Annotation 3 страница

Молодь сміялася. Молодь слухала дівчину, яка співала на перекинутій бочці. Дівчина притопувала, і юрба прихлопувала в такт; дівчина видавала почерегово «ля-ля-ля», «ша-бу-да» і «ті-рі-ра», і юрба підспівала. Дим стояв у самій гущавині юрби, дивився в зоряне небо поверх дівочої голови і ні про що не думав. У його бік намагалися не дивитися — з делікатності; незважаючи на те, що Дим від голови до ніг був загорнений у темний полотняний балахон, незважаючи на те, що шерсть устигла трохи відрости, — його каліцтво не було таємницею ні для кого. Вони стикалися з таким каліцтвом не раз і не двічі. Напевно, вони співчували Диму; напевно, вони не зовсім безуспішно боролися з відразою. Дим розглядав їх з-під каптура. Зовні вони нічим не відрізнялися від молоді, яку він звик бачити щодня — у столиці, у селищах… Здається, нічим не відрізнялися. Чи все-таки?.. Таке собі загальне враження. Тінь жахаючої безтурботності, яку він колись (коли? Сто років тому) бачив у очах дівчини-самки, тієї, котра уважно вислухала його історію, але не зрозуміла ні слова… Чи здалося? Ніби нормальні хлопці… — А тепер, — дзвінкий дівочий голос заповнив площу без помітного напруження, — пісня на честь нашого гостя! На честь новоприбулої людини зі старої батьківщини, Дима-Лугового, пісня про залишений дім! На площі стало тихо. Навколо Дима утворився цілий ліс парочок, які обійнялися, трійок і навіть четвірок; імовірно, звичаї тут панували прості і немудрі. Як казала колись його колишня дружина — проти біології не попреш; ось п’ятеро — дві дівчини і троє хлопців — хитромудро сплелися і погойдуються в такт пісні, мелодійної і зворушливої. Ритмічно погойдувалася вся площа, і тільки Дим стояв нерухомо, та ще син старости на ім’я Жель-Мостовий, похмурий юнак, якому наказано супроводжувати гостя. Дівчина співала. — «Я залишив свій дім і знайшов інший, пісню про дім заспівай ти мені, заспівай…» Слова були простенькі, як капустяний листок, але в голосі звучав справжній смуток. Навряд чи дівчину так хвилювала доля залишеного дому — вона, швидше за все, не пам’ятала його. Але музика була сумна, а дівчина мала вроджене відчуття гармонії. І не сфальшувала жодного разу. Концерт закінчився раптово. Співачка злізла з бочки, усі швидко розпрощалися і розійшлися. Дим наздогнав провожатого, торкнув за рукав: — Жель… Хлопець відхилився. Дим, зніяковівши, забрав руку: — Жель, ти, це… читати вмієш? Хлопець подивився не розуміючи. Знизав плечима. У будинку старости Дима чекали вечеря, постіль із чистої соломи — і, зрозуміло, продовження розмови. — …Ну як, відпочив? Наша Ліка вашій Діві Донні сто очок фори дасть… — Не сумніваюся, — сказав Дим. Будинок був зовсім невеликий і не дуже охайний. Уся родина старости — дві дружини, шестеро синів і дві вагітні невістки — жила під одним дахом; Диму виділили почесний куток, хоча і дружини, і невістки — він бачив — були проти. Вони намагалися не торкатися до предметів, які брав Дим, начебто він був заразним хворим. Зараз усі в будинку спали — чи вдавали сплячих; розмірно підіймалися боки, тихо посапували носи. Староста сидів напроти Дима, маленький світильник підсвічував половину його обличчя, від чого воно скидалося на сумний літній місяць. — То і що ти збираєшся робити? — запитав він нарешті. — Повернешся? Якщо захочеш залишитися, наші хвилюватимуться. У нас із Хазяїном домовленість — нікого зайвого. — Скільки дітей родити — теж з Хазяїном домовляєтеся? Староста насупився: — Ти язик притримай… Легко казати. І звинувачувати… — Легко, — погодився Дим. — Ти знаєш, що зараз… там? Що таке вовки? — Чи знаю я, — буркітливо відгукнувся староста. — Я, вважай, через вовків сюди і… Дітей рятував. Ось, — махнув рукою убік сплячих, — шестеро народилися, шестеро вижили, виросли, цілі. — Мені повезло менше, — сухо зізнався Дим. Староста довго, ніби випробовуючи, дивився йому в очі. — Спершу страшно було, — нарешті зізнався староста. — Тепер — легше. Вовків немає. Жратви навалом. Улітку — підніжна, взимку Хазяїн брикетну дає, але не таку, як ми звикли, а набагато соковитішу… Правда, ти, напевно, брикетної не пробував? Ти ж чиновник? — Пробував, — сказав Дим.
