Annotation 14 страница

Після всіх цих розмов Пантагрюель покликав бранця і відпустив його, кажучи: – Іди до свого царя у табір, повідом про усе, що ти тут бачив, і перекажи, щоб завтра опівдні він частував мене хлібом-сіллю; бо як тільки причалять мої галери, а це буде завтра вранці, не пізніше, я доведу йому, з мільйоном вісімсот тисяч комбраття і сімома тисячами височенців, усі ще вищі за мене, як нерозумно й необачно він учинив, удершись отак на мої землі. Про морську підмогу Пантагрюель, звичайно, вигадав. Полоненик відповів, що відтепер він його вірний раб, що був би радніший не лише не вертатися до своїх, а ще й битися проти них на боці Пантагрюеля, аби ж його дозвіл. Пантагрюель не погодився, велів негайно йти, куди послано, дав йому банку з молочаєм та вимоченими в горілці перчинами і наказав віднести її цареві і сказати так: якщо цар із'їсть бодай унцію цього узварцю, не запиваючи, то може сміливо стати з Пантагрюелем на герць. Але бранець почав його благати, молитовно склавши руки так, як просив під час битви. Пантаґрюель йому одвітував: — Перекажи цареві те, що я тобі звелів, а потім уповай тільки на Бога, і він тебе не покине. Ось я, хоть який, як бачиш, могута, і вояцтва у мене без ліку, а проте не покладаюся ні на потугу, ні на вмілість мою, а вся моя віра в Господа, мого заступника, бо він ніколи не відвернеться від тих, хто звертає свої помисли і сподівання до нього. Почувши ці слова, полоненик зачав просити узяти з нього розумний окуп. Пантаґрюель відповів, що його мета не грабувати і не лупити, а, навпаки, збагачувати і відпускати на волю. – Іди (сказав він) з Богом і цурайся лихих людей, а то ускочиш у халепу. Коли бранець пішов, Пантаґрюель так сказав своїм комбраттям: — Хлопці, я набалакав цьому бранцеві, що ми чекаємо морської підмоги і що нападемо на них не раніше, ніж завтра ополудні, це на те, щоб вони, великого наїзду побоявшись, цілу ніч готувалися до відсічі й укріплювали табір. Але мій справжній намір полягає в тім, щоб напасти на них у перші обляги. Одначе полишімо Пантаґрюеля з його апостолами і поговорімо про царя Анарха та його бойову дружину. Полоненик, повернувшись, явився до царя і розповів про те, як прийшов височенний височенець на ймення Пантаґрюель, як він розшарпав і підсмалив шістсот п'ятдесят дев'ять лицарів, і лише він один урятувався, аби повідати про все цареві, до того ж, цей великолюд звелів передати цареві, щоб той завтра опівдні чекав його на обід, бо Пантаґрюель постановив на нього напасти. Потім бранець передав цареві банку з узварцем. Але тільки-но цар проковтнув одну ложку, як горло йому обпалило вогнем, на язичку вискочив чиряк, а язик облупився, і якого помічного йому не давали, не полегшало, він тільки нив без краю, а ледь відірве кубок від рота, язик знову пече і горить. Довелося без упину лити йому в горлянку через лійку вино. На нього дивлячись, капітани, баші і сердюки теж наважились покушати цього зілля, аби перевірити, чи справді воно викликає таку спрагу, але і їм сталося те, що й цареві. І вони так добряче нарізалися, що по всьому табору пішла чутка: хтось, мовляв, вернувся з полону і сказав, що завтра вранці треба чекати нападу, а тому цар і його отамани готуються до бою і все перекидають і перекидають чарку. А за ними і вся рать нализалась, налигалась і наликалась. Перепилися так, що повалилися посеред табору спати, як свині. А тепер повернімося до доброго Пантагрюеля й оповімо про те, як він поводився далі. Пішовши з того місця, де стояв їхній трофей, він узяв, як патерицю, щоглу зі свого судна, наладував на марс двісті тридцять сім барилець анжуйського білого вина, привезеного з Руана, прив'язав до паса бочку з сіллю, понісши її так само легко, як подружки ландскнехтів кошички, і рушив у путь зі своїм комбраттям. На підході до ворожого табору Панурґ сказав Пантагрюелеві: — Хочете, сеньйоре, добро вчинити? Зніміть із марса анжуйське біле і випиймо його по-бретонському. Пантагрюель залюбки погодився, і вони стільки укутали вина, що у всіх двісті тридцяти семи барильцях жодної крапелиночки не зосталось, якщо не рахувати фляги з турської вивареної шкури, що її Панурґ налив про запас (він охрестив її Vade mecum^[227]), та ще на денці бузи для оцту. Потому як вони набуцались, Панурґ дав Пантаґрюелеві якоїсь диявольської приправи — суміш літонтрипона, нефрокатартикона, айвового повидла з майками та інших сечогонів. Нарешті Пантагрюель сказав Карпалимові: – Ідіть у