ЧАСТИНА ТРЕТЯ 2 страница

Доктор Рудольф мовчки дивиться на стрибливе вiд тiней каганця лице батька, але мати обурено, гнiвно пiдводиться й повертається всiм тiлом до чоловiка.

– Батьку! Що ти кажеш?!

– А що ж менi казати йому, цьому " спасителевi" нашому? Га? В ноги йому поклонитися? Трiумфальну зустрiч йому вчинити? Так? Йому говорилося, його попереджалося, його благалося Слави захотiв? На установи бога повстав? Порядок змiнити запотiв?

Батько теж пiдводиться i, весь уже горячи нестримним палом кровi, грiзно, хижо перехиляється до сина.

– Слави тобi? Зустрiчi? Пам'ятника? От тобi пам'ятник маєш: розбiй, грабiж, насильство, ледарство, бруд, тьма, розпуста, звiряче життя. От твоя слава! Радiй?

Ганс Штор повертається й виходить до кухнi, сильно грюкнувши дверима. Доктор Рудольф знову похиляє голову й сидить непорушне.

Нагорi грає графиня. Звуки старого свiту: дивнi, чаруючо-грацюзнi, такi неймовiрнi серед темного мовчання.

Мати пiдходить до доктора Рудольфа, сiдає поруч, бере його руки в свої, гладить їх, голубить, щось говорить, щось старе, потiшаюче, вiчне, материнське, яке говоритиме мати й тодi, як лишиться на замерзлiй зморщенiй планетi хоч один син i одна мати.

А доктор Рудольф уже не слухає нi її, нi батькового бурмотiння в кухнi, нi звукiв рояля нагорi – невже ж вона не примде прати далi? Невже не загляне хоч на хвилинку? Не кивне хоч головою? Невже це можливо?

Можливо. Чому нi? А як гляне з огидою, з ненавистю, з прокляттям?

Доктор Рудольф цiлує матерi руку й пiдводиться. Вiн утомився й пiде вже до себе.

Мати не затримує його. Вона тiльки наливає в тарiлочку топленого сала, встромляє гнотик i запалює каганець.

– Оце, Рудi, неси тихенько пiд пальтом, щоб не погасла. Нi свiчки, нi сiрникiв не можу тобi дати – нема.

Рудi бере каганець, прикриває його полою, ховає ключ од лабораторiї в кишеню й помалу виходить надвiр.

Вiтру немає. Густа, чорна, як сажа, тьма шелестить дощиком по кущах. Ноги ступають невпевнено, намацуючи жорству алеї Небо, земля, сад – усе темне, непроглядне, все чорна, густа безодня. Зникло колишнє величезне вiяло сяйна над Берлiном. З дитинства, з перших крокiв доктора Рудольфа по аемлi воно щовечора стояло там, за садом, воно було не людським витвором, а явищем природи. I от нема. Чорна шершава сажа там. Так само, як у горах, як на полi, як десь у безлюднiй холоднiй пустелi.

Доктор Рудольф обережно несе каганець, стараючись не розхлюпати й не придушити дорогоцiнної жовтенької квiточки, що так смердюче пахне з пiд пальто. Отак десятки тисяч лiт тому брела людина вiд чужої печери до своєї, позичивши вогню.

Скреготить зубами замок дверей. Нiжно и солодко попахуе чужим духом iз лабораторiї.

Доктор Рудольф поспiхом ставить каганець на стiл i оглядає все навкруги Чисто-чисто все прибране, нiде нi забутої читаної книжки, нi квiточки, нi шпильки – нiчого-нiчого. Тiльки цей нiжний теплий запах.

Клiпає гнотик каганця. Гойдається густа тьма в далеких кутках лабораторiї, жовто й тьмяно виринають iз неї блиски апаратiв i знову поринають.

Нiякiсiнького, нi найменшого слiду її перебування тут!

Доктор Рудольф пiдходить до вiкна, розчиняє, впускає до хати задумливий мокрий шелест дощику. Тиша. Неймовiрна тиша Iз сяйвом помер i вiчний, невпинний, глухий гуркiт Берлiна, що, як величезний водоспад, здавався теж явищем самої природи Зник. Чорна, густа, нiма сажа.

Доктор Рудольф зачиняє вiкно, сiдає в фотель, подарований колись графом Елленбергом, i стомлено опирає голову на руку.

Каганець iз усiєї сили самовiддано бореться iз тьмою, що хвилями суне на нього з усiх бокiв, одмахується, трiщить, клiпає, кличе на помiч, а доктор Рудольф непорушне, зацiпенiло сидить i нiчого не бачить.

