Annotation 3 страница

Від трьох до п'яти років Ґарґантюа ріс і виховувався під суворою ферулою, як цього вимагав батько, і часоточення його нічим не різнилося від дитячого, як у всіх малюків, тобто він пив, їв і спав; спав, пив і їв. Хлопчик знай бабрався в болоті, каляв носа, мурзав лице, стоптував черевики, без кінця ловив мухи і залюбки ганявся за метеликами, цими батьковими підданцями. Пудив собі на черевики, дристав у сорочку, втирався рукавом, шмаркався в суп, чалапав по всеньких калюжах, пив із капця і все чухався животом об кошик. Гострив зуби об копил, мив руки юшкою, розчісувався келішком, сідав між двох стільців просто гузном на землю, вкривався мокрим рядном, пив заїдаючи юшкою і їв тетерю без хліба, кусався, як сміявся, сміявся, як кусався, все плював у колодязь, лопав від жиру, сцяв проти сонця, від дощу ховався у воді, кував, як вичахало, ганяв химери, вдавав святого та божого, козлякував, скреготів зубами, повертався до своїх баранів, вискакував із конопель, чухрав пса, щоб леву не кортіло, ставив воза перед волами, обпікався на окропі, то й на воду студив, бігав із ковшем, коли його не мололося, видлубував кози з носа, горнув усе під себе, та мало що з того мав, спочатку наминав білий хліб, пер проти рожна, смішив себе лоскотом, трощив усе, аж за вухами лящало, жертвував: на тобі Боже, що мені негоже, дзвонив раз у раз у скликанчик, цілився в собаку, а попадав ув осла, мішав капусту з горохом, топив мух у молоці, відривав мухам ноги, дряпав папір, мережив пергамен, давав чосу, куликав, не питаючи броду, ліз у воду, дулю з'їдав, вірив, що хмари з киселю, а місяць із сиру, з одного вола лупив дві шкури, строїв із себе дурня, а в дурні пошивав інших, махав рукою як ціпом, підскакував вище носа, носив воду решетом, клював по зернині, дарованому коневі в зуби заглядав, починав «со живими», а кінчав «со святими», у бочку дьогтю підливав ложку меду, хвіст витягав, а ніс йому тонув у багні, стеріг місяць від вовків, гадав, що бувши соцьким, багато б дечого зробив, на вербі у нього росли б груші, по достатках ноги простягав, завжди платив тією самою монетою, на все чхав, щоранку пускав цапа. Батькові щенята лизькали з його миски, а він їв із ними. Він кусав їх за вуха, а вони дряпали йому носа, він дмухав їм під хвіст, а вони лизали йому в губи. А потім, знаєте що, хлопці? Бодай вас свої не впізнали, бодай вам баньки повилазили! Цей малий паплюжник не втрачав нагоди лапати своїх гувернанток, і зверху, і зісподу, — бий тебе лиха година! — і вже не обминав увагою свого соромка. А його бонни кожен божий день прикрашали соромок ошатними китичками, гарними стьожками, гожими квітами, іншими гірляндами і все місили його руками, наче тісто в діжі. А коли в нього насторчувалися вушка, вони заливалися сміхом, очевидно врадувані непомалу такою грою. Та взивала його моєю цюркою, та — моєю пулькою, та — моєю кораловою гілкою, а та — моєю булавою, моєю бобуркою, моїм тюхтюльчиком, моїм штирхайлом, моїм дармовисиком, моїм пуцвірком, який я цупко цуплю, моєю табакою, моєю рожевою ковбаскою, моєю цюциркою і моїм цурупалком. — Він — мій, — казала одна. — Ні, мій, — казала інша. — Цур, мій (казала ще одна). Я що — немаєтна? От візьму, присяй богу, відріжу його собі. — Ха, відріжете (казала ще якась). То ви будете калічницею, пані? Холощійкою дітей? Пустити пана безхвостим? І щоб Ґарґантюа міг бавитися, як усі місцеві дітки, в якісь забавки, йому теж змайстрували ловкеньку вертульку із крил мірбалейського вітряка. Розділ XII
Про цяцькові коники Ґарґантюа