місто, стеребкайтесь, як щур, по муру, вам це завиграшки, і закликайте городян зараз же виступити і вдарити на ворога, а потім спустіться, візьміть запалену походню і підпаліть усі таборові намети і шатра. Відтак зарепетуйте своїм несвітським репетом і тікайте. — Гаразд (сказав Карпалим), а що як я ще й усі гармати їм заклепаю? — Ні, ні (сказав Пантагрюель), ліпше пустіть із димом їхні порохівні. Послухавшись наказу, Карпалим негайно пішов, зробив усе, що йому звелів Пантагрюель, і комбраття, яке було там, виступило з города. Підпалюючи намети і шатра, Карпалим так обережненько ступав по тілах, що ніхто й не ворухнувсь, усі хропли собі любісінько і пухли. Опинившись там, де стояли гармати, він підніс ґнота до їхнього припасу, і це замалим не вийшло на лихе. Полум'я спалахнуло так швидко, що сіромаха Карпалим ледь не згорів, і, не був би він такий побігущий, спікся б, наче підсвинок; він рвонув звідти щодуху, як стріла з арбалета не зривається. Перескочивши шанці, він зіпонув і желіпнув так, що можна було подумати, ніби то чорти зірвалися з цепу. Від його лементу прокинулися вороги, але знаєте як? Вони прочнулись очманілі, ніби їх збудив дзвін до утрені, у люсонців, так у тих цей дзвін називається почухай яйця. Тим часом Пантагрюель розсипав із бочки сіль, а що вороги спали з розтуленими і роззявленими ротами, то він забив їм сіллю горлянки, і горопахи запирхали, як барани, і завопіяли: — Ох, Пантагрюелю, нащо ти розкидаєшся головешками! Нараз Пантагрюелеві приспічило одлити (давалося взнаки Панурґове зілля), і він набурив так щедро і рясно у їхньому стані, що всі табірники потонули, потоп затопив десять миль довкружжя, і, як свідчить літопис, якби тут була ще й батькова кобиляка і нацюркала стільки само, то потоп був би ще страшніший, ніж за Девкаліона, бо щоразу, як кобила сечила, розливалася річка, більша за Рону і Дунай. Угледівши теє, вихідні з города сказали: — Вони загинули лютою смертю, гляньте, кров так і цебенить. Проте, узявши Пантагрюелеву урину за вражу кров, вони обманулися, обмарені відсвітом палахкотючих шатер і блідим місячним сяйвом. Вороги ж, продерши очі й бачачи з одного боку пожежу, а з другого повінь і сечопотоп, не знали, що сказати і що подумати. Которі гомоніли, що настав кінець світу і Судний день і що все пожере вогонь, которі — що морські божества, такі як Нептун, Протей, Тритон та прочая, переслідують їх і що це насправді солона морська вода. О, хто міг би тепер оповісти, як Пантагрюель потрактував отих триста велетнів! О моя Музо, моя Калліопо, моя Таліє! Надихни мене, покріпи мій дух, бо де мені взяти слів для опису цієї грізної битви? Ось вона, притичина, для суворого логіка, ось він, капканище, ось вона, труднація, де сам чорт ногу зламає! Мені б тепер келих найкращого вина, яке будь-коли пили ті, хто цю правдомовну історію читатиме! Розділ XXIX
Як Пантаґрюель побив триста велетнів, закутих у камінні лати, та їхнього отамана Вовкулаку

Бачивши велетні, що їхній стан затоплений, обачненько винесли на раменах царя Анарха з фортеці, достоту як син Еней свого батька Анхіза з підпаленої Трої. Панурґ, угледівши їх, сказав Пантагрюелеві: — А он, сеньйоре, і велетні йдуть. Упарте їх щоглою, ведлуг нашої давньої герцівницької регули, пора показати їм звагу, а ми теж не відстанемо, присягаюсь, я кластиму їх покотом. А що? Давид он завиграшки укландав Ґоліята. А потім цей дебелий курваль Евстен, сили в нього, як у чотирьох биків, теж не буде церемонитись. Мужайтеся, бийте їх чим-попадя! А Пантагрюель у відповідь: — Мужности у мене стільки, що можу ще й продати. Та бач, сам Геркулес не важився йти супроти двох. — Оце перднули (сказав Панурґ) мені в носа. Порівнювати себе з Геркулесом! На Бога, та у вас у зубах більше сили, а в гузні більше тями, ніж у Геркулеса у цілому тілиську і в душі! Людина варта стільки, у скільки себе сама ставить. Поки точилася між ними ця розмова, підійшов Вовкулака з усіма своїми великолюдами, глядь, аж Пантагрюель однісінький, от і повзяв він зухвалий і необачний помисел убити цього чоловічка. Звертаючись до своїх побратимів височенців, він сказав так: — Гей ви, бахурі бездольники! Клянусь Магометом, як хто з вас сікнеться заломити он отого, ви у мене вмрете злою смертю. Хай я з ним поміряюся сам, зате вам буде цікаво нас зорити. Тут усі височенці відступили вкупі з царем ближче до пляшок, так само і Панурґ зі своїми товаришами відійшов; Панурґ почав строїти з себе пранцюватого; рот