ЧАСТИНА ДРУГА 12 страница

Макс мовчки й сильно бере Сузанну пiд лiкоть i посуває до виходу. Дорога прочищується легко – в петельцi значок Сонячної машини й члена Каесему.

Але нелегко вiдриваються вiд їхнiх спин хмарно пильнi бронзовi очi, не хутко переходять на цифри рахункiв.

– Ну от, ми, слава богу… чи то пак – на великий жаль, розiйшлися з пролетарською атмосферою. А руку мою тепер можеш пустити, тепер я, напевно, не зомлiю.

Добре. Макс пускає її руку й скоса зиркає на Сузанну той самий насмiшкуватий, повний загадкової приваби профiль!

– Ну, так як же ти тепер живеш, Сузi? Яке щастя, що ти

– О голубчику, як же тепер може жити повна старих забобонiв i грiхiв людина? Обiдаю в ресторанах, бо мiй кухар " пiшов на траву", а нового й надiї немає найти. Два льокаї обiкрали мене, теж пiшовши " на траву".

– Що ти кажеш?!

– Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берлiнi в " епоху" Сонячної машини? Вчора шофер одiйшов i теж обiкрав. Лишилися тiльки портьє та покоївка. Вони вже генеральне обкра дуть i пiдуть " спочивати на траву". Не знаю, скiльки ще буде тягтися ця приємна " епоха", але вона досить потiшна.

Макс iзнову обережно (цiлком цiлком машинально! ) бере пiд лiкоть тугу теплу руку.

– Довго ще буде тягтися, Сузанно! I хай тягнеться, Сузi! Краще примирися з нею тепер i…

Вiн замовкає й мовчки потискує її руку.

– I що ж?

– I дозволь менi прийти до тебе з Сонячною машиною. Га, Сузi?

Сузанна (теж зовсiм машинально! ) визволяє свою руку й повертає до нього лице iз знайомим-знайомим лукаво-iронiчним, дражнячим усмiхом iприбiльшено-широких, немов iзляканих очей.

– Та не може бути?! Для чого?!

– Для того, щоб ти хоч раз попробувала сонячного хлiба.

– Максе, та я ж не пролетар i не калiка! От як пролетарiат дощенту обкраде мене й я стану пролетаркою, ну, тодi… тодi побачимо А поки що рано, Масi.

– Ну, добре А так просто можна до тебе прийти?

Сузанна аж зупиняється й ще ширше, ще враженiше-лукаво дивиться.

– Ради бога, Максеї А хто ж " навiки" розiйшовся?

– Ха ха! Нiчого взагалi, Сузi, вiчного немає. А тепер тим паче. Можна, га?

Сузанна, не вiдповiдаючи, iде вперед i чудно, ледве помiтно посмiхається очима. Посмiхається на якiсь свої думки, немов забувши про Макса.

– Можна, Сузi? IIу, просто так, по-дружньому. Даю слово: тiльки по дружньому? Тепер ти можеш бути цiлком спокiйна…

Сузi ратом на мент зупиняється и пильно обкидає поглядом його лице- так, тепер вiн дiйсно може прийти " тiльки подружньому". його слову тепер можна, здається, повiрити. З очей i з уст нахабно-глузливо, iз мстивим трiумфом променяться поцiлунки титулованої шлюхи. Ну, добре ж, коли так!

Сузанна примружує очi тонким, як складенi крильця чорного метелика, усмiхом i одвертає голову.

– Правда ж. по дружньому?

– Цiлком по-дружньому! Даю слово, Сузi, ти побачиш!

– Ну, добре. В такому разi приходь. Завтра чекатиму на тебе. Завтра о п'ятiй.

– Спасибi, Сузi. Ти побачиш, як…

– Побачимо, Масi, побачимо. I ти, може, побачиш. Ну, а тепер бувай. Iди швиденько назад, а то може бути тобi зовсiм не дружня неприємнiсть од твоєї дами. Вона такими очима дивилась нам услiд, що я боюсь за твiй щасливий блиск очей. До завтра! Бувай.

Макс хоче сказати багато на цi слова, але тiльки сильно, мiцно, аж пальцi Сузїннi злипаються, тисне маленьку ручку.

– Добре! Хай завтра! Ех, Сузi!.. Ну, нiчого! Завтра ти все зрозумiєш.

Сузi мило хитає головою i, посмiхаючись, iде у завулок – вона вже й сьогоднi все розумiє.

