Annotation 30 страница

Коловорот життя^[502]
^{Переклад М. Дмитренка}

Мировий суддя Бинаджа Віддеп сидів на порозі суду й смоктав бузинову люльку. На обрії, застигши на півдорозі до зеніту, височіло сіро-голубе в полудневому мареві пасмо Камберлендських гір. По-дурному кудкудакаючи, головною вулицею селища бундючно прошкандибала зозуляста курка. Почалось рипіння коліс, і на дорозі, здіймаючи куряву, з’явилася запряжена биком бідарка, в якій сиділи Рейсі Білбро та його жінка. Бідарка зупинилася біля дверей суду, і подружжя злізло на землю. Сам Рейсі складався з засмаглої, аж коричневої шкіри і жовтої чуприни над нею на висоті шести з чимось футів. Незворушний спокій облягав його, мов сталеві лати. А жінка його, загорнута в чималу кількість ситцю з багатьма гострими кутами й припорошена нюхальним тютютном, була якась незграбна і стомлена від туманно усвідомлюваних бажань. Крізь усе це проглядав глухий протест ошуканої юності, яка ще не помічає, що вже відходить. Мировий суддя з поваги до своєї гідності встромив ноги в черевики й відсунувся, даючи подружжю ввійти. — Ми, знацця, — мовила жінка голосом, як ото гуде вітер у сосновому гіллі, — хочемо розлучитись. — Вона глянула на Рейсі, аби впевнитися, що в тому, як вона виклала суть справи, він не завважив якоїсь помилки, неясності, невиразності, небезсторонності чи прагнення до особистої вигоди. — Так, розлучитися, — повторив Рейсі, поважно кивнувши головою. — Ми, знацця, ніяк не можемо вжитися. Коли чоловік і жінка дбають одне про одного, то й то самота в горах заїдає. А коли вона сичить, мов дика кішка, або сидить, надувшись, як сова, то чоловікові з такою жити несила. — Коли він казна-яке ледащо, — не дуже завзято мовила жінка, — вештається без діла з різною поганню та контрабандистами, а потім вилежується, нажлуктавшись самогону, та ще морока зі зграєю його шолудивих собак — їх треба годувати! — Коли вона жбурляє покришками від каструль, — у тон їй відгукнувся Рейсі, — та ще ошпарила окропом найкращого в усьому Камберленді мисливського пса, варити чоловікові їсти їй аж з душі верне, а вночі не дає спати, все гризе за якісь дурниці! — Коли ж він нічого заробити негоден, та ще на всі гори прославився як нікчема, то хіба тут до спання? Мировий суддя неквапливо взявся до виконання своїх службових обов’язків. Підсунув до прохачів єдиний стілець і дерев’яний ослін. Розгорнув звід законів, що лежав на столі, і пробіг очима перелік статей. Потім протер окуляри і підсунув до себе чорнильницю. — В кодексі законів, — проголосив суддя, — нічого не сказано про розлучення, стосовно до юрисдикції даного суду. Одначе з погляду справедливості, конституції та золотого правила “роби іншим так, як хочеш, щоб вони робили тобі” — угода, яку не можна розірвати, є невигідна... Якщо мировий суддя може поженити якусь парочку, то ясно, що він зобов’язаний, якщо це треба, і розлучити її. Наш суд зараз винесе ухвалу про розлучення, впевнений, що Верховний суд визнає її правомірною. Рейсі Білбро видобув з кишені штанів капшучок з тютюном. З капшучка витрусив на стіл п’ятидоларовий папірець. — Вторгував за одну ведмежу і дві лисячі шкури, — сказав він. — Оце всі наші гроші. — Встановлена в суді за розлучення плата, — сказав суддя, дорівнює п’яти доларам. — І він удавано байдуже запхнув кредитку в кишеню свого домотканого жилета. Потім з великими фізичними й розумовими муками надряпав на половинці паперового аркуша ухвалу про розлучення й переписав її на другу половинку. Тоді прочитав Рейсі Білбро та його дружині документ, що давав їм свободу. “Цим доводимо до відома всіх, що Рейсі Білбро та його дружина Ерієла Білбро цього дня, бувши здорові тілом і душею, особисто з’явилися переді мною, дали обіцянку віднині й довіку не любити й не шанувати одне одного, ні в доброму, ні в поганому не слухатись одне одного й порушили справу про розлучення відповідно до спокою і гідності нашого штату. При цьому ухвали не порушувати, і нехай поможе вам Бог. Бинаджа Віддеп, мировий суддя тут і в окрузі П’ємонт, штат Теннессі”. Суддя вже збирався вручити Рейсі один з папірців, але його затримав голос Ерієли. Обидва чоловіки витріщились на неї. Їхня тупоумна чоловіча природа зіткнулася в особі цієї жінки з чимось несподіваним і непередбаченим. — Суддя, ану почекай, не давай йому цю бамагу. Бо ж іще не все залагоджено. Спочатку захисти мої права. Я повинна одержати гроші на прожиток. Де це видано — чоловік має розлучення, а жінці щербатого цента не дає. А я збираюсь податися до свого брата Еда на Горбату гору. Отож мені потрібні черевики, тютюн, та й ще дещо. Коли Рейсі знайшов гроші на розлучення, то нехай знайде і мені на прожиток. Рейсі Білбро аж рота роззявив з несподіванки. Раніше у них і мови не було про гроші на прожиття. Але від жінок завжди можна чекати приголомшливих несподіванок. Мировий суддя Бинаджа Віддеп зрозумів, що й цей пункт вимагає юридичного розв’язання. Проте в кодексі законів не було нічого сказано і щодо грошей на прожиття. Однак жінка була боса, а стежка до Горбатої гори — крута й кам’яниста. — Ерієло Білбро, — офіційним тоном запитав суддя, — у справі, що зараз оце слухається в суді, скажіть, яка сума, на вашу думку, буде справедливою і достатньою для прожитку. — Думаю, — відповідає жінка, — на черевики та на все інше нехай буде п’ять доларів. Невеликі гроші, але дочалапати до брата Еда вистачить. — Названа сума, — проголосив суддя, — не є надмірною. Рейсі Білбро, за рішенням суду, ви повинні сплатити позивачці п’ять доларів, щоб ухвала про розлучення набрала чинності. — У мене вже нічого нема, — тяжко зітхнув Рейсі. — Я все вам оддав. — Якщо ж ні, — додав суддя, люто видивляючись поверх окулярів на Рейсі, — вас буде звинувачено у неповазі до суду. — Ото я так собі думаю, якби ви почекали до завтра, благально мовив Рейсі, — я б, може, десь і нашкріб чи позичив п’ятірку. Хіба ж я знав, що їй треба давати на прожиток? — Слухання справи відкладається, — оголосив Бинаджа Віддеп, — завтра ви обоє прийдете сюди і виконаєте судову ухвалу. Після чого вам буде видано свідоцтво про розлучення. Він усівся на порозі й заходився шнурувати черевики. — Доведеться їхати до дядька Зайї, — вирішив Рейсі, — там і переночуємо. — Він сів у бідарку з одного боку, Ерієла залізла з другого. Низенький рудий бик, підкоряючись легенькому удару мотузяних віжок, повільно обійшов півколо, і бідарка поповзла геть, збиваючи колесами куряву. Мировий суддя Бинаджа Віддеп сидів і смоктав бузинову люльку. Під вечір він дістав свою щотижневу газету й заходився читати. Читав доти, аж доки посутеніло і рядки газети почали розпливатися. Тоді він засвітив лойову свічку, що стояла на столі, й читав далі, поки не зійшов місяць, сповістивши, що пора вже вечеряти. Суддя жив у складеній з товстих колод хатині на схилі горба, біля сухої тополі. Йдучи додому вечеряти, він перейшов струмок, що біг між густих лаврових заростей. Тут назустріч йому з-за кущів раптом ступила людська постать і наставила в груди рушницю. Капелюх у нападника був низько насунутий, більшу частину обличчя закривала якась шматина. — Ану давай гроші, — мовила постать, — і не писни. Бо я нервовий, палець на гачку так і танцює. — У м-мене тільки п-п’ять доларів, — запинаючись проказав суддя, витягуючи кредитку з жилетної кишені. — Скрути її, — почувся наказ, — і засунь у дуло. Кредитка була нова й хрустка. Навіть незграбними і тремтячими від страху пальцями її неважко було скрутити в рурочку і значно важче — запхнути в ствол рушниці. — А тепер іди собі, — сказав грабіжник. І суддя не загаявся скористатися з цього дозволу. На другий день рудий бичок знову притягнув бідарку до дверей суду. Суддя Бинаджа Віддеп був у черевиках, бо вже давно ждав відвідувачів. У його присутності Рейсі Білбро дав своїй дружині п’ятидоларовий папірець. Очі судді вп’ялися в нього. Папірець мав такий вигляд, наче недавно був скручений і застромлений у ствол рушниці. Але суддя утримався від коментарів. Адже будь-якому папірцю може забандюритися скрутитись. І він вручив кожному відвідувачеві свідоцтво про розлучення. Обоє стояли, не знаючи, що сказати, і мовчки згортали одержані гарантії своєї свободи. Жінка кинула боязкий погляд на Рейсі. — То ти зараз на бідарці додому, — сказала вона. — Хліб на полиці, в бляшаній коробці. А шмат свинини я поклала в казанок, щоб собаки не дістали. Увечері не забудь накрутити годинника. — А ти, знацця, до брата Еда? — спитав Рейсі, тонко вдаючи байдужого. — Та до ночі треба було б добратися. Мабуть, не дуже вони зрадіють, коли я до них заявлюся, а де ж більше мені подітися. Це — не близький світ, я вже піду. Ну, попрощаємось, Рейсі, хоч ти, може, й не захочеш попрощатись... — Я ж не якийсь там пес, — мученицьким тоном мовив Рейсі, щоб не захотіти попрощатись, це ти рвешся скоріше втекти звідси, то, може, сама не хочеш, щоб я попрощався. Ерієла мовчала. Вона ретельно згорнула п’ятидоларову кредитку та свідоцтво про розлучення і сховала за пазуху. Дивлячись крізь окуляри, Бинаджа Віддеп з сумом простежив, як зникли гроші. Суддя думав про своє і незабаром сказав слова, які свідчили, що він належить до дуже численної категорії людей, здатних співчувати, або до значно менш численної категорії видатних фінансистів. — Самотньо тобі буде в старій хатині сьогодні вночі, Рейсі, — мовила Ерієла. Рейсі Білбро розглядав Камберлендське пасмо гір, ясно-синє в сонячному промінні. На Ерієлу він не дивився. — Авжеж самотньо, — відповів. — Та коли хтось дуріє і добивається розлучення, то його силоміць не втримаєш. — Є ще дехто, хто хоче розлучення, — сказала Ерієла, звертаючись до стільця. — І не хоче, щоб дехто залишився. — А ніхто й не казав, що не хоче. — А ніхто й не казав, що хоче. Краще вже мені не баритись, а йти до брата Еда. — Тепер ніхто не зможе накрутити того старого годинника. — Може, мені поїхати з тобою на бідарці, Рейсі, та накрутити тобі годинника? Вираз обличчя горянина зостався непроникним, на ньому не відбилось ніяких почуттів. Але він простягнув свою широченну п’ятірню, і тонка, засмагла рука Ерієли сховалася в ній. На мить душа цієї жінки прозирнула крізь незворушні риси її лиця, одухотворивши їх. — Собачня тепер не набридатиме тобі, — сказав Рейсі. Згоден, я поводився з тобою погано. Накручуй вже того годинника ти, Ерієло. — Моє серце там, у нашій хатині, — прошепотіла Ерієла, — з тобою. Я більше не казитимусь. Їдьмо додому, Рейсі, щоб устигнути завидна. І вони попрямували до дверей, забувши про мирового суддю, але Бинаджа Віддеп зупинив їх. — Іменем штату Теннессі, — проголосив він, — я забороняю вам порушувати його закони і порядки. Нашому суду приємно і дуже радісно бачити, що хмари незлагоди й взаємонерозуміння, які нависли були над двома люблячими серцями, розвіялись. Але суд повинен оберігати мораль і духовну чистоту штату. Суд нагадує вам, що ви більше не є чоловіком і жінкою, подружжям, оскільки вас розлучено відповідальною судовою ухвалою і внаслідок цього ви не маєте права користуватися благами матрімоніального стану. Ерієла схопила Рейсі за руку. Що вона чує? Чи не означає це, що вона повинна втратити його тоді, коли життя добре навчило їх обох? — Проте суд готовий, — вів далі суддя, — скасувати поразку в правах, спричинену ухвалою про розлучення. Суд перед вами і може здійснити урочистий обряд вашого одруження, щоб усе стало на свої місця і щоб сторони, які позиваються, могли знову набути почесного і облагороджуючого матрімоніального стану, до якого вони прагнуть. Платня за здійснення згаданого вище обряду в даному разі становить п’ять доларів. Від останніх слів судді в серці Ерієли зажевріла надія, її рука швидко ковзнула за пазуху. Звідти випурхнула і опустилася вільною голубкою на суддівський стіл кредитка. Бліді щоки Ерієли зарожевіли, коли вони стояли, тримаючись за руки, і слухали слова, що знову поєднували їх. Рейсі допоміг їй залізти в бідарку і сів поряд. Рудий бичок знов обійшов півколо, і вони, все так же тримаючись за руки, вирушили в гори. Мировий суддя Бинаджа Віддеп усівся на порозі і скинув черевики. Ще раз помацав пальцями п’ятидоларову кредитку, засунуту в жилетну кишеню. Знову закурив свою бузинову люльку. А головною вулицею селища, по-дурному кудкудакаючи, знову бундючно прошкандибала зозуляста курка. Дороги, які ми вибираємо^[503]
^{Переклад М. Дмитренка}