Потім, щоб із нього на весь вік вийшов добрий їздець, йому змайстрували великого гарного іграшкового коня, і він пускав його басувати, грати, гарцювати, скакати, хвицяти і танцювати, і все це воднораз, ходити ступою, бігати бігою, клуса, навтрюхи, дриндом, учвал, однохідь, скочки, по-верблюжому і по-ослячому. Він змушував його міняти масть (як міняють попи на свята стихарі), отож він робився то гнідаш, то таркач, то воронько, то буланко, то сиваш, то зозулястий, то мишак, то чалий, то соловий, то ігреневий, то строкатий, то білий. Із замашної колоди на коліщатках самотужки хлопець витесав собі мисливського коня, із бруса від винотоки — коня на щодень, а з масивного береста — мула з попоною — незамінні цяцьки для кімнатних ігор. А ще він завів із десяток коней підставних і семеро — поштових. І всіх коней він укладав спати біля себе. Якось його батька з великою помпою і пишним почтом навідав сеньйор де Торбофат, а опріч нього, того ж таки дня до замку приїхали ще й дук де Блюдолиз і граф де Дармоїд. Сказати по щирості, для такої сили гостей палати були затісні, а стайні й поготів. Тим-то ключник і стаєнний згаданого сеньйора де Торбофата, вільного стійла шукаючи, удалися до Ґарґантюа і спитали його нишком, куди б їм поставити вівсяників, певні, що дитятко викладе їм геть усе. Ось той і повів їх великими замковими сходами, через другу залу, просто на безкраїй кружґанок, звідки був доступ до великої вежі; коли ж вони побралися вище, стаєнний сказав ключникові так: — Піддурило нас дитятко: хто ж влаштовує стайні на горищі? — Дарма (на те ключник), я добре знаю, що в Ліоні, Баметі, Шеноні та по інших містах у деяких оселях стайні саме на верхотурі. М'ать, для посадки тут зроблено окремий вихід. Але для певности я ще раз його запитаю. І він звернувся до Ґарґантюа: — Хлопче, ти ведеш нас куди? — До стайні (сказав він), де мої бахмати. Це як рукою кинути, всього-но кілька приступок. І, поминувши ще одну велику арку, підвів їх до покою і, двері відкидаючи: — Оце вона (сказав), стайня. Ось мій алезанець, ось гільден, ось лаведен, ось шлапак. І, подаючи їм масивного бурса: — Дарую вам фризця. Його з Франкфурта пригнали, і тепер він ваш. Огир цей добренний, дуже везючий. Заведіть собі ще кречета, спаньєлів півтузіня та пару хортів і тоді горе куріпкам і зайцям. — Боже свідче! (гукнули ті). Отакої! Підвіз ти нам воза! — Та хіба (він на те) я когось із вас возив? Міркуйте самі, що було робити клюшникові і стайничому: з сорому хоч крізь землю піти чи посміятися самим зі своєї недолі. Коли ж вони спускалися сходами, як непишні, хлопець сказав: — Знаєте, що таке хаміль? — Ні, а що? — спитали вони. — Це коли (відповів той) хтось дасть хука, а потім живісінько так хаміль-хаміль з хати. — Як хтось нас хоче ошукати, то не туди стежка в гори, — промовив клюшник, — ми й так ошукалися. Далебі, хлопче, ти пошив нас у дурні. Не інакше як бути тобі папою! — Атож (відповів хлопець). А ви будете папильйотками, або навіть папужками, як, звичайно, не зостанетеся такими папушами. — Твоя правда, — згодився стайничий. — А можете ви вгадати (спитав Ґарґантюа), скільки дірочок від голки в сорочці моєї матері? — Шістнадцять, — відповів стайничий. — Погано ж (сказав Ґарґантюа) ви вмієте голки загинати! — А то чому? — спитав стайничий. — А тому (відповів Ґарґантюа), що скільки не роби з вашого носюри коряка, щоб зачерпувати більше лайна, а з вашого рота лійки, — з їжака не буде бика: видихалося бочкове дно. — Хай йому морока! (гукнув клюшник). Оце балакайло нам попався! Ах, пане, базіко язикатий, подовж Боже вам віку, золотії уста маєте! Спустившись мерщій сходами, клюшник зі стайничим упустили масивний брус, якого їм утелющив Ґарґантюа. Ґарґантюа ще гукнув їм навздогін: — Які ж ви в ката їздці! Сідлайте невірних шкап! Якби вам пахла мандрівка в Каюзак, на чому б ви зупинилися: їхати верхи на гусеняті чи вести свиню на орчику? — Краще вже випити, — промовив стайничий. З цим словом вони ввійшли до нижньої зали, де зібралася вся ватага, і засмішили всіх, про свою пригоду розповідаючи. Розділ XIII
