Повість на дві дії 3 страница

* * *

Ранок. Крізь діри в старих шторах в’язальними спицями пробивається сонячне світло. Нерухома фігура біля ліжка. — Альдонсо? Алонсо не бачив її обличчя, але відчував запах. Запах висохлого поту, ночі, пережитого жаху… — Альдонсо… яке сьогодні число? — Двадцять шосте, — сказала вона по паузі. Алонсо посміхнувся. Тіло ще не до кінця слухається, ще важке, оніміле, ніби не своє тіло. Але голова — своя. Чисто і ясно в голові, й спокійно, як у літньому небі. — У нас мало часу, — він піднімав своє тіло, як піднімають гаками тушу полеглого мула. Він знав, що варто перебороти перший опір м’язів і сухожиль, перетерпіти перше запаморочення, а далі буде легше. — Уже двадцять шосте… Залишилося два дні… Росинанта підкували? Де Феліса? — Ховається, — відгукнулася Альфонса по паузі. — Росинанта підкували, Феліса ховається… — Дурниці, — у його голосі з’явилося звичне здорове роздратування. — Двадцять шосте… Залишилося два дні! Подумати тільки… Де мої чоботи? Де одяг? Де Феліса? Чому вона не приготувала сніданок? — Сніданок приготував Панса, — все так же після паузи сказала Альдонса. — Твій одяг перед тобою, на стільці… Він завмер, дивлячись прямо перед собою незрячими очима: — А де цей лист?! Альдонсо… де?! Кинувся ворушити одяг. Обшукувати кишені… — Де лист? Де воно? З грошима? — Він в Панси, — рівним голосом відгукнулася Альдонса. — Так? Я хочу довідатися… а хто все-таки замовив… хто заплатив за мене. От чортівня… ну чому мене цікавить така дурниця?! Так мало часу, так багато справ… і от ця дурниця… Я хочу це знати, Альдонсо. Хто хотів звести мене з розуму? Альдонса мовчала. Важко перевалюючись з ноги на ногу — ступні були як дерев’яні — він підійшов до вікна і зірвав фіранку. І, коли очі притерпілися до сонця, що раптово нахлинуло, — побачив нарешті, що Альдонса зовсім не сидить біля ліжка, як йому здалося спочатку, що вона стоїть на колінах, і обличчя її — як віск. — Що ти… Альдонсо? Чому ти на колінах? Уставай… Тільки розширені зіниці видали її біль, коли вона спробувала піднятися. Проігнорувала його спробу допомогти, встала сама, рушила до дверей… Біля дверей ледве не впала. Вхопилася за притолоку. толоку. * * *

Вона сказала собі: якщо цілу ніч ось так простояти на колінах біля його ліжка — божевілля обмине його; вже через кілька годин нічного неспання в неї, здається, не було ніг. Тільки тупий пульсуючий біль. Алонсо метався, стогнав крізь зуби і бурмотів нерозбірливо чи то благання, чи то погрози; Альдонса стояла, як уклінний надгробок, готова не сходити з місця і рік, і два, і до смерті. Потім Алонсо потроху заспокоївся. На тумбочці догоряла свічка, Альдонса бачила, як обличчя чоловіка розгладжується, як забуття переходить у сон. За вікном стихали цикади; прийшов світанок, але штори були щільно запнуті, і тільки тонкі промінчики, повзучи надщербленою підлогою, нагадували Альдонсі про час. Алонсо поворухнувся. Розплющив очі. У першу секунду її вразив безглуздий, як у дитини, погляд; мертвіло, наливалося сивиною волосся у неї на скронях. Довга секунда пітного сморідного жаху… — Альдонсо? — вимовили його запечені губи. Жах досі жив у ній. Трясся в кожній жилочці. — Альдонсо… яке сьогодні число? Вона заплющила сухі очі: — Двадцять шосте. Він посміхнувся. Викапаний хлопчисько, який прокинувся рано-вранці у день своїх іменин: — У нас мало часу… Уже двадцять шосте… Залишилося два дні… Росинанта підкували? Де Феліса? Оце й усе, сказала собі Альдонса. Не треба гнівити Бога… Він дійсно піде. Нічого не змінилося… Не треба гнівити. Він здоровий… — Ховається… Росинанта підкували, Феліса ховається… — Дурниці… Два дні! Подумати тільки… Де мої чоботи? Де одяг? Де Феліса? Чому вона не приготувала сніданок? Усе як колись, подумала Альдонса. І посміхнулася — в думці, бо посміхатися по-справжньому було боляче губам. — Сніданок приготував Панса. Твій одяг перед тобою, на стільці… Він раптом завмер, ніби прислухаючись: — А де цей лист?! Альдонсо… де?! Кинувся трусити одяг. Обшукувати кишені… — Де лист? Де він? З грошима? — Він у Панси, — рівним голосом відгукнулася Альдонса. — Так? Я хочу довідатися… а хто все-таки замовив… хто заплатив за мене. От чортівня… ну чому мене цікавить така дурниця?! Так мало часу, так багато справ… і ось ця дурниця… Я хочу це знати, Альдонсо. Хто хотів звести мене з розуму? Він вибрався з ліжка і прошкутильгав до вікна. Лишенько, не треба світла, встигла подумати Альдонса. Ударило сонце. Альдонса сховала обличчя; слід було підвестися з колін, а їй не хотілося вставати при світлі. У присутності чоловіка. Не треба свідків… — Що ти… Альдонсо? Чому ти на колінах? Уставай… Злість додала їй сил. Ривок… Власне, нічого страшного. Головне тепер — утримати рівновагу. Якщо ноги від колін — чужі панчохи, набиті піском… Біля дверей вона все-таки впала. * * *

