Annotation 6 страница

Ґарґантюа, який після прочитання батькового листа виїхав верхи на кобилиці з Парижа, поминув уже ноненський міст, а вкупі з Ґарґантюа і Понократ, Евдемон та Гімнаст, що осідлали, аби не пасти задніх, поштових коней. Хура його з книгами та філософськими приладами, як завжди, посувалася звичними переходами. У Парильє Ґарґантюа від хуторянина Ґуґе довідався, як Пикрохол, у Ларош-Клермо отаборившись, послав із чималим загоном отамана Тріпе захопити ведський та вогодрійський ліси, як ті вояки потоптом пройшли аж до винотоки Більяр і як після їхньої навали лишилися самі димучі руїни та криваві сліди. Переляканий на смерть Ґарґантюа не знав, на яку ступити і що придумати. Аж це Понократ нараяв йому піти до сеньйора де Лавогюйона, щирого приятеля і спільника, і там усе докладніше розвідати, отож вони як стій рушили туди; Лавогюйон залюбки зголосився їм підсобити і сказав, що непогано було б когось на розвідки послати, аби місцевість обстежити і з'ясувати, де ж саме нині ворог, а вже потім, як до обставин, і виступати. Піти на розвідки зголосився і Гімнаст, і зараз же надумали, щоб він для більшого успіху прихопив когось із місцевих, хто добре знав усі шляхи та манівці, річки та урочища. Отож Гімнаст подався у парі з Мартоплясом, Лавогюйоновим стаєнним, і вдвох вони успішно обнишпорили всі околиці. Тим часом Ґарґантюа зі своїми людьми перепочив і перекусив, а своїй кобиляці звелів дати шаньку оброку, в ту шаньку влізло сімдесят чотири мюїди і три буасо. ^[94] А Гімнаст зі своїм товаришем трюхикали і трюхикали, аж поки наскочили на воріженьків, — порозлазившись хто куди, вони шарпали і цупили що попадя. Угледівши здалеку Гімнаста, вони цілою зграєю кинулися його грабувати. Тоді він гукнув їм: — Панове, я бідний, як біс батька зна хто. Згляньтеся на моє убозтво. Кілька екю в мене ще нашкребеться — і нам буде за що випити, бо це aurum potabile^[95], а щоб заплатити вам шляхове, я свого коня продам. Вважайте мене за свого, бо нема такого мужа, щоб він ліпше, ніж я, умів злапати, обідрати, обскубти, вичинити, а потім поласувати. На честь мого щасливого приїзду і в'їзду п'ю до моїх добрих друзяк! Тут він відкубрив пляшку, перехилив і випив півплесканки. Здобичники торопіли на нього, роззявивши пельки і по-хортячому висолопивши язики в очікуванні, коли можна буде допити послідки, аж це пригнався цікавий отаман Тріпе. Гімнаст подав йому пляшку, кажучи: — Пийте, пане отамане, пийте, не бійтеся, я вже скуштував: це лафе-монжо. — Що? (гукнув Тріпе). Цей смішко ще з нас і кепкує! Хто ти єси? — Я (відповів Гімнаст) бідний чоловік, бідний, як біс батька зна що. — Ага! (промовив Тріпе). Як біс тебе зна, я пропущу тебе. Бо все бісове кодло ні шляхового, ні мита не платить. Ось тільки я ще зроду не видів, щоб бідні родичі роз'їжджали на таких огирях. Нумо, пане бісе, спішуйся, а я на вашу шкапу сяду, і як не гарцюватиму на ній, то гарцюватиму на вас, пане бісе, бо я страх як люблю, як біс мене носить! Розділ XXXV
Як Гімнаст поклав трупом отамана Тріпе та інших пикрохолців

Чуючи цю розмову, деякі здобичники затремтіли і з ляку захрестилися обіруч — а що як це біс у перевдязі. А один, на прізвисько Жан Добряга, отаман сільського рушення, витягнув з матні Часослов і гукнув великим голосом: — Agios ho Theos^[96]. Як ти від Бога посланий, тоді речи! А як від Лукавого, то забирайся геть! Проте Гімнаст забиратися і гадки не мав; прислухаючись до балачок цього вже не дружного гурту, він брав усе на розум. І, звісно, діяв. Удав, ніби злазить із коня, до путлиці похилився і спритно, як був, при шпаді, перекинувся у стремені, потім пірнув під коня, злетів угору й обоніж, задом наперед, став на сідло. Відтак сказав: — Щось не дуже вийшло! Тож-бо одноніж, із поворотом зліва направо, він зробив пірует, після чого точно прибрав, як улип, своєї попередньої посадки. Тоді Тріпе сказав: — Гм! Я не збираюся зараз цього проробляти. У мене своя причина. — От гадство! (гукнув Гімнаст). Дав маху. Спробуймо ще раз. Тут він, показавши неябияку силу і сприт, зробив такий самий, тільки правий, пірует на нозі. Відтак, ухопившись палюхом правиці за сідельний облук, виважився