За двадцять миль на захід від Таксона “Вечірній експрес” зупинився біля водокачки набрати води. Окрім потрібної для паровоза води, цей славнозвісний експрес прихопив і ще дещо не дуже корисне для себе. Поки кочегар відчіплював шланг, Боб Тидбол, Акула Додсон та на чверть індіанець з племені кріків^[504], якого звали Джон Великий Пес, вилізли на паровоз і показали машиністові три круглі дірки на кінцях стволів своїх кишенькових гармат. Ці дірки і їхні можливості справили на машиніста таке сильне враження, що він негайно підняв руки догори, як це роблять вигукуючи: “Та ви що! ”, “Не може бути! ” На рішучу й чітку команду Акули Додсона, який був командиром атакуючих сил, машиніст зійшов на землю й відчепив паровоз і тендер. Після цього Джон Великий Пес видерся на купу вугілля, грайливо спрямував на машиніста й кочегара два револьвери і запропонував їм відвести паровоз на п’ятдесят ярдів від состава й чекати там подальших розпоряджень. Акула Додсон з Бобом Тидболом, зневажливо відмовившись пропускати крізь решето таку бідну на золото породу, як пасажири, кинулися до багатих покладів поштового вагона. Провідника вони захопили зненацька — той був певен, що “Вечірній експрес” не набере нічого гіршого й небезпечнішого, ніж aquo pura^[505]. Поки Боб руків’ям свого шестизарядного кольта вибивав цю помилкову думку з голови провідника, Акула Додсон, не гаючи часу, підкладав під сейф у поштовому вагоні чималенький заряд динаміту. Сейф вибухнув на суму тридцять тисяч доларів золотом і кредитками. Пасажири подекуди висовувалися з вікон, щоб подивитися, де це гримить грім і звідки насувається грозова хмара Кондуктор смикнув за мотузок дзвінка, який легко подався за рукою. Акула Додсон і Боб Тидбол, запхавши здобич у міцну брезентову торбу, вистрибнули з поштового вагона на землю і, спотикаючись у своїх чоботях на високих підборах, незграбно побігли до паровоза. Машиніст, похмурий і злий, проте досить розумний, підкоряючись їхньому наказу, швидко погнав паровоз геть від нерухомого состава. Але ще до цього провідник поштового вагона, очунявши від застосованого до нього Бобом Тидболом засобу для додержання нейтралітету, вискочив на насип з вінчестером у руках і взяв участь у цій грі. Містер Джон Великий Пес, сидячи на тендері з вугіллям, ненароком зробив помилковий хід, підставивши себе під кулю, і провідник вдарив його козирем. З кулею між лопаток метис — лицар з великої дороги — гепнувся додолу, збільшивши в такий спосіб частку здобичі кожного із своїх партнерів на одну шосту. За дві милі від водокачки машиністу наказали зупинитися. Грабіжники зухвало помахали йому на прощання рукою і, стрімголов скотившись з насипу, зникли в густих заростях, що тяглися вздовж залізниці. Через п’ять хвилин, продершись крізь хащі чапарелю, вони дісталися до лісу, там до нижніх гілок високих дерев було прив’язано троє коней. Один з них чекав Джона Великого Пса, якому вже ніколи не судилося їздити на ньому ні вдень, ні вночі. Знявши з цього коня сідло й вуздечку, грабіжники відпустили його на волю. А на тих двох вони посідали самі, перекинувши торбу через луку^[506] сідла, і швидко, але обережно поскакали спочатку лісом, потім дикою пустельною ущелиною. Тут кінь, яким їхав Боб Тидбол, послизнувся на вкритому мохом камені і зламав передню ногу. Грабіжники негайно пристрелили його й сіли порадитись, як їм бути далі. Проскакавши звивисту й заплутану дорогу, вони поки що перебували в безпеці. Від найшвидшої погоні їх відділяло багато миль і годин. Кінь Акули Додсона з вуздечкою на шиї, тягнучи по землі мотузок і поводячи боками, вдячно скуб траву на березі струмка. Боб Тидбол розв’язав торбу і, по-дитячому радісно сміючись, вигріб з неї обома руками акуратно заклеєні пачки кредиток і торбинку із золотими монетами. — Слухай, старий розбійнику, — весело звернувся він до Акули Додсона, — ти правильно сказав, що діло вдасться. Щодо грошей, то ти в Арізоні хоч кого переплюнеш. — Що ж нам робити з конем для тебе, Бобе? Довго сидіти тут нам не можна. Ще й не світатиме, як на наш слід нападуть. — Ну, доведеться твоєму скакуну поки що везти нас двох, — відповів життєрадісний Боб. — А там прилучимо до нашого товариства першу ж коняку, яка попадеться. Хай йому всячина, добрячий улов, га? Якщо вірити позначкам на цих пачках, то тут тридцять тисяч доларів — по п’ятнадцять тисяч на ніс! — Це менше, ніж я сподівався, — мовив Акула Додсон, легенько підштовхуючи носком чобота пачки грошей. І перевів замислений погляд на мокрі боки свого стомленого коня. — Старий Болівар геть стомився, — повільно мовив. — Шкода, що твій гнідий поламав ногу. — Ще б не шкода, — щиросердно погодився Боб, — але нічого не вдієш. Болівар у тебе як грім — він доставить нас туди, де ми зможемо добути свіжих коней, для нього це іграшки. Хай йому чорт. Акуло, це ж просто сміх, та й годі — ти приїхав із Сходу й даєш нам, хлопцям із Заходу, теж не в тім’я битим, сто очок наперед. З якого ти штату? — Зі штату Нью-Йорк, — відповів Акула Додсон, сідаючи на валун і кусаючи якусь галузку. — Я народився на фермі в окрузі Олстер. У сімнадцять років утік з дому. На Захід я попав випадково. Ішов по дорозі з клунком, де був мій одяг, хотів потрапити в Нью-Йорк. Думав, прийду туди й почну гребти гроші. Я завжди вважав, що здатний на це. Якось надвечір дійшов до роздоріжжя і не знаю, куди йти. З півгодини думав, у який бік податись, а тоді повернув ліворуч. Коли споночіло, я догнав табір мандрівних циркачів-ковбоїв — вони давали вистави в різних містечках — і рушив з ними на Захід. Я часто питаю себе, що було б, якби я повернув в інший бік, якби вибрав іншу дорогу. — О, було б, певно, те саме, — відгукнувся Боб Тидбол, радий нагоді пофілософствувати. — Річ не в дорогах, які ми вибираємо, головне в тій суті, що всередині у нас і примушує повертати чи сюди, чи туди. Акула Додсон підвівся і» прихилився до дерева. — Мені страшенно шкода, що твій гнідий покалічив ногу, — майже розчулено повторив він. — Мені теж, — погодився Боб, — бо першокласна була коняка. Ну та нічого, Болівар ще ого-го як нас вивезе. Мабуть, нам треба рушати далі, Акуло. Ось я зберу всі гроші й подамося в гори. Боб Тидбол склав здобич у торбу й міцно зав’язав її мотузкою. А коли підвів очі, то перше, що йому впало в око, було дуло сорокап’ятикаліберного кольта Акули Додсона, з якого той твердою рукою цілився в нього. — Облиш ці жарти, — сказав Боб, шкірячи в посмішці зуби. — Нам треба рушати в дорогу. — Сиди тихо, — звелів Акула. — Нікуди ти звідси не рушиш, Бобе. Мені дуже прикро казати тобі це, але шанс є тільки для одного з нас. Болівар зовсім стомився, двох йому не вивезти. — Ми з тобою були товаришами аж три роки, Акуло Додсон, спокійно мовив Боб. — Не раз ризикували життям. Я завжди поводився з тобою чесно, мав тебе за людину. Мені доводилось чути про тебе деякі дивні речі, ніби ти застрелив кількох чоловік за подібних обставин, але не вірив. Ну, якщо ти трохи зі мною пожартував, Акуло, то сховай свою гармату, сідаймо на Болівара — й гайда звідси. А якщо намірився стріляти, то стріляй, чорна твоя душа, тарантулове поріддя! На обличчя Акули Додсона лягла глибока зажура. — Ти навіть не уявляєш, Бобе, — зітхнув він, — як погано я себе почуваю від того, що твій гнідий поламав ногу. Вираз його обличчя враз змінився — на ньому проглянули холодна лють і невблаганна жадібність. Душа цього чоловіка визирнула на мить на поверхню, як визирає часом лихе обличчя з вікна поважного дому. Бобу Тидболу таки не судилося рушити далі. Сорокап’ятикаліберний кольт у руці його зрадливого друга оглушливо вистрілив, сповнивши гуркотом ущелину, і стіни її відгукнулись обуреною луною. А Болівар, мимовільний співучасник злочину, швидко поніс геть останнього з бандитської зграї, що пограбувала “Вечірній експрес”. Коневі не довелося напружувати сили, щоб везти подвійний вантаж. Але в той час, як Акула Додсон скакав уперед, дерева перед ним почали ніби розпливатися, револьвер у правій руці перетворився на вигнуте бильце крісла червоного дерева, сідло стало якесь м’яке, і, розплющивши очі, він побачив, що ноги його не впираються в стремена, а спокійнісінько спочивають край дубового письмового столу. Отож я й кажу вам, що Додсон, глава маклерської контори “Додсон і Деклер” на Волл-стріт, розплющив очі. Пібоді, довірений секретар, стояв біля його крісла, не наважуючись заговорити. Внизу чути було приглушений гуркіт коліс, заспокійливо хурчав електричний вентилятор. — Гм! Пібоді, — сказав Додсон, моргаючи. — Я, здається, заснув. І бачив дивний сон. У чому річ? Пібоді? — Містер Вільямс із компанії “Тресі й Вільямс” чекає прийому, сер. Він прийшов розрахуватися за акції Ікс, Ігрек, Зет. Він з ними погорів, якщо пам’ятаєте, сер. — Так, пам’ятаю. Який у них сьогодні курс, Пібоді? — Один долар вісімдесят п’ять центів, сер. — Отож і нехай платить за такою ціною. — Пробачте, сер, — досить боязко сказав Пібоді, — що я вам набридаю, але я говорив з Вільямсом. Він ваш давній друг, містере Додсон, а ви практично скупили всі акції цієї компанії. Я подумав, що ви могли б, тобто я подумав, що ви, мабуть, не пам’ятаєте, що він продав вам ці акції по дев’яносто вісім центів. Якщо йому доведеться платити по сьогоднішньому курсу, то він втратить усе до останнього цента. Вираз Додсонового обличчя враз змінився — на ньому проглянула холодна лють і невблаганна жадібність. Душа цього чоловіка визирнула на мить на поверхню, як визирає часом лихе обличчя з вікна поважного дому. — Нехай платить по долару вісімдесят п’ять, — відказав Додсон. — Боліварові не вивезти двох. Ділові люди^[507]

Немовлята в джунглях^[508]
^{Переклад О. Логвиненко}

Якось у Літл-Року найбільший на всьому Заході сучий син і шахрай Монтегю Сільвер каже мені: — Якщо ти, Біллі, колись виживеш із розуму і відчуєш, що вже застарий чесно дурити голови дорослим людям, то чеши тоді до Нью-Йорка. У нас на Заході йолопи з’являються на світ Божий щохвилини, зате в Нью-Йорку вони плодяться без ліку, як пуголовки в теплій воді! Минуло два роки, і ось я помічаю, що вже почав забувати імена російських адміралів, а на лівій скроні у мене проступило кілька сивих волосин. Бачу, пора скористатися порадою Сільвера. І ось одного дня, десь в обідню пору, прикотив я до Нью-Йорка й пішов потинятися по Бродвею. Коли глядь — леле, та це ж сам Сільвер! Стоїть собі під готелем, прихилившись плечем до стіни, і наводить шовковою хустинкою на нігтях блиск. А сам такий вифранчений, ніби щойно вийшов з галантерейної крамниці. — Склероз чи стареча неміч? — питаю. — О, Біллі! — зрадів Сільвер. — Радий тебе бачити. Так, я вирішив, що на Заході всі стали надто розумні. А Нью-Йорк я залишив собі якраз на закуску. Щоправда, обдирати ньюйоркців — це, звісно, останнє діло. Вони ж ніколи не зроблять тобі нічого поганого і пальчиком не зачеплять, навіть нічого такого не подумають. Я б не хотів, аби моя матуся дізналася, що її синок витрушує кишені у придуркуватих. Не так вона мене виховувала! — Он що! Виходить, у приймальні пана спеціаліста вже товпляться охочі вивернути свої кишені? — Товпитися не товпляться, — відповідає Сільвер. — Тепер це діло не треба дуже рекламувати. Я ж тут тільки місяць. Однак почати вже готовий. І всі учні недільної школи Віллі Манхеттена, що виявили бажання зробити свій внесок у моє благородне діло, навіть сподіваються побачити свої фото в “івнінг дейлі”. — Цей місяць я вивчав Нью-Йорк, — провадить далі Сільвер, — щодня читав газети і тепер знаю місто незгірш, ніж коти в муніципалітеті знають звички чергового полісмена. Тут такі люди, що як трохи заґавишся підмести у них кишеню, то вони одразу гуп! на землю і ну верещати та дриґати ногами. Та ходімо краще до мене, Біллі, я розкажу тобі все до ладу. Задля нашої дружби ми візьмемося за це місто разом. І Сільвер повів мене до себе в готель. Чого тільки не було в його номері! Цілі. завали. — Є багато способів видурити грошики в цих столичних йолопів, — розповідає Сільвер. — Більше навіть, ніж способів варити рис у Чарлстоні^[509], що в Південній Кароліні. Цих бевзів можна купити на що завгодно. У більшості з них мізки набакир. Чим більше вони знають, тим менше розуміють. Оце тільки недавно один чоловік продав Дж. П. Моргану намальований олією портрет Рокфеллера-молодшого, а сказав, що то знаменита картина Андреа дель Сарто “Іоанн Хреститель замолоду”! ^[510] Бачиш он там у кутку паку друкованого мотлоху? Це, Біллі, справжні золоті розсипи. Одного дня я почав був їх продавати, та вже за дві години торгівлю довелося припинити. Спитаєш чому? Бо мене арештували за те, що я влаштував на вулиці мало не мітинг. У черзі й справді вже доходило до бійки. По дорозі до дільниці я примудрився ще продати пачку цієї мури полісменові. Але потім зняв цю штуку з продажу. Не хочу, щоб люди віддавали мені гроші просто так. Хочу, щоб вони хоч трохи поворушили мізками, бо інакше це вражає моє почуття власної гідності. Я хочу, щоб вони бодай спробували вгадати, якої літери бракує в слові “Чік-го” або прикупити карту до пари дев’яток, перше ніж віддати мені хоч цент зі свого гаманця. А потім мені трапилася ще одна махінація, тільки ж така вже легенька, що просто довелося від неї відмовитися. Бачиш на столі он ту пляшку синього чорнила? Витатуював я, значить, на руці якір, приходжу в банк і кажу, що я — небіж адмірала Дьюї^[511]. Мені одразу запропонували тисячу доларів готівкою на чек з ім’ям дядечка. Та, на жаль, — я не знав дядечкового імені! Тепер ти сам бачиш, як усе-таки легко працювати в цьому місті. А щодо простих злодіїв, то їх не заманиш до будинку доти, доки на столі не стоятиме гаряча вечеря й не чекатиме обслуга з університетською освітою. В цьому місті можеш де завгодно і кому завгодно зробити з черева решето, а потім такий випадок усе одно назвуть словесною образою чи просто хуліганством. — Слухай, Монті, — кажу я, тільки-но Сільвер спинився перевести дух, — може, ти змалював і правдиву картину Манхеттена. Одначе я сумніваюсь. Я тут, правда, всього дві години, але мені не здалося, що місто — як спіла вишенька, лишилося тільки зірвати її. Як на мене, то в Нью-Йорку саме бракує rus in urbe^[512]. Мене б влаштовувало куди більше, якби у людей тут стирчала в чубах солома і вони любили вдягатись у вельветові жилети й носити в кишеньці годинник завбільшки з кулак. Мені здається, що не такі вже вони простачки. — Тоді з тобою все ясно, Біллі, — каже Сільвер. — Тут з усіма переселенцями так. Це правда — Нью-Йорк більший від Літл-Рока чи Європи, і на приїжджого чоловіка він наводить жах. Але дарма, це в тебе мине. Я ж кажу, часом аж рука свербить надавати людям по пиці за те, що вони не надсилають мені своїх грошей, складених у кошики для білизни й побризканих зверху отрутою від комах. Ох, як я не люблю виходити по гроші на вулицю! А знаєш, хто носить у цьому місті діаманти? Отож-бо. Жінки шахраїв і наречені злодюг. Обчухрати ньюйоркців легше, ніж вишити на дитячому слинявчику голубу троянду. Мене тільки одне турбує: щоб не поламати сигар, коли кишені будуть напхані двадцятками. — Сподіваюся, Монті, ти знаєш, що робиш, — кажу я. — Та, як на мене, краще сидіти в Літл-Році, зате з синицею в руці. Навіть якщо урожай там бідненький, не важко знайти кількох фермерів, котрі поставлять свій підпис під клопотанням про будівництво нової пошти, а той папір можна потім зареєструвати в окружному банку й вибити сотні дві доларів. А тут у людей, здається, надто розвинене почуття самозбереження і скупість. Боюся, що