Структура політики охоплює

Термін “Політика” один з найбільш поширених та багатозначних у багатьох мовах світу. Це запозичення з давньогрецької:

• "πολιτεία" – державний устрій, державні та суспільні справи.

• "πολιτική – політика, регулювання взаємовідносин.

Давньогрецький мислитель Платон (427-347 рр. до н.е.) запропонував універсальне визначення політики, яке зберігає своє значення досі:

• "політика – це мистецтво жити разом".

ДЕФІНІЦЇЇ ПОЛІТИКИ

• Df 1: Політика –це організація спільного буття.

• Df 2: Політика –це особлива сфера взаємодії різних соціальних груп (класів, націй та інших спільнот), з приводу використання державної влади для реалізації своїх інтересів та потреб.

• Df 3: Політика –це інтеграція диференційованих інтересів.

• Df 4: Політика –це організація соціального простору за певними правилами гри.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИКИ

• ідеологічна;

• - нормативно-регулятивна;

• - комунікативна;

• - інтегративна;

• - виховна;

- пізнавально-прогностична.

ПРИНЦИП ПЛЮРАЛІЗМУ

Введений Х. Вольфом (1712 р) – німецьким філософом, представником раціоналізму.

1)Плюралізм – принцип устрою системи знань, який припускає багатоманітність і змагання різних ідей, поглядів, концепцій. Це стимулює творчий пошук і збільшує вірогідність віднаходження більш адекватних тлумачень різних проявів буття. (Критерій істини – практика).

2) Плюралізм у політиці – це принцип устрою та функціонування політичної системи, який передбачає різноманітність і вільне змагання політичних ідей, поглядів, концепцій, партій та інших інститутів (профспілок, церковних, різноманітних громадських організацій) задля долучення до влади у рамках закону.

• Дослідники відрізняють різні рівні релігійної свідомості:

• v нижчий – буденні релігійні уявлення;

• v вищий – релігійна теорія.

Буденна релігійна свідомість – загальне, часом дуже поверхневе, уявлення про Бога та релігію, яке зводиться нерідко до лише к механічного повторення молитв та виконання обрядів.

• Соціалізація взагалі – це процес формування соціальних якостей, цінностей, знань, вмінь, завдяки яким людина стає дієздатним учасником соціальних зв'язків, спільнот, інститутів.

Релігійна соціалізація (релігійність) – це процес відтворення і розвитку релігії через засвоєння і підтримку людьми її норм, зразків, стандартів поведінки, цінностей, традицій.

• Проблема релігійної соціалізації вирішується вченими відповідно до того, як вони тлумачать сутність самої релігії, тому немає одностайності в цьому питанні.

1) Толкот Парсонс акцентує увагу на взаємодії людини та релігійної системиі її інститутів, в результаті чого він засвоює ті ролі, які йому належить виконувати в релігійній сфері.

• За даними на 2009 рік більше 54% вірующих людей на Землі є прихильниками однієї з авраамічних релігій (Авраам, згідно Пятикнижжю, вважається засновником традиції, наявної в іудаїзмі, християнстві та ісламі).

• З загальної кількості віруючих:

• v християн – 33%;

• v мусульман – 21%;

• v іудеїв – 0,2% ;

• v індуїстів – 14%;

• v буддистів – 6%;

• v представників традиційних китайських релігій – 6%;

v сикхів – 0,37%;

Релігізація політики:

• - врахування в політиці стану релігійності в суспільстві;

• - використання релігійного фактору для досягнення політичних цілей;

• - використання церквою державних ЗМІ для пропаганди віровчення;

• - створення можливостей для релігійного виховання в недержавних навчальних та виховних закладах;

• - розробка політики, яка забезпечує нормальні умови для віруючих.

Політизація релігії:

• - участь у політичній діяльності служителів культу, релігійних організацій;

• - функціонування політичних партій та рухів на релігійній основі;

• - участь церкви у врегулюванні політичних та соціальних конфліктів.

Взаємовплив політики і релігії відбувається на двох основних рівнях — структурному та функціональному.

Структура політики охоплює

• політичну свідомість,

• політичну діяльність,

• політичні організації,

• політичні відносини.

Структура релігії:

• релігійна свідомість,

• релігійну діяльність,

• релігійні організації,

• релігійні відносини.

Отже, складові релігії і політики взаємопов'язані. Найтісніша взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.