всім тілом угору, тримаючись силою м'язів та тужня палюха, і тричі перевернувся. Учетверте, вже ні за що не держачись, він пішов кумелем і між кінських вух опинився, потім, усією вагою на палюх лівої руки спираючись, зробив мулінет і, нарешті, ляпнувши долонею правиці по середині сідла, приземлився на крижах, сівши по-дамському. Потім завиграшки задер праву ногу над сідлом і сів охляп на крупі. — Ні (сказав він), сяду-но я між двома луками. Упершись двома бецманами у кінські крижі, він перекицьнувся і сів міцною посадкою між луками. Потім одним ривком підхопився і став двома зсунутими ногами між луками. Згорнувши руки на грудях, перекинувся сотні разів поспіль, зичним голосом гукаючи: — Я біснуюся, біснуюся, біснуюся, бісе! Держіть мене, біси, держіть, держіть! Поки цей вольтаж відбувався, опришки, нічого не тямлячи, перемовлялися між собою: — Тьху, тьху! Та це ж перевертень або куць перебраний! Боже, одрятуй нас від Лукавого! Зрештою порозницею кинулися вони куди-зря тікати та ще й на бігу озираючись, як ото пес, коли гусяче крилятко ухопить. Аж це Гімнаст, свій верх бачачи, спішився, вихопив шпалу і нумо з одного маху класти тих, що пишніші, і нашаткував їх цілі купи знівечених, поранених і вбитих, причому ніхто з них і не думав боронитися, кожне вірило, що то сам біс та ще й голодний, таким-бо він показав себе вольтижером, не кажучи вже про те, що й Тріпе у розмові з ним узвав його бісовим кодлом; аж це Тріпе зрадливим ударом своєї наймитської рапіри за малим богом голови йому не розчерепив, але Гімнаст завдяки шолому та панцеру відчув тільки міць удару і, крутнувшись, устромив з лету вістря своєї зброї у Тріпе, лише до пояса прикритого, і прохромив йому шлунок, товсту кишку та половину печінки. Тут Тріпе брязнув додолу і, грьопнувшись, випустив із себе більш як четверо горнят зупи, а заодно з зупою і духа. А Гімнаст шпаду у піхви і притьмом у ноги: йому стрілило, що палиця все-таки на два кінці, тож не треба долі спокушати, і що рицареві краще фортуну шанувати, не докучати їй і не набридати; не вагаючись, іспав він за мить на коня, підострожив його і погнав простісінько до Лавогюйона, а слідом за ним і Мартопляс. Розділ XXXVI
Як Ґарґантюа зруйнував на Ведському броді замок і як цей брід перебрідали

От, повернувшись, і розповів він, у якому вороги стані і на які хитрощі він пішов, аби розправитися одинцем із цілим загоном, запевняючи, що всі вони мародери, здобичники та зарізяки, які пороху і не нюхали, і що можна на них рушати сміло, залишається тільки прийти і вирізати це бидло до ноги. Тоді Ґарґантюа сів на свою кобиляку, а з ним і весь його супровід і, спіткавши в путі високе та розлоге дерево (колись деревом святого Мартина іменоване, бо виросло воно з патериці, що уштрикнув у землю цей святий), сказав так: — Оце те, що мені треба. З цього дерева я собі змайструю і патерицю, і списа. І, вивернувши легесенько його з корінням, обламав і обчухрав собі до вподоби. Тим часом кобиляка зачала мочити, щоб їй злегчило, і пудила так, аж стався семимильний потоп, і всю сеч до Ведського броду понесло і так спузирило воду, що вся ворожа зграя у страшній паніці потонула, — врятувалися лише ті, хто до згір'я по ліву руку жахнув. Ґарґантюа до Ведського броду під'їхав, і тут Евдемон попередив його, що в замку сховалися недобитки. От Ґарґантюа, щоб перевірити, і загорлав на всю губу: — Ви є чи вас нема? Як ви є, то зараз вас не буде, а як не є, то я мовчу, води не сколочу. Аж це ракло канонір, при бійниці поставлений, вистрелив, і гарматна куля кресонула Ґарґантюа у праву скроню: проте йому заболіло не більше, ніж коли б у нього поцілили сливовою кісточкою. — Що це таке? (спитав Ґарґантюа). Виноградинками кидатися? Дорого ж вам це винобрання обійдеться! Він і справді думав, що гарматна куля — то бубочка виноградна. Ті, хто в замку був, гуляли саме в ціці-баби, почувши галас, кинулися вони на вежі й бастіони і послали в Ґарґантюа з фальконет і гаркебузів понад дев'ять тисяч двадцять п'ять набоїв, цілячись йому простісінько в голову, і така пішла стрільба та пальба, що Ґарґантюа гукнув: — Понократе, друже! Від цієї мушви у мене аж в очах ряботить! Вламай-но