Володимир БІЛІНСЬКИЙ 8 страница

Релігійний діяч московського православ’я зробив недвозначні висновки стосовно дій і вчинків Церкви та князів для здійснення примарної ідеї «третього Риму». «Найтяжчі жертви... кров’ю і совістю» приносилися заради вигаданої величі.

2. Син Василя III – Іван IV (Грозний) в 1547 році проголосив себе московським царем. Щоб змайструвати йому «повноцінний царський родовід». Московська православна церква між 1560 і 1563 роками сфальшувала «Книгу Ступеневу Царського родоводу», де «... прославляється московська) монархія й утверджується ідея про божеств(енне) походження самодержавної влади. «С(тупенева) к(нига)» пов’язує походження царського роду з римським імп(ератором) Августом, спадкоємцями якого проголошувалися київські, а згодом володимирські та московські князі» [18, том 24/1, с. 490-491].

Проте ця фальсифікація не стала останньою в діяльності Московської церкви і московського так званого царя XVI століття. Ще раніше вони розпочали працю над «Особовим літописним зводом», яка тривала протягом «40-60 років 16 століття». Звід «складається з 10 томів, які мають бл(изько) 9 тис. аркушів, прикрашених 16 тис. мініатюр. Охоплює період «від створення світу» до 1567. Праця над «О(собовим) л(ітописним) з(водом)» тривала з перервами понад 30 років. Текст готували книжники з оточення митрополита Макарія, мініатюри виконували майстри митрополичої та «государевої» майстерень. В укладанні О(собового) л(ітописного) з(воду) брав участь А. Ф. Адашев (царський представник. – В. Б. )... Ілюстрований матеріал (займає. – В. Б. )... бл(изько) 2/3 всього обсягу О. л. з(воду)» [18, том 14, с. 573].

Але, як з’ясувалося, і на цьому фальсифікація не закінчилася. За твердженням московитів, у ті ж роки укладають «Царствену книгу, ілюстрований рукопис, копію частини «Особового літописного зводу», в якій викладають події великого князювання і царювання Івана IV Васильовича... Ц(арствена) к(нига) містить 1973 мініатюри, які є ілюстраціями до тексту, що охоплює події 1533-1953. У тексті Ц(арственої) к(ниги) безліч виправлень та приписок гострого політич(ного) змісту, які вносять суттєві зміни до початк(ового)опису подій. Існують припущення, що вони зроблені самим Іваном IV» [18, том 28, с. 440].

Цікаво, що «Царствена» та «Ступенева» книги, як ми пам’ятаємо, згадувалися у щоденниках О. В. Храповицького. Отже, вони побували в руках імператриці Катерини II і, звичайно, були нею відредаговані. Ось чому обидві книги (катерининські редакції) побачили світ у «Повному зібранні російських літописів». Перша книга вийшла у Санкт-Петербурзі в 1906 році, том 13, частина 2. Але не під своєю справжньою назвою, а як «т. 13. Половина 2. Додаток до Ніконовсысого літопису. Так звана Царствена книга». Вона взагалі відсутня в бібліотеках. За чиєюсь вказівкою в радянські часи була вилучена з обігу. Друга книга вийшла в Санкт-Петербурзі в 1908-1913 роках, том 21, частина 1, і вона є в Національній бібліотеці.

Але найцікавіше те, що «Особові літописні зводи», здавалося б, найцінніші і найстаріші матеріали, так ніколи й не вийшли у світ у Російській імперії. Де вони зберігаються і хто до них має доступ – невідомо. Сподіваюся, читачі розуміють, чому?

3. У 1598 році в Московії обірвалася династія роду Чингісхана, яка тягнулася від Івана Калти (Кулхана). Московська православна церква зобов’язала царя, представника нової царської династії (фінський рід Кобили), прийняти присягу на вірність державі в Іпатіївському монастирі перед похованнями татарських спадкоємців Чингісидів. Саме в Іпатіївському монастирі, спорудженому татарським родом Четів, який прийняв християнство, нова династія Романових (Кобиліних) в 1613 році зобов’язалася свято берегти давні традиції і дала клятву на вірність старій династії.