для такої гри ми з тобою мало треновані. — А ти не бійся, — відповідає Сільвер. — Я знаю цей Роззявіль під Йолоптауном так само добре, як те, що Північна річка — це Гудзон, а Східна річка — зовсім не річка^[513]. Та тут за чотири квартали від Бродвею живуть люди, які в своєму житті, крім хмарочосів, ніяких будинків і не бачили. Метикуватий, енергійний житель Заходу за якихось три місяці неодмінно зверне на себе увагу, достатню для того, щоб заслужити ласки Джерома або невдоволення Лоусона... — Досить гіпербол, — кидаю я. — Краще скажи: ти знаєш якийсь нескладний спосіб видурити у суспільства долар-два, але так, щоб не звертатися до Армії рятунку^[514] і не зомлівати на сходах у міс Еллен Гулд? — Хоч десять способів! — каже Сільвер. — Скільки в тебе капіталу, Біллі? — Тисяча, — відповідаю. — А в мене тисяча двісті, — каже Сільвер. — Складемось і візьмемося за великий бізнес. Є стільки способів заробити мільйон, що я просто не знаю, з якого почати. На другий день уранці Сільвер зустрічає мене біля готелю врочистий, збуджений, радісний, аж сяє. — Сьогодні пополудні, — каже, — зустрічаємося з самим Дж. П. Морганом^[515]. Тут у готелі я знаю одного чоловіка, то він хоче нас познайомити. Це Морганів приятель. Каже, що той дуже любить людей із Заходу. — Дуже мило, — відповідаю. — Це вже на щось схоже. Буду радий познайомитися з містером Морганом. — Авжеж, — киває головою Сільвер, — нам не завадить завести деякі знайомства серед фінансових королів. Мені подобається, що в Нью-Йорку так привітно зустрічають приїжджих. Сільверового знайомого звали Клейном. О третій годині Клейн привів свого приятеля з Уолл-стріту в номер Сільвера. “Містер Морган” був трохи схожий на своє зображення на портретах, ліва нога у нього була обмотана волохатим рушником, і ходив він з палицею. — Містер Сільвер, містер Пескад, — знайомить нас Клейн. Думаю, джентльмени, — веде він далі, — називати ім’я найбільшого фінансового... — Годі тобі, Клейне, — спиняє його містер Морган. — Радий з вами познайомитися, джентльмени. Мене дуже цікавить Захід. Клейн сказав, що ви з Літл-Рока. Якщо не помиляюсь, у мене в тих краях є кілька залізниць. А якщо хтось із вас, хлоп’ята, має бажання перекинутися в покер, то я... — Слухай, Пірпонте, — перебиває його Клейн, — ти що, забув? — О, даруйте, джентльмени! — похоплюється Морган. — Відколи мене мучить подагра, я часом граю вдома з приємною компанією в карти. А хто з вас, літлрокців, чув там про Одноокого Пітера? Він жив у Сіетлі, Нью-Мексико. Не встигли ми відповісти, як містер Морган почав бігати по кімнаті туди-сюди, гупати палицею по підлозі й голосно лаятись. — Що таке, Пірпонте, — всміхається Клейн. — Сьогодні на Уоллстріті хтось намагається збити курс ваших акцій? — Який там у біса курс акцій! — кричить містер Морган. — Це я через оту картину. Саме згадав про неї. Я послав свого агента аж у Європу, щоб купив її. Сьогодні одержав від нього телеграму. Пише, що не може знайти картини в усій Італії. А я б уже завтра дав за неї п’ятдесят тисяч доларів. Та що п’ятдесят — усі сімдесят п’ять! Я дав своєму агентові a la carte купити картину за будь-які гроші. Просто не розумію, чому картинні галереї допускають, щоб да Вінчі^[516]... — О містере Морган, — каже Клейн, — а я думав, що ви вже зібрали всього да Вінчі. — А що то за картина, містере Морган? — питає Сільвер. — Певно, така велика, що буде на всю стіну хмарочоса “Праска”? — Боюся, ви розумієтесь у мистецтві, як куряче гузно, містере Сільвер, — відповідає Морган. — Завбільшки вона двадцять сім дюймів на сорок два і називається “Кохання спочиває”. А намальовано на ній гурт дівчат-манекенниць, які танцюють тустеп на березі лілової річки. В телеграмі сказано, що картину, мабуть, уже вивезли до Америки. А без неї моя колекція не повна. Ну, бувайте здорові, джентльмени. Наш брат фінансист повинен рано лягати й рано вставати. Містер Морган із Клейном узяли кеб і поїхали. А ми з Сільвером завели мову про те, які ж прості й довірливі бувають великі люди. Сільвер зауважив, що обібрати такого чоловіка, як містер Морган, було б просто ганьба. А я відповів, що, на мою думку, це було б скоріше необачно. Після обіду Клейн запропонував нам пройтися по місту, і ми втрьох — я, він і Сільвер — вирушили на Сьому авеню оглянути тамтешні визначні місця. Дорогою Клейн побачив у вітрині лихваря запонки і запалився бажанням їх купити. Ми з Сільвером зайшли з ним до крамниці. Коли ми повернулися в готель і Клейн пішов до себе в кімнату, Сільвер раптом підскочив до мене і, розмахуючи руками, вигукнув: — Ти бачив, Біллі? Ти бачив її? — Кого? — питаю. — Таж картину, яку шукає Морган! Вона висить у крамниці лихваря, над самісіньким його столиком. Я тільки не хотів при Клейні нічого казати. Це та сама, щоб я вмер! Дівиці як живі, з тих, що носять спіднички сорок шостого розміру. Але там вони без спідничок, стоять собі на березі річки і так знудьговано переставляють ногами. Скільки там містер Морган збирався дати за картину? Невже тобі й це треба розжовувати? Вони там у крамниці, либонь, і самі не знають, який скарб висить у них над головою! Другого ранку, не встиг ще лихвар відчинити своєї крамниці, а ми з Сільвером уже під дверима. Так наче хоч зараз ладні скинути з плеча й віддати за пляшку вихідний костюм. Заходимо в крамницю й починаємо нібито розглядати ланцюжки до годинників. — А що то у вас за мазанина висить? — питає ніби між іншим Сільвер лихваря. — Ота руденька ціпочка з гострими лопатками нічогенька. Я б дав за неї доларів два, ще й з чвертю. Тільки ж ви ще перекинете й розіб’єте котрусь із своїх витребеньок, як почнете знімати картину. Лихвар, мовчки показуючи нам срібні ланцюжки, всміхнувся. — Цю картину, — каже, — рік тому заставив у мене один джентльмен з Італії. Я дав йому під неї п’ятсот доларів. Це “Кохання спочиває” Леонардо да Вінчі. А два дні тому термін викупу минув, і тепер я можу продати її як невикуплену заставу. Погляньте ось на цей ланцюжок, тепер такі дуже модні. Через півгодини ми з Сільвером заплатили лихвареві дві тисячі доларів, узяли картину і вийшли з крамниці. Сільвер найняв кеб і помчав з картиною до контори Моргана. А я повернувся в готель і сів чекати Сільвера. Він прийшов за дві години. — Ну що, застав містера Моргана? — питаю. — Скільки ти взяв у нього за картину? Сільвер сідає до столу й починає мовчки перебирати китиці скатертини. — Щиро кажучи, містера Моргана я й не бачив, — нарешті озивається він. — Річ у тім, що містер Морган уже цілий місяць як у Європі. Але ось що шкребе мені душу, Біллі: в усіх універсальних магазинах продається ця сама картина, навіть у рамці, і коштує вона три долари й сорок вісім центів. А за саму рамку загадують три з половиною долари. Оцього вже я ніяк не можу втямити. Місто без пригод^[517]
^{Переклад Т. Тихонової}

Сповнені пихи міста
Ведуть суперечки палкі,
Що ті — від гірського хребта,
А ті — від просторів морських.

Р. Кіплінг^[518] Можете ви собі уявити роман про Чікаго, чи Буффало, або, скажімо, Нешвілл (штат Теннессі)? У Сполучених Штатах є троє міст, про які пишуть: Нью-Йорк, звісно, потім Новий Орлеан, і — найкраще з усіх — Сан-Франциско. Френк Норріс^[519] Схід — це Схід, а Захід — це Сан-Франциско, так вважають каліфорнійці. Каліфорнійці — це окрема раса, вони — не просто жителі штату. Це південці Заходу. Жителі Чікаго не менш віддані своєму місту; але якщо ви спитаєте їх, чому саме, вони, заїкаючись, мимритимуть щось про рибу з озера і про новий будинок товариства “Диваків”. Каліфорнійці ж почнуть оповідати з усіма подробицями. Насамперед, поки ви думатимете про свої рахунки за вугілля і про вовняну білизну, вони добрих півгодини говоритимуть про благодатний клімат. А коли, помилково сприйнявши ваше мовчання за схвалення, розпаляться дужче, так розмалюють місто Золотих Воріт, наче то якийсь Багдад Нового світу. Ну, скажімо, щодо цього заперечень немає. Але, дорогі мої кузени (по Адаму та Єві)^[520], необачним буде той, хто, тицьнувши пальцем у географічну карту, скаже: “А ось у цьому місті нема нічого романтичного... Що тут може трапитись? ” Зухвало й нерозважливо було б однією фразою кинути виклик історії, романтиці і видавництву “Ренд і Мак-Неллі”^[521]. Нешвілл. Місто, торговий порт і столиця штату Теннессі. Розташовано на річці Камберленд і на перехрещенні двох залізниць. Найважливіший центр освіти на Півдні”. Я вийшов із поїзда о восьмій вечора. Марно погортавши словника у пошуках підходящих прикметників, я змушений був звернутися до фармакопеї. Візьміть лондонського туману тридцять відсотків, малярії десять відсотків, світильного газу двадцять відсотків, роси, зібраної рано-вранці на цегельні, двадцять п’ять відсотків, жимолості п’ятнадцять відсотків. Змішайте. Ця суміш дасть вам певне уявлення про нешвіллську мряку. Не така пахуча, як кульки нафталіну, і не така густа, як гороховий суп, але нічого — люди дихають. Я поїхав до готелю якимсь ридваном. Чимало зусиль довелося мені докласти, щоб не видертись, як Сідней Картон^[522], на його дах. Воза тягла пара допотопних тварин, на передку сиділо щось темне, але вже вирване з пітьми рабства. Я стомився і хотів спати. Отож, діставшись до готелю, хутенько заплатив п’ятдесят центів, як зажадав візник, і, Їй-Богу, майже стільки ж додав на чай. Я знав звички людей цієї породи і не мав ніякого бажання слухати його патякання про колишнього господаря і про те, що було “до війни”. Готель був одним із тих, що їх рекламують як “заново опоряджені”. Це означає: на двадцять тисяч доларів нових мармурових колон, кахля, електричних люстр та мідних плювальниць у вестибюлі, а також новий розклад руху поїздів і літографії з краєвидами навколишніх гір — у кожному просторому номері нагорі. Адміністрація поводилася бездоганно, була уважна, витончено чемна; прислуга повільна, як черепаха, і добродушна, як Ріп ван Вінкль^[523]. А годували так, що заради цього варто було проїхати тисячу миль. У всьому світі навряд чи є готель, де подавали б таку курячу печінку “en brochette”^[524]. Під час обіду я запитав офіціанта-негра, що робиться у них у місті. Він якусь хвилину зосереджено думав, потім відповів: — Бачте, бос, я, гадаю, що після заходу сонця тут нічого не робиться. Сонце вже зайшло — давно потонуло у мряці. Отже, цього видовища я не побачу. Але я вийшов на вулицю, під дощ, сподіваючись усе-таки щось побачити. “Його збудовано на нерівному місці. Вулиці освітлюються електрикою. Щороку витрачається енергії на 32 470 доларів”. Вийшовши з готелю, я одразу став свідком расових заворушень. На мене ринула юрма чи то бедуїнів, чи арабів, чи зулусів, озброєних... Щоправда, я відчув полегкість, коли побачив, що вони озброєні не гвинтівками, а канчуками. І ще я помітив невиразні обриси каравану темних і незграбних екіпажів і, почувши заспокійливі вигуки: “Будь-який кінець міста, бос, п’ятдесят центів”, зметикував, що я не жертва, а всього-навсього клієнт. Я йшов по довгих вулицях, і всі вони вели вгору. Мені було цікаво, як вони потім спускаються. На головних вулицях я подекуди бачив освітлені крамниці; бачив трамвай, що розвозив у всі кінці міста шановних городян; бачив пішоходів, котрі практикувались у мистецтві підтримувати розмову; чув сплески сумовитого сміху, що линули з павільйону, де подавали морозиво. “Неголовні” вулиці, здавалося, прагнули зачарувати миром і затишком, що панували під їхніми дахами. В багатьох будиночках за цнотливо запнутими фіранками світилися вогні, де-не-де акуратно і доброзвичайно бринькав рояль. Справді, тут “мало що робилося”. Я пошкодував, що не вийшов до заходу сонця. І повернувся в готель. “У листопаді 1864 року загін конфедератів генерала Гуда^[525] рушив на Нешвілл^[526], де й оточив частини урядових військ під командуванням генерала Томаса^[527]. Останній заробив вилазку і у жорстокому бою розбив південців”. Усе своє життя я був свідком і шанувальником дивовижної влучності, якої досягають південці в мирних боях, спльовуючи тютюн. Але в цьому готелі на мене чекав сюрприз. У великому вестибюлі було дванадцять нових, блискучих, містких, імпозантних мідних плювальниць, таких високих, що їх можна було б назвати урнами, й таких широких, що за п’ять кроків найкраща з подаючих жіночої бейсбольної команди, напевно, змогла б поцілити м’ячем у будь-яку з них. І хоч тут шаленіла запекла битва, вороги не були переможені. Вони стояли блискучі, нові, поважні, місткі, незаймані. Але Боже праведний! — кахляна підлога, чудова кахляна підлога! Я мимоволі згадав битву під Нешвіллом і, за своєю дурною звичкою, зробив деякі висновки щодо успадкованої влучності. Тут я вперше побачив майора (недоречна чемність) Кесуела. Глянувши на нього, я одразу збагнув, що то за один. Мій давній друг А. Теннісон^[528] сказав, як завжди, влучно: “Пророче, прокляни балакучого язика. І прокляни британського паразита-пацюка”. Розгляньмо слово “британський” як таке, що підлягає заміні ad libitum^[529]. Пацюк завжди лишається пацюком. Цей чоловік шастав по готелю, наче голодний собака, що забув, де він закопав кістку. У нього було широке, м’ясисте, червоне обличчя, сонною масивністю схоже на обличчя Будди^[530]. Він мав тільки одну принадну рису — був ретельно поголений. Доки чоловік користується бритвою, печать звіра не ляже на його обличчя. Думаю, якби того дня він не поголився, я б знехтував його авансами і в кримінальному літописі світу не було б записано ще одне вбивство. Я стояв за п’ять кроків від однієї з плювальниць, коли майор Кесуел відкрив по ній вогонь. Мені стало спостережливості, щоб збагнути, що нападаюча сторона користується кулеметом Гетлінга, а не якоюсь там малокаліберною гвинтівкою. Тому я швидко ступив крок убік, й це дало майорові привід вибачитися переді мною як представником мирного населення. Він був якраз балакучий. За чотири хвилини майор став моїм приятелем і потяг мене до бару. Хочу застерегти, що й сам я південець, але не за фахом