А Макс бурно, на крилах улiтає помiж пролетарськими тiлами в Комiтет. I маєш. графiвна Труда вже збирається йти.

– Куди? Ще ж рано!

– Я попрохала заступити мене. Менi треба. До побачення.

I, навiть не подавши руки, страшенно поспiшаючи, заклопотано виходить iз-за перетики.

Макс, непорозумiло випнувши губи, стоїть i дивиться в пiдлогу.

А Труда, сховавшись за стiною тiл, слiдкує за похиленою, про щось чи про когось думаючою бiляво-золотистою, схожою на перуку, головою.

***

Так, так, кiнчаєгься лiто – парк увесь у жовтих i червоних плямах, як у хоробi жовтянцi. Сизо фiалковi кущi кричущим квачем урiзались у групьи рiвних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво синювате, недокровне.

Так, так, усе на свiтi кiнчається!

Фрiдрiх Мертенс одходить до вiкна i, заклавши за спину короткi товстi руки, iде далi. з кабiнету до великої зали, iз зали до бiблiотеки, їдальнi, проходить ряд великих i малих покоїв, скрiзь потрошку зупиняється бiля вiкон i тупо, спiдло ба дивиться в парк.

У палацi незвична, тоскна тиша, вiд якої тхне порожнечею й пусткою. Апарати в кабiнетi коли-не-коли мляво ворушать своїми екранчиками та колiщатками й знову замруть, як од битий хвiст ящiрки.

З Європою й Америкою сполучення майже перерване. Та й навiщо воно тепер? Там та сама картина, що була в Нiмеччинi на початку цiєї хороби. Дiагноз надалi можна поставити, заплющивши очi й не питаючи нi про що хорого.

Бiдна стара Європа, стiльки вона проковтнула тих воєн, революцiй, стiльки на свойому вiку лигала кровi, алкоголю й усякого безумства – i таки лишалася досi тверезою. I раптом iсп'янiла, сказилась од маленького скла!

Схiд iще пручається, борикається, випiкає вогнем, топить у кровi, душить газами хоробу. Жовто чорна раса здоровiша – може хоч пручатися. Розумiється, їй не до Європи, не до ря туаання других – себе б урятувати.

Мовчать апарати. Та й про що їм говорити? Вони ще час од часу подають знаки життя, бо Каесемовi треба говорити з Iн тернацiональним Центром Сонячної машини. Iнтернацiональний Центр iще не розвiяв страшного мiкроба по всiй планетi, його велика робота ще не скiнчена – отже, апарат ще сяк так для нього працюють.

Так, так, усе на свiтi кiнчається. Скiнчиться й їхня робота. А тодi який кiнець почнеться?

Цiлими днями важко ходить Фрiдрiх Мертенс по своїх покоях, заклавши руки за спину й поглядаючи на хорий на осiнь парк. В апаратних кiмнатах тьмяно й тоскно, як заплаканi, поблискують запорохнявiлим металом машини, покинутi людьми. Нема на воротях i круг палацу грiзної охоронної гвардiї. Та й нехай! Кому вiн тепер страшний чи потрiбний? Хто його тепер убиватиме?

Як пси покинутого хазяїна маєтку, порозлазилася зграя колишнiх палацових пiдлиз i пiдлабузникiв, коли довiдалась, що надiї на помiч од Союзу Схiдних Держав не справдилися. А тi, що лишились у колись призначених їм зручних помешканнях, бiльше не товпляться бiля дперей його приймальнi.

Вiнтер, той Вiнтер, що колись вiд самого погляду пана президента мiг скрутитись у петлю й зв'язатись у вузлик, цей Вiнтер тепер жалiє ного, Фрiдрiха Мертенса! Вiн не кидає ного, як усi тi мiнiстри, гофманстри, урядовцi, нi, вiн вiрно й вiддано несе далi свою службу, але йому сумно, нiяково й жалко. I в нього немає вже того собачого побожного тремтiння перед своїм владикою. Бо нема владики Є ходячий мертвяк, примара колишнього владики.

Що ж є влада наимогутнiшої людини? Хiба вiн не лишився тим самим, з тими самими руками, головою, з тим самим мозком, волею, знанням, умiнням? Чого ж тепер до його особи таке вiдношення?