— …Я говорив з цим, котрий Панчити вітчим. Годину тому говорив. По-свойски, — Санчо, посміхаючись, потер правий бік, якому, зізнатися, здорово дісталося від кулаків невгамовного п’яниці. — Вірите, пане мій, пообіцяв мені, собака така, що пасербицю свою більше пальцем не зачепить. Ні в жисть. Ніколи. Язиком хоч що твори, а руки при собі тримай… Так що не хвилюйтеся, з Панчитою все залагоджено, дівчинка гарна, шустра така, ух, очиська! Кажу: підеш за мене заміж? А вона забентежилася, почервоніла, як яблучко… Ех! У нас у селі теж був такий, як нап’ється, давай дружину мотузить… Так дід мій, царство йому небесне, головатий був старигань… Порадив їй позаду під спідницю цеглу прикріпити. То-то, забіяка, усе на стусани був гаразд… Так дав їй стусана, зламав палець на нозі, скульгавів… і все. Любилися як голуб’ята, до старості. Ось так… Санчо говорив, не замовкаючи, і намагався триматися ближче до дверей. Щоб одразу, як тільки сеньйор Алонсо надумає висловити все, що про зрадливого зброєносця думає — щоб одразу хода, верхи на Сірого і навскач з двору. Санчо не один раз і не двічі збирався вшитися вкупі з Сірим. І тільки сором поки стримував його — втекти тепер означало остаточно втоптати в болото честь славної родини Панса. — Що ти під дверима тупцюєш? — запитав нарешті сеньйор Алонсо. — Йди сюди… Сядь. Санчо занервував: — У нас у селі ще так кажуть — ви б сіли, щоб підлоги не висіли… Я тут постою, добре? Алонсо подивився йому в очі. Погляд був важкий, але нестрашний. Того презирства, якого так побоювався Санчо, тієї відрази, якої він, звичайно ж, був зараз гідний, в очах хазяїна не було. Підійшов. Намацав сідницею самий край ослону: — Сеньйоре Алонсо… — Ти поїдеш із мною, Санчо? Він роззявив рота: — Так оце, сеньйоре Алонсо… Хіба ви ще кудись поїдете? Брови хазяїна, що зімкнулися на переніссі, змусили Санчо шльопнути себе по губах: — Ні, тобто я… Я не те мав на увазі! Може, ви поїдете… два дні ж залишилося, багато справ… у крамницю, чи до коваля, то я про це запитую. І кажу: а хіба ви поїдете? Тобто поїдете в крамницю чи до коваля, чи… Зусиллям волі він змусив себе заткнутися. — Ти поїдеш зі мною, Санчо? — повторив Алонсо. Санчо зрозумів, що заплутався. Що уклепався в клопіт, не треба було попадатися хазяїну на очі, треба було сховатися, як розумна Феліса… Алонсо встав — Санчо теж встав і позадкував до дверей; Алонсо рвонув на себе стіл, Санчо в якийсь момент здалося, що зараз його строгий хазяїн, як п’яний велетень у корчмі, почне шпурляти меблями… На зворотній стороні стільниці теж був портрет. Ніс цього ідальго здавався величезною краплею, що готова скотитися з обличчя, але чомусь в останній момент затрималась. Прищулені очі дивилися холодно й відсторонено. — Це Кіхано-Відступник, — сказав Алонсо. — Федеріко Кіхано… Він теж мій предок, тому я тримаю його портрет у вітальні. Він теж подався в подорож… але не заради допомоги знедоленим! Він зрадив і продав усе, що можна. Він соромився своєї Дульсинеї і зрештою відрікся від неї. Він без мила ліз у палац, заводив дружбу з герцогами і маркізами, пнувся зі шкіри, щоб на нього звернули увагу… Його зброєносець був йому до пари — п’яниця, ненажера і зрадник. Санчо здригнувся і відступив ще далі. — Я не називав зрадником тебе, — повільно сказав Алонсо. — Я хочу пояснити тобі… Санчо. До від’їзду залишилося два дні. Я не боюся більше нічого; божевілля змилувалось наді мною, а отже, у світі не залишилося сили, що здатна мене утримати. Санчо, сопучи, поставив як годиться меблі, підібрав з підлоги свічки, що розсипалися, заново постелив скатертину, розгладив складочки: — Сеньйоре Алонсо… Я таки зрадник. Я… купився, сеньйоре Алонсо. Але коли я купився… я ще не знав вас. Я думав… що ви просто залишитеся вдома. Що це нічого, нічого особливого. Я не хотів, щоб ви божеволіли! Я готовий зжувати ці прокляті гроші. Сеньйоре Алонсо, що мені зробити, щоб ви мене пробачили? Алонсо помовчав. Посміхнувся: — Ти поїдеш із мною, зброєносцю? Санчо опустив очі: — Сеньйоре Алонсо… Оце так… Вас не даремно прозвали — Алонсо Кіхано Добрий. Куди я дінуся, сеньйоре Алонсо… Поїду. Секунду Санчо дивився на простягнену долоню, як на дивину; потім підхопився і потиснув її обома руками. * * *

…Лицар Печального Образу посміхнувся б і кинув блакитненький, складений учетверо листок — у грубку. Його батько Дієго Кіхано не посміхався, а лист утопив би в нужнику. Отже виходить, він, Алонсо, слабший духом? Дріб’язковіший? Яке йому діло до цього брудного листа, до цих липких грошей? Чи мало заздрісників надсилають свої творіння поштою, чи мало язиків плещуть в цирюльні ім’я Кіхано… Букви друковані, виведені зумисне так, щоб не впізнати почерк. Блакитненький папір… Хтось зі своїх, подумав Алонсо, і чим далі, тим важче було переконати себе. У грубку, ну! Доки не пізно! Два дні залишилося до виїзду. Хіба мало інших справ… — Так, я заходив до цирульні, — сказав Санчо, ховаючи очі. — Порозпитував обережненько… Цирульник нічого не знає… чи робить вигляд, що не знає. Та швидше за все… хлопчик у нього працював, відвідувачам прислужував. Пам’ятаю це хлоп’я, усе навколо мене крутився… Він уже п’ять днів, як не працює. Мати забрала. Я не полінувався, сходив за адресою… Нікого немає, і будинок продається. Переїхали… Я от думаю — швидше за все, хлопчина той мені конверт і підкинув… І не довідатися тепер, хто йому доручив… Алонсо вертів у руках учетверо складений аркуш: — Вважаю нижче своєї гідності проводити це… розслідування. Соромно. Санчо подався вперед: — Пане мій… А давайте я проведу? Адже я теж, ну, постраждав, ім’я моє чесне, совість… І взагалі. Мені от цікаво, яка така скотина вважає Санчо — продажним! Вам, розумію, бруднити руки неохота, а мені — чого там! Рости трава для пса, якщо кінь здох! Алонсо мовчав. — А давайте так, начебто ви нічого не знаєте, — сказав Санчо на тон нижче. — Ви тільки віддайте лист… Алонсо мовчав і дивився на Санчо; зброєносець акуратно дістав складений учетверо листок з його ослаблених пальців: — Сеньйоре Алонсо, ви ж мій пан! Ви можете віддати мені лист, наказавши його спалити, наприклад… А до того як спалити, я порозпитую трішки. У мене і досвід є певний… Якось у мене на сараї написали… — Санчо, нахилившись до хазяйського вуха, докладно повідомив, що саме написали, і Алонсо, здригнувшись, подивувався своєрідності народного гумору. — Ножиком вирізували, — радісно продовжував Санчо. — То що я зробив? Я того ж дня зібрав у себе всіх, на кого мав підозру, ну, ніби ненароком… І от коли всіх їх зібрав — по пиці зра-азу здогадався, чиїх рук справа… І що ви думаєте? Ще до вечора слова зішкребли і сарай мені пофарбували… — Дай, — сказав Алонсо. — Що? — Лист… дай. Санчо завагався і простягнув йому складений учетверо листок. «Якщо Алонсо Кіхано ніколи не одягне лати і залишиться вдома, Санчо на додачу до завдатку одержить ще двічі по стільки»… Алонсо зім’яв папірець у кулаці. Зіжмакав сильніше; розтиснути б зараз долоню — а немає нічого, попіл… Санчо тупцював поруч. Чекав. — На, — Алонсо повернув йому паперову кульку, витер руку об полу куртки. — На… візьми. Повернувся і швидко пішов геть. * * *

