Володимир БІЛІНСЬКИЙ 1 страница

Стр 1 из 19Следующая ⇒

Володимир БІЛІНСЬКИЙ

КРАЇНА

МОКСЕЛЬ,

або МОСКОВІЯ

Історичне дослідження

Книга третя

Київ

«Видавництво імені Олени Теліги»

Моїй коханій дружині

Любові Сергіївні присвячую.

Автор

Частина перша

Парадоксальна облуда

Російська історична наука, поза всяким сумнівом, потребує повного переосмислення. Ця наука творилася не шляхом нагромадження фактологічного матеріалу і його осмислення протягом століть. Ні! Вона була написана, фактично, одним поколінням людей Московської держави.

Здавалось би, в цьому не може бути нічого поганого. Але це тільки на перший погляд. Тому що історія розвитку держави, написана одним поколінням правлячого режиму, не може служити достовірним джерелом як у минулому, так і в майбутньому. Та й не писалася російська історична наука як історія походження і становлення народу.

Правлячу еліту Московської держави ніколи не цікавило питання походження московитів. Вони творили міф про світову імперію, тому й цікавили їх питання правлячої династії і становлення держави.

Велетенський парадокс: коли в Російській імперії у 1829-1833 роках істориком М. О. Полєвим (1796-1846) було написано «Історію російського народу» в шести томах, то автора «Історії» піддали осуду й прокляттю саме за подібну постановку питання і спробу його висвітлення. До речі, критикували М. О. Полевого і з боку влади та її підлабузницької професури, і з боку так званих «революціонерів-демократів».

І хай не здаються нам ці безглузді нападки московитів чимось незвичайним і неприродним. Це абсолютно цілеспрямована політика, яка тягнеться з катерининських часів. Для російської історіографії питання становлення московитів у Волго-Окському межиріччі в початковий період появи ростово-суздальських князівств є смертельно небезпечним. Ось чому московські історики як чорт ладану бояться подібного питання; ось чому московська історія спирається на династичну схему. Це давало можливість уникати пояснень про національне походження держави.

Проте слід зазначити, що питання про походження московитів постійно непокоїло уми окремих учених. І вони, досліджуючи матеріали, дуже часто доходили до просто-таки приголомшливих для московської історіографії висновків.

Ми вже згадували про дослідження Матіаса Олександра Кастрена (1813-1852) і Дмитра Олександровича Корсакова (1843-1920). Нагадаємо, що подібні дослідження свого часу здійснювали німці, які перебували на московській службі: Міллер, Шлецер та Стріттер, а згодом – професор Костянтин Дмитрович Кавелін (1818-1885). Не будемо говорити про багатьох інших. Професор К. Д. Кавелін у праці «Думки і нотатки про російську історію», що вийшла друком 1866 року, приголомшив страшною правдою. Послухаймо:

«Почнімо з того, що ми прожили не тисячу літ, а набагато менше. Розгорніть сторінки першого нашого літопису, який написаний... не пізніше XI століття. Укладач його знає малоросів і перелічує різні гілки цієї частини руського племені: називає північно-західні частини того племені – кривичів (білорусів) і слов’ян, ще згадує радимичів і в’ятичів... але, на диво, зовсім не знає великоросів. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великороси, мешкають, за літописом, фінські племена, які частково існують і зараз, а частково вже зникли. Де ж у цей час були великороси? Про них у переліку племен, які живуть у сучасній Росії, не згадується жодним словом... Виникає запитання: хто такі великороси? Звідки вони взялись, якщо до XI чи XII століття їх не існувало? [103, с. 338].

На ці та подібні запитання у Московії нема правдивих відповідей. Є парадоксальна за своєю суттю брехня. Її нам і подають як московську історичну науку.

* * *

Вже перші князі «Залешанської землі» відчували ненависть до Русі. І в цьому давалася взнаки не тільки пам’ять про вигнання з Київської землі (маємо на увазі Юрія Довгорукого і його синів), а й дике, тайгове середовище існування. Треба зрозуміти, що ця неповага й войовнича налаштованість стосовно Києва виховувалася та передавалася від покоління до покоління. Під впливом численних факторів, а особливо – багатовікового приниження і підпорядкування Золотій Орді, у московських правителів виробився комплекс неповноцінності та зневаги до таких аристократичних понять, як честь, гідність, принциповість, обов’язковість, історична пам’ять тощо.