мені вербину, щоб я міг нею відмахуватися. Він думав, що гарматний свинець і камінь — це якісь там бурчимухи. Отже Понократ йому розтлумачив, що це овсі не мухи, а гарматні постріли і що гатять із замку. Отоді-то й повернуто проти замку величезне дерево, і від його нищівних ударів порозліталися і попадали додолу всі вежі та бастіони. І всіх тих, хто за мурами сидів, перемололо так, що й кісток не позбирали. Потім Ґарґантюа зі своїми людьми до млинової гатки над'їхав, глядь, аж весь брід мертвим тілом забитий, перегородило всю млинівку: то були кобилячого сечопотопу потопельники. От вони й задумалися, яким же чином пройти їм таку перепону, як трупи, і на той бік перехопитися. Аж це озвався Гімнаст: — Біси перейшли, перейду і я. — Біси (сказав Евдемон) переходили тут, тарганячи душі, на геєну огненну приречені. — Святим Треньяном свідчуся! (озвався Понократ). Гімнаст теж перейде! — Атож, атож! (сказав Гімнаст). Не застрягну ж я посеред шляху! І, коня підостроживши, легко перемкнувся на той берег, і кінь його мертвяків не злякався: хазяїн-бо привчив його (Еліановими настановами керуючись) ні мертвих душ, ні мертвих тіл не боятися, — причому, втаємничуючи у свою науку, не вбивав людей, як Діомед фракійців чи Одисей своїх ворогів, — тамтой, за оповідками Гомера, кидав їхні трупи під ноги коневі своєму, — ні, він заривав у сіно опудало і змушував коня переступати через нього, підмагаючи оброком. Троє його супутців перехопилося й собі, зате застряг Евдемон: права нога його бігуна по коліно вгрузла в черево дужого і дебелого лотра, навзнак у воді вивернутого, і кінь ніяк не міг її витягнути; отак він і борсався, аж поки Ґарґантюа краєм своєї патериці притопив вигризки цього латриги; лишень тоді кінь вирвав ногу і (чи ж не диво в гіппіатрії^[97]! ) наростень на кінській нозі відпав сам собою, відвалився від доторку до бебехів цього тлустого ланця. Розділ XXXVII
Як Ґарґантюа із чуба гарматні кулі вичісував

Тримаючись берега річки Вед, незабаром вийшли вони до замку Ґранґузьє, який вельми нетерпляче їх виглядав. Одразу по своєму прибутті справили бучний бенкет: пили-гуляли, як рідко хто. Як сказано у Supplementum Supplementi Chronicorum^[98], Ґарґамелла на радощах мало духу не спустила. Сам я про це не вельми знаю, мене вона обходить не більше, ніж обходила будь-яка інша. Свята справда ось яка: Ґарґантюа під час переодягання і чесання своїм гребінцем (завдовжки сто канн^[99] із зубцями з суцільних слонячих бивнів) вичісував за один раз не менше як семеро ядер, захряслих у волоссі на бойовищі у Ведському лісі. Ґранґузьє, його отець, на нього дивлячись, подумав, що то воші, і сказав: — Сину! Як же це ти позаносив аж сюди шуляків із Монтегю? Хіба ти там побував? Аж це обізветься Понократ: — Ваша величносте! Не думайте, будь ласка, що я віддав його до цього вошивого колежу, званого Монтегю. Радше я віддав би його нищунам Святих Невиняток, — таке там коїться, я свідок, звірство, таке там скрізь неподобство. Краще живеться каторжникам маврів і татар, убійникам у криміналі, собакам, це вже напевне, у вашому домі, ніж цим нетягам-колежанам у їхньому закладі. Аби я був, хай ти луснеш, королем у Парижі, я б запалив і пустив із димом цей колеж, а за ним і його принципала та регентів за їхнє злобительство і злупотурання. І, одне ядро піднявши: — Це гарматні кулі, — провадив він, — якими віроломний ворог у вашого сина стріляв, коли той Веденським лісом пробирався. Правда, вороги за це головою наложили, погибнувши під замковими руїнами, як ті філістимляни від рук премудрого Самсона або як ті вісімнадцятеро, на яких упала башта Силоамі, про що глаголить Лука у голові тринадцятій. От я й думаю: поки фортуна нам погодить, ми не повинні матися ловити ґав, бо у всякої нагоди чуб на лобі: як задляєтеся, вам її вже не злапати: ззаду вона лиса, а лицем більше до вас не повернеться. — Ні (сказав Ґранґузьє), тільки не зараз. Хочу вам цього вечора шану віддати. Ласкаво просимо! Тут саме вечеря наспіла, на стіл подали печені чимало: шістнадцять биків, три телички, тридцять два бички, шістдесят три молочних козеняти, дев'яносто п'ять баранів, триста молочних поросят під виноградним