ЧАСТИНА ТРЕТЯ 4 страница

Iнодi, як немає дощу, а в небi серед хмар купається мiсяць, то пiрнаючи, то виставляючи лису голову, в палiсаднику з'являється ще одна постать – коротконога, опецькувата, з пiднятим комiром i натовкмаченим на самi очi капелюшем. Вона не бачить Рудольфа й обережно пiдкрадається пiд вiкно, силкуючись зазирнути в нього. Доктор Рудольф i на це мовчить, тiльки пильно, затаївши духа, слiдкує за дивним чужим чоловiком. Хто вiн? Чого йому тут треба?

Часом чоловiк спирається плечем об стiну пiд вiкном, похилює голову й стоїть у глибокiй iадумi довго-довго. Безшумно хилитається iнодi тiнь у вiкнi, затуляючи свiтелечко. I серце доктора Рудольфа теж хилитається, i з нього вихлюпується гаряча, болюча нiжнiсть. Чужий чоловiк теж ворушиться, стає, видно, навшпиньки, зазирає у вiкно. Мабуть, i в нього щось вихоплюється?

Коли гасне вiкно, нiч стає темна, тоскна, самотня. Чути, як виють десь покинутi голоднi собаки. Чути, як мертво й страшно мовчить Берлiн, як пустельно, первiсне шумить вiтер у мокрих голих вiтах.

***

I от раптом принцесу Елiзу пiдмiнено. Хтось зiдрав iз неї хмуру зацiплену скупченiсть, iз-пiд неї вийшла нова людина. Це тепер – весело-владна, грайлива, нiжна дiвчина.

Але що дивного в такiй пiдмiнi, коли приїхав дiйсний, справжнiй коханий наречений? Як давнiй лицар, вiн пiв-Європи проїхав конем, iз скринькою Сонячної машини за плечима, з револьвером за поясом, з нагаєм у руцi. Пiв-Європи переїхав, щоб добратись до Нiмеччини, до своєї давньої з юнацтва нареченої.

I зараз же з револьвером в однiй руцi, з нагаєм у другiй прийшов до двох малярiв у салонi, ввiчливо попрохав їх переселитися нагору й зайняв цю кiмнату. Пiсля того другого ж дня виїхав конем до мiста; виїхав уранцi, а вернувся увечерi. Але вернувся з гарненьким екiпажем, повним усякого добра: мiшок муки, мiшок крупiв, маса бляшанок iз консервами, торби свiчок, солi, сiрникiв-усього того, що бiдний доктор Рудольф не мiг нiколи так блискуче роздобути.

Розумiється, для чого тепер принцесi помiч якогось кривого, калiкуватого доктора, сина льокая. Розумiється, вона зараз же попрохала панi Штор переказати свойому синовi, щоб вiн бiльше не турбував себе послугами їй. Та й нiкому вже, власне, були не потрiбнi його послуги, бо те, чого понавозив князь Георг, вистачить на цiлi мiсяцi всiм їм. (Сам князь Георг, ївши сонячний хлiб, тепер знову перейшов на старий режим).

О, це справжнiй мужчина! Вiн не такий уже молодий, i одiв йому, може, тридцять п'ять; на чолi вже глибоченькими затоками вимито волосся з обох бокiв, на висках – жовтизна, в ротi якраз посерединi вищербивсь один зуб. Якраз посерединi, так що лице як на двi половинки подiлене. Сталося це в дорозi, а лiкарiв уже тепер немає – i доводиться ходити так. Часом аж злегка посвистують слова крiзь цю щербину. Але сам такий мiцний, сухий, сталевоокий, дротяновусий, нiс загнутим дзюбом енергiйно, непохитно рубає повiтря. Але коли балакає з принцесою, то сталь i дрiт стають тепленькою м'якенькою глиною, з якої можна лiпити всякi фiгурки, що принцеса, натурально, i робить.

Що ж дивного, що вона цiлими днями тепер виспiвує, регочеться на весь дiм, на весь сад, що, як дитина, бiгає по саду з принцом по дощу, по вiтру по всiх алеях. Особливо вона любить тi алеї, що перед самою лабораторiєю.

I доктор Рудольф, затиснувши волосинки уст, цiлими днями тепер довбається собi в своїй холоднiй лабораторiї, невiдомо що вже тепер вигадуючи. Довбається, часом шипуче посвистує крiзь верхню губу й час од часу ховає кулаки в кишенi, щоб погрiти пальцi.

