Розділ IV. Відхід Гуріна

Розділ IV

Відхід Гуріна

Лишень троє людей урешті‑решт повернулися до Бретілу, хоча дорога їхня, лиха дорога, пролягала через Таур‑ну‑Фуін. І коли Ґлорезель, Гадорова донька, довідалася про загибель Галдіра, то померла з туги.

У Дор‑ломін же не дійшло ні звісточки. Ріан, дружину Гуора, горе штовхнуло у прірву безумства, проте завдяки допомозі сірих ельфів Мітріма вона таки народила сина і, нарікши його Туором, віддала на всиновлення тим помічникам. А потім побрела до Гауз‑ен‑Нірнаета, і припала до нього, і померла там.

Морвен Елезвен, оддавшись мовчазній журбі, зосталась у Гітлумі. Турінові. її сину, щойно добігав дев'ятий рік, і вона знову була при надії. Тяжкі часи випали на долю дружини Гуріна. Безліч східнян заполонили її землю і жорстоко поводилися з народом Гадора, розкрадаючи нажите добро, заганяючи людей у рабство. Вони забирали невідь‑куди всіх співвітчизників Гуріна, котрі надавалися до праці чи для будь‑чого іншого, навіть зовсім юних дівчат і хлопців, а старих убивали або залишали помирати з голоду. Проте досі жоден із нападників не посмів ані зайняти Володарку Дор‑ломіну, ні позбавити її даху над головою. І це тому, що поміж них пройшов поголос, ніби вона небезпечна, ніби вона відьма, котра знається з білими демонами: так східняни називали ненависних їм ельфів, котрих дуже боялися. Боялися вони також гір, обминали їх десятою дорогою, адже там, особливо на півдні краю, знайшло притулок багато елдарів. Отож, зоставивши по собі розграбовану та спустошену землю, східняни знову потяглися на північ. А дім Гуріна стояв на південному сході Дор‑ломіну, і гори підступали вельми близько до нього. Нен‑Лалаіт узагалі збігав од джерела, затіненого горою Амон‑Дартір, через уступ якої пролягав складний перевал, кудою відчайдухи діставалися на інший бік Еред‑Ветріну, а далі, вслід за потічками Ґлітуя, спускались у Белеріанд. Східняни, як і Морґот, іще ні сном ні духом не відали про цей хід, адже, допоки нескореним залишався Дім Фінґолфіна, ціла країна була захищена від Темного Володаря і нога жодного його прислужника не могла там ступити. Тому він і вірив, що Еред‑Ветрін – то неприступна стіна, нездоланна як для втікачів із Півночі, так і для нападників із Півдня. Бо і справді, поміж Сірехом та кордонами Дор‑ломіну з Неврастом далеко на Заході не було для безкрилих жодного шляху, щоби подолати ці гори.

Так уже склалося, що після перших набігів Морвен залишили у спокої, проте віддалятися від оселі все ще було небезпечно, позаяк у довколишніх лісах чаївся непевний люд. Тесля Садор, кілька старців і літніх жінок знайшли притулок у домі Елезвен. як і Турін, якому вона не дозволяла і кроку ступити за огорожу. Та хоч як важко трудилася Морвен, господа Гуріна небавом почала занепадати, у двері постукала бідність, а за нею – і голод. Тож єдиним рятунком виявилася таємна допомога Аерін, Гурінової родички, котру такий собі Бродда, один зі східнян, силоміць узяв за дружину. З гіркотою в серці приймала Морвен її подаяння, але таки приймала – заради Туріна та не народженої ще дитини, а також тому, що вважала це не милостинею, а лише поверненням украденого. Адже саме той Бродда, прийшовши у батьківщину Гуріна, захопив його народ, його добро та худобу і перевіз усе до своїх помешкань. Бродда був чолов'яга відважний, але все ж до прибуття в Гітлум одноплемінці мало зважали на нього. Засліплений жадобою багатства, він ладен був правувати і тими землями, якими гребувала решта йому подібних. На власні очі побачити Морвен цьому східнянинові довелося єдиний раз, коли, приїхавши під її оселю, він хотів одібрати у неї останнє, та запалі очниці «білого демона», які віщували згубу, нагнали на нього такого непереборного, смертельного жаху, що він ані не обшукав збіднілу домівку, ні не викрив Туріна, – інакше життя спадкоємця правдивого володаря повисло би на волосині.

