Володимир БІЛІНСЬКИЙ 7 страница

Але вернімося в степи Молдавії.

Відсвяткувавши 27 червня 1711 року зі своїми гвардійськими полками дворічний ювілей Полтавської перемоги і випивши улюбленого мадярського вина, Петро І того ж дня відправив свою кінноту, близько 7 тисяч шабель, під командуванням генерала Рене на здобуття дунайського міста Бреїли, де турецька армія, що рухалася московитам назустріч, зосередила всі свої припаси. Генералу Рене належало їх захопити або, в крайньому разі, спалити.

«... А через три дні піхота (московська. – В. Б. ) переправилася через Прут і вирушила на південь, вниз західним берегом, трьома колонами. Першу вів генерал Янус, другу – цар, третю – Рєпнін» [80, с. 412].

8 липня 1711 року авангардні частини генерала Януса зустріли турецькі війська і під їхнім вогнем, зазнаючи втрат, відступили до царської колони.

Хочу нагадати читачам, що під час цього воєнного походу велися військові журнали, де реєструвалися накази, події, аналіз та оцінка стану військ, своїх і ворожих, ведення розвідки та бойових операцій тощо. Цілком зрозуміло, що журнал вели офіцери штабу генералфельдмаршала Б. П. Шереметєва. За наявними даними, багато генералів одночасно вели власні щоденники. Характерно, що після принизливого розгрому царської армії 8-12 липня 1711 року і після відходу, тобто капітуляції, за річку Дністер 1 серпня 1711 року Петро І особисто відредагував і власноруч переписав усе, що вважав за потрібне. Документи, які неможливо було виправити і які принижували та ганьбили особисто Петра І і його державу, були просто вилучені і знищені. Навіть матеріали «Листів і паперів імператора Петра Великого» за 1711 рік свідчать про це. У них чітко засвідчено про редагування Петром І усього матеріалу, про його власноручні записи, а вилучений і знищений матеріал позначено так: «Указ не знайдено», «Документ не знайдено», «Лист П. П. Шафірова до Царя не знайдено» і т. ін.

Після викладу теми ми зрозуміємо, чому їх «не знайдено», тобто знищено.

Отже, що ж відбувалося далі з Петром І та його армією?

«Термінові накази царя Рєпніну швидше підвести третю колону на підмогу двом першим залишалися марними. Солдати Рєпніна були затиснуті татарською кіннотою в Станілештах і не могли рушити вперед... Цар, стривожений відсутністю корпусу Рєпніна (прийняв рішення. – В. Б. )... відступати у бік Станілешт, до дивізій Рєпніна. Відступ почався вночі і тривав увесь наступний ранок. Це був жахливий перехід. Турки йшли по п’ятах і невпинно атакували російський ар’єргард. Татарські загони галопом проносилися взад-вперед поміж возами обозу, і майже весь він із залишками загинув. Виснажена (московська. – В. Б. ) піхота страждала від спраги... Турецька піхота... повністю (оточила) російський табір. Подійшла турецька артилерія – гармати розгорнули широким півколом так, що до ночі на російський табір дивилися дулами триста гармат. Тисячі татарських вершників... стерегли протилежний берег. Втікати було нікуди...

Солдати так змучились від голоду та спеки, що частина з них вже не могла битися. Навіть воду з річки було непросто дістати: послані по неї солдати потрапляли під густий вогонь...

Посеред табору вирили неглибоку яму, де сховали Катерину (дружину Петра І. – В. Б. ) з жінками її супроводу. Ця схованка, оточена возами і загороджена від сонця накриттям, була жалюгідним захистом від турецьких ядер...

Вранці напевно почнеться наступ, і тоді – кінець. Його, російського (московского. – В. Б. ) царя, полтавського переможця, розіб’ють і, напевне, у клітці протягнуть вулицями Константинополя... в якусь мить цар спитав Некулче (молдаванина. – В. Б. . )... чи не може він провести їх з Катериною до мадярського кордону. Той відмовився... вся Молдавія вже кишить татарською кіннотою... висловлювалася думка, що цар просто злякався» [80, с. 414-416].