чи ремеслом. Я уникаю краваток-шнурків, капелюхів з опущеними крисами, чорних сюртуків “принц Альберт”, розмов про кількість тюків бавовни, знищених генералом Шерманом^[531], і жування тютюну. Коли оркестр виконує “Діксі”^[532], я не плещу в долоні. Я зручно вмощуюсь у шкіряному фотелі, замовляю ще пляшку пива і мрію... Майор Кесуел грюкнув кулаком по стойці, і йому, наче луна, відгукнулася перша гармата на форті Семтер^[533]. Коли ж його промова про Громадянську війну вибухнула останнім залпом на Аппоматоксі^[534], у мене зажевріла надія. Але тут він перейшов на родовідні дерева і довів, що Адам був усього троюрідним братом сім’ї Кесуел, та й то тільки в боковій її парості. Покінчивши із генеалогією, Кесуел, на велику мою огиду, заходився теревенити про свої сімейні справи. Згадав свою дружину, простежив її походженя аж до Єви і затято спростував чутки про те, що вона нібито має якісь родинні зв’язки з країною Нод... ^[535] У мене виникла підозра, що майор затіяв увесь цей шум-гам, аби я забув, що напої замовив він, — сподівався, що, спантеличений балачкою, я заплачу за них. Та коли ми випили, він жбурнув на стойку срібного долара, той аж задзвенів. Після цього мені не лишалося нічого іншого, як замовити ще. Розплатившись, я рішуче попрощався з ним; з мене було досить його товариства по саму зав’язку. Але він усе-таки устиг голосно похвалитися прибутками своєї дружини і показати мені повну пригорщу срібних монет. Коли я підійшов до контори по ключ, клерк увічливо сказав: — Якщо цей Кесуел вам набридає і ви поскаржитесь, ми його витуримо. Нестерпна особа, гультяй, без певних засобів до існування, хоч у нього, як правило, й водяться гроші. На жаль, ми не маємо законних підстав викинути його звідси. — Ні, нащо ж, — відповів я. — У мене немає поважних причин скаржитись на нього. Але хочу зауважити, що я й справді не шукаю його товариства. Ваше місто, — вів я далі, — мабуть, дуже тихе. Які втіхи, пригоди або розваги можете ви запропонувати гостеві? — Ну, скажімо, сер, — мовив клерк, — у наступний четвер буде шоу. Там... А втім, я пошукаю оголошення, і вам його принесуть у номер, коли подаватимуть воду з льодом. На добраніч. Зайшовши до своєї кімнати, я визирнув у вікно. Було близько десятої, але переді мною лежало вже заніміле місто. Ще й досі мрячило, де-не-де миготіли вогники, але так далеко один від одного, як коринки в солодкій булці, що продається на дамському благодійному базарі. “Тихе місце, — подумав я, коли мій перший черевик упав над головою постояльця, що жив у кімнаті внизу. В тутешньому житті нема того, що надає яскравості й різноманітності містам Заходу і Сходу. Це просто звичайне собі, гарне, нудне, ділове місто”. “Нешвілл посідає одне з перших місць серед промислових центрів країни. Це — п’ятий взуттєвий ринок Сполучених Штатів. Найбільший на Півдні постачальник цукерок і печива. Веде широку оптову торгівлю мануфактурою, бакалією та аптекарськими товарами”. Треба розповісти вам, як я потрапив до Нешвілла. Повірте, що цей відступ так само нудний для мене, як і для вас. Їхав я в інше місце у своїх справах, але “Північний літературний журнал” дав мені доручення завітати сюди, щоб налагодити особисті зв’язки з одним його позаштатним співробітником А. Едером чи Едер. Едер (редакція нічого не знала про цього автора, хіба що його почерк) надіслав лиш кілька есе (утрачене мистецтво) та віршів. Погортавши їх під час сніданку, редактор схвально чортихнувся, а потім відрядив мене, доручивши будь-що умовити цього Едера і законтрактувати гамузом усю його (чи її) літературну продукцію по два центи за слово, поки якийсь інший видавець не запропонував йому (чи їй) десять, а то й двадцять. Наступного ранку о дев’ятій, з’ївши курячу печінку “en brochette” (неодмінно покуштуйте, коли потрапите до цього готелю), я вийшов під дощ, кінця якому не було видно. На першому ж розі натрапив на дядечка Цезаря. Це був дебелий негр, старіший од пірамід, геть сивий, з обличчям, що нагадувало мені спочатку Брута^[536], а за мить покійного короля Сеттівайо^[537]. Особливо незвичайним було його пальто такого я ще ніколи не бачив і, певне, ніколи не побачу. Воно сягало йому до щиколоток, було колись сіре, як військова форма південців. Проте дощ, сонце й роки так поплямили його, що поряд з ним плащ Іосифа^[538]видався би блідою гравюрою в одну фарбу. Я так докладно описую це пальто через те, що воно відіграє роль у наступних подіях, до яких ми ніяк не можемо дійти, бо ж важко собі уявити, що в Нешвіллі може статися якась подія. Пальто, певно, було колись офіцерською шинеллю. Каптура на ньому вже не лишилося. Спереду шинель колись була шляхетно оздоблена галуном і китицями. І галун, і китиці теж давно зникли. Замість них був старанно пришитий, мабуть, його пришила якась іще не померла чорна “маммі”, новий галун, хитромудро скручений із звичайнісінької мотузки. Мотузка потерлась і розсукалася. Цей неоковирний витвір, на який витратили стільки праці, здавалося, мав стати замінником втраченої пишноти, оскільки мотузку пришили по кривій, що лишилася від колишнього галуна. А на довершення смішного й жалюгідного вигляду одежини всі ґудзики на ній були обірвані. Лишився тільки один — другий зверху. Пальто зав’язувалося шнурками, які були протягнуті у петлі в одній полі і грубо проткнуті дірки в другій. На світі ще не було вбрання, так фантастично розмальованого і помереженого такою силою відтінків. Один-єдиний ґудзик, жовтий, роговий, завбільшки з півдолара, був пришитий товстою шворкою. Негр стояв біля карети, такої старезної, що, певно, ще Хам^[539], вийшовши з ковчегу, запрягав у неї пару тварин і займався своїм візницьким промислом. Коли я підійшов, негр відчинив дверцята, дістав мітелку з пір’їн, помахав нею для годиться і сказав глухим, низьким голосом: — Прошу, cap. Карета чиста, ані порошинки. Прямісінько з похорону, cap. Я зрозумів, що заради таких урочистих оказій, як похорон, карети тут прибирають особливо ретельно. Оглянувши вулицю і шеренгу ридванів край тротуару, я впевнився, що вибору немає. В своєму записнику я знайшов адресу Едера. — Мені треба на Джессамайн-стріт, номер вісімсот шістдесят один, — сказав я і вже поставив ногу на приступку. Але тієї ж миті товста, довга, мов у горили, рука старого негра загородила мені вхід. На його масивному, похмурому обличчі майнула підозра і ворожість. Потім, скоро оговтавшись, він улесливо запитав: — А чого ви туди їдете, бос? — А тобі що до того? — відповів я досить різко. — Нічого, cap, нічого. Тільки та вулиця надто тиха, по ділу туди ніхто не їздить. Прошу, сідайте. Сидіння чисте, я прямо з похорону, cap. Було туди, мабуть, милі півтори. Я нічого не чув, крім страшного гуркоту старовинної карети по нерівній бруківці. Я нічого не відчував, крім дрібного дощику, просякнутого тепер запахом вугільного диму і чогось на зразок суміші дьогтю з квітами олеандра. Єдине, що я бачив крізь залиті дощем віконця, це дві шеренги похмурих будівель. “Місто займає площу 10 квадратних миль, загальна довжина вулиць 181 миля, з них забрукованих — 137 миль; магістралі водопроводу, будівництво якого коштувало 2 000 000 доларів, становлять 77 миль”. Будинок 861 на Джессамайн-стріт був напіврозвалений особняк. Він стояв кроків за тридцять від вулиці закритий розкішною купою дерев і непідстрижених кущів; ряд самшитових кущів уздовж паркану майже зовсім затуляв його. Хвіртка трималася на мотузяній петлі, накинутій на найближчий стовпчик паркану. Тому, хто діставався за паркан, ставало зрозуміло, що будинок під номером 861 — це лише кістяк, тінь, привид колишньої величі та пишноти. Але в оповіданні я ще не дістався туди. Коли карета перестала гуркотіти і стомлені чотириногі спинились, я відлічив негрові п’ятдесят центів і з приємним відчуттям власної щедрості додав ще двадцять п’ять. Він не взяв грошей. — Два долари, cap, — сказав він. — Чому ж це? — запитав я. — Я прекрасно чув твої вигуки біля готелю: “П’ятдесят центів у будь-який кінець міста”. — Два долари, cap, — уперто повторив він. — Це дуже далеко від готелю. — Це в межах міста, це не за містом, — доводив я. — Не сподівайся, що ти підчепив зеленого янкі. Бачиш оті гори, — вів я далі, показуючи на схід (хоч і сам за дощем нічого не бачив), — то знай, що я народився і виріс там. А ти, дурний старий негр, невже не вмієш розпізнавати людей? Похмуре обличчя короля Сеттівайо пом’якшало. — То ви з Півдня, cap? Це ваші черевики ввели мене в оману: для джентльмена з Півдня у них надто гострі носи. — Тепер, гадаю, вартість проїзду буде п’ятдесят центів? — невблаганно запитав я. На його обличчі знову на мить майнув вираз жадоби й ворожості. — Босе, — сказав він. — П’ятдесят центів правильна плата, але мені потрібні два долари, cap. Неодмінно два долари. Не те, щоб я вимагав їх у вас, cap, коли вже я знаю, звідки ви. Я так кажу тільки тому, що мені конче потрібні два долари сьогодні ввечері... А справи йдуть кепсько. Тепер його важке обличчя осявали спокій і певність. Йому пощастило більше, ніж він сподівався. Замість зеленого новачка, що не знає такси, він натрапив на старожила. — Ой ти ж безсоромний старий шахрай, — сказав я, опускаючи руку в кишеню. — Тебе слід було б здати в поліцію. Вперше я побачив його усмішку. Він знав. Чудово знав. Знав од самого початку. Я дав йому два доларових папірці. При цьому звернув увагу, що один з них побував у бувальцях. Правий верхній ріжок його було відірвано, і, крім того, він був роздертий посередині й склеєний. Смужка тоненького блакитного паперу, наклеєна вздовж розриву, робила купюру придатною для подальшого вжитку. Та годі вже про цього африканського бандита; він був щасливий; я підняв мотузяну петлю й відчинив скрипучу хвіртку. Як я вже казав, переді мною був лише кістяк будинку. Малярська щітка вже років двадцять не торкалася його. Я не міг збагнути, як це досі сильний вітер не змів його, аж поки не звернув уваги на дерева, що тісно росли довкола, — дерева, які бачили битву при Нешвіллі, але все ще простягали свої віти до будинку, захищаючи його від вітру, ворогів та холоду. Азалія Едер — сива жінка років п’ятдесяти, нащадок кавалерів, худа й слабенька, чимось схожа на своє житло, вбрана в плаття, дешевше і охайніше від якого я ніколи не бачив, зустріла мене з простотою королеви. Вітальня видалася мені завбільшки з квадратну милю, бо в ній не було нічого, крім кількох рядів книжок на нефарбованих білих соснових полицях, ковдри з клаптиків матерії, розбитого мармурового столу, волосяної канапи без волоса та двох чи трьох стільців. Та ще була картина, намальована кольоровими олівцями — букетик садових братків. Я роззирнувся, шукаючи портрет Ендрю Джексона^[540] і висячу корзинку із соснових шишок, але їх не було. Я поговорив з Азалією Едер і дещо хочу розповісти вам. Дитя старого Півдня, вона була дбайливо викохана в парникових умовах. Її знання були неширокі, але по-своєму глибокі й напрочуд оригінальні. Вона виховувалась удома, і її уявлення про світ ґрунтувалися на умовиводах та інтуїції. З таких людей і складається нечисленна, але коштовна й унікальна порода есеїстів. Доки вона говорила, я старався змахнути з рук, хоч його й не було, порох від шкіряних корінців Лемба^[541], Чосера^[542], Хезліта^[543], Марка Аврелія^[544], Монтеня^[545] та Худа^[546]. Яка вона була чудова, ця Азалія Едер! Яка цінна знахідка! У наші дні усі знають так багато — надто багато! — про справжнє життя. Я одразу зрозумів, що Азалія Едер дуже бідна. “У неї є будинок і є в що одягнутись, але більше, видно, нічого немає”, — подумав я. Отож, розриваючись між своїми обов’язками перед журналом та відданістю поетам і есеїстам, котрі б’ються проти генерала Томаса в долині Камберленд, я слухав її голос, який звучав, наче клавікорди, і розумів, що не зможу заговорити про контракт. У присутності дев’ятьох муз і трьох грацій не так-то просто звести розмову до двох центів. “Доведеться приїхати ще раз, коли я настроюсь на комерційний лад”. І все-таки я сказав їй про мету свого приїзду, й ділову розмову було призначено на третю годину наступного дня. — Ваше місто, — мовив я, збираючись уже йти (у такі хвилини завжди кажуть банальні фрази), — певне, дуже тихе, спокійне, сказати б, сімейне місто, де рідко трапляється щось незвичайне. “Воно підтримує з Заходом і Півднем інтенсивну торгівлю залізними виробами, і його млини пропускають щодня понад 2000 барелей зерна”. Азалія Едер, здавалося, про щось замислилась. — Я ніколи не думала про нього з цього погляду, — сказала вона з якоюсь властивою їй напруженою відвертістю. — Хіба пригоди не трапляються саме в тихих, спокійних місцях? Мені здається, що при сотворінні світу, якби хтось уже в перший понеділок висунувся з вікна, то почув би, як падають грудки землі з Божої лопати, якою він громадив оці вічні гори. А до чого звелося найгучніше починання світової історії? Я кажу про Вавілонську башту. До двох-трьох сторінок на есперанто в “Північно-американському огляді”. — Авжеж, — безглуздо відповів я, — людська природа скрізь однакова, але в деяких містах якось більше розмаїтості... ее-е... більше драматизму та руху і... е-е... романтики. — То так здається, — зауважила Азалія Едер. — Я багато разів подорожувала довкола світу на золотому повітряному кораблі, крилами якого були книги та мрії. Я бачила (під час однієї з таких уявних мандрівок), як турецький султан власноручно задушив мотузкою одну із своїх жінок за те, що вона відкрила обличчя на людях. Я бачила, як один чоловік у Нешвіллі подер на клапті квитки в театр, бо його жінка збиралась піти туди, закривши обличчя шаром рисової пудри. У китайському кварталі Сан-Франциско я бачила, як дівчину-рабиню Сінг повільно занурювали у киплячу мигдалеву олію, дюйм за дюймом, змушуючи присягнутися, що вона більш ніколи не зустрінеться зі своїм коханим американцем. Вона здалася, коли кипляча олія сягнула на три дюйми вище колін. Я бачила, як