Annotation 16 страница

— А коли ж це (спитав Пантагрюель) покриєте ви борги? — До грецьких календ, — відповів Панурґ, — як тільки всі вдовольняться, а ви залишитеся спадкоємцями самих себе. Хай Бог мене милує виплачуватися з боргів! Та мені тоді ніхто й шеляга не позичить. Хто звечора не припасе дріжджі, в того на ранок тісто не зійде вгору. Не бійтеся позичати. Позичальник повсякчас молитиметься, щоб Господь послав вам тихого, довгого і щасливого віку, боячись утратити свої гроші, у будь-якому товаристві мовитиме про вас тільки гарне, шукатиме для вас нових вірителів, щоб ви могли відслужити і чужою землею загребти його яму. Во время оно в Ґаллії, за друїдськими звичаями, невільників, челядь і службу спалювали живцем на похороні і погребі їхніх панів і сеньйорів, то як же за життя своїх панів і сеньйорів їм було не потерпати? Бо вмирати доводилося їм за компанію. Хіба вони повсякчас не молилися своєму головному богові Меркурію, а заодно і Дітові, золотому батькові, за здоров'я свого панства? Хіба вони, прислужуючи, не хухали і не дмухали на них? Бо вкупі з ними вони могли прожити, принаймні, аж до судної дошки. Будьте певні, що позичники ваші проситимуть у Бога подовжити вам віку і боятимуться, щоб ви не вмерли, тим паче, що даяння їм миліше від руки давця, а гаманець миліший за життя. Свідками можуть бути ландеруські лихварі, які мало не вдавилися, побачивши, що ціни на збіжжя і вино падають і що за негодою приходить поліття. Пантагрюель не пустив пари з уст, і Панурґ роздебендював далі: — Якщо добре подумати, то, витикаючи мені борги і боргувальників, ви, далебі, плюєте мені в кашу. Хай мені те та се! Саме боржником я став величним, шанованим і грізним і, всупереч думці всіх філософів (які кажуть, що з нічого нічого й не вийде), пошився у творці і працівники, хоч не мав ніякої сировини. Кого ж я сотворив? Безліч чудових і добрих кредиторів. А кредитори (і я ладен піднятися за це аж на кострище і вище) — творіння чудові і добрі. Хто не дає в позику, тоді він творіння потворне й лихе, останній падлюка, пекельна проява. І що ж я наробив? Заборгував! Яка дивовижа, яка чудасія! Борги, кажу я, перевищують число складів, зведених докупи шелестівок і голосівок, число колись підбите і підраховане славним Ксенократом. Якщо з кількости боргувальників ви судитимете про високі прикмети їхніх боржників, ви не обмилитесь проти такої арифметики. Ви навіть не уявляєте, як любо, коли тебе щоранку обступає юрма смиренних, догідливих і шанобливих кредиторів і коли ти помічаєш, що досить ласкавіше на когось глянути чи озватися привітніше, як цьому плюгавцеві вже мариться, ніби я вконтентую його першого, ніби перший у черзі він, і тому він бере мою усмішку за щире золото. І тоді мені здається, що я граю, у цих сомюрських Страстях, ролю Господа Бога з цілим почтом янголів та херувимів. Це мої висуванці, мої лизуни, мої величальники, мої вранішні чолобитники, ревні мої мольці. І тоді ці борги уявляються мені як гора геройських чеснот, описана Гесіодом (я його читав на першому році ліценціяту), гора, до якої тягне і вабить рід людський, хоча мало хто видирається її крутими схилами, адже я бачу, як усі аж регнуть улізти в борги і наплодити боргувальників. Одначе не всяк, попри хотіння, боржник, не всяк, попри хотіння, боргувальник. А вам ще заманулося зірвати з мене ці пишні шати? Ви ще допитуєтесь, коли я виплачуся з боргів? Так ось: присягаю святим Баболеном, цим святим приподобником, я цілий вік уважав борги за таку собі злуку, за зв'язку між небом і землею, як єдиний спосіб виживання людства, без якого уже було б по всьому. Може, це і є велика світова душа, яка, за твердженням академіків, вдихає в усе духу живого. На підтвердження цього, уявіть собі ідеальну форму якогось світу (візьміть бодай тридцятий світ, зображений філософом Метродором, або ж сімдесят восьмий Петроновий), але світ позбавлений винуватців і позичальників: світ без боргів. Світила одразу б пішли урозтіч. Замість плавного ходу — безлад, та й годі. Юпітер, не визнаючи себе винуватцем Сатурна, позбавить його сфери і своїм гомеричним ланцюгом скує всі уми, всіх богів, небеса, демонів, духів, героїв, бісів, землю, море, всі стихії. Сатурн об'єднається з Марсом, і тоді все піде шкереберть. Меркурій не захоче більше відслужувати іншим, перестане бути їм за Камілла, як його узивали етруски, адже він нікому не винуватий. Венеру більше не шануватимуть, бо вона нікому не позичить. Місяць набіжить кров'ю і стемніє: з якого дива сонце вділятиме йому свого світла? Воно йому не сват і не брат. Сонце перестане освітлювати землю. Світила перестануть позичати їй свою добру