Iнодi пiдходить до вiкна й порожньо, не клiпаючи, дивиться в сад на мокрi порожнi дерева, на порожнє небо, па порожню мокру затихлу землю. А в спальнi лежить на канапi Макс i порожнiми очима читає порожнi старi книжки, переселившись iз комуни до брата.

От i тепер стоїть доктор Рудольф бiля вiкна й дивиться, як листя в панiцi, немов розiгнана юрба бунтарiв полiцiєю, же неться алеєю, iз жалiбним шелестом, пiдкочуючись пiд корiння. Вiтер, як чабанський пес, ганяє закуренi отари хмар iз позадираними хвостами.

I раптом дзвiнкий владний контральтовий голос. Бадьорий, веселий рип пiску по дорiжцi. I нарештi двi постатi, тi самi двi постатi. Принц Георг ступає чiтко, твердо, впевнено вимiряє кроки по землi, яка належить йому. Вiн iз сокирою в руцi. Сталевi очi й дротянi вуса покiрно поверненi до червоної голiвки, що випинається з комiра пальта гарячою жариною.

Вони стаюгь якраз проти вiкон лабораторiї. Червона голiвка на мент проводить очима по вiкнах, бачить постать доктора Рудольфа й байдуже вiдвертається. Що їй до якогось доктора Рудольфа? Та чи й помiтила вона його? Вся її увага зайнята чимсь зовсiм iншим Але чим? Що треба їм тут, у цiй алеї, з сокирою?

Ручка в чорному рукавi, в чорнiй рукавичцi показує пальцем на кущ бузку, на обидвi стiни кущiв iз голими, тепер такими порожнiми вiтами.

Принц Георг хитає головою, вимiряє очима кущi, ще раз киває iоловою й щось каже до принцеси, посмiхнувшись i показавши чорну квадратову щербину й роздiливши сухе лице на двi половини Потiм пiдходить до першого куща, обдивляється з усiх бокiв, вибирає, нахиляється й сильно рубає гiлля при самому корiннi.

Вони хочуть позрубувати всi кущi! Вони хочуть вирубати всi кущi, всю алею вирубати, знищитаї Це вона хоче! Навiть це мiсце вирубати, вигладити! О нi!

Доктор Рудольф зривається з мiсця й швидко, коливаючись у лiвий бiк усiм тiлом, вибiгає надвiр. Вiтер скажсно кудовчить волосся, пхає в груди, одпихає назад до лабораюрп – вiн служить їм за сторожа.

Струнка, закутана в чорне манто постать помалу повертає червону голiвку на рил нерiвних, шкандибаючих крокiв i зараз же байдуже, спокiйно вiдвертається. Принц Георг також зиркає в той бiк i також спокiйно повертається до куща – якийсь собi калiка кудись поспiшає.

Сокира високо пiдлiтає догори i з соковитим хруском угризається в тонкi нiжки бузку. А чорна струнка постать стоїть непорушне, слухаючи всiєю спиною нерiвним хапливий рип крокiв по алеї.

– Вибачте…

Принцеса и принц Георг повертаються. Що треба цьому чоловiковi?

– Вибачте… Ви хочете рубати цi кущi? Сталевi очi помалу випростовуються разом iз головою й здивовано оглядають од голови до нiг калiкуватого чоловiка.

– Так. А вам що до того? Хто ви такий?

Доктор Рудольф тим часом злегка вклоняється принцесi. Принцеса недбало, байдуже киває голiвкою й повертається до нареченого:

– Це – Рудольф Штор, Георгу. Прошу далi.

Георг уважнiше, пильно, гостро встромляє в доктора Рудольфа два цвяхи очей.

– А-а? Добродiй усього людства? Що ж вам треба, пане добродiю?

Добродiй людства придержує рукою волосся на головi.

– Я прошу вас сказати менi, що ви хочете робити з цими кущами!

Принц Георг спочатку високо, пепорозумiло пiдводи iь брови, потiм раптом грiзно хмурить їх.

– А ви яке маєте право задавати менi це питання?

Доктор Рудольф на мент закриває очi й знову розкриває їх.

– Я ще раз прошу вас дати менi вiдповiдь на моє питання.

Тут принцеса гидливо кидає в його бiк:

– Ми хочемо вирубати цi кущi. Тут буде площинка для спорту Рубайте далi, Георгу!

Георг одвертається вiд добродiя людства й зручнiше затискує сокиру в руцi. Але доктор Рудольф помалу спокiйно заходить збоку й стає мiж ним i кущем. Стає, складає руки на грудях i тихо крутить головою.