і пальці в нього скорчилися, і він захрипів: — Друзяки, ми вже з вами не воюємо — мир-миром. Дозвольте нам підживитися в гурті з вами, поки наші ватаги моцуватимуться. Цар і велети охоче пригостили їх. За трапезою Панурґ заходився оповідати легенди Турпіна, перекази про дива святителя Миколая та казку про Лелелика. Тим часом Вовкулака вийшов на Пантаґрюеля з довбнею халибської криці; важила ця довбня дев'ять тисяч сімсот квинталів і два квартерони^[228] і вивершувалася тринадцятьма алмазними гостряками, з яких найменший масою дорівнював старшому дзвонові Нотр-Даму, а як і була в нього менша маса, то хіба що на нігтик, або принаймні, аби не збрехати, на спинку ножика, званого ухорізом, оце вже напевне! І була ця довбня зачарована, отож зламати її було годі, навпаки, вона сама ламала все, до чого торкалася. І ось як Вовкулака насунувся з лютим ощиром, Пантагрюель, звівши очі до неба, всією душею звірився на Бога і склав урочисту обітницю: — Господи Боже, заступнику мій і спасителю! Ти бачиш мою притугу. Мене привела сюди природна горливість, бо ти сам заповів нам захищати і спомагати себе, своїх жінок, дітей, отчизну і родину в усьому, окрім того, що стосується тільки тебе самого, тобто віри; бо в цій царині ти не хочеш приймати жодної помоги, а приймаєш тільки визнання віри католицької та вірність твоєму слову, і ти забороняєш нам пускати в хід будь-яку зброю та оборонні засоби, бо ти Всемогутній, і коли ходить про твою справу, коли важаться на твоє право, ти сам себе борониш так, що краще годі й бажати, ти, під ким тисячі тисячі сотень мільйонів вояцтва небесного, адже найменший твій янгол може вигубити все людство і зрушити небо і землю з твого призволу, з якого твоєї кари зазнав на собі Сеннахарибів табір! Якщо тобі буде вгодно зараз вирятувати мене, бо на тебе одного покладаю і всі сподівання мої і всі надії, то обіцяю тобі, що у всіх краях, як в Утопії, так і в інших землях, які я підгорну й опаную, я звелю вістити твою пресвяту Євангелію так, щоб вона доходила у всій щирості, простоті й повноті, а схизма папистів і лжепророків, які отруїли своїми людськими управами і перекрученими новаціями цілий світ, у мене буде виполена, як бур'ян. Тоді з неба почувся голос: Hoc fac et vinces, себто: Роби так і переможеш. Бачачи Пантагрюель, що Вовкулака з роззявленою пащекою суне на нього, кинувся назустріч йому і, гадаючи, що диким репетом нажахає його, як навчали лакедемоняни, зикнув з усієї моци: — Смерть тобі, поганцю, смерть! І тут із бочки, почепленої в нього на паску, він сипонув на Вовкулаку вісімнадцять із гаком барилець і одну бодню соли, і сіль набилась Вовкулакові в рота, у горлянку, в носа та в очі. Охижівши, Вовкулака змахнув довбнею, збираючись розчерепити суперникові голову. Але Пантагрюель був ого який викрутень, винозорий і прудконогий. Лівою ногою він на крок відступив назад, і вчасно, — удар поцілив у барило, розтрощивши його на чотири тисячі вісімдесят шість кусників, і рештки соли всіяли землю. У відповідь Пантагрюель розвів гарненько руки і, як сокирник, товстим краєм своєї щогли кольнув Вовкулаку під груди і, шатнувшись ліворуч, завдав січного удару між шиєю і ковніром. Потім, випавши правою ногою, талапнув йому в яйця гострим кінцем щогли; від удару марс розскочився, і з трьох-чотирьох бочок, що там лишалися, бурхнуло вино, отож Вовкулака подумав, що то його сечового міхура прохромлено, узявши розлите вино за власну сечу. Пантаґрюель, одначе, тим не здобрів, він збирався свій успіх підперти; але Вовкулака з піднятою довбнею вже пер на нього, наміряючись садонути нею Пантагрюеля. І справді, він завдав такого бурінного удару, що якби доброму Пантаґрюелеві не поміг сам Пан-Біг, Вовкулака розполовинив би його від маківки до селезінки, але удар поцілив правіше, бо Пантаґрюель устиг ухилитись, і Вовкулакова довбня пішла на сімдесят три фути в землю, ввігнавшись у велику скелю, а з скелі шугнуло полум'я, на обмах як дев'ять тисяч шість бодень. Бачивши Пантаґрюель, що супротивник зі своєю довбнею момсається і ніяк не витягне її з бескеття, налетів на нього і мало не зніс йому голови з плечей, але, як на те, щогла його найшла на держак Вовкулакової довбні, а довбня, як згадано вище, була зачарована. Тим-то щогла переламалась за три пальці від того місця, за яке він тримав її, і Пантаґрюель, не кажи ти ливарник біля розбитих черепків, гукнув: — Гей, Панурже, де ти єси? Почувши крик, Панурґ звернувся до царя та