Розділ 93

Розділ 93

Святкував Сєвєродонецьк День незалежності разом з усією Україною. Намічені заходи докорінно відрізнялися від тих, які були в попередні роки. Настю тішило, що вперше за роки незалежності не буде на площі Перемоги палаток зі спиртним, пивом та слабоалкоголкою, не буде запаху шашликів та заходів, які повторювалися з року в рік. За цей час вона вивчила репертуар святкового концерту, одні й ті ж пісні, ті ж самі виконавці, навіть ігри та конкурси однакові. Нічого не змінювалося роками. Іноді, якщо при владі був «хороший мер», приїжджали запрошені і непогано проплачені співаки зі столиці і навіть із Росії. У натовпі, який вщент заповнював площу, ніколи не було українських прапорів, але завжди були незмінні атрибути свята — пляшки з пивом та слабоалкогольними напоями.

«Слава Україні! — такими словами Настя почала свою розповідь для читачів газети. — Не можу почати інакше. Сьогодні, у такий святковий день, стихли суперечки щодо того, чи потрібний парад у Києві, коли в країні ведуться бойові дії. А мені телефонують знайомі зі столиці і плачуть.

Не буду зупинятися на подробицях святкування Дня незалежності в Сєвєродонецьку — скажу лише кілька слів. Сєвєродонецьк оновлений! Він уже ніколи не буде таким, як раніше. І неправда, що патріот не той, хто носить вишиванку. На власному досвіді впевнилася, що патріотизм починається з малого: зі стрічки синьо-жовтого кольору, прикріпленої до дитячого візочка; з віночка з маками на голові маленьких дівчаток, з підлітків, які накинули на плечі двоколор; з першого за роки незалежності параду вишиванок; з велопробігу з державними прапорами; з живого тризуба, який утворили велосипедисти; з державного гімну, який уперше багатоголосо пролунав на площі Леніна вже без його камінного втілення. Для іншого регіону України це — звичне явище, а для нашого міста — серйозна заявка про те, що патріоти у нас є і їх чимало.

Усі патріотичні заходи, що проводилися в місті, — як цілющий бальзам на зневірені душі. Навіть ті, хто спостерігав за дійством, не беручи активної участі, не могли стримати хвилювання. Вони з гордістю дивилися за всім, що відбувається, а в очах і радість, і сльози. Мешканці лише зараз, після звільнення міста, відчули на собі, що таке справжня незалежність, не проголошена, а справжня, з гімном, вишиваними сорочками, державним прапором. Побачивши на власні очі окупантів, терористів та зрадників, відчувши підступність, підлість та жорстокість, люди змогли їм протиставити воїнів української армії. Хлопці, зовнішність яких не відповідає виразу очей. Зовсім юні бійці, які, напевно, ще не встигли одружитися, дивляться на вас очима дорослих чоловіків, що мають за плечима тяжку ношу величезного життєвого досвіду. В них така глибина, що розумієш: там ніколи не буде порожнечі. Ці хлопці ладні віддати свої життя за справжню Незалежність, за Свободу. І частина мешканців це зрозуміла. Впевнена, що вони поповнять ряди справжніх патріотів, бо жити по-старому вже не зможуть. Ще трішки — і вони з гордістю і гідністю відкрито скажуть: я є український народ!

Щодо мене. Я ніколи не забувала, що мої корені українські і я — українка. Тепер я це відчула повністю.

Здавалося, що ніщо не зможе зіпсувати піднесений святковий настрій. Але новини про події в Донецьку змусили мене одразу сісти за робочий стіл. До останнього не вірила, що парад наших полонених, про який були повідомлення, відбудеться. Сподівалася, що то сепаратистський фейк, що в наш час не може бути такої дикості. Помилилася. Набухане, наколоте бидло, яке ладне за пляшку горілки продати рідну матір, вилізло на площу Леніна в Донецьку. На відео в Інтернеті — типова спита бабська морда. Очі, можливо, зі слідами нещодавніх з’ясувань стосунків з друзями, сховані за темними окулярами, проте це не заважає топтатися ногами по розірваному прапору нашої країни. Воно (іншого слова не можу підібрати) позує фотографу і вважає себе чи не фотомоделлю. Довго вдивляюся у фото, намагаючись зрозуміти, чи колись воно пошкодує про свою «фотосесію»? Чи буде «косити» під жертву та простягати руку за гуманітарною допомогою?