Староста, здається, злегка знітився: — Ну от… Ось так. Живемо потихеньку. — Не нудно? — запитав Дим. Староста хмикнув: — З вовками воно, звичайно, веселіше… — Дітей учите? Староста невиразно розвів руками: — Дітей… які хочуть — тих учимо. Але більшість не хочуть. Не всі молоді читати вміють. А що робити? Таке життя… Не потрібно їм читати. Не подобається. Дим прикрив очі: — Уяви собі, що ти у Високому домі… Що тебе запросили як консультанта… що говорять про переселення до Хазяїв. І що хтось, противник такого переселення, каже: там ми виродимося, перетворимося в звичайну отару. Остаточно втратимо знання і досвід, якими володіли предки… Що ти заперечиш? — Зроду не був у Високому домі, — з ворожістю відповів староста. — Я й у столиці всього раз був. — Що ти заперечиш? — Що їм — миліша влада, — староста насупився. — Поки вони сидять у Високому домі, поки вирішують, кому скільки брикетів на зиму… неначебто при владі. А коли виявляться під Хазяями — тоді й Високий дім не потрібний. Ніхто не потрібний. А хто хоче вчитися — нехай учиться, будь ласка. Я і своїм говорю: вчіться… — А книг багато? — запитав Дим. Староста знизав плечима: — Штук шість. Підручники з математики, інженерної справи… Дим помовчав. Староста дивився насторожено — чекав підступу. — Ти задоволений життям? — запитав нарешті Дим. — Уїдливий ти, — сказав староста. — Відчувається, що чиновник. А проста людина не запитує себе, задоволена вона життям чи ні. Вона просто живе. Дітей ростить… — Тих, котрі не зайві, — сказав Дим. — Ідіот! — гаркнув хазяїн так, що сопіння в кімнаті разом обірвалося. — Язика вкороти, наглядач стрижений! Я ж бачу, як ти дивишся, ми ж волю зрадили, під Хазяїном живемо, як худоба… А ось і ні! Вільні ми, вільніші за деяких. Живемо мирно, нікому не заважаємо… всім задоволені! Дим мовчав. * * *

Наступного дня він повернувся до Хазяїв. Той, з темними щитками на очах, здивувався його поверненню. Ти ввійдеш, запитав Хазяїн, чи будеш зовні? — Увійду, — сказав Дим. Йому на диво хотілося простору і пустки хазяйського житла. Напевно, давали про себе знати дві доби в тісному будинку старости. Дивно. Раніше Диму ніколи б не спало на думку називати такий будинок — тісним… Я думав, ти залишишся з ними, сказав Хазяїн. Усі ваші — ті, хто приходять — хочуть такого життя. Хочуть туди. Дим мовчав. Йому хотілося сказати, що Лic-Лановий розписував стіни свого будинку квітами, а Діва Донна чудово співає. Що Цивілізація — не збіговисько розумних тварин, що не всі, живучи стадом, бачать сенс життя в одній тільки жуйці. Що жити разом — не обов’язково бути худобою без мізків. Йому хотілося говорити і говорити, виливати свою образу, нерозуміння і злість — але він мовчав, тому що Хазяїн однаково його б не зрозумів. Як і він, Дим, ніяк не міг зрозуміти Хазяїна. Адже були й вовки. Час минав, а вовки нікуди не поділися. — Арті-Польовий винайшов спеціальні маячки, щоб відлякувати вовків, — сказав Дим, коли мовчання затяглося. — Але вовки змогли адаптуватися… Навряд чи він придумав їх сам, сказав Хазяїн. Схожі технології колись існували в нас, певно, він віднайшов їх у якомусь старому джерелі… — Ні, він їх винайшов, — уперто повторив Дим. Хазяїн не повірив йому. Високі гострі плечі піднялися й опустилися: цей жест означав, що Дим може скільки завгодно тішити себе ілюзіями, думка ж Хазяїна не зміниться ні на стебло. — Я хочу запитати тебе, — сказав Дим. — Перше: ти погодився б прийняти на своїх землях ще кілька громад? Багато? Дуже багато? Мільйон… людей? Таких як я? Хазяїн зрозумів; і Хазяїн умів рахувати. А друге, запитав він. Дим оглянувся; на стіні навпроти — для зручності Дим визначив цю площину як стіну — лежала проекція величезного пасовища. Повільно, широким колом рухалися отари — неправильної