недавно на вечірці від Кіті Морган одвернулися сім її найкращих шкільних подруг, бо вона вийшла заміж за маляра. Кипляча олія доходила їй до самого серця, але поглянули б ви, з якою чарівною усмішкою вона йшла від столу до столу. О так, це нудне місто. Тут тільки червоні цегляні будинки, які розтягнулися на кілька миль, тільки бруд, крамниці і склади деревини. Хтось обережно постукав з чорного ходу. Азалія Едер чемно вибачилась і пішла дізнатися, хто це. Повернулася за три хвилини, її очі блищали, на щоках проступив легенький рум’янець, здавалося, вона помолодшала на десять років. — Ви повинні випити у мене чашечку чаю з тістечками, — сказала вона. Потім узяла маленький металевий дзвоник і подзвонила. Зайшла дівчинка-негритянка років дванадцяти, боса, не дуже охайна, засунувши в рот великого пальця, грізно вирячила на мене очі. Азалія Едер дістала з маленького потертого гаманця паперового долара — долара з відірваним правим верхнім ріжком, роздертого посередині і склеєного смужкою тоненького блакитного паперу. Без сумніву, це була одна з тих купюр, що я дав розбійникові-негру. — Збігай, імпі, до крамнички містера Бекера на розі, — сказала Азалія Едер, даючи дівчинці долара, — і візьми чверть фунта чаю — того, що він завжди мені присилає, — і на десять центів тістечок. Мерщій. У нас саме вийшов увесь чай, — пояснила вона мені. Імпі вийшла через задні двері. Не встиг ще стихнути тупіт її босих ніг на ґанку, як дикий зойк — я був певен, що то кричала вона, — розлігся в порожньому будинку. Потім глухий хрипкуватий голос розлюченого чоловіка змішався з писком і неясним белькотінням дівчинки. Азалія Едер підвелася, не виказуючи ні тривоги, ані подиву, і вийшла. Ще хвилин зо дві я чув хриплувате чоловіче бурмотіння, лайку і метушню, потім Азалія Едер спокійно увійшла і сіла у своє крісло. — Це дуже великий будинок, — сказала вона, — я здаю частину його пожильцеві. На жаль, я змушена відмінити запрошення на чай. У крамниці нема чаю того гатунку, який я завжди беру. Містер Бекер обіцяв дістати мені його завтра. Я був певен, що Імпі не встигла ще й одійти від дому. Поцікавився, де тут поблизу проходить трамвай, і розпрощався. Вже десь посеред дороги я згадав, що не спитав у Азалії Едер, як її справжнє прізвище. Ну, та все одно, завтра взнаю. Того ж дня я ступив на стежку пороку, на яку привело мене це місто без пригод. Я прожив у ньому тільки два дні, але й за цей час встиг ганебно набрехати по телефону і стати співучасником у вбивстві, співучасником post facturn, якщо є таке юридичне поняття. Коли я завертав за ріг перед моїм готелем, африканський візник, власник багатоколірного, єдиного в своєму роді пальта, перехопив мене, розчинив тюремні двері свого пересувного саркофага, помахав мітелкою з пір’їн і почав своє ритуальне: — Прошу, босе, карета чиста, щойно з похорону. П’ятдесят центів у будь-який... Тут він упізнав мене й широко всміхнувся. — Вибачте, cap... Це ж ви — той джентльмен, якого я возив уранці. Щиро дякую вам, cap. — Завтра о третій годині мені знову треба бути на Джессамайнстріт, — сказав я. — Якщо ти будеш тут, я поїду з тобою. То ти знаєш міс Едер? — спитав я, згадавши свій паперовий долар. — Я належав її батькові, судді Едерові, cap, — відповів він. — Здається, вона дуже бідує, — сказав я. — Невеликі у неї прибутки, га? Знову переді мною промайнуло люте обличчя короля Сеттівайо і тут же перетворилося на обличчя візника-здирника. — Вона не голодує, cap, — тихо мовив він. — У неї є прибутки... Так, у неї є прибутки. — Я заплачу вам п’ятдесят центів за поїздку, — сказав я. — Цілком правильно, cap, — покірливо відповів він. — Це тільки сьогодні мені треба було мати два долари, cap. Я ввійшов у готель і збрехав по телефону. Я протелеграфував видавцеві: “Едер наполягає восьми центах слово”. Відповідь надійшла такого змісту: “Погоджуйтесь негайно, телепню”. Перед самим обідом “майор” Вентуорт Кесуел кинувся до мене з привітаннями так радісно, наче я був його давній друг, з яким він сто років не бачився. Я ще не стрічав людини, яка б з першого погляду викликала у мене таку ненависть і якої б так важко було спекатися. Він застав мене біля стойки, тому я ніяк не міг видати себе за непитущого. Я охоче перший заплатив би за випите, але він був один із тих гидких п’яниць, що виставляють себе напоказ, набридливо лізуть в очі й вимагають, щоб кожен цент, який вони витрачають на свою примху, супроводжували музика і фейерверк. Зробивши таку міну, ніби дає мільйон, Кесуел витяг з кишені два паперових долари і кинув одного на стойку. І я знову впізнав купюру з відірваним правим ріжком, роздерту посередині і склеєну смужкою тоненького блакитного паперу. Це знову був мій долар. Іншого такого бути не могло. Я зайшов до своєї кімнати. Мряка й нудота похмурого південного міста, де не буває ніяких подій, нагнали на мене смуток і втому. Пам’ятаю, перед тим, як лягти, я подумав про таємничий долар (у Сан-Франциско він став би прекрасною зав’язкою для детективного оповідання). “Тут, здається, є трест візників, який має чимало акціонерів, сонно подумав я. — І як швидко видають у них дивіденти! Цікаво, що було б... ” — і я заснув. На другий день король Сеттівайо був на своєму місці й протрусив мої кістки по бруківці до будинку 861 на Джессамайн-стріт. Я звелів йому чекати і, коли звільнюсь, протрясти мене назад. Азалія Едер була ще блідіша й тендітніша, ніж напередодні. Підписавши угоду (по вісім центів за слово), вона зблідла, як крейда, й раптом почала сповзати із стільця. Без особливих зусиль я підняв її, поклав на старовинну канапу, а потім вибіг на вулицю і гукнув піратові кавового кольору, щоб він покликав лікаря. З мудрістю, якої я не підозрював у ньому, негр залишив своїх шкап і побіг, певне, розуміючи, що гаяти часу не можна. За десять хвилин він повернувся з поважним, сивим, тямущим лікарем. Кількома словами (кожне дешевше, ніж вісім центів) я пояснив лікареві, як потрапив до цього порожнього таємничого будинку. Він розуміюче уклонився і спокійно звернувся до старого негра: — Дядечку Цезарю, збігай до мене і скажи міс Люсі, щоб дала глечик свіжого молока й півсклянки портвейну. Мерщій. Тільки не кіньми. Біжи пішки — я хочу, щоб ти повернувся ще на цьому тижні. Я впевнився, що лікар Меррімен теж не довіряє швидкості коней цього сухопутного пірата. Коли дядечко Цезар вийшов, ступаючи незграбно, але прудко, лікар ввічливо і водночас дуже уважно оглянув мене й нарешті, мабуть, вирішив, що зі мною можна говорити. — Це від недоїдання, — сказав він. — Іншими словами — це наслідок злиднів, гордості й голоду. У місіс Кесуел багато відданих друзів, які були б раді допомогти їй, але вона не хоче приймати допомоги ні від кого, крім цього старого негра, дядечка Цезаря, який колись належав її родині. — Місіс Кесуел? — здивовано спитав я. Потім глянув на угоду й побачив, що вона підписалася: “Азалія Едер-Кесуел”. — Я думав, що вона міс Едер, — сказав я. —... Яка вийшла заміж за п’яницю, ні на що невдатного неробу, сер, — додав лікар. — Кажуть, він забирає у неї навіть ті крихти, якими її підтримує старий слуга. Коли принесли молоко та вино, лікар швидко привів Азалію Едер до пам’яті. Вона сіла й завела мову про красу осіннього листя (саме стояла осінь), про примхливість його кольорів. Мимохідь торкнулася своєї непритомності і пояснила, що це наслідок давньої хвороби серця. Вона лежала на канапі, а Імпі обмахувала її віялом. Проводжаючи лікаря до дверей, я сказав йому, що маю намір і змогу видати Азалії Едер значний аванс у рахунок її майбутнього співробітництва з журналом, і він, здавалося, був задоволений. — Між іншим, — сказав він, — вам, можливо, буде цікаво знати, що сюди вас привозив нащадок королів. Дід старого Цезаря був королем у Конго. Ви могли б помітити, що й у самого Цезаря королівська постава. Коли лікар вийшов, я почув голос дядечка Цезаря: — То що ж це... він забрав у вас обидва долари міс Залі? — Так, Цезарю, — почулась її квола відповідь. Увійшовши, я закінчив з нашим майбутнім співробітником грошові розрахунки. На свій страх видав їй авансом п’ятдесят доларів, запевнивши її, що це необхідна формальність для закріплення нашої угоди. Потім дядечко Цезар відвіз мене назад до готелю. Тут закінчується та частина історії, свідком якої я був сам. Решта — тільки перелік фактів. Близько шостої години я вийшов на прогулянку. Дядечко Цезар стояв на своєму розі. Він розчинив дверцята карети, помахав мітелкою і завів свою нудну пісню: — Прошу, cap, п’ятдесят центів у будь-який кінець міста. Карета чистісінька, cap, щойно з похорону... Але тут він упізнав мене. Мабуть, зір його слабшав. Пальто його забарвилось ще кількома відтінками, мотузка-шнурок ще більш розсукалась, і останній ґудзик, жовтий роговий ґудзик, зник. Жалюгідним нащадком королів був цей дядечко Цезар! Години за дві біля аптеки я побачив збуджений натовп. У пустелі, де ніколи нічого не трапляється, це була манна небесна, і я протиснувся в середину гурту. На імпровізованому ложі з порожніх ящиків та стільців спочивали тлінні останки майора Вентуорта Кесуела. Лікар намагався виявити його нетлінну душу, але дійшов висновку, що її нема. Колишнього майора знайшли мертвого на глухій вулиці й принесли до аптеки знудьговані, спраглі сенсації громадяни. Усі подробиці свідчили, що ця колись людська істота витримала відчайдушний бій. Майор був негідник і нероба, а проте воїн. Одначе він програв. Кулаки його були стиснуті так міцно, що ніхто не міг розціпити пальці Добросерді громадяни, які знайшли його, намагалися знайти в своєму лексиконі якесь добре слово про нього. Один зовні добродушний чоловік після довгих роздумів сказав: — Коли Кесові було чотирнадцять років, він був у школі серед перших з правопису. Доки я стояв там, пальці правої руки вбитого, що звисала з білого соснового ящика, розігнулись, і щось упало біля моєї ноги. Я спокійно наступив на це “щось”, а згодом підняв його і сунув у кишеню. Я збагнув, що в останній боротьбі його рука несвідомо схопила цю річ і стисла в передсмертній судомі. Того вечора в готелі головною темою розмов, за винятком політики і сухого закону, була смерть майора Кесуела. Я чув, як хтось сказав групі слухачів: — На мою думку, джентльмени, Кесуела вбив один із цих негідників-негрів заради грошей. Сьогодні вдень у нього було п’ятдесят доларів, він вихвалявся ними в готелі. А знайшли його без грошей. Наступного ранку о дев’ятій я поїхав з Нешвілла, і коли поїзд ішов мостом через річку Камберленд, я витяг з кишені жовтого рогового завбільшки з півдолара ґудзика, з якого ще звисали розсотані кінці шворки, і викинув його через вікно в тиху каламутну воду. Хотів би я знати, що тепер діється в Буффало? Усього потрошку^[547]

Черстві булки^[548]
^{Переклад М. Рябової}

Міс Марта Мічем держала на розі невеличку хлібню (ту саму з трьома східцями, де дзеленькає дзвоник, коли відчиняєте двері). Міс Марті було сорок років, вона мала банкову книжку на дві тисячі доларів, фалшиві зуби і жалісливе серце. Багато повиходило заміж жінок, у яких шансів було куди менше, ніж у міс Марти. Двічі-тричі на тиждень до хлібні заходив покупець, яким вона останніми часами почала цікавитись. Це була літня людина в окулярах, з темною, окуратно підстриженою гостренькою бородою. Він говорив по англійському з сильним німецьким акцентом. Одежа в нього була поношена, подекуди поштопана і сиділа на ньому мішкувато з багатьма зморшками. Проте, він мав охайний вигляд і дуже гарні манери. Він завжди купував дві черстві булки. Свіжі коштували по п’ять центів кожна, черстві ж по п’ять пара. Він ніколи не купував нічого крім черствих булок. Якось міс Марта побачила в нього на пальцях червоні й брунатні плями. Вона вирішила, що він художник і дуже бідний. Немає сумніву, що він живе на горищі, малює там свої картини, їсть черстві булки і мріє про чудесні речі, що продає в своїй крамниці міс Марта. Часто, коли міс Марта їла биті котлети і пила чай з пухкими булочками та варенням, вона зітхала і думала, як би це було гарно, якби художник з гарними манерами міг ділити з нею цю смачну трапезу замість гризти сухі шкоринки в себе на вбогому горищі. У міс Марти, як уже сказано вище, було жалісливе серце. Щоб перевірити свою гадку щодо його професії, вона якось винесла з своєї кімнати картину, яку купила на аукціоні, і поставила її біля полиць за прилавком. Це був венеціанський краєвид. Розкішний мармуровий палаццо (так було написано на картині) стояв на передньому плані землі, чи то пак води. Крім того, там було багато гондол (і в одній з них леді, яка проводила рукою по воді), хмари, небо і сила світлотіні. Ні один художник не міг не звернути уваги на таку картину. Через два дні прийшов покупець. — Будь ласка, дві черстві булки. — У вас чудова картина, мадам, — сказав він, коли вона загортала хліб. — Справді? — вигукнула міс Марта, не тямлючись від задоволення з своєї вигадки. — Я так люблю мистецтво і... (ні, ще було надто рано сказати " художників" ) і картини, — закінчила вона. — Так, на вашу думку, це гарна картина? — Баляц, — сказав покупець, — погано намальована. Перспектива неправильний. Бувайте здорові, мадам. Він узяв свій хліб, уклонився і поспішно вийшов. Так, він безумовно художник. Міс Марта віднесла картину назад до кімнати. Як м’яко й лагідно сяють у нього очі за окулярами! Яке в нього високе чоло! Уміти з першого ж погляду розібратися в перспективі — і їсти самісінький черствий хліб. Так, генієві завжди доводиться бідувати, поки його визнають. Як би це було добре для мистецтва і для перспективи, якби генія піддержували дві тисячі доларів у банку, хлібня і жалісливе серце — але, міс Марто, це все тільки мрії. Тепер, заходячи до крамниці, він часто балакав з нею через прилавок. Здавалось, він прагнув підбадьорливих слів міс Марти. Як і раніш, він купував лише черстві булки. Ніколи не питав ні пирогів, ні торта, ні чудесних гарячих пундиків. їй