Соломоголових, як називав Бродда народ Гадора, він перетворив на рабів і приставив до будівництва дерев'яних хоромів у землях на північ од дому Гуріна.

Його раби товклися за частоколом, мов худоба у хліві, проте їх погано охороняли. А були серед нещасливців і такі, котрі, зберігши людську гідність, бралися допомагати Володарці Дор‑ломіну, навіть ризикуючи собою. Саме вони потайки передавали Морвен вісті про становище у краю, хоча подекуди ті новини вбивали рештки надії. Утім, Аерін стала дружиною, а не рабинею Бродди, бо між його спільниками було мало жінок, та й доньки едайнів значно вигравали при порівнянні зі східнянками, – він же сподівався запанувати в тій країні та залишити по собі спадкоємця.

Про те, що відбулось і що могло відбутись у дні прийдешні, Морвен рідко розмовляла з Туріном. А він боявся порушувати розпитуваннями материне мовчання. Тільки‑но східняни вперше з'явились у Дор‑ломіні, він запитав у неї:

– Коли повернеться батько, щоби прогнати цих огидних злодюг? Чому він не приходить?

Морвен одповіла:

– Я не знаю. Можливо, його вбили або тримають у полоні, а може, його завезли дуже‑дуже далеко й він поки що не може повернутися через недругів, котрі оточують нас.

– Тоді, гадаю, він мертвий, – ледве стримуючи перед матір'ю сльози, промовив Турін, – адже, якби батько був живий, ніхто не завадив би йому прийти нам на поміч.

– Не думаю, сину мій, аби хтось із нас розгадав правду, – відказала Морвен.

З плином часу Морвен дедалі більше огортала тривога за Туріна, спадкоємця Дор‑ломіну та Ладросу. Вона розуміла, що за тодішніх обставин хлопчика спіткає злиденна доля раба східнян задовго до того, як він устигне подорослішати. Тому їй мимоволі пригадалася розмова з Гуріном, а на гадку знову спав Доріат. Зрештою, вона постановила, якщо вдасться, таємно вислати Туріна в той край і благати Короля Тінґола дати йому притулок. Аж раптом, сидячи отак і розмірковуючи, як здійснити задумане, вона виразно почула голос Гуріна, який казав їй: «Не гайся! Не чекай мене!» Та наближалися пологи, а дорога була тяжка і небезпечна; що більше люду піде, то менше надії на порятунок. Серце все ще марило сподіванням, у якому Морвен не хотіла зізнатися навіть сама собі: глибоко всередині її єства жило чуття, що Гурін не загинув, і безсонними ночами вона сторожко вичувала його ходу або прокидалася, думаючи, ніби почула іржання Арроха, його коня. Ба більше, хоча вона тепер прагнула віддати Туріна на всиновлення в дім іншого – за тогочасним звичаєм, – однак гордість не дозволяла їй особисто покладатися на милість чужинця, бодай і самого короля. Тож голосом Гуріна (чи то спогадом про той голос) було знехтувано і виткано натомість першу нитку в хитросплетінні долі Туріна.

Стрімко наближалась осінь Року Голосіння, й тільки тоді Морвен поспіхом прийняла рішення. Адже часу на подорож залишилось обмаль, а її жахала сама думка про те, що Туріна таки спіймають, якщо доведеться перечікувати зиму. Бо все частіше східняни нишпорили довкола огорожі, шпигуючи за домом. Тому зненацька Морвен звернулася до Туріна:

– Твій батько не прийде. Тож ти мусиш іти, і то негайно. Так він бажав би.