• Релігійна свідомість. Має теоретичний (концептуальний) та буденний рівні. Найбільший вплив на формування та розвиток політики має теоретичний рівень релігії, який формується насамперед на основі текстів Священних Книг: Веди, Трипітака, Авеста, Біблія, Коран тощо; Святого Переказу (твори отців християнської церкви, Сунна та ін.), інших книг віроповчального характеру.

Компенсаторна функція. Вона пом'якшує або повністю знімає відчуття безсилля, залежності й обмеженості людського існування.

Політика, основою якої є примус в інтересах окремих верств населення, спирається на компенсаторну функцію релігії, яка знімає напруженість соціального протистояння проповідуванням рівності всіх у гріховності, стражданнях, обіцяє за земні страждання щасливе життя в потойбічному світі.

Важливим є і психологічний аспект компенсації – релігія, знімаючи психологічні стреси, даючи людині впевненість у собі та мотивацію до життя, згладжує соціальні конфлікти, спричинені невдалою економічною, соціальною, культурною, національною, військовою політикою.

Інтегративна функція. Виявляється в тому, що в межах певного віросповідання відбувається інтеграція, об'єднання індивідів. Коли ж у суспільстві (соціальній групі) наявні різні конфесії, а особливо такі, що протистоять одна одній, то релігія за цих умов може виконувати й дезінтегруючу функцію, і навіть бути джерелом політичної напруженості.

• . Культуротранслююча функція. Релігія, як і політика, є компонентом загальнолюдської культури. Вона забезпечує не тільки збереження, а й розвиток окремих, найближчих до релігії, її галузей – архітектури, музики, книгодруку, образотворчого мистецтва, малярства, графіки тощо, сприяє неперервності розвитку народу (цивілізації).

Близькими до культуротранслюючих завдань, але у своєму предметному полі й зі своєю мотивацією, займається і політика, однією з функцій якої є забезпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку суспільства, людини.

Загальновизнаними основними рисами свободи совісті є:

• - право особи на свободу мати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або дотримуватися нерелігійних переконань;

• - рівність усіх релігій та їх прихильників, а також невіруючих перед законом;

• - можливість індивідуально або ж колективно, публічно чи приватне сповідувати свою релігію, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах;

• - право на поширення своїх релігійних чи нерелігійних переконань;

• - невтручання держави у справи церкви (особливо ті, які стосуються віровчення), а церкви — у справи держави.

Протягом століть склалося кілька моделей державно-церковних відносин, які часто взаємно переплітаються:

• 1. Теократія (грец. theos — Бог і kratos — влада) – форма правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству. Передбачає ототожнення світської і духовної влад, регламентацію функціонування держави та її інституцій, усього суспільного життя панівною церквою та її органами.

Синонімом до теократії іноді вживають поняття “папоцезаризм” як означення боротьби церковної влади за домінування над світською

. Цезаропапізм (лат. caelsar — цезар, papa — папа). Виявляє себе як політика світської влади, спрямована на підпорядкування собі всього церковного життя; поєднання в особі державного правителя вищої світської духовної влади.

• Передбачає повну залежність церкви від держави, одержавлення і підпорядкування світській владі церковних структур. Класичними прикладами такого правління є Візантія, де імператори збирали церковні збори, вирішували догматичні суперечки, призначали чи знімали патріархів, митрополитів тощо.

В залежності від тлумачення релігійних вчень, релігійно-політичні ідеології діляться на фундаменталістські, модерністські й традиціоналістські.

• Фундаменталізм закликає повернутися до фундаменту, основам віри, заперечує нововведення у вфровченні й богослужінні.

• Модерністи навпаки, намагаються осучаснити віровчення, по-новому тлумачать священні тексти.

• Традиціоналисти сприймають Церкву такою, яка вона є на сьогодняшній момент, не підтримуючи ані нововведень, ані фундаменталізму.

} Глобалізація не означає кінця нації і націоналізму, але означає кінець їхнього злиття у суверенній території національної держави. Глобалізація сприяє поверненню старих цивілізацій і світових релігій не тільки як аналітичних одиниць, але і як значущих культурних систем й уявлених спільнот. Причому ці нові уявлені спільноти перетинаються, а часом і вступають у змагання зі старими уявленими спільнотами, про які писав Бенедикт Андерсон, тобто – з націями.