його велетів: — На Бога, треба їх розборонити, а то замордують одне одного. Проте великолюди веселились собі любісінько, як на весіллі. Карпалим кинувся був підпомогти свому панові, але височенець зупинив його: — Клянусь Ґольфарином^[229], Магометовим небожем, якщо ти сунешся далі, я застромлю тебе у спід моїх плюндрів замість свічки. Мені саме заколодило, і я як відкладаю, то не інакше, як зі скреготом зубовним. Тим часом Пантаґрюель, своєї зброї позбувшись, ухопив уламок щогли і ну гніздити велетня, проте велетню боліло не дужче, ніж ковадлу, якби ви дали йому щигля. А Вовкулака тягнув, тягнув і нарешті таки витягнув довбню та й давай замахуватися нею на Пантагрюеля, Пантаґрюель же, рухливий і ворушкий, спритно уникав його ударів, а як Вовкулака насварився на нього: «Начувайся, чухраю, зараз я тебе пошаткую на капусту! Годі тобі насилати спрагу на бідолашних людей! » — Пантаґрюель дав йому такого замашного копняка у живіт, що Вовкулака брязнув голічерева, та ще й проїхався, обдираючи шкіру, на гузні на відстань кинутої з лука стріли. Вовкулака, ригаючи кров'ю, заволав: — Магоме! Магоме! Магоме! На цей крик усі велетні схопились на рівні, проте Панурґ зупинив їх: — Не йдіть, панове! Повірте мені: наш отаман із глузду скрутився і тне наосліп, куди-попадя. Вам від нього не буде добра. Проте височенці не послухались: вони бачили, що Пантагрюель уже без щогли. Уздрівши велетнів, Пантагрюель схопив Вовкулаку за ноги, підніс над головою, як списа, його тіло, закуте в кувадла, і, орудуючи ним як зброєю, заходився окладати великолюдів у камінних латах; так він і потовк їх усіх, мов каменяр, готуючи груз мостити дорогу, камінні риштунки кололися, здіймаючи гуркотняву таку грізну, аж мені згадалося, як у Сент-Етьєні де Буржі розтала на сонці велика Масляна вежа. Панурґ, Карпалим та Евстен дорізували упалих. Ощадку не було нікому. Пантагрюель скидався на косаря, який своєю косою (сиріч Вовкулакою) косить лучну траву (сиріч великанів). І в цій шермицерії Вовкулака наклав головою. Сталося це, коли Пантагрюель телехнув ним обра на ім'я Ріфландуй у пісковиковій лицарії, і скалка цієї броні розпанахала від вуха до вуха горло Епістемонові, бо більшість великолюдів носили легші обладунки, хто туфові, хто шиферні. Нарешті, бачачи, що всім ворогам саксаган, Пантагрюель розмахнувся щосили і пошпурив Вовкулачине тіло аж у город, і впав Вовкулака у середмістя, бебехнувши, мов жаба, і розчавив собою обгорілого кота, мокру кицьку, обскубану качку та гусака у загнузді. Розділ XXX
Як уміло Панурґ ізцілив Епістемона, хай і безголового, і як знов об'явились гемони і пекельники

Після переможного завершення гігантомахії Пантагрюель підступив до пляшок і гукнув Панурґа та решту; всі стали перед ним цілі і здорові, окрім Евстена, якому височенець роздряпав лице, поки він чикав йому горло, та Епістемона, який не показався на очі; Пантагрюель так зажурився, що хотів собі смерть заподіяти. Але Панурґ сказав йому: — Годі, сеньйоре, ось ми пошукаємо його серед мерляків і побачимо, що з ним. Пошукали і таки знайшли: геть мертвий, а в руках кривава своя голова. Естен гукнув: — О лиха смерте! Ти забрала у нас найкращого з людей! На ці слова Пантагрюель, сама скорб, скорботнішої ще на світі не було, підвівся і сказав Панурґові: — Ох, мій друже! Віщування ваших двох склянок і списа обмануло нас! А Панурґ на теє: — Хлопці, не плачте! Він ще теплий. Я його вилікую і верну таким здоровим, яким він ще зроду не був. З цим словом він узяв голову і поклав її собі на матню, щоб не охолола на вітрі. Евстен і Карпалим віднесли тіло туди, де вони чаркували, не тим, що живили якісь надії, а щоб показати Пантагрюелеві. Проте Панурґ їх підбадьорив: — Голову даю на відруб, я його вилікую. (Звичний заклад усіх божевільців! ) Годі ревти, краще б мені підсобили! Він вишарував гарним білим вином шию, потім голову, посипав їх діадермічним вітамінізованим порошком, який завжди носив десь у кишеньці, відтак змастив якоюсь там мастю і, прицілившись, насунув голову на шию, з такою точністю, щоб жила проти жили, нерв проти нерва, хребець проти хребця, а то не доведи Господи, вийде ще кривов'яз (таких він духом не переносив). Скінчивши це, він наметав круг шиї десять-п'ятнадцять стібків, аби голова не відпадала; а по цьому шву намазав ще й так званою воскресною олійкою. Нараз Епістемон зітхнув, потім розплющив очі, потім позіхнув, потім чмихнув, потім що є моци пукнув. Обізветься тоді Панурґ: — Отепер він здоровий як дзвін! І дав Епістемонові келішек деручого білого винця з солодким сухариком. Отак дотепно було вилікувано Епістемона, він лише хрипів потому тижнів зо три з гаком, та ще надсадно бухикав, але й це бухикання минуло завдяки чаркуванню. Епістемон зараз же забалакав, розповідаючи, що бачив гемонів і підснідав, підобідав і підвечеряв у пеклі та на Єлисейських полях; і при всіх назвав чортяк файними хлопами. Що ж до пекельників, то він висловив жаль, що Панурґ зарано вернув його до життя. — Мені було страх цікаво (сказав він) кинути на них оком. — Зцапів! — гукнув Пантагрюель. – Їх трактовано (сказав Епістемон) не так уже й зле, як вам уявляється, ось тільки їхній статус геть одмінився: я бачив, як Олександер Великий латав старі плюндри, кривавим потом заробляючи на хліб. Ксеркс торгує у ятці муштардою, Ромул — сіллю, Нума — цвяхами, Тарквиній скнарує, Пізон рільничить, Сулла — перевізник, Кір — скотар, Темістокл — скляр, Епамінонд — дзеркальник, Брут і Касій — землеміри, Демостен — винар, Цицерон — кочегар, Фабій — низальник луток, Артаксеркс — мотузник, Еней — млинар, Ахіл — шолудивець, Агамемнон — лизоблюд, Уліс — косар, Нестор — гірник, Дарій — золотар, Анк Марцій — шпакляр, Камілл — дерев'янко, Марцелл — лущильник бобів, Друз — лускунчик мигдалю, Сципіон Африканський торгує на вулиці винною бузою, Газдрубал — ліхтарями, Ганнібал — торгівець-гуртовик яйцями, Пріам — тандитник, Ланцелот Озерний лупить шкури з дохлих коней, Усі Рицарі Круглого Столу — убогі поденники, наймаються веслувальниками на переправах через Коцит, Флегетон, Стикс, Ахерон та Лету і катають панів гемонів, коротко, вони за таких собі ліонських човникарів або ж венецьких гондольєрів, тільки й того, що за перевіз їм належиться щиголь по носі, а ввечері — черства партика хліба. Траян ловить жаб, Антонин — льокай, Коммод виготовляє біжутерію, Пертинакс трусить горіхи, Лукулл — кухар, Юстиніан — цяцькар, Гектор — помийник, Паріс — голодрабець, Ахілл згрібає сіно, Камбиз — погонич мулів, Артаксеркс — біляр, Нерон — скрипаль, а Ф'єрабрас його служник і робить йому капості: годує глевким хлібом, напуває кислощами, а не вином, а сам їсть і п'є те, що найліпше, Юлій Цезар і Помпей смолять кораблі, Валенти і Орсон обслуговують пекельні парильні й чистять личини, Ґіґлен і Ґовен — свинопаси, Жофруа Великозуб торгує кресалами, Ґодфрид Бульйонський — кутюр'є доміно, Ясон — дзвонар, Дон Педро Кастільський торгує реліквіями, Морґант — бровар, Гюон Бордоський — бондар, Пірр — посудник, Антиох — сажотрус, Ромул — черевичник, Октавіян підчищає папери, Нерва — конюх, Папа Юлій торгує з лотка пиріжками і вже не той дрімучий бородань, як колись, Жан Паризький чистить черевики, Артур Бретонський вибавляє плями на капелюхах, Персфоре — носій, Папа Боніфацій Восьмий — фарфолиз, Папа Миколай Третій — папірник, Папа Олександер — щуролов, Папа Сикст курує пранцюватих. — Як? (сказав Пантагрюель). Там теж лютують пранці? — Авжеж (сказав Епістемон). Такої сили пранцюватих я ще зроду не бачив. Їх там сто з гаком мільйонів, хто не мав пранців на цьому світі, того наділять ними на тому світі. — Хвалити Бога (сказав Панурґ), мене це не обходить, бо я побував уже і в Гібралтарській щілі, куйовдився в Геркулесових протоках і мене вже чавило більше, ніж моропжу! — Ож'є Данець торгує збруєю, Цар Тигран — бляхар, Ґальєн Відбудовник — кротолов, Четверо синів Емонових — зубодери, Папа Каліст голить рудки, Папа Урбан — похлібець, Мелюзина — посудниця, Матабрюна — праля, Клеопатра торгує цибулею, Гелена влаштовує покоївок, Семираміда ськає клошарам, Дідона торгує підсливками, Пентесілея — крес-салатою, Лукреція — доглядачка, Гортензія — пряха, Лівія виготовляє ярмідянку. Отож ті, хто був великою цяцею на цьому світі, поневіряються і животіють у мізерії на тому. І навпаки, філософи і всі, хто на цьому світі каланив, на тому пошилися у велике панство. Я бачив, як Діоген бісив своєю пурпуровою тогою і берлом у руці Олександра Великого і як філософ віддрючкував його за те, що той погано полатав йому плюндри. Я бачив Епіктета, гожо за французькою модою вбраного, під купою дерев, оточеного гуртом панянок, усміхненого, хмільного, танцюристого, щедрого і гостинного, і біля нього лежала купа екю з зображенням сонця. Над трельяжем красувалися написані за гасло йому такі вірші: Стрибати, танчить, жартувать,
Червоні й білі вина пити,
А на дозвіллі, то вже й, м'ать,
Побрязкачі свої лічити.

