Генеалогії. І. Дім Гадора та народ Галет. ІІ. Дім Беора. ІІІ. Нолдорські вельможі. Додаток. Еволюція «Великих оповідей»

Генеалогії

І. Дім Гадора та народ Галет

ІІ. Дім Беора

ІІІ. Нолдорські вельможі

Додаток

(1) Еволюція «Великих оповідей»

Ці взаємопов'язані, однак незалежні оповіді колись давно постали з довгої та складної історії валарів, ельфів і людей у Валінорі й у Великих Землях; залишивши «Втрачені оповіді» незавершеними, мій батько відійшов од прози й кілька наступних років працював над великою поемою під назвою «Турін, син Гуріна, та дракон Ґлорунд», а у виправленій версії – «Діти Гуріна». То було на початку 1920‑х років, коли він викладав в університеті Лідса. Поему написано стародавнім англійським алітераційним віршем (віршована форма «Беовульфа» й англосаксонської поезії загалом), і батько засобами сучасної англійської мови передав струнку систему наголосів і «початкової рими» – тих речей, що їх дотримувалися давні поети, – тут він був справжнім майстром, адже використовував цей стиль у розмаїтих варіаціях: од драматичного діалогу «Повернення Беортнота» і до елегії, присвяченої чоловікові, котрий поліг у битві при Пеленнорських полях. Алітераційна версія «Дітей Гуріна» виявилася найдовшою з усіх поезій, написаних цим віршем, адже налічувала понад дві тисячі поетичних рядків. Однак батьків задум був настільки грандіозним, що, незважаючи на таку їх кількість, розповідь дійшла лише до опису драконового нападу на Нарґотронд. Потім батько відмовився від цієї версії, адже (з огляду на загальний обсяг тієї «Втраченої оповіді»), щоби завершити її в задуманому масштабі, потрібно було би написати ще не одну тисячу рядків. Але вже другий варіант виявився приблизно вдвічі довшим за перший, хоча розповідь тут зупинилася навіть раніше, ніж у попередній версії.

У тій частині алітераційної легенди про дітей Гуріна, яку таки спромігся написати мій батько, давнішу історію з «Книги втрачених оповідей» було помітно розширено та детально розроблено. Найзначнішими нововведеннями стали поява Нарґотронда – великого підземного міста‑фортеці – та його просторих володінь (центрального елемента не тільки легенди про Туріна і Ніенор, а й усієї історії Прадавніх Часів Середзем'я), а також опис господарських угідь ельфів Нарґотронда, який дає опосередковане уявлення про «мирні ремесла» прадавнього світу, бо ж такі «проблиски» віддалені великим проміжком часу. Просуваючись на південь уздовж річки Нароґ, Турін і його супутник (у тексті цієї книги – Ґвіндор) дісталися позірно цілком безлюдних земель при вході до Нарґотронда:

…добрівши до краю, що в добрі плекався,

від гирла ріки до гарних дістались

наділів і бачать: ніде ні душі

на полях, перелогах і луках Нароґу,

чагарі полонили лани родючі

між горбами і річкою. На ріллі мотики

лежать забуті, а в буйних садах

трухнуть драбини у травах високих;

дерева голови задирали кудлаті,

за ними стежачи, і пониклі трави

нашорошили вуха; хоч вигрів полудень

землю і зелень – їм зимно було.

Отож, двоє подорожніх наблизилося до дверей Нарґотронда в ущелині ріки Нароґ:

…край води кряж височів,

стрімко здіймались над бистрінню бескиди,

і звивалась тераса, оторочена соснами,

рівна й широка, прорізана вміло, –

краяла круч відкриті схили.

Там прорубано темні й величні

брами у схилі, брусом обшиті, –

поперечки й одвірки воздвигнуто з каменю.

