Annotation 2 страница

— …Лic-Лановий був, імовірно, неабиякою особистістю. Всі, з ким я спілкувався, згадують про нього по-різному — хтось вважав його буркуном і самітником, хтось — веселуном і лідером. Хтось — ледарем, хтось — першокласним працівником. Крім того, він непогано малював… — Дим запнувся, згадавши тінь чужої радості, втілену в простенькому малюнку. — Так, найближчою йому людиною був молодший брат, Альк. На заробітках брати познайомилися з компанією молодих людей, які запропонували їм спробувати кращого життя — без турбот і небезпек, без ніяких вовків. Коли брати зрозуміли, що це за краще життя й у кого воно — обоє злякалися, але Ліс переборов страх, а Альк — ні. Ліс подався разом із новими знайомими; з першого походу він повернувся приблизно через місяць — був дуже збуджений, упевнений у собі, заманював Алька із собою і запевняв, що незабаром усі, хто хоч настілечки себе поважає, проміняють це скотське існування… так, саме в таких висловах… це скотське існування на нормальне життя. Альк усерйоз збирався піти з ним, але в останній момент з якихось причин передумав… Цього разу Ліс був відсутній із півроку, Альк брехав знайомим і родичам, що брат на заробітках десь у глухому селищі… а для себе вирішив, що, напевно, нове життя дуже сподобалося Лісу, і він більше не повернеться. Але він помилився — Ліс повернувся, був він чимось наляканий і пригнічений, але жах у Алька викликав не душевний стан брата, а те, що брат був острижений, повністю і по-варварському, хоча, очевидно, достатньо давно. Ліс кілька днів прожив на сіновалі, де Альк ховав його від сторонніх очей, а потім пропав… і з’явився набагато пізніше вже трупом з великим стажем, тим самим трупом, якого виловили з річки підлеглі Сота-Озерного… Нікого з тих молодих людей, які у свій час спокусили Ліса новим життям, Альк більше ніколи не бачив і нікому нічого не сказав, зі зрозумілих побоювань засудження і вигнання… Дим перевів подих. Подивився на мідний дзвіночок; перевів погляд на старого, що сидів навпроти. Під вікном підняли ґвалт перехожі. Хтось уголос ридав; останніми днями місто переповнили біженці, й страх перед вовками додався до страху перед голодом, що очікував попереду. Зелені дахи за кілька годин почорніли — все, що росло, зібрали до травинки і хазяї, і непрошені гості. — Усе правильно, — сказав старий задумливо. — У всі часи знаходилися бажаючі перейти межу… Заради ситого спокійного життя. Через дурість. З цікавості, — і він якось дивно, притишено хіхікнув. — Ти теж переходив, — сказав Дим. Старий мовчав. Дим і не чекав від нього відповіді. Нарешті, старий торкнув пальцем дзвіночок: — Димку… Якщо ти думаєш, що Хазяї… що з тобою розмовлятимуть як з рівним… чи хоча б як із молодшим… Ти помиляєшся. Такими, як ми є, ми не потрібні їм. Вони їдять таких як ми. У цьому відношенні вони нічим не кращі за вовків… «Дон», — глухо сказав дзвіночок. І знову: «дін-дон…» Начебто в тон йому, нерозбірливо і різко вигукнула жінка під вікном. Чи то когось кликала, чи то проганяла, чи то проклинала. — Тепер у мене залишилося до тебе тільки одне запитання, — сказав Дим. — Яке ж? — старий підняв білі кошлаті брови. — Правда, що вони нас створили? * * *

«Лідер і його отара жили в Хазяїв, нічого не потребуючи, задовольняючи тягу до знань, розважаючись і плодячи потомство… Так і повинно було продовжуватися вічно — але Лідер вирішив інакше. Він сказав усім, хто його слухав — а слухало його більше половини отари — що розумній істоті не личить жити тільки для того, щоб тішити самолюбство своїх Творців. Що прийшов час самим будувати своє життя і самим вирішувати, для чого воно. І покликав усіх, хто вірив йому, бігти разом з ним… Вони знайшли літальні апарати, вони взяли із собою все необхідне, а найбільше — правди про природу речей, записаної в книгах… Але втеча їх розкрилася…» («Сказання про Лідера») * * *