силу, бо земля більше не постачатиме їм своїх випарів і визівів, живлячи цим, як казав Геракліт, як доводили стоїки і як повторював Цицерон, зірки. Між стихіями урветься всяка взаємодія, притягання, перетворення: жодне не вважатиме себе чимось зобов'язане іншому, ніяких позичок не було. З землі не битиме вода, вода не зміниться у повітря, з повітря не зродиться вогонь, вогонь не зігріє землі. Земля нічого не сплодить, хіба що почвар, титанів, алоадів, великолюдів. Дощ не дощитиме, світло не світитиме, вітер не віятиме, не буде ні літа, ні осени. Люципер зірветься з кутіїх пут і, вибравшись укупі з фуріями, ериніями та чортами рогатими з пресподниці, шугоне з неба усіх, які тільки є, богів великих і малих народів. З цього безпозичкового світу вийде якесь непуття, коверзні і каверзи, ще підступніші, ніж на виборах Паризійського ректора, таке чортів'я, де сам чорт ногу вломить, як на виставах у Дуе. Люди перестануть одне одного рятувати. Кричи тоді, не кричи: «Пробі! Горим! Тону! » — рятівник так і не появиться. Чому? Бо він нікому не позичив, ніхто йому не винен. Хай він горить живцем, хай іде на дно, хай банкрутує, хай конає — байдуже! Ти нікому не давав, то й тобі ніхто не дасть. Словом, з такого світу будуть банітовані Віра, Надія, Милосердя, бо ж люди народжуються, аби інших спомагати й підтримувати. А заступлять їх Недовіра, Зневага, Лихопомність з цілою когортою всяких напастей, проклять і злигоднів. Вам ще примариться, що це Пандора вилила на ваші голови свою пляшку. Як Лікаон, Беллерофонт і Навуходоносор, люди перекинуться вовками, вовкулаками і домовиками, людорізами, убійниками, отруйниками, харцизяками, лиходумами, злостивцями, ненавидниками, кожний постане проти всіх, як Ісмаїл, Метаб, Тимон Атенський, прозваний за це мізантропом. Отож-бо природі легше було б годувати рибу у повітрі і пасти оленів на дні морському, ніж переносити цей скнарий світ, де ніхто не позичає. Цур йому, такому світу! І якщо ви за образом цього нужденного, тужного і безпозичкового світу уявите собі світик, тобто людину, то ви там знайдете страшенний розгардіяш. Голова не захоче позичать очей, щоб порядкувати ногами й руками. Ноги відмовляться носити голову. Руки перестануть працювати на неї. Серцю набридне бути живчиком для інших членів, і воно їх не підживить. Легені відмовляться давати йому повітря. Печінка не посилатиме живлющу для нього кров. Міхур перестане служити ниркам: жди застою сечі. Мозок, відчувши це розладнання, скрутиться і позбавить нерви чутливости, а м'язи руху. Коротко, у такому схибнутому світі, де нічого не боргують, не позичають і не дають у кредит, ви побачите бунт ще небезпечніший, ніж описаний Езопом у його притчі. І світ цей, ясна річ, загине, загине не колись, а скоро, хай цим світом був би сам Ескулап. Тіло його згниє як стій, а обурена до краю душа полетить до всіх чортів, заодно з моєю грошвою. Розділ IV
Дальший тяг Панурґової похвали боргувальникам і боржникам

І навпаки, уявіть собі інший світ, де кожен дає набір, кожен бере в борг, де всі позичники і всі позичкодавці. Яка запанує в розміреному русі небес гармонія! Я нібито зараз чую її, так виразно, як чув колись Платон. Яке сутолосся між стихіями! І як пишатиметься Природа з своїх трудів і плодів! Церера, обтяжена пашницею! Бахус — винами! Флора — квітками! Помона — овочами! Юнона в своєму етері, погідна, живодавча, усміхнена! Очі мої розбігаються: зрити між людьми мир, любов, доброзичливість, вірність, згоду, бенкети, свята, радість, щастя, золото, срібло, дрібні грошини, ретязі, персні і товари, передані з рук до рук. Ні позову, ні війни, ні розбрату; жодного лихваря, жодного скнари, жодного відмовника. Ісусехристе, хіба це буде не «золотий вік», не Сатурнове царство? не стеменнісінький взір олімпійських виталищ, де над усіма чеснотами стоїть Милосердя, всепанівне, всевладне, всепереможне, всемогутнє? Всі будуть добряги, всі будуть прекрасники, всі будуть праведники. О світе щасливий! О люди цього щасливого світу! О тричі, четверо блаженні! Мені вже мариться, що і я тут. Свідчуся Голоправдою: якби в цьому світі (райському світі, де кожен ладен давати і виручати) завівся папа, обліплений кардиналами й оточений священним капітулом, то невдовзі ви б там побачили стільки найкріпкіших, найчудородніших святих, стільки часів, стільки обітниць, стільки патериць і стільки свічок, яких не знайдеться у всіх дев'яти біскупствах Бретані. Єдиний, хто б їх переважив, то це святий їв. Згадайте-но, як зацний Патлен, бажаючи убожити й божественною хвалою піднести отця Ґійома Жусольма до третього неба, висловився так: От мав хто душу щиру —
Крам відпускав на віру.