здавалось, що він останнім часом змарнів і занепав духом. У неї аж серце боліло від бажання додати чого-небудь смачного до його нужденної покупки, але в потрібну хвилину мужність покидала її. Вона боялась образити його. Вона знала які художники горді. Виходячи до крамниці, міс Марта почала надівати блакитну в цяточки шовкову блузку. В задній кімнаті вона варила таємничу мішанину з насіння айви й бури. Аджеж багато хто вживає цієї мішанини, щоб мати гарний колір обличчя. Одного дня покупець увійшов до хлібні, як звичайно, поклав на прилавок п’ять центів і спитав пару черствих булок. Коли міс Марта діставала їх, на вулиці почулися звуки ріжка, брязкіт і мимо хлібні з грюкотом проїхала пожежна валка. Покупець поспішив до дверей, як і кожний зробив би на його місці. В пориві надхнення міс Марта вирішила використати нагоду. На долішній полиці за прилавком лежав фунт свіжого масла, що їй приніс молочник хвилин з десять тому. Міс Марта поробила хлібним ножем глибокі надрізи в булці, поклала в них по чималій грудці масла і щільно стиснула їх. Коли покупець знов підійшов до прилавку, вона вже загортала хліб у папір. Коли ж, після особливо приємної коротенької розмови, він пішов, міс Марта всміхнулася про себе, але не без легкого замирання серця. Чи не занадто це сміливо? Чи не образиться він? Ні, не може бути. Аджеж немає мови їстивних речей, і масло ж не є емблема нежіночої сміливости. Цього дня вона багато думала про все це. Вона уявляла собі ту хвилину, коли він викриє її маленький обман. Він покладе набік свої пензлі й палітру. Поруч буде стояти мольберт з картиною, яку він малює і на якій перспектива поза всякою критикою. От він готується поснідати сухим хлібом і водою. Він ріже булку... ах! Міс Марта зашарілась. Коли він буде їсти, чи подумає він про ту руку, що поклала масло? Чи... Дзвоник біля дверей до крамниці несамовито задзеленчав. Хтось увійшов, грюкнувши дверима. Міс Марта побігла до крамниці. Там було двоє чоловіків. Один — молодий, з люлькою в зубах, вона його ніколи раніш не бачила. Другий був її художник. Обличчя в нього було багрове, капелюх зсунувся на потилицю, волосся розкудовчилося. Він стиснув кулаки і люто погрозився ними до міс Марти. До міс Марти! — Dummkorf^[549] — оглушливо кричав він. — Tausendonfer! ^[550] — чи щось у цьому роді по-німецькому. Молодий чоловік старався вивести його. — Я не піду, — кричав той сердито, — не піду! Я їй скажу! Він барабанив кулаками по прилавку міс Марти. — Ви попсували мені, — кричав він, і сині очі його метали блискавиці за окулярами. — Я хочу сказати вам... ви, стара шкідлива кішко! Міс Марта притулилась у знемозі до полиць і поклала руку на свою блакитну в цяточки шовкову блузку. Молодий чоловік схопив німця за комір. — Ходім, — сказав він. — Ви вже досить наговорили їй. — Він витяг розлюченого товариша за двері на тротуар і потім повернувся до крамниці. — Я вважаю, мадам, — сказав він, — за свій обов’язок пояснити вам, через що вчинився увесь цей гармидер. Це Блюмберґер. Він рисовник. Я працюю з ним в одній конторі. От уже три місяці, як він старанно працює над планом нової міської ратуші. Оголошено конкурс на премію. Учора він скінчив обводити свій рисунок тушшю. Ви знаєте, що рисовники спочатку рисують олівцем. Потім, коли рисунок готовий, вони стирають олівець черствим хлібом. Це краще, ніж гумою. Блюмберґер завжди купував черствий хліб у вас. А сьогодні... ви ж розумієте, мадам, що масло... ну, одне слово, тепер Блюмберґерів план годиться хіба тільки на те, щоб поробити з нього бутерброди. Міс Марта пішла до себе в кімнату. Там вона зняла свою блакитну в цяточки шовкову блузку, наділа стару з темної саржі, яку звичайно носила, і вилила за вікно у відро з попелом мішанину із насіння айви і бури. День, який ми святкуємо^[551]
^{Переклад В. Мусіенка}

— У тропіках, — казав Бібб Стрибунець, торговець заморськими пташками, — все перемішалося: пори року, місяці, канікули й уїк-енди, неділі зібрано в одну колону й перетасовано так, що не знаєш, почався вже новий рік чи ні, — мине півроку, поки добереш. Біббова лавочка — на самісінькому початку Четвертої авеню. Він був колись матросом і портовим волоцюгою, а тепер регулярно їздить у південні країни, привозить звідти на власний страх і ризик балакучих какаду та папуг-філологів. Бібб кульгавий, він упертий, у нього сталеві нерви. Я зайшов у його лавочку купити на Різдво папугу для тітки Джоанни. — Ось оцього, — сказав я, намагаючись відмахнутися від Біббової лекції на календарні теми, — червоний, білий і синій. Звідки така звірюка? Кольори його тішать мою патріотичну пиху^[552]. До того ж я не відчуваю дисгармонії кольорів. — Какаду з Еквадору, — відповів Бібб. — Поки що він знає тільки двоє слів: “Щасливого Різдва! ”, зате на самісіньке свято. Віддаю за сім доларів. За такі ж двоє слів вам доводилось платити й дорожче, правда ж? І Бібб раптом зайшовся гучним реготом. — Ця пташка, — мовив він, — пробуджує дещо в моїй пам’яті. Краще б він уже проголошував “E pluribus unum”^[553] з приводу власної масті, ніж виступати на ролях Санта Клауса. А нагадав він мені, як у нас з Ліверпулем-Семом одного разу в Коста-Ріці все в голові переплуталося через погоду та інші тропічні штучки. Ми з Ліверпулем сиділи в тих краях на мілині: у кишенях вітер гуляє, позичити — теж ні в кого. Ми приїхали, він кочегаром, я — помічником кока, на пароплаві, що прибув з Нового Орлеана по фрукти. Хотіли тут випробувати щастя, але не довелося — дегустацію відмінили. Занять, що відповідали б нашим нахилам, не було, і ми перейшли на дієту з червоного рому, а закуску давали тамтешні фруктові сади, коли нам щастило пожати те, що ми не сіяли. Містечко Соледад стояло на наносній землі, без порту, без ніякого майбутнього й без виходу із становища. Коли пароплавів не було, містечко смоктало ром і дрімало, розплющуючи очі тільки для того, щоб вантажити банани. Наче та людина, яка, проспавши весь обід, продирає очі, коли подають солодке. Ми з Ліверпулем опускалися дедалі нижче, і коли американський консул перестав з нами вітатися, зрозуміли, що торкнулися самісінького дна. Наймали ми житло у тютюнового кольору кралі на ім’я Чіка вона тримала на вулиці Сорока Семи Невтішних Святих шинок і ресторанчик для чистішої публіки. Наш кредит надходив до кінця, і Ліверпуль, який завжди ладен був продати своє “noblesse oblige”^[554]за напхане черево, поклав собі обвінчатися з господинею. Такою ціною ми прожили ще цілий місяць на печені з рисом та бананах. Але коли одного разу Чіка з похмурою відвагою схопила глиняну жаровню — спадок палеоліту — і п’ятнадцять хвилин давала прочуханки Ліверпулеві-Сему, стало ясно без слів — епоха гурманства кінчилася. Того ж таки дня ми пішли й підписали контракт із доном Хайме Мак Спінозою, метисом і власником бананового гаю. Взялися працювати в його заповіднику, за дев’ять миль од міста. Іншого виходу не було — нам лишалося жити морською водою з випадковими крихтами сну та якоїсь жуйки. Не ганьбитиму і не чорнитиму Ліверпуля-Сема, я казав йому ці самі слова й тоді. Але вважаю, що коли британець стає нікчемою, йому треба спритніше крутитись, а то покидьки інших національностей наплюють йому просто в очі. Якщо ж цей британець ще й з Ліверпуля, можете бути цілком певні, спуску йому не дадуть. Сам я американець з діда-прадіда, і така моя думка. В даному разі ми з Ліверпулем були на рівних. Обидва в лахмітті, без грошей, без видів на краще, а жебраки, як кажуть, завжди заодно. Робота у Мак Спінози була така: ми вилазили на пальму, рубали грона плодів і вантажили їх на конячок, після цього хтось із аборигенів у піжамі, з крокодиловим поясом і мачете в руці віз банани до морського узбережжя. Ви жили коли-небудь у банановому гаю? Тиша, мов у пивній о сьомій ранку. Підеш — не знаєш, де вийдеш, ніби опинився за кулісами в музичному театрі. Пальми такі густі, що неба не видно. Під ногами гниле листя, по коліно провалюєшся. І цілковитий мир та спокій: чутно, як вилазять на світ молоді банани замість зрубаних. Ночували ми в плетеній халупі над лагуною, разом із своїми червоно-жовтими та чорними колегами, що теж служили у дона Хайме. Били москітів, слухали, як верещать мавпочки та хрюкають алігатори, і так до ранку, тільки трошки поринаючи в сон. Невдовзі ми забули, що таке зима, а що літо. Та й хіба зрозумієш, коли температура вісімдесят за Фаренгейтом^[555] і в грудні, і в червні, і в п’ятницю, і опівночі, і в день виборів президента, і будь-якого іншого Божого дня. Іноді дощ репіжить дошкульніше, оце і вся різниця. Живе собі людина, не відчуваючи плину часу, і саме тієї хвилини, коли вона зрештою надумає покінчити з цією мурою і вкласти кошти в нерухоме майно — бах! — по неї приходять з похоронного бюро. Не можу вам точно сказати, скільки ми працювали у дона Хайме. Пам’ятаю, що минуло два чи три сезони дощів, разів вісім чи десять ми стриглися й геть чисто зносили по три пари брезентових штанів. Усі зароблені гроші пускали на ром та куриво, але ж нас годували, а це велике діло. І все-таки настав час, коли ми з Ліверпулем відчули, що з цією банановою хірургією пора кінчати. Так буває з усіма білими в Південній Америці. Вас раптом охоплює щось ніби судома чи якийсь припадок. Кортить, хоч сядь та плач, поговорити по-своєму, подивитися на димок пароплава, прочитати оголошення в старій газеті про розпродаж земельних ділянок або чоловічого одягу. Навіть Соледад вабив нас тепер як чудо цивілізації, тому під вечір ми помахали ручкою донові Хайме і обтрусили порох його плантацій з наших ніг^[556]. До Соледада було дванадцять миль, але ми з Ліверпулем промучились дві доби. Спробуй знайди дорогу в банановому гаю. В нью-йоркському готелі легше через посильного знайти потрібну вам людину на ім’я Сміт. Коли попереду крізь дерева стало видно будинки Соледада, я раптом з новою силою відчув, як дратує мене Ліверпуль-Сем. Я терпів його, Бог свідок, поки ми, двоє білих людей, були загублені в морі жовтих бананів. Але тепер, коли я знову мав побачити своїх, перекинутися, може, з якимось земляком кількома прокляттями, мені зробилося ясно, що передусім треба поставити Ліверпуля на місце. Ну й вигляд же був у нього, скажу я вам: борода яскраво-руда, сизий ніс алкоголіка і розпухлі, мов у слона, ноги в сандаліях. А втім, я, певно, був такий же. — Наскільки мудріше було б, — кажу йому, — якби Великобританія тримала під замком отаких жалюгідних покидьків та хлебтунів рому і не оскверняла їхньою присутністю заморські країни. Ми вже дали вам колись добрячого прочухана в Америці, але доведеться, я бачу, взути калоші й знову набити вам морду. — Іди ти ось туди й туди, — каже Ліверпуль. Інших доказів я від нього не чув. Після плантацій дона Хайме Соледад видався мені зовсім непоганим містечком. Ми з Ліверпулем разом припустили знайомою дорогою повз готель Grande, повз буцегарню, через центральну plaza й далі до будиночка Чіки, де Ліверпуль, на правах законного чоловіка, міг роздобути для нас обох щось пожувати. Поминувши двоповерхове дерев’яне приміщення Американського клубу, ми помітили, що балкон прикрашено квітами й гірляндами з гілок вічнозелених чагарів, а на даху майорить на флагштоку прапор. На балконі диміли сигарами Стенці, наш консул, і Аркрайт, власник золотих копалень. Ми помахали їм давно немитими лапами й видали по сліпучій світській усмішці, але вони відвернулися, мовби й не бачили нас. А ще ж зовсім недавно ми всі разом грали у віст, правда, до першого випадку, коли Ліверпуль потягнув з-за пазухи запасних тузів. З усього було видно, що сьогодні свято, а от яке воно літнє, чи осіннє, чи, може, весняне — вгадати було важко. Пройшовши ще трохи, ми побачили Пендергаста, священика, який жив у Соледаді, щоб побудувати тут церкву. Панотець стояв під кокосовою пальмою у чорному купецькому альпаковому піджачку і з зеленою парасолькою в руках. — Ох, діти мої, діти, — озвався він, дивлячись на нас крізь скельця синіх окулярів. — Бачу я, що ваші справи геть кепські. Невже дійшли до краю? — До самісінького останнього краю, — відповів я. — До найменших дробів. — Як сумно, — мовив Пендергаст, — бачити своїх земляків у такому становищі. — Що ти верзеш? — сказав Ліверпуль. — Я з аристократичного англійського роду. — Заткни пельку! — відповів я Ліверпулеві. — Ти на території іноземної держави. — І в такий урочистий день, — вів далі Пендергаст, — у цей ясний великий день, коли ми святкуємо перемогу над злом і народження християнської цивілізації. — Ми помітили, — кажу, — панотче, що місто прикрашено квітами й прапорами, але не одразу збагнули, що за день ви тут святкуєте. Давненько не гортали календаря, навіть не знаємо до пуття, літо зараз чи осінь. — Ось вам по долару, — каже Пендергаст і дістає дві величезні срібні чілійські монети. — Ідіть, діти мої, і проведіть нинішній святковий день як і годиться. Смиренно подякувавши йому, ми поплентали далі. — Поїмо? — спитав я Ліверпуля. — Ти здурів, — відповів Ліверпуль. — Хто ж на їдло тринькає гроші. — Гаразд, — погодився я, — коли питання стоїть так, то давай вип’ємо по маленькій. Зайшли ми в шинок, узяли кварту рому і одразу ж на узбережжя, під тінь кокосової пальми, щоб відзначити там свято. Дві доби я їв тільки апельсини, отож ром одразу вплинув на мене, і я тут-таки відчув, що не можу терпіти англійців. — Вставай, Ліверпулю, — кажу, — вставай, жалюгідний вихідцю з конституційно-монархічної деспотії. Зараз ти матимеш ще один Банкер-Хілл^[557] Пендергаст, найблагородніший із людей, велів нам відзначити свято належним чином, і я зроблю все, щоб гроші його не пропали. — Іди ти ось туди й туди, — сказав Ліверпуль — і я лупонув його лівою під праве око. Ліверпуль був колись справжнім бійцем, однак алкоголь і погані компанії перетворили його на ганчірку. За десять хвилин він лежав на піску й просив пардону. — Вставай, — сказав я, б’ючи його під ребро, — вставай і йди за мною. Ліверпуль поплентав за мною, витираючи кров на лобі й під носом. Я привів його до дверей Пендергаста й попросив превелебного вийти надвір. — Подивіться, сер, на нього, — кажу я, — це останки того, хто вважав себе гордим британцем. Ви дали нам два долари й веліли відзначити свято. Ура! Хай живе зоряно-смугастий прапор! — Боже мій! — вигукнув Пендергаст, здіймаючи руки. — Влаштувати бійку в такий день! У світлий день Різдва! — У світлий день Різдва?! — спитав я. — К бісовій мамі! Хіба сьогодні не четверте липня? ^[558] — Щасливого Різдва! — закричав червоно-біло-синій какаду. — Віддам за шість доларів, — сказав Бібб Стрибунець. Пташина переплутала свої кольори й не розбирається в святах. Маленькі шедеври великого майстра