Інша краля позує біля пошкодженої техніки. Юнаки з неприхованою цікавістю заглядають у кабіну розбитої вантажної автівки, щось жваво обговорюють та фотографують. Як вампіри, вони вишукують сліди крові таких, як і вони самі, молодих хлопців, різниця лише в тому, що одні — справжні герої, інші — донецьке бидло, яке прийшло насолодитися запахом смерті, яка, без сумніву, витає тут усюди.

Подивитися на демонстрацію переваги ДНР прийшло немало містян. Пізніше мої знайомі телефонували з Донецька і розповіли, що близько 50—80 осіб з присутніх на площі були проплачені. Інші прийшли з доброї волі. Дуже багато представників ЗМІ Росії. Вони збивають один одного з ніг, щоб устигнути відзняти парад військовополонених. Захлинаючись емоціями, кореспондент Life News коментує так званий парад: «Це родзинка заходу!» І не подавився жовчю!

Попереду конвой зі зброєю та вівчарками. І ось наші хлопці. Вони — як втілення людяності та толерантності. Мовчазні, у декого похилені голови, деякі з них дивляться сміливо поперед себе, але в їхніх очах нема страху. Серед них є поранені, їм не дали змоги помитися чи переодягтися, але вони знають, що потрібно витримати випробування і пройти відстань у цю площу, де зібрався натовп нелюдів, у яких умерло все людське, ніби невидима сила випила з них усе, окрім ненависті та злоби. Перекошені роти кричать, скандують: «Фашисти! Фашисти! На коліна!» Хлопці мовчки йдуть далі. У натовп летять сміття, яйця, помідори. Я плачу від відчаю і молю: «Боже, дай їм сили здолати цей короткий і найдовший у їхньому житті шлях, ніби на Голгофу». І вони йдуть, не втрачаючи гідності, під дулами автоматів, направлених у їх бік. Здається, що час повернув назад — і я бачу не площу сучасного мегаполіса, а червень 1944 року в Москві, коли по Садовому Кільцю провели полонених німців. Фашистський дух не зник, тільки тепер він має путінське забарвлення.

Я швидко копіюю фото та відео з варварами, які повинні постати перед судом в Гаазі. Виклавши матеріал, терористи самі підтвердили, що скоїли злочин проти людяності, й уже не вийде «косити» під біженців.

Чомусь згадалися біблійні Содом і Гоморра. Трохи пошуку в Інтернеті, і читаю Святе Письмо: «Люди содомські були дуже злі та грішні перед Господом» (Буття 13:13) і «…що крик Содому й Гоморри великий, що гріх їхній став дуже тяжкий» (Буття 18:20). І коли Господь вирішив знищити ці міста, «Авраам сказав: «Нехай не палає гнів Господа, і нехай я скажу ще раз: можливо, знайдеться там десять праведників? Він сказав: не знищу заради десяти» (Буття 18:32). Але, на жаль, не було там навіть десяти праведних людей, крім Лота…» (Буття 19:24) «І Господь послав на Содом та Гоморру дощ із сірки та огню, від Господа з неба» (Буття 19:24), повністю знищивши людей, «які чинили гордовито, явно робили зло, і поставив їх в приклад нащадкам» (Третя книга Макавеїв 2:5).

Господи! Покарай нелюдів!

…Керівники самопроголошеної ДНР прямо порушили Женевську конвенцію 1949 року, яка забороняє знущання над полоненими. Для достовірності цитую: «Взяті в полон учасники бойових дій та цивільні особи, які перебувають у владі супротивника, мають право на збереження життя, поваги та гідності, особистих прав і переконань (політичних, релігійних тощо)». І це не простий документ, він є засадничим для міжнародного гуманітарного права. «Вони повинні бути захищені від будь-яких насильницьких дій та репресій. Вони мають право на листування зі своїми сім’ями і на отримання допомоги. Кожній людині повинні бути надані основні судові гарантії», — йдеться в документі. Цих міжнародних правил дотримується весь світ, окрім скажених путінських собак, яких обов’язково треба ідентифікувати та притягти до відповідальності.