– Ви цих кущiв рубати не будете. Нахабство цього суб'єкта на якийсь мент позбавляє мови принца Георга.

– Пане добродiю! Я вам раджу моментально вiдiйти, сховатись у вашу хату й не наражати себе…

– Ви цих кущiв рубати не будете.

На принцесу доктор Рудольф не дивиться. Волосся рукою вже не притримує, готову не пiдносить, а так само спокiйно крутить головою з боку на бiк.

– Я їх буду рубати, пане хiмiку! Хоча б менi прийшлося рубати їх разом iз вашими ногами! Чуєте?!

– Будь ласка. Вам прийдеться рубати разом iз моїми ногами.

Матово-блiде, рiвне, схудле лице пiд крилами червоного волосся не рухається, чогось жде. Ну, ясно, чого жде. Принц Георг простягає лiву руку й сильно вiдпихає нею набiк доктора Рудольфа. Але доктор Рудольф зараз же хапає цю руку своєю й так стискає, що принцовi Георговi кров шугає в лице й одразу ж виразно стає видно жовтiсть вусiв пiд горбуватим дзюбастим носом. Вiн iз усiєї сили шарпає руку, але доктор Рудольф тiльки злегка хитається наперед i мiцно тримає руку князя Георга.

– Пане Шторе! Я вас попереджаю: вiдiйдiть! Пустiть руку!

Рука пана Штора приросла до тiла князя Георга. Волосинки вуст тiсно злилися в одну тонку витягнену лiнiю. Очi голо, одверто, льодово дивляться в зашарене вогнем лице з горбатим носом.

Права рука принца Георга рвучко, гнiвно разом iз сокирою пiдводиться й на пiвдорозi зупиняється, готова змахнути вгору.

– Пане Шторе! Ще раз кажу пустiть руку й забирайтесь негайно звiдси. Останнiй раз кажу!

– Я пiду тодi, як ви дасте менi слово не рубати цих кущiв. Для спорту ви маєте досить вiльного мiсця в саду.

Червона голiвка непорушне застигла, чогось жде. Ну, ясно чого жде. Принц Георг сильно шарпає лiву руку, шарпає раз, другий, люто блискає сталлю очей, потiм умить змахує правою рукою з сокирою i.. весь одхиляється назад, лiва рука доктора Рудольфа блискавично хапає й за праву руку Георга, – i сокира безсило звисає вниз Принц Георг пробує вирвати руки, але вони тiльки синiють пiд пальцями калiкуватого чоловiка, слабшають, слабесенько ворушаться i сокира от-от випаде з покоцюрблених пальцiв.

– Пусс-тiть руки, ви!

– Тiльки тодi, як дасте слово…

Тут принцеса Елiза поспiшає на помiч – сокира от-от виприсне.

– Георгу, пустiть цього чоловiка! Ходiмте. Ми знайдемо iнше мiсце.

Георг шарпає руки, але вони вiд того тiльки бiльше синiють Цей чоловiк не пускає. Лице Георга пашить вогнем, i жовтi дротянi вуса так виразно жовтiють на червоностi, а сталевi очi колючими конусами вп'ялися в блiде, спокiйне, затис-нене лице кривого хiмiка.

Сокира падає на землю коло нiг доктора Рудольфа. Тодi вiч випускає руки князя Георга, тихо нахиляється, пiдiймає сокиру, ввiчливо подає її принцовi й спокiйно шкандибає назад, до себе. Вiтер бурно, весело гладить йому волосся, в очах стоїть примружений гидливий погляд iз-пiд червоних крил.

I доктор Рудольф довго ходить по лабораторiї, поглядаючи мимохiдь на зрубанi, покалiченi нiжки бузку з бiло-зеленкуватими ранами.

А принцеса й принц Георг iдуть додому, до будинку. I дивна рiч: принцеса Елiза цiлком щиро, непiдробне весела, нiжна, радiсна Ну, просто щаслива! Цiлком щиро, от це дивно! – цiлком щиро щаслива. Вона бере князя пiд руку, пригортається до нього, смiється, трохи не летить на крилах. Чого ради? Невже вона не бачила, як поводився той нахаба! Чи цiєю поведiнкою хоче загладити сором, образу, ганьбу поразки? Нi, вона нiчого не хоче загладжувати. Вона все бачила, вона навiть знає, що " цей чоловiк" дуже великої фiзичної сили, вона одверто говорить про те, що сокира випала, вона нiчою не хоче ховати. Але вона собi просто сяє вся.