Не будемо далі розвивати цей психологічний фактор. Ми тільки маємо уявити собі, в якому загальному психологічному стані московські правителі врешті-решт отримали на початку XVI століття незалежність. До речі, неповну, бо залишалися васалами кримського роду Гіреїв, сплачуючи їм данину до 1700 року і постійно присягаючи на вірність Клятвеними (Шертними) грамотами.

Перший так званий цар Московії Іван Грозний, зустрівшись із європейською дипломатією, почав поводитися як звичайний шахрай. Не знаходячи в дипломатичному діалозі переконливих аргументів, він перетворювався на звичайнісінького блазня: підчищав письмові документи, вилучав, спотворював або підміняв попередні домовленості, чи просто брехав. У європейських історичних матеріалах збереглися десятки пам’яток московського шахрайства. Я тільки нагадаю про листи Стефана Баторія, який звинуватив Івана Грозного у звичайній брехні.

За завданням Івана IV святими отцями Російської православної церкви – митрополитом Макарієм і попом (духівником Івана) Афанасієм на початку шістдесятих років XVI століття скомпільовано книгу під назвою «Книга Ступенева царського родоводу». Цілком зрозуміло: книгу було написано від руки, у єдиному примірнику, і до нашого часу оригінал, ясна річ, не зберігся. Навіть у тому, сфальшованому варіанті щось не влаштовувало Івана Грозного, і він, за своєю звичкою, вносив виправлення до книги.

Ми пам’ятаємо: оригінал «Книги Ступеневої царського родоводу» мала у своїх руках Катерина II, коли працювала над російською історією. І Катерині II щось дуже не подобалося в «Книзі Ступеневій», і вона, всупереч цій книзі, склала власний «родовід стародавніх князів Російських».

Отже, ми бачимо: з часів Івана Грозного починається фальшування історичного матеріалу Московської держави. Бо Іван IV у «Книзі Ступеневій» «обґрунтував» своє царське походження від «Візантійських і Римських кесарів». Він ще не зазіхав на саму землю Київської держави і київський престол, але вже зазначив свою династичну лінію. Принижена душа «Московського царя» прагнула величі. Навіть не просто величі, а величі з найдавніших часів. І брехня полилася рікою!

Якщо Іван Грозний вказав напрям фальшування – до Стародавнього Риму через землю і князів Київської Русі, то Петро І вказав метод – присвоєння Московією історії Великого Київського князівства. Саме для цього він «скопіював Кенігсберзький літопис». А всю подальшу, класичну операцію блискуче здійснила Катерина II, наповнивши світ сотнями так званих «загальноросійських літописних зводів».

Саме цими «зводами», написаними буцімто літописцями-послідовниками, Катерина II та її «Комісія» сплели у спільну тканину несумісні і навіть ворожі етноси й землі.

Пропоную простежити цей процес фальшування. Звичайно ж, почнемо дослідження з катерининської «Комісії».

Звертаю увагу читачів на той факт, що ще до видання Указу про створення «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під керівництвом і наглядом графа А. П. Шувалова, тобто ще до 4 грудня 1783 року, Катерина II багато років працювала над офіційною версією історії Московії. Послухаймо академіка Ніла Олександровича Попова (1833-1892):

«При дослідженні видання сеї книги (йдеться про книгу «Випис хронологічний з історії Російської», надруковану в «Отечественных записках» № 120 за квітень 1830 р. – В. Б. ), яка нещодавно побачила світ невеликим накладом в описаному тут вигляді, а до того навряд чи комусь відомої.., не можна було дістати ґрунтовних відомостей: при зіставленні її з відомими всякому любителеві вітчизняних діянь «Записками стосовно Російської Історії», спочатку надрукованими в «Собеседнике Российского Слова» в СПб. 1783-84 pp. 8 ч. а., потім окремо в СПб. 1793-1801 pp. під тією ж назвою, немає сумніву, що це один і той самий твір Імператриці Катерини Великої. Він також виданий німецькою мовою в бібліотеці для Великих Князів Олександра і Костянтина (Bibliothek der Grossfursten Alexander und Konstantin), Берлін, 1784-1786, 7 книг, 12 ч. а., і вміщений в останніх чотирьох книжках цього видання. Тут усі записки доведені з 682 до 1157 (Георгій II), а також, як і в обох російських виданнях, надруковані не у вигляді таблиць, мабуть, тому, що не дає змоги формату 8 і 12 ч. аркуша» [9, с. 75].