Знаєте, що зробив Петро І?

Послухаймо Федора Івановича Соймонова, сучасника царя: «... в генеральну баталію Царська Величність вступати не звелів... Повелів... поставити серед шанців білий прапор... » [81, с. 572].

Білий прапор означав капітуляцію.

Однак ані в Петрових щоденниках, ані в подальшому викладі російської історії ви подібного зізнання не знайдете. У Московії робити такі зізнання не прийнято й досі. Тепер читачі розуміють, чому щоденникові записи Прутського походу 1711 року були переписані Петром І власноруч або ним же особисто знищені. Потрібно було прикрасити й облагородити «полтавського переможця». Адже на цьому принизливому тлі Прутської капітуляції і сама «полтавська армія», і «полтавський переможець» сприймалися зовсім в іншому світлі. Розгром є розгром!

Це не єдина причина фальсифікації Прутського походу. Існує ще один аспект цієї принизливої для московитів трагедії. Зрозуміло, що капітуляцію московської армії повинні були підписати головнокомандувачі армій: турецької – візир Баталджі-паша і московської – Петро І.

До речі, для безпеки підписання Акта капітуляції у ніч на 12 липня між оточеним табором московитів і шатром візира було вишикувано суцільний коридор з турецької гвардії. Тобто, хоча переговори зі ставкою візира вів віцеканцлер Петро Петрович Шафіров, але підписувати договір у шатрі візира повинен був особисто Петро І. Безсумнівно, саме так воно й було. Не для Шафірова був вишикуваний коридор з турецької гвардії.

Російська історіографія подає факт підписання прутської капітуляції як договір про укладення миру. Проте мирний договір між Московією та Османською імперією був укладений в Адріанополі тільки 1713 року.

Зверніть увагу: і в договорах, і в самому Прутському поході 1711 року Московію ще величали Московією, а її народ – московитами. Турки і після крадіжки московитами назви «Російська імперія» в 1721 році ще майже 20 років не визнавали за Московією цього імені. Як і більшість країн Європи. Але це – інша тема для розмови.

Московська історіографія подає підписання Акта у капітуляції армії Петра І як звичайний мирний договір. Мовляв, ми підкинули туркам колосального хабаря, і вони, злакомившись на нього, підписали звичайний мирний договір між воюючими сторонами. Що, зрозуміло, звичайна московська брехня! Оскільки після підписання договору другий договір з того ж питання підписувати не потрібно. Цікаво й те, що в матеріалах Петра І є так званий «чорновий варіант договору», який видають за оригінал. Послухаймо:

«№ 4577. Текст, який містив поправки Петра І, надрукований в ПЗЗ як оригінал Прутського мирного договору... » [78, с. 584].

Як вам це?

Щось не сподобалося Петру І в підписаному документі, якщо він його власноруч сфальшував.

Як усі ці маніпуляції схожі на дії його попередника Івана Грозного і йому подібних!

Поки що ми не зачіпаємо текст самого документа. Поговоримо про це пізніше.

Цікавим є ще один аспект підписання Акта капітуляції армії Петра І. У Прутській воєнній кампанії брали участь (виключно за даними Московії): з московського боку – 54-тисячна армія, з турецького – 120-тисячна армія і кримсько-татарська кіннота в кількості 70 тисяч шабель. Цілком природно, що російські джерела дещо применшили свої військові сили і значно перебільшили військові сили супротивника. Але не це головне. Головне ось у чому: якщо турецькі полководці справді отримали колосальний хабар – викуп за царя і його оточення, то точно відомо, що кримський хан жодного викупу від Петра І не отримував. І саме кримський хан Давлет-Гірей виступав, щоб «його, російського царя, полтавського переможця,... в клітці протягнули вулицями Константинополя».