– Іти? – скрикнув Турін. – Куди ж ми підемо? По той бік Гір?

– Так, – відповіла Морвен, – по той бік Гір, далеко на південь. На південь – бо в тій стороні може бути надія. Проте я не сказала ми, сину мій. Ти мусиш піти, а я – залишитися.

– Я не піду сам! – мовив Турін. – Я не покину тебе. Чому ми не можемо піти разом?

– Я не можу піти, – відказала Морвен. – Але ти підеш не сам. Я споряджу з тобою Ґетрона, і Ґрітніра також, можливо.

– А Лабадала відішлеш? – запитав Турін.

– Ні, бо Садор кульгавий, – відповіла Морвен, – а дорога буде тяжка. А тому що ти мій син і живемо ми в похмурі дні, то скажу відверто: ти можеш померти в дорозі. Рік добігає кінця. Та залишившись, ти скінчиш набагато гірше: перетворишся на раба. Якщо хочеш стати мужем, вступивши у вік мужності, то наберешся хоробрості й учиниш так, як наказую.

– Але ж ти лишишся без мене тільки зі Садором. сліпим Раґніром і літніми жінками, – мовив Турін. – Хіба мій батько не сказав, що я спадкоємець Гадора? А спадкоємець повинен зостатись у домі Гадора, щоб обороняти його. Отепер ніж би став мені у пригоді!

– Спадкоємець повинен залишитись, але він не може, – мовила Морвен. – Однак колись він напевне повернеться. Зберися з духом! Я піду за тобою, якщо все обернеться на гірше. І якщо зможу.

– Як же ти відшукаєш мене, заблукалого у глушині? – спитав Турін.

І раптом серце зрадило його, й він, не криючись, розридався.

– Коли голоситимеш, інші створіння знайдуть тебе першими, – відказала Морвен. – Але я знаю, куди ти збираєшся, а як дійдеш і залишишся там, то я знайду тебе, якщо зможу. Адже я посилаю тебе до Короля Тінґола в Доріат. Хіба ти не будеш радше королівським гостем, аніж рабом?

– Не знаю, – відказав Турін. – Я не знаю, хто такий раб.

– Тому я й відсилаю тебе подалі, щоб і не дізнався, що то значить – бути рабом, – відповіла Морвен.

Тоді посадила Туріна перед собою і так глянула хлопчикові в очі, ніби намагалася розгадати якусь загадку.

– Важко, Туріне. Важко, сину мій, – сказала вона за мить. – Важко не лише тобі. Тягарем на мені у дні скрути лежить відповідальність за прийняті рішення. Але я роблю те, що вважаю правильним, бо інакше навіщо би мала розлучатися з найріднішою істотою в світі?

І потім вони про це не розмовляли, а Туріна охопили сум і бентега. Якось уранці він пішов шукати Садора, який рубав десь тріски для вогню. Позаяк блукати лісами було небезпечно і трісок не вистачало, то хлопчик застав Садора за спогляданням великого Гурінового крісла, покинутого незавершеним у кутку.

– Скоро і воно піде на розпал, – сказав тесля, зіпершись на милиці, – бо нині треба задовольняти лише насущні потреби.

– Не руш його наразі, – мовив Турін. – Можливо, батько таки повернеться додому і зрадіє, побачивши, що ти зробив для нього за час його відсутності.

– Примарні надії далебі небезпечніші за страхи, – сказав Садор, – до того ж вони не зігріють нас узимку.

Він показав пальцем на різьблення та зітхнув.

– Скільки часу змарновано! Зате працювалося добре. Гадаю, радість од роботи – єдина цінність таких нетривких речей. А тепер не завадило би, напевно, повернути тобі твій дарунок.

Турін було простягнув руку по лезо, та враз відсмикнув її.

– Не годиться мужеві забирати назад власні дарунки, – мовив хлопчик.

– Але ніж мій, – то хіба я не можу віддати його тобі, якщо маю таке бажання? – спитав Садор.