***

Ранок вогкий, понурий, заплаканий. Туман брудним серпанком розвiсився мiж деревами саду й сушиться пiд дощем.

Доктор Рудольф довго, сильно крутить держальце апарата, накривши голову пальтом, щоб не випустити теплоти енергiї, i час од часу висуває шухляду нi, ще нема як слiд червонявої фiалковостi.

А пiсля снiданку йде до будинку. Слiд було б поголитися, пiдстригтися (аж нiяково показуватися матерi таким брудно-зарослим, з якимсь пiр'ям на щоках), але бритву забув у Кравт-вурста, а голярiв же тепер немає.

До веранди доктор Рудольф пiдходить iз бокової алейки – хто знає, хто там тепер на верандi, може, хтось бiлизну пере та, побачивши його, злякається й знову втече.

З саду бiжить двоє якихось молодих людей з оберемками трави в руках. Дiвчина й парубок. Дiвчина раптом тикає всiм оберемком у лице парубковi, регочеться, вiдбiгає вбiк i показує язика. Парубок незручно, помалу витирає лице то об одне плече своє, то об друге, посмiхається i вмить стрибає до дiвчини. Вона дико скрикує, притуляє траву до грудей i вихором летить до ганку, маючи в мокрому повiтрi довгими, розпатланими пасмами волосся. З гуркотом, тупотом i реготом парочка вибiгає нагору сходами й зникає.

Це, очевидно, тi, що живуть тепер у Трудиних покоях, друкарi.

На верандi нiкого не видно, навiть ванночки й бiлизни викрученої вже немає.

Доктор Рудольф обережно вiдчиняє дверi, входить i прислухається. Нi, i в кухнi нiкого не чути. Вони варять по черзi. Чия ж черга сьогоднi?

Вiн стоїть якийсь час непорушне, потiм так само тихенько виходить у сад. З саду вiд свiжонасипаних горбiв ями поважно посувається чудернацька постать: на нiй пишний генеральський, старовинної форми мундир (очевидно, взятий iз скринь Елленбергiв), спортсменськi вузенькi штани, жовтi краги й на грудях наймодернiше жабо. Постать на ходу одверто застiбається, безжурно посвистуючи й оглядаючи небо з усiх бокiв. Голова в неї кругла, лиса, з пучками попелясто-жовтого волосся над вухами, з двома виразними круглими нiздрями кирпатого носа й товстими губами. Мундир " генераловi" трохи завеликий, але вiн козакувато випирає груди, грає плечима й твердим, певним, трохи недбалим вiйськовим кроком iде алеєю, посвистуючи й докiнчуючи свiй туалет.

Доктор Рудольф виходить на вулицю iз своєї хвiртки. Колись чистенька, затишна вуличка тепер брудна, засмiчена папером, листям, гноєм, черепками.

I знову кидається у вiчi: весь Берлiн такий самий – мокрий, брудний, засмiчений, погризений i подертий. I моторошно тихий. Нi рявкання автомобiлiв, нi гуркоту бендюгiв, нi ляскоту й дзвону трамваїв, нi шипiння повiтряницi, нiяких екiпажiв, нiякого руху. На тротуарах то там, то тут випущенi кишки бога Бахуса: побитi пляшки вiд вина, розтрощенi бочки, бляшанки з консервiв, виїденi й вилизанi псами. Бiля банок цiлi купи подертих паперiв i грошових банкнотiв. Тисячнi, десятитисячнi бiлети валяються, потоптанi ногами, – шматки непотрiбного паперу. Всi магазини порозчинюванi навстiж, з побитими вiкнами й дверима, з голими полицями й купами подертого шаперу, трiсок, соломи.

На вулицях часом тягнуться позриванi телефоннi дроти, стоять покинутi авто, з яких поздирано шкiряну оббивку – мокрi, пообгризуванi кiстяки – iнодi валяється труп коня, напiвз'їдений собаками й котамiи. Коли-не-коли попадаються люди на двоколесах старовинного типу, що крутяться ногами. Вони за-доволено поглядають на нещасних пiшоходiв, готовi до бою за свiй привiлей з усяким, хто б хотiв одяяти його в них.

Церкви розчиненi, але порожнi, з них часом виходять собаки з пiдiбганими пiд себе хвостами, здичавiлi, лякливi й лютi. Недобудованi будiвлi розвалюються, загрожуючи звалитись i завалити всю вулицю.

Людей на вулицi мало. Нема їм куди йти, нема куди поспiшати.