— Отже, добродії, сьогодні останній вечір… Коли ми разом. Завтра рано-вранці я виведу Росинанта… А славний мій зброєносець Санчо Панса виведе свого вірного ослика. Й ми подамося… і я вірю, що коли ми повернемося нарешті додому, світ стане кращим. Вип’ємо, добродії! Мовчки підняли келихи. Цирульник не прийшов, відмовившись хворобою, а нотаріус уже два тижні у від’їзді. Отож, нотаріуса відкидаємо відразу, а цирульник… Цирульника теж відкидаємо. Саме тому, що конверт підсунули під час гоління, ну не дурень же цирульник, щоб от так підставлятися… Алонсо скреготнув зубами. У переддень великого дня він думає про низьке, дріб’язкове, брудне. Ці підозри… Зрештою, цирульник жодного разу не давав приводу вважати його негідником! За столом, окрім Алонсо, Альдонси і Санчо Панси, сиділи фігуранти, і обоє невеселі: Карраско виглядав заклопотаним, Авельянеда — той узагалі насупився як хмара… Чи варто було влаштовувати перед самим від’їздом цей… фарс? Що сказав би батько? Та тепер уже пізно. Тепер нічого не зупиниш… Він повинен дізнатися правду. * * *

— Їжте, добродії, — прислужувала, носячись навколо столу, Феліса. — Їжте, прошу вас… — Та тут вже такі сидять, — відгукнувся Санчо, — які добре їдять… За вухо мабуть не понесемо, а просто до рота! Самотньо розсміявся Карраско. Блідо посміхнулася Альдонса. — Добродії, а ось ця олья — за рецептом любого Панси… Їжте, їжте! Смакуйте, сеньоре Алонсо, із завтрашнього дня невідомо ще, де і чим поживитися доведеться… — А ти не хвилюйся за нього, — обернувся Санчо. — Зі мною він кору гризти не буде… Я в жмені олью вмію готувати! А також щипанку, крученики, завиванці, кендюхи, бабки, варенуху, мокруху, спотикач з імбиром і контабас на додачу… Гості схвально переглянулися; Санчо по-хазяйськи кивнув Фелісі: — А тепер, дівко, неси фірмове блюдо. І Феліса винесла круглу тацю, накриту хусткою, і поставила перед Санчо. — А це що таке? — нервово запитав Карраско. Авельянеда тільки похмуро зиркнув. — А тут, добродії, у нас підлість із приправою, — весело повідомив Санчо і зірвав хустку. Перехоплена гумкою пачка грошей. Складений учетверо, акуратно розгладжений аркуш паперу. Санчо впився в їхні обличчя. Обоє занервували. Обоє роблять вигляд, ніби не розуміють, що відбувається; котрий усе-таки з них? Карраско чи Авельянеда? Напружене мовчання затягувалося. Санчо відчував, як гуляє над підлогою холодний протяг, змушує щулитися від холоду, підтягувати пальці ніг… — Як це зрозуміти, люб’язний Пансо? — озвався Авельянеда. — А ніяк, — Санчо безтурботно посміхнувся. — Це мені грошима пособили, щоб я провернув одне дільце… Але не вигоріло дільце, зірвалося. Як чесна людина, думаю грошики сьогодні повернути. З-під коміра Авельянеди виповз зрадницький рум’янець, рушив нагору по товстій шиї, до щік, до чола; Санчо дивився, не відводячи погляду. Тоді Авельянеда демонстративно знизав плечима і схилився над тарілкою; якийсь час над столом висіла напружена тиша. У цій тиші Алонсо підвівся знову. — Добродії… Завтра я рушаю в дорогу, якою, кожний у міру своїх можливостей, пройшли багато поколінь моїх предків… Шлях, прокладений для нас Лицарем Печального Образу, людиною, що незримо присутня за цим столом… Тоді їхні погляди мимоволі звернулися до портрета Дон-Кіхота. Того, що до часу ховався під гобеленом; того портрета, на якому Лицар Печального Образу щасливо сміявся. — Добродії… Сьогодні я щасливий. Ні підступ… людей, здатних на підлість… ні навіть… божевілля не змогли мене зупинити. Чуєте? Завтра я виступаю. Авельянеда засопів і криво посміхнувся. Санчо як і раніше не зводив з нього очей. Алонсо вийшов з-за столу. Зупинився перед підвищенням, на якому, відповідно до традиції, були розкладені його лати, шолом і спис: — Так, я надягну цей обладунок. Я не бачу в цьому нічого смішного; я не бачу нічого смішного в тім, що хоч одна людина серед усього цього прекрасного і несправедливого світу вирушить у дорогу не заради власної вигоди, а заради тих, кому крім Дон-Кіхота — ніхто не допоможе… — Сеньйоре Алонсо, — не витримав Авельянеда. — Сьогодні ми бачимо вас, може, востаннє… Чи не поговорити нам про щось приємне? Про погоду? Про політику? Про пригоди Амадиса Галльського, зрештою? — Сеньйоре Авельянедо, — з посмішкою мовив Санчо. — Чули прислів’я? Гість хазяїну не указ, гість як невільник: де посадять, там сидить… І чому це ви вирішили, що бачите сеньйора Алонсо востаннє? Ой, не дочекаєтеся, сеньйоре Авельянедо! Авельянеда спалахнув і часто задихав: — Добродії… Пан Карраско. Ви б… як фахівець… Якщо людина надягає на голову таз для бриття, якісь обладунки, бере якийсь спис… і при цьому стверджує, що діє в інтересах людства — по-моєму, це саме натуральне божевілля, ви мене пробачте, я не медик, я не маю права ставити діагнози… Я щиро сподівався, що хоча б трагічна історія вашого батечка, сеньйоре Алонсо, змусить вас узятися за розум. Я вважав, що ваша мандрівка — така собі гра… Що ви пограєтесь у мандрівного лицаря — та й одумаєтесь… Що поробиш, інфантилізмом нині страждають до сорока років і до п’ятдесяти, ніхто не хоче дорослішати, дорослішати незручно, дорослішати неприємно… Але ви ж ви, сеньйоре Алонсо! Я так на вас розраховував… А тепер я бачу, що ви всерйоз збираєтеся гасати світом у погоні за химерами, всім добрим людям, знайомим і незнайомим у насмішку. І який гуманістичний пафос! Яка пишномовність! Нікому ви не потрібні, крім себе самого та, пробачте, сеньори Альдонси… яку ви своїми ж руками робите назавжди нещасною! Стало тихо, і в цій тиші чутно було, як незворушно, за дві щоки, із плямканням поїдає олью Санчо Панса. — «Я Лицар, — повільно сказав Алонсо, — і, якщо на це буде милість Всевишнього, помру Лицарем. Одні люди йдуть широким полем зневажливого честолюбства, інші — шляхом низького і рабського ласкательства, треті — дорогою облудного лицемірства, четверті — шляхом щирої віри; я ж, керований своєю зіркою, йду вузькою стежкою мандрівного лицарства, заради якого я знехтував мирські блага, але не знехтував честі. Я мстив за образи, відновлював справедливість, карав зухвалість, перемагав велетнів, зневажав чудовиська… Усі мої прагнення завжди були спрямовані до шляхетної мети, тобто до того, щоб усім чинити добро і нікому не чинити зла». З портрета на нього дивився, посміхаючись, Лицар Печального Образу. Авельянеда, блазнюючи, зааплодував: — Браво… Браво! Бравісимо! — «Нічого більше не кажіть у своє виправдання, сеньйоре мій і пане», — сказав раптом Санчо, — «тому що нічого кращого не можна ні сказати, ні придумати, ні зробити. І хіба те, що цей сеньйор стверджує, що на світі не було і немає мандрівних лицарів, не доводить, що він нічого не розуміє в тім, що каже? » — А ви, добродію, мовчіть, — роздратовано