Навіть у Великій Радянській Енциклопедії є згадка про цю подію: «14 березня 1613 представники Земського собору (курултаю. – В. Б. ) оголосили Михайлу Федоровичу Романову, який перебував в І(патіївському) монастирі), про обрання його на царство» [18, том 10, с. 390].

Московська православна церква в 1613 році стала тією силою, яка стабілізувала і забезпечила збереження татаро-монгольської державності в Московії. Не будемо повторно цитувати професора В. Г. Вернадського.

4. Представник нової династії роду Кобили – Петро І зробив усе максимально можливе для свого часу, щоб почати масовану державну фальсифікацію історії свого народу. Він уперше видав укази, якими звелів вилучити у підкорених народів усі писемні національні пам’ятки: літописи, хронографи, хроніки, синопсиси, писемні перекази, давні історичні записи, стародавні церковні документи і навіть звичайні архіви. Геть-чисто все! Особливо це стосувалося України-Русі. Як підтвердив у своїх листах митрополит Ростовський Дмитро (Д. Туптало), ці зачистки почалися з 1701 року.

Петро І вперше масово завіз з Європи освічених у різних галузях знань людей: від військових спеціалістів до фахових істориків. Не будемо перелічувати десятки, тисячі прізвищ цих фахівців. Характерно, що кожен іноземець, заступаючи на державну службу в Московії, давав клятву про нерозголошення державної таємниці і зобов’язувався ніколи не залишати Московську державу.

Послухайте: «Після повернення з Сибіру Міллер... отримав офіційну посаду історіографа... При вступі на службу йому довелося дати... підписку про нерозголошення державної таємниці. Про це повідомляє Шлецер: “Міллер говорив про державні таємниці, які довелося б знати, якщо зайнятися опрацюванням російської історії; але ці таємниці довіряють тільки тому, хто на все життя записується на російську службу... Тоді я ще не знав, що Міллер сам припустився подібної помилки... і позбавив себе... відставки”» [25, с. 78].

Подумайте, шановні читачі: які можуть існувати державні таємниці при «опрацюванні російської історії» давніх часів? У будь-якій цивілізованій європейській країні через 30-50 років розсекречуються всі архіви.

Дуже боїться Російська імперія правди про своє минуле. Смертельно боїться!

25 лютого 1711 року в Кремлі відбулася велична церемонія... В Соборі Петро І урочисто проголосив «священну війну проти ворогів Христових». Перед Московією постало грандіозне завдання: об’єднати всі православні держави під егідою «третього Риму» – Москви. Спочатку передбачалося розгромити Кримське ханство та Оттоманську Порту (Туреччину), приєднати до Московії Молдавію, Валахію (Румунію) та Болгарію, захопити Константинополь, «щоби нащадки поганого Магомета були вигнані до себе на батьківщину, в піски і пустелі аравійські» [80, с. 401-408]. Для здійснення «великого завдання» в червні 1711 року почався знаменитий Прутський похід Петра І. Похід московського царя на Константинополь у 1711 році закінчився повним розгромом і капітуляцією армії, вивішуванням білого прапора.

Петру І від імені Московії довелося підписати Шертну (Клятвену) грамоту кримському ханові. Він вкотре визнав свою васальну залежність від нащадків роду Чингісидів. І, зауважте, Петро І, тріумфально завершивши в 1721 році війну зі Швецією, з диким страхом оминав Кримське ханство і володіння Оттоманської імперії до кінця своїх днів. Цього ж правила дотримувалася і його дружина – імператриця Катерина І. Вони. пам’ятали Прутський похід.

