Крихта льоду 2 страница

— У містечку ще балакають про василіска, мосьпане відьмаче, а ти вже до дракона придивляєшся, як бачу, — сказав він тихо. — Цікаво, аж настільки потрібна тобі готівка чи заради розваги вбиваєш ти створіння, яким загрожує вимирання?

— Дивна цікавість, — відповів Ґеральт, — з боку того, хто стрімголов мчить, аби встигнути випотрошити дракона, вибити йому зуби, такі цінні при виготовленні чародійських ліків і еліксирів. Чи це правда, мосьпане чародію, що зуби, вибиті у живого дракона, найкращі?

— Ти упевнений, що я для того туди їду?

— Я упевнений. Але тебе вже хтось випередив, Доррегараю. Перед тобою устигла проїхати твоя конфратерка із ґлейтом, якого ти не маєш. Чорноволоса, якщо це тебе цікавить.

— На чорному коні?

— Кажуть, що так.

— Йеннефер, — сказав, насупившись, Доррегарай.

Відьмак непомітно здригнувся. Запанувала тиша, яку перервала відрижка майбутнього сотника.

— Нікого… без ґлейту…

— Двісті лінтарів вистачить? — Ґеральт спокійно витягнув з кишені капшук, отриманий від товстого війта.

— Ґеральте, — загадково усміхнувся Три Галки, — ти все-таки…

— Вибачаюся, Борху. Прикро мені, що не поїду із вами до Генґфорсу. Може, іншим разом. Може, ми ще зустрінемося.

— Нічого мене не тягне до Генґфорсу, — повільно сказав Три Галки. — Зовсім нічого, Ґеральте.

— Сховайте той мішок, пане, — сказав грізно майбутній сотник. — Це звичайний підкуп. Навіть за триста не пропущу.

— А за п’ятсот? — Борх вийняв свого капшука. — Сховай мішок, Ґеральте. Я заплачу мито. Це мене почало розважати. П’ятсот, пане солдате. По сто за голову, враховуючи моїх дівчат як одну чарівну штуку. Як воно?

— Ой-єй-єй, — забідкався майбутній сотник, ховаючи під куртку капшук Борха. — Що я королю скажу?

— Скажеш йому, — відповів Доррегарай, випрямляючись і витягаючи з-за пояса оздоблену паличку зі слонової кістки, — що страх тебе обійняв, як ти це побачив.

— Що, пане?

Чародій махнув паличкою, крикнув закляття. Сосна, що росла на скалі над берегом, спалахнула, вся, миттєво, від землі до верхів’я вкрившись шаліючим полум'ям.

— На коней! — Любисток, зриваючись із землі, закинув за спину лютню. — На коней, панове! І пані!

— Запору геть! — заревів до алебардників бородатий десятник, який мав великі шанси стати сотником.

На мосту, за заслоном, Вея натягнула віжки, кінь затанцював, забив копитами по колодах. Дівчина, метляючи кісками, крикнула пронизливо.

— Слушно, Веє! — крикнув у відповідь Три Галки. — Далі, мосьпани, на коней! Поїдемо по-зерріканськи, із гуркотом і свистом!

— Ну й гляньте, — сказав найстарший з Рубайл, Богольт, величезний і масивний, наче стовбур старого дуба. — Нєдамір не прогнав вас на всі чотири боки, прошу мосьпанство, хоча я був упевнений, що, власне, так він і зробить. Що ж, не нам, худорідним, ставити під сумнів королівські рішення. Мостіть собі лігвища, хлопці. А так, між нами, відьмаче, про що ти з королем балакав?

— Ні про що, — сказав Ґеральт, зручніше спираючись спиною на підтягнуте до вогню сідло. — Він навіть із намету до нас не вийшов. Вислав тільки свого фактотума[8], як там його…

— Ґилленстерна, — підказав Ярпен Зігрін, кремезний бородатий Гном, вкочуючи у вогонь величезний смоляний пеньок, якого притаскав із хащів. — Надутий молодик. Свиня годована. Ми як приєдналися, то прийшов, носа задер до самого неба, фу-фу, пам’ятайте, каже, Гноми, хто тут командує, кого тут слухатися належить, тут король Нєдамір наказує, а слово його — закон, і всяке таке. Стояв я, слухав і думав собі, що накажу своїм хлопцям повалити на землю та й обісцю йому плащ. Але вирішив — най йому, знаєте, знову балачки пішли б, що Гноми злостиві, що агресивні, що сучі діти і що неможлива… як воно там зветься, холера… колокзистенція, чи як там[9]. І одразу знову десь був би погром, у якомусь містечку. Тож слухав я ґречно та головою кивав.

