ополонки як на обсяг зроблених скриньок, й у проруби застановили вибухівку. Шляхта глузувала з піратів — з їхньої гарячкової підготовки і з їхнього тину перед кораблями. — Своєї тіні злякались! — кепкував Генніг Мантойфель. — А я-то думав, що піратам ніякий страх не страшний! Штертебекер застеріг його, що Вісмарська згода не вічна, що рано чи пізно оружне побратимство піратів з панами урветься, а він, Клаус Штертебекер, тигрянський отаман, зарубає собі на носі Мантойфелеві кпини. Відтоді вже ніхто не глузував з хлопських капітанів. Вийшло точно на Клаусове: покладаючись на свою перевагу, датчани вдарили на розбійницькі кораблі, які тумою туманіли серед льоду. Датські вітрильники позостались у відкритому морі, а їхні вояки покотились широкою шерегою на огорожу. Вони волокли за собою безліч драбин, аби перелізти її. Штертебекер дав своїм людям наказ приготуватись до бою і кожного датчанина, що вигулькне над частокіл, розстрілювати, а при надобі — захищати кораблі грудьми! В усіх моряків були напохваті сокира чи протазан. Кілька чоловік причаїлось біля огорожі, аби в слушну хвилину запалити вибухівку. Датчани поперли на розбійників із шаленим вояцьким гуком. Шляхетні капітани палець об палець не вдарили, аби допомогти піратським суднам у скруті. Вони тримали своїх людей на кораблях і чекали, чим скінчиться бій перед трьома вітрильниками, які засіли ані руш серед криги при вході в Меларен. Штертебекер, Гедеке і Вігбольд люб-не-люб Зітялися з усім датським флотом. Проте духом вони не упали і чекали визивно на ворога, що котився до їхнього табору. Коли ворог підійшов за якихось п’ятдесят кроків, штертебекерці за сигналом свого отамана підпалили шнури від вибухівки і прожогом побігли до своїх, щоб і собі докласти рук до захисту вітрильників. Кораблі супротивника стріляли по дерев’яній кріпості, але збитків від того вона не мала. Перші ворожі вояки примчали до частоколу. Вони вже приставляли драбини до піратської фортеці, як раптом скоїлось лихо: під тином скупчився великий гурт — надрубаний з ночі полій проламався, і майже всі вороги так і загурчали під воду. Замішка знялась чималенька. То там, то сям нападникам пощастило, вони видерлись на тин. Але туди хмарами посипалися стріли, — з драбин полетіли убиті. А втім, натиск не падав. Зненацька навперебивки пролунало п’ять вибухів, серед них почулись несамовиті крики: «Рятуйте! » У п’яти місцях лід тріснув, наче його покраяла невидима рука. Нападників охопив страшенний переполох, і вони з панічними зойками кинулись навтіки, пошпуривши і зброю, і драбини. Штертебекерові друзі і всі віталійці звитяжно закричали скільки мали горла, а «Відвага» раз і два пальнула ворогові у п’яти. Він більше не вертався: підняв вітрила та й поплив геть. З нагоди перемоги справили учту на льоду. Зарізали бика, викотили з кораблів багато бочок вина й пива. В гостину зазвали всіх братів-віталійців. Прийшли і шляхетні капітани зі своїми челядниками. Клаус радо призволяв їх до столу — всі були бажаними гостями. Матроси Генніга Мантойфеля затягнули «Пісню братів-віталійців», що зачиналася словами: «Нам ворог світ увесь, а друг лиш бог святий». Далі вони співали: Ген стяг над кораблем!..
Купці засіюють — ми жнем.
Пали і бий!
Нам ворог світ увесь,
а друг лиш бог святий!
Купці верстають путь —
З усюду крам для нас везуть.
Пали і бий!
Нам ворог світ увесь,
а друг лиш бог святий!
Ми їх п’ємо вино,
Ще й буде наше їх майно.
Пали і бий!
Нам ворог світ увесь,
а друг лиш бог святий!
Здавайтесь, кораблі:
Даремні мольби і жалі!
Пали і бий!
Нам ворог світ увесь,
а друг лиш бог святий!
Ніч темна горне нас.
Хто виграє — покаже час.
Пали і бий!
Нам ворог світ увесь,
а друг лиш бог святий!