Заходить часом i граф Елленберг. Вiн тепер уже сiдає всiм тiлом у фотель, спираючись на спинку й журно похилившись. Вiн так само дивується з генiальностi пана президента, як i ранiш. Навiть бiльше, бо, здається, щирiше. Як генiально пан президент усе прозрiв наперед таки першого того вечора, як довiдався про Сонячну машину. Все збулося, як з божого призначення: i економiчний розклад, i ослаблення державного апарата, i конденсацiя темної стихiї круг цього шумовиння, i замирання всього життя. До дрiбниць, до найменших подробиць усе збувається! Як у шахматнiй задачi, в один мент вирахувано всi ходи, всю залiзну логiку комбiнацiй.

Одначе, хоча граф Елленберг i дивується з генiальностi пана президента, але сидить у фотелi зм'якнувши, недбало, сумно спершить лiктем на поруччя. I цього досить Фрiдрiховi Мертенсовi.

– Що ж буде далi, пане президенте? Чим це все може скiнчитися?

Пан президент iз задумливим усмiхом постукує, як молоточком, по поруччю твердим нiгтем зiгнутого пальця.

– Чого можна сподiватися, пане президенте? От Комiтет Сонячної машини виробляє план нового господарства й праву-вання. Коли, мовляв, кожний громадянин матиме скло i не буде, значить, небезпеки примусу голодом, тодi вiн усуспiльнює всi фабрики й пiдприємства й заводить новi норми працi, подiлу й т. д. Але це ще проект, який має розглядатися на конгресi всiх Комiтетiв свiту. Вiн прийме один план на всю планету. А коли…

Мертенс несподiвано вибухає гиркаючим веселим смiхом. Граф Адольф здивовано й чекаюче замовкає.

– Пане Елленбергу! Засмiйтеся в лице всiм Каесемам i їхньому конгресовi, коли вони вам будуть говорити цi дитячi ьазочки. Чуєте?

– Але ж, пане президенте…

– Ще раз, пане Елленбергу: я – нiякий пан президент, як i ви – нiякий граф i мiнiстр. Просто собi Мертенс i Елленберг. Нема! Годi. А на Каесеми та їхнi планетарнi плани новою господарства її урядування начхайте, начхайте, Елленбергу! Є у вас добра кожушина, теплi ковдри, тепла одежа? Є?

Граф Елленберг здивовано мовчить.

– Годуєтесь ви вже сонячним хлiбом? Га? Що?

Граф Адольф червонiє.

– Нi, я нi. Дружина й дiти… годуються. Але хлопчик був хорий i…

– Ну, ну, нiчого! Карали, що й ви. Дурницi. Всi будемо. Хлопчики, дiди, всi. Це – неминуче. А кожухи треба мати. Треба.

– Через що, пане… президенте?

– Кажу, треба. Згадаєте. А Штiфель уже їсть сонячний хлiб? Га? Шлунок, кажуть, поправив? Не з'являється до мене. Та й чого, справдi? Союз Схiдних Держав мусить себе рятувати.

Знову ходить по покоях спорожнiлого палацу пан президент Фрiдрiх Мертенс, витирає пiт з сiдластого чола й перебирає опецькуватими пальцями за спиною.

Що особливо страшне в усiй цiй блискавичнiй катастрофi – це знищення дiї, руху, дiяльностi. Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це – порох, дим. А втрата активностi. Вся Нiмеччина, вся Європа ще рухається за iнерцiєю, старим рухом, як колесо машини, в якого вже взято паси вiд джерела енергiї.

Дурнi, жалюгiднi фантазери iз своїми планами! Вони обтяли рушiйний ремiнь i гадають, що той галас i гуркiт, який iде вiд порожнiх " вiльних" махових колiс, є дiйсний рух. Вони вбили найцiннiше в людства – активнiсть. Сонячна машина вбила мiкроб iнтересу. Але де нема мiкробiв iнтересу, боротьби, там нема нiякого життя, i всякi плани є тiльки iнерцiя теоретичних функцiй мозкiв.

Порожнеча. Абсолютна, мертва порожнеча, як у склянiм апаратi, з якого випомпувано повiтря.

Але невже не могло все пiти iнакше? Що ж усi економiчнi, соцiологiчнi, фiлософiчнi теорiї й науки? Де ж дiлися проклятi й пiдлi " закони" поступовостi, закономiрностi, логiки, обов'язковостi? Випадок, простий же випадок: фанатик довбався десять рокiв у своїх мрiях i додовбався до Сонячної машини. Мiг же вiн i не додовбатись? Тодi, значить, усi " закони" функцiонували б далi? Але факт той, що випадково (випадково, чорт забирай! ) йому поталанило натрапити на вдатну комбiнацiю своїх мрiй. I факт той, що всi закони логiки, конечностi, доцiльностi стали дiяти з фатальною, слiпою силою на користь цiєї випадкової идатної комбiнацiї, факт той, що все вiдбулось i вiдбувається далi з такою самою логiкою й неминучiстю, як i годi, коли котиться з гори розсаджена скеля. Всi за кони ваги, тяжiння, зцiплення, роз'єднання – всi вони функцiонують собi далi й сприяють руйнiвничому, страшному, не одхнльпому руховi розсадженої скелi.