— Виявляється, пан Ґилленстерн нічого іншого й не вміє, — сказав Ґеральт. — Бо й нам він те саме сказав, і також довелося кивати.

— А як на мене, — відгукнувся інший з Рубайл, умощуючи попону на купу хмизу, — погано, що Нєдамір вас не прогнав. Люду тягнеться на дракона — аж страх. Мурашник цілий. Це вже не виправа, а на кладовище процесія. Я у тісняві битися не люблю.

— Та заспокойся, Ніщуко, — сказав Богольт. — Укупі ходити веселіше. Що ж ти, на драконів ніколи не ходив? Завжди на дракона тьма народу тягнеться, ярмарок цілий, справжній бордель на колесах. Але тільки гадина покажеться, то знаєш же, хто у полі лишиться. Ми, й ніхто інший.

Богольт замовк на хвильку, солідно ковтнув із великої, обплетеної лозою пляшки, гучно відшмаркався, відкашлявся.

— Інша справа, — продовжував, — практика показує, що часто лише після убивства дракона й починається потіха та різанина, а голови, наче груші, летять. Допіру коли скарбницю ділять, мисливці один одному межи очі скачуть. Що, Ґеральте? Га? Маю рацію? Відьмаче, до тебе говорю.

— Відомі мені такі випадки, — сказав відьмак сухо.

— Відомі, кажеш. Напевне, з чужих слів, бо не чув я, щоб ти коли на драконів полював. Скільки живу, не чув, аби відьмак на драконів ходив. Тим дивніше, що ти тут з’явився.

— Правда, — процідив Кеннет, прозваний Пильщиком[10], наймолодший з Рубайл. — Дивно воно. А ми…

— Зачекай, Пильщику. Я зараз говорю, — перебив Богольт. — Зрештою, довго патякати наміру не маю. Відьмак і так уже знає, про що йдеться. Я його знаю, він мене знає, до цього часу дорогу ми один одному не заступали, і, сподіваюся, й надалі не станемо. Ну, бо зауважте, хлопці, що коли б я, наприклад, хотів відьмаку в його роботі перешкодити або здобич з-під носа захапати, то відьмак, з місця не сходячи, тією своєю відьмацькою бритвою мене хльоснув би — і був би в своєму праві. Я маю рацію?

Ніхто не погодився і не заперечив. Втім здавалося, ані до першого, ані до другого Богольту діла не було.

— Ага, — продовжив він, — укупі ходити веселіше, як я вже сказав. І відьмак може у компанії знадобитися. Місцина дика й відлюдна, а раптом вискочить на нас переляк, чи жеритва, чи стриґа, то може нам клопоту наробити. А буде Ґеральт поблизу, то не матимемо клопоту, бо то його спеціальність. Але дракон — то не його спеціальність. Вірно?

Знову ніхто ані підтвердив, ані заперечив.

— Пан Три Галки, — продовжив Богольт, передаючи пляшку ґному, — він із Ґеральтом, і це для мене достатня рекомендація. То хто вам заважає, Ніщуко, Пильщик? Може, Любисток?

— Любисток, — сказав Ярпен Зігрін, передаючи пляшку бардові, — завжди припреться, коли щось цікаве діється, і всі знають, що він ні зашкодить, ні допоможе, ні маршу не затримає. Щось наче реп’ях на собачому хвості. Ні, хлопці?

«Хлопці», бородаті й квадратні Гноми, зареготали, трусячи бородами. Любисток зсунув капелюшка на потилицю й сьорбнув із пляшки.

— О-о-о-ох, зараза, — застогнав, хапаючи повітря. — Аж голос відбирає. З чого гнали, зі скорпіонів?

— Одне мені не подобається, Ґеральте, — сказав Пильщик, беручи посудину в менестреля. — Те, що ти цього чаклуна сюди притягнув. Тут щось від чаклунів проходу вже немає.

— Правда, — підхопив ґном. — Слушно Пильщик каже. Той Доррегарай потрібен нам, як свині сідло. Маємо віднедавна власну відьму, шляхетну Йеннефер, тьфу-тьфу.

