Три зозулі з поклоном

Герої новели " Три зозулі з поклоном" — прості сільські люди. Щоправда, сам оповідач — уже студент, хоч душа його й коріння тут, у рідному селі.

А трагедія розгортається на рівні шекспірівської. Невідомо, чому дівчина Марфа вийшла заміж за недалекого, негарного парубка Карпа — з відчаю, жалощів чи з покірності долі. Полюбила ж сусідського одруженого чоловіка Михайла, що був як " сокіл", чорноокий, ставний та гарний. Але не посміла розбивати сім'ю, мучилася мовчки. Тільки ходила разом із чоловіком на посиденьки до Михайла та Софії, співала з ними. Як гляне на рудого товстопикого Карпа Яркового, що " над галушками катується", потім на Михайла — зітхне та сльозами в душі заллється — уголос соромно.

Коли ж трапилося нещастя: сусіда забрали як " ворога народу", Марфа увесь час думала про нього, чекала листа — не до неї, до його родини, — щоб довідатися хоч, що живий, потримати дорогий папірець у руках, поцілувати його. І коли така нагода траплялася, Марфа раділа і плакала, жила цим. Настільки великим і сильним було її почуття, що передавалося на відстані. Михайло в засланні, в " Сибірі неісходимій", відчував, що десь тут біля нього " ходить Марфина душа нещасна". Тому й просить дружину, щоб та сходила до Марфи і сказала, що посилає він їй " три зозулі з поклоном" і просить відкликати " свою душу назад", тоді й до нього " хоч на хвильку прийде забуття".

Хіба не дивне й не високе отаке неземне та безнадійне кохання Мэрфи? А з якою гідністю й тактом поводиться Михайло! Коли Софія, бачачи муки жінки, говорить: " Ти, Михайле, ... хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться" — то він: " Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться". Розуміє, що ні до чого подавати надію... Великим благородством віє від слів і вчинків Софії. Вона не сердиться, не вважає Марфу за суперницю, бо впевнена у своїх і чоловікових почуттях. Дивлячись на страждання сусідки (" Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася за сто" ), жаліє її, навіть прагне допомогти.

Високий духовний світ, благородство почуттів і дій селян відчувається не лише в коханні, а й у щоденному, буденному житті.

Михайло садить сосни на жовтому піску, потім молоденькі деревця досаджують ще інші, бо звикли оточувати себе красою. Навіть на засланні чоловікові сниться його робота — столярування. Але просить у листі до дружини, щоб не жаліла найдорожчого — інструменту, якщо буде скрута. Михайло безмежно любить свою родину — Софію, сина, свій край. І не хоче засмучувати описом своїх бід, навіть вигадує, як їх " там" добре годують та вдягають. Тільки окремі деталі можуть видати справжнє його життя — посивів, хоч до цього зовсім не старів, " руки як не свої", " вдягачка", до якої селянам " не звикати".

Поштар дядько Левко розуміє почуття Марфи і не встоює перед їхньою силою, " озирається довкола, немічно зітхає" і дає чужого листа, хоч за це його можуть покарати. Тільки попереджає, щоб не казала нікому та слізьми чорнила не розмазала, а потім делікатно одвертається і терпляче жде, поки дівчина натішиться тим листом і не наплачеться. Марфа дає дядькові пожмаканого (збирала, видно, по копієчці, носила завжди із собою! ) карбованця, щоб випив за здоров'я її любого, а той бурмотить зніяковіло: " Хіба що за його здоров'я.., а так зроду би не взяв би... "

Ось так у невеликому творі письменник майстерно розкриває високий духовний світ простих сільських людей. І десь у підтексті читається думка, що саме це допомогло їм вижити, вистояти у страшні часи сталінських репресій та воєнного лихоліття і залишитися при цьому Людьми.

⇐ Предыдущая 1 2 34