I старому графовi розповiдає всю сцену з сяючим смiхом, i стару графиню несподiвано, невiдомо з якої причини обнiмає, i до рояля бiжить, i бурно грає, i верхи хоче їхати. Абсолютно незрозумiла, чудна поведiнка, противна всякiй логiцi.

А доктор Рудольф стоїть бiля вiкна й порожнiми очима дивиться в порожнє небо, по якому вiтер жене отари хмар iз позадираними хвостами. I тепер його очi ще порожнiшi, застиглiшi, крижанiшi.

От iде графiвна Труда з якимсь чоловiком алеєю з вулицi. Так, це Труда, порожня, неiснуюча Труда. З нею її " чорно-срiбний лицар", теж порожнiй, неiснуючий, тоскний, нудний. Ранiше вона приходила сама. Тепер iз " лицарем". А порожнiй Макс лежить у спальнi й читає неiснуючi детективнi романи, що купою лежать бiля канапи.

Труда хитає головою, привiтно махає рукою, щось гукає чорно-срiбному лицаревi й весело бiжить до ганку.

– Рудi, милий, голубчику! Що з вами? Чого ви такий? Га? Ви дивiться, який чудовий вiтер. Я хочу зробити з Душнера змiя й пустити його на небо. Правда, на такому вiтрi можна? Правда?

Душнер увiчливо, приємно посмiхається чорними пукатими очима пiд густими пухнастими, як два хвостики, бровами.

– А Макс де? Читає? Все читає детективнi романи? Рудi, голубчику, що це значить? Га?

Рудi не знає Читає – то й читає. А що бiльше робити?

Але Трудi страшенно важно знати, чого Макс читає детективнi романи Страшенно важно їй це знати, конче треба знати – вiд цього залежить усе її життя разом iз синьою родинкою сережкою пiд вухом. Можливо, що мудрий, спокiйно ввiчливий чорно срiбний лицар краще знає, нiж доктор Рудi й графiвна Труда. Але вiн тiльки приємно спокiйно посмiхається. А коли Труда бiжить додому навiдатися до матерi, вiн спокiйно, як вартовий, ходить по алеї.

Щоб не бачити цiєї чатуючої постатi, доктор Рудольф iде до Макса, лягає на лiжко й дивиться в стелю холодними порожнiми очима.

***

Старий граф обережно, навшпиньках, старечо-цупко тримаючись рукою за стiну, пiдкрадається до дверей. Пiдкрадається й слухає всiм старим, великим, костистим, як у вола, тiлом. Два голоси там, у сусiднiй кiмнатi, два найважнiшi, найболючiшi голоси з усiх голосiв, небесних i земних. Один голос – такий загадковий, такий несподiваний, що граф, знаючи його тридцять сiм рокiв, не впiзнає; спокiйний, сумно-величний, глибоко-втихомирений. Такi голоси бувають у видужуючих од смертельної, безнадiйної, болючої хороби.

Другий голос – незмiнений, грудний, хлопчачий, правда, з якимись новими жiночими нотками, але все такий самий наївно одвертий, зворушливо правдивий, рiшучий, безрозсудно-смiливий, смiливий до найстрахiтнiших слiв-учинкiв. А разом iз тим i з смiшком, з гумором, з уродженим гумором. З уродженим, не iнакше, з таким самим, який був у дiда, прадiда.

Старий граф злодiйкувато прикладає вухо до дверей, клiпає очима, злегка роззявляє рота, напружує всю шкiру голови, ловлячи кожний звук. Але бiсовi парочки нагорi вчиняють такий гамiр, таку бiганину, борюкання, що аж лампи дзвякають i трусяться дверi. Та й голоси чути в далекому кутку – такi тихi, приглушенi.

А яке було б щастя, коли б вони наблизились, коли б увiйшли до графа, коли б злилися з його самотнiм, пониженим, понурим голосом! Що руїни свiту, що Сонячна машина, що той гамiр чужих брутальних людей! Навiть пiд руїнами свiту з тими голосами був би найтеплiший затишок.

Голоси стають виразнiшi. От один наближається!

Старий граф Елленберг iзлякано вiдривається вiд дверей, хилитається, балансує руками й поспiхом iде навшпиньках до свого фотеля.

Стук у дверi – стук у старе серце, стук, вiд якого стає трудно дихати.

– Увiйдiть!