Доктор Рудольф пiдходить до Трудиної вiлли, виходить мармуровими сходами на парадний ганок i дзвонить. Тихо. Минає хвилина-двi, нiяких крокiв не чути. Доктор Рудольф дзвонить iще раз i жде. Потiм згадує, що дзвiнки тепер не можуть дзвонити, i пробує вiдчинити дверi. Замкненi. Вiн починає стукати пальцем, потiм кулаком, далi передком чобота.

Нарештi хтось, не хапаючись, пiдходить до дверей, довго довбається в замку, потiм одсуває якiсь засуви – i нарештi дверi вiдчиняються. Перед доктором Рудольфом стоїть невеличка постать на тоненьких нiжках iз великою кудлатою головою в окулярах з одним розбитим склом. Вона тримає в руках залiзний лом (засув, очевидно! ), мружить очi на доктора Рудольфа, приглядається, не пiзнає.

– Вам кого треба? 1

– Я хотiв би бачити пана Макса Штора. Вiн, здається, тут мешкає?

– Ага, Штора В такому разi увiходьте. Iдiть до холу, потiм сходами нагору й там гукайте на нього. Вiн вискочить iз своєї кiмнати. Якщо не спить iще.

Доктор Рудольф увiходить до холу, а чоловiчок у розбитих окулярах iз головою пуделя знову засуває ломом дверi.

Нагорi доктор Рудольф зупиняється й безпорадно озирається на всi боки. Дверей багато, всi позачинюванi, за якими саме Макс – невiдомо. Доктор Рудольф обережно кашляє й прислухається. Знизу глухо чується гомiн голосiв – то, мабуть, той кудлатий чоловiк iз кимсь балакає. А тут тихо.

Доктор Рудольф голоснiше кашляє, ходить повз дверi, стараючись тупотiти. Анiтелень!

Тодi доктор Рудольф набирається духу й голосно каже в якiсь дверi:

– Макс Штор! Тут?

Десь iзбоку вiдчиняються дверi, i на порозi з'являється постать Макса. Постать, побачивши доктора Рудольфа, несамовито кидається до нього, реве, хапає в обiйми, мне, душить, кричить, крутить по коридору. З iнших дверей вибiгають iще якiсь жiночi й чоловiчi постатi, теж кидаються до доктора Рудольфа, теж мнуть, душать його, кричать, гукають униз, миготять перед ним зубами, радiсними очима, розкудовченим волоссям. Потiм маса рук тягне його вниз, трохи не скочуючись по сходах купою тiл, i майже вносить його у велику залу.

Тут трохи всi – i Рудольф, i Макс, i купа тiл – отямлюються Вони тiльки перестають його душити й тягти, але всi стоять тiсним колом круг нього й засипають, як поклонницi квiтками спiвака, питаннями, привiтаннями, вигуками.

Тут же й Труда, вся в червоному, як пуп'янок дикого маку, з чорною головою й синьою родинкою коло вуха. Радiсно збентежена, з хлоп'ячими, розмашистими рухами.

Нарештi Рудольфа знайомлять з усiєю купою облич. Це все – свої. Колишнi iнаракiсти. Оце члени колись такого страшного Центрального Бюро Iнараку: доктор Шпiндлер, що вiдчиняв дверi Рудi, його дружина Клара, доктор Тiле. Коли впали всi фортецi Об'єднаного Банку, самi собою розчинилися дверi тюрем – i всi " злочинцi" спокiйнiсiнько розiйшлися собi по домiвкх. Але помешкання цих товаришiв уже захопили iншi люди, i вони тепер поки що оселились тут.

Ну, цей – колишнiй капiталiст, буржуй, рантьє й фабрикант гудзикiв, пан Душнер. Тепер просто мешканець землi. А це – колишнi артисти оперового радiоателье, що постачало знаменитi оперовi вистави на весь свiт. Тепер пани Грумбах, Ган i панна Вайс заселяють частину долiшнього поверху разом iз Iнараком. Ще є двоє пожильцiв цього дому, але вони поїхали з возиком по свiжу траву для комуни – сьогоднi їхня черга.

Рудольф уклоняється комунi, комуна йому, панна Вайс церемонно робить реверанс i б'є по жовтiй, надзвичайно блискучiй, як вишлiфувати, лисинi пана Гана, який теж робить реверанс. А Макс iзнову хапає в обiйми Рудi й крутить ним по залi. Труда сердито ловить його за руки й благає всiх спинити " скаженого".

– У доктора ж Штора нога була зламана! Максе! Годi, я вам кажу! Чуєте: нога! В Рудi нога!

Ах нога? Правда! Ух, чор-рт, дiйсно ж нога!

– Рудi, ради бога, прости! Панове, фотель-трон! Рудi, сюди, голубчику, сюди.

