Про національну аристократію та про три основні методи Ті організації: класократію, охлократію і демократію

Слово, коли воно має бути творчим, повинно служити життю, а не безплодно намагатись нагинати життя до своїх законів. Раціональні, розумові закони слова: закони льоґіки, закони діялєктики, тільки тоді можуть придбати творчу силу, коли вони служать не самім собі, а тому ірраціональному, нельоґічному, стихийному хотінню, з якого родиться все життя, в тім числі і само слово. Бо коли прийняти, що остаточною метою соціальної теорії має бути: творити а не сказати, ■ — то льоґічно сказане не завжди значить: зроблене.

Берегтись та уникати мертвої теоретичности, пустопорожньої літературности, льоґічних утопій та інтелігентського словоблудія, мусять перш за все всі ті, хто словом береться робити своє громадське діло. Спокусу стати на Україні тими »найрозумніщими людьми«, яким тільки »нещасливі обставини« не дали нічого розумного зробити, мусять од себе гнати геть письменники, що долю свою звязали з долей України, що цілим своїм єством хочуть тієї України, і знають, що сотворити її писаними порадами для літературної, метафізичної »сорокаміліонної нації« не можливо. Бо оця »сорокаміліонна нація« істнує тільки в уяві літераторів і тільки в їх писаннях живе вона по льоґічним, але тільки на папері, законам якогось автоматичного, на оцих законах книжної »науки« побудованого розвитку.

Знайти обективно правдивий соціальний закон, який автоматично, без ніякого субєктивного внутрішнього зусилля, зробив би з нас націю — неможливо. Звязувати «українську справу« з перемогою соціяльних теорій, витворених зусиллям і внутрішньою працею инших націй, або думати, що спочиваючі спокійно в бібліотеках ріжні об-єктивні »наукові закони розвитку людства« зроблять для України те, чого не в силі зробити для неї своєю субєктивною працею, своїм власним стражданням, своєю власною посвятою ми самі — це значить прикривати звичайним літературно-словесним шарлатанством свою власну внутрішню нікчемність, трусливість і нездатність.

Цілі століття може трівати такий стан, аж поки в певний історичний момент певна частина цієї групи не усвідомить собі свого стихийного, досі неусві-домленого хотіння. З того моменту ґрупа, досі пасивна — стає ґрупою активною; її хотіння, досі неусвідомлене, хотіння стихийне, сліпе — стає свідомим хотінням, свідомою волею, здатною творити діла,

Усвідомлювання собі оцього ірраціонального стихийного хотіння і виявленя його в виді прибраного в словесні льоґічні форми образу — стає першим завданням і обовязком праці нервів та розуму тих членів групи, що належать до її думаючої і пишучої, оперуючої словом частини.

Думати, що словом можна відродити ідеольогію ґрупи, що перестала істнувати, або виродившись чи переродившись, загубила те первісне стихийне хотіння, з якого дана ідеольогія повстала, це те саме, що ставити, як кажуть Французи, воза поперед волів, або, як це бувало у нас, збіратись доїхати до «Самостійної України« в »курєрськім поїзді російської революції«, забувши, що не од пасажирів-літераторів залежить рух соціальних «курєрських поїздів«....

Не літературою відродиться
Україна, а моральним відродженям, зростом і боротьбою тих соціяль
них ґруп, які стихийно хочуть і можуть Націю Українську творити
f які без Нації Української не можуть жити

Тільки в напрямі реґенерації старої віри, в напрямі відродженя живих і захоплюючих старих ідеологічних образів новими методами,, відповідаючими зміненим зовнішнім умовам істну-вання даної ґрупи, може вестися творча робота слова в моменти зневіри і упадку свідомої волі.

І коли під поняттям нації розуміти зовсім окремий і індивідуальний, живий і життєздатний, з покоління в покоління переходячий твір людського співжиття, то нація єсть формацією не тільки взагалі історії, а історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного людського колективу іменно конструктивних а не деструктивних, іменно орґанізуючих а не руйнуючих політичних вартостей.

Доки такий людський колектив фізично істнує і доки він на підставі оцієї вродженої йому зовнішньої подібности, на яку складається звичайно розговірна мова, спільна територія, зближений фізичний тип, характер і т. д., розвиває в собі свої власні індивідуальні обєднуючі і орґанізуючі політичні вартости — доти істнує, живе і розвивається нація. Коли-ж колектив фізично гине, або-ж перестає розвивати і укріпляти в собі оці свої окремі обєднуючі і орґанізуючі його для цілей самозбереженя і розвитку політичні вартости, то нація розкладається, гине, перестає яко нація істнувати.

В постійному рухові громадського життя, в цій людській лявині, що поділега на ріжні нації, котиться в часі, борючись між собою за шматок хліба і добуваючи його тяжкою працею в боротьбі з природою — кожночасна національна аристократія мусить так обєднувати і так організувати свою націю, щоб під її проводом нація мала якнайкращі матеріяльні і моральні умови для перемоги в тяжкій боротьбі за істнування.

Без цих двох основних прикмет: матеріяльної сили і морального авторітету — немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії — без сильних і авторітетних провідників та орґанізаторів нації в її тяжкій боротьбі за істнування — немає і не може бути нації.