Після жорстокої поразки 1711 року, коли кримський хан і візир Порти особисто нагадали московському цареві, що його країна не має абсолютно ніякого права на землі Русі (Козакії), і Петро І погодився з цією незаперечною істиною, зобов’язавшись звільнити всі землі України, перед царем і його найближчим оточенням постало завдання терміново обґрунтувати своє так зване право на спадок Київської Русі.

Ось навіщо, чи то відразу ж в 1711, чи то в 1716 році, за особистим наказом московського царя «знімається копія» так званого Кенігсбергського (Радзивилівського) літопису. Як то кажуть, знадобилося – і «знайшли»!

Не будемо уточнювати, в якому році і чому копію зроблено в Кенігсберзі. Російська Академія наук стверджує, що це відбулося в 1716 році. Академіки – розумні люди, вони чітко усвідомлювали необхідність змістити дату «зняття копії» якомога далі від 1711 року. Інакше «копіювання» перетворювалося на звичайний фарс.

Таким чином з’явилася вказівка Петра І, в якому напрямі проводити фальсифікацію літописів. Саме об’єднанням давнього літописання Київського і Московського князівств обґрунтовувалася єдність слов’янських і фінських земель.

У перші роки початку XVIII століття не мала значення наявність у «копіях» «виразних слідів західноєвропейського впливу; так, ми знайдемо тут... західні середньовічні черевики, західні головні убори та чепчики у жінок; одяг князів (ростово-суздальських. – В. Б. ) виглядає як своєрідна західна далматика; жінки часто-густо одягнені в західні... сукні – вузькі в талії, що тягнуться по підлозі, які вони – теж за західною модою – ледь піднімають спереду, щоб не наступити при ході... » [20, с. 2].

Головним було – показати існування літопису. Бо доступ до «копії» – фальшивки Петра І, як і до самого «оригіналу», був закритий.

Однак зверніть увагу: саме Петрова фальшивка стала наріжним каменем усіх так званих «загальноросійських літописних зводів».

І цілком обґрунтовано російський академік О. О. Шахматов зробив висновок стосовно фальсифікації:

«Я заперечую саму можливість того, що Нестор знав літописну оповідь в тому її вигляді, в якому вона дійшла до нас... » [27, с. 64].

Прошу не забувати: жоден російський вчений за попередні сто років не заперечив фундаментальний висновок О. О. Шахматова.

5. У 1736 році несподівано для європейських держав імператриця Анна Іоанівна почала військові дії проти Кримського ханства – васала Оттоманської Порти.

Існував таємний заповіт Петра І про необхідність «зачистити» кримські архівні документи, які бережуть правду про Московію від XIII століття (швидше за все, з часів хана Батия). В них і була остання Клятвена грамота, дана Петром І кримському ханові, та оригінал або копія Акта про капітуляцію армії московитів у 1711 році. Цілком очевидно, що ця причина була дуже вагомою для організації воєнної кампанії з боку Московії. Однак не лише вона.

Ще 22 жовтня 1721 року, «під час урочистої церемонії з приводу Ніштадтського миру, канцлер Г. І. Головкін від імені Сенату звернувся до Петра з проханням... прийняти титул «Батька Вітчизни, Петра Великого, Імператора Всеросійського» [87, с. 395].

Звичайно, Петро І прийняв титул імператора. Московію тим самим указом оголосили Російською імперією, а московитів – росіянами. Все відбулося, як у звичайному анекдоті. Але не все так просто було на міжнародній арені. Європейські країни не бажали визнавати Московію Російською імперією, а московитів – великоросами. Послухаємо самих московитів:

«Про бажаність офіційного визнання нового титулу поставили до відома всіх іноземних послів та резидентів у Петербурзі. Відразу виступила з визнанням тільки Пруссія. Голландія визнала Петра імператором в 1722 році. Данія – в 1723. Щоправда, інших визнань Петро за життя не дочекався... Така картина служила відображенням попередньої тенденції – протидіяти піднесенню Росії» [87, с. 396-397].