Першу частину шляху він сплавлявся рікою — на вузькому човні з двома поплавцями по бортах. Це була найлегша і найстрашніша частина шляху, тому що обобіч простягалася вовча земля, нічия земля, що ще кілька днів тому була мирним процвітаючим краєм. За три дні шляху Дим не чув нічого, крім плескоту води, шелесту гілок і власного подиху. Пахло травою — а з-під цього терпкого, дурманливого духу проступав солодкуватий запах мертвечини. Він бачив — віддалік — кілька селищ, безлюдних, порожніх. Гойдалися на мотузках розвішені для просушування ганчірки. Дим сидів, скорчившись у своєму човні, і дивився на воду — гра сонячних відблисків на певний час витісняла з голови всі думки і всі несвоєчасні спогади. Наприклад, як вони із синами збирали на озері очерет для літньої хатини… Першу ніч він спав неспокійно — і на світанку прокинувся від того, що його середній син, Мірі, торсав його за плече. Дим підхопився, простягнув руки, щоб схопити, обійняти і ніколи більше не випускати — але це просто дерево, що низько схилилося над водою, накрило віттям човен, який збився із бистрини. Дим відіпхнувся веслом від берега і знову вигріб на середину ріки. Мірі стояв перед очима. Чи це Рос? Адже вони близнюки… Усі троє синів Дима були десь поряд; точно так само пахла ріка, коли вони з пацанами лежали на дощатому настилі човнової станції, Рос хвалився, що стрибне з кручі, а Мірі й Кит… Дим узявся гребти. Толку від невмілих маніпуляцій з коротким веслом було небагато, зате руки незабаром втомилися до болю, до судорог, і цей біль, і розмірений рух допомагали не думати про хлопчиків. На крутих берегах росли ромашки, точно такі, як та, що проглядала з-під побілки в будинку загиблого Лісу-Ланового. Ні, не такі… Та ромашка була живою. Ці існували самі по собі, на них нікому було дивитися і нікому радіти… Вибившись із сил, Дим опустив весло. Позбувшись його послуг, човен побіг, здається, навіть швидше. * * *

Через три дні, на світанку, човен підібрався до закруту і не без допомоги Дима всівся на мілину; на карті, яку Дим розстелив на вологих дошках, у цьому місці червоне штрихування змінювалося на жовте. Тут рукою подати до колишнього кордону; тепер це були глибокі тили вовчої армії, і поява тут самотнього мандрівника була вчинком настільки зухвалим, що цілком могла закінчитися благополучно. Дим йшов порожняком — він не взяв із собою самостріла, а їжа тут росла буквально під ногами. Найважчим предметом його спорядження були чоботи, просотані речовиною, що відбиває запах; утім, Дим не тішив себе надіями щодо їхньої ефективності. На другий день пішої подорожі він вийшов до кордону; щогли стояли в ряд, одна за одною, та, цілі й неушкоджені, вертілися на їхніх вершечках горезвісні маячки. Дим рушив уздовж кордону по ледь помітній, уже майже повністю зарослій стежинці — зовсім недавно тут ходили дозорці — і дуже швидко наткнувся на залишки вовчої трапези, тепер уже давньої. Можливо, тут лежали перші жертви навали, найперші, котрих нікому було поховати… Дим затримався ненадовго, щоб проговорити слова Останньої Промови, яку заповів Лідер для поховання. За довгий день — а він йшов, не зупиняючись, до самого вечора — йому довелося проговорити цю Промову кілька десятків разів. Його губи потріскали, але він повторював ритуальні слова повністю, без недомовок, без скорочень. Увечері він не зміг їсти. Напився з бочки дощової води, що більше нікому не знадобиться. І заснув у якомусь гаї, прийнявши справедливе рішення, що коли його вистежили вовки — користі від нічного пильнування все одно не буде… Він прокинувся від того, що хтось дихав над його обличчям. І, розплющивши очі, майже не здивувався, коли побачив просто перед собою сіру морду. Вовченя відступило на крок. Воно, ймовірно, було ще зовсім мале — на зріст