Над створенням російської історії Катерина II працювала, починаючи з шістдесятих років XVIII ст. Сподіваюся, читачі пам’ятають, що вона переїхала на постійне мешкання до Росії в 1745 році, після того, як вийшла заміж за спадкоємця російського престолу Петра III. Через рік після сходження на престол Петра III (1761) Катерина II скинула його з трону і знищила фізично, на довгі роки закріпивши за собою престол. Однак ця сторона питання нас не цікавитиме.

Академік Петербурзької академії наук Н. О. Попов у своїй праці нагадав, що вся діяльність Катерини II в царині російської історіографії фактично була засекречена настільки, наскільки щось подібне в ті часи можна було здійснити. Бо до фальсифікації російської історії залучалося чимало людей. Він так і написав: «Не можна було дістати ґрунтовних відомостей; при зіставленні її з відомими всякому любителеві вітчизняних діянь «Записками стосовно Російської Історії».

На противагу іншим, у цьому питанні імператриця не афішувала свою діяльність.

Отже, вже у 1783-1784 роках, після видання своїх «Записок стосовно Російської Історії», Катерина II загнала російську науку в бажане русло, надавши їй зв’язаного вигляду і промосковського, шовіністичного тлумачення. Без сумніву, імператриця працювала не сама, а з великою групою підручних людей. Тому цілком закономірно постає питання: навіщо 4 грудня 1783 року Катерина II створила «Комісію для складання записок про стародавню історію, переважно Росії». Потреби в «Комісії» вже не було: станом на 4 грудня 1783 року повним ходом друкувалися катерининські «Записки», а в 1784 році багатотомне видання побачило світ у повному обсязі.

Що ж робила «Комісія», яка складалася з кращих умів імперії, майже десять років? Хоча, швидше за все, «Комісія» діяла до самої смерті Катерини II, тобто до кінця 1796 року. Існують непрямі докази цього. Про них ми поговоримо далі.

Звертає на себе увагу той факт, що вже в 1784-1786 роках до відома європейської спільноти було доведено офіційно викладену історію Московії німецькою мовою. Відредаговану Катериною II, людиною європейської освіченості, її не було відкинуто, а сприйнято і тиражовано по різних країнах Європи як офіціоз.

Так на довгі роки було знищено пам’ять про українців-русичів, справжніх спадкоємців київської державності ІХ-ХІІІ століть. Звичайне московське шахрайство, яке привласнило собі минуле Великого Київського князівства, завдало страшного удару по українському слов’янському етносу. Применшувати роль цього злодійського катерининського удару по українцях-русичах ніколи не варто. Цей шахрайський удар був жорстокіший, ніж програш битви під Полтавою. Не забуваймо про це.

І останнє, на що звернув нашу увагу професор Н. О. Попов, – засекреченість матеріалу про катерининську «Комісію» навіть станом на 1884 рік, коли він друкував свою працю у «Виданні Імператорського Товариства історії і Старожитностей Російських при Московському Університеті».

Мені довго довелося шукати прізвища людей, які працювали в катерининській «Комісії», доки я не зрозумів схему процесу фальшування. Зосередивши у своїх руках практично всі стародавні першоджерела (книги, зводи законів, літописи, хронографи, синопсиси, картини тощо), Катерина II усвідомила необхідність систематизації дорогоцінного матеріалу та одночасного його сортування і тлумачення. Цей процес збігся з періодом осмислення історичного шляху Московської держави, її минулого і майбутнього.

І хоч імператриця з цього приводу мала власну думку, без копіткої аналітичної праці вчених мужів вона, звичайно, обійтися не могла. Тому було створено систему фальшування: окремі, наближені до Катерини II люди переглядали й сортували історичні першоджерела, далі матеріал вивчали й аналізували, з нього за визначеною схемою робили виписки. На наступному етапі відбувалося редагування і зведення матеріалу в єдине ціле.

І, врешті, друк та видання матеріалу для загального вжитку.

До речі, саме про таку схему роботи свідчить Указ Катерини II від 4 грудня 1783 року.