Не мали бажання провідні країни Європи – Австрія, Англія, Франція, Польща, Оттоманська Порта, Швеція, Іспанія та інші – визнавати Московію Російською імперією. Навіть більше – Оттоманська імперія і кримський хан, посилаючись на договір про мир 1713 року (укладений після Прутської поразки), вимагали від Московії виведення всіх її військ з території України та виплати данини Кримському ханству.

Відчуття загрози від того, що насувається ганьба, підштовхнуло імператрицю Анну Іоанівну на кримські авантюри 1736 і 1737 років. Честь царської династії та її секрети доводилося захищати силою зброї.

Парадокс історії! Навіть дипломати-московити майже відкритим текстом визнали цей велетенський облудний парадокс. Послухаймо:

«Прикладом можуть служити заходи російської дипломатії у зв’язку з укладенням Белградського договору 1739 року, який вважається найневдалішим за всю історію російської дипломатії, оскільки плоди війни з Туреччиною, задля яких поклали 100 тисяч солдатів, упустили зі злочинною легкістю» [87, с. 428].

Московити чесно визнали: під час війни 1736-1739 років вони «ні за цапову душу» поклали трупами понад 100 тисяч солдатів. Хоча, слід визнати, що покривати землю сотнями тисяч трупів для російських правителів не дивина віддавна.

6. Про діяльність Єлизавети Петрівни (1741-1761) на поприщі фальсифікації російської історії говорити не станемо. Імператриця не була настільки розумною, щоб займатися цим питанням. Проте її оточення та інстинкт самозбереження штовхали Єлизавету тим же шляхом фальсифікації, тим більше, що до цієї праці було залучено Академію наук імперії. У березні 1753 р. Єлизавета Петрівна запропонувала М. В. Ломоносову написати «історію Російську», що той особисто засвідчив «в представленні до канцелярії Академії наук 12 березня 1757 p., ... що в березні 1753 р. чув наймилостивіше повеління..., щоб я доклав старань своїх до написання Російської історії» [19, с. 574].

Не будемо повторювати розповідь про те, як праця патріота Московії М. В. Ломоносова зазнала цензури і була переполовинена. Тільки після уважного її вивчення Катерина II дозволила видати в 1766 році першу половину книги М. В. Ломоносова «Стародавня Російська історія від початку Російського народу до смерті великого Князя Ярослава Першого, або до 1054 року» [88, с. 1-140].

Друга половина книги «Михайли Васильовича» світ не побачила, хоча була доведена до «великого князя Івана Васильовича, коли Росія зовсім звільнилася від татарського поневолення» [19, с. 576].

На початках (у тридцяті-шестидесяті роки XVIII століття) дозволялося друкувати лише ті історичні твори, які строго відповідали Петровому Кенігсберзькому літопису. І тільки! Всі інші думки, викладені в рукописах, тут же вилучали і здебільшого знищували. Щодо цього дуже характерний приклад дисертації Г. Ф. Міллера «Походження імені і народу Російського», яку обговорювали на 29-ти засіданнях Академії наук від 28 жовтня 1749 року до 8 березня 1750 року. Г. Ф. Міллер у своїй дисертації спростовував масу московських «байок, здогадів і вигадок», пропонуючи виключити їх з історичної доказової бази. У відповідь на один із закидів М. В. Ломоносова Г. Ф. Міллер писав: «Щоб показати схожість назви русів з назвою роксоланів, противник (Ломоносов. – В. Б. ) пропонує нам слово «россіани», яким зараз люблять називати себе руські... Саме слово «россіани» виникло і ввійшло в обіг надто недавно, щоб служити тут доказом. У стародавніх книгах та письмових пам’ятках воно не трапляється» [19, с. 43].

