ЧАСТИНА ТРЕТЯ 1 страница

Лiктя безвiльно, байдужими вихилясами опадає з мокрих дерев. Сонце мокро блищить на дахах мiстечка, на закурених шибках фабрики сонячного скла. По горах меланхолiйно блукають отари сивих хмарин, залягаючи по межигiр'ях.

Доктор Рудольф навмисне не поспiшає з лiсу додому, щоб напевно вже застати звiстку з Берлiна.

Не може ж бути, щоб одправлений, навантажений два днi тому потяг був останнiй! Не може бути, щоб Каесем лишив його тут iз усiм персоналом, iнженерами, службовцями, з жiнками їхнiми. Хай не роблять йому нiякої зустрiчi, але на можливiсть вернутися додому вiн, здається, заслужив.

I чому має припинитися залiзничий рух? Чому немає повiтряного? Чому не працює нiякий нi телеграф, нi телефон? Що там дiється? Чому так невиразно, заплутано, нiяково вiдповiдали останнiми днями на запитання звiдси?

Доктор Рудольф iзнизує плечима й шкандибає до лабораторiї. Фабрика стоїть. На подвiр'ї у вагонах чекає вiдправки сонячне скло. В величезних майстернях також купами лежить воно навiть не пiдраховане: Нiмеччина переповнена ним.

Порожньо, тихо, смутно тут. А ще ж позавчора стояв веселий завзятий гуркiт працi. Палали печi, совались велетенськi руки-корита з передiлами, з яких так рiвно, точно, як краплини з ринв, випадали готовi жовто-червонi стекла.

В лабораторiї нетерпляча, досадлива тоскнiсть. З Берлiна нiчого.. Всi знизують плечима, i всiм нiяково за нього, Рудольфа Штора Ну, хай до них неувага, але до нього все ж таки можна б i не такими вже бути. Доктор Рудольф крутить головою.

– Нi, панове, там щось сталося. Щось несподiване й раптове. Я не можу чекати. Третiй день нiякого сполучення. Ми вiдрiзанi вiд усього свiту. Коли хочете, лишайтеся дожидати, а я полечу до Берлiна. Майстер Кiн пропонує менi свою машину. Я зараз же, сьогоднi ж сповiщу вас.

Правда, вже нерано, але майстер Кiн береться до присмеркiв бути вже в Берлiнi.

Лiтачок – старенький моторовий – по старечому, з кректiнням i шипiнням iз розгону пiдноситься вгору. Гори, димарi, фабрики, iржаво-червонi дахи мiстечка гойдаються й пливуть назад, пiд аероплан. А потiм, погойдуючись, пропливають унизу такi знайомi сiльськi гiрськi хатинки, кози, корови з дзвiночками та брязкальцями. В лице поколює порох дощу, вiтер гостро голить щоки.

Нiчого злого не могло статись у Берлiнi!

Сонце то визирне з синюватої набухлої хмари, то сховається, як мати, що грається в пiжмурки з своєю дитиною-землею. По дорозi зустрiчаються люди з торбами на спинах – по формi видно, з Сонячними машинами.

Нi, нi, нiчого злого не могло статись у Берлiнi. Окупацiя Союзу Схiдних Держав? Не може бути. А як i так, то що ж, ненадовго. Адже ж Сонячна машина – найдужча гармата, як пише любий Макс.

Вечiр помаленьку запинає землю сiрою полою низини гiр – Мати спати йде. Але спина майстра Кiна такою певною, масивною, волохато-футеральною купою випинається попереду на тлi безмежного неба, що сумнiватися нема чого: на вечiр лiтак буде в Берлiнi.

I раптом залiзне тiло машини струшується несподiваним корчем. Доктор Рудольф машинально хапається за поруччя сидiння, а товстелезна рука майстра Кiна швидко перестрибує трошки вгору на блискуче держальце й сильно крутить його вбiк. Але залiзнокрилате тiло знову здригається, потiм починає стрибати вправо, влiво, вгору, скажено, корчево пручається, рветься, лютує. Спина майстра Кiна неспокiйно, розгублено совається то в один бiк, то в другий. Дихання мотора – нерiвне, задихане, передсмертне.

I вмить настає моторошна мертва тиша. Голова майстра Кiна озирається, синювато-блiде лице хоче сказати щось, крикнути, але не встигає и зараз же швидко вiдвертається: апарат прожогом, нахилившися носом униз, летить до землi. Доктор Рудольф чує тiльки, як його пронизує дика, кричуща тоскнiсть, як голова його нахиляється щораз нижче й нижче, а в очi стрiмголов летить темно-зелена маса землi. I все зникає.