Цілком зрозуміло, що мене насамперед цікавили люди робочого процесу фальшування. Вперше на згадку про них натрапив в особистих листах М. О. Максимовича. Як бачите, саме особисті свідчення професора стали рушійною силою моїх пошуків. Послухаймо: «Вчений Чеботарьов, як відомо, за. велінням Катерини Великої, робив виписки зі всіх стародавніх Руських літописів... Цією справою він займався разом з товаришем своїм Барсовим» [1, с. 73].

Далі в цій же праці професор ніби уточнив діяльність імператриці: «Велика Катерина, створюючи один із найблискучіших віків нашої історії-життя, відкрила новий світ і для Російської історії-науки, брала участь у її ході не тільки царствену, але й учену – як «збирач» «Записок стосовно Російської історії», котрі спочатку були надруковані в «Собеседнике», 1783-84 pp. » [1, с. 115].

Професор, як бачимо, дуже високо оцінив діяльність Катерини II зі «збирання» «Записок стосовно Російської історії», прирівнявши її до державних звершень. Оцініть гідно це порівняння. Такі люди, як професор М. О. Максимович, пустопорожніх заяв не робили.

А далі пропоную читачам більш прискіпливо придивитися до людей, які багато років працювали під безпосередньою опікою імператриці.

Отже: «Чеботарьов Харитон Андрійович, ординарний професор історії, етики і красномовства, перший ректор Московського університету, статський радник, народився у Вологді, 1746 року від бідних батьків (батько його був сержантом). У 1755 році Чеботарьов вступив до гімназії при Московському Університеті, з якої в 1761 році перейшов у студенти Університету. В 1764 році Чеботарьов закінчив курс в Університеті... У 1776 році він став екстраординарним професором кафедри Російської словесності... Після смерті професора Рейхеля Чеботарьов читав загальну європейську і вчену історію, а також російське красномовство. В 1778 році його підвищено до ординарного професора, призначено бібліотекарем і цензором при театрі...

У 1782 році він одержав чин колезького асесора, а в 1786 році – надворного радника і займався в цей час, за Височайшим повелінням, разом із Барсовим виписками зі всіх руських літописів, які були в синодальній та патріаршій бібліотеках, а також у Московському Державному Архіві» [10, с. 76].

Так характеризує професора Х. А. Чеботарьова «Російський Біографічний словник» 1905 року видання.

Характерно, що «Велика Радянська Енциклопедія» (третє видання) першому ректорові Московського університету не відвела жодного рядочка, навіть не згадала. Задумаймось, чому? Адже Х. А. Чеботарьов простого, як кажуть, «пролетарського походження», залишив багато праць, у тому числі свій власний варіант «Російської Історії». Проте ані царська, ані більшовицька російська влада не дозволили друкувати чеботарьовський варіант «Російської Історії». І в цьому немає нічого дивного. Адже людина, яка знала багато катерининських таємниць, не мала права на їх розголошення. Це аксіома московської державності. Вона не мінялася ні за царя-християнина, ні за більшовиків-нехристів.

Тому-то й помер Х. А. Чеботарьов, відкинений владою, вигнаний з Московського університету, у бідності, бо мав сміливість озвучити власну думку про походження Московії.

Про це говорили у своїх промовах, «виголошених на Урочистому Зібранні Імператорського Московського Університету Професори... (і) про ненадруковану Російську Історію, написану Чеботарьовим... » [1, с. 73].

До речі, це професорське покаяння відбувалося в Московському університеті 1819 року, вже після смерті професора, що настала 1815 року.

Влада ж так і не зійшла до покаяння, бо ніколи не прощала вільнодумства. Навіть більшовицька російська влада не пробачила Х. А. Чеботарьову найлегшого замаху на катерининські фальсифікації. Такий парадокс стався з російським професором: дивний, проте закономірний.

Другою людиною, яка працювала, швидше за все, паралельно з Х. А. Чеботарьовим, був професор того ж університету Антон Олексійович Барсов. Ось що сказано про нього в «Російському Біографічному словнику», том II, видання 1900 року: «Барсов Антон Олексійович, професор красномовства в Московському університеті.., народився в 1730 р. у Москві, помер 21 грудня 1791 р. ... Доля Барсова пов’язана з історією Московського університету, урочисте відкриття якого 26 квітня 1755 р. Барсов привітав промовою «Про користь відкриття Московського університету... » В 1761 р. Барсов був призначений ординарним професором красномовства і займав цю кафедру протягом 30 років, до самої своєї смерті... У 1783 р. Барсова обрано у члени Російської академії як одного з найвизначніших представників російської літератури та науки» [11, с. 514-515].