Як Ґранґузьє завдяки нововинайденій підтирці визнав неабиякий розум у Ґарґантюа

Наприкінці п'ятого року Ґранґузьє, повернувшись після канарійського розгрому, одвідав сина свого Ґарґантюа. Зрадів він йому так, як радіє такий батько, побачивши такого сина, і, цілуючи його й обіймаючи, розпитував про всілякі дитинячі його справунки. Зараз же він не змарнував нагоди клюкнути з ним і з його няньками, та й давай гомоніти з ними про всяку всячину і між іншим поцікавився, чи держать вони в чепурності та охайності дитину. На це відповів йому Ґарґантюа, що тепер у всім краю, завдяки ладу, що завів батько, нема над нього охайнішого хлопця. — У чім же тут штука? — спитав Ґранґузьє. — Я (відповів Ґарґантюа) чого тільки не перебрав, чого не перепробував, а винайшов-таки спосіб підтиратися, спосіб чи не найцарственіший, найвельможніший, найчудовіший і найзручніший з усіх, які я тільки знаю. – І що ж воно за спосіб? — поцікавився Ґранґузьє. — Зараз я оповім (сказав Ґарґантюа). Одного разу я підтерся оксамитовою півличиною якоїсь фрейліни і ахнув, бо шовковиста шматка викликала у моїй каглі божественний лоскіт; іншого разу — шапчиною тієї ж таки фрейліни, і знову той самий лоскіт; ще раз — фуляром; а то ще — навушниками з малинової саєти, але оте золоття, присобачене до них, своїми клятими кульками обдерло мені всю пані-стару: антонів вогонь та в кутничку цьому золотареві, що їх виготовляв, а заодно і фрейліні, яка їх носила! Біль мені втишився, як я підтерся пажевим капелюхом, обсадженим трепітками по-швейцарському. Відтак, засівши за кущем, підтерся я котом-марчуком, той саме туди навинувся, проте він спазурив мені всю промежину. Оговтався я лише назавтра, підтершись рукавичками моєї матері, пропахченими її малахвією. Підтирався я ще шавлією, кропом, ганусом, майораном, трояндами, гарбузовою гудиною, капустинням, винограддям, бурячинням, калачиками, червецем (от лише дула опісля червоніє), латуком, листям шпинату, — мало малий спасибіг з того всього, — потім проліском, бур'яном, кропивою, сокирками, але від цього пішла у мене кровотеча, тоді я підтерся гульфиком і уздоровився. Потім я підтирався простирадлами, ковдрами, фіранками, подушками, обрусами, хідниками, ганчірками, серветками, носовичками, пеньюарами. При цьому я зазнавав утіхи ще більшої, ніж коростявий, коли його чухмарять. — Отакої (сказав Ґранґузьє), але яка підтирка, по-твоєму, найкраща? — Отож-бо й воно (відповів Ґарґантюа), і зараз вам стане ясно, що й до чого. Підтирався я сіном, соломою, клоччям, волосом, вовною, папером, але Папером як не підітрись,
А з тебе знову — дрись та дрись.

— Ого! (гукнув Ґранґузьє). Дурний та хитрий! Диви, незгірш вийде в тебе і вірш! — Авжеж (сказав Ґарґантюа), ваша величносте, у піїти так: де Рим, а де Крим, зате пара вже рим. Ось послухайте, як звертається наша заглибина до задрип: Хлопак,
Дрисляк,
Бздуняк,
Та не сери так близько.
Ти так
В кругляк
Витрушуєш усмак
З твого м'ясиська
Лайно,
Гайно,
Багно,
Пече тебе гангрена.
Все'дно
Своє ти дно,
Як мокре вже воно,
Ти підтирай учено.

Як вам, може, — ще? — Катай, — підохотив Ґранґузьє. — Гаразд, — мовив Ґарґантюа: Рондо
Як я каляюсь, на досаду й стид,
Мені ніяк не попускають втори.
Стоїть тоді такий ядучий сморід,
Немов мене завзявся отруїть.
О! Хоч би хтось погодився в ту мить
На поміч дівку привести котору,
Як я каляюсь!
Я постарався б зараз уробить
Їй дучку мочову й не знав би горя,
Зате б вона пальчаток перебором
Мені відкласти помогла й одлить,
Як я каляюсь!