I знову все з'являється. З'являється через те, що в лице гостро, холодно коле дощ. Доктор Рудольф розплющує очi: вгорi – темносукнянi купи хмар, збоку – задерте догори крило лiтака, за лiтаком – височенна похила стiна лiсу. Доктор Рудольф хоче пiдвестися, але чує в колiнi такий рiжучий бiль, що мимоволi скрикує й iiрииадає до землi, як ховаючись од кулi. Вся нога щемить ниючим, крутячим болем, i по тiлу проходить мороз од самої думки про той бiль, що тiльки по був.

Зломив удруге ногу? Перервав сухожилок? Доктор Рудольф лежить i не смiє рухнутись, щоб обмацати ногу. Його починає невiдомо вiд чого трусити, як у пропасницi Вiн рiшуче повертає ногу й згинає її. Але бiль iз такою силою рiже в мозок, що доктор Рудольф почуває, як м'якнуть йому руки й ноги i душна млоснiсть хилить його на землю.

I знову доктор Рудольф розплющує очi й здивовано озирається вiн в якiйсь хатинцi з косою стелею, спущеною до вiкна. На столi горить маленька старовинна лампочка. Лiжко просте, бiлизна груба, селянська. В лiвiй нозi не чути болю, але, коли вiн хоче нею поворухнути, бiль з'являється, а з ним почування якоїсь ваги й занадтої теплоти на нозi. Вiн обмацує й розумiє нога забандажована. Ким? Коли?

Нiкого не чути. Знову починає трусити вiд болю. Як це нi до чого й нудно!

Знову прокидається доктор Рудольф i знову дивується: у вiконечко сiється сiре нераннє свiтло дня. А трусити не перестає, i млоснiсть огидними холодно пiтними хвилями переливається, як болото, у грудях. Це не гарячка, а щось гiрше.

Потiм знову на столi з'являється жовтеньке свiтлечко лампи. З'являються якiсь обличчя, кивають йому, говорять неприємними голосами, вiд яких рвучко вiдгукується у вухах. Балакають про похорон майстра Кiна, але докторовi Рудольфовi вiд цих слiв тiльки гупає у вуха. Потiм хтось скидає ковдру з нього й обережно, але певними рухами обмацує ногу, пообкладувану дощечками й пухло обмотану, чужу, огидну, ворожу ногу, вiд якої починає трусити.

– Нiчого-нiчого, пане добродiю, невеличка катавасiя. Тижнiв три-чотири доведеться пролежати й тодi можна вдруге бити А що поганенько вам, нiчого – струс. Хорому б, пане Кравтвурсте, слiд би давати сонячного хлiба. Це дуже помагає.

Цей чоловiк говорить про сонячний хлiб так, наче вiн його вже рокiв десять уживає в своїй медичнiй практицi.

Якийсь хриплуватий, заморожений голос справедливо завважує, що хорий навряд чи може сам скрутити собi хлiба, а нiхто iнший не може ж зробити йому.

– Хм, так, рацiя. Шкода, пане добродiю, що наш славетний Рудольф Штор винайшов цю Машину з таким обмеженням Доведеться вас через те молоком годувати, на старий режим переводити. Немає ради Пане Кравтвурсте, у вас тепер iз молока можна купiль дочкам робити. Так ви хорого заливайте ним. Просто заливайте. Ну, скоро навiдаюсь iще. До побачення! Лежiть, не рухайтесь i молочко попивайте. Ви сонячний хлiб уже вживали? Ну, до молока все ж таки легше знов вертатися, нiж до м'яса. Нiчого, все буде добре, навiть нога вам лишиться.

Доктор Рудольф почуває, як на лицi йому виступає дурна, непотрiбна, чужа посмiшка й чиїсь губи в нього кажуть:

– Спасибi, пане докторе.

– Нiчого, нiчого Лежiть собi! До побачення!