До речі, Ломоносов, крім цієї історичної брехні, у своїй суперечці з Міллером використовував багато інших вигадок. Просто дивуєшся, читаючи елементарні нісенітниці в його книзі «Короткий Російський літопис з родоводом. Твір Михайла Ломоносова», видання 1760 року. Послухаймо для прикладу лише один його «шедевр»: «Слов’яни і Чудь по-нашому, Сармати і Скіфи за зовнішніми письменниками, були стародавніми мешканцями в Росії. Єдинорідність Слов’ян із Сарматами, Чуді зі Скіфами... незаперечна» [89, с. б/н, § 1].

Така бездоказова нісенітниця виходила від «геніального російського вченого». Не стану наводити десятки подібних «шедеврів» Ломоносова.

Але повернімося до дисертації Г. Ф. Міллера. Ось яке рішення прийняли М. В. Ломоносов зі своїми прибічниками після консультації з імператрицею Єлизаветою Петрівною:

«... 24 вересня 1750 р. Канцелярія надіслала Професорському зібранню указ про знищення дисертації Міллера, «оскільки вона упереджена щодо Росії» [19, с. 530].

Як бачимо, у російській історичній науці перемогли «байки, здогади та вигадки», бо вони «не упереджені до Росії».

І так було у всі часи.

7. У нашому дослідженні вже не раз ішлося про те, що основну роботу з фальсифікації російської історичної науки виконала імператриця Катерина II. І це цілком природно. Адже її попередники тільки шукали і вказували шляхи фальсифікації, а при Катерині II виконано весь комплекс цих робіт. Було створено «Комісію для складання записок про стародавню історію, переважно Росії», було «знайдено» сотні так званих «загальноросійських літописних зводів», було остаточно «зачищено» від давніх національних літописів усю землю імперії, було вилучено, вивезено і засекречено архівні матеріали всіх народів. І, врешті, в імперії було запроваджено потрійну цензуру на будь-який друкований матеріал. А люди, які мали доступ до архівних матеріалів, були змушені давати владі клятви про нерозголошення таємних документів. Згадайте листування А. Шлецера з Г. Міллером або Г. Міллера з А. Олсуф’євим – секретарем імператриці.

Оскільки діяльність Катерини II якнайповніше висвітлена в нашій книзі, то повторюватися не буду. Хочу звернути увагу читачів на ті історичні матеріали, які, без сумніву, з’явилися в катерининські часи. Зупинимося лише на найпомітніших.

Патріарший список (Никонівський літопис) (1767-1792). Знаючи, що в Московській православній церкві за багато століть назбиралося чимало церковного та історичного матеріалу, і розуміючи, що за ним встежити практично неможливо, навіть якщо вести постійний облік і час від часу вилучати у схови, Катерина II вирішила весь матеріал відредагувати й узаконити. При цьому не варто забувати, що вона знала про існування і «Книги Ступеневої Царського родоводу», і «Особового літописного зводу», і «Царственої книги». Навіть більше, весь цей матеріал був у її власних руках, хоч і не весь вона редагувала.

1767 року Катерина II створила редакційну раду для видання «Патріаршого списку», куди увійшли митрополит і все той же Г. Ф. Міллер – він на той час був ще «розумним».

Книгу редагували настільки ретельно, що її 8 томів виходили з 1767 до 1792 року, понад 25 років.

«Н(иконівський) л(ітопис) становить собою велетенську компіляцію, створену на основі використання багатьох, у т. ч. і не збережених до нашого часу, джерел. Укладачі Н(иконівського) л(ітопису) піддали наявні у них іст(оричні) матеріали знач(ній) редакційній обробці і створили концепцію, згідно з якою керівна роль у створенні Рос(ійської) д(ержави) належала моск(овським) князям, що діяли в союзі з церквою» [18, том 18, с. 15].

Слово «компіляція» в перекладі з латинської означає «крадіжка, грабіж».

Російська історична наука намагається переконати весь світ, що подібний грабунок стався в часи Патріарха Никона, у другій половині XVII століття. Але це звичайна московська байка. Бо книга вперше побачила світ у катерининський час. коли й була узаконена як «Патріарший список» літопису. Никон ніколи не був прихильником ідеї, «згідно з якою керівна роль в утворенні Російської держави належала московським князям», оскільки підтримував ідею «священство вище за царство» і «намагався протиставити владу патріарха владі царя» [18, том 18, с. 15].