Одчиняються дверi. На порозi маленька сухенька постать у всьому бiлому. (Тепер вона раз у раз у всьому бiлому, тепер восени, серед усього страхiття, темряви, занепаду! ). Великi темнi поширенi очi нiчної птицi, такi колись напружено-уважнi, неспокiйнi, загнанi – тепер дивляться пильно, сумно, спокiйно. Навiть гострiсть носа, уст, пiдборiддя вигладилась Нi чого нюхаючого, вишукуючого, винишпорюючого.

Загадкова, тридцять сiм рокiв знана, вiдбита в душi незчисленними ясними й темними слiдами постать в бiлому помалу, тихо й певно пiдходить до фотеля. (Тепер вона входить до його не дрiбненькими колишнiми кроками зляканої мишки, а спокiйно, впевнено помалу! )

От пiдходить зовсiм близько, ласкаво пригладжує йому на головi вiдстовбурчене вiд пiдслухування пасмо жовто-сивого волосся й зупиняє теплу маленьку руку на плечi. (Посмiла б вона була колись отаку ласкавiсть собi дозволити? )

– Батьку, там знову Труда прийшла.

Граф понуро-байдуже дивиться у вiкно.

– А тi дiвки, що нагорi, не прийшли?

– Їм нема чого сюди приходити, Едмунде.

– Того самого, що й цiй.

Графиня сумно посмiхається й хитає головою.

– Ну, навiщо ти так, навiщо, батьку? Навiщо себе, свою дитину й мене мучиш?

– В мене дiтей нема Годi, iди собi.

Графиня не рухається, навiть руки з плеча не здiймає.

– Є, Едмунде. Ти можеш тепер, коли хочеш, перевiрити це. Он там вона сидить, твоя дитина. Щодня вона приходить. Щодня благає дозволить їй прийти до тебе.

Граф рухом плеча скидує маленьку теплу руку й натягає на очi колючi сiрi вiники брiв.

– В мене нема дитини-проститутки! Годi, кажу. Iди геть! Ранiше графиня була б зiщулилася, винувато, покiрно заклiпала б очима нiчної, навiки стривоженої птицi й тихенько, дрiбненькими кроками вислизнула б iз кiмнати. Тепер же вона тiльки посмiхається сумно й вибачливо.

– Тепер нема проституток, батьку. Нема нi чесних, нi безчесних, нi грiшних, нi святих. Є тiльки люди.

Старий круто боком повертається до графинi й пiдкидає догори до неї вимучене, пожоване думами й старiстю лице. А, " тепер, тепер1 Немає нi грiшних, нi святих"? О, тепер чудесний настав лад для всяких " святих"! Знаменитий лад! Що й казать. Тепер, розумiється, можна ходити їм iз пiднесеною головою, з гордим усмiхом, iз чистим сумлiнням, з рiвнiстю, з вищiстю. Тепер можна пацати копитами в авторитет, силу, владу. Пошана, страх перед старшими тепер, звичайно, анахронiзм, забобони, смiшний спомин iз давно минулих часiв Тепер нема нi права, нi сили, нi влади, нi традицiї – нiчого. Чорну коробку на спину – i геть пiд усi вiтри. Що таке родина тепер? Що таке батько? Та ще трупоїд, якому треба варити їсти за старим режимом. Але, будь ласка. Нiхто не тiльки не тримає, а й не хоче тримати.

Графиня кiнчиком пальцiв сумно змiтає з плеча графа сивий волос. I те, що вона собi змiтає пальцями волосинку, найбiльш лютить старого. Вiн устає, переходить до столу й бере в руки книгу.

– Можеш сказати своїй Трудi, що в мене нема дiтей. Зовсiм нема нiяких! Нi жiнки, нi дiтей – нiкого. Можеш їй пояснити навiть, через що я в такому станi опинився, стоячи одною ногою в домовинi. Тепер нема нi грiха, нi сорому, нi честi, отже, цiлком спокiйно можеш їй розповiсти. Вона тебе зрозумiє дуже добре. I, може, нарештi дасте менi хоч трохи спокою. А тебе прошу не готувати менi їжi. Ми самi будемо з Гансом i Георгом робити для себе й принцеси.

– Батьку, батьку!

Граф скажено жбурляє книгою об пiдлогу.

– Не смiй паскудити це слово своїми устами!! Не батько я! Чуєш ти?!

Графиня твердо, сумно приймає великими темними очима колючi лютi стрiли з-пiд настовбурчених брiв.