I доктор Рудольф лежить собi й попиває молочко, вернувшись до " старого режиму". От тобi й перелiт! Бiдний, милий майстер Кiн! От тобi i зустрiч, i Сонячна машина, i обожнювання, i нова ера, i перемога над тою, що там десь, у лабораторiї, кається й жде на нього. Там, може, iде люта боротьба, там, може, будується новий свiт, там, може, справдi, ставлять трiумфальнi ворота для його в! їзду (через те, може, для бiльшого сюрпризу й не присилали нi потяга, нi лiтакiв за ним i дивно мовчали). Бiдний, бiдний майстер Кiн! А вiн тут, у сiльськiй хатi, лежить iз забандажованою ногою, безсилий, безпорадний, повернений на " старий режим". Що це – глум якихось таємних сил! Його, Рудольфа Штора, винахiдника Сонячної машини – на молоко?! Але краще вже молоко, нiж млосне тремтiння. I доктор Рудольф слухняно й з огидою п'є молоко, яким щедро заливає його родина Кравтвурстiв – батько, дочка Емма й син Отго. Вони з великою охотою це роблять – однако по ж молоко виливати треба або не доїти корiв. Але и те сказати, нащи їх тепер не то що доїти, а взагалi тримати! А нащо поле мати? А кози на якого бiса? Хiба що на шкiру?

Взагалi в Кравтвурстiв маса всяких клопотiв iз лiквiдацiєю " старого режиму". День у день виникає раптом те саме питання: чекай, а навiщо це тепер? Рудий, iз фiалковими щоками й хитрими очима Кравтвурст збитий iз пантелику: нi хитрувати, нi викручуватись, нi вiдгризатись од цупких лап життя вже не треба А що ж треба? I чи це надовго? А он, кажуть, негри з китаицями будуть Сонячну машину в людей вiднiмати.

Вони охоче заливають хорого не тiльки молоком, але й розмовами, запитаннями, жалями одне на одного. Часто вони сваряться десь унизу, i доктор Рудольф чує, як старий Кравтвурст за щось лає Сонячну машину й Емму. А Емма з незалежним виглядом гупає ногами по дерев'яних сходах, iдучи до своєї кiмнати, i раптом згори вниз одгризається до батька:

– Овва! Овва!

– Оi я тебе оввакну! От я тобi покажу " новi порядки". Щоб ти не смiла менi й ногою з хати виступитиi Чуєш там!

– Овва! I сьогоднi пiду, i завтра, i коли схочу.

– Ану, спробуй, спробуй!

– Оi i спробую! От злякалась. Ото! Що це вам, старi порядки? Вiзьму собi свою Машину та й пiду геть од вас. I що ви менi зробите? От двоє, троє, десятеро собi коханцiв мати му – що я, боюсь когось? Чи хто за моїх дiтей журитись буде? Сама пожурюсь. Машину покрутила – i нiкого не потребую. Ото, тепер не тi порядки, тату Нема чого Сидiть отам, та їжте з богом сонячний хлiб, та спiть на здоров'я, коли старi. А я молода i молодого й хочу. От вам i все!

I, затупавши ногами так, що склянка на столi цокає об глечик, Емма весело мугиче в себе в кiмнатi бiскаю, тупчнться, одягається, прибирається. На хвилинку вона вбiгає до хати до Рудольфа, чогось шукаючи по всiх шухлядах, i пiд неї дiйсно пашить таким молодим та здоровим, що доктор Рудольф аж зiтхає.

I з сином старий свариться, бо й син майже нiколи дома не буває. Але Отто тiльки посвистує й навiть не вiдповiдає старому. I бiдний Кравствурст iде до Рудольфа й скаржиться йому на ту прокляту Сонячну машину, що отак-о батькову владу зводить нанiвець. До цiєї Машини були дiти як дiти: роботящi, слухнянi, без дозволу з обiйстя нiкуди. А тепер – як ранок, так i повiяли до хлопцiв, дiвчат, до бiса.

– Ну, добре, а що ж їм, пане Кравствурсте, дома робити!

– Що, що! Як сонячний хлiб, так i роботи вже нiякої не має? Шити, прати, за худобою дивитись. Що, що! Страху не стало! Пошани не стало! Що їм тепер батько? Вiзьму, каже, Машину пiд пахву й пiду собi геть. Сказало б воно менi коли отак? Я б йому показав " не боюсь". Любовникiв! Ну? Так в очi батьковi й каже. Про чоловiка не думає. Любовникiв Я б отого Рудольфа Штора, коли б вiн менi попався, добре б випрасував за його Машину! Розпуста, а не Машина!

Рудольф Штор посмiхається.

– Ну, добре, а ви ж, пане Кравтвурсте, їсте сонячний хлiб тої Машини?

Кравтвурст хитро й сердито примружує очi.

– А що ж менi, картоплю їсти! Чого ж би я не мав його їсти.

– Так чого ж ви лаєте Машину!