Рудi всаджують у глибокий спокiйний фотель, а самi всi лягають круг нього на килимi.

– Тепер тихо! Рудi, говори! Все докладно, вiд самого початку. Де, як, коли – все-все. Тiле, ви матимете кару на пiдставi другого параграфа конституцiї. Кларо, заспокойте ви цього екс-детектива! Рудi, ти не думай, ради бога, що ти зйов попав до божевiльнi. Ми це так iз радостi, а звичайно буваємо трохи тихiшi. Ну, починай!

Рудi замiшано загрiбає волосся й оглядає поверненi до нього вгору смiхотливi, привiтнi, чекаючi обличчя. Та йому, власне, нема чого розповiдати. От у них є далеко бiльше.

– Нi, нi, спочатку ти, а потiм ми!

– Та й у нас теж нема чого.

– Наше розповiдання теж коротке буде!

– Тихо, панове! Ну, Рудi!

Немає ради, мусить Рудi розповiдати. Але, дiйсно, його оповiдання виходить зовсiм коротеньке. Та й що там цiкавого? Упав, зламав ногу, лежав. Тут цiлий Берлiн, цiлий свiт упав i лежить. I що зламав – тiльки ногу чи всього себе, от це цiкаво, от це Рудi хотiв би почути.

– О, в такому разi слово належить людинi Шпiндлеровi. (Май на увазi. Рудi, – всi чини, титули й таке iнше скасованi. Тепер є тiльки людина, тварина й рослина). Отже, людина Шпiндлер має слово, бо колись, у минулiй ерi земної планети, вiн приладнував свiй мозок до витвору теорiй i легко може зробити всякий прогноз. Людина Шпiндлер, ваше слово!

Збоку Рудольфових нiг чується задумливе бурмотiння:

– Власне, чи можна ще Шпiндлера залiчити до категорiї людини?

Шпiндлер стає на колiна, важно поправляє розбитi окуляри й нахиляється.

– Людино Гане, хоч ви дiйсно маєте прiзвище, яке дає пiдставу сумнiватися щодо вашого права на назву людини, але я тепер не хочу знiмати цього спiрного питання. Одначе, оскiльки мiй спосiб зносин iз людьми поки що носить усi ознаки так званої людської мови, я прошу паважне зiбрання не заглиблюватися у зачеплене людиною Ганом питання й перейти над ним до порядку дня.

Вiн поважно вiдсуває на зiбране в ряснi зморшки чоло одноокi окуляри й серйозно, строго оглядає всiх. I доктор Рудольф не може розiбрати, чи вiн, дiйсно, поважно говорить, чи глузує; а як глузує, то з кого: з доктора Рудольфа, невдалого, жалюгiдного " трiумфатора", чи з себе, чи з усiх людей?

– Отже, увага, панове! Чи то пак – iстоти! Високоповажний наш великий учений питання поставив хоч не науково ясно, але по-мистецьки виразно…

Доктор Рудольф зiщулено червонiє: розумiється, це глум iз нього.

– Що… Що зломив собi свiт? На пiдставi того маленького факту, який ми маємо щастя в даний момент спостерiгати в цiй чудовiй залi, а саме – що ми, не зовсiм божевiльнi iстоти {я не кажу " люди", бо це ще спiрне питання, i я тримаюсь зовсiм iншої теорiї), що ми зранку покотом лежимо на пiдлозi й приємно фiлософуємо, на пiдставi цього вже факту ми можемо з певнiстю сказати, що щось таке зламалось у нас чи в усього людського колишнього свiту – це все одно. Що ж зламалось, мої високоповажнi iстоти?

Шпiндлер гумористично-гордо закидає пуделячу голiвку догори и з пафосом досвiдченого оратора робить паузу.

Iстоти чекають iз таким лiнивим вибачливим усмiхом, з яким чекають глядачi багато разiв чуваного ними, улюбленого актора-комiка.

– Зламалася, мої iстоти, вiсь, на якiй крутився вiз необхiдностi. Вiз перекинувся – i людство гепнуло з царства конечностi в царство свободи.

– Х-хе!

– Одначе!

– Умгу! Дякуємо красненько!

Шпiндлер зручнiш складає ноги по-турецькому.

– Так, мої iстоти, в царство свободи. Вашi посмiшки й вигуки, не забарвленi захватом, доказують тiльки те, що процес гепання був не зовсiм повiльний, i ваша психiка ще не зовсiм приладналася до нового стану. Одначе, що ж це за стан, мої дорогi cпiвicтоти?

– От власне!