суслом, двісті двадцять куріпок, сімсот бекасів, чотириста луденських та корнуельських каплунів, шість тисяч курчат і стільки само голубів, шістсот рябок, тисячу чотириста зайців, триста три дрохви і тисячу сімсот каплунят. Дичини спершу не так-то вже й було подостатком; а втім, абат Тюрпенейський прислав одинадцять вепрів; сеньйор де Ґранмон прислав у дар вісімнадцять туш смухатого звіра; сеньйор Дезесар прислав сто сорок фазанів, та ще набралося кілька десятків дикарів, а також водоплавної птиці, чирят, гуків, куликів, пісочників, гірських тетеруків, білогорлик-гусиків, цибанів, чайок, чернь-головнів, колпиків, чапель, чапленят, водяних курочок, чепур, буслів, хохітви, червоноперих фламінго (чи то пак, феникоптерів), гиндичок, крім того, було чимало кускусу і всяких юшок. Усі ці страви і потрави — обсмокчи, обгризи, оближи — зготував гранґузійський кухар. Жано, Мікель і Вернет були за чашників. Розділ XXVIII
Як Ґарґантюа вмаламурив із салатою шістьох прочан

Згадаймо також, і що спіткало шістьох прочан, прибульців із Сен-Себастьєна, що під Нантом, які зі страху перед ворогом заночували на городі під горохвинням, акурат між капустою і латуком. Ґарґантюа, знесилений спрагою, поспитав, чи нема латука і чи не можна зробити салату; почувши, що тут латук найдобірніший і найрясніший у цілім краю, завбільшки як сливина чи вільшина, він пішов по це добро сам і нарвав, скільки йому заманулося. Укупі з листям прихопив він і шістьох прочан, а ті не сміли і белькнути з переляку. Салату спершу прополоскали у криниці, і тут прочани зашушукали: — Що ж його робити? Ми потонемо у цьому листі. Хіба озватися? А озвешся, він ще повбиває нас як вивідачів. Поки вони отак перемовлялися, Ґарґантюа поклав їх укупі з латуком до салатниці, з ситойську бодню завбільшки, полив олією та оцтом, посолив і, заходившись усе наминати на підвечірок, глимнув п'ятьох прочан. Шостий із них зостався в тарелі, сховавшись під листком, тільки ковінька його витикалася. Помітивши це, Ґранґузьє звернувся до Ґарґантюа: — Здається, це ріжок равлика, гляди не вкинь його до рота. — Чому? (сказав Ґарґантюа). Равлики о цій порі така смакота. І, підчепивши ковіньку, підняв разом з нею прочанина і стеребив його усмак; потім запив страхітливим ковтком піно і вкупі з усіма чекав на вечерю. Прочани, ось отак живцем поглинені, тільки те й робили, що ухилялися від жорен його зубів, їм здавалося, ніби їх укинули в якусь глибку, а як Ґарґантюа добряче відсьорбнув, то подумали, що втонуть у нього в роті; справді-бо, винний потік мало не потяг їх у безодню його шлунка; а все ж, перескакуючи зі своїми ковіньками з місця на місце, не кажи ти святомихайлівські прочани, вони вибралися до зубної огради. На лихо, один із них, ковінькою наосліп тицяючи, влучив у зуба-дупляка і вразив щелепний нерв так, що Ґарґантюа з пекельного болю зарепетував, як на пуп. Аби полегшити біль, Ґарґантюа звелів подати йому копирсалку і, підступивши до ліщини, видлубав панів прочан. Одного дістав за ноги, другого за плечі, третього за бесаги, четвертого за сакви, п'ятого за черезплічник, а того сіромаху, який ковінькою його поцілив, за матню; хай би там що, а Ґарґантюа від того виграв, бо прочанин продірявив йому гнійний капшук, що наривав відтоді, як вони минули Ансені. Видлубані прочани у собачу ристь пустилися тікати через виноградник, а біль у Ґарґантюа одразу вщух. Саме тоді Евдемон і покликав його вечеряти, бо вечеря була на столі. — Я тільки (сказав Ґарґантюа) посцю, ачей мені полегшає. І тут він так циркнув, що урина відрізала шлях прочанам, і вони мусили перехоплюватися через щедрий водоплив. Пробираючись узліссям, усі вони, окрім Фурнільє, попалися на вовчий самолов і виплуталися тільки завдяки приумілості цього останнього, який порвав усе мотуззя та шворки. Ніч зночували вони в халупчині під Кульдре, і тут один із їхнього гурту, на прізвисько Вайло, потішив їх у нещасті добрим словом, доводячи, що їхня пригода передбачена у псальмі Давидовій: — Коли люди проти нас устали, то живцем проковтнули б нас, — як нас із просоленою салатою з'їли; як запалав гнів їх проти нас, затопили би нас води, — коли він добряче смикнув; рвучі потоки залили б душу нашу, — коли ми перебирались через багатоводний потік; з шумом пронесли б ся буйні води понад душею нашою, як урина перепинила нам путь. Благословен Господь, що не дав нас зубам їх на здобич. Душа наша спаслась, як пташина із сельця птахоловця, — тут треба розуміти вовчий самолов; сельце розірвалось від руки Фернільє, і ми спаслися. Поміч наша… тощо. Розділ XXXIX