– А того лаю, що без пуття зроблено. Не можна всякому писклятi давати в руки Машину. Треба, щоб на родину давали одну, та й не всякiй же родинi, а тiй, що заслужить. Треба, щоб народ не розпускався через неї, порядок держав. А то що ж воно дiється: начальства нiякого нема, полiцiї нема, залiзницi нема, свiчок нема, нiчого нема. Розбишацтво, злодiяцтво таке повелось, якого вже сотнi лiт тут у нас не чувано. Приходять тобi в хату, наставляють до грудей револьвер i: " Ану, давай бiлизну, давай одежу, чоботи". Забирають i йдуть. То за це спасибi казати Сонячнiй машинi? Оце до замку пана Горнфельда з'явилися собi панки з сусiдньою мiстечка, забрали собi найкращi кiмнати та й живуть, як у себе. Управитель мовчить. Що йому казати? До кого йому жалiтися? " Це, – кажуть, – тепер спiльне". То за такi порядки дякувати Сонячнiй машинi? А що хлiб її добрий, то добрий, то таки правда. Що добре, то добре, але що погане, то погане.

А днi плентаються так помалу, одноманiтно, бiль так повiльно меншає, нетерплячка так дряпає за серце, що хочеться вiдрiзати к бiсу цю ногу, покинуть її тут i їхати до Берлiна. Що там? Справдi окупацiя чи сiльська вигадка?

Уже доктор Рудольф i сонячний хлiб їсть, уже Емма одної ночi втекла-таки з батькiвського дому, взявши не тiльки Машину, але й усю свою одежу та бiлизну; уже доктор Рудольф помаленьку ходить по хатi, спираючись на палицю, а про Берлiн усе ж таки нiяких звiсток немає. Нiчого й балакучий кругленький лiкар не знає, хоч i дуже цiкавий би знати.

На його думку, Берлiн окупували не iндокитайцi, а американцi Американцям хочеться давно встановити свою гегемонiю на весь свiт. От вони скористалися ослабленням Нiмеччини й пiд виглядом заведення порядку захопили її.

– А чого ж залiзницi не ходять?

– Не добалакались iще до краю. Сторгуються – пустять Терором беруть, терором.

Дощ невриписто, нудно, безустанку дряпається в маленьке заплакане вiкно, по горах лазять, як безпритульнi пси, шмат ки хмар, Кравтвурст без потреби довго обгупує черевики на порозi дому, надокучливо, без мотиву свище в кухнi Отто. А ввечерi нема чим свiтить – нiде нi свiчок, нi нафти не мож на добутiї, всi крамницi порозтаскувало населення, продати – нiхто не продає за грошi, чого вони тепер вартi. Мiнятись же на одежу Краiзтвурст не хоче, шкода – свiчку спалив, та й нема, а одежа служитиме роки. Та й як ти його за сорочку нафтя купуватимеш – подереш сорочку на шматки?

I доктор Рудольф лежить од п'ятої години вечора до восьмої ранку в темнотi, обмацуючи щохвилини ногу, зiтхаючи й загрiбаючи волосся на потилицю.

Це зовсiм зовсiм не те, що думалось, що так описував Макс. А що ж iще там, у Берлiнi, чекає на нього в цiй новiй ерi?

***

Лопотить, трiщить, чхає й несподiвано стрiляє старий Кравтвурстiв мотоциклет пiд доктором Рудольфом. I що ближче до Берлiна скочується з гiр доктор Рудольф, то все зрозумiлiше, все яснiше стає йому дивне мовчанння Каесему.

Тепер не диво: не тiльки Каесем, не тiльки Берлiн – вся Нiмеччина мовчить. Темна, застигла, мовчазна пустеля. Як закляте якоюсь ворожою, страшною силою, спинилось i закi; м'янiло все, що ранiше грюкало залiзом, пашiло вогнем, ди хало димом, рухалось мiльйонами живих i мертвих гвинтикiв. Димарi тисяч фабрик стоять, увiткнувшись у небо помертвiлими пальцями, i не куряться. Мертвою пусткою вiє вiд порожнiх станцiй залiзниць, вiд застиглих на колiях розчинених вагонiв, вiд роззявлених дверей величезних депо, де так само моторошно бачити мертвий спокiй, як на кладовищi веселий, п'яний рух.

Лопотить по вулицях мiст, мiстечок i сiл старовинний мотор Кравтвурста, i лунко вiдбивається цокання й лопiт його по завмерлих вулицях. З посмiшкою цiкавостi проводжають його очi людей iз позакладуваними в кишенi руками. А коли доктор Рудольф зупиняється, вони балакають iз ним знехотя, трошки насмiшкувато й трошки вибачливо, як iз людиною, яка не знає елементарних, вiдомих усiм речей.