Жодного нудного рядка: що не абзац — то несподіванка, яка то вибухає сміхом, то примушує стрепенутися, кидаючи вам виклик, то неначе штрикне під ребра, кепкуючи з вашого переляку... Ф. Патті Читацький інтерес до творчої спадщини О. Генрі вже понад століття залишається навдивовижу стійким: на нього не впливають ані досить стримані вердикти критиків та істориків літератури, які відводять цьому письменникові вельми скромне місце в лоні американської національної традиції, ані поява нових яскравих зірок на літературному небосхилі, ані періодичні сплески попиту на широко розрекламовані “бестселери”, які змінюють один одного на полицях книжкових магазинів, приносячи видавцям величезні прибутки. Перекладені багатьма іноземними мовами новели О. Генрі й сьогодні перевидаються мільйонними накладами на всіх континентах, а його афоризмами активно послуговуються і відомі політики, і пересічні громадяни в різних країнах світу. Розроблені ним “рецепти” новелістичного письма стали своєрідним хрестоматійним каноном для тих, хто опановує основи письменницької майстерності в літературних школах та інститутах. Ще в 1918 році Американська академія образотворчих мистецтв і музики заснувала премію імені О. Генрі, якою щорічно нагороджують автора найкращого короткого оповідання, надрукованого в американській пресі. Серед тих, хто свого часу був удостоєний цієї почесної нагороди, такі визнані майстри слова, як Юдора Велті, Фленнері О. Коннор, Джойс Керол Оутс. Художній світ новелістики О. Генрі є потужним джерелом дивовижної енергетики — енергетики щирої людяності, світлого гумору і життєдайного оптимізму. Щедрий на приголомшливі несподіванки та дивовижні збіги обставин, цей світ завжди кидає публіці інтригуючий виклик, спокушаючи розгадати фабульну загадку й подумки передбачити фінал. При цьому О. Генрі настільки віртуозно грає на струнах читацьких очікувань, що, в черговий раз помилившись у своїх прогнозах щодо розв’язки, ми відчуваємо не розчарування чи досаду, а неабияке емоційно-інтелектуальне задоволення. Приємно вражені винахідливістю новеліста, його іскрометною фантазією та рідкісним даром помічати смішне у найбуденніших речах, ми залишаємося вдячними йому і за хвилини світлої радості, і за ту особливу ауру теплої сердечності й доброти, що випромінює його незбагнений талант. О. Генрі нерідко називають “романтиком XX століття”, дорікаючи йому за майже казкову штучність фіналів, за відсутність чіткої соціальної перспективи у поглядах на суспільство, за прагнення прикрасити дійсність присутністю чуда. Ще за життя письменника у середовищі літературних критиків за ним міцно закріпилася репутація “великого розрадника”. Прикметно, що одні вкладали в це поняття виключно позитивний смисл, відзначаючи життєстверджуючий оптимізм та гуманістичну забарвленість його творів. У вустах інших ця метафора набувала відверто негативних інтонацій: його звинувачували в ігноруванні суспільних конфліктів і протиріч, у небажанні помічати темні сторони життя. Загальна тональність новел О. Генрі й справді була досить далекою від тієї соціальної загостреності та викривального пафосу, що стрімко зміцнювали свої позиції в американській літературі початку XX ст. Якщо так звані “розгрібані бруду" (Е. Вортон, Е. Синклер, Ф. Норріс, Дж. Лондон та ін. ) змальовували США як країну зруйнованих мрій та вражаючих контрастів, то О. Генрі пропонував читачеві дещо відмінну візію реалій тогочасного суспільного життя. Далекий від будь-якої політичної заангажованості, він зображав страждання й радості, будні і свята “маленької людини”, такого собі пересічного американця, що живе у складному й жорстокому світі, щоденно виборюючи право залишатися людиною. Саме йому й були адресовані новели О. Генрі, які несли в собі розраду і втіху, даруючи хисткий промінчик надії. Тож не дивно, що твори О. Генрі часто порівнюють з “різдвяними оповіданнями” відомого англійського письменника Ч. Діккенса, в яких добро завжди перемагає зло, а герой, достойний кращої долі, обов’язково знаходить своє щастя. У рецензії на збірку О. Генрі “Запалений світильник” (1907) літературний критик Генрі Джеймс Сміт писав: “У його історіях є щось таке, перед чим неможливо встояти, навіть попри усі їхні недоліки; вони такі життєрадісні й безтурботні, такі геніальні в своїх коментарях і так приємно забарвлені сентиментальністю, яка своєю оманливістю нагадує Бродвей, але водночас є навдивовижу спонтанною й щирою”. Саме щирість була домінуючою у ставленні О. Генрі до своїх героїв, саме вона визначала сутність його творчого імперативу. Створений ним американський міф, в якому завжди знаходиться місце для щасливого випадку, посмішки Фортуни чи дотепного жарту, мав у його сучасників чималий успіх. Протягом 1910—1920 років загальний наклад його творів, виданих лише англійською мовою, сягнув п’яти мільйонів. Це був своєрідний рекорд серед тогочасних англомовних письменників, перевищити який вдалося лише видатному британцеві Редьярду Кіплінгу. Велика популярність новелістики О. Генрі спричинила потужну хвилю епігонських творів, його творчу манеру намагалися наслідувати десятки американських літераторів, за рецептами його оповідань “штампувалися” сотні підробок-імітацій, якими рясніли тогочасні газети й журнали. Втім, жодному з цих наслідувачів так і не вдалося піднятись до рівня художньої майстерності О. Генрі. Його істинними спадкоємцями, своєрідними творчими нащадками правомірно вважати авторів, твори яких, на перший погляд, абсолютно несхожі на новели “великого розрадника”. “Закваска” О. Генрі, приміром, відчувається в інтелектуальності таких гострих сатириків, як Дороті Паркер та Джеймс Тербер, в іронічності жорсткого і в’їдливого Ринга Ларднера, у зворушливій оптимістичності Вільяма Сарояна. Епігонство, яке було цілком природним наслідком популярності творів О. Генрі, стало однією з причин того, що в літературній критиці 1920—1930 років усе частіше почали з’являтися негативні оцінки його творчих здобутків та гостра критика методу і стилю. Його звинувачували у свідомому ігноруванні суворої правди життя та байдужості до гострих класових конфліктів, у штучності сюжетів та неправдоподібності діалогів. Теодор Драйзер, зокрема, називав його “поверховим літератором, суто розважальним автором”, а Максим Горький — “письменником вправним, але не дуже талановитим”, “банальним миротворцем”, який “вважає людей жебраками, подає їм милостиню фальшивою монетою”. Деякі американські літератори і критики писали в ті часи про пагубність впливу О. Генрі на національну літературну традицію та проголосили його “новим Готторном, що запродав своє перо Мому”. До речі, сам О. Генрі завжди досить іронічно сприймав критичні випади на свою адресу. У новелі “Сила звички” він, приміром, констатував: “Нападок критики зазнавали усі джерела натхнення, крім одного. ... Коли ми зверталися до класиків, зоїли з радістю викривали нас за плагіат. Коли ми намагалися зобразити дійсність, вони докоряли нам за наслідування Генрі Джорджа, Джорджа Вашингтона, Вашингтона Ірвінга, Ірвінга Бачеллера. Ми писали про Схід і Захід, а вони звинувачували нас у захопленні Джессі Джеймсом та Генрі Джеймсом. Ми писали кров’ю серця, а вони бурмотіли щось про хвору печінку”. Гострих випадів з боку критики було чимало ще за життя письменника: ліві звинувачували його в тому, що він занадто оптимістичний і постійно перебуває в полоні міщанських ілюзій щодо життя та людей; з боку професійних літературознавців незрідка лунали закиди щодо беззмістовності й відсутності психологізму, а також докори стосовно того, що його новела є шаблонною формою, в якій зводиться нанівець увесь художній досвід майстрів новелістичного жанру. Так, зокрема, відома в ті часи новелістка і літературний критик Катарина Фулертон Джерольд писала, що новели О. Генрі — це, по суті, розгорнуті анекдоти, які не мають нічого спільного ані з життям, ані зі справжньою літературою. Колега по письменницькому ремеслу, відомий американський новеліст Шервуд Андерсон у своїй власній творчості свідомо відмовлявся від так званого “добре зробленого оповідання” — моделі, що набула особливої популярності саме завдяки О. Генрі. В “Історії оповідача” Ш. Андерсон назвав журнальне фабульне оповідання “незаконнонародженою дитиною Мопассана, По і О. Генрі” і закликав відмовитись від писання історій за готовими рецептами, від фабул, що далекі від реального життя. Однак, навіть тоді, коли посилились критичні закиди на адресу О. Генрі, досить впевнено і переконливо продовжували звучати й голоси тих, хто ставав на захист літературної репутації цього американського новеліста. Його називали художником майже шекспірівського масштабу, соціальна і психологічна значущість творів якого не викликає жодних заперечень і сумнівів. Ставили в один ряд з такими визначними майстрами прози, як Едгар По, Брет Гарт і Марк Твен, Оноре де Бальзак, Гі де Мопассан, і Лоренс Стерн. І зрештою літературознавча наука визнала О. Генрі “малим класиком американської літератури”. Місце О. Генрі в історії національної літературної традиції є якщо не визначним, то, принаймні, досить помітним. На думку відомого російського формаліста Б. М. Ейхенбаума, “справжній О. Генрі — в іронії, що пронизує його новели, у гострому відчутті форми і традицій. Американці неодмінно хочуть довести подібність світоглядів Генрі і Шекспіра — так виражається “народна гордість”; російський читач у даному випадку не зацікавлений у порівняннях — він читає Генрі, тому що читати його весело, і цінує в ньому те, чого так не вистачає нашій літературі, — вдалість конструкцій, забавність сюжетних ситуацій і розв’язок, стислість і швидкість дії”. Незбагненність письменницького дару О. Генрі, чиї твори літературна критика оцінює досить суперечливо, а читацький загал сприймає з незмінною цікавістю, дає підстави говорити про своєрідну магічну ауру його новел. Читацька цікавість зумовлена, насамперед невичерпністю письменницької фантазії, що перетворює банальні історії із сірої повсякденності на інтригуюче захоплюючі сюжети, в яких сентиментальність органічно поєднується з м’якою іронією, а пародійне обігрування найрізноманітніших літературних шаблонів сусідить зі стилістичною віртуозністю. Тематичний діапазон творів О. Генрі навряд чи може бути названий дуже широким. Більшість дослідників суголосні в тому, що новели О. Генрі умовно можна поділити на три тематичні цикли: нью-йоркський, що є найбільшим за кількістю історій; техаський, герої якого — ковбої, фермери та інші мешканці американського Півдня і Заходу, а також “шахрайський” — цикл про пригоди гангстерів, афери та витівки віртуозів крутійського ремесла. Нью-йоркський цикл, що представлений збірниками “Чотири мільйони”, “Запалений світильник”, “Голос міста” та “Ділові люди”, розгортає перед читачем широку панораму життя простих мешканців Нью-Йорка, який постає то як місто, сповнене великих сподівань і надій, то як місто-монстр, де в жалюгідних мебльованих кімнатах страждають і відстоюють своє право на існування чотири мільйони простих американців. Сама ж назва першого збірника є побудованою на контрасті метафорою. Річ у тім, що наприкінці 90-х років XIX ст. в американській пресі стало модним писати про подробиці приватного життя представників найбагатших родин Нью-Йорка. За ними, з легкої руки журналістів, міцно закріпилася узагальнююча назва “чотириста”. О. Генрі писав, що, обираючи заголовок для своєї першої збірки, він свідомо хотів привернути увагу читачів до життєвих колізій, заповітних мрій і втрачених ілюзій простих мешканців чотиримільйонного міста. “Я хочу, аби наші чотириста побували в шкурі чотирьох мільйонів”, — казав він, сподіваючись, що саме таким чином він зможе привернути увагу тих, хто має владу і гроші, до проблем звичайних людей. До речі, американський президент Теодор Рузвельт одного разу зізнався, що добитися прийняття закону про збільшення мінімального рівня заробітної плати для продавщиць його спонукала новела О. Генрі “Незакінчене оповідання”. Сучасники новеліста, як відомо, незрідка закидали йому підкреслену асоціальність, однак таке звинувачення навряд чи було справедливим. У співчутливому ставленні до знедолених (“Фараон і хорал”, “В ім’я традиції”, “Чия вина”), у щирому прагненні привнести в похмуру буденність тих, хто важко заробляє свій хліб, життєдайну іскру надії (“Кімната на горищі”, “Зелені двері”), у гротескно-сатиричному зображенні моральної деградації так званих “господарів життя” (“Роман біржового маклера”, “Чарівний профіль”, “Дороги, які ми вибираємо”) відчутно проступає трагічний підтекст американської “ери процвітання і благополуччя”. Доволі іронічне ставлення новеліста до суто американської діловитості та підприємливості допомагає читачеві розгледіти за пристойним фасадом респектабельності і зовнішнього блиску душевну черствість, невблаганну жадібність, холодний розрахунок та жорстокість. Нью-Йорк, якому судилося відіграти особливу роль в житті письменника, був тим містом, яке він по-справжньому любив. У розмові з одним зі своїх приятелів О. Генрі якось сказав, що хотів би прожити хоч би по одному року на кожній вулиці Нью-Йорка, де кожен дім приховує в собі якусь драму. Він