Це засвідчив у своїх записках цареві віце-канцлер П. П. Шафіров. Послухаймо: «... везир велів бути в нього. І коли ми до нього прийшли, сиділи з ним хан кримський і чоловік з десять кубе-везирів і пашів, у тому числі й яничарський ага... І хан, вставши, пішов геть сердитий і сказав, що він, мовляв, їм і перед тим говорив, що від нас (московитів. – В. Б. ) обдурені будуть» [79, с. 395].

Як бачимо, кримський хан був невдоволений підписаним документом, але не знищив рештки царської армії при відступі, хоча, звичайно, міг це зробити. І це не мої довільні вигадки. З 54-тисячної армії Петро І, у кращому разі, вивів за Дністер 1 серпня 1711 року 10 тисяч, зовсім деморалізованих. Бо армію московитів знищили не стільки турки і татари, скільки звичайний голод. Цей стан голоду переслідував московську армію з першого дня її переправи через Дністер (корпус Б. П. Шереметева переправився 1 червня). Повні два місяці.

Послухаймо російські джерела:

«Петро нетерпляче наказав своєму посланцеві (П. П. Шафірову. – В. Б. ) погоджуватися на будь-які умови, «крім рабства», але наполягати на негайній угоді. Російські війська помирали з голоду... » [80, с. 420].

А ось свідчення з «Листів і паперів... Петра Великого» про відступ залишків армії, починаючи з 13 липня до

1 серпня 1711 року: «... у зворотному поході росіяни щоденно втрачали... 500 або 600 людей» [78, с. 576].

Таких свідчень можна навести багато. Отже, відступаюча армія, як і її полководці, були зовсім деморалізовані. Це вже згодом Петро І надав словесного блиску своїй поразці, переписавши журнали походу і запустивши в опис звичайні московські «доважки брехні».

Чому ж тоді кримський хан Давлет-Гірей, маючи змогу, не знищив московську армію і царя Московії? Сподіваюся, читачі відчувають весь парадокс ситуації.

Петро І, запускаючи свої «доважки брехні» в щоденники Прутського походу, пояснив майже все, що належало пояснити, а цьому питанню не приділив жодної уваги. Але це тільки на перший погляд. Кримському питанню московський цар приділив особливу увагу. І замовчування цієї теми в «Листах і паперах... » є прямим доказом цього. Бо для того, щоб кримський хан випустив зі своїх рук московського царя, свого данника, влади візира Баталджі-паші було недостатньо. Хан на своїй території був незалежним володарем. І він мав достатньо сил і можливостей, щоб полонити або навіть знищити свого одвічного ворога після відходу турецької армії на південь, а московської – на північ.

Давлет-Гірей, проте, цього не зробив. Напевне, московський цар і щодо цього застосував якісь тактичні кроки, раз кримський хан випустив його зі своїх рук. Адже кожному зрозуміло, що кримські війська (70 тисяч) без особливих зусиль могли знищити голодні, деморалізовані і практично беззбройні (через відсутність боєприпасів) недобитки царських військ. Саме те, що зробив Петро І в цьому напрямі, і належало приховати. Адже сталося неймовірне! Він, як і всі його московські попередники, підписав кримському ханові Давлет-Гірею Шертну (Клятвену) грамоту про підтвердження своєї васальної залежності від роду Чингісидів. Тільки в цьому випадку Давлет-Гірей міг відпустити свого давнього васала живим-здоровим. Є дуже серйозні докази цієї великої таємниці московської історії. Про них ми поговоримо далі.

А зараз підведемо підсумки Прутського походу. Отже, завдяки хабару командувач турецької армії Баталджі-паша і його оточення погодилися прийняти капітуляцію армії Петра І і зберегти в таємниці її умови.

Для підписання мирного договору до турецького султана було відправлено від Московії уповноважену делегацію на чолі з віце-канцлером П. П. Шафіровим.

Недобитки царської армії разом із царем Петром І отримали можливість вернутися додому.