…Не маю бажання, але заради цікавості заходжу на сайт «МИРТЕСЕН», читаю: «Провели антипарад у День незалежності України, який повинен був стати днем торжества київського режиму, а вийшов днем ганьби. Такого приниження бандерівці ще не відчували: їхня Нацгвардія була занадто схожою на полонених німців…» «Приниження було ще більше, бо саме сьогодні Порошенко вигадав парад у Києві. Ця процесія повинна була показати усьому світу щось на кшталт єднання нації, але донецький контекст просто розмазав київські пики…»

За полоненими їхала автівка, яка змивала дорогу, за задумом нелюдів, ганьби. Але варварам не вистачило клепки докумекати, що вони не лише дикуни, а й злочинці, які скоїли злочин проти людяності, проти держави і навіть проти всього світу. За скоєне доведеться розплачуватися рано чи пізно. Я не знаю, чи притягнуть до кримінальної відповідальності натовп, який кипів ненавистю до синів України та ладен був порвати кожного полоненого на шматки, але є суд Божий, якого ніхто не може оминути. Путінські найманці забули: щоб увійти в чужий дім, треба постукати у двері, а не вриватися, тому й почуваються у Донецьку, як у себе вдома. А потрібно пам’ятати! Бо серед оскаженілого натовпу один голос нагадав, що Донецьк не їхнє місто і не вони в ньому господарі. Хтось сміливо викрикнув: «Слава Україні!» І тобі слава, сміливцю!

Вони назвали фашистами полонених, а самі чинять, як справжні фашисти. А полонені не втратили гідності. Якби вони могли мене почути, я б сказала: «Хлопці, ви — справжні українці! І не було ніякого параду ганьби, був парад вашої Гідності! Уся Україна з вами! Прийде час, і ви пройдете колоною на справжньому параді по головній площі України як справжні Герої. Тисячі людей прийдуть, засиплють перед вами дорогу живими квітами, і багатотисячний натовп буде вам скандувати: «ГЕРОЇ!»

Так буде! Я вірю в це, і ви тримайтеся, молю вас! Ви повинні вижити, щоб розповісти всю правду про Новоросію, ЛНР, ДНР. Молюся за вас».

Слава Україні!

24.08.2014 р.»

Текст вийшов доволі великим та емоційним, але Настя написати інакше не могла. Сьогодні вона зустріла на святі Кульбабок з батьками. Чоловік прийшов у короткотривалу відпустку, і жінка повернулася з дітьми у місто.

— Уже не будете боятися тут жити? — спитала Настя матір близнюків.

— Нехай вороги наші нас бояться! — всміхнулася жінка.

Останнім часом Настя втомлювалася, бо після роботи поспішала до місцевої організації патріотів. Стільки ще треба зробити, щоб просвітліли голови людей! У першу чергу вони зайнялися просвітницькою роботою серед населення. Важко розмовляти з людьми, які зомбовані російськими ЗМІ, але Настя знала, що потрібно набратися терпіння і багато працювати, говорити, роз’яснювати. Зараз до роботи почали залучати прогресивну частину молоді, вчителів, лікарів і небайдужих людей. Настя знала, що буде нелегко, але хтось повинен вести просвітницьку діяльність. Усе більше людей повертаються обличчям до рідної країни, але ще багато тих, у кого вата замість мізків.

Пізно ввечері Настя повернулася додому стомлена, але задоволена прожитим днем. На зборах вони розробили дієвий план заходів на вересень. Коли почнуться заняття у навчальних закладах, патріоти підуть до дітей та молоді — за ними майбутнє країни. Настя поставила чайник на плиту, на стіл виклала з сумочки мобільний. Геник влаштувався працювати водієм таксі, тож просив йому не телефонувати, бо може бути за кермом. Сьогодні він ще не телефонував, тож повинен подати звістку. Так і є! Телефон завібрував на столі.

— Привіт, мамо! У мене все добре. А ти як? — так він завжди починав розмову.