— Та-ак, — протягнув Богольт, чухаючи бичачий карк, з якого щойно зняв шкіряний ошийник, наїжачений сталевими шипами. — Чаклунів тут забагато, прошу мосьпанство. Рівно на двох забагато. І дуже сильно вони до нашого Нєдаміра пригорнулися. Гляньте тільки, ми тут під зорями, довкола вогню, а вони, прошу мосьпанство, у теплі, у королівському наметі змовляються вже, хитрі лиси: Нєдамір, відьма, чаклун і Ґилленстерн. А Йеннефер — найгірша. А сказати вам, про що вони змовляються? Як нас у дурні пошити, от про що.

— Й оленину жеруть, — втрутився похмуро Пильщик. — А ми що їли? Бабака! А бабак, питаю вас, що воно? Щур, і ніщо інше. То що ми їли? Щура!

— То нічого, — сказав Ніщука. — Скоро драконячого хвоста скуштуємо. Немає нічого смачнішого за драконячий хвіст, на вугіллі запечений.

— Йеннефер, — продовжував Богольт, — це паскудна, злостива і язиката баба. Не те що твої дівахи, пане Борху. Ці тихі й милі, о, гляньте, сіли біля коней, шаблі гострять, а проходив я повз, пожартував, то усміхнулися, зубки вишкірили. Так, у радість я їм, не те що Йеннефер — та крутить-вертить. Кажу вам, треба пильнувати, бо гівно буде з умови нашої.

— Якої умови, Богольте?

— Що, Ярпене, скажемо відьмаку?

— Не бачу протипоказань, — сказав гном.

— Горілки нема вже, — втрутився Пильщик, перевертаючи пляшку догори дном.

— То принеси. Ти ж наймолодший, прошу мосьпанство. А умову, Ґеральте, ми уклали, бо ми ж не найманці й ніякі там не платні пахолки, і Нєдамір нас на дракона не посилатиме, кинувши пару золотих під ноги. Правда — вона така, що ми із драконом впораємося без Нєдаміра, а Нєдамір без нас не впорається. А з того ясно випливає: хто більшого вартий, того й частка має бути більшою. Ми і постановили чесно — ті, хто у рукопашний бій піде й дракона завалить, бере половину скарбниці. Нєдамір, з огляду на рід і титул, бере чверть, у будь-якому разі. А решта, якщо будуть допомагати, поділять залишки — чверть — між собою, порівну. Що ти на це?

— А що на це Нєдамір?

— Не сказав ані «так», ані «ні». Але нехай він краще поводиться тихенько, молодик. Я ж казав, сам він проти дракона не піде, має покластися на фахівців, значить, на нас, Рубайл, і на Ярпена з його хлопцями. Ми, і ніхто інший, зустрінемо дракона на відстані меча. Решта, у тому числі й чарівники, якщо чесно допоможуть, поділять між собою чверть скарбниці.

— Окрім чарівників, кого ви зараховуєте до решти? — зацікавився Любисток.

— Усе ж не музик та віршомазів, — зареготав Ярпен Зігрін. — Зараховуємо тих, хто працює сокирою, а не лютнею.

— Ага, — сказав Три Галки, дивлячись на зоряне небо. — А чим працюють Козоїд і його набрід?

Ярпен Зігрін сплюнув у вогнище, щось пробурмотівши по-ґномськи.

— Міліція з Холопілля знає ці засрані гори й працює за провідників, — тихо сказав Богольт. — Тож справедливо буде допустити їх до поділу. Утім, із шевцем — трохи інша справа. Бачте, недобре воно буде, якщо хамство вирішить, що коли дракон з’явиться десь, то, замість того щоби слати за професіоналами, можна йому тихцем дати отруту — і далі борсатися у збіжжі з дівками. Якщо така процедура пошириться, то хіба жебрати нам доведеться. Що, ні?

— Правда, — додав Ярпен. — Тому, кажу вам, із тим шевцем має статися щось погане до того, як він, тягти його мати, до легенди потрапить.

— Якщо має статися, то станеться, — сказав впевнено Ніщавка. — Залиште це на мене.

— А Любисток, — підхопив Гном, — сраку йому в баладі обробить, на сміх підніме. Щоби були йому ганьба й сором на віки вічні.

— Про одне я забув, — сказав Ґеральт. — Є тут один, хто може вам усі плани поплутати. Який ні на які розділи та умови не піде. Я кажу про Ейка з Денесле. Ви із ним розмовляли?