форми, світлі, і виглядом своїм, і манерою пересуватися схожі на білі хмари в небі опівдні. Праворуч рівною лінією стояли хліви; ліворуч червоними вогниками підморгували «вогневі крапки» — автоматичні вбивці вовків. (Дим згадав: свист над головою. Вовк із дірою в грудях, такою величезною, що Дим міг би просунути туди кулак… коли б насмілився). І осторонь, неподалік від вогневих крапок — будинки, що стоять рядком. Осколок цивілізації, розумна громада; цілий степ можна заселити такими от маленькими селищами… — Друге… — сказав він повільно. — Що ти за це попросиш? На яких умовах? Хазяїн дивився на Дима без щитків, прямо. І Дим уперше витримав цей погляд. Я говоритиму з тобою щиро, — сказав Хазяїн. І Дим зрадів. * * *

«Лідер казав: ми отримали в готовому вигляді те, на що цивілізація Хазяїнів витратила тисячоріччя своєї історії. Якщо ми не зробимо своїми хоча б дещицю цих умінь і знань — ми приречені. Ми розтратимо багату спадщину і повернемося туди, звідкіля вийшли — до поля, до хліва, до трави. Ми знову станемо безпомічними перед вовками; цивілізація загине. Але якщо кожен із нас щогодини буде боротися за Цивілізацію в собі — ми виживемо, ми виграємо і препомножимо спадщину Хазяїв. І настане день, коли наші власні уміння і здобуті нами знання перевершать уміння і знання Хазяїв…» («Сказання про Лідера») Частина третя

* * *

Поселення було обнесене частоколом, і на загострених верхівках високих колів сиділо післяполуденне сонце. Замість однієї стіни стояв обліплений брудом важкий тягач, що загруз у землі. На дні ковша поблискувала дощова вода. Дим постукав. Йому довго не відчиняли — розглядали прибульця в щілину і шепотілися. Потім скрипнули петлі, й важкі двері відчинилися; за частоколом було темно і задушливо. — Тьху, — сказав молодий хлопець із самострілом на плечі. — Ти хто такий, дядьку? — Дим-Луговий, — сказав Дим. — Відбився від отари. — Усі ми тут відбилися, — сказав хлопець. — Хочеш залишитися? Давай, місця вистачить, двох уранці вовки роздерли… Дим огледівся. Очі його звикали до напівмороку. Простір усередині частоколу був укритий величезним шматком брезенту. Ні на що не звертаючи уваги, возилися в соломі діти. Віддалік стояли жінки — виснажені, худі, втомлені. Насторожено дивилися на Дима. Чоловіків не було видно. — Усі в полі, — сказав хлопець. — Тут у нас просто: встиг зжати — твоє щастя. Не встиг — голодуй. Зі смолоскипами ходимо — однією рукою вогонь тримаєш, другою — траву загрібаєш. Тільки їм наші смолоскипи не дуже страшні. — З вовками живете? — запитав Дим. Жінки переглянулися. * * *

— Високий дім, — Карі-Гайовий вилаявся, як плюнув. — Високий дім, щоб його… зібрали людей — укріплення будувати. Голод… Біженців набралося на кожен дім зайвих по п’ять десятків. Ні травинки… Які укріплення? Для чого? Кого зміцнювати, коли жратва вся під вовком залишилася? Вогні палили… До півночі звідси один розумник півстепу випалив. Вовків лякав. Великий Лідер! Діти зголодалися — ребра стирчать. Ну я і послав до біса високий дім, усю цю хрінову цивілізацію… Три родини зібрав — і сюди. На тягачах колоди підтягували, за день частокіл поставили, дітей сховали… — Тягач на ходу? — запитав Дим. — Де там, — Карі махнув рукою. — Паливо вийшло. Звідкіля паливо? Оливи немає… Ось, замість стінки поставили. Хоч яка буря, а встоїть. Таки користь… — Як же тут жити? — запитав Дим. — Мовчки, — сказав Карі. — Дітей годуємо. На зиму запасли вже дещо… Вода є. Перезимуємо. Взимку вовки голодні будуть, але частоколу їм не здолати. — Тут ще хтось живе? — запитав Дим. — На колишній заставі, — помовчавши, повідомив Карі. — Теж три родини. Це сьогодні день кепський — вовки двох завалили… А так — чергових ставимо на вишці, дітей випускаємо попастися, розім’ятися. Вовка, адже його видно здаля, якщо око треноване… Дим подивився на небо; сірий трикутник його був прямо над головою. У дірі брезентового даху. — Ось, — Дим стяг із плечей свій бувалий у бувальцях балахон. Карі спершу прищулився, потім відхилився: — Де це тебе? Не заразне, га?! — Це стрижка, — сказав Дим. — Я був у Хазяїв. * * *