– Нi, ти батько Ти можеш це перевiрити. Так, так, кожної хвилини ти можеш тепер це перевiрити. Але ти ради своїх традицiй, з упертостi не хочеш признати сонячного хлiба. Ти волiєш одмовитися вiд дiтей, вiд жiнки, вiд родини, анiж признаги те, що тiльки божевiльнi не хочуть признати. Добре, я так i поясню Трудi.

– Будь ласка. Так i поясни. Можеш.

– Так, я так i поясню. Але хто ж тепер винен, що в тебе нема дiтей? Хто?

Граф важко, пильно, тягуче вдивляється в гнiвно, обурено вирiвняне маленьке сухеньке тiло з чорно-сивою голiвкою в усьому бiлому. Воно, це таке колись покiрне, жагуче, потiм покiрно винувате, далi покiрно пригнiчене, тепер воно смiє обурено-владно, з гнiвним правом, з глибокою свiдомiстю вищостi стояти перед ним рiвно, вимогливо.

– Ти хотiв колись правди. Єдиної правди! Ти не хотiв прийняти її, коли я давала тобi. Тепер ти можеш її взяти. Тепер ти можеш знати всю правду. Але ти навiть правду вiддаєш за Вiчний Порядок твого Ганса Штора. Хто ж винен, я тебе питают Признай порядок сина Ганса Штора – i ти матимеш усю правду. Так, так, не Ганса Штора, а сина його, Рудольфа Штора.

Граф помалу, трудно сiдає в фотель перед столом, ноги ослабли й колiна пiдло пiдгинаються.

– Iди собi. Годi.

Вiн одкидає голову на спинку стiльця й безсило заплющує очi. Стара, з навислими щоками, з буйним ластовинням i з западинами на шиї голова лежить безсило, але непохитно.

Графиня глибоко зiтхає й помалу виходить. Вона пiдiйшла б до цiєї голови, до цiєї рiдної, любої, бiдної голови, обняла б її, притулила б до грудей собi, пригорнула б до неї ту смугляву, бiдну, любу голiвку, що дожидається в тiй хатi, – i так тепло, так повно стало б на бiднiй, холоднiй, спустошенiй землi. Але старе корiння вросло в стару бiдну голову й приросло до минулого, до неповторного, до померлого, i мертве мертвить i любов, i правду.

А старий граф безсило сидить iз заплющеними очима, i ущипливий, гiркий усмiх ворушить вусами, як черв'як пiд купою сiна. Вiчний Порядок, традицiї, правда! Всi порядки, всi традицiї й правди вiддав би вiн за одне маленьке, з чотирьох лiтер, слiвце з одних нечистих, проклятих ним уст. Правда? Та будь вона на вiки вiчнi проклята, коли вона вб'є ту крихiтку живучої надiї, коли погасить жалюгiдненьку iскорку iлюзiй, вiд якої тримається малюсiньке тепло в недогаслому тiлi!

Кожної хвилини ти можеш перевiрити. Кожної хвилини ти можеш погасити свiчечку своєї останньої радостi. Перевiрити i вже нiколи не могти витягати iз столу гребiнцi, на яких iще заплутались чорнi, з синюватим одблиском волосинки, нiколи вже не прикладатися щовечора лицем до бiленької, смiшно куцої блузки, в якiй iще заплутався дух її тiла, нiколи бiльше не лежати годинами на старiй канапi, в якiй заплуталась i живе його жалюгiдна, самообманна, живлюча неправда!

Правда? Та коли вона потрiбна була людям, якщо несла їм страждання й загибель?

Старий граф трудно пiдводиться й обережно переходить до вiкна. Там, за портьєрою, стоїть у нього ще один фотель. Звiдти вiн часом бачить у саду трошки сутулу дiвочу постать iз хлопчачою недбалою ходою й густими стриженими чорно-синiми кучерями на плечах. Постать так помалу, неохоче, так нудьгуючи вертається з дому, так iнодi здивовано, непоро-зумiло й тоскно водить очима по вiкнах кабiнету, що графовi руки впиваються в поруччя фотеля, i в грудях нiжно-нiжно тане лiд, проступаючи теплою вогкiстю в очах.

– Тудi! Дитинко!

I так увесь тепло таючий, нiжно вогкий сидить зацiпенiлий у фотелi старий граф за портьєрою, за непомiтною щiлиною.

I хiба можна рискувати цим щастям ради старої, жорстокої, безчулої блудницi-правди?

Вiтер сипле вечором у вiкна. Вогник свiчки марно лиже густо-сiру тьму салону, щоразу жахаючись i рвучись злетiти, як повз нього твердо-чiтким, рiшуче вимiряним кроком проходить принц Георг.

