Annotation 9 страница

Не завадить і не зашкодить, тим паче на дозвіллі, нагадати вам, звідкіля пішло коліно та коріння нашого доброго Пантаґрюеля, адже я бачу, що всі добрі історіографи саме так і зладили свої літописи, і не лише араби, варвари та латиняни, а й греки та погани, ці одвічні бражники. Гідне уваги, що на зорі світу (маю на увазі давню давнину, себто понад сорок сорока ночей тому, як узяти систему старожитніх друїдів), уже потому як напав Каїн на брата свого Авеля та й убив його, земля, впоєна пролитою кров'ю сього праведника, уродила всякого зела з насінням, яке тільки в її лоні росте, а найбільше дерену, вона уродила його так щедро, що на вічну пам'ять це ім'я за цим роком і лишилося: рік рясного дерену, бо три ягоди тягли на цілий буасо. Того року з'явилися календи у грецьких молитовниках, у місяці марці не стало Великого говіння, а перша половина серпня припала на травень. На жовтень чи то на вересень (коби тут не поблудити, от чого я дуже боюся) випав такий тиждень, охрещений в анналах тричетверговим (бо на тиждень буває тоді три четверга через високосну аномалію), коли сонце, ніби кутернога, поточилося трохи ліворуч, а місяць міняв свої оберти більше ніж на п'ять туаз, і коли ходив ходором — це бачили всі — нерухомий небосхил, і то так здорово, що середня Плеяда покинула своїх сопутців, шатнувшись до лінії рівноденника, а зірка на ім'я Колос покинула Діву, чалячись до Терезів; то все це були такі грізні явища і для тями горішки такі тверді, що астрологи не здолали їх розгризти, а були вони ще й які зубаті, якщо зубами доп'ялися аж туди! Аби ви знали: люди наминали цей дерен залюбки, бо виглядав він ласо і дуже смакував; але достоту як Ной, цей святий муж (ось кому ми завдячуємо посадженою лозою, що з неї походить отой божественний, чудовий, нектароподібний, небесний, розвесельний і убожений трунок, іменований брагою), хильнув зайвого, не здогадуючись, який міцний і який хмільний той напій; так само і тодішні чоловіки та жінки допалися до цих гарних і буйних ягід. Отут-то їх і спіткали численні лиха: їх пообкидало страшними пухлинами, та ще й у різних місцях. Живіт обдимало, аж наче то був уже й не живіт, а здоровецька бута, а на ній напис: Ventrem omnipotentem^[125]; то були люди славні, все кумедники веселі, і від цієї породи й родилися святий Барило і Карнавальник. Ув інших пухли плечі, отож цих горбанів охрестили монтиферами, себто несугорами; вони ще не вивелися й досі серед обох статей різних верств, і з цієї породи пішов Езоп, про чудові діяння і влучні вислови якого ви можете прочитати у книзі. У ще інших так виганявся і довжився прутень, що його називали пахарем матінки землі, й зрештою вибехувався страх який довжелецький, велетенський, тужавий, товстенний і на додаток ще й зелений-зелений, мов оті античні стояни, отож його оперізували пасом, обмотуючи плоть п'ять-шість разів; а при здибленні за вітру в корму, було таке враження, ніби ці люди тримали свої сулиці на підпорі, щоб поцілити в кентен. Ба ця порода, за словами жінок, перевелася, бо жінки повсякчас нарікають, мовляв, де ж вони ці ядристі тощо,

а як далі співається, ви знаєте. У ще інших розростались яйця так буйно, що трійко їх могло заповнити цілу бочку. Вони пішли від лотаринзьких яєць, що ніколи не знали крісел: так і теліпалися десь на дні плюндрів. У ще інших росли ноги, й, узрівши таких людей, можна було подумати, ніби перед вами чи то журавлі, чи то фламінго, або ж ніби ці люди на дибах, яких спудеї з-письменська називають Переносами. У ще інших ніс розвинувся в носяру, скидаючись уже на змійовика лембика, весь жилкуватий, обсіяний пухирцями, розплилий, багровий, аж сизий, вугристий, пуп'янистий, ґудзуватий, — такого носюру ви могли бачити у каноніка Панзу або ще в анжерського медика на ім'я Кикоть; з цієї породи дехто прилюбився до ячмінного відвару, але більшість уподобали вересневий сік. З них випали Назон та Овідій, а також усі ті, про кого сказано: «Люблю тільки тебе, мій Боже».