– Можеш, – одказав Турін, – будь‑кому, опріч мене. Тільки з якої причини ти хочеш його віддати?

– Бо не сподіваюся гідно ним скористатися, – відповів Садор. – У дні грядущі для Лабадала не буде інакшої роботи, крім рабської.

– Хто такий раб? – запитав Турін.

– Той, хто колись був людиною, а тепер до нього ставляться як до худоби, – промовив Садор. – Той, хто харчується, тільки щоби підтримувати життя, підтримує життя, тільки щоби гарувати, гарує тільки зі страху перед болем або смертю. А ці грабіжники можуть завдати рабові болю або заподіяти йому смерть просто задля розваги. Я чув, вони обирають кількох прудконогих утікачів і полюють на них із мисливськими псами. Видно, східняни ліпше вчилися в орків, аніж ми – у Світлого Народу.

– Тепер я краще все розумію, – сказав Турін.

– Ганьба! Ганьба, що тобі довелося зрозуміти це в такому юному віці, – мовив Садор.

А тоді, спостерігши дивний вираз на обличчі Туріна, додав:

– Що ж ти тепер розумієш?

– Розумію, чому моя мати відсилає мене геть, – відповів Турін, і в очах його зблиснули сльози.

– Ах! – видихнув Садор.

А сам до себе пробурмотів:

– Тільки навіщо було так довго чекати?

Тоді, повернувшись до Туріна, сказав:

– Це, як мені здається, не привід для сліз. Але тобі не годиться виказувати вголос материні поради ні Лабадалові, ні будь‑кому іншому. Бо нині всі стіни та загорожі мають вуха, і вуха ті ростуть на недобрих головах.

– Треба ж мені розмовляти бодай із кимось! – заперечив Турін. – Я завжди ділився з тобою. І не хочу тебе покидати, Лабадале. І не хочу покидати цей дім і мою матір.

– Якщо залишишся, – сказав Садор, – то невдовзі Дім Гадора зникне з лиця Арди навіки, і тепер ти, думаю, це розумієш. Лабадал не хоче розлучатися з Туріном, але Садор, прислужник Гуріна, буде щасливий, коли син його повелителя стане недосяжним для східнян. Ну‑ну, тут нічим не зарадиш. Треба прощатися. То як, візьмеш на прощання в дарунок мій ніж?

– Ні! – відповів Турін. – Мати каже: я йду до ельфів, до Короля Доріату. Там, напевно, зможу дістати багато таких речей, а от прислати тобі, Лабадале, бодай одну з них у подарунок навряд чи вдасться. Тоді я буду далеко‑далеко звідси, один‑одинокий.

Потому Турін заплакав, але Садор звернувся до нього, кажучи:

– Заспокойся ж! Куди подівся Гурінів син? Ще зовсім недавно я чув од нього такі слова: «Тільки‑но доросту, піду в солдати до короля ельфів».

Турін утер сльози і мовив:

– Нехай так! Якщо ці слова належали синові Гуріна, то він мусить дотримати їх і піти. Однак говорити, що зробиш те або те – це одна річ, виконувати ж обіцяне – цілком інша. Тепер я не хочу в солдати. Тож надалі добре думатиму, перш ніж казати що‑небудь.

– Так буде і справді найкраще, – мовив Садор. – Більшість людей вчиться цього, та навчається – мало. Облишмо у спокої прийдешнє. Досить нам і турбот сьогодення.

Невдовзі Туріна підготували до подорожі, він попрощався з матір'ю і потай відбув із двома супутниками. Коли ті попросили Туріна озирнутися на батьковий дім, мука прощання розітнула його душу, мов гострий меч, і він скрикнув:

– Морвен, Морвен, коли я знову побачу тебе?

А Морвен, стоячи на порозі, почула відлуння того крику поміж зарослих лісами пагорбів і так сильно стиснула дверну опору, що поранила собі пальці. Так Турін страждав уперше.