Там їх схопили ельфи і провели крізь портал, який замкнувся за ними:

З гулом і гуркотом велетенських завіс

зачинилася, хряснувши, брама важезна, –

гримнув громом грюкіт її,

відлуння жахливе полинуло, котячись

під незримими стелями пустельними ходами;

де й ділося світло. Далі, ступаючи

наосліп, провадила їх варта зміїстими

тунелями довгими, що тонули в темряві, –

аж блідо заблимали, наблизившись, відсвіти

смолоскипів палаючих; прискорили крок вони –

і гамір уривчастий гурту великого

торкнувся їх вух. Повищала стеля.

І раптом, уражені, за ріг завернувши,

беззвучне й величне віче узріли:

в нескінченній сутіні сотні принишкли, –

під високим склепінням, що нависло, як темінь,

чекали їх німо.

Однак у тексті «Дітей Гуріна», поданому в цій книзі, нам розповідають зовсім небагато:

І потому вони підвелись і, покинувши Ейтель‑Іврін, рушили на південь уздовж берегів Нароґу, і йшли, допоки їх схопили ельфійські розвідники та привели як бранців до потаємної твердині.

Так Турін увійшов у Нарґотронд.

Яка ж причина цього? Нижче я спробую дати відповідь на це запитання.

Практично не викликає сумнівів те, що алітераційний текст поеми про Туріна батько написав у Лідсі, а також те, що роботу над ним він облишив наприкінці 1924 чи на початку 1925 року. Не відомо лишень, чому він так учинив. Не таємниця, втім, що наступним твором, за який він узявся влітку 1925 року, була цілком нова поема, писана восьмискладовою римованою строфою, під назвою «Балада про Леітіан» – «Визволення з рабства». Так батько почав працювати над іншою оповіддю, яку, про що вже йшлося, набагато пізніше, в 1951 році, він опише як детальну в потрактуванні, незалежну, але прив'язану до «загальної історії»; адже темою «Балади про Леітіан» є ніщо інше, як легенда про Берена та Лутіен. Над цією поемою батько працював довгих шість років, але у вересні 1931 року відкинув і її, написавши понад 4000 рядків. «Балада», подібно до алітераційної версії «Дітей Гуріна», яку вона заступила та відтіснила, зазнала суттєвих змін порівняно з оригінальною «Втраченою оповіддю» про Берена і Лутіен.

Одночасно з роботою над «Баладою про Леітіан» мій батько в 1926 році написав «Нарис міфології» – спеціально для Р. В. Рейнолдза, його вчителя зі школи Короля Едварда в Бірмінгемі, щоби «дати уявлення про тло алітераційної версії легенди про Туріна та дракона». Цей короткий рукопис (приблизно двадцять друкованих сторінок) було, за власним зізнанням батька, написано в теперішньому часі, стислими тезами, і загалом, він радше нагадував конспект. І все ж саме цей рукопис став основою для наступних версій «Сильмариліона» (хоча цієї назви тоді ще не існувало). Попри те, що в тексті викладено цілісну міфологічну концепцію, сказанню про Туріна в ньому, вочевидь, одведене почесне місце, – повна назва згаданого рукопису звучить так: «Нарис міфології у стосунку до легенди про Дітей Гуріна », – що цілком узгоджується з метою його написання.

У 1930 році розпочато працю над значно ґрунтовнішим твором – «Квента Нолдорінва» (Історія Нолдорів – адже історія нолдорських ельфів є центральною темою «Сильмариліона»), То був прямий наслідок «Нарису», й, навіть розширивши початковий текст і надавши йому більш‑менш завершеного вигляду, батько однаково вважав «Квенту» таким собі твором‑резюме, витягом із розкішніших оповідних концепцій, на що цілком однозначно вказує підзаголовок, як його сформулював мій батько: «короткий виклад історії [нолдорів], витяг із Книги втрачених оповідей».