Несподіванок не передбачалося. Те, що ще недавно було країною, цивілізацією, розпалося тепер на вогнища, острівці. На кормних полях господарювали вовки; там же, захищаючись по можливості чи просто поклавшись на долю, маленькими отарами жили переселенці, які надали перевагу повному небезпек життю, а не повільній смерті від голоду. Стара лінія укріплень ще трималася — великою мірою завдяки тому, що вовкам вистачало поживи в степу. Дим пробрався за укріплення на світанку — одурілий від недосипання молодий солдат довго дивився на нього, ніби на примару, потім в’яло махнув рукою в бік міста: — Якщо у тебе немає талонів на брикет, то краще й не сунутися… Дим не почув попередження. Через два дні він сидів у знайомому будинку з дзвіночком над вікном. У будинку було порожньо; ширми, акуратно складені, стояли біля стіни. — Вибач, — сказав старий. — Почастувати тебе нічим. Ось, пригорща потерті з брикету… — Дай води, — сказав Дим. Старий сидів навпроти; Дим відпивав із залізного кухля ковток за ковтком; старий дивився на нього, і в цьому погляді був жах. — Нічого страшного, — сказав Дим, поставивши на стіл порожній кухоль. — Ти бачиш — я не потрапив на бойню… І шерсть майже повністю відросла. — Розкажи, — жадібно попросив старий, і Дим почав розповідати. Старий слухав. — …Вони живуть… як тобі пояснити? У них такий простір, як… як малина. Багато окремих пухирців… але ягода одна. Кожен живе у своєму колі простору. Кожен зайнятий собою… Ніхто нікого ні в чому не переконує. Я бачив одну… жінку, Хазяйку, що не їсть м’яса з принципу. Уявляєш? Але їй не приходить до голови сказати ще комусь, що м’ясо їсти не можна, що воно живе… Вони продовжують стригти шерсть і різати отари. Я не розумію, чому. Вони могли б уникнути цього… Але вони не розуміють. Їм не приходить до голови задуматися, що почуває не те що отара — родич, сусід… Їх це влаштовує. Вони вільні… зовсім. Космічно. Їм не страшно на самоті, їм не буває нудно, вони діють… самореалізуються. Малюють — ні для кого, для себе. Складають музику, яку ніхто не почує… Винаходять… — А влада? — запитав старий. — Наскільки я зрозумів, немає ніякої влади… Ніхто нікому не потрібен. Кожен має все, що побажає… сам по собі. Така стіна, що світиться, вони пальцем вказують на предмети, які потрібні… і за хвилину вже отримують усе, що хочуть. — Відкіля? — Не знаю, — у голосі Дима промайнуло роздратування. — Не важливо… — Ще й як важливо, — сказав старий. — Нам не дотягтися, — безнадійно кинув Дим, — до того бездонного кошика, з якої вони беруть свої блага… вони, напевно, заслужили їх. Вони їх самі зробили, винайшли, як винайшли нас, наприклад… Тільки ми їм не потрібні. Нас незручно різати, нас неприємно їсти. — Але ти сказав, що є надія, — сказав старий по паузі. — Так, — відгукнувся Дим. І надовго замовчав. — А діти? — знову запитав старий. — У них є діти? Як вони розмножуються? — Не знаю, — сказав Дим. — Не буває такого, щоб чоловік і жінка жили разом. Здається, дітей їм привозять… відтіля ж, відкіля і все інше. — З бездонного кошика? — посміхнувся старий. — Так. — А мої всі втекли до степу, — забарившись, сказав старий, і в голосі його прозвучали залишки гіркоти. — Кажуть, краще вовки, ніж голод… Дим подивився на бурі крихти, що залишилися на дні брикету. Висипав на долоню; акуратно злизав: — Є надія… Для життя. Для Цивілізації — немає надії. — Що? — одними губами запитав старий. — Ти мав