Однак найцінніший для дослідження матеріал я виділив із загального тексту в окрему цитату, щоб вона заблищала самостійною гранню. Послухаймо: «Для занять Катерини II російською історією він, за дорученням Шувалова (разом із Чеботарьовим), постачав матеріали, складені частково з дослівних виписок із літописів, а частково – з переказу їх» [11, с. 515].

Звертаю увагу читачів: видання «Російського Біографічного словника» відбувалося під контролем Академії наук та Імператорського Російського Історичного Товариства, тобто під жорсткою цензурою царської влади. І навіть ця цензура вимушена була пропускати в друк, по суті, страшні свідчення. Чого тільки варта згадка про звичайний «переказ літописів» як історичні катерининські джерела.

Ми відкриваємо і виносимо на загальний огляд лише маленькі шматочки великого полотна під назвою «фальшування російської історії».

Отже, встановлені двоє осіб зі знаменитої катерининської «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії». Ними були професори Московського університету Харитон Андрійович Чеботарьов та Антон Олексійович Барсов. Саме вони «під проводом і наглядом графа А. П. Шувалова» здійснювали, за заданою Катериною II схемою, виписки з найдавніших українських літописів. Використовувалися писемні джерела інших країн і народів: європейські, візантійські, скандинавські, арабські, перські і т. ін. Катерина II стягала до столиці імперії писемні джерела зі всього світу. Адже в ростово-суздальській землі до XIV століття не існувало писемних джерел місцевого походження, крім золотоординських (переважно це ханські грамоти, розпорядження, ярлики). Ця думка панувала серед російської професури XVIII-XIX ст. Як зауважував Н. О. Попов, «до Петра російська література була переважно церковною» [12, с. 26].

Принагідно хочу відзначити ще одну цікаву деталь. Професор Барсов помер 21 грудня 1791 року, залишивши після багатолітньої праці на імператрицю свої історичні нотатки. Ми розуміємо: працюючи багато років з історичними першоджерелами, високоосвічена людина не могла залишатися байдужою до такого матеріалу. Цікаво, що Катерина II після особистого перегляду матеріалу дала свою згоду на публікацію рукопису Антона Олексійовича Барсова в приватному журналі. Працю професора під назвою «Звід буття Російського» надруковано Миколою Михайловичем Карамзіним 1792 року в частині VII «Московського Журналу» [9, с. 77].

Цілком зрозуміло, що особа Барсова або ж Чеботарьова в дозволі на публікацію не відігравала головної ролі. Вирішальне значення мав сам текст і його трактування автором.

Отже, маємо наочний приклад жорсткої катерининської (і взагалі – царської) цензури, коли цілком надійним і відданим царизмові вченим заборонялося письмово викладати свої думки. Як і було зроблено з професором Х. А. Чеботарьовим.

Мені дуже довго довелося шукати третього учасника так званого «мозкового центру» катерининської «Комісії». Саме ця, третя людина мала прямий вихід на імператрицю і виконувала процес об’єднання київських і московських джерел у «загальноросійські літописні зводи». Як бачимо, ця людина була не простим виконавцем, а особою, наближеною до Катерини II і наділеною величезними повноваженнями.

А те, що така особа існувала, не викликає сумніву. В катерининському «Указі від 4 грудня 1783 року» виразно зафіксовано: «Серед членів цього зібрання повинно бути троє або четверо людей, не обтяжених іншими посадами або достатньо вільних, щоби працювати над тією справою, яка їм доручається» [13, с. 564].

Я став шукати серед довірених осіб Катерини II цю третю «необтяжену людину». І, звичайно, знайшов. Бо шила в мішку не сховаєш. Ним був знаменитий Олексій

Іванович Мусін-Пушкін – церемоніймейстер імператриці, а пізніше – обер-прокурор Синоду.

Саме Синод після скасування Петром І в Московії патріаршества керував усіма церковними справами, аж до царської цензури і церковних тюрем (були й такі тюрми! ). При цьому обер-прокурор у самому Синоді за часів Катерини II мав необмежену владу.

Як бачимо, під особистий контроль Мусіна-Пушкіна були поставлені всі церковні архіви і церковна цензура. Нас цікавить насамперед саме цей аспект діяльності обер-прокурора. Адже московська історіографія завжди подавала діяльність цієї людини не як виконавця волі імператриці, а як такого собі аматора-філантропа, любителя-збирача старовини, що докорінно суперечить дійсним фактам. Насправді ж Мусін-Пушкін був людиною, яка виконувала чітке державне завдання. Далі ми простежимо його діяльність.