У ще інших росли вуха, і то такі здоровецькі, що з одного вуха люди шили собі і камзол, і плюндри, і військовий плащ, а другим накривались, мов гишпанською киреєю, і подейкують, ніби в Бурбонне ще й досі живе порода вуханів, звідси й пословка: бурбоннезькі вуха. Інші ж росли і вздовж, і впоперек, саме з них і випали великолюди, а з тамтих — Пантагрюель. І первий був Шальброт.
Шальброт появив Сараброта,
Сараброт появив Фариброта,
Фариброт появив Гурталі, ласого до супів,
і царював останній за часів потопу,
Гурталі появив Немврода,
Немврод появив Атласа,
що підпирав раменами небо, аби не впало,
Атлас появив Ґоліята,
Ґоліят появив Ерікса, первого штукаря,
Ерікс появив Тита,
Тит появив Еріона,
Еріон появив Поліфема,
Поліфем появив Кака,
Как появив Етіона, первого пранцюватого,
бо Етіон не пив улітку холодненького,
як це свідкує Бартахим,
Етіон появив Енкелада,
Енкелад появив Кея,
Кей появив Тифона,
Тифон появив Алоея,
Алоей появив Ота,
От появив Егеона,
Егеон появив сторукого Бріарея,
Бріарей появив Порфиріона,
Порфиріон появив Адамастора,
Адамастор появив Антея,
Антей появив Агатона,
Агатон появив Пора,
з яким воював Олександер Великий,
Пор появив Аранта,
Арант появив Габбару,
який запровадив звичай пити до когось,
Габбара появив Ґоліята Секундильського,
Ґоліят появив Оффота,
чий носяра допомагав йому цмулити з бочки,
Оффот появив Артахея,
Артахей появив Оромедона,
Оромедон появив Ґеммаґоґа,
винахідника капців з закандюбленими носаками,
Ґеммаґоґ появив Сізіфа,
Сізіф появив Титанів, з яких випав Геркулес,
Геркулес появив Еная, умільця вибирати з рук кліщів,
Енай появив Ф'єрабраса,
подужаного правицею Олів'є,
пера Франції, Роландового приятеля,
Ф'єрабрас появив Морґанта, первого на землі,
хто грав у дамки, начепивши окуляри,
Морґант появив Фракаса,
про якого писав Мерлін Коккай,
Фракас появив Ферраґуса,
Ферраґус появив Мухолова, первого,
хто почав задимлювати бичачі язики на багатті,
а доти їх солили, як шинку,
Мухолов появив М'яшкура,
М'яшкур появив Мниху,
Мниха появив Ґайоффа
(з яйцями тополиними, а кабакою горобинною),
Ґайофф появив Глитая,
Глитай появив Паливоду,
Паливода появив Почуйвітра,
Почуйвітер появив Ґалаада,
винахідника винних пляшок,
Ґалаад появив Мірланґо,
Мірланґо появив Ґалаффра,
Ґалаффр появив Ваговика,
Ваговик появив Робоастра,
Робоастр появив Сортибранта Коїмбрського,
Сортибрант появив Брушанта Момм'єрського,
Брушант появив Брює,
заломленого десницею Ож'є Данця, пера Франції,
Брює появив Мабрена,
Мабрен появив Воюйнеможу,
Воюйнеможу появив Аклебака,
Аклебак появив Недолугу,
Недолуга появив Ґранґузьє,
Ґранґузьє появив Ґарґантюа,
Ґарґантюа появив зацного Пантагрюеля, мого пана.