Шпiндлер поправляє окуляри й строго по черзi обводить чекаючi обличчя, немов перевiряючи самого себе.

– Моя гiпотеза щодо цього, мої любi спiвiстоти, здається вашим мозкам, ще не зовсiм звiльненим од людського способу думання, трохи… смiливою. Одначе я берусь довести її математично.

– Будь ласка! Тiльки швидше.

– Швидкiсть не завсiгди ознака iстини. Отже, моя гiпотеза проста й ясна! наш теперiшнiй стан є стан… богiв. Ми стали богами, мої iстоти! Дозвольте поздоровити вас!

Шпiндлер поважно й серйозно хитає всiм голiвкою.

– I вас також!

– Бр-раво, Шпiндлере!

– Дякуємо!

– Генiальна гiпотеза!

Але Шпiндлер не задовольняється цими висловами признання своєї гiпотези. Вiн пiдносить руку й просить уваги.

– Панове, вашi надмiрно веселi вигуки все ж таки доказують, що ви ще не зовсiм перейшли з одного стану в другий. Але що ви – боги, то вигукуйте – не вигукуйте, а це так. I я серйозно, цiлком серйозно, панове, вам повторяю, що ми – боги. Без нiяких жартiв i дотепiв.

– Шпiндлерчику, ради бога, не лякайте!

– Богам, колего, не личить лякатися, i постарайтеся позбавитися цього людського пережитку. Тим паче, що страшною нiчого, як виявляється, в божеському станi немає. Мої панове, ви зволите все ж таки смiятися. Я ж вам без смiху ще раз заявляю, що наш стан iнакше, як станом богiв, визначити неможливо. I я це вам зараз математично доведу.

– О, будь ласка!

– Зараз. Прошу уваги.

Кудлатий пудель у позi Будди на мент приплющує очi й зараз же розплющує їх. I знову доктор Рудольф не знає, чи жартує вiн, чи серйозно говорить, i коли жартує, то з кого.

– Як вам вiдомо, мої дорогi спiвiстоти, речi найкраще пiзнавати з порiвняння. Правда? Отже, зробимо маленьке порiвняння мiж богами, людьми й нами. Вiзьмiмо, наприклад, таку форму буття людей, як громада. В людей ця форма iснування в цiлiй iсторiї людства була така необхiдна, як кругла лiнiя лисини бога Гана. Людина – громадська тварина, так читали ми в усiх пiдручниках природознавства. Держава, класи, партiї, уряди, лiги, товариства – все це необхiднi вияви цiєї форми буття людини. Тепер я вас питаю чи чули ни коли-небудь про iснування держав, парламентiв, партiй, товариств i яких-будь органiзацiй у богiв? Та сама думка про це вважалася в людей за глум i образу релiгiї. I тепер питання, є в нас держава, партiї, парламенти чи якi-небудь органiзацiї? Я сподiваюсь, нiхто з нас не наважиться кинути образу нашому божеському становi й не буде насилувати дiйснiсть. У нас громади немає. Ми – iстоти безгромадськi, бездержавнi, безкласовi, безпартiйнi. Отже, ми – боги. Вiзьмiмо тепер другу рису. Як вiдомо з пам'яток старовини, в iстот, що називалися людьми, було так зване господарство: фабрики, банки, крамницi, бюро, грошi, векселi, акцiї й маса всяких iнших кумедних речей. Дозвольте спитати: в богiв коли-небудь було що-небудь подiбне? Нi в одного авторитета, досконально знайомого iз звичаями богiв, ви не зустрiнете нiякого натяку на господарство. Коли ще мiг би бути який-небудь сумнiв щодо акцiй i ренти, то щодо фабрик i майстерень нiякого сумнiву бути не може. Характеристична ознака богiв! нiчого не робити й годуватись нектарами чи амброзiями. I тепер прошу вас кинути погляд на наш стан чи не повна аналогiя iз станом богiв? Включно до нектару – сонячного хлiба? Нi? Чекайте, панове! Вiзьмiть ви ще одну найхарактеристичнiшу рису людини. Пам'ятки старовини нам доносять, що все свiторозумiння людей вiчно й скрiзь, усiма вiками, по всiй планетi стояло пiд знаком етичного дуалiзму – добра й зла, святостi й грiха. Для боротьби з грiхом у них iснували навiть цiлi органiзацiї фахiвцiв – жерцi, ченцi, армiї спасiння, професори теологiї й таке iнше: так само, як були цiлi органiзацiї професiйних грiшникiв – проститутки, злодiї, депутати. Все життя цих iстот було густо обтикане заповiдями, приписами, законами, правилами, судами, тюрмами, полiцiями. Все це мало захищати людство вiд злочинств i грiха. Порiвняйте ж тепер iз богами нi грiхiв, нi злочинств, отже, нi судiв, нi полiцiй, нi тюрем у них нiколи не було. А в нас? Будь ласка, знайдiть менi не то що в Берлiнi, а в усiй Європi чи Америцi хоч одного арештованого, хоч одного полiцiянта, хоч одну проститутку, злодiя чи депутата. Будь ласка! А потiм: усi протирiччя й контрасти людей, як, наприклад, владнiсть i пiдлеглiсть, зневага й пiдлесливiсть, гордiсть i пониження, нахабство й скромнiсть, честолюбнiсть i вiдреченiсть, шикування й злиднi, обман i простодушнiсть i тисячi всяких моральних станiв i рiзниць, тисячi причин страждання – все це нам цiлком чуже. Нi злочинств, нi чеснот ми не знаємо. Етичний дуалiзм людей нам абсолютно нi до чого. Ми стоїмо по той бiк добра й зла. Що таке грiх? Ми не розумiємо, що це таке. Молитва? Про що ми можемо молитися, хотiв би я вас запитати, мої дорогi колеги? Бої для нас став цiлком зайвий. I молитва, i бог, i релiгiя були потрiбнi людям, бо в них був грiх. Але в богiв немає нi грiхiв, нi молитов, нi релiгiї. Отже, дозвольте вас тепер спитати: хто ми такi?