Відразу ж після представлення Мусіна-Пушкіна в Синоді Катерина II видала «Указ від 11 серпня про зібрання (вилучення. – В. Б. ) з монастирських архівів та бібліотек усіх старовинних літописів та інших до історії дотичних творів» [9, с. 20].

Однак права й обов’язки Мусіна-Пушкіна посадою обер-прокурора Синоду в указі не обмежені. Вони значно розширені і дещо уточнені. Послухаймо: «Катерина II... доручила йому (Мусіну-Пушкіну. – В. Б. ) робити виписки з них (раритетів. – В. Б. ), а також з інших стародавніх писемних пам’яток про все, що стосується Російської історії, дозволивши водночас шукати і вимагати (вилучати. – В. Б. ) всюди, що вважатиме для того потрібним» [9, с. 20].

Саме Мусін-Пушкін був «третьою вільною людиною» катерининської «Комісії», яка в 1791 році отримала практично необмежені права у сфері своєї діяльності. Сторонню, неперевірену людину Катерина II ніколи не наділила б такими повноваженнями, до того ж на восьмому році роботи таємної «Комісії».

Не будемо наводити сотні прикладів «діяльності» «Комісії» й особисто обер-прокурора Синоду Мусіна-Пушкіна із «зачистки» історичних першоджерел. Вони грандіозні, і для їх вивчення знадобиться багато часу і багато світлих умів. Ця робота попереду. Проте зазначити напрям діяльності московських фальсифікаторів історії та їхню практику – необхідно.

Отже, почнемо з Мусіна-Пушкіна. Простежимо його діяльність із «зачистки» історичних джерел в одній тільки Ростовській єпархії протягом 1791-1792 років. Як пам’ятають читачі, згідно зі щоденниками статс-секретаря імператриці Катерини II О. В. Храповицького, «Комісія» до кінця 1791 року закінчила роботу зі «створення», якщо хочете – «купівлі», «знаходження» багатьох «загальноросійських літописних зводів». І, зрозуміло, якщо навіть серед членів «Комісії» були люди з іншою точкою зору на історію Московії, хай навіть не ворожою, проте – іншою, то слід було вилучити всі історичні джерела, які служили базою для подібних думок, аби позбавити противників московського шовіністичного офіціозу точок опори. Ось чому з’явився на світ «Указ Катерини II від 11 серпня 1791 року»; ось навіщо обер-прокуророві О. І. Мусіну-Пушкіну було надано необмежені «повноваження» з вилучення «до історії дотичних творів».

Приступивши до обов’язків обер-прокурора, Мусін-Пушкін негайно видав наказ Синоду про повсюдний перепис літератури, яка була наявна в усіх церковних установах, насамперед у монастирях, де церковники часто-густо самі писали подібні твори.

До листопада 1791 року в Ростовській єпархії (про неї ми й поведемо мову) був закінчений перепис церковної літератури. Всі списки перепису були доправлені в Ростовський Архиєрейський Дім, а реєстр – у Синод. Послухаймо свідчення історика:

«У листопаді 1791 p., згідно з указом про збирання історичних свідчень про Росію, літописні книги в РАД (Ростовському Архиєрейському Домі) були переглянуті й описані. Був укладений Реєстр на шість рукописних книг... Після цього ними зацікавився обер-прокурор Синоду О. І. Мусін-Пушкін... Наприкінці 1791 чи на початку 1792 р. найцінніші твори були вилучені зі збірників (Мусіним-Пушкіним. – В. Б. ), а через деякий час О. І. Мусін-Пушкін одержав у своє розпорядження і збірники» [5, с. 140].

Зверніть увагу, як діяв Мусін-Пушкін: вилучив зі збірників певний матеріал, не залишивши жодних слідів. Цілком зрозуміло, що до подібної манери дій, коли на вилучення архівних матеріалів не складається акт чи опис, вдаються або злодії, або люди, котрі приховують сліди своєї діяльності.