Слід пам'ятати, що на той час «Квента» репрезентувала (щоправда, дещо схематично та без прикрас) весь «фантазійний світ» мого батька. То не була історія Першої Епохи, бо і Другої та Третьої Епох іще просто не існувало, як не було ні Нуменору, ні гобітів, ані, звісно ж, Персня. Історія того періоду закінчується Величною Битвою, під час якої інші боги (валари) завдали Морґотові остаточної поразки та «вигнали його крізь Двері Безвічної Ночі в Порожнечу по той бік Стін Світу»; а наприкінці «Квенти» батько написав: «Так закінчуються сказання про час, який передує часові Північних країв Західного світу».

Отож, хоч яким дивним це може здатися, «Квента» 1930 року була єдиним повним текстом «Сильмариліона» (після «Нарису») з‑поміж усіх, які на той час написав батько. Але тут, як і завжди, на розгортання твору значний тиск чинили зовнішні впливи. Наприкінці 1930‑х попередню «Квенту» змінила нова версія у вигляді чудового рукопису, названого, врешті, «Квента Сильмариліон» – «Історія Сильмарилів». Вона була (чи планувалася) значно довшою за попередню «Квенту Нолдорінва», проте концепція твору, який, за суттю, мав стати підсумуванням міфів і легенд (абсолютно різних за характером і масштабом, коли розповідати їх уповні), аж ніяк не втратилась і знову була окреслена в назві – «Квента Сильмариліон… Це короткий виклад історії, витяг зі старіших оповідей; те, що описано в ній, належить минувшині, яку досі пам'ятають елдари на Заході, й детальніше про це оповідають інші історії та пісні».

Цілком імовірно, що батькове уявлення про «Сильмариліон» насправді було наслідком того факту, що цей твір, так би мовити, у «фазі Квенти» народився в 1930‑х роках зі стислого конспекту, написаного з конкретною метою, а вже на подальших стадіях, поширений і вдосконалений, набув нового вигляду, зберігши, втім, «урівноваженість» тональності, притаманну першоджерелу. Я десь уже зазначав, що «стислість чи конспективність форми та стилю „Сильмариліона“, де проступає натяк на попередні віки поезії та „премудрості“, навіть при оповіді історій викликає враження „нерозказаності“; „дистанцію“ витримано завжди. Немає розповідної нагальності, тиску та страху безпосередньої й невідомої події. Ми не сприймаємо Сильмарили так, як можемо сприйняти Перстень».

Однак той варіант «Квенти Сильмариліон» у 1937 році спіткав несподіваний і, як виявилось, остаточний «кінець». 21 вересня того року видавництво «Джордж Аллен і Анвін» опублікувало «Гобіта», і незабаром, на прохання видавця, мій батько подав кілька рукописів, доправлених у Лондон 15 листопада 1937 року. Серед них була і «Квента Сильмариліон», тоді ще недописана, текст якої обривався посеред речення наприкінці сторінки. Та, доки рукопис мандрував, батько продовжував розповідь на чернетці, почавши з того місця, коли Турін утік із Доріату й подався жити серед розбійників:

Проминувши кордони володіння, він зібрав довкруж себе бездомний і відчайдушний люд, якого в ті скрутні часи не бракувало в лісах; ватага здіймала руку на кожного, хто з'являвся на її шляху: на ельфів, людей чи орків.

Це першоваріант того фрагмента, яким у тексті цієї книги починається розділ «Турін серед розбійників».

Батько написав ці слова, коли йому повернули «Квенту Сильмариліон» та інші рукописи; а через три дні, 19 грудня 1937 року, в листі до «Аллена і Анвіна» він уже повідомляв: «Я написав перший розділ нової історії про гобітів – Довгоочікувана гостина».