нижче за Дима. Живіт вовченяти був схожий на тугий м’яч: щеня нещодавно нагодували, і нагодували дуже ситно. Дим оглянувся. Якщо дорослі родичі вовченяти і були десь поблизу — поки вони нічим себе не виказали. Дим зрозумів, що йому майже не страшно. Противно — так. А страху не було. Він устав на повний зріст; вовченя непевно ворухнуло хвостом. Можливо, воно уперше в житті бачило їжу цілою — і коли вона самостійно рухається. Можливо, воно було здивоване. Можливо, воно хотіло погратися. — Пожирач м’яса, — сказав Дим. У його уявленні це була найжахливіша, найбрудніша лайка. Вовченя здивувалося ще більше. Воно ніколи не чуло, щоб м’ясо видавало впорядковані звуки. — Геть! — Дим ступнув уперед. У нього не було ні каменю, ані ціпка, але вовченя наштовхнулося на його погляд — і чомусь злякалося. Гойднулися гілки, осипалася роса — і знову тихо, тільки Димове серце билося, і стрибав на грудях круглий значок із зображенням Діви Донни, який Дим перед походом чомусь вирішив не знімати… Минуло десять хвилин, а Дим досі був живий. Минула година, а потім день; просотані спецречовиною чоботи порвалися, Дим скинув їх і далі пішов як доведеться — де на двох ногах, а де і по-простому. Але він був живий, кордон залишився позаду і збоку, листяний ліс перейшов у хвойний, і все свідчило про те, що мета поряд… І тільки перед заходом сонця Дим зрозумів, що за ним стежать. Незрозуміло, яким чином йому це відкрилося — однак уже за хвилину після першої підозри прийшла впевненість, і така, що холод пробрав по шкірі і сам собою підтягнувся живіт. Не озираючись, він побіг. Звідкіля тільки сили взялися; він ішов увесь день, він смертельно втомився — а тепер нісся, як молодий, перестрибуючи через камені і купини, і за кілька хвилин божевільного бігу рідкий лісок залишився позаду, а попереду розкинувся кам’янистий нерівний степ, і Дим рвонув уперед — схилом нагору… Його переслідувачі теж винирнули з лісу. Дим не бачив їх, але спиною відчував, як скорочується відстань. І вже розуміючи, що приречений, біг з останніх сил, падав на четвереньки, рвався вперед і нагору, намагався врятувати своє життя, як рятували його з різним ступенем успіху покоління його предків… А потім — переслідувачі вже були за декілька миттей від його горла — вискнуло повітря над головою, і долетів до вух неголосний хлопок. І відразу — Дим досі біг — переслідування не стало; він пробіг ще кілька кроків та впав на траву, і лежав, нетямлячись від жаху, уявляючи круглий значок «Діва Донна» у купі закривавлених кісток, але нічого не сталося, небезпеки не було, тоді Дим підняв голову й озирнувся. Поблизу — нікого. А далеко, вже біля самого лісу, ковзали по траві одна велика хвиля і дві невеликих — ішли, не оглядаючись, вовки. Зовсім поруч трава була прим’ята і пахла кров’ю. Дим піднявся на ноги, тряслися від утоми, наблизився, поглянув… Вовк був страшний. І вовк був мертвий; у грудях його була діра, у яку Дим міг би просунути кулак… Якби йому вдалося перебороти жах перед мертвим, але від цього не менш страшним пожирачем м’яса. * * *

Наступного дня він побачив місцевих мешканців. Сліди їхнього перебування траплялися йому вже давно, від самого пагорба з мертвим вовком, але їх самих, навіч, бачити не довелося до самого полудня. Спершу до шелесту трави і подиху вітру вплівся далекий звук. Мелодійно, з неоднаковими проміжками дзенькали дзвіночки. Один, другий, третій… А потім, піднявшись на черговий пагорб, Дим побачив унизу юрбу, яка спокійно кудись брела. Здалеку вони були схожі на перехожих на площі, чи на шанувальників Діви Донни, які просто йшли на концерт від селища до селища. Ось тільки шанувальники Донни не носили дзвіночків… Дим стояв, чомусь не наважуючись зрушити з місця. Юрба, не помітивши його чи не звертаючи на нього уваги, обтікала пагорб… Дим переборов себе. Потроху, крок