Мертенс сiдає в фотель i заплющує очi.

Що ж можна було зробити, щоб спинити цей рух? Нiчого, Що може зробити людина, коли котиться з гори ця скеля? Знищити всi попереднi сприятливi умови похилiсть юри, силу вибухового матерiалу, закон ваги й т. д. Абсурд. От так само абсурд думати (як гадає Штiфель), що можна було спинити Сонячну машину, цебто знищити всi попереднi, створенi вiками й законами минулого сприятливi умови для Сонячної машини.

Мертенс розплющує очi.

Значить, це був не випадок, а неминучiсть? Результат таємних, захованих од аналiзу, тисячами напрямiв попереплiтаних сил, якi збiглись на цiй точцi з конечнiстю руху планет i дали оце паршиве згубне скло, а за ним усi конечнi, неминучi, страшнi його наслiдки?

I знову Мертенс ходить по пишних помертвiлих покоях i довгенько стоїть бiля вiкон, дивлячись на змерзле небо. Якiсь люди (служба, мабуть) з оберемками трави, весело поблискуючи один на одного зубами, iдуть iз парку до палацу. То – челядь, що годується Сонячною машиною. Його колишнi охоронцi, що дивились на нього з мурашками по тiлу. Тепер вони навiть не глянуть на вiкна. Вони ще варять i подають йому їсти, але це доти, доки Каесем не виробив нових планетарних планiв господарства. Хе!

А коли надходить вечiр, Мертенс лежить на канапi в далекiй маленькiй простiй якiйсь кiмнатi, яку вiн тiльки тепер знайшов, i дивиться в тємно-сiру запавутинену присмерком стелю. I тодi настає найгiрше. Тодi в порожнечi, в пустцi починає моторошно, як покинутий пес, вити туга. Туга за червоним волоссям, за Мартою Пожежею. Не за Елiзою Пожежею, не за сотнями жiночих тiл, що перейшли крiзь його обiйми, як проходять люди крiзь ворота, а якраз за тою одною жiночою iстотою, вiд якої на все життя лишилося таємне, незiтерте нiякими обiймами, тепле тепло. Не за обiймами Марти Пожежi, не за танцем чотирнадцятилiтньої кровi виє туга, а за тим дивним, грiючим, нiжно-сумним, невимовне рiдним єством жiнки. Нехай усе гине, руйнується, летить у безодню iсторiї, нехай лускає його слава, як дитячий мiхур, нехай шашiль Сонячної машини перегираь на потеруху його владу, силу, багатство Ах, що б це осе, коли б була тут та iстота, вiд якої незримими, нерозгаданими шляхами проходить у мужчину таємне, дужче за всю мертвiсть темперагури скляного безповiтряного апарату тепло!

Мертенсовi згадується покiйниця жiнка, покiйний дворiчний син.

Коли б хоч вони були! А де може тепер бути Марта Пожежа? Як можна було не розшукати її? Померла, може, давно? Так, померла, а як i живе десь, то однаково померла. Нема. I часом iде Фрiдрiх Мертенс до телефона й пробує гелефо-нувати до принцеси Елiзи. Вiн знає, що це зайвий сором, зайвий дотик до роз'ятреної рани пониження, а проте пробує. Пониження сидiти и чекати, поки увiльниться крапелька енергiї й дасть пропуск його токовi. Пониження дожидати вiдгуку й класти слухавку, не дiставши нiякої або дiставши все ту саму вiдповiдь:

– Принцеса в лабораторiї! Її не можна турбувати.

Спочатку Мертенс казав своє iм'я: Фрiдрiх Мертенс просить. але, коли байдужий голос одповiдав, що однаково, хай просить, хто хоче, – наказано не турбувати, Фрiдрiх Мертенс бiльше вже не каже свого iменi.

Чого принцеса сидить у лабораторiї того фатального божевiльного, що заразив своєю хоро-бою весь свiт? Що вона там робить, що не можна турбувати нi для кого, навiть для… хе! для її умовного нареченого?