кинув Авельянеда. — Сеньйора Спадковість і про вас сказала своє слово, і мені вас шкода. Яке це: бути нащадком поколінь зброєносців, яким покоління Дон-Кіхотів ось уже століття обіцяють… подарувати острів! — «Я той самий, — незворушно відгукнувся Санчо, — і острів я заслужив не менше за всякого іншого. Я з тих, про кого сказано: „йди за добрими людьми, і сам станеш добрим“… чи ще: „хто під добрим стане древом, доброю огорнеться тінню“. Я пристав до гарного хазяїна… і, коли Бог дозволить, стану сам ніби він; і нехай пошле Господь довгі роки йому і мені»! Санчо підняв келих і в повній тиші випив; Авельянеда сопів, Алонсо ступив назустріч зброєносцю: — Санчо… Санчо, вважай, що цієї миті я тебе остаточно за усе простив! — Не ликом шиті, — сказав задоволений Санчо. — Зізнайтеся, хазяїне, а ви думали, що всі Панса тримають «Дон-Кіхота» на поличці, але ніколи не читають! Ви думали, що всі Панса, як їх достойний прабатько, узагалі не вміють читати, а підписувати своє ім’я навчилися, розглядаючи напис на мішках із зерном? А от вам! Чотири класи закінчили геть усі, яка б там не була, а таки освіта! .. І вони обійнялися. Санчо подумав, що знає цю людину усього тиждень, і за цей час устиг один раз зрадити його й один раз врятувати, і що тепер згоден віддати руку за його благополуччя, та що там руку — голову… І що тепер він з новим жахом дивиться в майбутнє, тому що одне — хоч яка неприємна поїздка з чужою людиною, і зовсім інше — бути свідком невдач, нещасть, принижень близького друга. Авельянеда встав, ледь не перекинувши важкий стілець: — Добродії… пробачте. Сеньйоро Альдонсо… пробачте! Я не можу бути свідком… усього цього. Бути байдужим свідком — значить бути співучасником… Ага, задоволено подумав Санчо. Не втримався. Пробило тебе перед обличчям доказу… Алонсо посміхнувся: — Сеньйоре Авельянедо… Гніваючись, ви вимовили фразу, гідну самого Лицаря Сумного Образу. «Бути байдужим свідком — усе одно що бути співучасником». Згадайте, скільки разів у житті вам доводилося бути байдужим свідком! Як ви можете спокійно їсти і пити, коли зараз, цієї самої миті, десь умирають від голоду діти! І не в далеких країнах — поряд, за півгодини спокійної ходьби! — Сеньйоре Алонсо, — подав голос Карраско, який досі мовчав. — Ми з вами тисячу разів говорили… Допомога, про яку вас ніхто не просив — теж злочин! Втручання в чужі справи, які вас не стосуються — теж злочин! — Даремно витрачаєте слова, — махнув рукою Авельянеда. — Цьому сеньйорові здається, що він при своєму розумі… Що ж, не буду вам заважати. Прощавайте! — Одну хвилину, — сказав Санчо, коли Авельянеда був уже в дверях. — Одну хвилину… Я хочу повернути вам ваші гроші. Авельянеда підняв брови: — Що, люб’язний Пансо? — Ваші гроші, — голосно повторив Санчо і взяв зі столу тацю. — Ті самі, що ви анонімно заплатили мені за те, щоб Дон-Кіхот ніколи не рушив у путь. Тут усі, забирайте-забирайте. І, вклонившись, як лакей у трактирі, простягнув Авельянеді тацю. Авельянеда довго дивився на пачку грошей, на лист, а всі дивилися на Авельянеду. Він надувався, ставав схожим на бурдюк із вином, на один із тих огидних бурдюків, з якими боровся ще Лицар Печального Образу. — Як людина ощадлива, — холоднокровно продовжував Санчо, — кажу вам: заберіть грошики, у господарстві згодяться. Хто за копієчку не тримається, той сам ні гроша не вартий. Беріть. І знову мовчання. Надутий і червоний сусід стояв як на арені цирку — під багатьма поглядами. Нарешті, Авельянеда засичав. Засичав, засвистів, як пробита повітряна куля, і тільки потім спромігся на членороздільну мову: — Ви… Ви! Ідіоти! Безумці! Та щоб я! Свої гроші! Витратив на цього! На це! Свої гроші! Та ви збожеволіли тут усі! Це образа, я матиму право, як чесний ідальго, зажадати п’ятсот суельдо за образу! Та якщо якомусь ідіоту цікаво витрачати свої гроші, щоб цей, — він ткнув пальцем у бік Алонсо, — щоб цей божевільний, щоб цей дон Дурень залишався вдома… То заради Бога! Але щоб платити гроші цьому Санчо, треба бути двічі ідіотом, тому що якщо за цим, — знову хамський жест у бік Алонсо, — стоять покоління божевільних ідеалістів, то за цим, — він ткнув пальцем Санчо в груди, — стоять покоління повних дебілів, що ризикували шкірою навіть не заради ідеї — а заради «губернаторства на острові»… Ви, нездари, що привласнили облудним шляхом чужу славу! Славу добрих і чесних людей, що у поті чола свого трудилися на благо суспільства… а не вешталися дорогами! Ви, що поїхали мізками на одній-єдиній книжці, занудній, брехливій і до того ж погано написаній! «Хитромудрий ідальго Дон-Кіхот»! І щоб я платив свої гроші, щоб вас утримати? Та скатертю дорога! І нехай на вас упадуть усі побої, всі приниження, весь бруд, уся гнойова рідота, яку так щедро отримував у своїх мандрівках Лицар Печального Образу. У десятикратному розмірі! І Авельянеда пішов. Санчо подивився на тацю у своїй руці. Подивився вслід Авельянеді. Якщо припустити, що лист написав не сеньйор Авельянеда… А судячи з його реакції, так воно і є… Чи він гарний актор? Хто його знає. Але якщо лист написав усе-таки не сеньйор Авельянеда… Санчо подивився на Карраско. І Алонсо перевів погляд на Карраско. І Альдонса дивилася на Карраско, і Феліса, причаївшись біля дверей, дивилася на Карраско; минула хвилина, друга, Карраско шкварився під цими поглядами, ніби на повільному вогні, але робив вигляд, що нічого не помічає. Героїчно запихав собі в глотку шматок за шматком… Похлинувся. Закашлявся. Устав. Оглядівся, ніби загнана в куток миша; часто задихав: — Алонсо? Алонсо?! Ви ж знали мого батька! Ви ж знаєте мене з дитинства! Ви ж знаєте… І тепер ви дивитеся так, начебто я… Та як вам не соромно! Нехай цей Санчо знає мене усього тиждень… нехай сеньйора Альдонса терпіти мене не може… але ж ви?! Як ви могли… подумати?! Про мене?! Що мені тепер робити, після того, як на мене впала така підозра? Що мені, повіситися? Так, я не хотів, щоб ви йшли! Я і зараз не хочу! І чесно можу сказати вам в очі: краще б вам нікуди не ходити! От ви не говорите вголос про цю легенду, легенду вашого роду, але я знаю, ви в неї трішечки вірите… Як наївний Панса трішечки вірить у своє губернаторство. А ви кажете собі: нічого, що всі мої предки зазнали невдачі. Нічого, що історію Дон-Кіхота називають «блискучим і докладним звітом про крах ілюзій». Нічого, думаєте ви, я спробую, може, у мене вийде… Але це теж ілюзія! Бути оптимістом у наші дні — це так принизливо… Сеньйоре Алонсо, мені буде боляче, якщо вас затопче якось череда свиней! Я люблю вас… а за дружбу, за співчуття… ось така плата. Та, може, цей Санчо все придумав, сам лист написав і морочить вам голову! А ви… Прощавайте. І він швидко, майже бігцем, вийшов. * * *