Хай тепер хтось скаже, що я тут не дока! Клянуся Вседівкою, сам я не робив так на практиці; але звертаючи ці слова до такої, як ви бачите, великої пані, я вбиваю їх собі у помку, як у торбу. — Вернімося (сказав Ґранґузьє) до матерії нашої розмови. — До якої? (спитав Ґарґантюа). До ковтеликів? — Ні (заперечив Ґранґузьє). До підтирок. — Бачте (сказав Ґарґантюа), а ви готові виставити барильце бретонського, як я вас покладу на горб? — Я готовий, — мовив Ґранґузьє. — Так ось (сказав Ґарґантюа), нема чого підтиратися, як не нагівняв. А не нагівняєш, як не висерешся. Отож, попереду треба висратися, а тоді вже підтиратися. — О (покликнув Ґранґузьє) ти не той дурень, що й у церкві б'ють! Бачу, скоро ти вискочиш, сто чортів, на доктора Сорбонни, як той казав, ще не виріс, а ума виніс! Одначе, прошу викладати мені своє підтирознавство далі. Бородою своєю свідчуся, не барильце, а цілих шістдесят бочок доброго бретонського вина тобі я виставлю, та ще й не бретонського, а верронського розливу. — Потім я ще підтирався (повів Ґарґантюа) головним завоєм, ясиком, капцем, ягдташем, козубом, але то все була підтирка, визнаю, нікудишня! Нарешті капелюхом. Капелюхи, щоб ви знали, трапляються всякі, гладесенькі, кошлаті, ворсисті, шовковисті, отласисті. Кошлаті, ті найкращі — ідеально очищають від фекальної маси. Підтирався я ще куркою, півнем, курчам, телячою шкірою, зайцем, голубом, бакланом, адвокатським мішком, кобою, очіпком, манком. Але насамкінець присягаюсь: нема підтирки над пухнасте гусенятко, треба тільки тримати його за голову, як пропихаєте між ногами. Вашому дупельцю розкішний тоді сверб, бо пух у гусеняти такий ніжний, а саме гусеня таке тепленьке, і те все тепло одразу через калюх та інші кишки передається, розливаючись, аж до самого серця та мозку. І якщо ви гадаєте, ніби всім своїм раюванням у полях Єлисейських герої і напівбоги завдячують асфоделям чи амброзії або нектару, як запевняють бабці, то ви дуже помиляєтесь. Уся сила (на мою думку), а також на думку Иоганна Шотландського, у тім, що вони підтираються гусенятами. Розділ XIV
Як Ґарґантюа попав у науку до богослова латинника

Почувши такі міркування, добряга Ґранґузьє великою радістю радів і тішився, що син його Ґарґантюа таким високим розумом і неабиякою тямою обдарований. І так сказав няням: — Філіпп, цар македонський, побачив, який розумний його син Олександер, з того, як уміло той правував конем. А кінь у нього був баский, як звір, хто на нього спаде, так на землю і полетить, один верхівець скрутить в'язи, інший ноги поламає, той голову розтовче, а той — щелепу. Олександер був свідком усіх цих падінь на іподромі (так називалося місце, де виїжджали коней і гарцювали) і помітив, що кінь харапудиться, лякаючись своєї власної тіні. Тоді, спавши на коня, він погнав його просто сонця, аби тінь іззаду падала, і таким чином укоськав його. Отак і отець — зрозумів, що в сина його направду божистий розум, і взяв йому за вчителя не кого, як Арістотеля, тодішнього найбільшого у Греції філософа. Я ж вам скажу, що ця розмова, яку ви оце чули із сином моїм Ґарґантюа, переконує мене в тім, що ум його містить у собі щось боговите, такий-бо він гострий і тонкий, такий глибокий і ясний; і сягне найвищого щабля мудрости, як його гаразд просвітити. Ось чому я ладен пристановити до нього якогось ученого мужа, щоб той навчав його всього того, що він здатний засвоїти, і ради цього не пошкодую нічого. І справді, хлопця віддано під оруду славетного доктора теології, магістра Тубала Олоферна, і магістр так добре зумів викласти йому абетку, аж той витовк її напам'ять навиворіт, на це пішло п'ять років і три місяці; потім напутник прочитав з ним Доната, Фацет, Теодоле й Аланові Параболи; це забрало ще тринадцять років, шість місяців і два тижні. Треба зазначити, що воднораз він навчав хлопця писати ґотикою, і той переписував усі свої підручники, бо тоді мистецтво друкарства ще не було в обігові. Тож Ґарґантюа доводилося носити з собою на уроки здоровецьке приладдя до писання, завважки понад сім тисяч квинталів^[37]; пірник його добротністю і розмірами міг змагатися з колонами абатства Ене, а каламар висів на масивних залізних ланцюгах, і атраменту в нього заливали цілу бочку. Потім учитель прочитав із ним De modis significandi^[38] з коментарями Вітролета, Марнодума, Пустоб'яки, Ґалео, Жана Теляти, Шага, Жоновида і до гимона інших, на що пішло вісімнадцять років і одинадцять із гаком місяців. І все це хлопчина так добре затямив, що на іспиті зумів відповісти все напам'ять навпаки і довів матері на пальцях, що De modis significandi поп erat scientia. ^[39] Потім Тубал Олоферн прочитав з учнем Календар, на що пішло добрих шістнадцять років і два місяці, аж його вихователь помер В рік тисяча чотириста двадцятий,
Бо був він, що поробиш, пранцюватий.