До речі, Никон (1605-1681) був абсолютно неосвіченим селюком, походив з мордви, але, виявляється, досконало знав історію Московії, Золотої Орди, Київської Русі, Візантійської і Римської імперій тощо.

Звичайна московська брехня!

Ідею, «згідно з якою керівна роль в утворенні Російської держави належала московським князям», сповідувала імператриця Катерина II та її оточення.

«Записки стосовно Російської історії» (1783-1784).

Під час праці над своїм першим списком – Патріаршим літописом, Катерина II вперше відчула весь грандіозний масив матеріалу, який необхідно було осмислити, переробити і подати російському та світовому читачеві в потрібному трактуванні й інтерпретації. Ось чому, паралельно з роботою над Патріаршим списком літопису, в 1783-1784 роках у Санкт-Петербурзі, в «Собеседнике Российского Слова» вона видала «Записки стосовно Російської історії», де дуже чітко і послідовно виклала свою (державну) концепцію російської історії.

«Записки» – це не літопис, не виклад матеріалу, а бачення матеріалу і стиль його подання в літописах. Простіше кажучи, це – вказівки, як трактувати історію Московської держави.

«Записки» складалися як для внутрішнього, так і для зовнішнього вжитку. Вони наводили стрижневі історичні факти і давали їм катерининське (тобто державне) тлумачення. Кожному зрозуміло, що інші трактування історичних подій після виходу «Записок стосовно Російської історії» в 1783-1784 роках заборонялися.

А далі – пішло-поїхало. Не стану перелічувати всі «загальноросійські літописні зводи», знайдені в катерининські часи. Все підганялося під російську імперську потребу. Фальсифікували настільки, що згодом видатний академік О. О. Шахматов навіть змушений був визнати повну невідповідність первинного тексту тому текстові «Повісті минулих літ», який дійшов до нас.

Мені здається, що сам факт втручання людини в геніальний твір свідчить про несприйняття нею цього твору, про величезну підлість людини.

Перед нами картина злочину панівної верхівки Російської імперії.

Я не знаю країни на світі, де подібні злочини держава брала б під свій захист, а сама облуда ставала домінантною в державній ідеології. Однак цікаво, що історична брехня була догматом і для царської влади, і для комуністів-більшовиків, і для так званих демократів. Парадокс світової історії!

Згадаймо: панівна комуністична ідеологія в Російській імперії зуміла протриматися тільки 74 роки, фашистська панівна ідеологія в Італії та Німеччині протрималася 20 років, а ідеологія полпотівского комунізму проіснувала лише кілька років.

Однак московська ідеологія «третього Риму» та нав’язування народам «щастя» в російській інтерпретації, під які підганялося все і вся, домінують у московитів донині. Згадайте хоча б «примушування до миру Грузії». Сьогодні в ідеології московської влади змішалося докупи геть усе. І навіть комунізм з фашизмом поріднилися в їхніх головах. Послухайте будь-якого московського урапатріота – і переконаєтеся в цьому.

Адже недарма справжній патріот сьогоднішньої демократичної Росії академік Юрій Афанасьев дав таку характеристику теперішній країні:

«Те, що я скажу зараз, не прийнято говорити на наукових конференціях. «Реал-політік» – це політкоректність, якої дотримується більшість країн Західної Європи, – призводить до ситуації, приблизно співмірної з тією, що була з гітлерівською Німеччиною в 30-ті роки. Такою сьогодні є Росія. Принаймні вона рухається цим шляхом. Слід сказати, що «реал-політік» зародилася не нині, вона існувала і в 30-ті роки. Про Радянський Союз у ті роки зовсім не говорили такими словами, як про фашистську Німеччину. Відомо, до чого це призвело. Сьогодні історія повторюється. Ні в кого немає ні мужності, ні бажання сказати це» [102, с. 6-7].