Так, умови не виконано. Трону не буде. I нареченостi немає. Нiчого нема. Є тiльки скеля, що логiчао неминуче летить iз гори, трощачи все на свойому шляху. На скелi весело й гордо сидять i " дiють" комахи, розробляючи " планетарнi" плани руху скелi.

А Марти Пожежi нема. А яке щастя було б узяти її за руку, вийти з палацу й зникнути з нею нiкому не вiдомим десь у малюсiнькому куточку сп'янiлої планети. Забитись у крихiтну щiлинку, пригорнувшись до її недовiдомого тепла всiєю душею – i хан летить скеля туди, куди намiтили їй невблаганнi, залiзнi закони.

Але Марти немає, а є виюча iз задертою до порожнього неба мордою туга.

Мертенс iде до маленької кiмнати й випиває склянку за склянкою мiцної американської горiлки. Туга, захлинувшись алкоголем, замовкає, i Мертенс, витираючи потоки iпоту, вигнаного американським питвом, похитуючись, iде до своєї пишної помертвiлої спальнi.

***

Пiв на п'яту! Люба, бронзово смуглява прозоро одверта дiвчинка знову стала матово-смутна. Так одверто, наївно, так хвилююче невинно стала смутна, матова. Бо вже пiв на п'яту. Бо вже Макс дивиться на годинника, бо вже збирається до тої страшної, важної, насмiшкувато хижої трупоїдки.

Мила, зворушлива Труда! Що тепер може бути страшного на спiвучо п'янiй вiд щастя землi? Вогкi, смiхотливi, " фе, якi неприємнi" очi трупоїдки? А яке ж, дозвольте спитатися, дiло смугляво-бронзовiй дамi чорно-срiбного лицаря до " фе, яких неприємних" очей трупоїдки?

А хоч би й так? А хоч би й " страшна" була та вогка смiхотливiсть? А хоч би " страшна" була затуманена диханням смутку прозорiсть? Та що з того? I хай. Вiн iз спiвом щастя розчинить дверi душi всiм " страшним" смiхотливостям, прозоростям, смуткам i танцям. Ну, що ж, вiн може, коли вона хоче, розiгнати смуток бронзових очей от тут, у цiй залi, на очах оцих усiх " алчущих i жаждущих". Але вiн пiде до страшної трупоїдки й так само розжене її насмiшкуватiсть. Тепер вiн розжене. О, хай собi смiється, глузує, проклинає. А вiн розкине загати душi, розмахне обiйми й змиє, заллє, затопить усi глуми й прокльони.

Ух, Сузанно, набирай бiльше повiтря в груди – захлинешся!

А вiрна дама чорно-срiбного лицаря по-дитячому старанно й по-жiночому хитро рахує цифри, їй абсолютно байдуже, хто до кого має йти о п'ятiй годинi. В неї важна громадська робота.

I так, люба, неуважно киває головою на прощання, так заклопотано стягує на бронзовi очi чорно синi крила брiв, нахи-лившися до важних громадських цифр. Ех, Трудонько, взяти б твою невмiло неуважну заклопотану голiвку в обидвi лапи, пiдвести, сипнути в яснi твої уникливi очi п'яного щастя – i хай вони запрозорiють, засмiються тим блиском, що був то дi, колись давно давно. Чи вже весь дощенту вiддала чорно-срiбному лицаревi?

А на вулицях у темних тiсних колодязях – i прозорiсть, i блиск, i п'янiсть, i страшенний безмежний простiр. Простiр i п'янiсть у напiвпорожнiх бюро, крамницях, банках, майстер нях Розгублено щасливi i непорозумiло-сяючi, п'яно-розгорненi посмiшки, безладна, безцiльна, здивована хода серед безмежного простору, як щойно вилупленi курчата – аж похитуються вiд народженостi. А то нетерпляча поспiшнiсть, прожогливiсть, одстрiлювання на всi боки здивованим захватом. I аласливi сп'янiлi юрби з чорними коробками на спинах, iз гiтарами, мандолiнами, флейтами, бубнами. Стiни вулиць, по-втикуванi головами, кивають, бiлiють посмiшками " Слава! Слава! " А кому слава? Розумiється, не старенькому Шопенгауеровi, а щастю, а п'яностi, а любовi, що радiсно панує на святочних, безладних, очманiлих вулицях.