А заступив його старий шкарбун, майстер Агій Тюхтій і прочитав із ним Гугуція, Ебрарову Греку, Доктринал, Частини мови, Quid est, Supplementum, Мудьрації, De moribus in mensa servandis, Сенечине De quatuor virtutibus cardinalibus, Пассаванті cum commento, про свято Dormi secure^[40] і ще дещо в цьому самому дусі, від цього читання Ґарґантюа так помудрішав, що нам уже з ним не збігтися. Розділ XV
Як Ґарґантюа навчався в інших педагогів

А тим часом батько ось що укмітив: син ніби і вчиться вельми успішно і всією душею до науки горнеться, а все ж це не виходить йому на добре, од вчиття він навіть безглуздіє і туманіє, роблячись безтямкішим і безклепкішим на очах. От батько й поскаржився на це донові Філіппові де Маре, віце-королю паплігоському і почув від нього таку відповідь: ліпше зовсім нічого не вчитися, ніж учитися з таких книжок під ферулою таких вихователів. Бо вся ота їхня наука — дурниця, а їхня мудрість — харки-макогоники, вони тільки найкращі, найшляхетніші уми із плигу збивають і вицвіт юнацтва занапащають. — Хочте (сказав віце-король), побалакайте з якимсь молодиком, із тих, хто не більше як два роки вчився. І як тямотою, красномовністю, влучністю, поштивістю і вихованням він вашому чадові поступиться, тоді назвіть мене бернським салієм. Ґранґузьє зрадів — оце думка! Так і зробили. Увечері приводить із собою згаданий де Маре юного пажа вільґонжійця Евдемона^[41], — а той такий зачесаний, виряджений, охайненький, ввічливий, янголятко, а не хлопець, — та й каже Ґранґузьє: — Бачите цього підлітка? Йому ще й дванадцяти нема. Тож з'ясуймо, хто більше знає: старосвітські дурноляпи чи теперішні молодики. Ґранґузьє був не проти такого спитку і звелів пажеві починати. От Евдемон, спитавши у віце-короля, пана свого, дозволу, звівся на рівні й зі шличком у руках, світлоликий, рум'яногубий, яснозорий, вп'явшись поглядом у Ґранґузьє, заходився з юнацькою скромністю славословити і величати його: по-перше, за чесноти його і добрі звичаї, по-друге, за вченість, по-третє, за шляхетність, по-четверте, за фізичну вроду, а потім ласкавими словами закликав його шанувати свого батька за те, що той пішов на все, аби лиш синові найкращу освіту дати. А наприкінці звернувся до Ґарґантюа із проханням вважати його своїм найвідданішим покірником, бо зараз він, Евдемон, благає в неба лише про одну ласку: з Божої помоги чимось догодити Ґарґантюа і хоть якось йому прислужитися. Ту всю орацію було виразно й гучно виголошено добірним штилем і чудовою латиною, не кажи ти глаголав радше якийсь старосвітський Гракх, Цицерон або ж Поль Емілій, ніж сьогочасний юнак, — та ще й увиразнено належною жестикуляцією. Замість відповіді Ґарґантюа заревів коровою й уткнувся носом у капелюх; говорити в цю мить він міг не більше, ніж здохлий віслюк пукнути. Ґранґузьє мов чемериці наївся і спересердя мало не прибив магістра Тюхтія. Проте згаданий де Маре уговкав його доброю порадою, і він охолов. Ґранґузьє велів заплатити вчителеві винувате, напоїти його по-богословському, а потім послати під три чорти! — Ех, аби ж то (сказав Ґранґузьє) він оце налигався, мов той англієць, і ґиґнув. Тоді б нам не довелося платити! Після відходу Тюхтія Ґранґузьє спитав у віце-короля, кого б він порадив узяти у вихователі Ґарґантюа, і тут вони на думці зійшлися, що таке завдання візьме на себе Понократ^[42], учитель Евдемонів, і що вони разом вирушать до Парижа, аби побачити, як там із наукою французького юнацтва. Розділ XVI
Як Ґарґантюа послано до Парижа на якій кобиляці він їхав і як вона розправилася з боськими бурчимухами