Як Ґарґантюа шанував ченчика і як гарно глаголав ченчик за вечерею

Щойно Ґарґантюа сів до столу і всі трохи під'їли, Ґранґузьє завів мову про початок та причину війни між ним і Пикрохолем і, дійшовши до того моменту, як брат Жан Зубарь узяв гору при обороні монастирського виноградника, предпоклав його подвиг над усі вичини Камілла, Сципіона, Помпея, Цезаря і Темістокла. Тут Ґарґантюа звелів притьмом послати по ченчика, він хотів порадитися з ним щодо того, як діяти далі. По ченця, його волю вволяючи, пішов маршалок і незабаром, раднісінький, вернувся з ним; брат Жан приїхав верхи на мулиці Ґранґузьє, з поперечиною від хреста у руках. Тисяча вітань, тисяча цілунків, тисяча слав упали на брата Жана при його появі. — Ге-ге, брате Жане, друзяко! Брате Жане, куме! Брате Жане, хай ти луснеш, ходи в мої обійми! — Почоломкаємося! — Скурвий ти сину, ось я тебе задавлю! А брату Жанові все смішки. Таких миленних і ввічливих людей, як він, не гурт. — Нумо, нумо (сказав Ґарґантюа), дзиґлика сюди, поставте біля мене. — Гаразд (сказав ченчик), як вам до вподоби. Пахолку, водички! Лий, хлоню, лий: печінку освіжити! А кете, горлянку прополощу! — Deposita сарра (сказав Гімнаст). Геть цю рясу! — Крий Боже! (гукнув ченчик). Ні, вашець, нам не вільно, in statutis Ordinis^[100] передбачено окремий розділ. — До дули (сказав Гімнаст), до дули цей розділ! Ряса обтяжує ваші рамена, скиньте її! — Друже мій (сказав ченчик), хай вона зостанеться на мені, далебі, в ній краще п'ється: від неї тілу веселіше. Як я її скину, панове пажі нароблять із неї підв'язок, як це вже якось було зі мною в Кулені. Та ще мені, бува, перехочеться їсти. А як я сяду у своєму наряді за стіл, то залюбки вип'ю, присягаю, і до тебе і до твого коня! Нехай буде з вами супокій! Я хоть і підвечеряв, але з'їсти чогось не відмовлюсь, шлунок у мене луджений, порожній, наче чобіт святого Бенуа, і завше роззявлений, мов адвокатські сакви. З усієї риби, окрім линя, найкраще куріпчине крильце або чернушчине стегенце. Наш пріор страх як любить біле каплуняче м'ясце. — Цим він (сказав Гімнаст) не схожий на лиса. Лис ні за що не стане їсти білого м'ясця ні в каплунів, ні в курей, ні в курчат. — Чому? — спитав ченчик. — Бо він (відповів Гімнаст) не має кухарів, аби його варити, а як м'ясце не досить укипить, не досить умліє, воно зостанеться червоним, а не білим. Червоність м'яса — ознака того, що воно добре не уварилося, окрім м'яса омарів та раків, їх, варячи, висвячують на кардиналів. — Святі всі при нас! (гукнув ченчик). Виходить, у нашого абатського лікаря не добре уварена голова, очі в нього червоні, як вільхова довбня… Ось оце заяче стегенце якраз для подагрика. Між іншим, чому це стегна у панночок завжди прохолодні? — Цю проблему (сказав Ґарґантюа) якось знехтували і Арістотель, і Олександер Афродисійський, і Плутарх. – Є (сказав ченчик) три причини, чому місце природно охолоджується. Рrіто^[101], коли його вода обполіскує, secundo^[102], як це місце тіняве, темне, похмуре, куди сонце не досвічує, а по-третє, як воно вітрами обвівається, видутими з-під якихось суточок, сорочок, а надто, гульфиків. Вище голови! Паже, нумо, сип!.. Цок, цок, цок!.. Дяка Богові за таку славну лозу!.. Богом свідчуся, аби я в добу Ісуса Христа жив, я б не дав юдеям схопити його в Оливняку. Хай ти сказишся, я б цим панам апостолам жижки підрізав за те, що вони підло повтікали після пишної вечері, а доброго свого учителя полишили напризволяще. Гірші від всякої трутизни для мене ті, хто дає драла, як треба братися за ножі. Ех, аби ж то мені покоролювати у Франції років вісімдесят, а то й усі сто! Далебі, я кастрував би всіх, хто втік із-під Павії! Щоб їх підняло і гепнуло! Чом вони замість скласти голови кинули свого доброго державця в біді? Чи