рацію, ти, а не я… Лідер був владолюбцем і дурнем. Уся ця витівка від початку приречена… Ти не знаєш, Діва Донна жива ще? — Лана-Гайова її звуть, — забарившись, сказав старий. — Діва Донна — прізвисько… псевдонім. Вона ще в місті, здається… але чому немає надії? Дим опустив очі: — Що у Високому домі? — Нічого, — відгукнувся старий. — Якщо не зважати на персональні пайки… дуже скромні. Мені ось видали, по старій пам’яті… Після того, як ти пішов, тебе спершу позбавили посади. Потім представили до нагороди. Посмертно. Втім, уже все одно… Але чому немає надії? — Все одно, — повторив Дим. — Бачиш… …Слухай і не перебивай, сказав тоді Хазяїн. Дим, твої предки — домашні тварини. Розумне стадо — нонсенс… помилка. Ваша цивілізація неправильна… недієздатна. Кінець її може бути більш-менш болючим. Ще болючіший вихід — вовки і здичавілі отари, що потроху вироджуються. Менш болючий вихід — договір між нами… між мною і тобою. Нехай вони приходять — хоч мільйон, хоч два, хоч десять, простір для них я зумію зробити… організувати. Корму… Їжі — ні. Виходить, отари, що не бажають нічого знати про вовків, повинні бути обстрижені… мовчи і слухай. Стрижка викликає шок, тільки якщо дорослу особину, що сформувалася, обстригти вперше. Якщо вдруге — шок буде менший, втретє його не буде зовсім. А якщо починати стригти молодих — вони перенесуть це без найменшого дискомфорту… напруження. Це ввійде у звичку, із трагедії перетвориться в щоденність… у банальність. Тільки за таких умов я можу приймати в себе розумні отари. Це такий договір — шерсть або безпека. Ніякого примусу. Справедливо? — Справедливо, — сказав тоді Дим. — А м’ясо?.. Хазяїн довго дивився на нього, і Дим витримав його погляд — на рівних. Уяви, Дим, скільки в степу з’явиться змішаних… полукровок… Четвертанокровок. Далеких нащадків. Зміниться кілька поколінь… і усе. Від цього чуда, розуму, що зародився в результаті чийогось геніального глузування… жарту, нічого не залишиться. Тоді прийде черга м’яса. Але ти не доживеш, Диме. Ти не встигнеш цьому засмутитися. — Дякую, — сказав Дим по паузі. — Спасибі, що ти говориш із мною чесно. — Нема за що, — забарившись, сказав Хазяїн. — Напевно, ти цього заслуговуєш.
— …Прокляття Лідера! — жахнувшись, викликнув старий. — Хто буде обстрижений… — Я обстрижений, і нічого не сталося, — відгукнувся Дим із кривою усмішкою. — Я живий, як бачиш… Я навіть повернувся назад — через територію вовків, які не стрижуть, зате їдять розумних без усякої рефлексії… І в мене є головна справа. Вона огидна мені, як гнила трава, але це моя справа… — Ти думаєш, хтось погодиться на це?! — Усі, — сказав Дим. — У всіх діти… Усі хочуть жити. * * *

Це було усе, що вони змогли зробити. Загони солдатів, зі смолоскипами і самострілами, конвоювали колони біженців; вони йшли дорогою, вже второваною для них, по картах, розмножених на друкованих верстатах; вони йшли майже без нічого — їжі в степу вистачало, і всю поклажу подорожніх складали нечисленні книги. Вони йшли — інженери і вчителі, будівельники, робітники, їхні діти й онуки. Ті з них, хто заради спокійного ситого життя — не свого, а їх, малят! Нащадків! — зважився на нечуване приниження. На стрижку. Утім, серед біженців активно жили чутки про те, що нічого страшного в стрижці немає. Що вовна відростає знову. А якщо стригти змалку — діти взагалі нічого не помітять. У всякому разі, не зрозуміють. Коли біженці пішли майже всі й місто спорожніло — Дим відчув дивну порожнечу. Його місія була виконана, але якщо ім’я авантюриста-лідера пережило століття і надовго застрягло в людській пам’яті, про Дима-Лугового люди намагатимуться швидше забути. У всякому разі він сподівався, що забудуть. Ім’я — і ту роль, яку він зіграв, можливо, проти своєї волі. Щоранку Дим