До Берлiна пiдвозить доктора Рудольфа старенька машинка його зовсiм стомлено – кашляючи, хрипаючи й через кожний кiлометр зупиняючись. От довезе й також пiде на спокiй, на сплячку, як уся Нiмеччина.

Порох дощу мокро обвиває лице, стiкаючи за шию холодними цiвочками. Небо брудним, сiрим павутинням нависло над Берлiном. Сiрою застиглою тишею обкутанi передмiстя.

Доктор Рудольф пильно, похмуро зиркає по боках вулиць. Та сама картина страшної помертвiлої руїни.

Але от у шиковному старовинному екiпажi з гербами, запряженому рiзномастими кiньми, їде веселе товариство – очевидно, робiтники. Серед них дiвчата в мокрих, зелених, iз листя сплетених вiнках. Всi вони наче з весiлля їдуть – на очах усiх обнiмаються, цiлуються, регочуть i з усiєї сили поганяють коней.

I на вулицях той самий лiнивий, утихомирений спокiй на всiх обличчях, так само позакладуванi руки в кишенi, тi самi порожнi, вже злегка поржавiлi, потьмянiлi рейки трамваїв, по яких не гуркотять колеса вагонiв.

Доктор Рудольф часом переганяє людей iз вiзочками. На вiзочках – трава та листя, прикритi мокрим покривалом; так хазяйновито все, дiловито, спокiйно й звично, наче вони вiє-життя тiльки те й робили, що возили отак-о вiзочки з травокi собi на їжу. Поволеньки йдуть собi маленькими гуртками, мирно розмовляють, перегукуються з другими, на доктора Рудольфа з цiкавiстю позирають – звiдки взялася тут на машинi людина, коли всi машини вже давно нiмо й безсило стоять.

Кроки людей лунають дзвiнко, самотньо у височенних колодязях вулиць – тут панує понура, врочиста тиша. Ще немає, мабуть, третьої години, а тут, на днi цих колодязiв, уже вечiр. Колись вони в цей час горiли вогнями лiхтарiв, вiкон, реклам, вивiсок. Тодi їм байдуже було – чи день iще там, угорi, чи нiч, вони собi мали своє свiтло. Тепер, закутанi в моторошну тишу, вони стоять мовчазнi, суворi, темнi, дивовижнi, покинутi тунелi, якими колись пливли гуркiтливi потоки людських тiл, екiпажiв, свiтла, крику, гомону. Тут i возиьiв менше, i перехожих зовсiм мало, тiльки мляво, безнадiйно риються в купах смiття голоднi здичавiлi собаки. Де-не-де в понурих вiкнах блимає жовтенька крихiтна плямка свiтла – свiчка чи каганець.

Бiля рiчки знов люднiше: то тут, то там, то гуртками, то поодинцi, важко ступаючи, поперегинавшись набiк, несуть люди воду у вiдрах, у великих кухлях, глечиках для вмивання, В бляшаних коритах. I теж вираз їхнiх постатей i облич дiловитий, серйозний, наче все життя вони носили воду з рiчки та каналiв.

Лунко, занадто голосно, порушуючи мертву гармонiю абсолютної тишi, лопотить старенька машинка доктора Рудольфа. Але кварталiв за два вiд дому графа Елленберга вона раптом пiдозрiло чхає, закашлюється й стає. Стає рiшуче й остаточно, не вiдгукуючись нi на якi пiдштурхування й пiдкручування доктора Рудольфа.

Тодi вiн обнiмає її за роги стерна, як поранену, i потихснь-ко веде далi Все ж таки послужила сiаренька – i за те спасибi.

Мур саду такий самий рiдний, теплий, дорогий. Порох дощу обвiває його мокрi боки, на ребрах лежать купки жовто-червоного листя; вiти дерев порiдiлими гiллячками спускаються з-за муру на вулицю.

Iржаво, хруско вiдчиняється хвiртка – давно нiхто не ходив нею. З-пiд неї з мокрим шелестом туго вiдсувається вбiк наметена купа осiнннього листя Фасади лабораторiї й буднику оголенi по-осiнньому, тьмяно дивляться в сад зачиненими вiкнами.

Доктор Рудольф спирає об стiну оранжереї мотор, витiїрас рукавом лице, по якому розвозяться налиплi бризки болота, i йде до будинку, шкутильгаючи й застiбуючи щiльнiше комiр коротенького пальта. В саду нiкого; дощик мирно шелесливо шепотить мiж пожовклим рiдким листям; лежать позгрiбанi купи листя, дбайливо прикритi брезентом – очевидно, дiдусь Йоганн хазяйнує.