Алонсо тільки зараз відчув, наскільки він утомився за ці дні. Він уразливий сьогодні. Не треба було влаштовувати цього прощального вечора; він піддався слабкості. Йому захотілося побачити викритого аноніма… А може, він переоцінив свою силу. Тому що, піддавшись ейфорії, повірив, що зможе запевнити, зможе переконати навіть їх — Авельянеду, Карраско — у правильності свого шляху. Споконвічно нездійсненна задача. Вони і не повинні розуміти Дон-Кіхота. Дон-Кіхоту призначено долею бути непочутим… А тепер ще і зрада, яку він, ідучи, залишає за спиною. Але невже зрадник — усе-таки Санчо?! — Ні, — сказав під його поглядом Панса. — Сеньйоре Алонсо… Адже я зроду не бачив стільки грошей одразу. Я міг би залишити їх собі… Нічого вам не казати… Сеньйоре Алонсо, я клянуся моїм батьком, що дав мені ім’я Санчо, я клянуся моїм островом… якого в мене ніколи не буде… клянуся моїми пацанами, що залишилися вдома… що я не збрехав вам. Цей лист написав не я… Алонсо мовчав. — Заради Бога, сеньйоре і пане мій… Ви справді могли подумати… — Лист написав не ти, — крізь зуби сказав Алонсо, — але, якщо відкинути убік підлість і підкуп… Усі ви готові підписатися під цим листом. Усі ви не хочете, щоб я йшов. Ти, Санчо, йдеш із мною без радості — тільки тому, що ти вірний… Авельянеда заздрить, Карраско співчуває… Ніхто не розуміє, навіщо Дон-Кіхоту вирушати в мандрівку… Таз для бриття на голову — смішно? Смішно… «…Він підійшов до Дон-Кіхота, вихопив у нього спис, поламав його на шматки та одним із них заходився так бити нашого лицаря, що, незважаючи на обладунки, змолотив його, як зерно на млині. Він брав у руки один шматок списа за іншим і ламав їх на спині нещасного, розпластаного на землі лицаря…» — Фелісо, — ласкаво запитав Санчо, — а в тебе ніколи не виникало думки втримати чимдовше любого хазяїна? Феліса кинула швидкий погляд на Альдонсу. — У мене зроду не було таких грошей, люб’язний Санчо. Так що я тут ні до чого, і не думайте… — «Величезне хрюкаюче стадо, налетіло і, не виявивши жодної поваги ні до Дон-Кіхота, ні до Санчо, пройшлося ногами по обох… Своїм стрімким набігом полчище свиней привело в сум’яття і потоптало сідло, обладунки, Сірого, Росинанта, Санчо Пансу і Дон-Кіхота»… — неголосно проговорив Алонсо. — Досить, хазяїне, — Санчо задрижав. — Не варто… Зрештою, зовсім не обов’язково, що нас топтатимуть свині. Можливо, просто парою стусанів діло й обійдеться… — «Чи не ліпше сидіти спокійно вдома, ніж мандрувати світом у пошуках пташиного молока, ви ж знаєте — часом збираєшся обстригти вівцю, дивишся — тебе самого обстригли…» — продовжував Алонсо. — Альдонсо… Скажи, ти теж не розумієш — навіщо все це? Скажи… * * *