На початку року, наступного після відходу Туріна, Морвен породила дитину і назвала її Ніенор, що означає «скорботна»; на ту пору Турін уже встиг зайти ген‑ген далеко. Довга та сутужна випала йому путь, бо влада Морґота сягала далеко за межі його володінь. Однак Ґетрон і Ґрітнір, провідники Туріна, були юнаками в епоху Гадора і, хоча вже зістарилися, не втратили ні хоробрості, ні доброго знання тих земель, адже часто подорожували Белеріандом у колишні часи. Тож завдяки мужності й сприянню долі вони перетнули Тінисті Гори, спустились у Долину Сіріону, ввійшли в Бретілський Ліс і нарешті, потомлені та виснажені, дісталися кордонів Доріату. Але вже там збилися з дороги, заблукали в лабіринтах Королеви і нипали в непролазних хащах, аж доки закінчилися харчі. Тоді з півночі прийшла холодна зима і коло подорожніх майнула тінь смерті, однак доля готувала Турінові страшніше майбутнє, ніж голодну смерть. Уже в цілковитому розпачі, вони почули звуки ріжка. У тій місцині саме полював Белеґ Міцнолукий. який мешкав на узграниччі Доріату і був найвидатнішим лісничим тих днів. Зачувши крики, він підійшов до заблукалих, нагодував і напоїв їх, а дізнавшись, хто вони та звідкіля, пройнявся подивом і жалем. Белеґ дуже вподобав Туріна, бо той перебрав материну красу, мав батькові очі, а ще був міцний і сильний.

– Якого благодіяння ти чекаєш од Короля Тінґола? – запитав Белеґ у хлопчика.

– Я стану одним із його лицарів, виступлю проти Морґота і помщуся за батька. – відказав Турін.

– Так, напевно, і станеться, коли роки збільшать тебе, – мовив Белеґ. – Бо хоча ти й малий, проте маєш усі риси звитяжця, гідного називатися сином Гуріна Незламного, якщо таке можна припустити.

Скрізь в ельфійських краях ім'я Гуріна було у великій пошані. Тому‑то Белеґ радо взявся провести мандрівників і доправив їх до помешкання, де на той час жив разом із іншими мисливцями, і там вони оселилися, чекаючи, коли з Менеґрота повернеться посланець. А коли надійшла звістка, що Тінґол і Меліан приймуть сина Гуріна та його охоронців, Белеґ провів їх таємними ходами до Таємничого Королівства.

Отак Турін дістався величного мосту над Есґалдуіном і ввійшов у браму Тінґолових чертогів, і по‑дитячому задивлявся на дива Менеґрота, яких жодна смертна людина, крім Берена, ніколи до того не бачила. Потому Ґетрон переказав Тінґолові та Меліан послання від Морвен, і Король радо прийняв прибульців, і посадовив Туріна собі на коліно, бодай так пошановуючи Гуріна, наймогутнішого з‑поміж людей, і Берена, його родича. Ті ж, хто бачив це, зачудувалися, бо знали, що то знак усиновлення і що Турін однині – прийомний син Тінґола. Бо ні до того, ні після жоден король, а тим паче ельфійський володар, не чинив нічого подібного для людини. Тоді Тінґол мовив до Туріна:

– Тут, сину Гуріна, будеш ти як удома; й цілісіньке життя вважатимешся моїм сином, хоч і народився ти людиною. І здобудеш мудрості понад мислиму для смертної людини міру, а в руки тобі буде вкладено ельфійську зброю. Настане колись твій час, і ти повернеш собі батькові землі в Гітлумі, та доти живи з нами в любові.