ж не краще, чи ж не почесніше впасти смертю хоробрих у бою, ніж жити, рятуючись ганебною втечею?.. Цього року нам уже гусками не поласувати… Гей, друзяко, а вріжно мені свининки… Отакої, більше нема сусла: germinavit radix Jesse^[103]. Я оживаю, а то вже думав загину од спраги… Незлецьке вино! А яке вино ви пили у Парижі? Клянуся, мій дім був півроку відкритий для всіх!.. Ви знаєте брата Клода із Верхнього Баруа? Там такий був горілчаний брат! Який же його ґедзь ужалив? Тепер він світу за книгами не бачить. Зате я зовсім не вчуся. Ми в нашому абатстві зовсім не вчимося, боїмося на свинку захворіти. Наш блаженної пам'яти абат казав, що вчений монах — це ірод. Їй-богу, пане брате, magis magnos clericos поп sunt magis magnos sapientes…^[104] Аби ви знали: цього року до напасти зайців! Шкода, що я так і не розжився ні на сокола, ні на кречета. Пан де Беллоньєр пообіцяв мені сапсана, аж це написав у листі, що птах став ядушливий. Куріпок сей год видимо-невидимо. Але я не люблю ховатися в бочці, ще застуду схоплю. Як я не бігаю туди-сюди, не кидаюсь на всі боки, мені шкрябає щось під серцем. А тільки почнеш шугати через плоти і кущі, як ряса одразу в дрантя. Завів собі доброго хорта. Чорта з два, такий зайця не проґавить. Лакейчук вів його до пана де Молевр'є, а я його забрав. Зле я вчинив? — Аж ніяк, брате Жане (відсказав Гімнаст), аж ніяк, сто чортів твоїй мамі, аж ніяк! — Ну (сказав ченчик), то за чортів, щоб вони не переводилися! Боже свідче, навіщо цьому кутернозі хорт? Подарувати б йому воликів пару, бігме, це його куди більше втішило б. — Звідки (сказав Понократ) у вас це постійне божкання, брате Жане? — А щоб красніш (відповів ченчик) і дотепніш було. Це все квіти цицеронівської риторики. Розділ XL
Чого ченців цураються миряни і чому у них носюри, а не носи

— Вірою християнською присягаю (сказав Евдемон), благочестивість цього ченця наводить мене на глибокі роздуми! Він нас тут усіх розважив. То чому ж тоді монахів женуть з усякої доброї бесіди, узиваючи їх катами веселощів, подібно до того, як женуть бджоли з вуликів трутнів? Ignavum fucos pecus a presepibus arcent, —
Гонять від вуликів геть трутнів ледачий народ, —

мовить Марон. На це йому Ґарґантюа відповів так: — Воно ж таки правда, що ряса і клобук накликають на себе звідусіль огуду, прокляття і хулу, достоту так, як вітер, Цеціасом званий, наганяє хмаровиння. А все тому, що чорноризці жеруть цілосвітнє лайно, чи то пак гріхи, і їм, як гівноїдам, відводять місця на стерчку, а саме монастирі та абатства, приткнуті десь по куточках, як паскудники при людських оселях. А потім, як вам розумно, чому в колі сім'ї беруть на кпини і дражнять мавпу, то до вас іще краще дійде, чому і старе і мале цурається каптурників. Мавпа не стереже, як собака, хати, не тягне, як віл, плуга, не дає, як вівця, молока та вовни, не возить, як кінь, тягарів. Вона тільки скрізь паскудить і все нівечить, за що й дістає від усіх насмішки і товченики. Так само ченчик (я маю на увазі монахів-дармоїдів) не порає, як хлібороб, землі, не захищає, як вояк, вітчизни, не курує, як лікар, недужих, не проповідує і не повчає, як казнодій і вихователь, людей, не постачає, як купець, корисних і потрібних речей для держави. Ось чому всі їх топчуть і зневажають. — Але ж (сказав Ґранґузьє) вони за нас моляться. — Де там! (відповів Ґарґантюа). Тільки ріжуть слух доколишніх мешканців балабамканням своїх дзвонів. — Бачте (сказав ченчик), месу, утреню і вечірню відкалатати — це все одно що наполовину служби відправити. — Вони вам пробубонять тьму-тьменну житій і псальм без усякої тями, наслебізують безліч отченашів та богородиць, не вдумуючись у них і нічого не розуміючи — як на мене, це богохульба, а не молитва. Дай Боже, як вони моляться за нас, а не думають про свої буханці та жирну юшку. Кожен щирий католик, хоч би хто він і звідки, молиться повсякчас, а Дух Святий в собі молиться і заступається за нього, і Господь дарує йому свою велику ласку. Так чинить і наш добрий брат Жан. Ось чому кожен прагне його товариства. Він не ханжа, не гольтіпака, він честивий, веселий, сміливий, він добрий почарківець. Він працює, оре землю, випрямляє