А в цей час Файоль Четвертий, цар нумідійський, зі свого африканського краю прислав Ґранґузьє кобиляку, там таку здоровецьку, таку великонську, якесь чудище та й годі (з Африки, самі здорові знаєте, можна притарабанити ще й не таку хоху). Завбільшки вона була з шістьох слонів, ноги мала пальцюваті, не кажи ти Юлія Цезаря кінь, вуха вислі, наче коза ланґедоцька, а озаддя її прикрашав маленький ріг. Масті була вона рудої з підпалинами та ще й у сірих яблуках. А хвостище мала страшелезний аж-аж, завгрубшки як слуп Святого Марса, отой, що під Ланже, і таким самим чотириріжжям, і увесь у пелехах волосу, буцімто в остюках. І це ще не дивина, куди дивніші он хвости скитських баранів, вагою фунтів тридцять, не менше, або ж авряків сирійських: тамтим треба (як Тено не бреше! ) підставляти під курдюк, щоб возити, візки, такі бо вони довжелезні й замашні. Натомість ви, бахури хуторяни, зовсім безхвості! Перевозилося цю кобеляку морем на трьох карраках і одній бригантині аж до порту Олони, що на Тальмонде. Ґранґузьє, тільки-но побачив: — Ага (покликнув) якраз щоб моєму синові їздити до Парижа! З нею ми, далебі, не пропадемо! Не інакше, вискочить він на великого науковця! Незнайко біжить, а знайко лежить! Назавтра, от як погладили (як годиться) дорогу, вони й вирушили: Ґарґантюа, його вихователь Понократ і челядь, а з ними ще й пахолок Евдемон. А що день тоді випав ясний і погідний, то батько й звелів узути свого сина в жовті чобітки. Бабен, той називає їх полуботками. Путь подорожани верстали веселенько і все підживляли й підживляли душу аж до самого Орлеана. Аж це їм трапилася дика пуща у тридцять п'ять льє завдовжки і в сімнадцять там чи що завширшки. А в тому лісі водилася сила-силенна бурчимух і ґедзів, і було це саме в дроковицю: кобилиці, віслюки та коні ґедзалися, як не дуріли. Зате кобиляка Ґарґантюа поквиталася сповна за швабу, завдану всій її породі, пустившись при цьому на спосіб, на який досі ще нікому не стрілило пуститися. Так ось, як уїхали вони до тамтого лісу і скот почав дрочитися від укусів, кобиляка хвостище своє розпустила і ну хвиськати й хвиськати ним так, що за одним поклала не тільки кусючого дрока, а й увесь ліс; тнучи ліворуч, праворуч, навкіс, навідліг, навперек, уздовж, навхрест, туди, сюди, згори вниз, вона валила на землю дерева, як валить косар покіс, аж скоро зосталося навколо саме безлісся і безґедзя. Усе лісове урочище у ґедзень де й поділося. Побачивши таке, Ґарґантюа втішився непомалу, але не запишнився і до своїх людей обізвався так: — Ач, як воно стало голо-босо! Відтоді той край так і зветься: Бос. Після чого на обід подорожани тільки комара задушили. Ось чому, ось на якої приключки честь сьогочасна боська шляхта ще й досі на обід намагається лише комара задушити і здобріти тим, дарма що при цьому не лише плюється, а ще й облизується. Нарешті прибули наші мандрівці до Парижа, і вже на місці Ґарґантюа днів зо два, зо три відпочивав, п'ючи-гуляючи зі своїми і не забуваючи розпитувати всіх, хто в цьому городі учений і які вина тут розпивають. Розділ XVII
Як Ґарґантюа віддячився парижанам за їхнє вітання і як він познімав із церкви Нотр-Дам старші дзвони

Після кількаденного спочиву пішов Ґарґантюа, на превеликий подив усіх стрічних, місто оглянути. Парижани-бо такі макухи, такі кепи, такі роззяви, що перший-ліпший мартопляс, торгівець реліквіями, мул із цимбалами або ж який музиченько збіговисько збирає більше, ніж добрий речник євангельський. Вони так наступали йому на п'яти, що мусив він присісти на вежі церкви Нотр-Дам. Отак під небесами сидячи і на гурмою стовплений унизу люд позираючи, він вирік так, щоб усі почули: — Очевидно, ці хамлюги чекають, аби я сплатив їм в'їзне і віншувальне. Гаразд! Я обчастую всіх, ось вам на ваш дрібний спориш! Після чого, хихочучи, розстебнув своє красовите крісло, вивалив надвір мантулу і сциконув так хвисько, що потопив двісті шістдесят тисяч чотириста вісімнадцять душ, поминаючи жінок і маленьких діток. Від таких сциклин утечею врятувалася лише жменька прудконогих; до горішньої частини Університетського містечка відкотившись, вони, пріючи, відкахикуючись, відпльовуючись, відсапуючись, божкалися і кляли, хто люто, хто шуткома: — Кари єгипетські! Бий тебе сила Божа! Трясця твоїй матері! Гівно! Po cab de bious! Das