І вона сказала. — Я люблю його. Усі чули? Мовчання. Притихла в куточку Феліса. — Я люблю його… таким, який він є. Я люблю Алонсо, а не Дон-Кіхота! А він піде в мандри, щоб любити Дульсинею, якої не існує. Вона бачила, як напружився Алонсо. І прекрасно розуміла, що має зараз над ним… так. Можливо, саме зараз, вперше в житті, вона має над ним реальну владу. — Дульсинеї не існує, — голосніше повторила Альдонса. — Дульсинея — міф… «Краса її надлюдська, тому що всі неможливі і химерні атрибути краси, якими поети наділяють своїх дам, у ній стали дійсністю: її волосся — золото, чоло — Єлисейські поля, брови — небесні веселки, очі — сонця, ланіти — троянди, вуста — корали, зуби — перли, шия — алебастр, перса — мармур, руки — слонова кістка, білизна шкіри — сніг…» — Альдонса перевела подих. — Ім’ям прекрасної Дульсинеї нам — Альдонсам, Терезам, Люсиндам — призначено бути колись покинутими. Це несправедливо, але, можливо, це правильно. Ми — це ми, а Дульсинея — втілена туга за недосяжним… — Вона перевела подих. Алонсо чекав. — Вони всі, — Альдонса обвела широким жестом портрети, — вони усі… пам’ятали про Дульсинею. Якої немає. Донкіхотство… людина зі списом, яка бреде дорогою… та це та ж Дульсинея для людства. Те, безглузде… часом красиве до божевілля… без якого не може жити людина, якщо вона, звичайно, не скотина… Алонсо, якщо ти не повернешся, мені не варто буде жити… Власне, це все, що я хотіла сказати. Ще запитання будуть? Усі мовчали. — А якщо запитань немає, — буденно повідомила Альдонса, — то пропоную розійтися спати. Час пізній, завтра рано вставати… Санчо, ми разом перевіримо поклажу. Фелісо, прибирай зі столу. Та швидше… Очевидно, таємницю листа, який спокусив нашого Санчо, нам так і не судилося викрити. Давайте вважати, що його написав злий чарівник, який заздрить нашому лицарю, — вона втомлено посміхнулася. * * *

Завтра… Ні, вже сьогодні. Йому страшно? Так, трішечки. Як і годиться перед великими починаннями. Його предки дивилися на нього з портретів. Божевільний Кристобаль Кіхано, наслідувач Алонсо Кіхано-другий, честолюбець Мігель Кіхано, вічний революціонер Селестин Кіхано, розсудливий Алонсо Кіхано-третій… обличчя, обличчя… його власний батько теж дивився. Тільки Кіхано-Відступник, зрадник і паршива вівця, дивився в підлогу, прибитий цвяхами до зворотної сторони стільниці. Алонсо усміхався. Сьогодні — його остання ніч з Альдонсою. Сьогодні він скаже їй те, про що мовчав усі ці дні… Про що він ніколи не говорив їй ось так, у вічі. Про що вона, як він сподівався, і сама знає, але тепер він іде, а йдучи — не можна залишати недомовленого… Гарячий подих. Тонка фігура в півмороку вітальні. — Сеньйоре Алонсо… Вбийте мене. Вбийте. Я так перед вами завинила… Я остання погань. Я скотина… — Що ти, — промурмотів він невдоволено. Йому не сподобалося, що його піднесені роздуми перервали такими от несподіваними… Гарячі груди важко лягли йому на коліна. Феліса була майже гола — і гаряча, ніби з лазні: — Сеньйоре Алонсо… Я принесла батіг — можете мене відшмагати. Ходімо у мою кімнату, відшмагайте мене, щоб я більше не страждала душею… Ну, йдемо. Будь ласка. Я заслужила. Ось батіг… Йдемо. До мене в кімнату… Вона бурмотіла і тягла його за руку, і він зрештою піднявся зі свого крісла; Фелісині очі, здавалося, світились у темряві, а запах напівоголеного тіла забивав ніздрі. — Сеньйоре Алонсо… Сеньйоре Алонсо, сеньйоре і пане мій… Це ж останній шанс… завтра ви поїдете, і що? А як же ваші спадкоємці? Вам потрібен син, вам треба, треба… Гарячі губи; щоб добратися до обличчя Алонсо, їй довелося зависнути в нього на плечах. — Ваш синочок… він хоче, щоб ми його зачали… Ну давайте, ну йдемо, йдемо… Йому хотілося закричати на повен голос; йому хотілося задушити це маленьке стерво, але доти вкласти тут, на столі… і розірвати навпіл. Розчавити собою. Розірвати; секунда зупинилася, затріпотіла метеликом на шпильці. Безодня часу вмістилася в просторі між двома вдихами… — Не так жваво, Фелісо, — мовив зі сходів крижаний голос Альдонси. І мара минула. Залишився сором. Альдонса йшла неквапно, ступала, ніби несучи на голові високий глечик з вином. Колись, коли вона жила в будинку батька, багатого винороба, їй і доводилося носити… Альдонса зупинилася перед Фелісою. Владно простягнула руку; дівчисько, ніби загіпнотизоване, подало їй батіг, який, виявляється, дійсно мала при собі. Альдонса коротко розмахнулася; Феліса вискнула, вхопившись за обличчя. — Геть, — кинула Альдонса. І вдарила ще раз. — Якщо я ще хоч раз у житті тебе побачу, я закопаю тебе живцем, дівчинко моя… корово. Пішла геть, погань. Зараз, у чому стоїш. Ранком я пожбурю за ворота твої лахи. Феліса відступила на крок. Вищирилася швидше жалібно, ніж загрозливо: — Не так жваво, моя пані… Не так жваво! Пані Альдонсо, дочко виноторговця, дівуле хамського походження, та ще й з порожньою утробою! Новий удар; цього разу Феліса уникла удару батогом і побігла геть, тупаючи босими п’ятами: — Порожня утроба! Пустоцвіт! А я от розповім пану Алонсо, звідкіля взявся блакитний листочок, цей самий лист… Розповісти? Зі свічою у руці вбіг Санчо; — Що тут у вас… Ах ти маленька погань! — Фелісо, — глухо сказала Альдонса. — Негайно забирайся геть, а то… — А то — що? Я і так не залишилася б! Мені й так… Тільки тоді я б промовчала про блакитний лист, тому що я вас, сеньйоро Альдонсо, жах як люблю… А тепер не промовчу. — Заткнись! — гаркнула Альдонса голосом, якого Алонсо ще ніколи не чув від неї. — Не заткнусь! Сеньйоре Алонсо, слухайте… саме перед тим, як люб’язний Санчо прибув, сеньйора Альдонса послала мене до крамниці… за папером! А оскільки білого паперу не було, я купила дорогий, блакитний, з водяними знаками! Крамар ще вихвалявся, який цей папір рідкісний, він його щойно привіз, і ніхто до мене його ще не купував, тому що дорогий! А тепер подивіться на цей листочок… подивіться! Ще можете в крамаря запитати, чи його це папір, кому продавав, для кого… Чи навіть не запитуйте, а подивіться тільки на сеньйору Альдонсу? На її обличчя? Чого це вона плямами вкрилася, як леопард? Га? Альдонса нерухомо стояла посеред кімнати — пряма, начебто гвадеррамське веретено. — …А ще запитаєте в неї, куди подівся кулончик з камінчиком? Єдина коштовність сеньйори Альдонси, бабусин подаруночок? Куди він утік? До ювеліра утік, інакше звідкіля в сеньйори Альдонси такі грошики… Ось так — бабусиного подаруночка, улюбленої цяцьки сеньйора Альдонса не пошкодувала! І тоді Алонсо вихаркнув Фелісі в лице одне-єдине важке слово: — Геть. * * *

