ЛІТЕРАТУРА

Лондар О.

студент 4 курсу ННІПСТ

СНУ імені Володимира Даля

Постановка проблеми. У нашому суспільстві незалежно від того, на якій стадії розвитку воно знаходиться, є люди, які потребують особливої уваги до себе. Це особи, що мають певні відхилення в фізичному, психічному та соціальному розвитку.

В умовах сьогодення в Україні, як і в більшості держав світу реалізується концепція інтеграції людей, що мають певні відхилення у здоров’ї, в суспільство. Одним із шляхів інтегрування людей з функціональними обмеженнями у середовище здорових людей є організація такого соціального оточення, яке формує поле міжособистісних відносин і задовольняє одну з важливих соціальних потреб – потребу в спілкуванні.

Дослідження свідчать, що однією з головних тенденцій життєдіяльності людей з особливими можливостями є обмеження комунікативних контактів, внаслідок сенсорної, моторної та соматичної депривації. Життя багатьох з них обмежується простором мешкання. Єдиний канал, який з’єднує інвалідів із зовнішнім світом, – це радіо, телебачення і телефонний зв’язок.

Почуття самотності, непридатності, покинутості, відсутність перспектив і сенсу життя зумовлюють виникнення симптомів інвалідності – нервових та емоційних розладів, психічних порушень.

Історично склалося, що соціальна робота та допомога інвалідам здійснювалася закладами охорони здоров’я. Проте, політика в галузі охорони здоров’я не врахувала того, що соціальне оточення могло бути причиною виникнення багатьох хвороб чи сприяло їх розвитку.

Виходячи з цього, існує реальна потреба в дослідженні даної проблеми

з позицій соціальної роботи, оскільки соціальним фахівцям відводиться провідна роль в роботі з клієнтами з обмеженими можливостями та їх сім’ями.

Мета дослідження: пошук шляхів вдосконалення роботи з людьми з бмеженими можливостями та їх сім’ями до активної адаптації їх у соціумі.

Виходячи з мети дослідження, необхідно виконати наступні завдання: ознайомлення з поняттям інвалідності, причинами її виникнення, категоріями і видами; вивчення особливостей спілкування з людьми з обмеженими можливостями та їх сім’ями; аналіз нормативно-правової бази державної допомоги людям з обмеженими можливостями та їхнім родинам; вивчення форм та методів державної допомоги в закладах системи соціального захисту населення, освіти, охорони здоров'я та соціальних служб для молоді; підготовка висновків та пропозицій щодо ефективності соціальної роботи та здійснення соціальної реабілітації з людьми з обмеженими можливостями.

Аналіз останніх досліджень та публікацій з проблеми дослідження. Даною проблемою займаються науковці з соціальної роботи, соціальної педагогіки, спеціальної та корекційної педагогіки, дефектології, соціології, психології: Р. Кравченко, О. Ярська-Смирнова, Е. Наберушкіна, Л. Акатов, Н. Назарова, О. Холостова, В. Зайнишев, В. Курбатов, А. Капська, О. Безпалько, Р. Вайноли, Л. Виготського, Н. Бастун, А. Обуховської, А. Гонєєв, Н. Ліфінцев, Н. Ялпаєв, Л. Шипіцина та інші.

Практичне значення дослідження полягає в наступному. В умовах сьогодення в Україні, як і в більшості держав світу реалізується концепція інтеграції людей, що мають певні відхилення у здоров’ї, в суспільство. Згідно цієї концепції ці люди є рівноправними членами суспільства, які мають певні обмежені можливості.

І тому проблема відношення до людей з обмеженими можливостями стає все більш актуальною у зв’язку з тим, що спостерігається стійка тенденція до збільшення таких осіб. Тому вона потребує планомірних соціальних рішень.

Результати дипломного дослідження створюють можливість для майбутніх соціальних працівників надавати кваліфіковану допомогу людям з обмеженими можливостями та їх сім’ям.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до визначень суті інвалідності проектується соціальна реабілітації дитини з функціональним обмеженням. Реабілітація передбачає діагностику розвитку дитини з метою своєчасного забезпечення сім'ї спеціальною допомогою відразу ж після появи у неї перших ознак відхилення у розвитку.

1. Реабілітація у всіх її видах є результатом впливу на особистість, її окремі психічні і фізичні функції.

2. Реабілітація наступний етап після адаптації. Якщо адаптація розглядається як пристосування з використанням компенсаторних здібностей, то реабілітація — відношення, активізація особистості. Отже, потрібна опора на адаптивний апарат (фізіологічний, психологічний, біологічний, соціальний).