Так розпочалося для Туріна гостювання в Доріаті. Його охоронці, Ґетрон і Ґрітнір, певний час трималися поруч нього, хоч і прагнули знову повернутися до їхньої володарки в Дор‑ломін. Але старість і хворість не дозволили Ґрітнірові здійснити бажане, тож він зоставався біля Туріна до самої своєї смерті. Тим часом Ґетрон рушив у путь, і Тінґол вислав із ним провідників і охоронців, котрі мали передати Морвен його послання. Урешті‑решт, гурт подорожніх дістався дому Гуріна, і коли Морвен довідалася, що Туріна з почестями прийняли в чертогах Тінґола, то горе її бодай трохи просвітліло. Крім того, ельфи принесли їй багаті дарунки та настанову від Меліан – повертатися з посланцями Тінґола в Доріат. Бо Меліан була мудра і завбачлива, тож сподівалася відвернути лихо, яке замислив Морґот. Але Морвен не захотіла покидати рідного дому, адже серце її не змінилось і не зменшилася гординя; та й Ніенор була ще немовлям. Отож, вона відпустила ельфів Доріату з подякою та віддала їм у дарунок останній шматочок золота, щоби приховати свою бідність, а ще попросила повернути Тінґолові Шолом Гадора. Щодо Туріна, то він із нетерпінням очікував повернення вісників Тінґола. Коли ж ті прийшли без Морвен, хлопчик помчав у ліс і розридався, бо знав про настанову Меліан і сподівався, що мати зважить на неї. Отак Турін страждав удруге. А Меліан. слухаючи, що відповіла Морвен, страшенно жалкувала. Вона‑бо розуміла наміри володарки Дор‑ломіну, але також розуміла і те, що завбаченої долі вже ледве чи вдасться уникнути.

Шолом Гадора вручили Тінґолові. А був той шолом зі сірої сталі, прикрашений золотом і вигравіюваними рунами перемоги. У ньому жила сила, що оберігала кожного носія від ран і смерті, бо, вдаряючись об чарівну сталь, будь‑який меч розбивався на друзки, а стріла – відскакувала вбік. Цей шолом виготовив Телхар, коваль із Ноґрода, чиї витвори славились у цілому світі. Шолом мав забороло (подібне до тих, які гноми‑ковалі використовували для захисту очей), і через це обличчя його носія сповнювало переляком спостерігачів, а само було добре захищене від вогню та дротиків. Гребінь шолома вінчало позолочене зображення дракона Ґлаурунґа, бо цю частину обладунку виготовили невдовзі після першої появи Ґлаурунґа з‑за брам Морґота. Гадор, а за ним і Ґалдор надягали шолом щоразу, коли виступали на війну. У воїнів Гітлуму підносилися серця, щойно він здіймався над головами в розпалі битви, і звитяжці гукали: «Більше вартує Дракон Дор‑ломіну, ніж золотий черв Анґбанда!» А от Гуріна шолом гнітив, тому він надягав його нечасто, пояснюючи це так: «Радше я зустрічатиму недруга обличчям до обличчя». Утім, син Ґалдора теж вважав Дракона Півночі однією з найвеличніших родинних реліквій свого дому.

На ту пору в Тінґола у Менеґроті були просторі арсенали, вщерть заповнені розмаїтою зброєю: металевими кольчугами, що нагадували риб'ячу луску та сяяли, неначе вода в місячному світлі; мечами та сокирами; щитами та шоломами, які виготовив сам Телхар, або навіть його вчитель, старий Ґаміл Зірак, або навіть і хтось зі ще вправніших ельфійських майстрів. Деякі з цих речей Король отримав як дар із Валінору, і виготовив їх у власній майстерні Феанор, який за всі часи існування світу не мав рівних у зброярстві. Проте Тінґол тримав Шолом Гадора так, ніби його власні запаси були суцільним дріб'язком, і свою поштивість висловив, сказавши:

– Цей шолом носили горді голови, голови отців Гуріна.

Тоді його мовби осяяло, і він прикликав Туріна, і сказав йому, що Морвен прислала синові могутню річ, родинну реліквію його батьків.

– Візьми ж оцю Драконову Голову Півночі, – сказав він, – і коли прийде час, носи її з гідністю.

Одначе Турін був надто юний, аби підняти шолом, а сердечні муки завадили йому належно пошанувати цей дар.

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