— Усім людям вороги? Лише богові друзі? — вигукнув Клаус. — Я от ворогую тільки з Вульфлямами. Коли хочете здорові знати, вони справдешні вовки серед людського роду, вовки, які безкарно пожирають беззахисних ягнят. Ану, хлопці, утніть нашої пісні! І Штертебекерові матроси заспівали: Скидайте, душогуби,
Свої коштовні шуби:
Ми ваші вовчі зуби
Знешкодимо ножем,
Вогнем і грабежем!

БУРЯ НАД ГОТЛАНДОМ

Стокгольм знову вирвався до моря. Клаус дійшов згоди з Гедеке і Вігбольдом напасти на Сконе. А через те, що ця земля знову підпала під вінець датської королеви Маргарити, то заходилось на велику війну. Але Штертебекер не спинявся ні перед чим: він шукав Вульфлямів! Генніг Мантойфель противився задумові Клауса і добивався єдності між братами-віталійцями, адже датський флот не знищено — його було тільки пошарпано. Але Штертебекер заявив, що він зітнеться з датчанами самотою і без найменшого страху. Шляхетні капітани занепокоїлись. Генніг зажадав, щоб Штертебекер, Гедеке і Вігбольд прибули до нього на раду: треба все гарненько обміркувати. Однак пірати відказали йому, що такого командувача, як він, вони знати не знають, та й зрештою, з якого сива-дива він зазиває їх до себе? Пани-пірати стурбувались не на жарт. Легко сказати — нарозумити хлопських капітанів! Силою од них не діб’єшся нічого. Пошана до Гедеке й Штертебекера навіть серед панських челядників надто велика, так що й годі зброю заносити на них. Хіба от тільки одне: посіяти ворожнечу між трьома капітанами. Треба віч-на-віч побалакати з магістром Вігбольдом, піратським «дипломатом і канцлером». З ним Змовитись найлегше. Коли Вігбольда обскочила шляхта, він на мить розгубився, але хутко оговтався і на його лукаве обличчя забігла зневажлива усмішка. — Поспішайте! — зауважив він байдуже. — А то мої хлопці спохватяться. — Магістре, ми до тебе з добром, — почав Прен подружньому. Вігбольд усміхнувся: він гадав, що його уколошкають, а перед ним ось задріботіли навшпиньках. «Ну що ж, і так непогано, — вирішив магістр. — Подивимось, чим дихає ця шляхта». — Панове, я дуже радий вам. Кажіть, чого бажає ваша ласка? — спитав Вігбольд і сів у крісло з високою спинкою. Заговорив Марквард Прен. Він бідкався, що датчани й досі бешкетують на морі. Розбрат між піратів — це вірна загибель. Дужі вони тільки тоді, коли згуртовані. Після бою на кризі трійця піратів доскочила ще більшої слави і шани. Але невже магістр Вігбольд проти єднання піратів та віталійців? Невже він так і не бачить, що свої перші успіхи трійця капітанів тільки побільшить, коли вона діятиме вкупі зі шляхтою? Вігбольд сказав, що він до цього торгу хоч пішки і що воно й справді було б добре, якби з’єднаними силами віталійців керував один чоловік. Капітани зраділи. Вони похопилися з місць, оточили Вігбольда, потискували йому руки і дружньо плескали його по плечу, мовляв, він хлопець свій, завбачливий, мудрий, з ним ще можна балакати. Магістр оголосив панам, що він вельми втішений з їхніх прихильних слів. А воно таки так: найпекучіша болячка тепер — єдність і спільне керівництво. Тим-то й не за звичай тяжко обрати ватажка для всіх віталійців. Капітани насторожилися. Схоже, що магістр сам пасе очі на посаду головного отамана. Марквард Прен вигукнув: — Кого б ви зичили нам у начальники? — Першого розумаку, першого вояку і найпершого справедливця серед нас! — відповів Вігбольд. — Браво! — зрадів Прен, бо думав, йдеться про нього. Інші мовчали, чекаючи, що ще казатиме магістр. — Клауса Штертебекера! — заявив Вігбольд. — Гадаю, ви зі мною погодитесь. — І він глянув на Маркварда Прена, в очах якого спалахнула лють. — Клауса Штертебекера? — скрикнув Мантойфель. — Та ніколи! — Чому ж? — ввічливо спитав Вігбольд. — Ніколи, і край! — відрубав Прен. — Нізащо! — гуртом заволали капітани. Магістр підвівся й окинув їх поглядом: — Тоді ще одна вам рада. Може, вона вас вдовольнить?.. — Яка ж? — понуро спитав Прен. — Хай наші матроси і ваші брати-віталійці самі оберуть головного капітана. — Голодранці? Ота нікчемна чернь? — несамовито закричав Генніг Мантойфель. — Еге ж, вони. — спокійно зронив Вігбольд. — Ніколи в світі! — заволав Мантойфель. — Ніколи в світі! — підхопили й інші. Магістр пішов — до дверей пани проводжали його лихими поглядами.
Погожого квітневого дня три вітрильники покинули Стокгольм. Попереду плив «Шумій», за ним «Тигр» і «Бігун». У моряків серце співало. Кінчилося нудне ув’язнення на льоду! Минулася надобридлива служба у Мекленбургів! Вони вже не вівчарі біля отари овець, а тигри, морські тигри, що вистежують вовків та здобич. Штертебекер довідався від Вігбольда про чорні заміри шляхти. Із-за керма свого корабля він позирав на «Бігуна», що йшов слідком за «Тигром». А магістр молодець! Гарненько він осік підступних змовників! Сказав йому колись Вігбольд спересердя: Люби того, кому ти милий.
Прощати недругам дарма.
Мізерні завжди в друзів сили.
Малого ворога нема.