3. Реабілітацію дитини не можна розглядати при відмежуванні її від сім'ї, яка зобов'язана сприяти розкриттю реабілітаційних можливостей.

4. Соціальна реабілітація — неперервний, але обмежений за часом процес, протягом якого повинні з'явитися нові якісні характеристики дитини.

5. Соціальну реабілітацію не потрібно розуміти як абстрактну категорію, вона має свою спрямованість: специфіку для кожного вікового етану.

Аналізуючи різні думки щодо ставлення до дітей з обмеженими можливостями, доцільно виокремити ті аспекти життєдіяльності дитини, які є найбільш значущим для розкриття реабілітації як соціального процесу.

1. Ставлення до дефекту дитини. Воно може проявлятися в таких категоріях, як усвідомлення (повне, часткове) чи не усвідомлене, сприйняття чи несприйняття (дитиною), пригніченість (стан), адаптація чи дезадаптація, депривація тощо.

Зазначені категорії не є стабільними і піддаються змінам відповідно до рівня розвитку особистості, до того ж ставлення до власного дефекту обумовлене ставленням людей, що оточують дитину як індивіда й особистість.

2. Становище в сім'ї. Тут найбільш поширеними можуть бути категорії стійкості чи нестійкості, доброзичливості чи відчуження, гіпертоніки чи гіпоопіки (недостатня увага), афективність (надмірність батьківського роздратування, незадоволення тощо), авторитарність виховання, гіперсоціальність (спроба будувати виховання за певною схемою), примус, репресія тощо.

Таким чином, за сукупністю причин і факторів, які викликають сімейне благополуччя чи неблагополуччя, визначальним є стан міжособистісних відносин і традиції виховання в сім'ї.

3. Навички самообслуговування. У даному випадку спектр опису в категоріях є досить широким і багато в чому пов'язаний з понятійним апаратом дитячої, вікової, і педагогічної психології. Сюди входять предметна діяльність, маніпулювання, дії, зона найближчого розвитку, уміння, навчання, наслідування, звички тощо.

Прояви особистості дитини у сфері само облаштування досить різноманітні. Одним із важливих індикаторів тут є можливість опосередкування, самостійного регулювання своєї поведінки.

Розвиток навичок самообслуговування займає особливе місце у вихованні і соціалізації. Зокрема, враховується той фактор, що у всіх дітей з відхиленнями у розвитку досить важко формується дрібні ручні навички — дрібна моторика, координація рухів і орієнтація у просторі.

Зона реабілітації включає в себе навчання навичкам довільно брати й опускати предмети, перекладати їх із руки в руку, затрачати зусилля відповідно до розмірів предмету, ваги і форми. Цей факт відображається в тих категоріях, які використовуються для характеристики рівня самообслуговування дітей з обмеженими можливостями.

4. Рухова активність. Цей аспект реабілітаційної діяльності є досить важливим для всіх категорій дитячої інвалідності, але вона є удвічі значущою для дітей, котрі страждають дитячим церебральним паралічем (ДЦП). Тому головним категоріями для цієї групи можна назвати корекційні фізичні вправи, руховий режим, корекція помилкових установок опорно-рухового апарату (кінцівок, частин позвоночного ствола та інші), подолання слабкості (гіпотрофія, атрофія), окремих м'язових груп, поліпшення рухливості у суглобах (профілактика або розробка контрактур), розвиток предметно-маніпулятивної діяльності рук (пальців рук) та інші.

Звертаючи увагу на одну із досить важливих особливостей рухового розвитку дітей, можна здійснити сильний вплив на їхній загальний розвиток, а також і на соціальну реабілітацію в цілому. Це має вплив і на формування мовлення, психіки, інтелекту, таких аналізаторних систем, як зорова, слухова, тактильна, а також, у широкому розумінні, на їхню поведінку. Все це свідчить про те, що сфера рухової активності вбирає в себе додаткові категорії, які описують:

а) розвиток мови за допомогою рухів — поєднання звуків і рухів, звуконаслідування, звукове забарвлення руху, рольовані рухливі ігри, ритмізація рухової діяльності, дрібна моторика тощо;

б) формування в процесі фізичного виховання просторових і часових уявлень типу: далі-ближче, вище-нижче, зліва-справа, більше-менше, багато-мало, швидко-повільно, часто-рідко та інше;

в) вивчення у процесі реабілітаційної діяльності на заняттях з фізичної культури матеріалів різних фізичними властивостями, що пов'язано з категоріями важкий-легкий, гладкий - шорохуватий, пластичний-крихкий тощо.