У російській історіографії, щоб підняти престиж дружини Петра І, була запущена ще одна додаткова брехня: мовляв, відкупилися від турків завдяки Катерині І. Саме вона зі своїми придворними дамами нібито зібрала всі свої прикраси та коштовності і віддала туркам як відкупне. Однак і це – звичайна попутна побрехенька московитів. Брехали, де тільки могли. Навіть у жорстоких поразках знаходили лазівки для запуску «доважків брехні». Мовляв, подивіться, які шляхетні наші дами і які варвари турецькі генерали.

Послухаймо свідчення з Петрових «Листів і паперів... »: «Комісарам Бестужеву, Новосильцову, Масальському з грошима бути при артилерії для кращої охорони і наглядати підполковникові Зибіну разом із комісарами. А ті гроші поскладати в малі вози, які зараз є в артилерії, а якщо б возів було замало, то розкласти по конях в торбах і в мішках і мати при двох конях третього про запас...

У Бестужева – 100 000 рублів.

У Новосильцева – 150 000 рублів.

У Масальського – 250 000 рублів.

Разом: 500 000 » [78, с. 320].

Звертаю увагу – це не вся військова казна Прутської армії. Це лише частина казни. Тому відкупилися від турецького полону не жіночими прикрасами, а грошима з державної скарбниці.

І в цьому питанні брехливі інсинуації не мають права на існування.

Хочу вказати на ще одну замовчувану таємницю Прутського походу 1711 року.

Я вже згадував, що військовий щоденник особисто переписав Петро І. Ось як московський цар вихваляв дії своєї артилерії:

«Увечері 9 липня яничари атакували російський табір (три або чотири рази)... Вищеописана піхота турецька, хоча й незлагоджена, але ж дуже жорстоко билася... Відбилися гарматами... стрільбою подвійними пострілами, тобто ядрами і картеччю, в той клин стріляли, де їх дуже багато побили (якщо хоча б у перестріл стріляв, то людей не оминуло б, так густо стояли (турки)... » [78, с. 566].

Цілком зрозуміло, що про дії турецької артилерії Петро І мовчить узагалі. Однак якщо турецька артилерія, а це, зі слів Петра І, «триста гармат», зробила по військах оточених московитів всього-на-всього кілька пострілів, то цілком зрозуміло, що і московитів «дуже багато побили». Практично знищили всіх, бо оточені московити не менш «густо стояли».

Ось чому головнокомандувач турецької армії Баталд-жі-паша після потужного удару своєї артилерії дав команду припинити обстріл оточених. Адже він розумів: після ще трьох-чотирьох пострілів ні з ким буде вести мову про капітуляцію. Та й московити викинули білий прапор. Але про те Петро І вперто мовчить.

І наостанок нагадаю читачам: якщо турки і кримські татари проявили певне благородство стосовно переможеного і приниженого московського царя, то не такий був московит Петро І. Він ніколи шляхетністю не відзначався. Це був звичайний варвар. М’ясник. Послухайте його повеління своїм генералам, які покидали, згідно з домовленістю про капітуляцію, територію України:

«Білу Церкву розорити... Немирів (спалити), а з Полонного гарнізон вивести... І котрі міста і місцевості написані у вічному мирі з поляками («Вічний мир» між Московією та Польщею від 1686 року. – В. Б. ), щоб були порожніми, ті спалити і розорити... » [79, с. 56].

З волі московського царя вся Правобережна Україна мала бути випаленою і розореною. Ні в чому не винний український люд підлягав або знищенню, або висилці в московську глушину, зобов’язаний, як майбутнє «гарматне м’ясо», «не тільки воювати, а й останню краплю крові проливати». І, як розуміють читачі, не за інтереси українського народу, а за інтереси Московського улуса Золотої Орди.

Ось такий він – «старший братан» – великорос ще з часів 1711 року. Не забуваймо про це!