з любов’ю прислухався до голосу цього великого міста, серцем відчуваючи його біль і радість. Один із найбільш щирих прихильників творчості новеліста, відомий літературний критик Генрі Джеймс Сміт у рецензії на збірку “Запалений світильник” писав: “О. Генрі, схоже, має щасливий дар — знаходити золоті самородки на асфальтових тротуарах. Якщо ж випадково його знахідка виявляється звичайнісіньким недопалком, ви з легкістю вибачаєте йому, оскільки все це, вочевидь, є частиною тієї яскравої і не передбачуваної гри, в яку він грає”. Техаський цикл О. Генрі, що налічує майже сотню новел, розповідає про енергійних, сміливих і вільнолюбних людей, характери яких ще не спотворені руйнівним впливом урбаністичної цивілізації. Життя і побут суворих ковбоїв та працелюбних фермерів змальовуються з явною симпатією і добрим знанням справи. Інколи у новелах цього циклу лунає ледь відчутний ностальгійний мотив, такий собі присмак смутку з приводу того, що люди поступово перестають цінувати такі одвічні чесноти, як вірна дружба, людська гідність та сила духу. Вельми самобутні й несхожі на прагматично орієнтованих мешканців великих міст, герої-техасці живуть за своїми неписаними законами, мають власні уявлення про добро і зло, благородство і справедливість. Вони спроможні на самопожертву заради дружби (“Друг Телемах”, “Гіменеїв порадник”, “Викуп”) та високо цінують мужність, відданість і безкорисливість. Навіть жінки, що зображені в новелах техаського циклу, наділяються автором неабиякою фізичною силою і спроможністю гідно відповідати на виклики суворого життя, зберігаючи при цьому природну жіночість і привабливість (“Принцеса і пума”, “Маркіз і міс Саллі”, “Коловорот життя”). До “шахрайського” циклу новел О. Генрі належать історії про витівки професійних аферистів (найчастіше це Джеф Пітере і Енді Такер), про пригоди гангстерів та різноманітних авантюристів. Безперечно, при створенні художніх образів так званих “благородних шахраїв”, які своєю поведінкою кидають виклик буржуазній моралі і ставлять під сумнів ідеали міщанської респектабельності (“Кафедра філантроматематики”, “Індіанський лікар”, “Шлюбна контора”), новеліст спирається на досвід своїх попередників — плідну західноєвропейську літературну традицію, що сягала корінням легенд про Робін Гуда і була згодом розвинена у творчості Ф. Шиллера (Карл Моор в трагедії “Підступність і кохання”), В. Гюго (Ернані в однойменній драмі), Дж. Байрона (Корсар у однойменній поемі). Емоції, які викликають у читача зухвалі афери й дотепні витівки Джефа Пітерса і Енді Такера, мають здебільшого позитивне забарвлення. Річ у тім, що ці шахраї, які, до речі, мають свій власний “кодекс честі”, ніколи не вдаються до жорстокості чи насильства, а виявляють неабияку винахідливість і хитрість, використовуючи такі людські вади, як жага легкого збагачення (“Стрижений вовк”), користолюбство (“Шлюбна контора”), тупість чи надмірна довірливість (“Індіанський лікар”). Іронічне ставлення до стандартів буржуазного суспільства та нестримний дух авантюризму, що завжди супроводжують цих безтурботних героїв, надають їм певної привабливості. Навіть у тому разі, коли “благородний шахрай” сам опиняється в ролі жертви власного хитромудрого задуму, він викликає у читачів скоріше іронічну посмішку, аніж злорадний сміх (“Свиняча етика”, “Сільська розвага”, “Нещасливий трест”). Порівняно з тими грандіозними спекуляціями та зловживаннями, до яких у реальному житті вдалися фінансові магнати і деякі політики, зухвалі авантюри і кумедні трюки Джефа Пітерса та Енді Такера виглядають майже як безневинні жарти. До речі, ця парочка винахідливих пройдисвітів суттєво відрізняється від справжніх злочинців, які завдяки художній майстерності О. Генрі викликають у читачів обурення, відразу й осуд. Саме таким, зокрема, є саркастично змальований Акула Додсон, що розбагатів завдяки грабіжництву та цинічному вбивству спільника (“Дороги, які ми вибираємо”). Серед тем, які розробляє у своїй новелістиці О. Генрі, варто також згадати тему мистецтва та літературного ремесла. Творчі особистості завжди змальовуються ним зі щирою приязню і симпатією, при цьому, як правило, акцентується не стільки сила таланту, скільки тонка духовна організація таких натур (“Жертви любові”, “Останній листок”, “Винарня і троянда”). Коли ж у своїх новелах О. Генрі торкається питань власне літературної творчості, то гумористична тональність нерідко поступається місцем гострій іронії і навіть уїдливому сарказму. Така зміна тональності мала, безперечно, тверду світоглядну основу і зумовлювалась життєвою реальністю. Як свідчать спогади друзів новеліста, він завжди з деяким роздратуванням сприймав рекомендації редакторів та зауваження літературних критиків. Показовим є, приміром, такий випадок з його письменницької біографії: після того, як редакція повернула йому оповідання “Значок полісмена О. Руна” з рекомендацією більш детально змалювати респектабельний побут суспільної еліти, він відповів на це суто по-письменницьки — написав пародійну новелу “Обід у... — чи пригоди з власним героєм”. Відверте висміювання стандартів “благопристойної” літератури, віртуозне пародіювання стильових кліше, штампів і модних тенденцій відчувається і в таких новелах, як “Любов і белетристика”, “Не література”, “Сповідь гумориста”, “Теорія і практика” та ін. Особливу насолоду знавцям літературних традицій спроможні подарувати ті оповідання О. Генрі, де він вдається до комедійного потрактовування відомих жанрових канонів і популярних сюжетних мотивів та пропонує читачеві блискучу гру різноманітними літературними алюзіями і ремінісценціями (“Громила і Томмі”, “Пригоди Шемрока Джолнса”, “Слідами вбивці, або Тайна вулиці Пешо”, “Сищики”). Кожен із героїв О. Генрі, незалежно від соціального статусу, характеру чи життєвого досвіду, спроможний викликати непідробний читацький інтерес. Виліплений зі звичайної глини сірої повсякденності, він волею автора якоїсь миті може перетворитися на справжнісінького героя, який вражає неординарністю вчинків, нестандартністю думок, або ж несподіваним поворотом власної долі. Згадаймо, приміром, одного з персонажів новели “Знайдене виправлення” — сищика Вена Прайса, який протягом довгого часу старанно вистежував неперевершеного зломщика сейфів Джиммі Валентайна і зрештою досяг жаданої мети, але за мить до тріумфу, добровільно відмовився від заслуженої перемоги. Вражений несподіваним вчинком злочинця, який пожертвував власним щастям заради життя чужої дитини, Бен Прайс відпустив його на волю, виявивши при цьому істинне благородство. Герої О. Генрі — звичайні американці: напівголодні продавщиці, підприємливі бізнесмени, честолюбні актриси, бідні художники, сміливі ковбої, азартні золотошукачі, нещасні бродяги та винахідливі авантюристи. Вони водночас і типові, і екстравагантні. Більшість із цих персонажів є типами, а не особистостями, оскільки їм бракує багатовимірності й психологічної динаміки. Вони діють, “не змінюючи свого обличчя, повністю підкоряючись волі автора... В пам’яті залишається чіткий відбиток образу, в якому з вражаючою точністю співвіднесені реалістична, побутова правдоподібність і внутрішня умовність, гостра, невичерпна театральність”. Втім, і сам новеліст називав своїх героїв “людьми-маріонетками”, цілком свідомо вибудовуючи художні образи на якихось яскравих прикметах-деталях, що надовго залишаються в пам’яті читача. Змальовані в натуральну величину образи-типи О. Генрі є водночас і правдоподібними, і штучними. Приземлені побутовою достовірністю, вони здаються нам зовні знайомими і до певної міри зрозумілими, втім, несподіваність їхніх вчинків, той самий славнозвісний фінальний акорд О. Генрі, інколи перевертає наші уявлення про окремих героїв та логіку їхніх вчинків. “О. Генрі мав чимало тих якостей, якими має бути наділений справжній великий письменник... Він ніколи не втомлювався цікавитися людьми і йому завжди вдавалося зробити людей нестомлююче цікавими” — писав відомий американський літературознавець Г. Бейте. Попри те, що О. Генрі свідомо відмовляється від психологізації характерів і завжди зберігає позицію стороннього спостерігача, який ставиться до героїв з поблажливою добродушністю та іронією, його новели спроможні викликати цілу гамму емоцій, почуттів і психологічних вражень. Саме тому, очевидно, дехто з сучасних дослідників усе ж таки не відмовляє письменникові у художньому психологізмі, наголошуючи насамперед на його блискучій психологічній грі з читацькими очікуваннями. Глибоке розуміння психології потенційного читача, дивовижний дар помічати смішне і забавне у банальній повсякденності, тонке розуміння природи й потенційних можливостей новелістичного жанру дозволили О. Генрі створити оригінальний художній феномен — своєрідну і неповторну модель новели. Органічно засвоївши досвід своїх визначних попередників — американських новелістів XIX ст. Вашингтона Ірвінга, Натаніеля Готторна, Едгара По, Брет Гарта, — він переосмислив деякі канони жанру, започаткувавши одну із двох найпродуктивніших ліній подальшого розвитку національної новелістичної традиції. Ця лінія характеризується привнесенням до художнього простору “короткої історії” потужної гумористичної стихії, елементів літературної пародії та іронії. Однією з найважливіших новацій О. Генрі стала гра з жанровою схемою новели. Майстерно використовуючи обов’язковий для новелістичного жанру ефект “фабульної пружини”, письменник збагачує жанровий арсенал таким цікавим елементом, як “подвійна розв’язка”. Причому така розв’язка може бути мотивована як логікою подій (“Вождь червоношкірих”, “Останній листок”), так і випадковим збігом обставин (“Різдво з несподіванкою, “Зелені двері”), як раптовою зміною в душі героя (“Знайдене виправлення”, “Винарня і троянда”), так і приголомшливим вчинком одного з персонажів (“Як ховався Чорний Вілл”, “Індіанський лікар”, “Провісник весни”). Творчому методу О. Генрі притаманна “ексцентрична примхливість уяви, маски-типи, пародійна оголеність новелістичної конструкції, схильність виводити за логічні межі недоладності тих чи інших сторін буття, які приховуються під виглядом закону і порядку”. Великодушний сентименталіст і блискучий майстер іронії та пародії, О. Генрі створив своєрідний американський міф, в якому присутні реальні прикмети повсякденного життя, відкриваються певні грані філософських істин та відчутно проступає щира людяність. Стилістична манера О. Генрі є яскравою і самобутньою. Уникаючи розлогих описів, віддаючи перевагу мовній лаконічності та високій подієвій динаміці, він завжди залишається неперевершеним оповідачем. Його мова вражає не тільки дивовижним лексичним багатством, майстерною грою зі словом, але й стилістичною розкутістю, різноманіттям алюзій та ремінісценцій. Майже всі біографи письменника згадують, що з юнацьких років він постійно мав при собі тлумачний словник Вебстера, до якого ставився з особливим пієтетом і величезним інтересом. Тож цілком природно, що в його новелах слова “працюють” з повним навантаженням, і водночас йому практично завжди вдається уникнути тієї тривіальної літературщини і банальних штампів, які він сам незрідка блискуче пародіює у своїх творах. Один із близьких друзів О. Генрі, редактор Роберт Девіс, у своїх спогадах писав, що новеліст завжди дуже сумлінно і ретельно працював над кожною фразою, а коли віддавав свій текст до друку, то редакторам не доводилося виправляти в його творах жодного рядка. Однією з найбільш привабливих рис художньої манери письменника, безперечно, є його неповторний гумор, який пронизує і сюжетну канву, і мовну палітру, і загальну атмосферу творів. Генетично пов’язаний з традиціями фольклорного комічного оповідання часів перших переселенців, гумор О. Генрі вражає широким діапазоном художніх засобів, розмаїттям комічних прийомів та високим інтелектуалізмом. Один із найулюбленіших стилістичних прийомів новеліста, що дається навзнаки як у фабульній пружині, так і в описах та діалогах, — поєднання чи навіть зіткнення слів, які за своїм смислом є абсолютно далекими і, на перший погляд, навіть несумісними. Основу більшості сюжетів складають кумедні ситуації або пригоди, однак, у формуванні сміхового поля новел пародія, іронія та сарказм відіграють, як правило, не менш важливу роль. Оригінальні метафори, несподівані порівняння та ефектні каламбури О. Генрі демонструють не тільки віртуозну гру зі словом, але й широку загальнокультурну ерудицію автора. Читач отримує істинне задоволення і від дотепних діалогів літературних героїв, і від іронічних ремарок самого новеліста. Техніка пародіювання в новелах О. Генрі дивує різноманітністю прийомів і засобів: це і утрирування стильових прикмет інших авторів чи популярних літературних творів, і пародійне обігрування відомих жанрових канонів, і доведення до абсурду усталених художніх прийомів чи мовних кліше, і каламбурне цитування класиків (Шекспіра, Спенсера, Теннісона та ін. ). Пародійність О. Генрі дослідники порівнюють з манерою Л. Стерна — автора відомого роману “Тристрам Шенді”, органічну природність комічних ситуацій — з фольклорним гумором М. Твена, а літературну іронію називають тим самим унікальним інструментом, завдяки якому О. Генрі завжди вдавалося уникати патетичності. О. Генрі мав унікальний дар — перетворювати самородки смішного, знайдені ним при просіюванні сірої повсякденності у коштовні діаманти комічного. Незбагненна магія його новелістики й сьогодні спроможна зачаровувати незбагненним розмаїттям цікавих сюжетних ходів і несподіваних фабульних рішень, віртуозною мовною грою і тонкою іронією. Сповнені зворушливої сентиментальності, насичені пародійними ефектами і яскравою комічністю, маленькі шедеври великого майстра продовжують дарувати насолоду широкому колу читачів, слугуючи потужним джерелом добра, людяності та життєстверджуючого оптимізму.

⇐ Предыдущая 42 43 44 45 464748 49 50 51 Следующая ⇒