за кроком, наблизився. Перше, що вразило його — запах. Схоже, що люди… істоти з юрби ніколи не милися. — Ей, — сказав він хрипко. Кілька голів повернулося в його бік, решта продовжували рвати траву, що росла прямо під ногами. Дим знову зупинився. Погляди; на нього дивилися безтурботні, без жодного виразу, сонні очі. — Ей, — повторив Дим просто від страху. Бо в цей момент він відчув такий жах, якого не відчував навіть під час погоні. Навіть за хвилину до неминучої, здавалося, смерті… Від юрби відокремився один, крупніший за інших, у кошлатій брудній зваляній шерсті. Ватажок; на шиї його гойдався мідний дзвіночок, трішки менший за той, який прикрашав собою житло Диминого порадника. Ватажок зупинився перед Димом, зміряв його від голови до ніг мутним поглядом, у якому, як здалося Димові, все-таки мелькнув проблиск думки. Нахилив голову, розправив плечі, ніби демонструючи силу і пропонуючи новоприбулому, якщо він того бажає, змагатися за звання ватажка в негайному двобої… — Ні, — Дим відсахнувся. Ватажок, задоволений його відступом, побрів далі. Низько, мелодійно дзеленькав дзвіночок. * * *

Вони були абсолютно щасливі. За кілька днів перебування в їхньому товаристві Дим засвоїв нехитру мову жестів, запахів, дотиків і звуків, за допомогою якої ці істоти спілкувалися між собою. Самки іноді виявляли до Дима інтерес, самці, теж іноді, — ворожість; та більшість нових сусідів не відчували стосовно Дима жодних почуттів. Майже всім подобалося, коли Дим з ними розмовляв — але двох-трьох самців страшно дратували звуки мови. Ніхто не розумів ані слова. Отара (а співтовариство дивних істот було саме отарою) повільно рухалася степом, ніким не керована і ніхто її не стримував — так, у всякому разі, здавалося на перший погляд. Ніхто нікому не вказував, що робити і як поводитися; трави було вдосталь, у неї був відмінний, багатий на відтінки смак, і Дим, як би він не був пригнічений і заклопотаний, не міг не оцінити його. Дітей в отарі не було, однак багато самок явно готувалися до появи потомства. Кілька разів Дим бачив у небі хижих птахів — але вони кружляли недовго і незабаром кудись зникали. Жодного натяку на існування вовків Дим не зустрів за весь час, проведений в отарі. Не раз і не двічі він збирався відстати від загальної юрби і рушити далі в пошуках Хазяїв, однак щоразу щось стримувало його. Дим боявся собі зізнатися — але перебування в отарі, нехай тупій і смердючій, давало йому давно забуте почуття спокою та безпеки. Кілька днів потому вони зустрілися посередині степу з іншою отарою. Ця була меншою і рухалася, здається, швидше — не довго думаючи, Дим залишив старих товаришів заради нових, котрі, утім, нічим майже не відрізнялися, хіба кольором шерсті… Спершу був знайомий уже ритуал знайомства з ватажком. А потім дівчина, тонконога, зовсім молоденька, раптом зайняла місце праворуч від Дима і пішла поруч, час від часу косячи темно-карим оком. «Самка», — говорив Дим про себе. Дівчина. — Послухай, — сказав він пошепки. Вона стривожилася. — Гарна… Хо-ро-ша… — сказав він одними губами. — Ти… чуєш? Вона трішечки посміхнулася. Ледь-ледь. А можливо, Диму привиділася її усмішка… Так, пліч-о-пліч, вони брели весь наступний день. Диму було приємно зривати для неї найзапашніші, найсолодші суцвіття; йому здавалося, щоразу, приймаючи подарунки, вона усміхається кутиками рота. Ледь-ледь. — …Зрозумій, я нікого не звинувачую. Ні її… дружину. Я просто не хочу її ніколи більше бачити, чути про неї… Останніми днями, коли ми ще були разом… це такий погляд на речі, нічого не змінити. У неї один погляд, у мене — інший… Вона казала, що не є моєю річчю чи власністю, і не тільки я маю на неї право… Вважала мене жадібним, нетерпимим — бо я не хотів її ні з ким ділити. У древні часи, коли був живий Лідер, родина вважалася нормальною, коли