Отже без такої стихийної волі до влади і сили, без політичної активности, без психольоґії- і моралі войовників-лицарів, не може бути національної аристократії. І мабуть тільки сама оця стихийна, ірраціональна воля рішала про факт повстання аристократії серед тих примітивних людських громад, які живилися тільки тим, що знайшли, і у яких одинокими технічними засобами для боротьби з природою і для боротьби з иншими людьми були лише такі палиці і таке каміння, які кожний, хто тільки хотів, міг взяти і ними користуватись.

І так само, як в політичнім городськім соціалізмі зустрілись часово дві діяметрально собі протилежні — міщансько-інтеліґентська і пролєтарсько-робітнича — громадські течії, так і в українській політичній сільській есеровщині, здеклясовані, до продукційної праці нездатні, бюрократичною російською школою покалічені інтелігенти, в своїх бажаннях захопити політичну владу, зустрілись зі стихийним бажанням безземельного і малоземельного селянства не дати нізащо в руки заможніщим сільським хазяям пустуючої хвилево, під впливом розбоїв і погромів, сусідньої поміщицької землі.

Переходячи до аналізу прикмет, які характеризують всяку національну аристократію — у всіх націй і при всяких історичних умовах їх істнування — я в попередніх »Листах« почав з першої прикмети, а саме: матеріяльної сили. Цілим рядом прикладів я старався. показати, що національна аристократія, не маючи матеріяльної сили, не в стані виконати своїх національно-орґанізацийних завданнь. Щоб придбати оцю необхідну для неї матеріяльну силу, всяка національна аристократія мусить:

1. хотіти правити і орґанізувати, тоб-то мати ірраціональну, стихійну волю до влади, — бути стихійно »імперіялістичною«:

2. володіти — безпосередно або посередно — засобами війни і оборони своєї нації, тоб-то володіти державним апаратом і армією;

3. володіти — безпосередно або посередно — засобами хліборобської і промислової продукції своєї нації, тоб-то землею, на якій живе дана нація, і машинами (фабриками), які вона під проводом своєї аристократії творить для боротьби за своє істнування, як з природою, так і з сусідніми націями.

Але при сталости і незмінности оцих ознак матеріяльної сили всякої національної аристократії, в самій формі виявленя цієї сили --иншими словами: в методі організації своєї волі до влади і в методі володіння засобами війни та засобами продукції —- бувають великі ріжниці між національними аристократіями, як ріжних націй, так і одної нації в ріжних добах її історичного істнування.

Причина цих ріжниць — оцієї неоднородности методів орґаніза-ції національної аристократії і неоднородности методів володіння засобами війни і засобами продукції — лежить в тому факті, що для влади одної матеріяльної сили замало. Крім матеріяльної сили, всяка національна аристократія, коли вона хоче своєи> владою орґанізувати пасивні маси нації, мусить мати в очах цих пасивних мас моральний авторітет. Не досить хотіти влади і навіть володіти (посередно чи безпосередно) державним апаратом та землею і фабриками своєї нації — треба ще так зорґанізувати своє хотіння влади і так володіти засобами війни і засобами продукції, щоб ця влада і ця сила мали в очах цілої пасивної маси нації моральну підставу, моральне оправданя.

Охлократія — це метод організації аристократії такої нації, яка в процесі свого примітивного матеріяльного і расового розвитку, або під впливом попереднього матеріяльного і расового розкладу, ще не витворила міцно спаяних по способу своєї матеріяльної продукції і по свому расовому спорідненю класів, *) і яка ділиться тільки на політично безформенну. економічно і расово нездиференціоновану юр-< їу (= охлос, звідси: охлократія), та тих, що правлять цею безкласовою юрбою при помочі своєї озброєної і міцно внутрі спаяної орґанізації.

Класократією — я називаю метод організації аристократії такої нації, яка в процесі свого матеріяльного і расового розвитку вже виразно поділилась на орґанічні класи, володіючі персонально і без-посередко своїми засобами продукції, та спаяні міцно внутрі однаковим способом матеріяльної праці та однаковою психікою, випливаючою, як з цього однакового способу праці, так і з їх внутрішнього расового родства і зі спільної історичної традиції.

Демократія врешті — означає метод організації аристократії такої нації, яка під виливом неорганічного та хаотичного матеріяльного розвитку і під впливом своєї чи чужої колоніальної експанзії, класово і расово настільки вже перемішалась, то природні уґрупованл працюючих людей, якими являються фізично, духово і матеріяльно споріднені класи, вже серед неї розпались: де вибився тіа верх расово неусталений і психічно незрівковажений тип мішагця-метиеа та. замість поділу на орґанічно спаяні класи, появився хаотичний конгломерат демократично »рівних« індивідуумів-одиниць, взаємно собі зовсім чужих, взаємно себе ненавидячих і звязаних в одно національне ціле тими останками національної і державної організації, що була витворилась під пануванням колишньої, розложеної демократією, кла-сокрашчної чи охлократичної аристократії