Золотії слова! Ось за оцим зліпком уявіть собі мікрокосм, id est^[238] наш світик, чи то пак — людину, в якої кожен член буде і даха, буде і браха, тобто у своєму природному стані. Бо сама Природа на те людину і створила, щоб вона боргувала кому і боргувала в кого. Небесна гармонія, і та никне перед тією, що правує її організмом. Замисел Творця цього мікрокосму було вдмухнути туди душу, щоб вона домувала там як гостя, так само як і життя. Життя підтримується кров'ю. Кров — обитель душі. Тим-то цей світ дбає лише про одне — кує повсякчас кров. У цій кузні всі органи наділені своїми функціями, і їхня ієрархія в тім, щоб одне в одного позичати, одне в одного брати, одне в одного боргувати. Речовина і метал, здатні ставати кров'ю, постачаються нам Природою: Хліб і Вино. У цих двох продуктах міститься вся, яка є на землі, харч, тобто все, що називається з-ланґедоцька компанаж. Щоби знайти її, приготувати і зварити, працюють руки; ходять ноги й утримують усю цю машину; очі все скеровують; апетит у шлунковій ямці, збуджений дещицею кислуватої жовчі, що надходить з коси, нагадує, що пора перекусити; язик куштує; зуби трощать; шлунок приймає, травить і перетворює у хилус: жили брижі всмоктують найсмачніше і найпоживніше, лишаючи екскременти, які, зусиллям випихача, евакуюються відхідником, а решта надходить до печінки — там усе трансформується у кров. Уявіть, яку радість відчувають ці трудяги, побачивши цей золотий струмок, цього єдиного свого ресторатора! Навіть радість алхіміків, і та не буває більшою, коли після тривалих трудів, великих зусиль і затрат вони бачать, як у їхніх печах перетворюються метали. Отож кожен орган готується і силкується знову очистити і виділити свій скарб. Нирки своїми жилами витягують з нього рідину, так звану сечу, і уретрами виливають її вниз. Унизу є особливий приймальник, сечовий міхур, який, при потребі, викидає її геть. Коса виділяє з крови земняк і осад, так звану чорну жовч. Жовчний міхур витягує надмір жовчі. Потому кров переноситься, для ще ліпшої очистки, до іншої фабрики, себто серця. А те дистолою і систолою розріджує її і підпалює, поліпшуючи її ще більше у правому шлуночку, і жилами нагнітає її до всіх органів; кожен орган притягує її до себе і живиться своїм богом: ноги, руки, очі, все, і, отже, ті, що були колись боржниками, стають боргувальниками. У лівому шлуночку кров робиться такою рідкою, що її можна назвати парою, і через артерії надходить до всіх членів, розігріваючи і провітрюючи іншу кров, синьожильну. Легені, своїми дольками і міхами, не припиняють її освіжати. З подяки за цю благодію серце дає їм найкращу кров через артеріяльну жилу. Нарешті в чудовій мережі кров очищується аж так, що з неї повстають животні духи, завдяки яким душа уявляє, міркує, судить, аналізує, дискутує, вирішує і згадує. Далебі, я тону, я гублюсь, я торопію, поринаючи в бездонні глибини цього світу, де будеш і дахар, будеш і взяхар. Запевняю вас: позичати — справа боговгодна, боргувати — лицарський учинок. І це ще не все. Цей світ, де будеш і дахар, будеш і взяхар, такий добрий, що наситившись, він уже думає про те, як би дати ще ненародженим і цим вкладом увічнити себе, як випаде така нагода, і розмножитися в таких самих істотах (себто діточках). Ось чому кожен орган уриває і заощаджує якісь порційки з маси найкоштовнішої своєї поживи і надсилає їх униз. А там Природа уже нарихтувала відповідні вази і приймища, якими, спускаючись усякими манівцями і звивинами до дітородних органів, пожива прибирає належного кшталту і відшукує підхожі місця, як у чоловіків, так і в жінок, аби людському роду не було переводу. І все це діється через взаємне давання і віддавання: ось звідки вираз шлюбний обов'язок. Для відмовника Природа передбачає неабияку кару — сильне ятрення у всіх органах і розладнання почуттів, зате дахар дістає нагороду — втіху, радість і млість. Розділ V
Як Панурґ лаяв боржників і боргувальників