Кулончик із камінчиком був її єдиною коштовністю. Вона прийшла до будинку Алонсо в єдиному ситцевому платті — і з кулоном на грудях. Коли вона була маленькою, цей кулон був для неї забороненою — і тому найулюбленішою — іграшкою. Бабуся її балувала. Коли її батько сказав, що вона може йти до будинку «цього божевільного Кіхано» негайно, ось так, у чому стоїть, і ні копійки приданого, а замість благословення їй дуля — тоді кулон був єдиною річчю, яку вона забрала із собою. Бабусі тоді вже не було в живих, а кулон належав їй, Альдонсо, а не батьку… Кулончик із камінчиком — хіба це велика втрата, щоб урятувати кохану людину? Байдуже якою ціною? Всі вони дивилися на неї. Якщо зараз вона розсміється і скаже, що маленька мерзотниця бреше — Алонсо повірить, зрозуміло, їй, а не цій… паскуді. За Фелісою давно зачинилися двері, минуло вже, здається, досить часу, а ніхто досі не зронив ні слова. Мовчить, забившись у куток, Санчо. І мовчить, стоячи посеред кімнати, Алонсо. — Алонсо… — голос видався їй чужим. — Я не брехала тобі. Мовчить. — Алонсо… Я не Дульсинея. Я просто жінка. Ось… тепер ти знаєш усю правду про мене. Ми з тобою стільки пережили… Але тепер ти знаєш про мене усе. Я боялася тебе втратити… Тепер усе це нічого не варте, бо я й так тебе втратила. Я не прошу в тебе прощення… хоча, звичайно, я не знала, що це буде так жорстоко… цей розіграш із твоїм вдаваним божевіллям. Я думала, Санчо зуміє переконати тебе, чи вкраде Росинанта… чи хоча б відмовиться йти сам… так мало що з розпачу могло прийти мені в голову, адже я зневірилась, що зможу втримати тебе… Але я не прошу прощення. Якби усе повторилося знову — я знову вчинила б так, як учинила. От і все. Це моя правда. Тепер можеш мене судити… І вона усміхнулася. Будинком гуляв протяг… десь забули зачинити вікно. Посилювався вітер, хиталися штори, і погойдувалися, блимаючи очима, портрети проклятих Кіхано. * * *

…Погойдувалися портрети, Алонсо здавалося, що він чує чи то гудіння далекої площі, чи то шурхіт тисячі крокуючих ніг, чи то оплески… Ні, він не боявся збожеволіти. Тепер усе життя — решта життя! — він навіть напитися як слід не зможе. Він буде тверезий; він буде стриманий. Він буде говорити тихим, рівним голосом, ніколи не закричить, ніколи не засміється. Як там казав Карраско, «докладний і яскравий звіт про катастрофу ілюзій»? Краще і не скажеш. Підлога його будинку завалена трупами ілюзій, трупами, що гниють. Здохлі фантазії, підстрелені химери, напіврозкладена віра, і, звичайно, цей жалюгідний дитячий оптимізм, що окляк у підсохлій калюжці. Його таємничий будинок змінюється на очах. Сповзають покриви таємниці; шматками, як тліюча плоть, відпадають оксамит і позолота, і ось це вже просто старий будинок, що давно вимагає ремонту, жалюгідна халупа невдахи. Якому б господарством зайнятися і грошей назбирати, а не думати про принижених і ображених цілого світу… Він зупинився перед узвишшям, на якому, як і заведено на ніч перед виходом, лежали лицарські обладунки. Взяв у руки фамільний шолом. Подивився на перекошене обличчя, яке відбилося на його сталевому боці: — Санчо, цей мотлох… вигрузиш у мішок і… продаси лахмітнику. Гроші візьмеш собі як платню… Ти заслужив. А тепер… І він узявся знімати зі стін портрети. Божевільний Крістобаль, честолюбивий Мігель, шляхетний Дієго… — …Дульсинея мертва. А якщо немає Дульсинеї — навіщо все це? Навіщо все? Бруд заради 6руду? Пошукайте іншого дурня, добродії хороші, й нехай він, цей дурень, рушає з щенячою радістю у свій фарс-вояж. Я, Алонсо Кіхано, не божевільний. При здоровому глузді й при пам’яті… я залишаюся вдома, добродії! Наслідувач Алонсо-другий і розсудливий Алонсо-третій, і революціонер Селестин. Для того, щоб зняти портрет останнього, знадобиться дуже велика драбина… — …Дон-Кіхота більше немає, Дон-Кіхот — картинка в старому підручнику… Господи, який я зараз радий, що в мене немає сина. Це правильно, це справедливо… Гепнув на бік стіл. Обламуючи нігті, Алонсо зірвав із внутрішньої сторони стільниці портрет Федеріко-віступника. — …Що б я сказав своєму синові? Що його батько жалюгідний дурень? Що за ним стоять покоління предків-невдах? Hi-і… Мене переконали. Мене довго і всебічно переконували, і от я вже… Він скорчився від різкого болю, але боліло, як не дивно, зовсім не серце. Біль був у хребті — колись він бачив, як ламають хребет величезній рибині. Щуці… Тепер він буде плазувати, як напівпаралізована собачка, волочачи за собою важкі задні лапи. Він сповз на підлогу. Жестом зупинив Санчо, який кинувся до нього на допомогу; Альдонса не зрушила з місця, хоча лице в неї було… Краще не дивитися. Усе правильно. Дон-Кіхот з перебитим хребтом; Дон-Кіхот, перерубаний лопатою черв’як… Скрипнули двері. Алонсо осікся; на порозі стояла бліда, не схожа на себе Феліса. Мовчання. Як? Як вона посміла повернутися сюди?! Негоже стояти перед служницею на колінах; стримуючи стогін, Алонсо підвівся… Дівчисько перевело подих: — Сеньйоре… Алонсо. Я прийшла, щоб сказати… я зараз піду. Справа в тому, що Панчита тільки що… вітчим її знову побив… і Панчита тільки що… повісилася. * * *