Доктор Рудольф на хвилинку зупиняється перед будинком, щоб перевести дух – чогось йому тiсно, трудно дихається. Потiм помалу пiдходить до закритої веранди помешкання батькiв. Там колись вiн, iще хлопцем, отакої самої осiнньої пори готувався до своїх лекцiй. Тепер усi вiкна на нiй щiльно по-зачинюванi.

Якась жiноча, схилена над чимсь, постать. Вона ритмiчно, сильно рухає лiктями й спиною в синiй блузi, неначе пере. Так, дiйсно пере. Бiля неї на стiльцi лежить купка мокрої викрученої бiлизни. Голова пов'язана бiлою хусткою, щоб на волосся не ляпало, стан запнутий фартухом. Хто це може бути? Не мати – стрункiша, молодша постать, хоч теж майже такого самого росту.

Доктор Рудольф заходить збоку. Праля на рип його крокiв повертає голову й раптом швидко випростовується. Просто в лице Рудольфовi злякано, вражено дивляться зеленi широкi очi принцеси Елiзи. З-пiд бiлої хустки над чолом видно два червоно-золотих серпа волосся. Лиця зашаренi вiд роботи. Вона якось чудно, не помiчаючи, випускає з рук на пiдлогу бiлизну, якийсь мент стоїть, зацiпенiвши, потiм задом одсувається до дверей i швидко виходить ними. На стiльцях сиротливо лишилася купка випраної, спiральне повикручуваної бiлизни й маленька ванна з синюватим милинням.

Доктор Рудольф проводить тремтячою мокрою рукою по мокрому лицi, ще бiльше розмазує бруд i нерiшуче вiдчиняє дверi на веранду. На нього пашить теплом, вогким, миляним духом.

В цей самий мент дверi, якими вийшла принцеса, вихором розпанахуються, i в них з'являється висока, сяюча, палаюча радiстю постать панi Штор. Вона кидається до доктора Рудольфа, мовчки обхоплює його голову, мовчки жадно, сильно вкриває мокре, брудне лице теплим натиском уст, мовчки горне до себе мокре тiло його, вбирає в себе, обмацує руками, знову тисне, знову цiлує в очi, в щоки, в голову, з якої звалюється долу мокрий капелюх. Говорити вона нiчого не може, тiльки болюче, жадно, щасливо часом стогне й мугиче. Потiм ратом одпускає сина, вiдвертається й тихо плаче.

– Мамо! Мамуню! Люба, дорога! Ну чого ж? Чого?

– Од щастя, сину, од щастя!

Вона швидко, енергiйно витирає очi й знову повертається до доктора Рудольфа. Вiн, це – вiн. Здоровий, живий, трохи нiби схуд, але тi самi чистi, яснi, прозоро-щирi очi, та сама прекрасна, трошки винувата посмiшка, все те саме, брудне, але те саме, безмежно дороге й любе.

Тепер вона може говорити, рухатись, бачити, чути. Вона веде його до кiмнати, роздягає, умиває, витирає, як у дитинствi. I розпитує, i лякається, i вимагає показати зранену ногу, i знову мовчки хапає голову.

Батька нема – вiн пiшов по харчi. В кiмнатах усе так само, як i було, – чисто, затишно й трошки занадто все в строгому порядку.

– Ну, а як же тут у вас, мамо? Все добре?

Докторовi Рудольфовi хочеться насамперед щось iнше спитати що значить оте, що вiн бачив щойно на верандi?

Панi Штор ухильно, не дивлячись у вiчi синовi, злегка знизує плечима. Чи добре? Як i з якого погляду дивитись на речi. Для одних, може, добре, для других – гiрше, для третiх, може, i погано. Як раз у раз у життi за всяких порядкiв Звичайно, змiн багато. От чужi люди, наприклад, оселились у домi Весь горiшнiй та майже весь долiшнiй поверх позаймали.

– Як?! А принцеса ж де?

Принцеса перейшла вниз, до графинi. Граф, графиня й принцеса мають тепер усього три кiмнати та ще невеличкий салон iз роялем – салон насилу випрохали. А решта покоїв зайнята рiзними людьми. У принцесиних кiмнатах живе швець iз родиною – жiнкою й трьома дiтьми; в покоях графiвни Труди двi пари молодих людей iз друкарнi Майнерта; у великiй залi живо двоє малярiв, у бiблiотецi – якийсь худенький, милий чоловiчок, який називає себе вченим, кабiнет графа займає бухгалтер iз якогось банку; у великому салонi живе технiк iз жiнкою. Народу повно тепер у домi. Прислуга розiйшлась, але Иоганн лишився. Внизу, в кiмнатах прислуги, нiхто оселятися не хоче.