— Зрозуміло (відповів Пантагрюель), ви, як на мене, добрий і запальний ритор у обстоюванні свого. Проте якби ви провіщали і красномовили аж до Зелених свят, то й тоді б, на свій подив, не переконали мене і вашою проречистістю не пошили б мене у боржники. «Нікому ж нічим не задовжуйтесь (глаголить Послання), тільки любов'ю один одному». Ви вживаєте тут чудові графиди і діатипози, і мені вони до вподоби, та тільки я ось що скажу: уявіть собі, як якийсь нахабний самозванець і причепливий позичник знов присурганиться в місто, де знають його норов, — його поява перестрашила б і перепудила городян не менше, ніж об'явлення мору у тій самій подобі, в якій його узрів тиянський філософ ув Ефесі. На мій суд, перси цілком слушно вважали, що брехати — це другий гріх, тоді як перший — задовжуватись, бо ж борг і брехня зазвичай обіймаються між собою. Цим я не хочу сказати, що ніколи не задовжуйтесь, ніколи не позичайте. Який би багач не був, він іноді комусь та боргує. Який би не був бідак, а й він комусь та дає. Про такі випадки згадує Платон у своїх Законах, коли дозволяє брати воду у сусіда, якщо ти вже перерив і перелопатив свої власні лужки, шукаючи шару землі, званого глинищем (себто гончарищем), і не спіткавши ні джерела, ні підземного живця. Бо ця земля, така масна, міцна, гладенька й тужава своїм складом, утримує вогкість, не даючи їй легко сочитися чи випаровуватися. Отож це сором, ганьба позичати у кожен слід, де-попадя, тут і там замість працювати і зарібкувати. Давати в позику (на мій суд) слід лише тоді, коли труждар не може заробити кривавицею на прожиток або коли він зненацька через стихійне лихо втрачає своє добро. Одначе годі про це. Надалі не зв'язуйтеся з цими вірителями. І обтрусіть порох з ніг своїх. — Тільки й лишається мені (сказав Панурґ), що дякувати вам. І якщо дяка має дорівнювати ласці наших добродійників, то моя дяка вам безкрая і безмежна, бо та любов, яку ви рачите мені явити, не має ціни: вона перевищує будь-яку вагу, число і міру, вона безбережна і вічна. Але якщо дяка має відповідати розміру благодії і втісі обблагодіяних, то тут я пас. Ви ущедряєте мене ласкою, і то куди більшою, ніж я заслужив, більшою, ніж я, скажу по щирості, її вартий. А втім, не так багато, як ви це, мабуть, думаєте. Проте не це мене в'ялить, не це пече і гризе. Бо надалі, поквитавшись, куди мені голову прихилити? Повірте, в перші місяці я буду не в своїй тарілці, адже я не так вимуштруваний, не так привчений. Страхів'я, та й годі. Як на те, як тільки хто бздикне в Сальмі, то неодмінно мені в носа. Ці всьогосвітні бздуни, бздючи, ще й приказують: «Ось вам, хто поквитався! » Мені вже, бачу, рясту не топтати. Замовляю вам епітафію. І сконаю я від цих бздиків. Якщо жінок хапатимуть завійниці і вітрогонний лік їм не поможе, хай лікарі приписують їм перевірений на практиці засіб: висушену мумію мого нещасного забдзюханого тіла. Хоч би якими мізерними даваннями призначати, від цього засобу вони бздітимуть, на подив самим лікарям. Ось чому уклінно благаю вас: лишіть за мною якусь добру сотку боргів за взірцем короля Людовіка XI, який був звільнив свого суперечника Міля д'Ільє, єпископа Шартрського, але той упросив його зоставити бодай один позов — для вправи. Радше я віддав би їм усю мою слимачню, а заодно і хрущівню, аби тільки не чіпати мого істото, моєї готівки. — Годі (сказав Пантагрюель) товкти, як я вже вас просив, воду в ступі. Розділ VI
Чому новоженців не затягують до війська

— А яким же це законом (спитав Панурґ) проголошено і запроваджено, що молоді виноградарі, будівничі нової оселі і новоженці не підлягають рекрутчині? — Законом Мойсеевим, — відповів Пантагрюель. — Але чому саме новоженці? — допитувався Панурґ. — Хто лозу там садить, байдуже, я для цього старий; зате мене обходять ті, що збирають; і новобудівничі з мертвого каміння теж не вписані до моєї книги буття. Я будую каміння живе: людей. — На мій суд (відповів Пантагрюель), ось чому: перший рік хай вони втішаються досхочу своїм коханням, сплодять нащадків і придбають спадкоємців. Отож-бо, якщо навіть на другий рік їх убивали на війні, їхні імена і герби переходили до дітей. А заодно з'ясовували, нероди їхні жінки чи родючі (річного досвіду було достатньо, бо вони віддавалися, уматерівши), з тим, щоб потім, по смерті перших чоловіків, дружити їх удруге: плодовиті йшли за тих, хто хотів примножити своє коліно, нероди за тих, хто не прагнув діток, а брав малжонку за її чесноти, тяму, привабу, тільки