Світало. Ранок двадцять восьмого липня — священний для Кіхано день. Панчиту не повернеш. Світловолосе веснянкувате дівчисько дванадцяти років, з худенькими плечима, обвітреними губами і невпевненою зляканою посмішкою. Дитина, яка встигла звідати голод, побої, трошки ласки від тітки Альдонси, щиру любов до саморобної ляльки — і останні хвилини в безглуздій петлі, що затягнулась… Де ж ти був, Дон-Кіхоте?! — Сеньйоре і пане мій, — глухим шепотом сказав Санчо. — Ну ж бо… Їдьмо. Ранок, чуєте, як заклично реве в стайні мій Сірий… Їдьмо! Беріть спис, надягайте обладунки… все готово. У путь… Ми рушимо з вранішньою прохолодою, потім устане сонце… І ви побачите — ще до вечора ми встигнемо когось урятувати. Ми врятуємо! Ми всіх урятуємо! Ми більше нікому не дозволимо загинути! Поїхали, мій Дон-Кіхоте… Давайте, вдягайтеся… Ну! І Алонсо, ступаючи дивною, розчепіреною ходою, ледь пересуваючи ноги, наблизився до розкладеного на узвишші обладунку. — Ну ж бо! — казав Санчо. — Ну! Дон-Кіхот… повинен бути! Усе це дурня, все це суєта, надягайте свій шолом… Хто може нас утримати, які перешкоди, які чарівники, які вороги… Ніхто нас не утримає! Надягайте шолом! Беріть спис! Алонсо на секунду зашпортався. Вхопився руками за край узвишшя; пригрозив небу кулаком… Простягнув руку, щоб узяти спис… Забрав. Потягнувся до шолома… Потримав його в руках… Впустив. — Це ж не шолом, — сказав здивовано. — Це… це таз… для гоління. Як же я… надягну його? На кого я буду схожий? На опудало?! Санчо хотів ще щось сказати, але змовчав, ніби йому заткнули рот. — Я не вірю, — з жахом сказав Алонсо. — У мене начебто віру… видалили. Вирізали, як гланди. Я не можу! Усе… І тоді він ліг обличчям на купу обладунків і заплакав. * * *

Вона стояла і дивилася на справу рук своїх. Ця нова, незнайома, надломлена людина не могла ступити й кроку, Санчо майже на руках перетягнув його в крісло. Щось бурмотів, застерігаючи, умовляв, повторюючи благу неправду про те, що все минеться, що вони вирушать пізніше, що треба відпочити й отямитися, що усе буде добре… Ось тепер усе, що він казав, стало правдою. Тепер і тільки тепер Дон-Кіхот дійсно мертвий… Дон-Кіхот мертвий і переможений. Дон-Кіхот ніколи не вийде на дорогу. Не стане виголошувати пишні промови про справедливість, не візьметься тішити своїми витівками пастухів і погоничів мулів, не буде провокувати владолюбців на жорстокі містифікації… І, зрозуміло, на допомогу Дон-Кіхота нікому сподіватися не доведеться. Її і так було мізер, цієї «допомоги»… Світ без Дон-Кіхота. Пустеля. Гарячий вітер, земля, що потріскалася. Білі кістки… І стерв’ятники, стерв’ятники в небі, орди стерв’ятників, на всіх не вистачить жертв… Ця людина, що скорчилася в кріслі. Ця нова жалюгідна людина… усе, що залишилося від її Алонсо. І що, тепер нічого не можна зробити? Колишнього Алонсо не повернеш, як не повернеш Панчиту?! Альдонса побачила, що стоїть перед узвишшям, на якому розкладені обладунки. А поруч валяється таз для бриття… Який так довго служив славним шоломом, що гріх його залишати ось так, на підлозі. Вона подивилася в очі власному відображенню, яке глянуло на неї з того боку полірованої сталі. І, коли шолом ліг на її голову, вона майже не відчула його ваги. Нагрудник… «Вірю». Наплечники… Вам смішно? Смійтеся. Дурна жінка рушає в героїчний похід? Верхи на Росинанті?! У лицарських обладунках?! Шляхом, який і не всякому здоровому чолов’язі до снаги, а до того ж — безглуздий?! Вона повернула голову — і зустрілася очима із Санчо. Так, зброєносець зовсім очманів; у нього був такий дурнуватий вигляд, що вона не витримала і розсміялася. Взяла до рук списа… Примірилася… Нічого, здолає. Збити парочку велетнів — якраз. Підняла підборіддя: — Алонсо… Я повернуся. Розумієш… що б там не було, але Дон-Кіхот… Прощавай. До побачення, Алонсо. * * *

Санчо дивився, як їде Альдонса… Санчо дивився, як рушає в мандрівку славний лицар Дон-Кіхот. Що це? Трагедія? Фарс? Алонсо теж дивився їй услід. Дивився, затамувавши подих. Дон-Кіхот їде без Санчо Панси?! Зручніше розмістивши в кріслі свого бідного хазяїна, Санчо поспішив до вікна. Виглянув саме, щоб побачити, як Альдонса сідає в сідло… Сідає легко, незважаючи на вагу збруї… — Еге! — вирвалося в нього. — А така ж жінка, вона… Пробачте, хазяїне, але вона хоробро поскакала! Батько у неї не приборкує коней? Алонсо мовчав. Санчо поспішно витер чоло рукавом: — От, як… Ух… Метнувся до дверей; повернувся назад. Клякнув перед кріслом на коліна: — Ну, як вам, сеньйоре Алонсо? Краще? Алонсо кивнув. — Сеньйоре Алонсо… я… Жінки, вони непослідовні, як… Немає такої тварини на світі, щоб з нею порівняти. Весняний вітер у порівнянні з жінкою — педант, він просто зразок послідовності… Флюгер на даху в порівнянні з жінкою — зануда. Та вона честю готова пожертвувати, щоб чоловіка при собі втримати… А от коли чоловік залишився — він її, пробачте, неначебто і недостойний… Ні, брешу, чого це я… То висне якорем, то надувається вітрилом — така вона, жінка… Куди там тій Дульсинеї, ви мене пробачте на слові, пане Алонсо, але ваша сеньйора Альдонса будь-якій Дульсинеї сто очок фори дасть… Кажуть, де чорт не справиться, туди бабу пошле! Він піднявся з колін. Поклонився, пригорнувши руку до серця: — Не згадуйте лихим словом, сеньйоре Алонсо… Усе буде… усе буде гаразд. Ми незабаром… Підбіг до вікна. Розчинив важку раму; навалившись животом на підвіконня, закричав назустріч сонцю: — Пані моя! Сеньо-оро! Заждіть! Зброєносця забули-и! Егей! Махнув рукою і, підхопивши на ходу дорожній мішок, поспішив сідлати Сірого. * * *

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 6 789 Следующая ⇒