один одного любили двоє… А потім виявилося, що це проти природи. І ми пішли на поводі в природи… і втратили щось важливе… так я говорив, але вона не погоджувалася. Те, що зв’язувало нас колись, ця приязнь… уся витончилась, ніби ниточка… А потім трапилася… втрата зламала її остаточно. Я думаю, якщо зустріну її — не впізнаю. Я не пам’ятаю її обличчя, забув… Може, я і дурень, я готовий, щоб мене називали дурнем… Але я її… розумієш, не був готовий дарувати її комусь, навіть тимчасово. Здавалося б, що тут такого — особливо якщо я далеко чи зайнятий… А хтось поруч і вільний… Вона говорила, що «це життя». Але як на мене — якраз це не життя, це… Послухай. Може, я і дурень, але ні в чому не каюся ні на стебло… Вона жувала траву. — А хлопаків наших звали Рос, Мірі й Кит. Трійнята. У Роса шрамик був на носі… Уявляєш, я до дрібниць пам’ятаю, як їх проводжали на службу. До кордону. Хто де сидів, хто що казав, хто як сміявся… Кит зі своєю дівчиною чомусь посварився. А потім помирився… Смак п’яної вишні пам’ятаю. Червоний півмісяць на скатертині — відбиток від склянки… Ось. Дотепер. Сезон вони прослужили — разом… Разом у дозор ходили… Чуєш? Вона жувала. — І… Їх усіх нагородили чимось посмертно, дружина їздила за орденами, а я не поїхав… Мені не хотілося цих орденів… Я… Слухай, ти можеш зрозуміти те, про що я тобі розповідаю? Запах трави. — Хлопчики… мої хлопчики. Ти зрозумієш. Навіть ти зрозумієш, коли в тебе будуть діти… Ти зрозумієш. Вона дивилася щиро і віддано. А за якийсь час просто підійшла ближче, жестами недвозначно пропонуючи тут і зараз зробити все, щоб діти в неї з’явилися якомога швидше; у ніздрі вдарив різкий провокуючий запах. Диму стало огидно. Він відійшов убік. — Що ж ти… ги… дуєш, — почулося за спиною. Дим здригнувся. Бурого кольору самець дивився на нього без тієї сонної безтурботності, до якої Дим за останні дні майже призвичаївся. Звичайно дивився. Навіть глумливо. — Т-ти… — вимовив Дим. Незнайомець криво посміхнувся: — Так… І я. Як там… життя? Дим помітив, що він говорить, докладаючи певних зусиль. Запинаючись, ніби добираючи слова. — Погано, — сказав Дим. — Вовки прорвалися… — Так, — сказав незнайомець. — Вовки… Тут немає вовків. Ти… помітив? — Помітив, — Дим кивнув. — Ти тут давно? Незнайомець задумався, начебто вникнути у зміст запитання було дуже і дуже непросто. — Давно, — сказав нарешті. — Багато… багато. Ми було… були своєю… своєю отарою. Думали… Ні. Тут немає вовків. Тільки треба триматися… подалі. Не ходи на захід. До них. Не ходи. — На заході Хазяї? — запитав Дим. — Не треба на захід, — майже попросив його співрозмовник. — Як тебе звуть? — запитав Дим. Той хитнув головою: — Не… важливо. Звали. Тепер ні… кому звати, — і, закинувши голову, він розсміявся. За спиною почулося ритмічне сопіння; Дим обернувся. Дівчина, яка весь день вислуховувала його одкровення, зосереджено спаровувалася з молодим некрупним самцем. Інші не дивилися в їхню сторону — збирали траву; самець старався. Дівчина, притиснута до землі, безглуздо посміхалася — тепер уже точно посміхалася, і в очах її було свіжа і сильна абсолютно тваринна насолода. * * *

Він уже загубив лік дням, коли в русі отари намітилася зміна. Ватажок усе крутіше забирав на захід; земля зробилася кам’янистою і твердою, трави тут було небагато, більше колючок. Безіменний співрозмовник нервував Дима все сильніше — і нарешті вночі зник. Пішов у степ. Дим залишився. Минуло ще кілька днів, перш ніж одного разу на заході отара піднялася на пагорб, і Дим побачив унизу поселення. Щось невловимо знайоме. Плоскі прямокутні дахи, тільки без городів. Великі одноповерхові будинки… Отара покотилося з пагорба вниз. І Дим поспішив униз разом із усіма, забившись у саму гущину, начебто бажаючи сховатися серед кошлатих спин — тому що отару зустрічали, і зустрічаючий був