задля хатнього затишку й утримування родинного вогнища. — Вареннські казнодії, — озвався Панурґ, — клянуть друге заміжжя, для них це безум і ганьба. — Від нього їх тіпає, — відповів Пантагрюель, — б'є і трусить, наче перемінна пропасниця. — Авжеж, — підхопив Панурґ, — навіть для брата Перегона. Коли він казнодіяв у Парильї і кляв друге заміжжя, то урвав проповідь і почав присягатися і нечисту силу згадувати, що краще сотню дівчат справичити, ніж накинутися на одну вдовицю. Ваш аргумент здається мені слушним і розумним. Але, як на мене, ця вільгота давалася ось з якої причини: протягом усього першого року шлюбованці нажируються вволю своєю любовною новиною (а це ж їхнє право і їхня повинність) і вицідять свої сіменники так, що зостануться геть знесилені, виснажені, охлялі, заморені, і коли гряде день битви, вони воліють пірнути, як качки, радше до обозників, ніж до бійців і зухів, туди, де б'ється Еніо і де роздають удари, і під Марсовими корогвами у них ніяк не виходить достойного удару, бо всі замашні удари були завдані під куртиною Марсової приятельки Венери. І ось доказ: ще й нині, серед інших пережитків і слідів старосвітчини, ми бачимо у всіх порядних домах, як молодят, по кількох там днях, посилають провідати вуйка, аби відірвати від їхніх жінок, аби вони перепочили якийсь час і підсилилися, а потім, повернувшись, ще завзятіше могли моцюватися, хоча здебільшого вони не мають ні вуйка, ні тітки. Таким самим робом цар Пердун після битви з рогоносцями, власне кажучи, не розрахував нас, а взяв і послав Підпадьома і мене додому підживатися. Підпадьом так досі додому й не прибився. Хрещена мого дідуся, коли я був малий, казала: Молитви й Часослов читать
Не заборонено нікому.
Дудар, йдучи на сіножать,
Удвічі дужчий, ніж потому.

А підтверджує мою цю думку те, що виноградарі їдять виноград чи п'ють власне вино лише згодом; та й будівничі перший рік не живуть у своїх нових оселях, бо можуть задихнутися від спертого повітря, як це переконливо доводить у книзі другій Про стиски у грудях Ґален. Спитав же я вас про це не без причинної причини і не без резонного резону. Не майте мені цього за зле. Розділ VII
Як у Панурґа завелася у вусі блоха і він перестав носити свого пишного гульфика

Назавтра Панурґ велів з-юдейська проткнути собі праве вухо і начепити золотого перстеника з посадженою в оправу блохою. І була ця блоха чорна (щоб уникнути зайвих розпитів, бо все-таки приємно бути в курсі всього) і її сустенція коштувала, як підраховано чорним по білому, принаймні не більше, ніж обходилося весілля однієї гірканської тигриці, себто десь 600 000 мараведі у триместр. Такі надмірні видатки, потому як її господар поквитався, дуже його засмутили, і він поклав собі її поїти тим самим, чим напиваються тирани та адвокати, себто потом і кров'ю підневолених. Він узяв три ліктя сукнини, пошив собі довгу, простого крою гуню, скинув плюндри і начепив на ковпак окуляри. Ось у такому перевдязі поставився він перед Пантагрюелем, і той вирячився на таке личкування, надто як помітив брак гарного і пишного гульфика, який, на взір старшої котвиці, правив йому за останній порятунок від розбиття і напасті. Добрий Пантагрюель, безсилий зглибити цю таємницю, спитав його, що означає це химерне машкарадне вбрання. — У мене (відповів Панурґ) блоха в усі: хочу женитися. — В час добрий (сказав Пантагрюель), я дуже радий. Вірю вам на слово, навіть готовий за це спалити руку в огні. Але хіба так ходять закохані: зі спущеною матнею або з сорочкою до колін, зовсім безштаньками, у довжелецькій гуні та ще такої ядучої барви — навряд щоб чесні й достойні люди взяли її на плащ. Якщо єретики і сектанти колись так убирались, то цим вони живим до Бога лізли, криводушили і баламутили низоту. А проте я їх за це не ганю і не вимагаю драконівського осуду. Кожен діє своїм богом, надто у справах дрібних, поверхових і байдужих, самих собою ні добрих, ні лихих, не підказаних ні нашим серцем, ні розумом, цими кузнями добра і зла, добра, як відрух добрий і як його подвигає чистий дух, і зла, як відрух під впливом духу лукавого збивається з дороги. Мені лише не до вподоби ця екстраваґантність і зневага до звичаїв. — Барва (відповів