Принц Георг не розумiє принцеси Елiзи. Чого при людях вона з ним така близька, така щось знаюча разом iз ним, щось ховаюча, натякаюча, голубляча, i чого на самотi нiчого не знаюча, не ховаюча й замкнена, як прекрасна й порожня скриня? Чого це так? Чому найменший натяк на те, ради чого вiн пiв-Європи проїхав конем, викликає в неї таку сухiсть очей, вiд якої найодчайдушнiша вiдважнiсть засохне й скрутиться, як лист у посуху.

– Не треба. Потiм про це, Георгу. Не тепер.

А коли ж воно буде це " потiм"? Де саме лежить кордон тої забороненої країни, де починається вступ у " потiм"?

Принц Георг знає: на приступках трону лежить кордон. Все одно якого трону, навiть мертенсiвського. Вона переступить кордон, тiльки здiймаючись сходами трону.

Принц Георг рiшуче, точно вимiряно зупиняється. Вогник жахно вiдсахується вбiк i дрiбно дрiбно труситься. Тiнь принца Георга дрiбно пiдскакує по стiнi, силкуючись дiстати го ловою до стелi.

Так, так шлях до " потiм" через трон. Але чого ж сьогоднi так весняно, так вогко променилися очi, так пашiли двi гарячi червонi плямки на лицях i так по-дитячому, так дивно для неї, так зворушливо-невинно розкривались уста, коли вона слухала всяку дурницю, наче величезну тайну мудростi? Чого була весь час така, наче вже ступила на трон, наче вже настало те " потiм"!

Вогник спокiйно, роботяще лиже тьму. Вiтер дiловито засипає вii\на густими синiми присмерками.

Принц Георг iзнову ходить iз кутка в куток, перевертаючи на всi боки загадку.

Який же трон може бути в пустелi, заселенiй жуйними тваринами? Пiв-Європи проїхав вiн серед одурiлої людської худоби, серед руїн колишньої цивiлiзацiї.

От вони, цi тварини, ржуть i топчуть у стайнях своїх, аж глина сиплеться iз стелi. Якими силами можна вернути їх до людської подоби! Пiдкласти пiд усю земну кулю набiй маюну й висадити її к чорту! О, тодi б вони заiржали, заревли iншим ревом, прроклятi!

Принц Георг раптово зупиняється, злегка пiдводить голопу й широкими сталево сiрими враженими очима дивиться в стiну. На стiнi схвильовано гойдається його розмазана тiнь, робить гримаси, стараючись звернути на себе увагу; потiм потроху затихає й злегка похитується, похиливши голову з карлючкуватим носом.

Вiтер шипуче треться крилами об чорнi шибки. Глухо й тужно з покоїв графинi тягнуться стьожки звукiв. Свiчка куняє, принц Георг усе стоїть i дивиться в пiдлогу.

Раптом рiшуче пiдводить голову, посмiхається й липкими точними кроками прямує до дверей принцеси. Трон буде! Або ж… не буде нiчого.

***

I стук зiгнутого пальця в дверi: також рiшучий, вимiрений, непохитний.

Принцеса сидить у фотелi. Збоку свiчка здивовано клiпає на пишне збите золото волосся й на вогкi дивнi очi.

Принц Георг неохоче дивиться на загадкову вогкiсть – хутко всiм загадкам буде кiнець. Вiн не хоче нiяких передмов, пiдходiв, красномовностей усяких слинькiв i шарлатанiв-полiтикiв – його думка проста, ясна й коротка: треба вернути людську худобу до людського життя Бiльше нiчого.

Принцеса Елiза здивовано дивиться вгору на сухе непохитне лице з сталевими очима й затоками на чолi: яким же чином це можна зробити?

Принц Георг не сiдає. Вiн тiльки озирається на дверi, пiдозрiло дивиться на вiкна й пiдступає ближче.