Чудові слова сказав справжній патріот Росії, великий історик сучасності.

Основною причиною, яка постійно підштовхує Росію чи то до комунізму, чи то до фашизму, чи то до звичайного бандитизму, є брехня від самих початків. Не можна жити брехнею!

На науковій конференції «Геополітика, примирення і пам’ять» у своїй доповіді «Про нездоланне минуле Росії» академік підкреслив, що «і в теперішній час у країні повністю затребувана стара історична облуда».

Навіть «на обмеженому просторі університету» читати лекції з російської історії «на підставі логіки і фактів... із залученням останніх здобутків історичної науки не тільки російської, а й світової» – йому не вдалося. Влада не дозволила.

Навіщо я про те нагадую?

Здавалось би, нами це питання пройдене.

Але ніхто не має права забувати – з чого в Німеччині починався фашизм. Саме так! З незадоволених амбіцій, з приниженої самосвідомості, заснованої на історичній брехні.

А ця історична облуда та історичний бандитизм супроводжують московську владу не одну сотню років.

Частина друга

МОСКОВСЬКИЙ УЛУС ОРДИ

Настав час уважніше вивчити державний устрій і закони, які діяли на величезній території так званої ростово-суздальської землі після її підкорення ханом Батиєм (тобто під час входження країни Моксель до складу Золотої Орди – з 1238 до 1502 року). Саме в ті роки з диких фінських племен, частина з яких ще перебувала на рівні кам’яного віку, завдяки зусиллям централізованої золотоординської влади і жорстким законам династії Чингісидів зародилися паростки етносу московитів та їх державності.

Нова культура та нові закони, які з’явилися на теренах тайгової «Залешанської землі», стояли значно вище від попередньої культури і законів. Та головне – вони були обов’язковими для виконання. Ханська влада в ростово-суздальській землі усі ці 265 років була жорстокою і, як ми побачимо, всевидячою. Відокремленого розвитку ростово-суздальської землі поза впливом татарської влади не існувало. Навіть побіжний перегляд фактів цілком і повністю спростовує цю популістську московську побрехеньку.

Згадаймо, в середині XIV ст. за велінням ханші Тайдули (дружина хана Джанібека, який правив Золотою Ордою з 1342 до 1357 року) було засновано татарське поселення Тула. І не просто засновано, а наповнено татарськими мешканцями. У самій серцевині майбутньої Московії!

Ще наочнішим прикладом є утворення в 1445 році татарського Касимівського ханства (царства). Його для свого сина Касим-хана створив Золотоординський (з 1438 року – казанський) хан Улу-Мухаммед, внук знаменитого Тохтамиша. Столицею ханства стало тодішнє містечко на Оці Городець-Мещерський, яке згодом перейменували на честь Касим-хана на Касимов. Та ще цікавіше, що до складу Касимівського ханства входило місто Володимир! Існують історичні свідчення цього.

Московські історики в це питання теж внесли масу брехні.

Про все це ми будемо вести мову у цій частині книги. Ми побачимо, що всю ростово-суздальську землю (а згодом – Московію) заполонили різні золотоординські правителі й чиновники, як-от: ханські баскаки, посланці, митники, вагарі, данники (по-іншому – розкладники подушного), кормовики, дорожники, заставники, ямщики (доглядачі служби), які перебували на базарах, повісники та багато інших. Зрозуміло, що десятки ханських служб у ростово-суздальській землі з’являлися поступово, але неухильно і як влада з часом набували сили й міцності.