– Свинi!

Вiдповiдь Гана така меланхолiйно поважна, така спокiйно переконана, точна й несподiвана, що боги, як петарди, вибухають реготом.

Кудлата голова пуделя ошелешено дивиться в бiк Гана крiзь розбитi окуляри. А Ган сумно хитає кому головою i твердо витримує погляд.

Доктор Рудольф, також iз увiчливостi посмiхнувцiись, дозволяє собi все ж таки спитати пана Шпiндлера, як довго може, на його думку, протягтися цей божеський стан i чи не можна б його якось трощки змiнити.

Пан Шпiндлер, заплющивши очi, крутить головою, на його думку, цей стан буде тягтися якраз; стiльки, скiльки iснуватиме на землi iстота, що колись називалася людиною. Вiн не бачить тих сил, якi могли б змiнити його. Нiяких, нiзвiдки – нi зсередини, нi зокола. Деякi наївнi люди (а таких багато серед колишнiх iнаракiстiв, комунiстiв, соцiалiстiв та навiть анархiстiв) пробували змiнити цей стан, умовляючи, пропагуючи, звертаючись до совiстi, гiдностi, культурностi й тому подiбних старих речей. Розумiється, їхнi спроби не мали нiякiсiнького успiху. Помилка цих наївних iстот у тому, що вони змiшують сучасну iстоту з колишньою людиною, приписуючи їй i совiсть, i гiднiсть, i культурнiсть, не розумiючи, що це – категорiї минулої епохи, витвiр минулих економiчних вiдносин. У сучасної iстоти…

Але тут Шпiндлер мусить замовкнути: десь чути глухий i сильний стукiт у дверi. Всi обличчя моментально з зовсiм iншим виразом – серйозним, дiловим i напруженим – повертаються в бiк грюкоту. Хто може стукати?! Знову наскок якихось богiв по зайвi подушки й одежу?

Ган гнучко й хижо схоплюється на ноги.

– Панове, до зброї! Дами, прошу вiдпустити ваших кавалерiв. Пане черговий, прошу пiти до дверей.

Пан черговий, цебто бог Шпiндлер, пiдводиться й слухняно виходить iз кiмнати, а боги кавалери неохоче й не дуже слухняно вiдриваються вiд дам i беруться до зброї: витягають iз кишень револьвери й оглядають їх.

Глухе буботiння за дверима холу. Грюкiт. Повiльнi кроки.

Черговий вертається з кувертою в руцi й надзвичайним здивованням на зарослому маленькому обличчi.

– Мої дорогi iстоти! Я боюсь, що в життя планети вриваються якiсь наївнi надприроднi реакцiйнi сили й хочуть завернути нас до стану людей. Загрозлива ознака цього в мене в руках. Це, як бачите, лист. Папiр, чорнило, адреса, – все, як було колись у людей. Ще бiльше: iстота, подiбна до нас, принесла цього листа й не вимагала вимiну за нього – нi подушки, нi кожуха, навiть хустки Спитала тiльки, чи тут такий i такий, оддала листа, ввiчливо вклонилась i пiшла.

– Але кому ж лист? Кому?