Тут доречно нагадати, що вилучення будь-якого писемного матеріалу з установи можна зробити шляхом звичайного розпорядження вищого органу влади. Однак такий метод дій було відкинуто імператрицею з самого початку, бо він залишав сліди. Ось чому московські фальсифікатори згодом подавали дії Мусіна-Пушкіна як любителя-фанатика «російської старовини і раритетів». Мовляв, діяв самостійно, скуповуючи рідкісні писемні джерела зі звичайної людської цікавості.

Проте в нашому випадку сліди Мусіна-Пушкіна як державного службовця збереглися. У реєстрі Ростовського Архиєрейського Дому, який був укладений 29 листопада 1791 року, хронографи № 2, № 3, № 4 мали, відповідно, 492, 590, 432 сторінки. Копія Ростовського Реєстру 1791 року збереглася в архівах. У кінці того ж 1791 року зі всіма шістьма джерелами, названими в реєстрі, ознайомився обер-прокурор Синоду Мусін-Пушкін. Після його ознайомлення з хронографами книги зменшилися в обсязі: у № 2 залишилося 480 сторінок, у № 3 – 570 сторінок, в № 4 – 429 сторінок. Про ознайомлення Мусіна-Пушкіна наприкінці 1791 року з книгами збереглися свідчення в архівах. Не викликає сумніву: про свої дії з вилучення частини тексту Мусін-Пушкін доповів Катерині II, і вона, ознайомившись з матеріалом, поставила вимогу вилучити з Ростовської єпархії всі рукописи у повному обсязі. У серпні 1792 року весь матеріал, вже за повним описом (реєстром), був переданий особисто Мусіну-Пушкіну, про що архиепископ Ростовський доповів рапортом Синоду. І ці документи збереглися.

До речі, жодне з цих рукописних джерел більше не повернулося в Ростовський Архиєрейський Дім.

Ми навели наочний приклад із багаторічної практики «Комісії» та особисто Мусіна-Пушкіна. Проте подібних прикладів збереглася величезна кількість. Поговоримо про деякі з них.

Вилучалися джерела, які зберігалися не тільки в церковних установах, а й у приватних осіб, котрі якимсь способом роздобули їх. Так, після смерті Івана Болтіна, що настала 7 жовтня 1792 року, всі його особисті архівні матеріали були вилучені у спадкоємців, щоправда, за гроші, і передані в руки обер-прокурора Синоду МусінаПушкіна. Послухаймо свідчення:

«Після смерті генерал-майора Болтіна вся бібліотека його куплена була, за Височайшим повелінням, у спадкоємців і передана Мусіну-Пушкіну» [9, с. 21].

Щось подібне було не поодиноким вчинком імператриці, а повсюдною практикою цілеспрямованої політики.

Ще раніше, після смерті професора А. О. Барсова, яка настала 21 грудня 1791 року, всі його книги і папери були вилучені та передані обер-прокуророві Мусіну-Пушкіну.

Одночасно відбувалося вилучення «писемних пам’яток про все, що стосується Російської історії», з особистого користування священиків. Послухаймо:

«Іов катеринославський передав графу... «Литовський статут» у Віденському виданні 1586 року.

Аполлос архангельський (передав) йому свою бібліотеку...

Таким же шляхом перейшли у власність гр. О. І. Мусіна-Пушкіна всі книги та папери професора А. О. Барсова» [9, с. 21].

До речі, хочу звернути увагу читачів на той факт, що вилучення історичних джерел відбувалося не тільки після видання «Указу від 11 серпня 1791 року», а й раніше. І навіть не після смерті людини, а ще за життя, якщо Катерина II побоювалася розголошення матеріалу або непередбачуваних дій людини. Так вона вчинила зі знаменитим професором Г. Ф. Міллером, коли запідозрила того в самостійності, оскільки Міллер наважився мати власну думку. Послухаймо:

«Високоблагородний і Високоповажний пане, Дійсний Статський Раднику і Кавалере!

Щойно Її Імператорська Величність зволила мені наказати, щоб я на сьогоднішній же пошті до Вашого Превосходительства писав, щоби Вам нижчеописані книги у Вашій бібліотеці рукописів наявні... до Височайшої Її Імператорської Величності ужитку якнайшвидше до мене прислали, а саме:

1. Новгородський літопис, російський.

2. Виписка з одного Новгородського літопису.

3. Старовинних Російських літописців 2-га частина, що складається з приміток п. Татіщева німецькою мовою.

4. Літопис з часів Великого князя Василія Дмитровича до часів царя Івана Васильовича в 4-х частинах, російський.

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