— Про що? — проскреготів Богольт, палицею поправляючи колоди у вогнищі. — 3 Ейком, Ґеральте, не поговориш. Він на інтересах не розуміється або в домовленостях участі не бере.

— Коли ми під’їжджали до вашого табору, — сказав Три Галки, — ми його зустріли. Стояв навколішки на камінні, при повному озброєнні, і витріщався у небо.

— Він так постійно робить, — сказав Пильщик. — Медитує або молиться. Говорить, що треба так, бо йому богами наказано людей від зла охороняти.

— У нас, у Крінфріді, — буркнув Богольт, — тримають таких у хліву, на ланцюгу, й дають їм шматок вугілля, тоді вони на стінах дурню всяку малюють. Але досить уже тут про ближніх пліткувати, поговоримо про справи.

У коло світла безшелесно увійшла невисока, загорнута у вовняний плащ молода жінка із чорним волоссям, зібраним золотою сіточкою.

— Що воно так смердить? — запитав Ярпен Зігрін, удаючи, що не бачить її. — Наче сірка, ні?

— Ні. — Богольт, дивлячись убік, демонстративно потягнув носом. — Це мускус чи якісь інші пахощі.

— Ні, то хіба… — скривився Гном. — Ах! Це ж вельможна пані Йеннефер! Вітаємо, вітаємо!

Чародійка повільно обвела поглядом присутніх, на хвильку зупинивши блискучі очі на відьмаку. Ґеральт злегка усміхнувся.

— Дозволите присісти?

— Авжеж, авжеж, добродійко ти наша, — сказав Богольт і чхнув. — Сідайте отут, на сідлі. Кеннете, воруши жопою і подай чародійці сідло.

— Панове тут про справи, як я чую. — Йеннефер усілася, витягнувши перед собою зграбні ноги у чорних панчохах. — Без мене?

— Не насмілилися б ми, — сказав Ярпен Зігрін, — непокоїти таку поважну особу.

— Ти, Ярпене, — Йеннефер примружила очі, повертаючи голову до Гнома, — краще помовч. З першого дня ти наполегливо ставишся до мене, як до повітря, тож роби так і далі, не муч себе. Бо мене воно також не мучить.

— Та що це ви, пані Йеннефер. — Ярпен вишкірив у посмішці нерівні зуби. — Хай на мене кліщі наповзуть, якщо я не ставлюся до вас краще, ніж до повітря. Повітря, наприклад, я, буває, псую, на що з вами я б не наважився жодним чином.

Бородаті «хлопці» гучно розреготалися, але одразу стихли, побачивши синє світіння, яке раптом оточило чародійку.

— Ще одне слово, і від тебе зостанеться тільки зіпсоване повітря, Ярпене, — сказала Йеннефер голосом, у якому дзвенів метал. — І чорна пляма на траві.

— І справді, — кахикнув Богольт, розряджаючи тишу, що раптом згустилася. — Мовчи, Зігріне. Послухаємо, що має сказати нам пані Йеннефер. Вона тільки-но скаржилася, що ми тут без неї про справи говоримо. З того я роблю висновок, що вона має для нас якусь пропозицію. Послухаємо, прошу мосьпанство, що воно за пропозиція. Аби тільки не пропонувала нам, що сама, чарами, прикінчить дракона.

— А що? — Йеннефер підвела голову. — Вважаєш, що це неможливо, Богольте?

— Може, й можливо. Але для нас невигідно, бо, напевне, ти б зажадала тоді половину драконової скарбниці.

— Щонайменше, — сказала чародійка.

— Ну, то самі бачите, що то для нас невигідно. Ми, пані, бідні воїни, якщо здобич у нас повз ніс пройде, то голод нам в очі загляне. Щавлем та лободою живимося…

— На свята тільки бабак і трапляється, — втрутився Ярпен Зігрін сумним голосом.

— …воду криничну п’ємо. — Богольт хильнув з пляшки, і його аж трохи пересмикнуло. — Для нас, пані Йеннефер, немає виходу. Або здобич, або зимою під плотом замерзнути. А заїжджий двір — коштує.

— І пиво, — додав Нищавка.

— А також дівки, — розмріявся Пильщик.

— Тому, — Богольт подививсь на небо, — самі, без чарів і без вашої допомоги, ми дракона вб’ємо.