Конфлікт – невід'ємний атрибут політичного життя, політичного процесу. Найважливіші конфлікти між людьми і соціальними групами концентруються у сфері політики. Політика є не що інше, як сфера діяльності з відтворювання і вирішення конфліктів

Р.Дарендорф в своїй теорії соціального конфлікту, що отримала назву "конфліктної моделі суспільства" (робота "Конфлікт і свобода"), доводить, що:

— кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни всеосяжні;

— кожне суспільство суперечливо кожної миті, наповнено соціальними конфліктами

— кожний елемент суспільства вносить свій внесок в його дезінтеграцію і зміну;

— кожне суспільство засновано на тому, що одні члени суспільства примушують до підкорення інших.

Л.Козер розробив концепцію «позитивно-функціонального конфлікту».

Під соціальним конфліктом він розуміє

— «боротьбу за цінності і претензії на певний статус, владу і ресурси,

— боротьбу, в якій метою супротивників є нейтралізація, нанесення збитку або знищення суперника».

Політична ідеологія — складне і суперечливе духовне утворення. Вона покликана розкрити специфіку двох видів розвитку — політичного та ідеологічного — і водночас показати їх взаємодію, вплив політики на ідеологію та ідеології на політичний процес. Наукове осмислення сутності ідеології почалося тоді, коли вже набули розвитку ідеології лібералізму, консерватизму, а згодом і марксизму. Ніколи політика без ідеології не існувала (і не буде існувати), бо ідеологія є необхідним структурним елементом політики. В традиційному (аграрному) суспільстві ідеологія, як правило, збігалася з релігією і розвивалась у релігійній оболонці. Завдяки секуляризації, тобто відокремлення церкви від держави, влади духовенства від світської влади, ідеологія дедалі набувала світського характеру. З'являлись її різновиди, що і спричинило посилення впливу ідеології на політичну поведінку громадян, посилило політичне розмежування в суспільстві, сприяло інституційним змінам.

Отже, спектр поглядів на ідеологію досить широкий — від негативного до позитивного полюсів. Негативи ідеологи пов'язують з її груповою суб'єктивністю, груповим егоїзмом. За такого погляду ідеологія протиставляється раціональному, науковому осягненню соціальної дійсності. Тоді ідеологія не стільки відображає і несе істину, скільки є "спотвореною свідомістю" (К. Маркс), "кристалізацією хибної свідомості" (В. Па-рето), "добровільною містифікацією" (К. Мангейм), "секуляризованою релігією" (Д. Белл), "невпізнаною брехнею" (Б.-А. Леві). Позитивний бік ідеології вбачають в її здатності об'єднувати людей на рівні ідей, пропонувати гуманістичні цінності, ідеали, норми, прищеплювати людям віру в можливість розбудови суспільства на найбільших всезагальних і оптимальних засадах та принципах.

Ідеологія тісно пов'язана із соціальною структурою суспільства. Сучасні ідеології є продуктами індустріального суспільства. В ньому ідеологія набуває розвинутих форм, бо з'являється її соціальна основа — класи, нації та партії. Класам, націям ідеологія потрібна на високій стадії їх розвитку. Поки соціальна група слаборозвинута, вона не усвідомлює свій груповий інтерес. її світогляд, ціннісні орієнтації перебувають ще тільки у формі колективної психології. Це групові настрої, загальні почуття, вірування, очікування, надії, прості, малоуз-годжені між собою словесні кліше. Тут переважають емоції, аніж логічна впорядкованість ідей, обґрунтованість висновків. Це тільки напівфабрикат, а не ідеологічний продукт. Ідеологією він стає тоді, коли теоретики-ідеологи надають: 1) системності, цілісності цим аморфним уявленням, ідеям, настроям; 2) логічно обґрунтовують поняття, висновки, принципи; 3) пропонують свої поради, рецепти суспільних змін, гасла; 4) виробляють ціннісне ставлення до світу, наголошуючи на тих чи тих цінностях (свобода, рівність, справедливість, патріотизм, демократія, любов і ненасильство, братерство). Наявність ідеології прискорює соціальне дозрівання групи, її індивідуалізацію.

Ідеологія — це посередник (медіатор) між політичними інтересами і політичною діяльністю. Ідеологія дозволяє згрупувати соціальні інтереси, перетворити їх на чітку програму дій. Як правило, ці дії мають системний характер, охоплюють усі сфери суспільного життя (культурну, політичну, економічну, соціальну). Тому ідеологія зачіпає всю палітру суспільних проблем. Вона формує ставлення до влади, механізмів її функціонування, до проблем власності, виробництва, розподілу, до взаємостосунків між людьми.