Певна річ, читаючи цей пасус, ви цілком резонно здивуєтеся і спитаєте: «Що за чудасія? Адже під час потопу загинули всі, окрім Ноя та ще семи душ, узятих на ковчег, одначе серед них згаданий Гурталі не числився? » Запитання, звичайно, доречне, цілком слушне і природне; але моя відповідь, гадаю, вас задовольнить, або тоді мені бракує десятої клепки. На світі мене тоді ще не було, вигадувати я не збираюся, натомість пошлюся на масоретів, цих мудів солоних і гебрейських гудців, а тамті авторитетно твердять, що згаданий Гурталі сидів не в Ноєвому ковчезі, — як туди влізти такому бардадимові? — а окаряч на ньому, як дітвора на дерев'яних кониках або як дебелий Бернський бик, убитий під Мариньяно, який окульбачив по-їздецькому важку гармату (з цього звірюки був і тихий шлапак і сягнистий клусак). Отак-то він, після Божого рятунку, вибавив ковчег від кораблетрощі: давав йому розгін ногами, а ступнею, як стерном, повертав його куди-хотя. Ті, хто сидів у трюмі, передавали через димар йому харчі, на віддяку за його послуги, і вряди-годи перемовлялися з ним, наче Ікароменіпп з Юпітером, про що нам повідав Лукіян. Ну що, ви добре втямкували? Тоді підправте добрий каганець, але не розбавлений, та й випийте самі. Ага, вам щось не віриться, а мені, як у пісні співається, й поготів. Розділ II
Про уродини грізного Пантаґрюеля

Ґарґантюа, устаршки літами чотириста сорок чотири роки, сплодив сина Пантагрюеля зі своєю дружиною Бадбек^[126], дочкою упопійського царя амавротів. Породілля померла, бо дитятко було незвичайно велике та важке і побачило світ, задавивши свою матір. Для розуміння, чому і навіщо нарекли, хрестом благословляючи, так немовля, візьміть до уваги ось що: того року в Африці стояла велика суша, дощу не було тридцять шість місяців, три тижні, чотири дні, тринадцять годин і ще з гаком, сонце пекло так немилосердно, що вся земля висохла: навіть за Ілії не було такої спекоти, як тоді, бо на всій землі не зосталося жодного деревця, де б уцілів листочок чи квіточка. Трава пожовкла, річки змеженіли, джерела вичерпались; бідолашна риба, від якої відступила вода, тріпалася на піску й жалібно ячала; птахи, позбавлені роси, падали на землю; вовки, лиси, олені, вепри, лані, зайці, кролики, ласиці, куниці, борсуки та інша звірота валялися в полі дохлі, з роззявленою пащею. На людей жаль було дивитися. Вони тинялися, висолопивши язика, наче хорти після шестигодинних ловів; інші кидалися в колодязі, інші, шукаючи затінку, залазили корові в черево, — Гомер зве таких людей алібантами^[127]. Все запіщанилося. Годі було без спожаління дивитися на даремні потуги людей якось порятуватися від страшенної спраги. На превелику силу давалося, скажімо, вберегти у церквах святу воду, аби її не вичерпали. На раді, що скликав Святійший Отець із кардиналами, ухвалено відпускати кожному по ковтку. Проте у церкві завжди впадало в око зо два десятки спраглих, що обступали того, хто роздавав воду, і роззявляли роти, щоб і їм перепала крапелиночка, як отому лихому багатієві, щоб, крий Боже, не пропала вона марно. Блаженний той, хто мав тоді прохолодну і з добрими припасами пивницю! Один філософ, загадуючись, чому морська вода солона, відповідає на це так: коли Феб дав правувати своєю осяйною колісницею синові своєму Фаетонові, той, у цій справі небитий, не здолавши триматися еклектики, що пролягає між тропіками сонячної сфери, збився на манівці й опинився так близько від землі, що всі під ним краї посохли, а більша частина неба згоріла, саме та, яку філософи називають Молочним шляхом, а невіголоси дорогою Святого Якова, хоть найславетніші піснетворці запевняють, що це те місце, куди пролилося молоко Юнони, коли вона Геркулеса годувала; отоді-то земля від задухи й упріла, та так рясно, що її піт постікав у море, і воно стало, як усякий піт, солоне. У цьому ви самі легко переконаєтеся, скуштувавши вашого власного поту чи поту перепотілих від ліків пранцюватих — байдуже. Майже щось таке сталося і того року, бо одної п'ятниці, коли громада зібралася на молебень і справляла службу з силою літаній та гарних псальм, благаючи всесилого Бога зглянутися на їхнє безголов'я, всі нараз ясно побачили, як земля, наче людина випотами, буйними краплями води сочиться. Бідолашний люд зрадів, він думав, що то йому на добро, бо дехто казав, що в повітрі немає ні краплі вологи, і дощу чекати годі, от земля й надолужує цей брак. Інші, вже науковці, мовили, що то в антиподів дощить, посилаючись на