5. Пізнавальна активність. У першу чергу, вона пов'язана зі стимуляцією сенсомоторного розвитку дитини. Розвиток сенсомоторних функцій у поєднанні з емоційно-позитивним спілкуванням дитини служить основною формування всіх психічних функцій, які представлені в категоріях: мова, увага, цілеспрямована діяльність, емоційна реакція, комплекс оживлення, мислення, уявлення та інші.

Специфіка сенсомоторного виховання дитини з відхиленнями у розвитку спрямована на одночасний розвиток органів почуття і моторики дитини. У випадку розладу опорно-рухового апарату (ДЦП) реабілітаційне середовище навине враховувати правильність розміщення тіла, голови, рук, ніг, що пов'язано з такою категорією, як поза.

Досить часто у дітей, котрі відносяться до групи ДЦП, зустрічається порушення формування однієї з важливих сенсомоторних функцій — фіксація зору на одному й тому ж предметі. У свою чергу це пов'язано з такими психічними категоріями, як зорова зосередженість і стеження за предметом, а у випадку прояву в дитини позитивних емоцій — з першими голосовими реакціям.

На наступному етапі відбувається навчання дитини групуванню і зіставленню, що також закріплюється у відповідних категоріях. Якщо всі навички формуються у здорової дитини на третьому році життя, то у хворої — значно пізніше. Особливо важко відбувається процес оволодіння кольорами, який досить довго співвідноситься з предметом.

Не менш важливим є навчання диференціювати форму предмета — круг, квадрат, куб, кульку та їх розміри. Виконуючи різноманітні завдання, діти навчаються фіксувати увагу на тотожності і відмінності, оволодівають категоріями " такий", " не такий", " однаковий", " різний", " великий", " маленький" тощо.

6. Соціальна активність. Дане поняття розуміється як складна динамічна функціональна система, яка характеризується сімейно-побутовою, комунікативно, суспільно-трудовою діяльністю, проявом духовних і фізичних здібностей людини в гармонії з соціальним середовищем, природою. Вона включає чималу кількість категорій медичної, валеологічної, екологічної спрямованості: гігієна, здоровий спосіб життя, профілактика, превентивний характер соціальної роботи, відносини з природою, забруднення навколишнього середовища, урбанізація, генетичні зміни, інвалідизація, соціум, діагностика та ін.

Таким чином, в категорії галузі соціальної активності ми закладаємо ідею про те, що хвору дитину не можна розглядати поза сім'єю і середовищем. Це ще раз дозволяє підкреслити, що збереження і розвиток інтелектуального, творчого потенціалу, формування у дитини-інваліда здатності і готовності до самодопомоги у власному життєзабезпеченні є важливим аспектом процесу соціальної реабілітації, що відображається в категорії поняття соціальної активності.

З метою оптимального вирішення проблеми соціального захисту і підтримки дітей з обмеженими функціональними можливостями УДЦССС, Державний комітет у справах сім'ї та молоді, а також Державним інститутом проблем сім'ї та молоді було проведене соціологічне дослідження " Соціальна адаптація дітей та молоді з функціональними обмеженнями". Дане дослідження дозволило виявити основні соціальні проблеми, з якими стикаються діти і молодь з функціональними обмеженнями та їхні батьки, які виховують таку категорію дітей, окреслити можливі шляхи удосконалення процесу вирішення проблем даної групи дітей і молоді.

Висновки, яких ми дійшли дослідження після проведення опитування методом анкетування респондентів трьох категорій, показали, що основні проблеми дітей і молоді з функціональними можливостями зосереджені у 7 основних сферах:

ü матеріальне забезпечення (різниця між реальним прожитковим мінімумом і встановленими виплатами по інвалідності, брак реалізації встановлених законодавством пільг і нестача деяких додаткових, недостатність безкоштовного забезпечення технічних і медичними засобами лікування, реабілітації, компенсації вад і захворювань);

ü медичне обслуговування (недостатня кількість і якість послуг безкоштовного лікування, а також профілактики, реабілітації і ранньої діагностики, брак спеціалізованих закладів і кваліфікованих фахівців, особливо в невеликих поселеннях, нестача заходів щодо оздоровлення і санаторного лікування, зокрема брак путівок для дітей з батьками);

ü психологічна допомога дітям і батькам (нестача відповідних осередків і фахівців, матеріально-технічного та інформаційно-методичного забезпечення інноваційних методів роботи);

ü освіта і професійне навчання (нестача спеціальних груп у дитячих садках і спеціальних класів у загальноосвітніх школах, спеціальних шкіл, особливо в малих поселеннях, недостатня якість надомного навчання і спеціальної підготовки педагогів, що його здійснюють, недостатність закладів професійного навчання і можливостей безкоштовного продовження освіти);