дивився на себе в кругле металеве дзеркальце — і бачив довге, не молоде, у сивому волоссі обличчя. Одного разу вранці, годині о десятій, він вийшов на вулицю — безлюдну, як у світі Хазяїв, але набагато вужчу та криву — і рушив за адресою, записаною на клаптику торішньої газети. Дахи чорніли, вищипані, витоптані до останньої травинки. Вітер розвівав чиїсь білі фіранки — вікно було, ніби баба з розкуйовдженими довгими патлами. Дим зупинився. Звірився з адресою. Постукав, готовий до того, що ніхто не відповість. За кілька хвилин двері відкрилися. На порозі стояла літня виснажена жінка. — Тут ще живе Лана-Гайова? — запитав Дим. — Лана, — слабко крикнула жінка в надра будинку. І кивнула Диму: — Заходите… Він увійшов. Будинок був маленький, колись зручний, але зараз закинутий, запущений. Брудна солома на підлозі; з дальнього кутка, з-за ширми, вийшла дівчина. Дим не відразу впізнав її. Все-таки портрет на круглому значку не міг передати рис живого обличчя, одночасно прикрасивши і спотворивши його. — Мене звуть Дим-Луговий, — сказав Дим. Вона здригнулася. Останніми тижнями ім’я його стало більш ніж знаменитим. — Ось, — він простягнув їй круглий значок із її зображенням, що майже стерлося. Вона подивилася — з осторогою, не торкаючись значка. Підвела на Дима карі, круглі, дуже розгублені очі: — Так… Але чому… — Він урятував мені життя, — пояснив Дим. — Життя, розум… там. — Я рада, — пробурмотіла вона. — Але… у цьому немає моєї заслуги. Якийсь час вони мовчали; він розглядав її, а вона відверто мучилася. Не знала, що йому сказати, і соромилася вигнати його. — Чому ви не йдете з усіма? — запитав нарешті Дим. — Бо я не хочу, — пошепки відповіла дівчина. Помовчали знову. — Ви, напевно, гарна співачка, — сказав Дим. — Шкода, що я ніколи не чув, як ви співаєте. — Тепер вже і не почуєте, — сказала дівчина, відводячи очі. — Я більше не співаю. * * *

— Записок Арті-Польового не збереглося, — сказала сухорлява бабуся, вдова великого винахідника. — Те, що кажете ви, на мій погляд — велике блюзнірство… Арті був чесною людиною і чудовим ученим. Тепер таких немає… Я впевнена, що Арті винайшов маячки, а не знайшов ідею в старих джерелах. Але в мене немає доказів. — Спасибі, — сказав Дим. — Пробачте. Бабуся залишилася одна у величезному, на сто чоловік будинку. Колись сімейство Полів було чисельним і славним; тепер бабуся залишилася одна. Хтось загинув, хтось біг у степу, хтось пішов з караваном до Хазяїв. Дим вийшов на вулицю і довго дивився в жовтувате, затягнуте гаром небо. Десь горів степ: чи то випадково загублений смолоскип, чи жест розпачу — гинути, то усім… Він пішов, непомітно залишивши на бабусиному столі півпайка брикетної трави. * * *

Глибокою осінню на дахах, у палісадниках і під парканами піднялася бліда, здивована, сильно запізніла трава. Кожне стебло зривали губами і довго катали язиком. На обдертих афішних тумбах подекуди збереглися плакати з географічними картами. Дорога через степ, дорога через ліс, тричі розсекречена дорога до Хазяїв. Дим пережив два замахи — одного разу йому на голову кинули цеглу. Другого — підсипали отруту до бочки з дощовою водою; збережений чи то чортом, чи то примарою проклятого Лідера, Дим обидва рази успішно вижив. Утім, в тому, що корені обидвох замахів — у спустілому тепер Високому домі, Дим не сумнівався ні на стебло. «їм миліша влада» — так, здається, говорив хтось Гайовий, староста вільного селища. Вовки іноді забредали на вулиці — але незабаром ішли геть. Поки не час; прийде зима — отоді за упертюхів, які не побажали обрати собі шлях порятунку, візьмуться і холоднеча, і голод, і вовки… Умерла вдова Арті-Польового. Дим допомагав її ховати. Кілька разів він навідувався до Лани-Гайової, яка була Дівою-Донною, носив