Угледівши мене, він ґречно запросив мене випити, я погодився з дорогою душею, і ми з ним колупнули по-богословському. Аж це йде до нього Кір і просить, ради Меркурія, один деньє на цибульку, а то нема чим підвечеряти. «Ба ні, — на те Епіктет. — Деньє не подаю. Ось тобі, шельмо, екю і пора тобі вилюдніти». Зрадів Кір такому добутку, але всякі інші халамидники з потужників, що там вакуються, як-от Олександер Великий, Дарій та іже з ними, вночі пограбували його. Я бачив, як Патлен, Радамантів скарбник, прицінявся до пиріжків, якими торгував папа Юлій: «Почім десяток? » «Три бланки» — відповів папа. «А хоч (сказав Патлен) три удари палицею? Кете сюди пиріжки, паскуднику, а сам неси ще». Бідолашний папа заплакав і пішов. Він сказав хазяїну-пиріжечникові, що в нього пиріжки забрали, а той так дав йому в шкуру, що тамта потім навіть на козицю не годилась. Я бачив, як метр Жан Лемер, із себе папу строївши, змушував усіх колишніх царів та пап цілувати йому ногу, а потім, пишаючись як кіт на глині, благословляв їх і примовляв: «Купуйте індульгенції, гультяйське гультяйство, купуйте, гаращо дешеві. Розгрішую вас від вина та грінок, чи то пак від вини та гріхів, і дозволяю вам лишатися мізерією поки віку». Відтак він нагукав Каєта і Трібуле, кажучи: «Панове кардинали! Дайте їм по буллі — кожному торохніть колякою під зад! » Що й було зроблено як стій. Я чув, як метр Франсуа Війон питав Ксеркса: «Почім муштарда? » «Один деньє», — відповів Ксеркс. А Війон йому на теє: «Геть ік лихій годині, потолоч! Такої ціни тут нема. Ти нам набиваєш ціну на харч! » І взяв та й сцикнув у шерітвас, як це роблять муштардники у Парижі. Я бачив Вільного Лучника з Баньйоле — він інквізитор над єретиками. Він застукав Персфоре тоді, як той обсцикав мур, де було намальовано антонів вогонь. Лучник оголосив його схизматиком і був би спалив живцем, якби Морґан не підніс йому в рахунок профіциту та інших дрібних поборів дев'ять бочок пива. Тут у слово вскочив Пантагрюель: — Ну, розкажеш усі ці придибенції іншим разом. А зараз ось що скажи: як там трактують лихварів? — Я бачив, — сказав Епістемон, — як вони по риштаках іржаві шпильки та старі цвяхи виловлювали, достоту, як у нашому світі жебраки, але за квинтал цього брухту дають заледве скибку хліба, да ще й відпускають видавцем. Тим-то ці побідаші іноді по три тижні у роті ріски не мають, а гнуть спину від зорі до зорі й усе сподіваються, що і в їхнє віконце засвітить сонце. Але вони там такі трудяги і такі двожильні, що про своє бідування забувають, ладні зі шкури вилізти за той мозолений гріш. — А зараз віддамо належне (сказав Пантагрюель) їді. І закликаю вас, хлопці, промочити горло — нам доведеться киснути у вині цілий місяць. Тут вони виставили батареї пляшок і справили бенкет із табірних припасів, але бідолашний цар Анарх так і не звеселився, і Панурґ зауважив: — Якому ж ремеслу навчати тепер його царську величність? Треба, щоб він був добре підкований ще до того, як доведеться йому піти к нечистому. — Справді (сказав Пантагрюель). Роби з ним що хоч, я тобі його дарую. — Уклінно дякую (сказав Панурґ). Я від дарунків не відмовляюсь, а від вашого й поготів. Розділ XXXI
Як Пантаґрюель вступив до столиці амавротів і як Панурґ женив царя Анарха і зробив його продавцем зеленого соусу

Після цієї блискучої звитяги Пантагрюель послав Карпалима до столиці амавротів оповістити, що царя Анарха взято в полон і що всі їхні вороги розбиті. Оповіщені цією новиною городяни стрункими лавами вийшли назустріч переможцю і з великою помпою і радісним тріумфом ввели його до міста, а в місті сяяли веселі вогні і на вулицях стояли круглі столи, угинаючись від потрав. Здавалося, що повернулась доба Сатурна, — з такою великою учтою і бучністю справляли свято. На віче Пантагрюель заявив так: — Панове! Коваль клепле, поки тепле. Тому, поки ми кріпко не заюрили, я хочу взяти штурмом усе Царство Дипсодів. Рушати в похід я поклав завтра після гулів, отож хай усі охочі йти зі мною на цей час будуть готові. Не те щоб мені бракувало людей, аби підбити країну, я своїми силами обійдусь, але я бачу тут таке многолюддя, на вулицях не протовпитися. Ось я й хочу взяти колоністів до Дипсодії і дати їм увесь цей край, наймальовничіший, найблагодатніший, найбагатший у світі, хто там був, може це підтвердити. Чутка про цю постанову облетіла весь город, і