ü працевлаштування дітей і батьків (невиконання законодавчих квот щодо працевлаштування, нестача спеціальних робочих місць, прийнятного режиму і умов праці, брак можливостей надомної праці, спеціалізованих підприємств, недостатність зусиль Державної служби зайнятості);

ü спілкування, заняття улюбленими справами (нестача осередків - клубів, денних центрів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями —спеціалізованих служб ЦССМ, творчих майстерень тощо, інноваційних форм роботи — груп взаємодопомоги, спеціальних змін в таборах відпочинку тощо, інших форм роботи державних і громадських організацій, які займаються проблемами інвалідності);

ü підготовка дітей і молоді до самостійного життя (нестача центрів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної реабілітація дітей та молоді з функціональними обмеженнями — спеціалізованих служб ЦССМ, закладів професійної орієнтації і навчання, діяльності щодо сприяння працевлаштуванню, створення спеціалізованих служб знайомств тощо);

ü вільне пересування (невиконання вимог законодавства щодо пристосування будівельних споруд і транспорту до потреб людей з функціональними обмеженнями, певна нестача транспортних пільг).

Зважаючи на те, що і Державний центр ССМ, і місцеві реабілітаційні центри ставлять собі за мету створити всі можливі умови, щоб допомогти дітям інтегруватися в новий соціум, у суспільство, важливо було звернути увагу на одну із проблем, яка стосується, перш за все, дітей — форма і місце навчання. Причому особливий інтерес викликають відповіді самих дітей з функціональними обмеженнями (паралельно проводилося опитування їхніх батьків і експертів).

Серед функціональних характеристик сімей, які мають дітей з обмеженими можливостями, на пашу думку, найбільш значущими є такі:

1) матеріальне забезпечення сімей;

2) психологічний клімат в сім'ї;

3) загальна культура сім'ї;

4) реабілітаційна культура сім'ї;

5) реабілітаційна активність;

6) ставлення до патології дитини.

З метою виявлення особливостей сім'ї, окрім структурних і функціональних характеристик, важливі також індивідуальні особливості її членів. До них відносяться: соціально-демографічні, фізіологічні, психологічні, патологічні звички окремих членів сім'ї, а також характеристика дитини, вік, рівень фізичного, психічного, мовного розвитку, інтереси, здібності, освітня установа, яку вона відвідує, рівень навчання і спілкування, наявність поведінкових відхилень, патологічні звички, мовленнєві і психічні відхилення.

У своєму аналізі ми спиралися не лише на власні спостереження, а й на результати досліджень, проведених Державним центром соціальних служб для молоді у 2002 р., які показали, що 90% сімей вважають реабілітацію дитини своїм обов'язком, при цьому активну роль відводять собі 60% із них, тобто простежується настанова на активну участь у реабілітації дитини. Водночас 62% сімей, які мають дітей з обмеженими функціональними можливостями, очікують допомоги від держави. Для них ідея незалежного життя ще не стала пріоритетом.

Висновки. Отже, керуючись принципами незалежного життя, ідеями компенсаторного розвитку, гуманістичними цінностями людського життя, володіючи знаннями її уміннями із різних галузей науки (медицини, гігієни, психології, педагогіки, права), сім'я спроможна з успіхом вирішувати різні проблеми, які постають перед нею: економічні, психологічні, педагогічні та ін. Можна сказати, що саме реабілітаційна культура є важливим засобом підвищення внутрішніх адаптивних можливостей сім'ї.

Подібна тенденція простежується, коли мова йде про реабілітаційну активність, яку можна характеризувати як зусилля всіх членів родини, спрямовані па оздоровлення, розвиток, соціалізацію дітей.

Реабілітаційна активність передбачає:

· активність у пошуках джерел медичної допомоги (своєчасність, послідовність і ретельність у виконанні методичних рекомендацій, підтримка регулярних контактів з оздоровчими установами);

· активність педагогічних зусиль сім'ї (спрямованість на всебічний розвиток дитини з функціональними обмеженнями, пошук і реалізація її компенсаторних можливостей, самостійне оволодіння методиками, необхідними для розвитку і корекції дитини);

· власне соціальну активність сім'ї, її наполегливість у пошуках джерел матеріальної і моральної підтримки через утворення груп самодопомоги, прагнення сім'ї ефективно розв'язувати конфліктні ситуації, віддавати перевагу стратегії " переможця" перед пасивною позицією " жертви".