— Такий ти впевнений? Пам’ятай, що є межі можливостей, Богольте.

— Може, і є, але поки що я їх не зустрічав. Ні, пані. Повторюю, самі ми дракона вб’ємо, без жодних чарів.

— Особливо, — додав Ярпен Зігрін, — що чари ті, напевно, також мають свою межу можливостей, якої ми, на відміну від нашої, не знаємо.

— Ти сам до цього додумався, — запитала повільно Йеннефер, — чи хтось тобі підказав? Чи не через присутність відьмака у тому зацному гроні ви такі зарозумілі?

— Ні, — сказав Богольт, дивлячись на Ґеральта, який, здавалося, дрімав, ліниво витягнувшись на попоні, із сідлом під головою. — Відьмак нічого до цього не має. Послухайте, вельможна Йеннефер. Ми зробили королю пропозицію, але він не удостоїв нас відповіддю. Ми ж терплячі, до ранку почекаємо. Якщо король умову прийме, їдемо далі разом. Якщо ні — ми повертаємося.

— Ми також, — пробурчав ґном.

— Жодних торгів не буде, — продовжив Богольт. — Або пан, або пропав. Повторіть наші слова Нєдаміру, пані Йеннефер. А я вам ось що скажу — угода й для вас добра, і для Доррегарая, оскільки ви з ним домовитеся. Нам, майте на увазі, драконячий труп непотрібний, тільки хвіст його візьмемо. А решта — ваша буде, тільки бери-вибирай. Не пожаліємо вам ані зубів, ані мозку, нічого, що вам для чародійства потрібно.

— Авжеж, — додав Ярпен Зігрін, хихочучи. — Падаль для вас буде, чародіїв, ніхто її у вас не відбере. Хіба що інші стерв’ятники.

Йеннефер встала, закидаючи плащ на плече.

— Нєдамір не чекатиме до ранку, — сказала різко. — Він погоджується на ваші умови вже тепер. Всупереч, знайте це, моїм та Доррегараєвим порадам.

— Нєдамір, — поволі вицідив Богольт, — виявляє мудрість, дивну для такого молодого короля. Бо для мене, пані Йеннефер, мудрість — це, між іншим, уміння пропускати повз вуха дурні чи нещирі поради.

Ярпен Зігрін пирхнув у бороду.

— Інакше заспіваєте, — чародійка взялася в боки, — коли завтра дракон вас розхльостає, подірявить і потрощить кістки. Чоботи мені лизатимете і скиглитимете про допомогу. Як завжди. Якщо я добре вас знаю, якщо добре знаю таких, як ви. А я вас до нудоти знаю.

Вона відвернулася й пішла у темряву без слова прощання.

— У мої часи, — сказав Ярпен Зігрін, — чарівники сиділи у вежах, читали вчені книги й змішували всіляку мерзоту у тиглях. Не плуталися у воїв під ногами, не втручалися у наші справи. І не крутили задком у хлопів перед очима.

— Задок, скажімо чесно, нічогенький собі, — сказав Любисток, настроюючи лютню. — Га, Ґеральте? Ґеральте? Гей, де подівся наш відьмак?

— А яке нам до того діло? — буркнув Богольт, підкидаючи дерево у вогонь. — Пішов. Може, за потребою, прошу мосьпанство. Його справа.

— Напевне, — погодився бард і вдарив долонею по струнах. — Заспівати вам щось?

— А й заспівай, холера, — сказав Ярпен Зігрін і сплюнув. — Але не думай, Любистку, що я дам тобі за твоє бряжчання хоча б шеляг. Тут, хлопе, не королівський двір.

— Воно й видко, — кивнув трубадур.

— Йеннефер.

Обернулася, наче заскочена зненацька, хоча відьмак не сумнівався, що вона ще здалеку чула його кроки. Поставила на землю дерев’яне цеберко, випрямилася, відгорнула з чола волосся, що вилізло з-під золотої сіточки, крученими локонами спадаючи на плечі.

— Ґеральте.

Як завжди, носила вона лише два кольори. Свої кольори: чорне та біле. Чорне волосся, чорні довгі вії, за якими доводилося угадувати колір її очей. Чорна спідниця, чорний короткий каптанчик із білим хутряним коміром. Біла сорочка з найтоншого льону. На шиї — чорна оксамитка, оздоблена всіяною діамантиками зіркою з обсидіану.

— Ти анітрохи не змінилася.