dich Gots leiden schend! Pote de Christo! ^[43] Черевом святого Кене присягаю! Далебі! Святим Фіакром Брійським присягаю! Святим Треньяном! Святий Тібо — мені свідком! Різдвом свідчуся! Великоднем! Щоб я пішов к нечистому! Слово шляхтича! Святою Ковбасою клянусь! Святим Шкваркою, якого укаменовано печеними яблуками! Святим апостолом Паплюгою! Святим Стегном! Святою угодницею Любусею! Чи ба, який дощик окропив наш дрібний спориш! Відтоді й названо це місто — Париж, хоча колись, як запевняє у кн. IV Страбон, він називався Левкецією^[44], що грекою означає Білявка, бо місцеві дами білоклубі. А що ті, хто при перейменуванні міста був, божкалися святими своєї парафії, бо парижани, люд строкатий і розмаїтий, на вдачу не лише добрі законники, а й добрі божкарі і навіть зазнайки, то Йоаніус де Барранко мав цілковиту підставу у книзі De copiositate reverentiarum^[45] доводити, що назва паризійці пішла від грецького паразіяни, тобто лепетуни. Тоді Ґарґантюа оглянув старші дзвони, почеплені на дзвіницях, і вельми мелодійно забамкав у них. Тут спало йому на думку, що їх можна повісити як балабончики на шию його кобиляки, яку він збирався вернути додому батькові з доброю кладдю сиру брі та свіжих оселедців. От він і забрав ці дзвони до себе. Аж це до міста прибув запасати свинину шинковий командор закону святого Антонія. І йому теж, аби здалеку було чути про появу командора і щоб сало в салницях загодя трепетало, закортіло нишком забрати дзвони, але чесність узяла в ньому гору, правда, не тим, що вони пекли йому руки, а тим, що були таки важкенькі, аби їх нести. Вважайте, не переплутайте цього командора з буржцем, теж командором і щирим моїм друзякою. Усе місто зворохобилося, а ви ж знаєте, які французи баламути, як люблять вони зривати бунти, недарма чужинці дивуються довгому терпцю, чи то пак, дурнині французьких королів: щоб це не вкрутити хвоста ворохобникам, бачачи, як вони щодня збивають бучу! Ех, аби ж то знаття, де лихо кують і схизма зріє, я б вивів цих лиходіїв і схизматиків на чисту воду перед усіма братствами моєї парафії! Отож уся ця збурена й обісцяна тичба кинулася до Сорбонни, де пробував тоді (нині його вже нема) оракул Левкеції. Йому виклали всю справу і пояснили, чим загрожує переміщення дзвонів. Потому як зважено всі pro і contra^[46], за фігурою Baralipton^[47], було ухвалено вирядити до Ґарґантюа найстарішого і найшанованішого факультетника, аби на очі йому звести, яку страшенну недогоду спричинила втрата дзвонів. І хоча деякі університетчики доводили, що таке доручення більше пристало риторові, ніж софістові, вибір припав на нашого достойного магістра Янотуса де Браґмардо. Розділ XVIII
Як Янотуса де Браґмардо до Ґарґантюа послали вимагати дзвони назад

Майстер Янотус, з-цезарська стрижений, у рогачці богословській, заправившись пиріжками з варенням і святою водичкою з льоху, вирядився до Ґарґантюа, пустивши перед собою трьох червонопиких возних, людей дуже везючих, і тягнучи ззаду п'ятьох чи шістьох не дуже бистрих магістрів, затьоп і задрип. Сприходу зустрів їх Понократ і вжахнувся, побачивши їх, але подумав, що вони масковані, і запитав одного з не бистрих магістрів, чому вони взяли на себе личину. Той відповів, що вони просять вернути дзвони. Почувши такі речі, Понократ побіг до Ґарґантюа з новиною, щоб той знав, що відповісти, й ухвалив негайну постанову. Ґарґантюа спершу відкликав набік Понократа, свого вихователя, Філотомія^[48], свого маршалка, Гімнаста, свого стаєнного, а також Евдемона, та й давай з ними раду радити, що його робити і що його відповідати. Всі пристали на те, що відвідників слід привести до трапезної і пригостити, а щоб цей шкарбун Янотус не приписав слави повернення дзвонів собі, постановили післати, поки він тут чаркуватиме, по бурмістра, ректора факультету і церковного вікарія та й передати їм дзвони, перш ніж софіст устигне заявити про свою вимогу. А вже потім гість виголосить свою блискучу промову в їхній присутності. Отож-бо, коли всі зібралися, софіста введено до повної зали людей, і він, кахи-кахи, почав так. Розділ XIX
