«Деревій»

Проблема оповідання «Деревій» – це проблема людини, смислу її життя і місця у всесвіті. Хто вона? Для чого живе? Які її стосунки з навколишнім світом? На ці питання відповідає головний герой твору Данило Коряк власним ставленням до людей, роботи, тварин і рослин, своєю совісністю й добротою, усім праведним життям. Данило Коряк – тип виразно національний, традиційний, улюблений письменником [1, 32].

З образом Данила ми зустрічаємося на самому початку твору. Автор розповідає як старанно всю довгу зиму готується Данило до майбутнього любого йому сторожування у лісі. Він аккуратно, в стовпчик, як зразковий школяр, записує на аркуші з учнівського зошита наслиненим хімічним олівцем усе, що треба взяти з собою.

Як найбільшого свята, чекає Данило зустрічі з лісом. Іде старий з дружиною Полькою (вона проводить його до парома, бо він погано бачить) селом, потім луками, вітається із школярами, які веселим гуртом поспішають після уроків додому, гомонить з паромником про життя, а душею вже там, у лісі, в такому любому йому світі. Аж ось і ліс, і розсадник, і сторожка, вона ж і насінниця, і затишок для людини в негоду. Данило відкриває зчорнілу за зиму хатинку, вдихає напоєне духом підопрілого сіна повітря, стомлено сідає на поріжку, і серце його заходиться від щемливої радості. Він відчуває, що «вже ніколи в світі, до смерті, до сліпоти не піде… з розсадника, що тільки й жив узимку мрією про мить» [2, 101]. По хвилі Данило береться до роботи: виставляє у рів сітку на рибу, виносить посушитися сіно і жолобки з-під насіння, протирає вікна, вимітає вогкі вугли і розтикає скрізь попід стелю та по стінах свою улюблену цілющу рослину – деревій, від якого в нього «аж здоровля прибуває…» Так починається щорічне сторожування Данила на розсаднику.

Ліс для Данила не тільки улюблена праця, а й духовна святиня і втіха серця. То ж ніби у відповідь на Данилову турботу природа обдаровує його щедротами, додає здоров’я, умиротворяє. Григір Тютюнник добре знав, що таке для людини рідна земля і що жити потрібно у злагоді з природою та своєю совістю. Данило Коряк дивовижним розумінням потреб рослини, тварини, птаха, комахи і людини ніби підказує нам єдино можливий варіант поведінки в нашу епоху трагічних екологічних змін, завдяки якому тільки й можна врятувати світ і себе [1, 24-25].

Оцей неграмотний селюк прагне жити не тільки для себе і за себе, не в ім’я наживи, а задля вищого, духовного, що й визначає в людині Людину. Шмат землі не затулив перед ним неба мрії, отого вічного пориву в духовне захмар’я.

Але не тільки проблему взаємозв’язку природи і людини розкриває автор у оповіданні. Ще однією є проблема швидкоплинності життя, старості і молодості. У творі протиставляються і, в той же час, існують разом, взаємодоповнюють один одного два покоління. Це ми бачимо в епізоді твору, де Данило разом з дружиною Полькою йдуть до парому і зустрічаються з малими школярами, які чемно вітаються з ними. А далі їм назустріч іде молода пара, які засоромившись Коряків, розходяться на мить в різні сторони, а, обійшовши їх, знову беруться за руки. Полька згадує, як і вони з Данилом колись були молодими та грали вдвох на луках, і приходять до висновку: «Було, було, та вже не буде… І обом їм робиться трохи сумно, бо знають, що таки не буде» [2, 100].

Навіть коли вони удвох милуються лісом, вдихають його п’янкий дух, знову замислюються над вічною проблемою: «Оце б тільки жити та жити, а бач – старість…» – і зітхають, міцніше тримаються за руки, обходячи калюжі, як молоді круг аналоя» [2, 99]. Але у старості автор бачить і прекрасне – вона досвічена і зріла, і Гр. Тютюнник від душі милується Данилом і Полькою, які, проживши багато років разом, не згубили повагу і любов один до одного.

⇐ Предыдущая 1 234 Следующая ⇒