четверту книгу Questionum naturalium^[128] Сенеки з описом початків та джерел Нілу. Але всі вони помилилися, бо скоро служба завершилася і кожен запраг цієї роси напитися, виявилось, що то ропа, ще гірша і солоніша від води морської. І саме тому, що Пантагрюель цього дня уродився, батько і дав йому таке ймення, бо панта по-грецькому означає все, а ґрюель агарянською мовою означає спраглий і вказує на те, що в день його народин увесь світ знемагав на спрагу, а батько вже тоді у пророчому прозрінні бачив той день, коли його син стане царем жадаків, у чому його одразу впевнив інший, ще виразніший знак. Бо як Бадбек розроджувалася і пупорізки приймали дитя, спершу з її утроби вийшло шістдесят вісім погоничів мулів і кожен вів на оброті мула із в'юком соли, потім вийшло дев'ятеро дромадерів, нав'ючених шинкою та задимленими бичачими язиками, потім семеро верблюдів із кладдю вугрів, потім, нарешті, двадцять п'ять возів із пором, часником та цибулею, і ця валка налякала повитух. А втім, деякі з них мовили: — О, скільки всякої смакоти! А все тому, бо ми п'ємо злецьки, п'ємо по-гельвецьки. Що не кажіть, це добрий знак, від такої харчі тягне на вино. Отак вони собі гомоніли, коли появився на світ і сам Пантаґрюель, волохатий, наче ведмідь; зобачивши його, одна баба-бранка вирекла: — Народився він весь у волосі, бути йому чудотворцем, а як житиме, то вже набудеться на світі! Розділ III
Як скорбів Ґарґантюа, свою жону Бадбек утративши

Коли Пантаґрюель найшовся, хто найбільше був ошелешений і спантеличений? Його батько Ґарґантюа. З одного боку, померла його малжонка Бадбек, а з другого — у нього народився син Пантаґрюель, чудовий і величенький опецьок, от і знай, на яку ступити і що казати; охоплений сумнівом, він вагався, що його робити — оплакувати смерть дружини чи радіти народженню сина. Затиснутий із двох боків лещатами логічних доводів, він, попри вміння розважати in modo et figura^[129], не міг вивести кінці, і тільки борсався, як миша у пастці або каня у тенетах. — Що ж мені, плакати? — питав він себе. — Так. А чому? Наказала довго жити моя супружниця, така, сяка, розтака, розсяка. Ніколи більше я її не побачу, іншої такої зроду не знайду, втрата моя невіджалувана. Господи Боже, чим я тебе прогнівив, за що мене так караєш? Чому не навістив мене раніше, ніж її? Без неї у мене ж бо й життя не життя. Ох, Бадбек, моя миньйона, моя манда (у ній добрих три арпани і дві секстерії), моя шерстинка, моя ширінька, моя туфля без задка, моя пантофля, ніколи я тебе вже не побачу! О горопашний Пантагрюелю! Не стало в тебе любої нені, лагідної годувальниці, дорогої напутниці! Ох, підступна свашко з косою, ти жорстоко зі мною вчинила, так мене скривдила, одібрала у мене ту, яка мала всі права на безсмертя! Кажучи ці слова, він ревів коровою, та вже за мить, згадавши про Пантагрюеля, іржав, як жеребець. — О мій синочку (приказував він), моя гуле, моя довбне, який же ти у мене ловкенький! Дякую тобі, Боже, за те, що ти дарував мені такого гарного сина, такого веселого, такого життєрадісного, такого красного! О, який я радий, о, який радий, о, який радий! Го-го, от ми нацмулимося, вдаримо лихом об землю! Подай найкращого, помий шклянки, постели обрус, нажени собак, розклади вогонь, запали свічку, зачини двері, накрай хліба, подай жебракам і хай собі йдуть! Візьми плащ, я надіну камзол — святкувати наші хрестини. У цю мить до нього долинув парастас, священики відправляли похорон, і тут він урвав свою рацею і нестямно гукнув: — Господи! Чи довго мені ще тужити? Сил уже моїх немає. Я не молодий, я старію, погода нездорова, я можу підхопити лихоманку, з розуму спаду. Слово шляхтича — треба менше плакати, більше пити! Моя жінка померла? Ну що ж, далебі (da jurandi)^[130], слізьми її не воскресити. Їй тепер добре, вона, мабуть, у Едемі, а то й десь, де ще краще, вона молить за нас Бога, вона раює, вона далека від наших напастей і мізерії. Усі там будемо, а живий про живого думає! Пора мені пошукати собі іншої. — Ось що, добрі жінки, — звернувся він до повитух (а чи бувають на світі добрі жінки? Щось я їх не бачу), — ви йдіть на погреб, а я вже тут почукикаю синаша, я тяжко засмучений і можу застудитися. Але спершу смикніть по одній, це вам не зашкодить, повірте мені на слово. Вони послухались його і подались на панахиду і поховання, а побідаха Ґарґантюа зостався удома. І вчистив на могильну плиту таку епітафію: Пологи вкоротили вік Бадбек,
А я вважав, що це легка робота.