Специфіка ідеології в тому, що вона в структурі свідомості посідає проміжне місце між її емпірично-буденним та науковим рівнями. Тому вона більше залежить від емоцій, почувань, пристрастей, переживань, ніж наука.

Структурними складниками політичної ідеології є:

1) політичні ідеї;

2) політичні теорії, концепції, доктрини;

3) політичні ідеали, цінності, мрії, утопії;

4) оцінка політичних процесів;

5) гіпотези, гасла, програми.

Лібералізм — історична перша політична ідеологія. Назва походить від латинського "liberalis" — вільний. Виникає лібералізм як ідеологія в боротьбі проти феодалізму, проти політичної системи абсолютизму та духовного засилля церкви.

Прогресивність раннього лібералізму проявилась у вимогах: а) обмеження прав монарха парламентом; б) встановлення конституційного ладу; в) допущення вихідців із третього стану (купців, підприємців, різночинців) до управління державою; г) запровадження демократичних свобод; ґ) скасування привілеїв дворянства та духовенства.

Основною цінністю лібералізм проголошує свободу та її носія — особистість. Свобода — це:

— за масштабом: свобода для всіх;

— за мірою залежності: свобода від залежностей, притаманних середньовіччю, свобода від цехів (корпоративної (групової)) залежності, від зовнішнього політичного та соціального контролю держави;

— в політиці — це можливість якнайповніше користуватись невід'ємними правами людини;

— в економіці — це економічна свобода, свобода підприємництва. Економічна свобода є основою будь-яких свобод. Без економічної свободи неможливі політичні та громадські свободи;

— обмеження свободи тільки свободою інших людей (свобода мого кулака закінчується там, де починається кінчик носа іншої людини).

Основні принципи лібералізму:

1. Абсолютна цінність особистості, її людської гідності, прагнення до свободи, право на самобутність, самореалізацію, усвідомлення своєї відповідальності за власні дії перед собою і суспільством, поєднання індивідуалізму і корисних дій.

2. Прийняття невід'ємних прав людини (право на життя, свободу, власність).

3. Укладання договору між індивідом і державою, який є обов'язковим для обох сторін. Цей принцип втілено в конституціях у сучасних суспільствах.

4. Обмеження сфери втручання держави в економічне і соціальне життя. Держава має підтримувати елементарний порядок, створювати належні умови для свободи економічної діяльності й захищати країну від зовнішніх небезпек.

Консерватизм як ідейно-політична течія була відповіддю, реакцією на епоху Просвітництва та Французьку буржуазну революцію (1789—1794). Це був ідеологічний протест проти радикальних буржуазних змін, застереження щодо ліберальних новацій. Ідеологічне зіткнення лібералізму і консерватизму проявлялось в запереченні:

1) зайвого оптимізму просвітників щодо безмежності людського розуму і віри в раціональний (науковий) прогрес, бо віра має бути сильнішою за розум, інтуїція і почуття — над свідомістю;

2) буржуазного ладу, з його різким розшаруванням бідності й багатства, буржуазності, прагненням прибутку, соціальним егоїзмом, наголошуючи натомість на середньовічних зразках соціальної впорядкованості;

3) механістичного розуміння суспільства як простої сукупності людей, стверджуючи, що суспільство є органічною (живою) цілісністю, атому вимагає:

а) не різких (революційних) змін, а поступових, еволюційних;

б) не ломки й штучної перебудови існуючих соціальних інститутів, а їх пристосування до нових політичних принципів, до існуючих віками систем норм, звичаїв, традицій, інститутів, моральних засад;

в) не зміну суті держави, а тільки усунення окремих її частин, її відозміну, бо держава не результат договору між людьми, а породження природного (божественного) ходу речей, який не контролюється людським обмеженим розумом;

4) здатності держави бути природним і ефективним органом управління, а тому бажаним є послідовне обмеження її втручання у регулювання суспільних відносин, перехід цих функцій від держави до релігії, моралі, традицій як більш тонкого механізму регулювання.

Консерватори закликали до соціальної стабільності, позаяк нові порядки не гарантують, що вони кращі за попередні:

— визнання необхідності класової ієрархії;

— усвідомлення існування всезагального морально-релігійного порядку;

— визнання недосконалості людської природи, обмеженості людського розуму, нерівності людей.

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 Следующая ⇒