— Усе добре, синку, — сказала Настя і почула у слухавці вже знайоме «Бух!» — Знову скажеш, що граєш у боулінг?

Геннадій мовчав. І раптом Настя почула у слухавці «Всім в укриття! Обстріли справа!»

— Що то? — стривожено запитала Настя. — Де ти зараз?

Син відхекався і сказав:

— Не навчила ти мене брехати, мамо. Я не в Києві на роботі, а в зоні АТО.

— Здається, я це зрозуміла, — зітхнула Настя.

— Зі мною Улянка, — сказав Геник, — коли скінчиться війна, ми з нею одружимося.

— Хай вас збереже Господь!

— А як там дядько Вадим?

— Коли повернеться мама, я переїду до нього.

Після розмови з сином Настя довго не могла заснути. У голові роїлися різні думки. До повсякденних клопотів додалося хвилювання за сина. Знала, що буде дуже нелегко, але усмішки загиблих воїнів на фотографіях завжди будуть освітлювати дорогу в майбутнє.

[1] Сєвєродонецьк — саме таку назву вживають жителі цього міста і використовують в офіційних документах. Орфографічна норма — Сєверодонецьк.

[2] Заочниця — так називають жінок, які познайомилися за листуванням із ув’язненими чоловіками.

[3] «Мріївські» будинки — ті, які збудувала МЖК «Мрія-Інвест».

[4] Катарата — мається на увазі катаракта.

[5] «Залізка» — місце на ринку, де торгують інструментом та різними виробами з металів.

[6] ЛНР було проголошено 28.04.2014 року.

[7] Кладовище Сєвєродонецька знаходиться у селі Воронове.

[8] Сєвєродонецьке об’єднання «Азот» було введене в експлуатацію 1951 року. На «Азоті» працює близько 8,7 тис. осіб. Завод є одним із провідних підприємств хімічної галузі України й спеціалізується на виробництві азотних мінеральних добрив (аміак, карбамід, аміачна селітра, калієва і натрієва селітра), органічних спиртів та кислот (оцетна кислота, метанол, формалін, спирт полівініловий, смола карбамідоформальдегідна), товарів побутової хімії, виробів із полімерів та полімерної плівки (полімерна продукція, мішки, плівка, побутова хімія), будівельних матеріалів (ґрунтовка, шпаклівка, фарба). Об’єднання входить у групу компаній, яка координує підприємства азотної хімії Group DF. Сєвєродонецьке об’єднання «Азот» за підсумками 2013 року знизило чисті збитки порівняно з 2012 роком на 14 % — до 1,922 млрд грн. 2013 року в об’єднання інвестовано майже 150 млн грн, хоча спочатку планувалося інвестувати 450—500 млн грн. (УНІАН)

[9] Царське село — так містяни прозвали вулицю в живописному місці, де збудовані елітні будинки місцевих чиновників.

[10] ГІАП (рос. абревіатура) — Государственный Институт Азотной Промышленности, колишня назва інституту «Хімтехнологія», але ГІАП вживається як власна назва.

[11] БК СЗС — Будинок культури Сєвєродонецького заводу «Склопластик». Заводу вже нема, але назва будівлі лишилася.

[12] АПС — Армія Південного Сходу.

[13] «Китайська стіна» — так містяни називають ряд багатоповерхових будинків, з’єднаних між собою.

[14] Слова пісні Дмитра Пікало «Вічна дорога».

[15] Слова з пісні Дмитра Пікалова «Вічна дорога».

[16] РТІ — «Резиново-технические изделия» — таку назву колись мав завод, зараз так мешканці називають район міста Лисичанськ.

[17] ПЗРК — переносний зенітно-ракетний комплекс.

[18] ПМ — пістолет Макарова.

[19] Автором роману «Дерева помирають стоячи» є Алехандро Касона.

[20] Пісня «Осінь», автор Дмитро Пікало.

[21] Пісня «Вічна дорога», автор Дмитро Пікало.

[22] Оксюморон — літературно-поетичний прийом, котрий полягає в поєднанні протилежних за змістом, контрастних понять, що спільно дають нове уявлення. Тут: поєднання непоєднуваного.

⇐ Предыдущая 82 83 84 85 86 87 88 89 9091