Промова магістра Янотуса де Браґмардо, до Ґарґантюа звернута, із проханням віддати дзвони

— Кахи, кахи, кха! Мпа dies^[49], шановний пане, тпа dies, et vobis^[50], шановне панство! Як було б добре, якби ви повернули нам дзвони, бо вони нам до скруту потрібні! Кахи, кахи, кха! Колись давно ми не відпродали їх за великі гроші кагорським лондонцям, так само як і брійським бордосцям: цих покупців підкупила була субстанційна якість їхньої елементарної комплекції, закорінена в земнородності їхньої квідитативної натури і наділена здатністю відводити всякі ґало і напасті від наших виноградників, чи то пак, не зовсім наших, а навколишніх, бо як ми позбудемося п'янких трунків, то втратимо все, і предківщину, і тямку. Як ви моє прохання виконаєте, я зроблю шість п'ядей сосисок і добрі ногавиці, в яких буде рай моїм ногам, інакше ті, хто послав мене, пошиються в дурилюдки. О, далебі, Domine^[51] ногавиці — річ незамінна. Et sapiens поп abhorrebit earn. ^[52] Xa! Xa! Ногавиці має не кожен, це я добре знаю по собі! Візьміть до уваги, Domine, що я вісімнадцять днів вигопцьовував цей виступ-приступ. Reddite que sunt Cesaris Cesari et que sunt Dei Deo. Ubi jacet lepus. ^[53] Правду кажучи, Domine, як ви бажаєте повечеряти зі мною in camera, на Бога, charitatis nosfaciemus bonus cherubin. Ego occidi unum porcum, et ego habet bon vino^[54]. Але добрий дух винний не породить лихої латини. Отож-бо, de parte Dei, date nobis clochas nostra^[55]. Послухайте, я вам подарую на пам'ять від нашого факультету Sermones de Utono, utinam^[56] ви нам віддали наші дзвони. Vultis etiam pardonos? Per diem, vos habebitis et nihilpoyabitis. ^[57] О пане, Domine, clochidonnaminor nobis! ^[58] Адже це est bonum urbis. ^[59] Їх потребують усі посполу. Якщо вашій кобилиці з них користь, то й нашому факультетові, que comparata estjumentis insipientibus et similis facta est eis, psalmo nescio quo…^[60] — це в мене десь занотовано на клаптику, — et est unum bonum Achilles^[61]. Кахи, каха, кха! Ось зараз я вам доведу, що ви мусите повернути їх! Ego sic argumentor. Omnis clocha clochabilis, in clocherio clochando, clochans clochativo clochare facit clochabiliter clochantes. Parisius habet clochas. Ergo gluc. ^[62] Ха-ха-ха! Незле сказано! Достоту, in tertio prime^[63], за Darii^[64] чи якимось іще. Бігме, колись я був мастак розважати, а тепер тільки й знаю, що гнати химери, і нічого мені більше не треба, крім доброго вина та м'якого ліжка. Спину ближче до вогню, пузо ближче до столу і щоб миска була по вінця! Ох, Domine, прохаю вас in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti, amen^[65], повернути нам дзвони, і хай Господь Бог і наша Пречиста Діва бережуть вас від усякої напасті, qui vivit et regnat per omnia secuta seculorum, amen^[66]. Кихи, каха, кихи, каха, кххха! Verum епіт vero, quando quidem, dubio procul, edepol, quoniam, ita certe, meus Deus fidus^[67], місто без дзвонів — все одно що сліпець без костуряки, віслюк без підхвістя, корова без цимбал. Покіль ви нам їх не повернете, ми будемо волати до вас, як сліпець, який загубив костуряку, верещати, як віслюк без підхвістя, і ревіти, як корова без цимбал. Один латинник, який мешкає біля Божого дому, навівши Дурмануса, ні, даруйте, Понтануса, мирянського піїту, висловив хіть, щоб самі дзвони було зроблено з пір'я, а била — з лисячих хвостів, бо в нього від них у мізкові кольки, коли він складає свої поемисті поемки. Але за отії його круть-верть, стук-грюк, лясь-хрясь, тик-мик він у нас тепер єретик, адже ми цих єретиків мов книші бгаємо. А тому, як свідчить свідок-могоричник: Valete et plaudite. Calepinus recensui. ^[68] Розділ XX
Як софіст забрав свою сукнину і як він позивався з іншими сорбонниками

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