І щоб закінчити розмову про Прутський похід Петра І, хочу сказати кілька слів про умови московської капітуляції. Звичайно, оригіналу того документа московська влада нікому не показує. Заховала свою ганьбу в глибокі тайники. Навіть у «Листах і паперах... Петра Великого» є два варіанти тієї капітуляції. Мовляв, один варіант запропонували турки, а другий – Петро І. Він навіть написаний рукою московського царя. Саме про ці спритні хитрощі і йтиметься далі.

Сподіваюся, всі розуміють, що вести мову про московський варіант капітуляції – несерйозно. Я вже говорив, що цар Петро І «готовий був на будь-які умови, крім рабства». Тому, звичайно ж, диктувати умови капітуляції не міг. Адже життя самого московського царя та недобитків його «полтавської армії» повністю залежало від 3-4 пострілів турецької артилерії.

Так-от, згідно з турецькими умовами, капітулюючи, Петро 1 зобов’язався на таке (наводжу тільки деякі умови):

1. «У польські справи його царська величність втручатися (припиняє. – В. Б. )... і козаків та запорожців... турбувати і в їхні (землі. – В. Б. ) вступати не зволить і від країни їхньої руку віднімає.

2. ... Віддати Азов... з належними до нього землями, а Таганрог, Кам’яний Затон і в гирлі Самари Нова фортеця зовсім розорені, і гармати, що в Кам’яному Затоні розташовані, зі всією амуніцією моєю превисокій Порті були би віддані» [78, с. 584-586].

Не будемо нагадувати про інші принизливі зобов’язання Петра І. Адже ми ніколи, поки не буде зруйнована Московська імперія, не побачимо ні тексту договору про капітуляцію московської армії в 1711 році, ні останньої Клятвеної (Шертної) грамоти, підписаної московським князем Петром І кримському ханові Давлет-Гірею. Саме князем, бо кримські хани ніколи не визнавали за московитами титул царя.

***

А далі поведемо мову про загадкові події, які розгорталися в наступні роки після Прутського походу навколо Криму, а особливо – його архівів.

Отже, з абсолютно невідомої причини в 1736 році армія московитів чисельністю 70 тисяч солдатів (разом із корпусом українських козаків) під командуванням генерал-фельдмаршала Мініха вирушила з району теперішнього містечка Царичанка Дніпропетровської області і до 17 травня 1736 року підійшла до Перекопу. Не будемо описувати умови переходу армії Мініха до Перекопу. Вони важкі, навіть жахливі. Татарська кіннота постійно висіла на флангах армії, тому військам довелося рухатися «похідним квадратом», під прикриттям возів. Становище рятували полки українських козаків, які вискакували з-за возів і на деякий час відганяли татар.

Від Царичанки до Перекопу армія Мініха рухалася з 1-го до 17 травня, долаючи за добу 23-25 кілометрів шляху.

Не дивуйтеся, шановні читачі, що я так докладно розповідаю про кримський похід московської армії, який, здавалось би, нічого спільного з Прутським походом Петра І не має. Як побачите далі, все, про що я вестиму мову, є наслідком саме Петрового походу. Ланками єдиного ланцюга подій.

Війська Мініха взяли Перекоп 20 травня 1736 року, після чого армія генерал-фельдмаршала рушила далі в Крим. Цікаво відзначити, що Мініх був розумним і грамотним – як людиною, так і полководцем. Він із самого початку бачив явне безглуздя походу. Однак, незважаючи на жертви, продовжував рух до столиці Кримського ханства. Навіть попри заперечення окремих генералів. Ніхто не знав основної мети походу! Російська історіографія ніколи не говорила про мету і завдання Кримського походу 1736 року. Як і походу 1737 року.

І ми б ніколи не довідалися про головну мету воєнного походу 1736 року московської армії в Крим – настільки серйозно було засекречене завдання. Але, як завжди трапляється в подібних випадках, залишився слід. Дуже тоненька ниточка дала можливість вийти на приховану московитами таємницю.