Московські історичні джерела не доносили правди про цю сторону свого буття. Можливо, нам би довелося при вивченні цього питання пересуватися навпомацки і наосліп. Однак трапилося так, що на початку становлення московської державності, а саме в XVI столітті, за Івана IV (Грозного), виник дуже жорсткий економічний конфлікт між московською владою і московською Церквою. В першому томі книги йшлося про московську експансію, тобто про війни та захоплення чужих міст і земель: знищення Новгорода, завоювання Казані й Астрахані, Лівонську війну тощо. Зрозуміло, що всі ці бандитські походи й загарбання вимагали колосальних економічних зусиль. Хоча московська Церква отримувала свою частку від розбою і захоплень, проте ділитися з владою своїм добром і привілеями не збиралася. А коли цар Іван Грозний пригрозив репресіями і можливістю застосувати силу, владики Церкви вперше обнародували ханські ярлики, видані царевими попередниками – «старими царями».

Так «випустили джина з пляшки». Приховати згодом ті обнародувані сім ярликів, виданих золотоординськими ханами московським митрополитам, не було можливості. Вони були зафіксовані.

Цілком природно, що московські царі пред’явити свої ханські ярлики не мали ні найменшого права. Хоч і мали їх на руках. У XVI столітті такі документи ще зберігалися у всіх родах колишніх князів «Залешанської землі». Ці ярлики свідчили про «васальне життя» московських князів. Ось чому жоден з них ніколи не був пред’явлений людству; ось чому Петро І і Катерина II так старанно «зачищали» всі архівні матеріали України, Литви, Поволжя, Уралу, Сибіру та інші; ось чому довгих десять (чи більше) років працювала катерининська «Комісія»; ось чому Петро І «скопіював» Кенігсберзький літопис. Не забуваймо про це!

Послухаймо російського професора Михайла Дмитровича Приселкова (1881-1941), який дуже багато зробив для вивчення ханських ярликів московських митрополитів:

«... Колись у першій половині XVI ст. (напевне, між 1503 і 1550 pp. ) невідома особа, проникнута пристрасною ідеєю про невідчужуваність церковних і монастирських земель, звернулася, як до засобу захисту, до обнародування тих ханських ярликів, які можна було знайти в архіві митрополита («єликоже обретохом во святішій митрополії старих царей ярлики»). На думку цієї особи ярлики повинні були – зіставленням милостей до церкви... – показати хибний шлях, на якому стояла (нова. – В. Б. ) правляча верхівка... » [31, с. 63].

Для подальшої роботи наведемо ще одну цитату з книги професора: «Митр(ополит) Макарій (припускають, що це він обнародував ханські ярлики. – В. Б. ) налічує сім ярликів, як і в розширеній колекції, перераховує митро

политів, які отримали ці ярлики: Петро, Олексій, Михаїл, Іван і Феогност, імена яких знаходимо і в розширеній колекції, крім імені митр(ополита) Івана, яке в розширеній колекції читається, як Іона... Але не числом самих ярликів митр(ополит) Макарій вказує нам на розширену колекцію. Він наводить ярлик Узбека (хан Золотої Орди. – В. Б. ) митр(ополитові) Петру повністю... зміст цього ярлика настільки широкий, що справді нема потреби наводити інші ярлики» [31, с. 49].

Хочу повідати читачам, що, як і в усіх московських історичних документах, в ярликах не обійшлося без «анекдотичних пригод». Вони опубліковані у двох варіантах:

а) «розширена колекція ханських ярликів російським митрополитам»;

б) «коротка колекція ханських ярликів російським митрополитам».

«Ханські ярлики російським митрополитам були надруковані вперше Мик. Новиковим у VI ч. «Стародавньої Російської Вівліофіки» з неназваного ним списку» [31, с. 1].

У публікації М. І. Новикова подано «розширену колекцію ханських ярликів», тобто їх сім, і митрополити подані під такими іменами: Петро, Феогност, Олексій, Михаїл, Іона. Звертаю увагу читачів на той факт, що святителі з цими іменами справді займали московську митрополію. Питання лише в тому, як це відбувалося. Будемо вважати, що митрополит Макарій, вперше подаючи ярлики й оголошуючи імена своїх попередників, не міг плутати їх.

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