Панурґ) терпка, як урина в урильниках. А сукнину цю я обрав тому, що люблю класти всі мої справи під сукно. А що я розквитався, то тепер стану таким вовкуватим, що хай Бог милує. А мої окуляри? Побачивши мене здалеку, ви скажете — викапаний брат Жан Буржуа. Я певен, що наступного року я знов закликатиму до Хрестового походу. Хай тільки Господь береже від ушкоди мої яйця! А цю сукнину бачите? То знайте: вона наділена таємною силою, мало кому відомою. Надів я її оце вранці, а вже ярію, паленію, аж шкварчу женитися, щоб добряче виграти свою жінку, хай мене в цей час бебехами годували б. Та й чоловік з мене вийде не плохий! Як умру, то тіло моє удостоїться кремації, а попіл зберігатиметься в урні на пам'ять про зразкового мужа. Достолиха! з такою сукниною, як у мене, мій скарбничий закругляти нулі не наважиться, бо з'їсть тоді чимало лящів! Гляньте на мене з лиця, а потім зі спини: чим вам не тога, давнє одіння патриція мирного часу. Кроєм вона в мене така, як на Трояновій колоні у Римі і як на Тріумфальній арці Септемія Севера. Навоювався я, увірилися мені сагуми і козакини. Від панцеру плечі гудуть. Геть зброю, хай живе тога! Принаймні на весь новий рік, якщо я одружусь — тут Мойсеїв закон, ухвалений вами учора, мені на руку ковінька. Що ж до плюндрів, то ще бозна-коли моя бабуся в перших Лоранса казала, що їх шиють для гульфика. Я розумію це так, як зацний штукар Ґален у кн. 9 Про призначення наших членів написав, що голова зроблена для очей. Природа намірялася утвердити голову на колінах або ж на ліктях, проте, давши нам очі, щоб дивитися у даль, вона примостила їх на голові, як галку на ціпку, на вершку тіла; достоту так маяки і високі вежі зводяться над морськими гаванями, аби ліхтар світив здалеку. А що охота мені якусь там часину, принаймні рік, відпочити від ратної справи, тобто женитися, то я більше не ношу гульфика, а отже, і плюндрів. Бо гульфик — головна броня вояцька. І ладен піти на кострище (і вище), запевняючи, що турки озброєні зле, бо носити гульфики у них забороняє закон. Розділ VIII
Чому гульфик — головна броня вояцька

— По-вашому (сказав Пантагрюель), гульфик — це головна зброя вояцька? Теорія ця дуже парадоксальна і революційна, бо ж відомо: з острог починається узброєння. — Авжеж, я це стверджую, — озвався Панурґ, — і стверджую неспроста. Гляньте-но, як Природа, виводячи дерева, кущі, билля травне і зоофіти, побажала утвердити і зберегти їх так, аби жоден рід не пропав, аби особні не переводилися, старанно озброїла їх зародками і насінням, де саме й криється ця сама їхня довговічність, опанцерувала і напрочуд вигадливо вкрила їх стручками, піхвами, скойками, гранками, плисками, шкаралущою, колючками, пушком, корою і шпичаками — чим вам не гарні й міцні, природні гульфики. За приклад можуть правити горох, боби, квасоля, горіхи, персики, вовна, колоквинт, пашня, мак, цитрини, каштани — огулом усі рослини, бо зразу видно, що зародок і насіння у них прикриті, захищені й озброєні ліпше, ніж щось інше. Про виживання роду людського Природа подбала менше. Людину вона створила голою, ніжною, крихкою, беззбройною — ні напасти, ні оборонитися, створила в пору невинности, ще в «золотому віці», зробила з людину істоту живу, але не рослину. Істоту живу, кажу я, народжену для миру, а не війни, народжену вкушати всякий дивний овощ і зело на харч, народжену мирно панувати над усяким звірем. Коли серед людей, після «залізного віку» і царства Юпітерового, поширилося зло, земля почала родити кропиву, будяки, терня та всякі остюки — так зело бунтувало проти людини; як на те, майже все звір'я, волею долі, вирвалося з-під людської руки і мовчки змовилося не лише не служити більше і не коритися, а ще й чинити опір і в міру сили і змоги шкодити людській потузі. Тоді людина, прагнучи, як досі, насолоджуватися й панувати, але не вміючи обійтися без послуг звір'я, мусила уворужитися. — Святим Гусаком свідчуся! (гукнув Пантагрюель) після останніх дощів ти пошився в кубрії, себто в любомудри! — Зважте на те (мовив Панурґ), як природа підказала нам озброїтися і з якої частини тіла почали ми своє озброєння. Початок, хай тобі те і се, дали яйця. Пріап зробився дуже ласий,
Сподобившись ції окраси.