– Лист по-старинному адресований: " Пановi Максовi Шторовi". Письмо, скiльки я собi пригадую письмо людей, належить людинi жiночого полу.

Макс здивовано й швидко пiдходить до Шпiндлера й майже вихоплює з його рук листа. Всi пильно слiдкують за ним i всi бачать, як смуглявiсть його вкривається гарячою темнiстю, коли тiльки вiн прочитує адресу.

Бог Ган многозначно кашляє й зиркає на богиню Вайсiвну, яка зараз же байдуже вiдвертається вiд Макса. Труда ж, навпаки, не зводить iз нього чекаючих, похмурених очей.

Лист, видно, зовсiм коротенький – два-три речення й кiнець. Але Макс хмарнiє вiд них, в очах з'являється тривога, в руках поспiшнiсть – зовсiм не божi прикмети.

– Я, панове, мушу зараз же йти. Рудi, ти почекаєш мене тут чи, може, хочеш пройтися трохи зi мною?

Труда бере доктора Рудольфа пiд руку й суворо заявляє, що Рудi нiкуди не пiде. Коли Макс такий неделiкатний, що може ради якогось там листа покинути Рудi, то в iнших цього немає. Рудi лишиться тут i нiкого чекати не буде. Макс може собi йти куди хоче.

Але Макс такий неделiкатний, що навiть не дослухує Труди до кiнця, навiть не прощається з Рудi й швидко виходить iз зали.

Ган запихає револьвер у кишеню i спiдлоба зиркає на Шпiндлера.

– Хм! Хотiв би я знати, чи личить богам iз такою поспiшнiстю бiгати на любовнi побачення? Як ви гадаєте, боже Шпiндлере? Га?

Але боговi Шлiндлеровi не дають одповiсти: панна Вайсiвна рiшуче и бурно хапає його за руку й тягне до рояля Годi нiкчемних дебатiв i фiлософiй! Танцювати! Це – найрозумнi ше, що можна робити.

– Шпiндлере, гранте! Маленьку бiскаю!

Шпiндлер слухняно сiдає за рояль. Гойдливi, цинiчно без журнi звуки пiдхоплюють тiла, крутять їх по залi, вiдбиваються в томких вихилясах плечей, задiв, нiг Труду вiдривають од доктора Рудольфа, i вiн тихенько забивається в куток.

Як чудно и моторошно! вони вже не вiдчувають жаху свого становища. Вони подiбнi до людей, засуджених на смерть i звиклих до тюрми, до своїх камер, до самої думки про смерть. Яка в них прихована жалiсть до нього їм абсолютно не цiкаве все, що вони лишили там, за стiнами тюрми, але вони говорять про це тiльки з жалю до нього, новака.

Танцюють! Iнаракiсти, соцiалiсти, буржуї, артисти, обнявшися, сплiвшися в обiймах, перемiшавшися в одну купу розгарячених чакоханих тiл, виконують функцiю богiв.

Задихавшись, поправляючи чорно синi розгойданi танцем кучерi, пiдбiгає Труда.

– Рудi, тiкаймо! Ходiмте до мене. Я хочу вам так багато-багато сказати.

Рудi покiрно шкандибає за Трудою. Власне, що можна " багато багато" сказати? Але хiба не все одно? Мила Труда, вона скоса, так спiвчутливо, тепло зиркає на нього: бiдний новенький – вiн iще не звик до тюрми, йому тоскно, тяжко, всi порядки ще здаються йому такими страшними. Треба його розважити, заспокоїти, потiшити.