Сім'ї з високою реабілітаційною активністю цілеспрямовані, послідовні, винахідливі і наполегливі у своїх діях. Вони готові відшукувати і використовувати всі можливості для поліпшення становища дитини. Висока активність – це незаперечна умова своєчасного й оперативного вирішення реабілітаційних завдань.

Варто звернути увагу на суперечності, які утворюються між настановою сім'ї па активну участь у реабілітації дитини і реальним рівнем реабілітаційної активності сім'ї, зрозуміти їхні причини.

Це можна пояснити не лише об'єктивним факторами (відсутність матеріальних ресурсів, віддаленість необхідних послуг від місця проживання тощо), але й суб'єктивними факторами (низькою реабілітаційною культурою сім'ї, деструктивним ставленням до дитини).

Ставлення до дитини з обмеженими функціональними можливостями – це одна із характерних ознак поведінки її членів сім'ї. Так само, як і реабілітаційна культура та реабілітаційна активність, вона визначає потенціал сім'ї у процесі розвитку и оздоровлення дитини.

Ставлення до дитини – не адекватна адаптація сім'ї до її стану здоров'я, що передбачає такі погляди і дії:

· стан дитини (певні патології) не повинен ставати причиною неврозоподібних, депресивних станів членів сім’ї;

· рівень вимоги і контролю не повинен бути заниженим чи завищеним з появою даної проблеми;

· увага сім'ї має зосереджуватись не па проблемі, а на дитині, на її потребах і розвитку, шляхах вирішення саме в даній ситуації;

· хвороба дитини має сприйматися не як перешкода й обмеження, а як нова умова й інші можливості у порівнянні із загальноприйнятими.

Головною метою таких сімей є пошук шляхів соціальної компенсації наявних відхилень, розвиток здібностей дитини, терпіння і підтримка у будь-яких ситуаціях та починаннях. Це сприяє тому, що дитина швидше адаптується до стану, а відтак – і до соціуму.

Конструктивне ставлення батьків до своїх дітей з обмеженими функціональними можливостями – це ще й результат емоційної адаптації, коли батьки розумом і серцем сприймають хворобу своєї дитини. Звичайно, на цьому етапі можливі зриви, критичні моменти, однак батьки уже встигають виробити у себе позитивні настанови стосовно дитини, що дозволяє їм формувати у себе такі навички, які допомагають планувати її майбутнє.

У цій ситуації батьки дотримуються таких настанов:

· хвороба буде відступати, здавати свої позиції і не заважатиме дитині знайти місце у житті;

· наша дитина, як і інші діти, – унікальний витвір природи, хвороба дитини – її частина, тому потрібно не лише боротися з нею, а й вчитися з цим жити;

· ми будемо використовувати всі можливості, щоб допомогти дитині розвивати здібності, наділені природою;

· ми нічого не чекаємо від дитини, а уважно спостерігаємо, які паростки проб'ються, щоб разом із дитиною виплекати із них дерево.

З метою визначення ставлення батьків до дитини можна запропонувати тест " Моя дитина".

Отже, у разі необхідності розвитку реабілітаційної активності батьків предметом діяльності соціального педагога чи соціального працівника є ситуативно-рольова адаптація членів сім'ї, а змістом соціально-педагогічної діяльності у реабілітації цих сімей є проектування заходів, спрямованих, з одного боку, на зміни суспільства у ставленні до інвалідів, а з другого – на підвищення активних можливостей, актуалізацію внутрішніх ресурсів сім'ї шляхом реалізації таких соціальних функціональних завдань:

· корекція ставлення до дитини;

· сприяння формуванню реабілітаційної культури сім'ї;

· підвищення реабілітаційної активності сім'ї і дитини.

ЛІТЕРАТУРА

1. Безпалько О., Едель С. Підготовка волонтерів до роботи з дітьми обмежених функціональних можливостей / Методичні рекомендації. // За ред. А. Й. Капської. – К.: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2001.

2. Борщевська Л. В., Зіброва А. В., Іванова І. Б. На допомогу батькам, що мають дітей з особливими потребами. – К., 2010.

3. Виховання дітей з особливими потребами в сім’ї / Упоряд. І. Б. Іванова. – К.: УДЦССМ, 1998. – 84 с.

4. Вознюк Л. М., Климчук Н. Б. Мерленко І. М., Петрович В. С. Дитячий церебральний параліч: поради батькам і педагогам. – Луцьк, 2002. – 74 с.

5. Деякі питання соціальної реабілітації та адаптації молоді з особливими потребами. – Луганськ, 2011. – 34 с.

6. Єременко І. В., Тєлєх І. В. Деякі питання соціальної реабілітації та адаптації молоді з особливими потребами. – Луганськ, 2011.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 678 Следующая ⇒