— Як і ти, — вона скривила губи. — І в обох випадках це однаково нормально. Чи, якщо хочеш, однаково ненормально. У будь-якому разі, натяк на це, може, і є непоганим способом розпочати розмову, але він безглуздий. Правда?

— Правда, — кивнув він, дивлячись у бік намету Нєдаміра й вогнищ королівських лучників за темними абрисами фургонів. Від найдальшого вогнища лунав звучний голос Любистка, що співав «Зорі над трактом», одну зі своїх найвдаліших любовних балад.

— Що ж, вступ — позаду, — сказала чародійка. — Слухаю, що далі.

— Бачиш, Йеннефер…

— Бачу, — урвала вона різко. — Але не розумію. Навіщо ти сюди приїхав, Ґеральте? Адже не через дракона? Хіба в цьому сенсі нічого не змінилося?

— Ні. Нічого не змінилося.

— Тож навіщо, питаю, ти до нас приєднався?

— Якщо я скажу, що через тебе, — ти повіриш?

Вона дивилася на нього мовчки, а у її блискучих очах було щось, що йому не подобалося.

— Повірю, чому ж ні, — сказала вона нарешті. — Чоловіки люблять зустрічатися зі своїми колишніми коханками, люблять поновлювати спогади. Люблять уявляти, що колишнє любовне піднесення дає їм щось на зразок довічного права власності на партнерку. Це добре впливає на їхнє самопочуття. Ти не виняток. Попри все.

— Попри все, — посміхнувся він, — ти маєш рацію, Йеннефер. Твій вигляд чудово впливає на моє самопочуття. Іншими словами, я тішуся, що бачу тебе.

— І це все? Ну, то скажімо, що і я втішаюся. А натішившись, зичу тобі доброї ночі. Йду, як бачиш, відпочивати. Але спершу маю намір умитися, а для цього я звикла роздягатися. Тож відійди, аби ґречно забезпечити мені мінімум зручності.

— Йен, — простягнув він до неї руки.

— Не називай мене так! — просичала вона люто, відскакуючи, а з пальців, які вона спрямувала в його бік, сипнули блакитні й червоні іскри. — А якщо ти мене торкнешся, я випалю тобі очі, мерзото.

Відьмак відсахнувся. Чародійка, трохи заспокоївшись, знову відкинула волосся з чола, встала перед ним з кулаками, упертими в боки.

— Ти про що думав, Ґеральте? Що ми весело попліткуємо, що пригадаємо давні часи? Що, може, наприкінці балачок ми підемо разом у фургон і покохаємося на кожухах, просто так, щоб освіжити пам’ять? Га?

Ґеральт, не бувши впевненим, чи чародійка магічно не читає його думки, чи просто напрочуд точно здогадується, мовчав, криво посміхаючись.

— Ці чотири роки зробили своє, Ґеральте. Мені вже минуло, і тому, і тільки тому я не наплювала тобі в очі при теперешній зустрічі. Але нехай тебе не вводить в оману моя ввічливість.

— Йеннефер…

— Мовчи! Я дала тобі більше, аніж будь-якому чоловікові, лайдаче. Сама не знаю, чому, власне, тобі. А ти… О, ні, мій дорогенький. Я не дівка і не випадково впіймана у сіть ельфійка, яку одного ранку можна кинути, піти собі, не розбудивши, лишивши на столику букетик фіалок. Не та, кого можна виставити на посміховисько. Бережися! Якщо скажеш зараз хоча б слово — пожалієш!

Ґеральт не сказав ані слова, безпомилково відчуваючи злість, що кипіла у Йеннефер. Чародійка знову відкинула з чола неслухняні локони, заглянула йому в очі, зблизька.

— Ми зустрілися, на жаль, — сказала вона тихо. — Не привертатимемо до себе увагу. Збережімо обличчя. Давай удавати добрих знайомих. Але не ломилися, Ґеральте. Між тобою і мною вже немає нічого. Нічого, розумієш? І радій, бо це означає, що я вже облишила певні проекти, які ще донедавна щодо тебе мала. Але це зовсім не означає, що я тебе вибачила. Я ніколи не вибачу, відьмаче. Ніколи.

Вона різко відвернулася, схопила цеберко й відійшла, розбризкуючи воду, за фургон.

Ґеральт відігнав комара, що дзижчав над вухом, повільно пішов у бік вогнища, біля якого рідкими оплесками саме нагороджували виступ Любистка. Глянув на темно-синє небо над чорною зубатою пилкою вершин. Хотів розсміятися. Не знав чому.