Отак, перервавшись у мить злету на описі Турінового відбуття з Доріату, і завершилася цілісна та розлога легенда про «Сильмариліон» в манері об'єктивованої оповіді «Квенти». Подальша (після згадуваних вище слів) історія, що впродовж наступних років зоставалась у спрощеній, стислій і нерозвинутій формі «Квенти» 1930 року, не зрушила з місця, а тим часом у «Володарі Перстенів» поставали величні реконструкції Другої та Третьої Епох. Але та подальша історія у стародавніх легендах займала дуже важливе місце, позаяк у прикінцевих оповідях (похідних від першої «Книги втрачених оповідей») ішлося про жахливу долю Гуріна, батька Туріна, після того як Морґот звільнив його, і про знищення ельфійських королівств – Нарґотронду, Доріату і Ґондоліну – їх оспівував Ґімлі в копальнях Морії через кілька тисяч літ.

Високі гори, гарний світ

За давніх Дарінових літ, –

Ще Нарґотронд і Ґондолін

Не обернулися на тлін,

А їх могутні королі

Не відійшли за край землі…

Ось що мусило стати вінцем і завершенням цілого: доля нолдорських ельфів в обставинах тривалої боротьби проти влади Морґота, і роль Гуріна й Туріна в тій історії; кінцева оповідь про Еаренділа, який утік із охоплених полум'ям руїн Ґондоліна.

Через багато літ, дописавши на початку 1950 року «Володаря Перстенів», батько впевнено й енергійно повернувся до «питання Прадавніх Часів», які тепер стали «Першою Епохою»; і впродовж наступних років повиймав із довгої шухляди багато старих рукописів. Тоді він повернувся і до «Сильмариліона», тож чудовий рукопис «Квенти Сильмариліон» заряснів правками та доповненнями. Але 1951 року батько припинив редагувати текст, зупинившись на тому місці, де 1937 року облишив «Квенту Сильмариліон» через появу «нової історії про гобітів», так і не докінчивши оповіді про Туріна.

Він узявся переглядати «Баладу про Леітіан» (римовану версію історії про Берена та Лутіен, яку було відкинуто 1931 року), і небавом із неї постав майже цілком новий вірш, значно досконаліший; але й тут джерело натхнення швидко вичерпалось і робота над твором, урешті, припинилася. Батько почав працювати над прозовою версією довгої саги про Берена та Лутіен, яка ґрунтувалася безпосередньо на переписаній «Баладі»; але й від того твору також незабаром відмовився. Таким чином, бажання відтворити першу з «великих оповідей» на задуманому рівні, яке простежується в послідовних батькових спробах, так ніколи й не здійснилось.

У той час батько нарешті знову взявся за «велику оповідь» про загибель Ґондоліна, досі наявну тільки у «Втрачених оповідях» тридцятип'ятилітньої давнини та ще на кількох сторінках, присвячених їй у «Квенті Нолдорінва» 1930 року. Він, перебуваючи в розквіті сил, хотів у формі якнайдетальнішої розповіді подати дивовижну оповідь, яку зачитував 1920 року в коледжі Оксфорда в Essay Society і яка впродовж усього його життя залишалася істотною частиною уявного образу Прадавніх Часів. Через братів Гуріна, батька Туріна, та Гуора, батька Туора, вона особливим зв'язком поєднана з оповіддю про Туріна. У юності Гурін і Гуор побували в ельфійському місті Ґондоліні, захованому в колі високих гір, як сказано в «Дітях Гуріна»; а згодом, після битви Незліченних Сліз, вони ще раз побачилися з Турґоном – Королем Ґондоліна, – й він сказав їм; «Недовго тепер Ґондоліну залишатися потаємним, а викриття для нього рівносильне загибелі». А Гуор відповів: «Та однак, якщо він простоїть іще бодай трохи, дім твій породить нову надію для ельфів і для людей. Ось що скажу тобі, володарю, перед обличчям смерті: хоч тут ми й розходимося назавжди і не побачити мені вже білих стін твого міста, але з мого життя і з твого зійде нова зоря».