Так нам свідчить юдейський отаман і філософ Мойсей, стверджуючи, що людина озброїлася гарним і гожим гульфиком, зробленим (оце-то винахід! ) з фиґового листя, що своєю твердістю, губчастістю, гнучкістю, гладкістю, величиною, барвою, запахом, живосилою і властивістю дуже зручно самою природою пристосоване прикривати і захищати яйця. Ось хіба що, даруйте, виняток вийшов з грізними лотаринзькими яйцями, здатними теліпатися як-хотя в матні плюндрів, привченими будь-що уникати тісноти гульфиків і будь-якого пристойного ладу: я сам свідок того, як першого травня у Нансі зацний Віардьєр, король Валантен, от уже чепурун, чистив свої яйця, розстеливши їх, як гишпанський плащ, на столі. Отож, коли посилають на війну пішака, не кажіть йому: Побережи, Тіво, макітру —
(себто голову), а:
Побережи, Тіво, горнятко —

чи то пак, хай ти у пекло з усіма чортами западешся, яйця. Без голови гине тільки одна душа, а без яєць кінець усьому людському родові. Ось чому цей ґалант Ґален у кн. 1 De spermate^[239] сміливо виснував, що ліпше (менше зло) бути без серця, ніж без природження. Бо воно містить у собі, ніби в дароносиці, насіння, плодюще людство. Я ставлю сто франків, що це і є те саме каміння, завдяки якому Девкаліон і Шрра відродили людство, вигублене не біблійним, а поетичним потопом. Ось чому доблесний Юстиніан у кн. 4 De cagotis tollendis^[240] гадав summum bonum in braguibus et braguetis. ^[241] З тієї самої, а заодно і з інших причин, коли сеньйор де Мервіль, ідучи зі своїм королем на війну, приміряв нові риштунки (бо власні вже не підходили, старі й узяті іржею відтоді, як за останні роки шкура його живота помітно відбігла від крижів), його малжонка по глибоких роздумах вирішила, що він не дбає про шлюбний ворочок і совгач, ледве прикриті самою кольчугою, і цілком слушно нараяла йому добре убезпечити їх і відгородити великим турнірним шоломом, який припадав пилом у комірчині. Про гульфик є такі вірші у третій книзі Каверзів дівуль: Побачивши, як муж при латах всіх,
Але без гульфика, іде на ратне діло,
Жона: «Дивись, щоб те не скалічіло,
Що є для мене втіхою з утіх».
Невже давать таку пораду гріх?
Ні! Як же нам тут не бояться,
Коли для мене і подруг моїх
Та пропаде така весела цяця!