упосліджених, підіймає зажурених, спомагає скривджених, береже абатський сад. — Я (сказав чернець) ще й не те роблю. Я співаю заутрені та задушниці в хорі, а сам тим часом майструю тятиву для арбалета, вигострюю стріли, плету сіті й самолови на кролів. Я зроду не байдикую. Нумо, цокнемося, почаркуємося! А кете каштанів! Ці каштани з Етроського лісу, от вони й підуть під добре свіженьке винце. Що ж ви задніх пасете? Я, мов поборців кінь, п'ю з кожного потічка, їй-богу! Гімнаст йому сказав: — Брате Жане, у вас на носі крапля! — Ха-ха! (сказав монах). Виходить, як я по ніс у воді, то зараз і раків наловлю? Дарма, не потону! Qare? Quia^[105] з носа вона вискочить, а до носа не вскочить: такий він проспиртований. О, мій друже, якби на зиму пошити чоботи з такої шкіри, можна б у них за іграшку ловити устриць — ніяким би світом такі чоботи не промокли! — Чому (сказав Ґарґантюа) у брата Жана такий золотий ніс? — Тому (відповів Ґранґузьє), що так Господь погодив, кожен ніс він кшталтує і ліпить за своїм Божим призволом, як гончар свої горщики. — Тому (сказав Понократ), що брат Жан прийшов первий на ярмарок носів. От і вибрав найкращого носяру. — Де там! (сказав монах). За нашою хвилозопією монастирською це тому, що моя мамка мала м'які цицьки. Коли я цмоктав молоко, мій ніс провалювався в них, як у масло, а там він уже сходив і ріс, наче те тісто в діжі. Від тугих цицьок годованці виходять кирпатими. Нумо, звеселіться! Ad formam nasi cognoscitur ad te levavi…^[106] Варення я не їм. Паже, сип, сип! Іще грінків! Розділ XLI
Як чернець приспав Ґарґантюа, про його часослов і требник

Після вечері погомоніли про справи поточні і домовилися десь опівночі піти на розвідки, аби перевірити, як пильнує і чигає ворог, а поки що вирішили передрімати. Проте Ґарґантюа сон не брав. Нарешті ченчик порадив йому: — Де мені найкраще спиться, то це на проповіді або на молитві. Прошу пана: почнімо семипсальміє, і, запевняю вас, миттю дасте хропака. Ґарґантюа залюбки погодився, і на початку первої ж псальми, на вірші Beati quorum^[107], обидва заснули сном немовляти. Проте ченчик десь опівночі прокинувся через свою звичку схоплюватися на монастирську утреню. Прокинувшись, він одразу сколошкав усіх, бо завів на всі заводи спів: Гей, Реньйо, вставай, чувай,
Гей, Реньйо, ну, прокидайсь!

Як усі продерли очі, він сказав: — Панове! Кажуть, утреня починається з кахикання, а вечеря з пиття. Зробімо навпаки: утреню почнемо з пиття, а ввечері перед трапезою покахикаємо вволю. Обізвався Ґарґантюа: — Пити спозаранку після сну — це проти приписів медицини. Перш треба очистити шлунок від шлаків та екскрементів. — Це (сказав монах) надто вже з-медицинська! Сто чортів мені в горлянку, як на світі старих пияків не більше, ніж старих лікарів! Ми з моїм апетитом уклали угоду, за якою він зобов'язується лягати спати разом зі мною, і цілий день я за ним сочу, а прокидаємося ми з ним так само дружно. Ви собі досхочу заживайте проносного, а я братиму блювотне. — Про яке блювотне (сказав Ґарґантюа) ви мовите? — Про мій Требник (відказав ченчик). Сокольники, перш ніж соколів нагодувати, змушують їх ногу курячу гризти, це очищує їхній мозок від слизу і збуджує апетит. Ось так і я беру вранці мій веселенький Требник, прочищаю собі легені, і тоді хоч лий за поріг. — Якого чину (сказав Ґарґантюа) ви пильнуєте, читаючи часи? — Феканського (відповів каптурник), по три псальми і по три уроки або й зовсім нічого, як неохота. Я себе часами не морочу: часи для людини, а не людина для часів. Я роблю з ними, як зі стременами, вкорочую чи розтягую, по своїй уподобі: brevis oratio penetrat celos, longa potatio evacuat cyphos^[108]. Хто це сказав? — Бігме (сказав Понократ), бахурцю, не знаю. Одначе ти молодчага! — У вас (сказав монах) удався. А зараз venite apotemus. ^[109] Аж це принесено багацько печені, а також бульйон зі скибочками хліба, і ченчик заходився пити від усієї душі. Дехто його підтримав, решта відмовилися. Потім усі зачали в похід споряджатися, уворужилися, натягли силоміць риштунки і на брата Жана, хоть той волів прикривати живота лише рясою, а в руках тримати перечину від хреста. Проте, щоб настрою їм не псувати, він озброївся до зубів, сів верхи на доброго королівського коня, ще й підперезався мечем харалужним. Укупі з ним вирушили Ґарґантюа, Гімнаст, Евдемон і ще двадцять п'ять найбільших одчайдухів Ґранґузьє, усі в повній лицарії, усі верхами й зі списами, мов той святий Юр, кожен маючи в забедри ще й аркебузера. Розділ XLII