Після взяття Перекопу генерал-фельдмаршал Мініх відправив до Санкт-Петербурга, до імператриці Анни Іоанівни гінця з донесенням (таємним пакетом). Цілком зрозуміло, що ці двоє – Анна Іоанівна та Бурхард Христоф Мініх – знали про головну мету воєнного походу. Можливо, про неї знали в імперії у ті часи ще кілька осіб. Десь так троє-п’ятеро. Не більше! Проте чорнову роботу виконували, хоча й віддані, але необізнані канцеляристи. І ось на чорновому «Договорі» Прутського походу Петра І, серед особистих «Листів і паперів імператора Петра Великого» з’являється дуже недоречний запис: «З цього відіслана копія в таємну експедицію червня 17 дня 1736 року». Зверніть увагу, саме з Петрової фальшивки роблять копію і відправляють її 17 червня 1736 року «в таємну експедицію». А оскільки 17 червня 1736 року «таємна експедиція», пов’язана зі справами Петра І, відбувалася тільки в Криму, то цілком очевидно, куди було відправлено фальшивку московського царя.

Цілком резонно може виникнути запитання: навіщо сфальсифікований документ відправили в Крим у червні 1736 року?

Сподіваюся, ні в кого не виникне сумніву, що відповідь може бути лише одна: підмінити оригінал документа, який лежав в архівах кримських ханів. І це не здогад. Подальші події та діяння московських правителів повністю це підтверджують.

У середині червня армія Мініха підійшла до міста Гйозлова (Євпаторії) і взяла його штурмом. Після цього армія московитів рушила до Бахчисарая. Тільки 2830 липня війська Мініха заволоділи Бахчисараєм. Цікаво, що війська кримського хана не зосереджувалися у великих містах, а постійно завдавали ударів по московській армії, перебуваючи поза населеними пунктами. Проте армія Мініха не переслідувала військ кримського хана. У неї було інше завдання: взяти Бахчисарай, певернути всі ханські бібліотеки та архіви, за потреби – спалити їх. Що вони й зробили. До речі, у столиці Кримського ханства Бахчисараї московити спалили навіть не весь ханський палац, а саме бібліотеку і сховище архівів.

Ще перед штурмом Бахчисарая, коли армія Мініха перебувала в Гйозлові (Євпаторії), із Санкт-Петербурга прибув гінець, який прорвався до фельдмаршала зі спеціальним військовим загоном генерала Леслі. До речі, це був єдиний (інших не посилали) загін, який пробився в Крим до армії московитів. Як бачимо, тут ідеться не про налагоджену допомогу діючій армії, а про поодинокий випадок. Тобто про спеціально посланий невеликий військовий загін на 200-300 шабель. Якщо б армія мала не обмежене бойове завдання, а завдання завоювати Крим, то зрозуміло, що в операції була б задіяна і друга армія генерал-фельдмаршала JIacci, яка перебувала на той час в районі Азова. Врешті-решт, у Перекопі стояла б звичайна військова дивізія, котра забезпечувала б постачання армії Мініха. Однак нічого подібного не відбувалося. Отже, перед армією Мініха не стояло завдання завоювати Крим або, принаймні, завдання знищити армію кримського хана. Це очевидно.

Ми не знаємо, які кримські архівні матеріали в 1736 році було спалено, а які – вивезено до московських сховків. Єдине, що точно відомо, – не всі вони були знайдені і не всі вивезені в Московію. Швидше за все, найцінніші документи Кримського ханства, зокрема ярлики Золотої Орди, Шертні (Клятвені) грамоти кримських васалів, договори різного змісту та інші цінні державні акти збереглися в особливо таємних сховах. Як побачимо, чимало з них уціліло.

Немає сумніву, що копію Петрової фальшивки було використано за призначенням: підкладено або до певних кримських документів, що зберігалися відкрито, або до вивезених у Москву архівів.

Генерал-фельдмаршал Мініх виконав своє головне завдання – захопити ханські архіви, тому вже у перших числах серпня 1736 року пішов із Бахчисарая, а 16 серпня покинув Перекоп і з рештками пошарпаної армії вирушив у Гетьманську Україну.