Це пророцтво здійснилося, коли Туор, Турінів двоюрідний брат, прийшов у Ґондолін і одружився з Ідріль, донькою Турґона; Еаренділ – «нова зоря», «надія ельфів і людей», – котрий утік із Ґондоліна, був їхнім сином. У прозовій сазі про «Загибель Ґондоліна», яку батько почав, імовірно, в 1951 році, він детально описує подорож Туора та його супутника і провідника – ельфа Воронве. У дорозі, пробираючись одні‑однісінькі через нетрі, вони почули в лісі крик:

Вони почекали і побачили, як хтось іде поміж дерев, і то виявився рославий чоловік, озброєний, одягнутий у чорне, з оголеним довгим мечем; їх здивувало, що лезо меча також було чорне, а краї його блищали ясно та холодно.

То, власне, і був Турін, який поспішно йшов геть од сплюндрованого Нарґотронда; але Туор і Воронве не заговорили до нього і «не знали, що Нарґотронд загинув, і що то був Турін, син Гуріна, Чорний Меч. Отак, лише на мить, зійшлися шляхи двох родичів, Туріна і Туора, щоби ніколи вже не перетнутись».

У новій оповіді про Ґондолін батько виводить Туора на височину в Окружних Горах, звідки можна було поглядом окинути рівнину аж до Таємничого Міста; і там він, сумовитий, зупиняється, щоби ніколи не рушити далі. Тож у «Загибелі Ґондоліна» моєму батькові теж не вдалося здійснити всіх намірів, і ми надалі не бачимо ні Нарґотронда, ні Ґондоліна.

Я десь уже зазначив, що, «завершивши велике „вторгнення“ та відіславши видавцеві Володаря Перстенів», батько, здавалося, повернувся до Прадавніх Часів, бажаючи відтворити той обшир – так, як він колись давно мав на меті, починаючи «Книгу втрачених оповідей». Він прагнув завершити «Квенту Сильмариліон»; а от «великі оповіді порівняно з початковою версією, від якої походять і їхні пізніші розділи, так ніколи й не здобули помітного розвитку». Ці зауваження справедливі й щодо «Дітей Гуріна»; однак тут батько зробив значно більше, хоча, зрештою, не спромігся надати остаточного та завершеного вигляду істотній частині пізнішої, дуже розширеної, версії легенди.

Одночасно з поверненням до «Балади про Леітіан» і до «Загибелі Ґондоліна» батько почав писати новий варіант «Дітей Гуріна», розпочав, однак, не з Турінового дитинства, а з пізнішого кульмінаційного моменту його страхітливої історії – після зруйнування Нарґотронда. У тексті цієї книги – розповідь од «Повернення Туріна в Дор‑ломін» і аж до його смерті. Я не можу пояснити, чому батько відійшов од звичної практики починати все від початку й учинив саме так. Але щодо цього він залишив поміж власних паперів також чимало пізніших недатованих текстів, які стосувалися долі Туріна від його народження та до сплюндрування Нарґотронда, багато допрацювань і розширень старих версій, які подекуди переростали в невідому доти оповідь.

Написання якщо не цілого цього твору, то принаймні його переважної частини можна віднести до періоду після тогочасної публікації «Володаря Перстенів». На ту пору «Діти Гуріна» стали для батька основною історією кінця Прадавніх Часів, і тривалий час усі його думки були присвячені їй. Але йому ставало дедалі важче впорядковувати її згідно з чіткою розповідною канвою, адже оповідь ускладнювали додаткові характери та події; правду кажучи, один довгий період історії міститься у безладній мішанині чорновиків і сюжетних нарисів.

І все‑таки «Діти Гуріна» в останній редакції – це основна фантазійна розповідь про Середзем'я, що її створив батько після завершення «Володаря Перстенів»; життя і смерть Туріна зображено так переконливо та безпосередньо, як нікого іншого з людей Середзем'я. Тому після тривалого дослідження рукописів я спромігся сформувати в цій книзі текст, який од початку і до кінця становить неперервну розповідь, без жодних елементів, чужих авторській концепції.

⇐ Предыдущая 16 17 18 19 20 212223 24 25 Следующая ⇒