Як ченчик підбадьорював кумпанів і як він повис на дереві

Отож наші зухи рушають пригод шукати, перед походом докладно вмовившись, коли доведеться сточити бій, а коли й ухилитися, як гряне день великої грізної битви. А чернець усе додавав їм отухи: — Діти мої, не бійтесь і не лякайтесь! Я поведу вас правдивим шляхом. Бог і святий Бенедикт із нами! Аби мені такої сили, як гарту, я б цього супостата, бодай його з корінням вигладило, мов ту качку обскуб! Я не боюся нічого, окрім артилерії. Між іншим, підпаламар нашого абатства дав мені одну молитву, вона береже людину від усякої вогнепальної зброї; але мені до нічого, бо я в неї анітрошечки не вірю. А оцим-о ціпом я намолочу! Бігме, як хто з вас накладе у штани, то хай мене дідько візьме, як я не пострижу його замість себе у ченці та у свою рясу не виряджу — ряса помічна від боягузтва. Чи чули ви коли про такого собі хортища пана де Мерля? Він сплохував як мисливський пес, а пан накинув на нього рясу. Тілом Ісусовим свідчуся, відтоді він уже не пропускав ні лиса, ні зайця, та це ще пусте: він усіх місцевих сучок покрив, а перед цим же був нездолящий de frigidis et maleficiatis. ^[110] Ченчик, з оприском ці слова вимовляючи, проїздив солейським шляхом саме під ліщиною і начілком свого шолома нахопився на обламаний штурпак гілляки. З досади брат Жан гордо підострожив коня, і остроги так уп'ялися в боки, що кінь цибнув уперед, а ченчик, силкуючись начілок відчепити, упустив повіддя і вхопився рукою за гілляку якраз у момент, коли кінь вихопився із-під нього. Ось чому монах завис на дереві і став кликати на помогу, кричати пробі і всіх обзивати зрадниками. Евдемон помітив це перший і звернувся до Ґарґантюа: — Сір, ось погляньте на цього завислого Абесалома! Ґарґантюа під'їхав і, побачивши, як чудно завис чорнорижець і в якому він стані, сказав Евдемонові: — Ви проти істини погрішили, порівнюючи його з Абесаломом. Абесалом завис на чуприні, а цей ченчик гирявий і на вухах гойдається. — Рятуйте ж бо мене (гукнув каптурник), хай ти сказишся! Знайшли час теревені гнути! Ви мов ті казнодії-декреталісти, які кажуть, що як ближній у небезпеці, то треба під страхом триразової анафеми спершу вмовити його висповідатися і прийняти ласку Духа Святого, а тоді вже рятувати. Що ж, коли котрийсь із них шубовсне переді мною у річку і почне бульбахи пускати, я замість кинутися до нього і подати руку, прочитаю йому довгу казань de contemptu mundi etfuga seculi^[111], а коли він уже зовсім заклякне, аж тоді його витягну. — Не брикайся (сказав Гімнаст), серденько, зараз я тебе зніму, який же ти славний monachus: Monachus in claustro
Non valet ova duo:
Sed, quando est extra,
Bene valet triginta.

Як у келії чернець,
Він не варт і двох яєць.
А як треба йому йти,
Вартий він і тридцяти.

На своїм віку я бачив понад п'ятсот повішених, але ніхто ще не теліпався на дереві так красно, як оце ти. Аби і я був такий красний, то зголосився б ціле життя отак ногами дриґати. — Може, ви облишите (гукнув ченчик) свої пророцтва? Рятуйте мене Бога ради, як не хочете рятувати іменем когось іншого! Рясою своєю свідчуся, ви про це ще пошкодуєте tempore et loco prelibatus. ^[112] Тоді Гімнаст спішився і, видершись на дерево, однією рукою підхопив ченця під пахви, а другою відчепив начілок від гілляки, і відразу ж — бебех! — чернець гепнув додолу, а за ним і Гімнаст приземлився. Бебехнувшись, чорноризець як стій скинув із себе усю свою збрую і обладунок по обладунку порозкидав по полю, а потім, підхопивши поперечину від хреста, спав на коня, якого на бігу спинив Евдемон. Відтак верхівці веселенько покатали далі, правлячись солейським шляхом. Розділ XLIII
Як Пикрохолові дозорці спіткали Ґарґантюа і як ченчик убив отамана Дмухача, а потім у полон попав

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