«Таким чином закінчилася ця кампанія, під час якої загинуло більше половини нашої армії, без жодної істотної користі для Росії (Московії. – В. Б. )... Імператриця нагородила Фельдмаршала багатими маєтками в Україні та Ліфляндії » [82, том 1, с. 177-185].

Кожна розсудлива людина помітить безглуздя походу московської армії в Крим 1736 року. І, звичайно, за такий воєнний похід, коли втрачено більш ніж половину армії, а мети не досягнуто, полководців не нагороджують. Ось чому наближена до влади еліта московитів вимагала від імператриці Анни Іоанівни покарати Мініха за невдалий, бездарний похід. Однак імператриця була іншої думки про воєнний похід Мініха до Криму. Вона не могла відкрито говорити про таємний передсмертний заповіт Петра І: вилучити або знищити ті кримські документи, які принижують Московію та її правителів. Серед них – Акт про капітуляцію армії Петра І в 1711 році.

Мабуть, частина кримських архівних документів все ж потрапила до рук Мініха, і їх переправили в столицю. Швидше за все, ганебний для Петра І Акт про капітуляцію його армії в Прутському поході було доставлено Анні Іоанівні. Саме тому головне завдання операції 1736 року (у розумінні імператриці) вважали виконаним. Бо всі інші цілі військового походу Мініха були другорядними і служили прикриттям для головної.

Імператриця отримала у свої руки не всі документи, що її цікавили. Ось чому в 1737 році відбувся повторний похід до Криму армії генерал-фельдмаршала Лacci. Між іншим, він більше не навідувався ні в Євпаторію, ні в столицю ханства – Бахчисарай. Його цікавили інші старовинні міста кримських татар, зокрема Карасу-базар. Отже, щось шукали! До речі, у воєнному поході Лассі

1736 року проти його ідеї йти в глиб Криму, на Карасубазар, виступили практично всі генерали, включно з його заступником – принцом Гессен-Гамбурзьким Антоном-Ульріхом, ще одним майбутнім генерал-фельдмаршалом Московії. Проте Лассі був непохитним. Він навіть пригрозив генералам висилкою з армії. Хоча вони пропонували розумне рішення: «спустошити Крим окремими загонами, залишаючи головні сили біля Перекопу» [82, том 1, с. 237].

Як бачимо, не спустошення Криму і знищення армії хана було головним завданням московитів у походах 1736-1737 років. Звичайно, ніхто, крім головнокомандувача та спеціально призначеної імператрицею для роботи з секретними документами особи, про головну мету воєнного походу не знав. А в такому випадку діяти «окремими загонами» не можна. Слід було власними очима особисто переглянути абсолютно всі кримські стародавні документи і або спалити їх, або вивезти в Московію. Що й чинили посланці московської імператриці під наглядом і прикриттям генерал-фельдмаршалів Мініха і Лассі.

До речі, обидва майбутні генерал-фельдмаршали були запрошені в Московію особисто Петром І і належали до його улюбленців, а Лассі, будучи полковником «Оланецького драгунського полку, брав участь у Прутському поході» і в 1720 році з рук царя отримав грамоту про підвищення до генерал-поручика.

***

На цьому не закінчилася епопея засекречування старовинних кримських документів. Оскільки більшість архівних матеріалів Кримського ханства не було знайдено ні під час воєнних походів 1736-1737 років, ні після московської окупації Криму в 1783 році, російська імперська влада відправляла одну за одною експедиції для ведення пошуків. Не будемо їх перелічувати. Зупинимося на одній знахідці кінця ХІХ століття.

Послухаймо професора Петербурзького університету Василя Володимировича Бартольда (1869-1930). Виписку зроблено з його книги «Праці з історичної географії», виданої в Російській імперії 1902 року:

«Архіви Бахчисарая, виявлені в Сімферополі проф. Смирновим і передані зараз Імператорській Публічній бібліотеці в С. -Петербурзі (124 оправлені зошити – все, що уникнуло знищення в 1736 p. ), напевно, містять багато важливих документів; досі цей матеріал ще не використовувався для історичного дослідження» [83, с. 369].

