Екологічне право. Тема № 5: Право природокористування.

Екологічне право

Тема № 5: Право природокористування.

Мета: дати студентам чітке поняття та види права природокористування. Студенти повинні знати принципи права природокористування. Студенти повинні орієнтуватись в об’єктах та суб’єктах права природокористування.

План заняття:

1. Поняття та види права природокористування.

2. Принципи права природокористування.

3. Право загального і спеціального природокористування.

4. Постійне та тимчасове природокористування.

Питання для самостійного вивчення:

1. Право користування природними ресурсами загальнодержавного та місцевого значення.

2. Об’єкти та суб’єкти права природокористування.

3. Виникнення та припинення права природокористування.

4. Права й обов’язки природо користувачів

Рекомендована література до теми:

1. Конституція України: Закон України від 28. 06. 96 № 254к.

2. Цивільний кодекс України: Закон України від 16. 01. 03 № 435.

3. Земельний кодекс України: Закон України від 25. 10. 01 № 2768.

4. Кодекс України про надра: Закон України від 27. 07. 94 № 132.

5. Лісовий кодекс України: Закон України від 21. 01. 94 № 3852.

6. Водний кодекс України: Закон України від 06. 06. 95р. № 213.

7. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5. 05. 01р № 2341.

8. Кодекс України про адміністративні правопорушення України: Закон України від 7. 12. 84 № 8073.

9. Податковий кодекс України: Закон України від 02. 12. 10 № 2755.

10. Господарський кодекс України: Закон України від 16. 01. 03 № 436.

11. Про охорону навколишнього середовища: Закон України від 25. 06. 91 № 1264-ХІІ.

12. Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року: Закон України від 21. 12. 10 №2818.

13. Про екологічну експертизу: Закон України від 09. 02. 95 №45.

14. Про зону надзвичайної екологічної ситуації: Закон України від 13. 07. 2000 №1908.

15. Конвенція про охорону біологічного різноманіття від 05. 06. 92. Конвенцію ратифіковано Законом України від 29. 11. 94 № 257.

16. Кодекс цивільного захисту України: Закон України від 02. 10. 12 № 5403.

17. Про пестициди і агрохімікати: Закон України від 02. 03. 95. № 86.

18. Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку: Закон України від 08. 02. 95 № 39.

19. Про об’єкти підвищеної небезпеки: Закон України від 18. 01. 01
№ 2245.

20. Про оренду землі: Закон України від 06. 10. 98 № 161.

21. Про охорону земель: Закон України від 19. 06. 03 № 962.

22. Про державний земельний кадастр: Закон України від 07. 07. 11
№ 3613.

23. Про землеустрій: Закон України від 22. 05. 03 № 898.

24. Про природно-заповідний фонд України: Закон України від 16. 06. 92 № 2456.

25. Про затвердження Типового договору оренди землі: Постанова Кабінету Міністрів України від 03. 03. 04 № 220.

26. Гірничий закон України: Закон України від 06. 10. 99 № 1127.

27. Про охорону атмосферного повітря: Закон України від 16. 10. 92
№ 2707.

28. Про екологічну мережу України: Закон України від 24. 06. 04 № 1864.

29. Про мисливське господарство та полювання: Закон України від 22. 02. 2000 р. № 1478.

30. Про тваринний світ: Закон України від 13. 12. 01 № 2894.

31. Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них: Закон України від 06. 02. 03 № 486.

32. Про Червону книгу України: Закон України від 07. 02. 02 № 3055.

33. Про питну воду та питне водопостачання: Закон України від 10. 01. 02 № 2918.

34. Про захист рослин: Закон України від 14. 10. 98 № 180.

35. Науково-практичний коментар Кодексу України про надра /За ред.
Г. І. Балюк //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – № 10 за 2012 р. – Київ: Юріком Інтер, 2012. – 325 с.

36. Науково-практичний коментар Водного кодексу України /За ред.
Н. Р. Кобецької //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. –
№ 11 за 2010 р. – Київ: Юрінком Інтер, 2010. – 358 с.

37. Тваринний світ України: правова охорона, використання та відтворення /НПК до Закону України “Про тваринний світ” /За ред. Г. І. Балюк. – //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – № 3 за 2010 р. – Київ: Юрінком Інтер, 2010. – 384 с.

38. Науково-практичний коментар Лісового кодексу України /За ред.
Г. І. Балюк //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – № 10 за 2009 р. – Київ: Юрінком Інтер, 2009. – 368 с.

39. Науково-практичний коментар Закону України “Про охорону атмосферного повітря” / Г. І. Балюк, І. С. Гриценко, Т. Н. Ковальчук та ін. /За ред. Г. І. Балюк. – Київ: Юрінком Інтер, 2011. – 328 с.

40. Екологічне право України. Академічний курс: підручник /За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. – 2-е вид. – Київ: Юридична думка, 2008. – 848 с.

41. Екологічне право: підручник / За ред. А. П. Гетьмана. – Харків: Право, 2013. – 432 с.

42. Екологічне право України: підручник /За ред. І. І. Каракаша. – Одеса: Фенікс, 2012. – 788 с.

ЛЕКЦІЯ

1. Поняття та види права природокористування.

Право природокористування - це інститут екологічного права, який являє собою систему норм, що регулюють використання природних ресурсів, сукупність прав та обов'язків, що виникають у зв'язку з використанням природних ресурсів. Йдеться про право з використання природних об'єктів і ресурсів для певних цілей, що відноситься в основному до права природоресурсному.