Ах, їй так страшно-страшно радiсно, що Рудi живий, здоровий, знайшовся. Всi так турбувалися, так тривожилися за нього. (От у цей фотель хай сяде Рудi, а вона приляже на канапцi – цi навiженi заморили її танцем). Коли вернувся спецiально посланий за ним лiтак i заявив, що доктор Штор вилетiв iще днiв п'ять назад на Берлiн, а милого, великого Штора все не було та й не було, всiх охопив жах. Але шукати далi вже не було змоги, бо настали такi подiї, що вiдсунули все Господи, що тут було! Коли б Рудi мiг був бачити, як усе катастрофiчне, вулканiчне, валилося, ламалося, рвалося! Залiзницi, електрика, водопровiд, телефон, пошта, трамваї моментально, майже в один день, спинились, як тiльки стало вiдомо, що скло вже є у всiх. Наче гасло таке було. А потiм! Теж наче хто дав гасло – всi кинулись на магазини, склади, банки. I ранiш бували випадки, але що вони в порiвняннi з цими! Як дерли грошi, як розкидали золото, дорогоцiнне камiння, якi оргiї, танцi, обiйми, бiйки були на вулицях. Увесь Берлiн був цiлий тиждень, як одна божевiльня! Якi сцени! Однi плачуть, другi регочуть, однi п'ють iз бочок вино, прощаються, другi б'ють їх, глузують. Один ювелiр мiльйонер упав у свойому магазинi на мiшок iз брильянтами, якi хотiв заховати, i так ридав над ними, що його мусили обливати пивом iз бочки. I всi ч клунками, з оберемками одежi, бiлизни, всяких речей, з вазами, книжками, рушницями. Хто що попав, то тяг додому. А потiм – розселення! Що це було! З центру, з небошкрябiв, з льохiв як рушила вся маса на вiлли, на будинки багачiв. Однi до себе чужi меблi перетягують, друї i з своїми меблями в друге помешкання їдуть. Той собi аероплана тягне, той конi, той автомобiль. (Але нi аероплани, нi автомобiлi вже нi в кого не працюють – нема чим рухати, всi матерiали вийшли, а нових нiхто не робить). Одне слово, це було щось надзвичайне. Мертенс iз свого палацу втiк. Тепер вiн живе разом iз своїм секретарем Вiнтером, має поганеньку кiмнатку й сам собi воду носить, а годується сонячним хлiбом. Нiхто його не чiпає, i нiкому вiн не цiкавий.

Ах, що це за часи були, цi кiлька тижнiв пiсля роздачi скла! Всi були п'яяi вiд сонячного хлiба.

Може, Рудi хотiв iз Максом пiти? Ну, добре. Але з Максом, видно, не можна йти – вiн, очевидно, на якесь любовне побачення покликаний. Одне слово, такий переворот, якого нi одна революцiя не зазнала. Розумiється, багато людей у горi й одчаї. Ах, люди в свиней, у богiв, у тварин поперетворювалися. Ну, i в богiв! Ну, i в тварин. Ну, i що ж тут такого страшного? Ах, загине цивiлiзацiя, порозвалюються мiста, людина повернеться в лiси й печери. Ну, а хоч би й так, то що? Чим оцi кам'янi тюрми кращi за печери? Нi повiтря, нi сонця, нi волi, нi спокою. А в печерах прекрасно! Вiльно, незалежно, небо, сонце, простiр. А чим колишнє людське життя було краще? Всi тiльки тим були зайнятi, щоб здобути грошей Грошi, грошi, грошi. I бiльше нiчого. I лицемiрство, i брехня, i об ман, i насильство. А тепер нiяких грошей не треба, i через те нема нiякої брехнi, обману, насильства. Всi живi, здоровi й ситi. I наплювать на все iнше. Правда? (Миле, наївне Страховище, йому страшенно хочеться потiшити Рудi, заспокоїти й переконати, що все – чудесно. А сама десь жахається, ридає з жаiю за минулим, проклинає).

Звичайно, подiї пiшли трохи не так, як гадалося, але хто знаь як було б краще. В кожному разi, Шпiндлер дiйсно свиня. Вiн iз своею гiпотезою богiв мiг би виступити iншим разом йому, розумiється, досадно на Сонячну машину, бо пою жiнка, ота мила блондинка, кохається з їхнiм товаришем Тiле. Вона Трудi все розповiла. Вони кохаються вже два роки, але до Сонячної машини вони боялися " зради" й мучилися. А тепер нiяких зрад немає – i вони нарештi можуть дати собi волю Звичайно, Шпiндлеровi боляче Але хто ж винен тут? Правда? А хiба сотням тисяч таких, як вони, Сонячна машина не дала щастя? Фрiда, наприклад, просто мало не збо жсволiла вiд захвату Вона того самого дня, як дiстала вiд Труди скло, покинула барона й полетiла з своїм аташе до Iталiї на бароновому лiтаку. Розумiється, яка-небудь принцеса Елiза лютує. Страшенно, мiж iншим, дивна iстота; з ненавистi до Сонячної машини не хоче чути iменi Рудi, а сама весь час надзвичайно хвилювалась, коли вiн пропав, кiлька разiв навiть сама приходила до Труди й сердилась, ну, просто-таки сердилась, що Каесем не мiг його знайти. Вона все ж таки дуже-дуже хороша, ця бiдненька принцесочка. Вона може бути така нiжна, дитяча, ясна, що аж дивно Господи, а Наделi? Та вони в такому були одчаї, що пропав Рудi. Ах, як досадно, що вони пропали. Здається, всi вони вирушили кудись на пiвдень.

⇐ Предыдущая 29 30 31 32 333435 36 37 38 Следующая ⇒