жахливіший за вовка. Величезного зросту. З неправильними пропорціями тіла, з точними рухами, що заворожували, з паралізуючим поглядом широко розставлених, незвично світлих очей. — Пішли-пішли-пішли… Доб-рр-е, давай-давай… Куди?! А ну сюди, звертай! Слова були знайомі, але вимовлялися дивно, Дим розумів їх не без проблем — але найстрашнішим був голос. Голос пробирав до кісток, щось подібне вчувалося Диму тільки в дитячих кошмарних снах; від Хазяїна виходила хвиля владного вгамовування, і ведений отарою повз ноги у високих чорних чоботях, Дим ледь не знепритомнів. Усіх їх загнали — тепер саме загнали! — у напівтемний барак, сухий і теплий, зі свіжою соломою на підлозі. Товариші Дима преспокійно влаштувалися хто де і заснули до ранку, а Дим усю ніч не зімкнув очей, тому що плани його, які він виношував відтоді, як у Великому домі ухвалили оголосити загальну мобілізацію… ні, з того дня, коли прийшло перше повідомлення про прорив на кордоні й падіння маячків… ці плани раптом виявилися будиночком з піни, малюнком на піску, бо переговори з Хазяями… Переговори з Хазяями! Це значить — вийти з отари й звернутися з промовою до велетня зі страшною зброєю у руках і запропонувати сісти за стіл переговорів — як рівний, отже, із рівним… Від його хрипкого сміху засмикали вухами його товариші, які преспокійно сопіли в сні. Ранком нечітке передчуття катастрофи реалізувалося. Двері барака відчинилися, але тільки ледь-ледь, випускаючи в’язнів невеликими групками; зовні долинали крики. У них не було ні болю, ні жаху, але вони були на диво гучними, Дим не міг уявити собі обставини, за яких його безтурботні товариші могли б так рвати собі глотки. Сам би він хотів залишатися в бараці до останнього, але це виявилося неможливим, його виштовхнули назовні, він замружився, засліплений сонячним ранком… Його групу — трьох самців, двох самок і ту саму дівчину — заштовхнули до вузенького загончику. Хазяїна не було видно, але його присутність угадувалася; товариші Дима дивилися в землю або прямо перед собою, а він — він підняв голову і побачив. Хазяїн вихопив із загону одну із самок. Звичним рухом, майже не докладаючи зусиль, затис її поміж колін; не звертаючи уваги на крики, вправно зв’язав руки і ноги. Почулося тихе стрекотіння, в усі сторони полетіли клапті шерсті; Хазяїн водив і водив стрекотливим пристроєм, поки самка не стала голою і рожевою, наче кишка, тоді Хазяїн розв’язав її і перекинув у сусідній загін. І потягнувся за наступним, і вихопив самця, який стояв поруч із Димом… * * *

Він майже нічого не пам’ятав. Голих і тремтячих, їх заштовхнули до барака. Здається, у довгих шухлядах горами лежала прекрасна їжа, і здається, його товариші, забувши про шок, взялися до їжі; Дим лежав у кутку, не в змозі піднятися на ноги. …Коли Хазяїн затис його між коліньми і включив свою пекельну машинку, Дим закричав. Він хотів звернути на себе увагу Хазяїна, розчулити його совість, зупинити його, зрештою… Хазяїн гаркнув; Дим зустрівся очима з його поглядом і обм’як. І не здригнувся навіть тоді, коли його почали стригти. Далі усе залишилось у пам’яті уривками. І ось тепер він бачив тонкі ноги, які ступають по несвіжому вже сіні, чув хрускіт травинок під час жування — і водночас нісся нагору схилом, утікаючи від вовків, що його переслідували. Дивився на сухе суцвіття перед очима, шматочок корму, що вивалився з переповненої годівниці — і бачив ромашку, намальовану на білій стіні. Бігти… Повернутися… вовки. Що може бути гіршим, ніж жити як тварина? Жити як домашня тварина… На підлогу лягла смуга світла. Відчинилися низькі двері; Дим напружилися — і знову обм’як. Навіть якщо все стадо піде прямо на бойню — він не зробить ні кроку. В усякому разі, ні кроку вбік… У дверях стояв, скорчившись удвоє, Хазяїн. Дивився на людей, а ті не звертали на нього ніякісінької