Трамвай сунеться помалу, п'яно, безладно. Набитий тiлами, смiхом, гомоном, чорними коробками, духом сонячного хлiба, блиском, простором, вiн задихається вiд своєї повiльностi. Вiн би з охотою пiдстрибнув, змахнув би крилами й полетiв за кам'янi канали. А замiсть того раптом утикається в юрбу й загрузає. Юрбу мiсить смiх-аж труситься вся, аж пiдскакує.

– Що там таке! Що там? Та не тiснiться, панове! Гей, громадяни! Що там сталося? Пропустiть трамвай! Чуєте? Гей!

Куди там! Усi очi влипли в один пункт i на трамвай i не клiпнуть, промiняться, трусяться смiхом.

Макс через реготливi голови шукає того пункту.

Ага! Магазин одягiв Гольдмана. Магазин вищих, вибраних, випещених iстот, недосяжний для середнiх смертних. Перед дверима пiвколо тiл. У пiвколi двi постатi: одна скромно одягнена в усе темне, iз скромним кремовим мереживом на бiлiй безкровнiй шиї, з круглим, але скромним черевом. Вона страшенно схвильована, наскакує на другу постать, гнiвно, обурено бухкає в неї жовтявими пукатими баньками очей, шарпає її за руки, тягне з неї одежу.

Друга постать – величезна, добродушна, одягнена розкiш-но. нiжно-фiалковий шовковий пiвсмокiнг, пiнисто-золотисте жабо, в руцi чудесний, наймодернiший, з iнкрустацiями цiпочок. Пишнiсть i розкiш вищих, вибраних iстот. Але диво: голова, шия, руки волохатi, незграбнi, з грубою, анiтрошки не випещеною шкiрою, з чудесними робiтничими пальцями.

Псевдовипещена фiалкова постать добродушно посмiхається, похитуючись од шарпанини темно скромної, розводить руками, знизує плечима й увесь час апелює до юрби коротенькими фразами. А юрба щоразу, як вiд електричних дотикiв, струшується вiд цих апеляцiй бурхливим смiхом. Макс насторожує вуха.

– Це грабiж! Це розбiй серед бiлого дня! Скидайте, я вам кажу, зараз же всю одежу. Зараз же!

Величезна, пишно вбрана постать широко посмiхається до юрби – їй ця iдея до вподоби.

– Оце не погана штука! Та так таки геть чисто все? До со рочки? Смiх, як горохом по барабану, дрiботить по натовпу.

– Все, що ви вкрали! Все!

Рудий волохатий велетень добродушно ображається.

– Е, що ж ви кажете, де ж я там украв? Крадуть потай, а ви менi самi вибирали, примiряли, вихваляли.

Юрба вибухає реготом.

– Мiй пане! Я вас зараз же вiддам у руки полiцiї!

– Е, навряд. Де ви її тепер знайдете? Вся стоїть у черзi за сонячним склом.

Тут слухачi не витримують i громовими оплесками вiдзначають високомистецький момент цiкавої п'єси.

– Браво! Правда!

Другий актор у безсилому мовчазному одчаї скидає жовтявими баньками на юрбу – ух, такi самi грабiжники й злодiї, як. i цей! Якої помочi вiд них чекати? I такий його вiдчай безпорадний i так явно програна гра його, що елегантний велетень проймається жалем.

– Та навiщо вам грошi тепер, пане Гольдмане? Начхайте ви на них!

– Я не хочу вiд вас грошей! Вернiть менi одежу!

– А нащо вам тепер ця одежа? Вiзьмiть собi в магазинi скiльки треба, а решту роздайте людям їй-богу, пане Гольдмане! Бо однаково порозбирають самi. Та от, дивiться!

З магазину, дiйсно, виходять елегантно одягненi люди з цiлими паками в руках – вони одяглися самi, ще й додому набрали чого треба Вони весело й лукаво кивають велетневi – очевидно, одна кумпанiя. А за ними мляво поспiшає продавець.

– А грошi? Гей, слухайте, грошi!

Елегантно повдягненi покупцi смiються – от чудачина, якi тепер грошi?

Пан Гольдман якийсь мент уражено, дико дивиться на грабiжникiв, хоче щось крикнути, але раптом махає рукою, вiдвертається i, як є, iде геть од магазину, просто на стiну юрби – берiть, розбирайте, грабуйте!

Стiна розступається iперед ним, пропускає, ковтає й уся, як вода, перед якою знято загату, бурхливо, з реготом i криками вливається в магазин.