Вся людська цивілізація і вся людська культура зародилась і розвивалась по лінії боротьби зі злом, по лінії боротьби з первородним гріхом людства — його лінивством та інертностю — по лінії найбільшого опору. В протилежність до звіря, який примінює себе до природи, який в боротьбі за своє істнування тільки обороняється, уступає, пристосовується до свого ворога — людина відчиняє собі природу, вона наступає, поборює ворога, творить вічне зусилля, пристосовує природу до себе. Чи за камяного віку, чи за віку електричного, людина осталась тією самою людиною. Вона тільки завоювала для себе більше природи, вона поширила своє панування, і одночасно з поширював ям свого панування вона фізично і духово заристократизу-» а л а с ь, у б л а г о р о д н и л а с ь. Не по лінії вирівнюваня себе вниз на »щасливе« в своїм «природнім життю« мавпяче чи напів мавпяче племя, а навпаки — по лінії аристократичного прометеїзму, по лінії тяжкого походу на вершини, по лінії більшої любови і більшого наближеня до Бога — відбувався досі весь розвиток людства. В цьому тяжкому поході, людство мусіло зробити велике зусилля матеріальне: видумати і витворити нові машини, щоб машинами скріпити свій слабий од природи фізичний орґанізм.

Без своєї власної суверенної державної організації не може бути нації. Власна держава — це синонім влади власної аристократії, ї як не може бути нації без своєї власної національної аристократії, так не може бути національної аристократії, а значить і нації, без своєї власної держави. . Отже від-кидаючи схолястичне одділеня нації від держави — початок нації розглядатиму як початок власної окремої державної організації активних елементів серед даної пасивної маси на даній, зайнятій цією масою, території.

Завойованя охлократичне може бути, вживаючи сучасного пар-ляментського жарґону, »праве« і »ліве«. Перше полягає на поширю-ваню влади вже перемігшої і правлячої охлократичної державної орґанізації, друге — на поборюваню шляхом революційним здеморалізованої і розложеної державної організації старої, та на твореню проти неї своєї охлократичної державної орґанізації нової. Але »права« чи »ліва«, зовнішня чи внутрішня, абсолютистично-монархічна чи абоолютистично-диктаторська і цезаристична, вона скрізь і завжди реакцийна, бо скрізь і завжди спірається вона на юрбу, на найбільше інертні і пасивні маси, на реальну а не на фіктивну, як в демократії, більшість. Орґанізація всякого охлократичного завойованя — правого чи лівого, зовнішнього чи внутрішнього — завжди пристосована до нападу» до експанзії, починаючи від його політичних методів, про які мова дальше, і кінчаючи навіть такими другорядними ознаками, як наприклад зброя. зовнішньої катастрофи, її знищити не в силі. *)

Держава при класократії — як ми бачили вище — це еманація орґанічної нації. Вона істнує для нації, а не нація для держави, як це буває при пануванню охлократії. Підставою сили класових аристократій єсть їх орґанічна класова єдність, їх володіння засобами продукції, їх матеріяльна продуктивність. Тому державний апарат при класократичнім устрої творить необхідну частину національного орґанізму — але тільки частину.

Охлократичний, так само як і класократичний, метод організації відріжня-еться основно від методу демократичного ще й тим, що він не може бути як той, тільки писаний чи говорений — одно слово, тільки пропагований, — але мусить бути одночасно і роблений. Це значить, що реальної охлократії, як і реальної класократії, не можна помислити без залізної активної організації. Тому всі наші охлократизуючі, а по суті демократичні письменники, які тільки пишуть ріжні охлократичні, на надіях на »народ« побудовані проґрами, але одночасно нездатні творити для реалізації цих програм відповідних охлократичних активних орґані-зацій, можуть бути сміло при розгляді цього питання поминені, як quantite negli-geablc. Це відноситься однаково як до тих охлократиауючих демократів, що в своїх літературних фантазіях »на чолі народа будують Україну« при помочі якоїсь більше або менше радикальної »соціялізації«, так і до тих, що на чолі того самого народу в своїх публіцистичних творах вигоняють з України »азіятську Росію« чи взагалі »чужинців« при помочі якоїсь радикальної «націоналізації*. їх місце в категорії здатних тільки до руйнування демократичних літературних спекулянтів, які на »ідеях« роблять свою особисту кареру. Дійсний реальний народ, а не народ фігуруючий в українській народницькій літературі, йде за охлократичними народ-иіми гаслами тільки тоді, коли сама охлократична аристократія, яка ці гасла пропагує, уявляє із себе фанатично-імперіялістичну, спаяну одною вірою, войовничу і залізно зорґанізовану силу. Українські есери чи ліві есдеки, які «диференціюються* з хвилиною, кили їх збереться більше ніж три чоловіка, або українські охлократичні націоналісти, які «ненавидіти Москаля« і поборювати москвофільство можуть тільки по одинці, бо вже будучи вдвох, вони бються перш за все самі проміж собою — німкою народу за собою ніколи не потягнуть і до нічого иншого крім «літературної боротьби« (або писання доносів і наклепів на українських класократів монархістів) воші не здатні.

⇐ Предыдущая 1 2 345 Следующая ⇒