Читець 2.

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 6Следующая ⇒

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці, —

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми перестали гордитись, що ми — українці.

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,

І що ми на Вкраїні таки український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш — у піснях, а не в барилах вина,

І що щедрість — у серці, а не в магазинних вітринах,

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе, відколи, з якої пори,

Почали українці себе у собі забувати.

Запитаймо про те, чи списати усе на буття,

Котре нашу свідомість узяти змогло так на Бога,

Що солодшим од меду нам видався час забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?

Чи в «моголах» і вмерти судилось нам ще від Тараса?

Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,

Що знітив нашу гідність до рівня вторинної раси?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова!..

Добре знаю, що й вам вони теж не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.

І в мені ниє крамоли осколок тупий,

Мене дума одна обсідає і душить на славу:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря

І хіба не зотліє на тлю українство між нами,

Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил!

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна...

Ведуча: Усе більше стали відлучати дітей від рідної культури, рідної мови, і це боляче відгукувалося згодом у тих, хто мав світлу душу і вдячну пам'ять до землі своїх батьків.

Ведучий: Віками народ плекав мову. Це його голос, багатюща скарбниця. У мові – героїчне минуле, здобутки пращурів, вічні моральні цінності.

Ведуча: Українська мова має свою мелодійність. Ця незбагненна душа нашої мови як золотиста ріка виблискує хвилями народної пісні.

Читець 3.

О рідна мово, хто без тебе я?

Німий жебрак, старцюючий бродяга

Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,

Прах, купа жалюгідного рам'я,

Моя ти, пісне, сила і відвага,

Моє вселюдське й мамине ім'я.

Тобою палахтить душа моя,

Втішаються тобою серця справи.

Тебе у спадок віддали мені

Мої батьки і предки невідомі,

Що гинули за тебе на вогні.

Так не засни в запиленому домі,

В наткнутій коленкоровій труні –

Дзвени в моїм і правнуковім домі.

Читець 4.

Краю мій коханий, щире твоє слово,

небо твоє ніжно-голубе.

Рідна Україно, земле колискова,

обіймаю піснею тебе.

Краю мій зелений, золото вербове,

стежко моя, роси голубі!

Мати Україно, сонце чорноброве,

уклоняюсь піснею тобі.

Звучить пісня …

Ведучий: А зараз вашій увазі пропонуємо кілька гуморесок. Адже гумор –невід’ємна риса характеру українців, де водночас і підкреслюється краса нашої мови.

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 Следующая ⇒