— Обережніше там! Уважно давайте! — закричав Богольт, обертаючись на козлах назад, у бік колони. — Ближче до скелі! Уважно!

Фургони котилися, підскакуючи на камінні. Візниці лаялися, нахльостуючи коней віжками, вихиляючись, дивилися неспокійно, чи колеса на достатній відстані від краю ущелини, над якою бігла вузька нерівна дорога. Унизу, на дні прірви, білою піною вирувала серед каміння річка Браа.

Ґеральт притримав коня, притискаючись до скелі, вкритої рідким бурим мохом і білими квіточками, схожими на лишайник. Він дозволив фургону Рубайл випередити його. З голови колони прискакав Пильщик, котрий вів обоз разом із розвідниками з Холоп ІЛЛЯ.

— Добре! — крикнув він. — Рушайте скоріше! Далі воно просторіше!

Король Нєдамір і Ґилленстерн, обидва верхи, у супроводі кількох кінних лучників, порівнялися із Ґеральтом. За ними туркотіли вози королівського табору. Ще далі котився фургон Гномів, яким правив Ярпен Зігрін, безперервно горлаючи.

Нєдамір, худорлявий та веснянкуватий підліток у білому кожушку, минув відьмака, кинувши на нього зверхній, хоча й помітно втомлений погляд. Ґилленстерн випростався і стримав коня.

— Дозвольте-но, пане відьмаче, — сказав владно.

— Слухаю. — Ґеральт ударив кобилу п’ятами, поволі рушив у бік канцлера, вслід за табором. Дивувався, що, маючи настільки показне черевце, Ґилленстерн проміняв зручності їзди у візку на сідло.

— Учора, — Ґилленстерн трохи натягнув віжки, прикрашені золотими бляшками, й відкинув з плеча бірюзовий плащ, — учора ви сказали, що вас дракон не цікавить. А що ж тоді вас цікавить, пане відьмаче? Чому ви їдете з нами?

— Це вільна країна, пане канцлере.

— Поки що. Але у цьому почті, пане Ґеральте, кожен повинен знати своє місце. І роль, яку він має виконувати згідно з волею короля Нєдаміра. Ви це розумієте?

— Що ви хочете сказати, пане Ґилленстерне?

— Те, що кажу. Я чув, що останнім часом із вами, відьмаками, важко домовлятися. Річ у тому, що коли не вкажуть відьмаку на потвору, яку слід убити, відьмак, замість того аби брати меч і рубати, починає роздумувати, чи це годиться, чи не виходить воно за межі можливості, чи не суперечить це кодексу і чи потвора — справді потвора, наче це не кидається в очі. Мені здається, що вам просто щастить. За моїх часів відьмаки смерділи не грошима, а виключно онучами. Не роздумуючи, рубали, на що їм указували, і все одно було їм, чи це вовкулак, чи дракон, чи збирач податків. Важливо було, чи добре вони рубають. Чи ні, Ґеральте?

— Ви маєте для мене якесь доручення, Ґилленстерне? — сухо запитав відьмак. — Тоді говоріть, про що йдеться. Подумаємо. А якщо не маєте, то шкода язиком молоти, правда ж?

— Доручення? — зітхнув канцлер. — Ні, не маю такого. Тут йдеться про дракона, а це явно за межами можливого для тебе, відьмаче. Уже краще Рубайли. Тебе я хотів тільки попередити. Застерегти. Відьмацькі фанаберії розподілу потвор на добрих та злих я і король Нєдамір прийняти можемо, але не хочемо про них слухати, а тим більше бачити, як їх упроваджують у життя. Не втручайся у королівські справи, відьмаче. І не змовляйтеся з Доррегараєм.

— Я не звик змовлятися з чародіями. Звідки таке припущення?

— Доррегарай, — сказав Ґилленстерн, — у своїх фанаберіях випереджає навіть відьмаків. Не зупиняється на розподілі потвор на добрих і злих. Вважає їх усіх добрими.

— Це аж занадто.

— Безумовно. Але він обстоює свої погляди з дивовижним завзяттям. Насправді я б не здивувався, якщо б із ним щось трапилося. А оскільки доєднався він до нас у дивному товаристві…

— Я не товариство для Доррегарая. Як і він — для мене.