З лиця була — як різьблений ребек, ^[131]
Швейцарка — животом, гишпанка — плоттю.
І на землі жила вона аж доти,
Не роблячи ніяким людям зла.
Лежить тут плоть, а її душу цнота
У рай на небеса вже вознесла.

Розділ IV
Про дитинство Пантаґрюелеве

На цей світ, як вичитав я в давніх історіографів та віршовників, приходить чимало дивних нарожденців — розповідати, не розповісти. Прочитайте хоча б книгу VII Плінія гулящого, як трапиться часу. Але про таке незвичайне дитинство, як у Пантаґрюеля, ви навряд чи коли чули, бо важко повірити, щоб можна було так вирости і так уматеріти, як він; навіть Геркулес йому не рівня, хоть той і вбив ще у колисці двох гадюк, але ж гадюки були маленькі й кволенькі, натомість Пантагрюель, так само в колисці, вчинив подвиги направду устрашливі. Я не згадую тут про те, що за кожної трапези він випивав молока з чотирьох тисяч шестисот корів, що пічку варити кашу мурували пічники з анжуйського Сомюра, нормандського Вільдьє та лотаринзького Брамона і що згадану кашу подавали у великому пійлі, — це корито ще й досі зберігається в Бурже, біля палацу, — проте його зуби були такі гострющі й міцні, що він одгриз від пійла чималий шмат, і це по знаку. Якось уранці закортіло йому подоїти одну зі своїх корів (єдиних, за переказом, його годувальниць), дак він вив'язав одну руку з прив'язі до колиски, схопив корову за ногу і від'їв у неї дві дійки й півживота з печінкою та нирками; і він пожер би її всю до решти, та вона заревіла так, ніби на неї вовки напали; на рев збіглися люди і видерли корову в Пантаґрюеля; але шарпонули так рвучко, що коров'яча нога зосталась у його руках, і він ум'яв її, як уминають сосиску, як же спробували відбити обгризену кістку, він і її проглитнув, як баклан рибку, та ще й давай потім примовляти: «Ум! ум! ум! » — бо ще не навчився добре говорити, а хотілося ж сказати, що йому дуже смакує і він уже ситий. Після цього випадку ті, хто йому прислуговував, прив'язали його до колиски грубезними линвами — схожими на кодоли, що їх сукають у Тені, аби перевозити сіль до Ліона, або на швартови, на які беруть великий корабель Франсуаза у нормандській гавані Гавр. А як одного дня величезний ведмідь, годованець його батька, вирвався на волю і почав лизати йому личко, бо мамки не втерли як слід йому губенят, він скинув канати з себе так само легко, як Самсон філістимлян, схопив Пана Бурмила і розшарпав його на клапті, немов курча, а потім поласував усмак ведмежиною. Ґарґантюа, боячись, як би не напитати біди, звелів скувати хлопця чотирма грубими ланцюгами, а над колискою звести надійне склепіння. Один із тих ланцюгів ще й нині можна бачити в Ла-Рошелі, — увечері його підіймають у порту між двома великими вежами, — другий у Ліоні, третій в Анжері, а четвертий забрали чорти, аби скримцювати Люципера, який зумів розкуватися, як на нього бігунка була напала, а дристати він почав через те, що з'їв на сніданок фрикасе з душі якогось крючкодера. От після цього і не вір Миколаю Лірі, що пише про одне місце у Савтирі: Et Og regem Basan^[132] — де, мовляв, зазначається, що Ог змалку був такий дужий і міцний, що його в колисці мусили посадити на ретязь. Відтоді Пантагрюель був як шовковий, бо зірватися з тих ланцюгів уже не міг, та й колиска сковувала його рухи. Аж це його батько Ґарґантюа з приводу якогось великого свята урядив бучний бенкет усім своїм вельможним дворакам. За біганиною