– Ну, а як же… годуються принцеса, графи, батько?

– Графиня i я їмо сонячний хлiб. А принцесi, графовi й батьковi мусимо готувати iжу. Варимо всi по черзi, навiть принцеса. Вона нiзащо не хоче, щоб за неї хтось робив, її вiрна Софi покинула її. З шофером Германом, разом iз авто мобiлем, виїхала кудись. I сама тепер усе робить. Аякже, сама! Оце ж ти бачив: бiлизну свою пере, їсти варить, кiмнату свою прибирає, хоче сама й воду носити, але батько до цього вже нiяк не може допустити. Оце носить їй тепер на прання воду. Все ж спинилось тепер, Рудi, – нi водопровiд, нi каналiзацiя, нi електрика – нiщо тепер не функцiонує. Живемо, як колись за старих-старих часiв.

I мати так обережно, заспокiйливо погладжує доктора Рудольфа по плечу Звичайно, це неприємно й трудненько без звички, але якось перетерплять люди й житимуть i серед таких умов. Воно, розумiється, все трохи не так виходить, як сподiвалося, а все ж таки не так уже й страшно, як дехто думає. Може, дасть бог, якось направиться життя.

– А де ж Макс?

– Макс живе десь разом iз графiвною Трудою. В її вiллi.

Побрались?

Панi Штор знову не дивиться в очi Рудольфовi. Бог їх знає, чи побрались, чи якi в них вiдносини Макс смiється й каже, що нi, а хто його тепер може розiбрати, якi вiдносини мiж молодими людьми. От живуть у цьому домi двi парочки, а хто вони – нiчого зрозумiти не можна Коханцi, подружжя чи так собi. Раз у раз сварки, смiхи, то в такiй парi ходять, то в другiй, то ще якiсь приходять, i дiвчата з тими гуляють. Ну, та що там у чужi вiдносини заглядати. Аби людям добре було.

I знову, немов заспокоюючи, немов потiшаючи, панi Штор гладить сина по головi, розправляючи волосся.

В кiмнатах по кутках стоїть темний присмерк. Хтось грає нагорi.

– Грає наша графиня. Переродилась людина. Грає цiлими днями. Така мила, така добра стала! Нiчого, сину, якось воно все буде. Де ж ти оселишся, сину?

Доктор Рудольф обережно зводить материну руку з голови й пiдводиться.

– В лабораторiї, мамо. Вона вiльна? Нiхто не хотiв зайняти?

Панi Штор посмiхається.

– Та де не хотiли! Стiльки охотникiв находилось. Та ми з принцесою вiдборонили. Ну, та й твоє iм'я помагало " Це лабораторiя Рудольфа Штора". " А? Рудольфа Штора? " Ну, i вiдставали Дуже хотiлось малярам оселитись там.

Доктор Рудольф одходить i дуже пильно дивиться у вiкно

– А принцесi ж.. що до того.. чого вона вiдбороняла?

– А вона чогось усе ходить до лабораторiї. Працює, каже, там, читає твої кяижки.

Панi Штор виймає з шафи свiчку в старовинному срiбному пiдсвiчнику й запалює її принесеною з кухнi запаленою трiсочкою. I знову винувато дивиться на сина.

– Сiрничкiв уже не можна дiстати. Пiддержуємо вогонь у кухнi та так i свiтимо.

Свiтло свiчечки скупеньке, мерехтливе, тiнi гойдаються вiд нього посмиканими смугами.

Грюкають дверi в другiй кiмнатi. Чиїсь важкi, повiльнi кроки.

– Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь iз ним трошки…

Дверi розчиняються, i в кiмнату спочатку всувається мiшок, набитий чимсь круглим, потiм батькова голова в профiль, далi вся постать його. Одною рукою вона тримає на спинi мiшок, у другiй – велике вiдро з водою. Голова повертається, зустрiчається з очима доктора Рудольфа й на якийсь мент застигає. Нi особливого здивовання, нi радостi не помiтно в суворих гарних рисах зарослого бородою лиця.

Ганс Штор помалу ставить вiдро на пiдлогу, потiм спускає мiшок, скидає капелюш, пальто, вiдносить їх у кухню – чути, як старанно струшує з них воду з дощу. Мати поспiхом хапає вiдро з водою й виносить на веранду. Вернувшись, заглядає в мiшок – там головки капусти, картопля, редька, ще якась городина й хвiст курки.