— Не перебивай. Товариство його дивне. Відьмак, сповнений докорів сумління, наче хутро — бліх. Чародій, який повторює друїдську маячню про рівновагу в природі. Мовчазний лицар Борх Три Галки і його ескорт із Зерріканії, де, як усім відомо, приносять жертви зображенню дракона. І всі вони раптом доєднуються до полювання. Дивно, чи не так?

— Нехай буде, що — так.

— Тоді знай, — сказав канцлер, — що на найзагадковіші проблеми знаходяться, як доводить практика, найпростіші рішення. Не змушуй мене, відьмаче, аби я до них удався.

— Не розумію.

— Розумієш, розумієш. Дякую за розмову, Ґеральте.

Ґеральт затримався. Ґилленстерн погнав коня і приєднався до короля, наздоганяючи табір. Повз них проїхав Ейк із Денесле у набивному каптані зі світлої шкіри, позначеної слідами від панцира, тягнучи заводного коня, навантаженого зброєю, монолітним срібним щитом та могутнім списом. Ґеральт привітав його піднятою долонею, але мандрівний лицар відвернувся, стискаючи вузькі губи, ударив коня острогами.

— Не радий він тобі, — сказав Доррегарай, під’їжджаючи. — Га, Ґеральте?

— Схоже на те.

— Конкуренція, вірно? У вас обох схожа діяльність. Тільки що Ейк — ідеаліст, а ти — професіонал. Невелика різниця, особливо для тих, кого ви вбиваєте.

— Не порівнюй мене з Ейком, Доррегараю. Диявол його знає, кого ти тим самим кривдиш, мене чи його, але не порівнюй.

— Як забажаєш. Для мене, чесно кажучи, ви обидва однаково огидні.

— Дякую.

— Нема за що. — Чародій поплескав по шиї коня, якого налякали крики Ярпена і його ґномів. — Для мене, відьмаче, називати вбивство покликанням — це огидно, низько й погано. Світ наш перебуває в рівновазі. Знищення, убивство будь-яких створінь, які в цьому світі живуть, рівновагу розхитують. А брак рівноваги наближує погибель, погибель і кінець світу, цього, який нам відомий.

— Друїдська теорія, — кивнув Ґеральт. — Мені вона відома. Її мені колись виклав один старий ієрофант[11], іще у Рівії. За два дні після нашої розмови його розірвали щуролаки[12]. Розхитування рівноваги в тому зафіксувати не вдалося.

— Світ, повторюю, — Доррегарай байдуже глянув на нього, — перебуває в рівновазі. У природній рівновазі. Будь-який вид має своїх природних ворогів, кожен є природним ворогом для видів інших. Це стосується і людей. Винищування природних ворогів людства, чому ти себе присвятив і результати чого вже можна помітити, загрожує занепадом раси.

— Знаєш що, чарівниче, — розгнівався Ґеральт, — прийди колись до матері, чию дитину пожер василіск, і скажи їй, що вона повинна втішатися, бо завдяки тому людська раса врятувалася від занепаду. Побачиш, що вона тобі відповість.

— Добрий аргумент, відьмаче, — сказала Йеннефер, під’їхавши до них іззаду на своєму великому вороному. — А ти, Доррегараю, стеж за тим, що плетеш.

— Я не звик приховувати своїх поглядів.

Йеннефер в’їхала між ними. Відьмак зауважив, що золоту сіточку на волоссі замінила пов’язка зі скрученої білої хустки.

— Якнайшвидше почни їх приховувати, Доррегараю, — сказала вона. — Особливо від Нєдаміра і Рубайл, які вже підозрюють, що ти маєш намір зашкодити їм убити дракона. Доки ти лише говориш, вони сприймають тебе як незагрозливого маніяка. Але якщо ти спробуєш щось придумати, вони скрутять тобі в’язи скоріше, ніж устигнеш зітхнути.

Чародій презирливо й безтурботно посміхнувся.

— А крім того, — продовжувала Йеннефер, — поширюючи ці погляди, ти підриваєш повагу до нашої професії й покликання.

— І чим саме?

— Свої теорії можеш застосовувати до будь-яких створінь чи комашні, Доррегараю. Але не до драконів. Бо дракони є найгіршими й природними ворогами людей. І тут йдеться не про занепад людської раси, а про її виживання. Щоб вижити, треба розправитися з ворогами, з тими, хто може це виживання унеможливити.

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