уваги. Дим лежав у темному кутку. — Діва Донна, — сказав Хазяїн, і Диму здалося, що в нього заклало вуха. — Діва… Донна. Ніхто не повернув голови. Всі продовжували жувати. — Діва… Донна, — повторив Хазяїн, ніби сам собі дивуючись. — Хто тут… Діва Донна? Встань і підійди… Жодного руху; отара втамовувала голод, і на обличчі Хазяїна позначилося розчарування навпіл із полегшенням. І двері стали зачинятися. А в останню секунду — промінь світла на підлозі вже зовсім станув — погляд людини в дверях упав на іншу людину, у кутку, яка намагалася — і не могла — піднятися. * * *

«…Але втеча відкрилася. Хазяї, незадоволені Лідером, хотіли обстригти його і відправити на бойню — але втрутився найголовніший Хазяїн. Він сказав: Лідер має рацію. Нехай йдуть; може, у них щось і вийде. Й дав їм із собою їжу і пиття, досить технологій і матеріалів, щоб заснувати свою Цивілізацію… Тільки зброї, щоб убивати інших, Хазяї не дали, а Лідер не взяв із собою… Лідер і ті, хто пішов із ним, стали жити на кордоні кормних степів і кам’янистих передгір’їв. Вони заснували цивілізацію, встановили закони і стали жити в злагоді з ними… Вони стали плодити дітей, тих, які не знали, хто такі Хазяї. Вони стали вчити їх наукам, щоб діти вміли будувати будинки, і робити предмети, і використовувати технології… Але прийшли вовки, яких спокушала легка здобич… Тоді ті, хто прийшов із Лідером, пошкодували про своє рішення. Але не всі. В них був вогонь, зброя, і в них була рішучість оборонятися. Здобич не була легкою, і вовки відступили. Але не назавжди». («Сказання про Лідера»). Частина друга

* * *

…Після примарного простору, у якому жили Хазяї, світ під сонцем здався Диму дуже маленьким, зате надійним і яскравим. Він вийшов рано вранці і до заходу йшов зеленим, ситним пасовищем. Йшов, не піднявши з землі ні травинки, тільки зрідка затримуючись біля круглих рукотворних озер, щоб утамувати спрагу. Декілька разів на обрії з’являлися отари — ті отари, які спокійно паслися і раділи життю; Диму доводилося переборювати майже фізіологічне прагнення бути серед собі подібних. Він знав, що, загубившись серед тих, які жують, відпочивають, паруються, зможе нарешті зітхнути з полегшенням, розслабитися, забутись хоч ненадовго — і хоч Дим прекрасно розумів ціну такому відпочинку, спокуса все-таки була великою. Ніби риба, викинута на берег, думав Дим, бредучи між волотками квітучих трав. Луска сохне, риба не може без води… вона згідна на будь-яку калюжу — аби плисти. Ми у своєму стаді як риба у воді… А Хазяї або народилися на суші, або давно вийшли з води, думав Дим. Нам ніколи не зрозуміти один одного. (Те, що називалося світом Хазяїв, спершу уявлялося йому чимось на кшталт величезної, вкритої туманом кухні, де майже нічого не видно, тільки чути стукіт ножа об стільницю, гудіння вогню в печі, та час від часу зрине крізь мутну завісу чиєсь плече, чиєсь одиноке око чи напівголе, вкрите ріденькими волосками підборіддя. Тоді він гірко пошкодував, що подався в подорож. Він пошкодував, що зважився на зустріч із Хазяями; він зрозумів, що правду шепотів його безіменний родич з панічним: «Не ходи на захід! » При зустрічі з вовком людину поневолює страх неминучої смерті. Довгий час Дим вважав, що гіршим не може бути нічого. Але при зустрічі з Хазяїном наступає ватяна покірність, яка пробирає до кісток. Бажання витягнути шию — щоб довгій, з дуже рухливими пальцями хазяйській руці було зручніше провести ножем. І це виявилося гіршим за будь-який страх. ) Тепер Дим ішов степом. На різній висоті гойдалися суцвіття — білі парасольки, жовті волотки, які пахнуть медом, сині кульки, що пахнуть так, що втрачаєш розум. Він йшов туди, де живуть його одноплемінники — його незбагненні родичі, що наважилися поставити селище під самісіньким боком у Хазяяїв. Які приймають від Хазяїв захист