Дорога трамваєвi вiльна. Половина пасажирiв скотилася в юрбу, а друга половина нерiшуче смiється.

Грабiж чи жарт, чи так i слiд тепер?

Макс смiється цiлком рiшуче. Розумiється, рудий велетень має бiльше прозорливостi, нiж слiпий Гольдман iз своєю купецькою iнерцiєю. Розумiється, все самi порозбирають, пороздiлюють, порозносять, рiвно, справедливо, кожному вiдповiдно до потреби. Стане ще просторнiше, вiльнiше, буде ще бiльше вибачливої, спокiйної добродушностi, любовностi, п'яностi, щастя. I на розчищеному мiсцi створять новi одяги, багатшi, пишнiшi й розкiшнiшi за всi одяги, що були коли-небудь на старенькiй землi.

Одягайтеся ж, голi, узувайтеся, босi, прибирайтеся, занедбанi! Хапайте своїми корiнчастими пальцями недосяжнiсть вищих, стягайте кумирiв, розбивайте їх смiхом вашої добродушностi, мiшайте в купу вищiсть i нижчiсть i куйте, творiть iз них єдину радiсну сонячну рiвнiсть!

А коли перед вами стояли перепони до храмiв краси, коли жрицi їхнi вимагали вiд вас поганьблення ваших святинь за їхню любов, смiйтеся тепер – перепони впали разом iз усiма святинями, i безплатно, вiльно, смiливо хапайте жриць i пийте їхню любов повними цебрами. I коли вони вас ждуть у гротах, одягненi тiльки в зеленi лiани, наготувавши цiни за свої поцiлунки, не торгуйтеся, не скупiться – усе давайте, обiцяйте й смiйтеся. I берiть усе, берiть iз п'яним зойком радостi й визволення. Бо кiнець тепер усiм торгам й продажам.

***

Вже пiв на шосту. Вже пройшов початок намiченої програми, вже частина гостей напiдпитку, а Макса все ще немає.

Невже ж не прийде зовсiм? Графiвна не пустить? Шкода, шкода, що пролетарiат не вiдчуває потреби телефонiв, а то б можна було хоч телефоном роз'яснити шляхетнiй кокотцi, що нема чого їй боятися за свого коханця, що це побачення дуже безпечне й навiть вигiдне для графiвни.

Дякувати графiвна повинна за нього, в ноги поклонитися своїй суперницi, трiумфувати, казитися вiд радостi.

Сузанна сьогоднi iскриться, пiниться красою. Крiзь нiжно-бузковий серпанок сукнi гнучко, легко, жваво вигинається то в той бiк, то в другий оголене, туге, кольору молодої матово-вишлiфованої слонової костi тiло з нiжно бузковими тiнями. Вiд напружених пиптикiв грудей за кожним рухом трiпотливими радiусами пробiгаюгь по серпанку темно-бузковi променi очi сьогоднi вогкiшi, п'янiшi, смiхотливiшi, вони сьогоднi буйнi, розмашистi-гей, розсгупайiеся всi!

А Макса немає. Та невже ж не прийде? Невже не дасть останнього щастя: витягти з льоху душi цю калiкувату, злу, як недолуплену кiшку, любов, викинути її сюди на прилюддя, бити ii, плювати на неї й запльовану, добиту жбурнути йому в лице. I раювати з його гнiву, i трiумфувати з його ревностi, i танцювати на його пониженнi, образi, лютi, сумi. Танцювати до закривавлення свого серця, до зацiпленої нестями, до екстазу самозаклання.

Скульптор Дорн несмiло шукає лiктем шляху до її танцю. Рано, Дорнику, ще рано, почекай, поки прийде той, що буде розiп'ятий для останнього танцю.

Уже шоста година. Пiвкруглий дах банi втягнений у стiни, над головами високо вгорi в сiро-зеленявiй осiннiй синявi туго, як льоди в океанi, просуваються пухкi кучугури хмарин. А тут, унизу, в жагучiй молитовно-сласнiй тузi тягнеться до них мармурове тiло Краси. Розшарпаними, п'яними пасмами й клубками гойдається круг неї фiмiам, прощальний, останнiй, ридаючий фiмiам. Перисто-фарбною, скаламучено-галасливою, дзенькiтливою, брязкiтливою пiдковою оточує її стiл. Всi мiсця побiч господинi зайнятi, тiльки одне вiльне, тiльки одне лiворуч, бiля серця. I невипитi стоять бiля цього мiсця келихи, випустивши всi бульбашки й iскорки зеленувато-срiбного вина. I не випили останнього келиха вогко-хижi, буйнi очi прикритої бузковим серпанком мавки. I вже часом задума на мент приколює очi до одної точки, ковтнувши галас, дзвякiт, регiт.