Рудольф хоче помогти матерi, але з'являється Ганс Штор, мовчки бере в них iз рук мiшок i виносить до кухнi.

Рудольф знову сiдає в куток канапи й похиляє голову.

Мати мовчки, тихо гладить його по волоссi.

Ганс Штор увiходить, понуро розгладжує долонями залички й зиркає на сина.

– Ну що, задоволений?

Рудольф пiдводить голову й мовчки стомлено дивиться на батька.

– Ощасливив людство? Га? Бачив уже плоди своєї " великої" працi? Подобається?

Панi Штор помалу пiдходить до батька, вичищає чимсь забруднене плече його й спокiйно-стримано каже:

– З Рудi нещастя, батьку, було. Упав iз аероплана й зломив знову ногу Весь цей час пролежав у селянина у хатi. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться вбiк.

– Шкода. Пропустив найцiкавiше. Не бачив, як його славетна Машина перевертає людей на звiрiв. Шкода. Ну, та ще й тепер не пiзно намилуватись. Матиме досить часу.

Вiн важко сiдає бiля столу й стомлено простягує по ньому руки з червоними, згрубiлими вiд роботи пальцями. На гарних виписаних устах його видушується саркастичний усмiх.

– " Трiумфальна зустрiч". " Спаситель свiту". " Новий Христос". " Рай земний". Так, так: рай, чудесний рай. Мурло, хамло, злодiї, злочинцi, всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки, оксамити i… сплять. Сплять i розпутничають з жiнками. Варто, варто було трiумфальну зустрiч зробити тобi! Та навiть на це не вистачило сили. Не дотяг-ли, порозлазилися, як черва, що насмокталася трупа. А крику, а гвалту скiльки було! Макс уже на iншi планети з сонячним хлiбом летiти збирався, туди свiй рай нести. Навiснi, навiснi!

Ганс Штор безнадiйно, гiрко й стомлено хитає головою. Свiчка блимає, трiщить, гонить по стелi й кутках димнi тiнi, карлючить лице старого Штора гримасами.

Панi Штор зiтхає й обережно каже:

– Нiчого. Почнуть люди щось робити, i все пiде iнакше…

Батько скидується, спалахує:

– Робити?! Хто?! Ця худоба?! Та через що? Навiщо? Хто, що, якi сили можуть примусити їх узятись до роботи? Ану, попробуйте їх примусити! Ану, забалакайте тiльки з ними про це! Не говорили хiба вашi " спасителi"? Що ж вони на це: " Iдiть к чортовiй матерi з вашою роботою, з вашою культурою, з вашими радiями, електриками, водопроводами, аеропланами. Нам нiчого не треба, нам i так добре, наплювать нам на вашу культуру". Що, не так вони говорять? Поговорити з нашим шевцем, iз друкарями, з технiками – та з ким хочеш. " А на якого дiдька менi ваша електрика? Я буду працювати, вугiль возити, а ви будете електрикою грiтись? " Сором? Грiх? Потреба людського? Закони бога, ладу? Все це цим скотам не потрiбне. От вам рiвнiсть! Бачите тепер, синки мої? Бачите її тепер на власнi очi, коли вони вам iще не повилазили? Свобода? Геть насильство? Ну? Що ж тепер – при повнiй свободi й без насильства? Що – пустеля, яма, смерть? Та вас усiх тепер собаки позагризають. Розплодяться хмарами й позагризають. Побачите! Ви ж нi до чого тепер не здатнi, без насильства ви ж не рухнете пальцем для власного добра. Та чого краще? Каналiзацiї, як тобi, синку, вiдомо, в твойому раю вже немає. Смiття, бруд, нечистоти нема куди спускати. Треба копати смiтники, помийнi ями, ватерклозети. Бо позасмерджуємось i погниємо всi в раю. Ну, i що ж ти собi думаєш? Всi вашi " експлуатованi", всi цi " пролетарi" анi пальцем не хотiли рушити! Довелось їх соромити, лаяти, виясняти для них самих загрозу життю – аж тодi милостиво згодились копати ями. А робили як? Будьте ви тричi проклятi, мої синки, з вашим раєм! Оце я вам кажу, батько ваш. Лучче б ти, сину, був зогнив у божевiльнi, куди тебе засадили розумнi люди, що передбачали все це страхiття. Так, так, сину!

⇐ Предыдущая 28 29 30 31 323334 35 36 37 Следующая ⇒