і корми. Він ішов туди, куди йшов свого часу Ліc-Лaновий. І куди він так і не потрапив. Він йшов під сонцем; тепер йому здавалося, що в помешканні Хазяїв завжди стоїть напівморок. Чи так це? Чи виною тому є все-таки шок, який позбавив його здатності тверезо оцінювати навколишнє? Чи дійсно Хазяї відрізняються від людей настільки, що настає повне нерозуміння? Але ж щось він усе-таки зрозумів. Тому й іде зараз степом, йде до тих, до одноплемінників… До тих, що знайшли все-таки з Хазяями спільну мову. Наступив полудень. Дим ліг у траву — передихнути. На хвилиночку. Тільки послухати, як дзвенить поле в полудень. Тільки подивитися, як гойдаються стебла. Після усього, що довелось побачити в Хазяїв… треба частіше дивитися на хмари. Щоб переконатися нарешті — це не рукотворний блакитний купол, це не ще один фокус прирученого простору, це просто небо… Хазяїн, що обстриг Дима, передав його другому Хазяїну. А той — ще одному. Ні з ким з них Дим не міг перекинутися більш ніж парою осмислених реплік. Перший Хазяїн, з яким у Дима вийшла нарешті розмова, був високий і вузький у плечах. Гола шкіра на його обличчі була білою, як сивина, а очі прикривалися спеціальними темними щитками — і слава Лідеру, тому що прямий погляд Хазяїна залишався для Дима нестерпним випробуванням. — Вовки, — повторював Дим. — Вовки, допомога… Ми гинемо, тому що не можемо протистояти вовкам. Допоможіть нам. Захистіть. Хазяїн не розумів. Жест нерозуміння в нього був дивний — здавалося, тонка шия ось-ось зломиться під вагою величезної голови. — Вони вбивають, — повторював Дим. — Існує ж відповідальність? Ви ж створили нас, ви створили Лідера і його отару… Допоможіть нам! Дайте зброю проти вовків, чи прийдіть самі й проженіть їх! Хазяїн довго думав. Потім заговорив — у його голосі не було наказу, але сам звук його проникав до кісток. Ми не ходимо отарою, — сказав Хазяїн. Ти оперуєш зрозумілими тобі категоріями… Ми не можемо бути «ми». Ми кожен — окремо від інших. Ми самостійні. Ми осягаємо. — Я думав, що ми зможемо домовитися, — сказав Дим. — Як розумні з розумними. Як цивілізація з цивілізацією. Хазяїн відкинув голову назад — вона майже зависла за його спиною, а до Дима звернулася велика біла шия. І ця шия смикалася, видаючи дивні звуки — Хазяїну було смішно, Хазяїн сміявся. Напевно, Дим змінився з лиця. Напевно, він щось сказав чи зробив — але Хазяїн обірвав сміх, зняв свої щитки, і від його погляду Диму стало тужливо і солодко — майже як від далекого вовчого виття. Коли декілька людей поєднують зусилля для досягнення мети… виходить кепсько. Розумна отара — самий безневинний з таких от проривів… у невідоме. Найлегший. Наслідку… якщо ти розумієш. Так, ці люди домоглися успіху… Вони домоглися. Не ви. Я розчарую тебе… Вони, ті, хто випускав твоїх предків за стіни… на волю… Вони були цілком упевнені, що вже в третьому поколінні це буде звичайна, не мисляча, не виробляюча зброї отара. Ви виявилися гарними учнями, ви, нащадки маленької Моллі… але природа все одно сильніша. Нормальний стан для отари — ходити пасовищем. Під наглядом пастуха, якщо це домашня отара. Під наглядом вовка, якщо це отара здичавіла. Я зрозуміло пояснив? — Абсолютно зрозуміло. Скажи, чому ви їсте нас? Ми не їмо розумних, сказав Хазяїн. — Ці, схожі на нас, — чим вони гірші? — запитав Дим. — Ви можете все… Чому ви стрижете стада? Чому ви ріжете на м’ясо? Хіба немає іншого шляху, хіба вам більше ніде добути їжу й одяг? Хазяїн знову розсміявся, і Дим не став перепитувати. На моїх землях живе мисляча отара, сказав Хазяїн. Отара з ваших… з перебіжчиків. Їм добре. Хочеш туди піти? Дим ішов увесь день. Уже на заході він піднявся на пагорб — і внизу побачив упорядковані ряди будинків зі звичними городами на плоских дахах. * * *

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 Следующая ⇒