їжу їй та матері; йому все більше здавалося, що Лана радіє його приходу, і зовсім не через гостинці. Шерсть його відросла повністю — зовсім біла, без димчатого відтінку, за який він отримав своє ім’я; він завів звичку щодня розчісуватися, відшукав у шафі грудку ароматичної смоли і подовгу жував її перед кожним візитом до Лани. Одного разу, нажувавшись смоли, він прийшов без попередження і застав у будинку Гайових молодого хлопця, майже підлітка, худого, похмурого, збентеженого і настороженого одночасно. — Познайомтеся, — промурмотіла Лана, — це Люк… Дим вибачився і за кілька хвилин пішов. * * *

Тепер у нього було заняття — він шукав скарби. Виявилося, багато жителів ще в перші дні навали приховали дещо про запас, а потім у метушні втечі забули. Дим навідувався на спорожнілі двори і дуже уважно, крок за кроком, вивчав землю і підлогу в пошуках схованок. Траплялися шухляди з консервами, засипані льохи з овочами, мішки з зерном і борошном. Щоразу Дим ділив здобуток на рівні частини і методично, будинок за будинком, відвідував нових і старих знайомих. До його стукоту в двері — два повільних, два швидких — звикли. Почувши його кроки, підхоплювалися серед ночі; в Дима з’явилося безліч щирих друзів, більш ніж за все його життя. Він не мав ілюзій щодо цієї дружби; багато хто взяв із нього приклад і зайнявся пошуком скарбів, і незабаром Дим став натикатися на сліди кимось розграбованих схованок. Запаси спустілого міста підходили до кінця. Тепер їли солому з матраців. З кожним днем холоднішало; щовечора Дим розпалював на площі багаття, благо палива — дерев’яного мотлоху — вистачало. І вони тяглися до багаття як нічні метелики — останні городяни, які не побажали жити вільною отарою у степу, які не захотіли перебратися під захист Хазяїв. — Перший гріх наших предків, — говорив старий, кутаючись у полотно. — Ми — не просто нащадки стадних тварин… Ми — нащадки тих, хто пішли за Лідером. І, отже, довірили лідеру своє життя і долю. Переклали на нього відповідальність… Старого ніхто не слухав. Вони сиділи пліч-о-пліч — втікали від самотності у своїх порожніх і просторих будинках. Вони не потребували оратора, вони не збиралися поплескувати в такт чиїйсь пісні; Дим дивився крізь багаття на Лану-Гайову, яка тримала за руку худого похмурого Люка, і намагався уявити, що б відповіли ці двоє його колишній дружині, якби вона (великий Лідере, він забув її ім’я! ) надумала розповісти їм про любов і волю. Про дружні великі родини, де любов міцніє пропорційно до числа чоловіків… І ще він думав про те, що стадним тваринам не потрібний, протипоказаний розум. Бо носій розуму — самотній; бо отара в душі обов’язково вступить у двобій із бажанням мислити, і, незалежно від того, що переможе, носій цього двобою буде нещасний. І ще він радів, що нарешті не повинен щодня, щогодини висмикувати себе зі стада, протиставляти себе стаду; що нарешті можна просто сидіти разом із усіма і робити те ж, що роблять усі. Дивитися у вогонь. * * *

Одного разу вранці він пішов поблукати промисловими районами — йому довелося примусити себе. Він говорив собі, що там, серед високих мертвих корпусів, може знайтися новий резерв продовольства — але подорож заводськими вуличками була для нього такою ж тяжкою, як прогулянка цвинтарем. Він так і не дійшов до фабричного комплексу, до лісу труб, що вже давно не димлять. Безцільно забрів до інженерної школи, заглянув послідовно до бібліотеки, спортзалу, класів, ніде не знайшов нічого, крім павутини і пилу запустіння. Вже зібрався йти, відкрив двері великої лабораторії — і за найближчим столиком побачив згорблену фігуру худого похмурого Люка. — Привіт, — сказав просто тому, що мовчки прикрити двері було б нерозумно і неввічливо. Люк дивився так, начебто його піймали за зломом сейфа. — Я тобі не заважатиму, — запитав чи завірив Дим. * * *