челядь, мабуть, зовсім про сердешного Пантагрюеля забула і кинула його напризволяще. І як же він учинив? Як учинив? А от послухайте, люди добрі. Він спробував порвати ретязі руками, але не потрапив, надто вже були вони міцні. Тоді він так наддав ногами, що боковина колиски злетіла, а це ж грубенька колода у сім квадратних ампанів^[133], послав уперед, скільки міг, ноги, спустив їх і дістав землі; потім нап'яв жили, випростався і так, скутий, і поніс на хребтині колиску, не кажи ти черепаха, що драпкається вгору по муру; дивлячись на нього, можна було подумати, що велика каррака водообсягом п'ятсот тонн здійнялася на гриву хвилі. Отак він упав до бенкетної зали і дивився таким козирем, що наполохав гостей; проте руки в нього були скримцьовані, й він не міг нічим почастуватися, — тільки натужно нахилявся до столу і щось ізлизував язиком. Тоді батько збагнув, що дитятко негодоване, та й звелів ізняти з нього ланцюги, перемовившись попереду із принцами та сеньйорами; своє слово сказали і лікарі: якщо маля довго тримати в колисці, то в нього заведеться каміння у нирках. Отож дитятко розкували, посадовили до столу і досхочу нагодували, а воно після їди узяло та й розхряпало свою колиску більш як на п'ятсот тисяч кавалків, спересердя гримнувши її кулаком і присягнувши більше в неї не повертатися. Розділ V
Чини і вичини юного Пантаґрюеля

Отак-то Пантаґрюель день у день дебелів, кремезнів, здоровів, з чого отець у своїй батьківській любові до сина не міг не радіти; Ґарґантюа загадав змайструвати для нього, коли він пішки під стіл ходив, арбалет стріляти у птахів (великий шантельський, як називають тепер, арбалет), потім післав його до школи, щоб навчався там змаленства. І справді, відданий у науку до Пуатьє, парубчак домігся великих успіхів; і там-таки, побачивши, скільки бурсакам випадає вільного часу і як вони тоді нудяться, він зі щирого спочуття до них відлупав від великої скелі — Буркацької — здоровецьку каменюку, десь із дванадцять квадратних туаз завдовжки і чотирнадцять ампанів завгрубшки, і завиграшки утвердив її на чотирьох палях посеред поля, аби бурсаки знічев'я на цей камінь залазили з добрим припасом пляшок, шинки та пирогів, бенкетували і чепеликом різьбили на його поверхні свої імена: нині він знаний усім як Стоячий камінь. І на пам'ять про цю подію вас не запишуть нині до реєстрів Пуатьєрського університету, поки ви не нап'єтеся з Кінського джерела у Крутілі, не пройдетеся по Буркацькій і не злізете на Стоячий камінь. Згодом Пантаґрюель, цікавлячись своїм прегарним родоводом, вичитав, що Жофруа де Люзіньян, на прізвисько Жофруа Великозуб, дід брата у других старшої сестри цьоці зятя вуйка невістки його тещі, похований у Маєзе, і здобув відзвіл, аби поклонитися, як достойній людині подоба, його прахові. Він узяв кількох кумпанів і, минаючи Леґуже, де вони візитували преподобного абата Ардильона, а потім — Лузіньян, Сансе, Сель, Колонж, Фонтене-ле-Конт, де віддали чолом ученому Тірако, товариство дісталося врешті до Маєзе й навідало усипальню Жофруа Великозуба; і тут Пантаґрюель трохи перепудився, побачивши його портрет, бо Жофруа на ньому дивився вовком, наполовину витягнувши з піхов меча, і спитав, чому його намалювали, властиво, таким. Місцеві каноніки відрекли, що причина, мовляв, тут ось яка: Pictoribus atque Poetis^[134] і т. д.,