Звичайно, ці слова вичитані з мудрої книжки, яку магістр частенько читає. Сливе так говорив Гозанг: «Одного ворога — надто багато, а ста друзів замало». Той, хто має таких друзів, як магістр, Гедеке, Дитячий Бас та й усе побратимство їхнє — багатий по очі, з ними абиякий біс не страшний. Бережись, Вульфляме! Настав час розплати! Ні за які дарунки я не відмовлюсь од помсти над тобою! Даси відповіт за Гозанга, Свена, Герда і вісьмох старійшин. І заплатиш тільки кров’ю своєю. Неподалік від Готланда вони нарізались на датське судно, яке вишукувало й винищувало піратів. «Шумій» прожогом кинувся за ним — аж щогли вгнулися! Датчанин, скільки мав духу, почухрав до берега. Та шлях туди перетяв йому Штертебекер! Вігбольд відстав. Хіба вженешся за «Тигром», що мчить, мов дельфін? Штертебекерці раділи. Нарешті, вони знову гасали по морю. Всі шпарко лагодились до бою. Саме тоді, коли «Шумій» сів на п’яти датчанам, по ньому бухнуло три глухих постріли. Тяжко поранений, він безсило загойдався. Противник мав кілька гармат, а в Гедеке була одна єдина, та й то поламана — її саме-саме збирались підлатати у Вісмарі. Бій видався нерівний. Клаус круто повернув кермо — і гайда на ворога. «Відвагу» приготували до бою. Підкотили важкі кам’яні ядра. Дитячий Бас одібрав двадцяток найбільших відчаюг для абордажу, — кожен був з бойовою сокирою, тільки їхній ватажок при короткому мечі. Гримнуло ще три постріли, і «Шумій» зовсім вийшов з ладу. Але тут якраз підоспів «Тигр». Датчани квапно цілились в нього. — По шканцях вогонь! — скомандував Штертебекер з-за керма. Гармаш Ріке Вестфаль добре знав своє діло. Він хутчій тарахнув по ворогові — кам’яне ядро розтрощило йому головну щоглу. Тигряни завищали з радості. Датський вітрильник охопила паніка. Повітря розтинав бойовий клич. Над «Тигром» засвистіли стріли. Піратське судно пішло на абордаж.

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 Следующая ⇒