Зробити це можна таким чином Треба зiбрати кiлька тисяч людей (людей, а не жуйної худоби) – а їх уое ж таки, напевно, знайдеться не один десяток тисяч-треба захопити в свої руки всю зброю, всi склади й запаси маюну, гармат i скоро-стрiлiв, треба подiлити весь Берлiн на райони, позаймати їх своїми людьми й тодi оповiстити- кожний мешканець Берлiна повинен з'явитися в таке й таке мiсце для виконання своїх колишнiх робiт i обов'язкiв. Насамперед залiзницi пустити в рух. Доставити нафти, вугiлля, всякого палива для машин Пусти ти електрику. Дати воду. Вiдживити всi фабрики, майстернi, копальнi, верстати, бюро, магазини. Правда, магазини пороз грабовуванi. Нiчого. Всiм прикажчикам вернутись на мiсця. Урядовцям – на свою службу. Робiтникам – на роботу. Реченець для виконання-двадцять чотири години. Нi? Берлiн буде знесений iз лиця землi. Спочатку один квартал. Нi? Добре. Другий. Нi? Третiй. Струснути їх пекельним, безмилосердним терором; вогнем i газом повисаджувати їх у повiтря, повинищувати їх десятками тисяч. I мiльйони тодi покiрно посунуть, як отара пiд батогом страху й сильної волi вищих одиниць.

Принцеса Елiза помалу пiдводиться, прикладає довгi долонi до лиць i неймовiрно крутить головою: не посунуть. Порозбiгаються, порозлазяться з Берлiна, як мишi, на всi боки з своїми Машинами й стеклами. Хто їх спинить? А трава й помешкання скрiзь є.

Принц Георг посмiхається: хто спинить? Холод. Мороз. Снiг. А крiм того, озброєнi маюном вiддiли, що будуть на конях i моторах стерегти всi виходи з Берлiна. Тiльки до перших морозiв, до перших навiть помiтних холодiв зачекати з виступа ми. До того часу пiдготувати всю органiзацiю. Пiдготовлювати можна на їхнiх очах: вони такi певнi в своїй звiрячiй безпецi, такi ледачi й iнертнi, що пальцем не рушать. Але наперед треба, звичайно, позаарештовувати всiх їхнiх проводирiв, оцих усiх хiмiкiв Шторiв, соцiалiстiв, рiзних полiтикiв-демагогiв. Цi моментально скористуються нагодою для вияву своєї натури. А насамперед оцього iдiота, доктора Рудольфа, батька Сонячної машини! Цього просто зразу розстрiляти, що удруге не втiк, як той раз.

Принцеса Елiза потуплює очi н крутить головою: навряд. Арештувати демагогiв, розстрiляти кривого iдiота, розумiється, можна. Але чи варто? Рiч не в них, а в тiй масi сонячного скла, що його повна вся земля. Як його винищити? Як вирвати з корiнням цю болячку, яка охопила все тiло людства? Ну, Берлiн можна висадити в повiтря, а iншi мiста, села, iншi країни?

Принц Георг схрещуь руки на грудях. Так само, розстрiлювати, висаджувати, нищити. Однаково всiм гинути. Так краще загинути в славнiй, останнiй боротьбi. Iнших сил i способiв урятувати людську отару немає. Тiльки страшний, лютий терор! Але коли хоч пiв-Берлiна вернеться до пуття, тодi врятований увесь свiт. Тодi вся Нiмеччина буде за мiсяць завойована. А за пiвроку – вся земля. Нiмеччина внесла в свiт страшну заразу, на нiй же лежить обов'язок вилiчити вiд неї заражених нею. I це буде! Кiлька тисяч зорганiзованих, здис-циплiнованих, пройнятих єдиною волею, єдиною метою й єдиним планом людей можуть опанувати сотнi мiльйонiв людської маси, та ще такої, як ця, абсолютно дезорганiзованої, розпорошеної, безжурної, байдужої до всього. Це – худоба, яку можна навiть на вогонь, на муки, на смерть iнати дисциплiною, страхом i терором, як гнали її в усi вiки. Так тим паче можна й слiд її погнати їй же на добро?

Нi, сумнiву не може бути, не повинно бути! Рiшуче, неухильно, без вагання зразу ж приступити до органiзацiї. Знайти Мертенса, графа Адольфа Елленберга – в їхнiх руках були всi нитки влади. Вони можуть дати найцiннiшi вказiвки й матерiали. Але їм, розумiється, тепер проводу в руки не давати. Хочуть помагати? Будь ласка. Але провiд має бути в руках сильних i рiшучих.

Принцеса Елiза вже не сяє вогкими очима – погасли вони, притьмились, запорошилися задумою. I головою вже не крутить. Хто знає: хiба справдi не бувало, що лютим страхом, кров'ю, смертю купки сильних i рiшучих гнали людськi отари на муки й смерть? Так хiба ж справдi не дозволено, хiба не приписано гнати їх терором до їхнього ж визволення, вiдродження, врятування вiд страшної загибелi?

⇐ Предыдущая 30 31 32 33 34 353637 38 39 Следующая ⇒