назавтра на головному плацу зібралося мільйон вісімсот п'ятдесят шість тисяч одинадцять душ, не рахуючи жінок і дітей. І всі посунули просто на Дипсодію таким ладком, що їх можна було порівняти з синами Ізраїлевими, коли ті, вийшовши з Єгипту, переходили Червоне море. Але перш ніж описувати цю виправу, я хочу сказати про те, як Панурґ повівся з полонеником, царем Анархом. Панурґ згадав розповідь Епістемонову щодо того, як на Єлисейських полях трактують колишніх царів та багатирів і як ті царі та багатирі заробляють хліб якимсь-то сороміцьким і ницим ремеслом. І от одного дня він вирядив царя в полотняну синю купину, як звичайного чоловіка, та в морського крою плюндри, зоставивши босим, бо взуття, за його словами, тільки подобу псує, а ще він надів на царя синю шапочку з великою каплуновою трепіткою, ба ні, даруйте, здається, не з одною трепіткою, а з двома, і голубий, переполаса зелений, пас, кажучи, що така ліврея йому саме враз, бо він тепер обертає. Убраного так Панурґ привів його до Пантагрюеля та й питає: — Вам знайомий цей бамбула? — Уперше бачу, — відповів Пантагрюель. — Перед вами цар-сподар. Я хочу зробити з нього порядну людину. Ці царі-псарі всі лежні та подушкоспали, нічого не знають, ні до чого не голінні, тільки й уміють, що горопашним підданцям лихо кувати та світ ґвалтувати війнами, ради своїх прибаг і витребасів. Хочу, щоб він у мене приломився дещо робити — навчу його торгувати зеленим соусом. Ось-ну, кричи: «Кому соусу зеленого? » Нетяга прокричав. — Занизько береш, — сказав Панурґ і, піймавши його за вухо, почав утокмачувати. — Тягни вище: соль-ре-до! Оце так, соколику! Горлянка у тебе незлецька! Щасливе життя почнеться для тебе віднині, як ти перестав царювати. І Пантагрюель тішився від усієї душі. Смію вас запевнити, що він був найдобріша тут, на відстань досягу шпади, людина. Отак-то Анарх і пошився в непоганого продавця зеленого соусу. Через два дні Панурґ оженив його зі старою потіпахою і сам урядив весілля з баранячими головами, смаженою свининою з гірчицею і битим-різаним із часником, причому п'ять возів цих наїдків Панурґ послав Пантаґрюелеві, і той упер усе, ще й облизувався, а з трунків там була грушівка і горобинівка, танцювали ж під музику найнятого від Панурґа сліпого скрипаля. Після сніданку Панурґ повів подружжя до палацу, відрекомендував його Пантаґрюелеві й зауважив, показуючи на молоду: — Вона боїться тепер бздіти. — Чого б то? — вразився Пантагрюель. — Бо вона (сказав Панурґ) уже надгризена. — Що ти таке гомониш? — допитувався Пантагрюель. — Бачиш (сказав Панурґ), коли смажать каштани, вони страшенно бздять; і от, щоб уникнути цього бзда, їх надгризають. Оскільки ця новоженка добряче надгризена знизу, вона більше не бздить. Пантагрюель подарував молодятам хатинку в глухому завулку та ще камінну ступку, щоб соус готувати. Отак і зажили вони у власній господі, і з царя вийшов чи не найбідовіший з усіх продавців зеленого соусу, які водилися в Утопії. А втім, до мене докотилася поголоска, що малжонка дає йому затвору, а горопашний бевзь навіть не борониться. Розділ XXXII
Як Пантаґрюель накрив язиком усе військо і що автор узрів у його роті

Коли Пантагрюель ступив із вояцтвом на землю дипсодську, дипсоди зраділи і поспішили здатися; самі йому при підході підносили ключі від усіх міст. Лише альмироди^[230] на пню стали і відповіли його окличникам, що здадуться не інакше, як на почесних умовах. — Як? (сказав Пантаґрюель). Домагатися ще чогось, коли зостається змирщину пити? Ну що ж, гайда! Доб'ємо в їхньому лігві! Стали у шики, налаштувавшись наступати. У поході чистим полем їх заскочила злива, усі затрусилися з дюді і ну тулитись одне до одного. Тоді через отаманів Пантагрюель заявив, що це пусте, йому, понад хмарами, видно, що це мряка, ба навіть мжичка, хай військо вишикується, і він його накриє. Тут усі вишикувались зімкнутими колонами, Пантагрюель висолопив язика лише наполовину і накрив усіх, не кажи ти квочка курчат. Тим часом я, повідач правдомовних цих оповідок, сховався під лопушиною, зарівно лопухатою, як арка Мантрибльського мосту. Коли ж побачив, як добре вони притаковилися, то рушив до їхнього укриття, але влізти туди не зміг, забагато там напхалося люду. Як той казав: довгий був би жупан, якби поли не короткі. Тоді я спробував забратися вище і, протарабанившись дві милі по