тобто, що малярам і поетам вільно працювати по своїй волі і по своїй уподобі. Проте Пантагрюель, не вдовольнившись їхньою відповіддю, освідчив: — Його вдали так не даремно. Гадаю, перед смертю його скривдили, і він вимагає, щоб родичі за нього помстилися. Я цього не подарую і вчиню, як велить мені повинність. До Пуатьє він не вернувся, а поклав собі одвідати ще й інші французькі університети, тим-то, минаючи Ла-Рошель, сів на судно і приплив до Бордо, і що ж, у цьому місті панували мир та спокій, лише докери різалися на піщаному березі у бріску. Звідти подався він до Тулузи і там навчився гарно танцювати й фехтувати обіруч, як заведено у спудеїв цього університету; але довго не затримався, побачивши, як вони підсмажують живцем, ніби піддимлювали оселедчики, свою професуру. І перед від'їздом гукнув: — Хай Бог милує від такої смерти! Я людина й так гаряча, та ще щоб вогнище мене гарячило! Потім вирушив до Монпельє і знайшов там добірні мірвоські вина та веселе товариство, і збирався вже записатися на медицину, але передумав: ремесло це украй неспокійне і безпросвітне, та й клістирами тхне від тих медиків, як від старих анциболотів. Спало йому студіювати право; аж це побачив, що правників тут троє голених та один стрижений, і взяв ноги на плечі, проскочив міст Варти і Німську арену за якихось три чверті години, наче не звичайна людина, а якийсь скороход. В Авіньйоні не пробув він і трьох днів, як утьопався, та й не дивина — у папи на папській землі чималенько паплюг. От вихователь Епістемон^[135] і забрав його якнайдалі від гріха і повіз до дофінського Баланса, але й тут не була в пошані наука, а міські халамидники дубасили спудеїв; Пантаґрюелеві це не сподобалося, і в неділю на народному гулянні, коли шелихвости не дали потанцювати одному спудеєві, він наскочив на них і погнав до Рони і був би потопив їх, якби вони, наче кроти, не гулькнули під землю і не сховались під Роною, за добру півмилю від берега. Нора ця збереглася й допосі. Після Баланса Пантагрюель, тричі ступивши і разочок цибнувши, опинився в Анжері, і йому там сподобалося, і він запевне погостив би там яку часинку, якби не викурила його чума. Молодик перебрався до Буржа, довго гриз там граніт юриспруденції і не без успіху; потім він не раз хвалився, що книги з права нагадують йому пишний і нарядний плащ, розцяцькований золотом, але оторочений по краю лайном. — Далебі, — розводився він, — на всьому світі не знайти такої лепської, такої квітчастої, такої гожої книги, як Пандекти, натомість оздоба її, тобто ґлоси Аккурсія, така брудна, гидка та смердюча, ніби перед тобою які покидьки, яка муть. З Буржа Пантагрюель повернув на Орлеан, а там ватага шкодливих спудеїв зустріла його з розпростертими обіймами, навчила його грати в гилку, і то так, що він ходив у майстрах, бо спудеї тільки у цю гру й грали. Кілька разів возили його й на острови, де гуляли у скраклі. Але сидіти над книгами, цього Пантагрюель уникав, ще, боронь Боже, зіпсує собі зір, тим паче, що один викладач усе торочив на лекціях, що нема нічого гіршого, як хвороба очей. Через кілька днів, коли котрийсь із його знайомих спудеїв, не дуже тямущий у науці, зате добрий танцюриста і гравець у гилку, склав іспит на ліценціята права, Пантагрюель скомпонував герб і девіз ліценціятів цього університету; девіз лунав так: Сунув м'ячик у ширіньку,
Зняв ракетку вгору гінко,
Шапку вдяг і в ту ж хвилинку,
Як до танцю в позу став,
Ти зробився доктор прав.