Отож, чи треба дивуватися на мій новий наряд? Розділ IX
Як Панурґ радився з Пантаґрюелем, женитися йому чи не женитися

Не діждавшись від Пантагрюеля відповіді, Панурґ глибоко зітхнув і провадив далі: — Як ви вже зрозуміли, вашець, я маю намір женитись, якщо лише, на моє безголов'я, не будуть заткані, забиті, зашпаровані всі щілки. Благаю вас в ім'я вашої давньої любови, скажіть мені, що ви про се думаєте? — Оскільки (відповів Пантагрюель) ви вже кинули кості, поставили перед очима мету і утвердилися у своєму намірі, то годі розмов, нічого іншого не лишається, як братися до виконання. — Воно то так (озвався Панурґ), але мені не хотілося б це виконати без вашої поради і згоди. — Згоду (мовив Пантагрюель) я даю і раджу вам женитися. — Але (заперечив Панурґ), якщо ви вважаєте, що мені ліпше зоставатися при своїх і нічого не міняти, то я волів би не одружуватися. — Ну, то й не одружуйтесь, — відгукнувся Пантагрюель. — Як же це так (заперечив Панурґ), ви хочете, щоб я цілий вік микався без супутниці життя? Ви ж знаєте, як Святе Письмо глаголить: Горе ж одинокому. Безженцю не дано тієї втіхи, як шлюбованцям. — Тоді з Богом, женіться! — озвався Пантагрюель. — Але (сказав Панурґ) якщо жінка наставить мені роги (а вам відомо, що цей рік урожайний), я ж тоді сіктиму й рубатиму. Я люблю рогоносців, маю їх за людей порядних, спілкуюся з ними, але поповнювати їхні лави — ні, краще смерть. Ось що вбилося цвяшком мені в голову. — Гаразд, не женіться, — відповів Пантагрюель, — бо Сенекова сентенція слушна і виїмків не попускає: як з іншими чинив ти сам, так, будь певен, і з тобою чинитимуть. — Кажете (промовив Панурґ), вона виїмків не попускає? — Сенека виїмку не дає, — відповів Пантагрюель. — Го-го! (гукнув Панурґ). Сто чортів йому в пельку! Про який же світ він говорить: про цей чи про той? Але якщо я все-таки не можу обійтися без жінки, як незрячий без палиці (бо тлучок-то тлукається, інакше що це за життя? ), чи не краще мені взяти в подруги якусь чесну і чеснотливу жінку, ніж щодня міняти і боятися, що схопиш макогона або ще гірше — пранці? Порядними жінками, хай дарують мені їхні чоловіки, я досі не цікавився. — Отже, женіться собі з Богом, — відповів Пантагрюель. — Але (сказав Панурґ) якщо з призволу Божого трапиться так, що я пошлюблю порядну жінку, а вона даватиме мені типцю, то я стану плохішим від самого Йова, хіба що роззлощуся. Я чув, що жінки порядні — це з'їдительки і гризюки, що і в родині вони — ого, з перцем! А я ще лихіший, я її переганятиму через росу: убиватиму і по руках і по ногах, і по голові, і в легені, і в печінку, і в косу, все, що на ній, подеру в лахмани, — хай найстарший Дідько сочить її окаянну душу на порозі. От би пожити бодай рік без цієї звади, а то й узагалі не сваритися. — Через це не женіться, — промовив Пантагрюель. — Так, але якщо (заперечив Панурґ) я зостануся при своїх, квитаним і неодруженим (зважте, що я поквитався на свою ж голову, бо мої вірителі подбали б про моїх нащадків), а так, до квитаного і неодруженого, не огрітого домашнім затишком, до мене усім байдуже. А заслабни я, всі стануть мені робити насупереки. Мудрець сказав: де жінки нема, я маю на увазі матір сімейства і законну дружину, там хворий у скруті. І це я побачив на прикладі пап, леґатів, кардиналів, біскупів, абатів, пріорів, священиків і монахів. Отож-бо я… — Під вінець, під вінець, з Богом! — промовив Пантагрюель. — Але якщо (сказав Панурґ) я занедужаю і не зможу шлюбного обов'язку виконувати, а жінка, обурена моєю недолугістю, знюхається з іншим, і не тільки не глядітиме мене, а ще й кпитиме з моєї імпотенції і (що найгірше) обдере мене як липку, як я не раз і не два це бачив, тоді пропав ні за собаку, іди лабзюкати хліб під вікном. — Ну, то не женіться, — відповів Пантагрюель. — Усе це так (сказав Панурґ), але тоді я зроду не заведу синів і дочок, щоб я міг увічнити в них моє ім'я і герб, відписати їм свій спадок і свої набутки (а що я колись їх набуду, за це ручаюся, о, я вийду у великі рантьє), та ще й міг розважатися з ними, якщо душу щось в'ялитиме, як щодня розважаються з вами ваш любий, добрий батько і як розважаються всі порядні люди в родинному колі. А ось як я, квитаний і неодружений, від чогось зажурюся, то ви замість утішити мене, візьмете на глузи мою біду. — То женіться собі з Богом! — відповів Пантагрюель. Розділ X
Як Пантаґрюель доводив Панурґові, що радити щось про мар'яж — штука морочлива, і про ворожбу за Гомером та Верґілієм

⇐ Предыдущая 11 12 13 14 151617 18 19 20 Следующая ⇒