язику, зрештою опинився в роті. Але, боги й богині, що я там завидів! Хай поб'є мене Юпітер-гримій своїм перуном-тризубом, як брешу! Я ходив там, як по святій Софії у Константинополі, і бачив скелі, високі, як данські гори, надісь, це зуби, просторі луки, непрохідні дебрі та великі укріплені міста, як от Ліон чи Пуатьє. Первий, кого я здибав, був добродій, що саджав капусту. Неабияк уражений, я спитав: — Що ти, друзяко, тут робиш? — Саджаю (сказав він) капусту. — З якого дива? — спитав я. — Ох, пане (сказав він), не в кожного в яйцях сила і не всім бути багатим. Це мій заріб, я ношу капусту на базар он у той город, що ззаду. – Ісусехристе! (сказав я). Тут цілий новий світ! — Ба ні (сказав він), не новий. Гомонять, що нова земля десь неподалік із сонцем та місяцем і що на ній великі справи вершаться, а наш світ давніший. — А як, друзяко (сказав я), називається той город, куди ти носиш капусту продавати? — Город називається (сказав він) Асфараґ, там мешкають християни, люди славні, вони будуть вам раді. Словом, я поклав собі туди сходити. Дорогою я спіткав хлопчину, що ловив голубів, та й питаю його: — Друзяко, звідки тут голуби? — Сір (сказав він), із того світу. От мені й уявилось, що коли Пантагрюель позіхає, голуби зграями влітають до його горлянки, узявши її за голубник. Потім я ввійшов до міста, воно здалося мені гарним, заможним і чистим; але, на мій превеликий подив, варта на заставі зажадала посвідки про стан мого здоров'я. — Панове (озвавсь я), у вас що, тут чумна пошесть? — О, сеньйоре! (сказали вони). У нас мре стільки людей, що не встигають відвозити трупи. — Господи! (сказав я). А де ж це? А це, відповіли вони, у Ларинзі й Фаринзі^[231], двох великих торгових містах, як-от Руан і Нант, а розсадники чуми — смердючі й заразні сопухи, які визівають із хлані, погубивши за один тиждень два мільйони двісті шістдесят тисяч шістнадцять із гаком душ. Я замислився, прикинув у думці і здогадався, що сморід цей іде з Пантагрюелевого шлунка, бо він, як уже згадувалося, наївся соусу з часником. Далі шлях лежав серед бескеття, себто зубів, і я заліз на одне з них, і воно здалося мені найкраснішим місцем у світі, я побачив чудові манежі для гри в опуку, галереї, луки, великі виноградники та численні вілли в італійському стилі, розкидані серед гарних полів, і тут я провів чотири місяці, і ніде ще так не ласував, як у цьому краю. Відтак, спускаючись по кутняках, добрався я до спідньої губи, але мене перейняли опришки і пограбували в чорному лісі, що тягнувся аж до вух. Ще далі я набрів на осаду на узбіччі гори, шкода, назву її забув, їв і пив я там ще краще, ніж досі, та ще приробив трохи грошей. А знаєте чим? Спанням. Тут наймають людей спати за поденне, плата п'ять-шість су, а ті, що затинають хропака, заробляють до семи з половиною су. Я розповів сенаторам, як мене облупили, а вони мені сказали, що потойбіч справді водяться лиходії і зарізяки, отож я зрозумів: як у нас кажуть згір'я і загір'я, так і тут є зуб'я і зазуб'я, і в зуб'ї живеться привільніше і повітря чистіше. От мені й подумалося: має рацію той, хто каже, що одна половина людства не знає, як живе друга, жоден землепроходець не описав ще цих країв, а тут же понад двадцять п'ять населених панств, не рахуючи пустель і великої протоки; згодом я все-таки зладив книгу під титулом Історія горлачів, як назвав я аборигенів, позаяк вони живуть у горлі мого володаря Пантагрюеля. Зрештою мені захотілося вернутись, і, спустившись по бороді, я скочив йому на рамена, звідти скотився додолу і впав до його ніг. Помітивши мене, він спитав: — Звідки прийшов єси, Алькофрібасе? Я відповів: — З вашої горлянки, месір! – І скільки часу ти там пробув? — спитав він. — А відтоді (сказав я), як ви рушили на альмиродів. — Виходить (сказав він), більше як півроку. Чим же ти харчився? Що пив? Я відповів: — Сеньйоре, тим самим, що й ви. Я брав собі в'їзне з найласіших шматочків, що проходили через вашу горлянку. — Ну (сказав він), а куди ж дівалося твоє гівно? — У вашій пельці, пане, — відповів я. — Ха-ха-ха! Жартун із тебе! (сказав він). А ми з Божою помогою підхилили весь край дисподський. Тобі я дарую кастелянство Сальмі. — Вельми вдячний (сказав я), мосьпане. Такої ласки я нічим не заслужив. Розділ XXXIII
Як Пантаґрюель занедужав і як вилікувався

⇐ Предыдущая 9 10 11 12 131415 16 17 18 Следующая ⇒