Так написав професор-сходознавець В. В. Бартольд у книзі, виданій в 1902 році, у статті «Бахчисарай».

У 1965 році Академія наук СРСР перевидала праці історика. На сторінці 369 у виносці зроблено примітку: «Документи досі не досліджені». Тобто до них нікого не допускали і в 1965 році, вже в радянській імперії.

Але як людина допитлива, перебуваючи в 1978 році на навчанні (перепідготовці) в Ленінградському інституті інженерів залізничного транспорту, я відвідав «Імператорську Публічну бібліотеку» (тоді вона називалася «Бібліотека публічна імені М. Є. Салтикова-Щедріна») і поцікавився «архівами Бахчисарая», знайденими професором Василем Дмитровичем Смирновим. На мене підозріло поглянули, але спокійно запропонували зайти завтра. Коли наступного дня я прийшов у той самий кабінет жінки-керівника, разом із нею мене зустрів чоловік віком близько сорока років своєрідної, невиразної зовнішності. Саме він повів далі розмову про «архіви Бахчисарая».

Пропрацювавши багато років у Караганді, я не раз мав нагоду зустрічатися з подібними типами, тому відразу ж визначив рід занять того чоловіка і відповідав на його запитання обережно.

На запитання: «Де ви дізналися про існування “архівів Бахчисарая? ”» – зіслався на книгу В. В. Бартольда, видану Академією наук, і Велику Радянську Енциклопедію, чим його дещо спантеличив. Тому розмова, як мені здалося, відбулася не в запланованому ним руслі і закінчилася цілком мирно. Мені порадили не цікавитися забороненою літературою, що я, звичайно, пообіцяв. Мовляв, я людина законослухняна.

У 1998 році, вже після розвалу Радянського Союзу, я запитав на лекції, яка відбувалася в Академії наук Казахстану, в дуже авторитетного професора з Росії про ті ж «архіви Бахчисарая». На що отримав цілком очікувану відповідь: «архіви Бахчисарая» закриті новою московською владою!

У ті роки в Москві ще існувала демократична влада, і ще не настав час «мочити в сортирах ворогів Росії», проголошений новими співробітниками все того ж НКВД – спадкоємцями царської охранки.

Такий ось довгий ланцюг наслідків капітуляції армії Петра І в Прутському поході 1711 року. Як бачимо, це єдиний ланцюг подій, які відбувалися протягом багатьох сотень років: спочатку в Московському улусі Золотої Орди, потім – у Московській державі, далі – в Російській (царській і більшовицькій) імперіях і, нарешті, в так званій Російській Федерації. Цілі та методи дій цієї держави не міняються.

Засекречені історичні матеріали Московії не можуть бути розсекречені, бо в такому разі буде зруйновано штучний фундамент держави. Впаде сама держава.

Підведемо короткі підсумки процесу фальсифікації російської історії.

1. Під час князювання Василя III (1505 – 1533) в Московії зародилася хмільна ідея величі, озвучена представником московського православ’я монахом Філофеем: «Два Рими впали, а третій стоїть, а четвертому не бувати».

Російський релігійний філософ Георгій Петрович Федотов (1886-1951) у своїх працях дуже чітко пояснив, якими методами досягалася ця фальшива велич. Послухаймо:

«Коли читаєш істориків... приголомшує кількість затрачених зусиль, кривавого поту, яким политі всі окраїни російської землі. Війна на рубежах майже не припиняється... Бачачи, якою ціною купуються успіхи, розумієш, що будова московського царства повинна отримати суворий стиль: закріпачення, служби та тягла... І ось заради (цієї фальшивої. – В. Б. ) національної справи приносилися найтяжчі жертви – не лише працею і кров’ю, а й совістю» [84, с. 9].

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