Розділ VI
Як Пантаґрюель здибав лімузинця, що францужчину перековерзував

Якось, не скажу, коли саме, Пантагрюель після вечері гуляв зі своїми товаришами біля застави, кудою їдуть до Парижа. Там на паризькому шляху він здибав гарного собою бурсака і, привітавшись із ним, спитав: — Звідкіль це ти, друже, о такій порі? А бурсак у відповідь: — З альмаматірної, преславної і прехвальної академії, іменованої Лютецією. — Що це він таке городить? — звернувся Пантагрюель до одного зі своїх попутників. — Каже, — одповів той, — він із Парижа. — То ти з Парижа? — спитав у бурсака Пантагрюель. — А як же ви, панове бурсацтво, збавляєте час у тім Парижі? Бурсак так йому відказав: — Ми трансфетуємо Секвану на зорі і на спадні, деамбулюємо на розтокусах і на хрещатикусах, говоримо многолатинщиною і, як щирі женолюби, запобігаємо аморів у всесудної, всеформної і всегенної білої челяді. Через певні інтервали візитуємо лупанари і у венерному екстазі інкулькуємо наші веретри в пенітиссимні рецеси пуденд цих амікабіліссимних меретрикулій, а потім засідаємо в тавернах Соснова шишка, Замок, Мадлена та Мул і наминаємо файні баранусові окостиси, приправлені кум петрушка. У таких випадках, коли гамани нострі зазнають понурії пекунії, або як вони ексгаусні від дзвінкого металу, ми розставамус із нашими кодікусами і чепурними шатусами і суплікуєм посланус від патріотичних ларів і пенатів. Тут Пантагрюель гуконув: — Яким це бісовим язиком ти заглаголив? Далебі, ти єретик! — Сеніоре, ні, — заперечив бурсак, — бо ще й чортис навкулачки не битимуться, як я залюбкіссіме подаюся в єдну з велеліпних святинь, і там, окропившись люстральною аквою, промурмотавши якийсь стихотвір і відкалатавши часи, очищаю і вимітаю свою аніму від вночішньої скверни. Я упанькую олімпікулів, величаю найвищого астропотента, жалую і милосердствую своїх ближніх. Дотримую прописаний декалог і, як на моє посилля, не відступаю від него аніже. Однокорум оскільки за чужус калиткус хапус, а за свою лапус, я в рідкус стежкус спомагаю прошакуса, що з довгою рукоюс ходить. — Оце купу відклав! (гукнув Пантагрюель). Що верзе цей навіженець? По-моєму, він скував якусь гаспидську тарабарщину і хоче на нас ману напустити. На це один із його товаришів відказав: — Сеньйоре! Цей базала силкується за паризійцями малпувати, а насправді дере луба з латини, уявляючи себе піндарівцем; думає — ораторствує по-французькому, зневажаючи нашу людову мову. — Це правда? — спитав Пантагрюель. А бурсак на те: — Синьйоре місере! Генію мому не пристало лубити, як вирік сей препоганий блязускалос, епідермус із галицького нашого вернакула, — віцеверсотив, я сам зі шкурис лізус, чепурячи його, аби зробити латинокудрею. — На Бога (гукнув Пантагрюель), я навчу тебе говорити по-людському! Але спершу скажи: звідки ти родом? А бурсак: — Отці й праотці генеалогують з регіонів Лімузинських, де упочивають стражденіс костіс святителя Марціяла. — Розумію, — сказав Пантагрюель, — ти лімузинець та й край, а тобі хочеться в паризійці пошитися. Ходи-но сюди, я тобі вуха намну! Він притис йому горлянку, кажучи: — Ти дереш латину, а я, святим Іваном Хрестителем свідчуся, змушу тебе драти козла. Я тебе живцем оббілую! Аж це нетяга лімузинець у крик: — Ой-йой, паниченьку! Ой, святий Марціяле, пробі! Ох, пусти мене, ради Бога, не займай! — Оце зараз ти по-людському забалакав! — зауважив Пантагрюель. Із цим словом він його пустив, бо сердега лімузинець наклав повні плюндри, а задник на його штанях був з вильотами. — Святий Аліпентине, ну й сморід! — гукнув Пантагрюель. — Клятий ріпоїд — тьху, отак нагівняв! Отож Пантагрюель відпустив його на волю. Проте лімузинцеві це даром не минулося, і бідоласі, в якого душа пішла у п'яти, не раз марилося, ніби Пантагрюель давить його за горлянку, і через кілька років він помер Роландовою смертю, в чому видно гнів Божий; а ще мав рацію філософ у Авла Ґеллія, закликаючи нас: говоріть зрозумілою мовою і, за висловом Октавіяна Августа, уникайте темних слів так само старанно, як уникають підводних рифів судноводії. Розділ VII
Про те, як Пантагрюель прибув до Парижа, та про прегарні книги з бібліотеки Сен-Віктора

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