I раптом iз-за незаймано-чистих нiг Краси з'являється золотисто-бiлява хвиляста голова з чорно-синiми бровами.

Очi її широко, непорозумiло розгорненi, на чiтко-червоних, як накусаних устах, нерiшучо-здивований усмiх.

Сузанна гнучко, окрилено пiдводиться i, впевнено несучи грудьми наперед свою голiсть, вогко, смiхотливо вiтає очима.

– Браво! Я думала, ви вже не прийдете.

I, присунувшись губами до смуглявого лиця золотисто-бiлявої голови, швидко видихає разом iз духом вина:

– Хочеш iнкогнiто? Правда? Нiхто не знає, що ти член Каесему. Так краще? Га?

– А, все одно! Але чекай, Сузi, я думав, що застану тебе саму. Я зовсiм не…

– О, нiчого! Це також усi мої друзi. Ми в тiсному колi по-дружньому справляємо маленьке свято. Ходiм, ходiм! Па-новеї Пан Нiманд, мiй добрий друг, трошки запiзнився через деяку невдосконаленiсть сучасної комунiкацiї. Вiн просить вибачення й обiцяє екстрене наздогнати нас.

Галас, дзенькiт, брязкiт припорошуються легеньким шаром уваги. На Макса наводяться плями рiзнокольорових облич i проводжають аж до його мiсця, лiворуч бiля господинi. Ага, це той самий, колишнiй! Непоганий екземпляр пiджидала Сузанна. Тiльки, здається, пановi Нiмандовi наздоганяти не тре ба – його очi так вогко, iскристо плавають од лиця до лиця, губи такi червонi й усмiх такий вселюбовпий, що вiн цiлком смiливо може не тiльки разом iз усiма, а навiть на iпередку Вакхової колiсницi їхати далi.

Макс струшує хвилястою гривою, ну, що ж, нехай i так. I так мило, втiшно, чудесно Милi, бiднi, п'янi трупоїдськi пики! Бiднi " аристократи" – вони навiть тепер не такi вже понафарбовуванi й порозмальовуванi, як колись; вони такi пом'ятi, ошелешенi, вибитi з своєї самозакоханостi, вищостi, вiдмiнностi, такий одчай пробивається крiзь цей веселий галас; та ще бiльше: вони оце самi собi прислужують. А на весь ганок, на всi сходи, на всю величезну залу один-однiсiнький портьє, який iще лишається тiльки для того, щоб пiдiбрати найкращий момент для досконального обiкрадення бiдної Сузi. Забере, дурненький, у неї її цяцьки, ганчiрочки, камiнцi й утече. I нi вона, нi вiн не знатимуть, що вiн iз таким самим успiхом замiсть її " дорогоцiнностей" мiг би набрати битого скла й жорстви.

Але ж Сузi яка гарна сьогоднi! Ах, господи, яка ж вона пекуче, нестерпно гарна! Серце за кожним поглядом на неї з тихим криком падає в гарячу темну яму! Що сталося з нею?! I що за банкет, що за " маленьке свято" справляє вона з своїми друзями? Невже свято поховання старого?! Чи, може? …

Сузанна щось шепоче сусiдовi справа, скручено повернувши до Макса оголену обточену спину з пухнастим темно-бронзовим шовком волосся на шиї. Iнтимно, нiжно, переконуючи, поклавши руку йому на плече, шепоче. Сусiда схилив рiзкий мужнiй профiль, не рухається, не клiпає – не вiрить. Хе, i вiн уже, очевидно, знає трошки Сузанну! А вона десь загрозливо лукаво шепоче: " Ти – милий! Чуєш: ти – милий! "

Хм, так, може, це " маленьке свято" не таке вже близьке до свята похорону?

Ну, що ж, хай i так. Хай навiть i цей чудний, дурний, тоск ний бiль. 1 це любо, i це мило, милий навiть рiзкий горбоносий профiль, i Сузаннин шепiт, i самотнiсть серед цих чужих, може, навiть ворожих до нього, порозмальовуваних людей. Бо яка може бути тепер самотнiсть, чужiсть, ворожiсть?

⇐ Предыдущая 26 27 28 29 303132 33 34 35 Следующая ⇒