— …А виглядаєш ти набагато молодше, — помітив Дим. — Так, я раніше пішов до армії, щоб швидше піти до інженерної школи, — сказав Люк. — Коли служив на кордоні, був техніком маячків. Тому відразу і прийняли… на захисні технології. Шкода, не встиг отримати диплом… утім, тему мені ще перед навалою зарізали. У лабораторії пахло їдко і неприємно, але чомусь цей кепський запах нагадував про життя. Про справжнє життя. Яке здається нескінченним. — А я все про вас знаю, — сказав Люк, і Дим посміхнувся його самовпевненості: — Так уже й усе? — Я знаю, що ви були в Хазяїв, — сказав Люк пошепки. — Що вас… обстригли, і ви врятувалися тільки випадково, через той значок… Я їх ненавидів, ці значки. Коли бачив їх на комусь, просто зривати був готовий… — Ревнував? — Напевно, — сказав, подумавши, Люк. — Усі говорили, що я шанувальник Лани. А я її вже тоді любив. Люк ходив уздовж стелажів з ганчіркою. Ретельно витирав пил, якого тут було не так уже багато. — Я б побоявся йти до Хазяїв, — сказав Люк, споліскуючи ганчірку в бляшаному цебрі. — Вони зовсім не такі страшні, — сказав Дим. — Звідкіля ви знаєте, чи страшні вони? Адже ви так і не зуміли їх зрозуміти? — Так, — сказав Дим. — Ми говоримо майже на одній мові й навіть послуговуємося однаковими буквами… Але зрозуміти один одного ми не зможемо. Ніколи. — Чому ж ви звеліли всім іти туди, до них? — запитав Люк з підозрою. — Я нікому нічого не велів… Я розповів усе, що знав. Вони вибрали самі. Як колись вибрав Лідер… — Ви вірите у цю історію про Лідера? — Вірю, — серйозно відгукнувся Дим. — Мені здається, усе було саме так. Люк закінчив наводити порядок на робочому столі. Витер руки ганчірочкою — обривком білого колись халата: — А чому ви не залишилися в Хазяїв? Адже там можна жити, і жити непогано? — Я не можу без стада, — сказав Дим з відразою. — Може, це не завжди погано, — пошепки промовив Люк. Руки його давно були сухими, але він досі м’яв і мучив нещасну ганчірочку. Летіли білі клапті. — А яку тему диплома тобі зарізали? — запитав Дим. Ганчірочка трісла; Люк опам’ятався. Обережно поклав у цебро обидві кошлаті половинки: — Та так… Я розробляв альтернативу… маячкам. — Розробив? — швидко запитав Дим. Люк помовчав. Відвів очі: — Ні. Коли стало зрозуміло, що ця навала… Я цілими днями сидів… я думав: зараз я знайду панацею — і прославлюся. Я буду… знаменитішим, ніж Діва Донна, — він невесело посміхнувся. — І вона мене полюбить… — Не вийшло? — запитав Дим, заздалегідь знаючи відповідь. Люк хитнув опущеною головою: — Не вийшло. Знаєте, серед дослідників ходила така байка… що Арті-Польовий не видумав маячки. Що він здер ідею в якійсь старій книзі, а джерело потім знищив. Що з нашим рівнем технології неможливо додуматися до такого… що треба знати про фізіологію вовка в десять разів більше, ніж міг знати Арті. Тощо… І ось коли я сидів, і була паніка, повні вулиці біженців, їжі ні травинки… А я сидів у лабораторії і щосекунди все чіткіше розумів, що спроби мої смішні, і правильно мені зарізали тему… Я зневірився, і тоді мені здавалося, що ці плітки мали під собою ґрунт. Дим оглянувся. Стіни лабораторії раптом нависли над ним, як нависали колись безрозмірні простори Хазяїнів. Щільно загвинчені ємкості з реактивами, громіздкі прилади з тьмяними дисплеями, переплетення дротів і гори лабораторного посуду — все це видавалося фальшивим, муляжним, мертвим. — Виходить, не було ніякої науки, — почув Дим власний голос. — Було наслідування… боязке повторення давно зробленого, давно пройденого… Гра в науку… Так? — Hi, — люто сказав Люк і відвернувся. — Йдемо… я дещо вам покажу. * * *

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 Следующая ⇒