Залежно від підстави як критерію для класифікації виділяються різні види права природокористування. Найбільш поширеною в науці екологічного права виділяють наступну класифікацію права природокористування залежно від вимоги по наявності дозвільної документації: право загального природокористування та право спеціального природокористування.

Право загального природокористування являє собою право використання природних ресурсів без отримання дозвільних документів з боку держави та інших уповноважених осіб. Право спеціального природокористування являє собою право використання природних ресурсів з обов'язковим отриманням відповідних дозвільних документів. Існує ще одна поширена класифікація права природокористування залежно від використання природного об'єкта, природного ресурсу: землекористування, лісокористування, надрокористування, водокористування, користування тваринним світом і т. д.

Право природокористування тісно пов'язане з поняттям оборотоспособности природних ресурсів. Відповідно до статті 129 ЦК РФ оборотоспособностью є можливість об'єкта цивільного права вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншого. Земля та інші природні ресурси, відповідно до даної статті, можуть відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої іншими засобами в тій мірі, в якій їх обіг допускається законами про землю та інших природних ресурсах.

Екологічні правовідносини - це відносини у сфері охорони, оздоровлення і поліпшення навколишнього природного середовища, попередження та усунення шкідливих наслідків впливу на неї господарської та іншої діяльності, врегульовані нормами екологічного та суміжних галузей права.

Природокористування - це використання власти-востей навколишнього природного середовища длязадоволення економічних, екологічних, оздоровчих, лікувальних, культурних, естетичних та інших потреблюдини.

Людство активно використовує біля 55 відсотківсуші, 12 відсотків річної води, половини щорічногоприросту лісу. Кожного року у світі вилучається знадр біля 100 млрд. тонн руди і спалюється 7 млрд. тонн умовного палива. За останні 100 років в атмос-феру було викинуто 360 млрд. тонн вуглекислого газу. В Україні сільськогосподарські угіддя займають41, 84 млн. гектарів (69, 3 відсотки території України), розораність земель досягла 56 відсотків території краї-ни і є найвищою у світі. Площа земель, зайнята різногороду відходами, становить близько 160 тис. гектарів, збудовано 1087 водосховищ загальним об' ємом понад55 млрд. м3, 7 великих каналів довжиною близько2000 км з подачею на них понад 1000 м3 води за секун-ду, виробляється близько 5 відсотків світового обсягумінерально-сировинних ресурсів, загальний обсяг лісо-користування становить 14, 4 млн. м3.

Суспільні відносини, що виникають у зв'язку ізприродокористуванням, регулюються правовими нор-мами, які визначають порядок споживання об'єктівприроди з метою використання їх корисних властиво-стей. Ці норми містяться в нормативно-правових ак-тах різного рівня (Конституції України, Законі Укра-їни " Про охорону навколишнього природного середо-вища", земельному, водному, лісовому кодексах, коде-ксі про надра, законах про охорону атмосферного по-вітря, про тваринний світ, про рослинний світ, проприродно-заповідний фонд, а також в Указах Прези-дента України, постановах Кабінету Міністрів Украї-ни, актах спеціально уповноважених центральних ор-ганів виконавчої влади), які у своїй сукупності утво-рюють інститут права природокористування.

Суб'єктами права природокористування є: органидержавної влади й органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяниУкраїни, а також іноземні юридичні та фізичні особи йособи без громадянства. Об'єктами права природоко-ристування є: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в ме-жах території держави, природні ресурси її континен-тального шельфу, виключної (морської) економічноїзони.

Існують різні класифікації природокористування. Так, залежно від об'єкта природокористування, розрі-зняють: землекористування, водокористування, лісо-користування, надрокористування, а також користу-вання тваринним світом, рослинним світом, атмосфе-рним повітрям.

Залежно від мети природокористування, розрізня-ють наукове, рекреаційне, виробниче природокорис-тування.

Залежно від віднесення природних ресурсів до ка-тегорії загальнодержавних чи місцевих, розрізняютькористування загальнодержавними і місцевими при-родними ресурсами.

Основним же є поділ природокористування на за-гальне й спеціальне.

Загальне використання природних ресурсів здійс-нюється громадянами для задоволення життєво необ-хідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо). За загальне природокористуван-ня (купання у водоймах, плавання на човнах, аматор-ське та спортивне рибальство у водоймах загальногокористування, водопій тварин, збирання в лісах грибівтощо) не стягується плата. Воно здійснюється без за-кріплення природних ресурсів за окремими особами табез отримання на те відповідних дозволів (ліцензій).

Право загального природокористування обумовле-но природним процесом обміну речовин і енергії міжприродою та людиною. Воно має природний характері здійснюється людиною незалежно від її праводієздат-ності.

Об'єктами права загального природокористуванняє екологічні ресурси природи, тобто такі, що забезпе-чують людині певні екологічні умови існування. Це -атмосферне повітря, питна вода, водойми загальногокористування, приміські зелені зони, ліси, зони рекре-ації, курортні місцевості тощо.

Об'єктами права загального природокористуванняможуть бути також і деякі види економічних ресур-сів - гриби, ягоди, горіхи в лісах, риба у водоймахтощо.

До сфери загального природокористування можнавіднести й певні види громадських прав особи - сво-боду пересування (зокрема, з метою туризму, ознайом-лення з пам'ятками природи, відпочинку у певнихмісцевостях тощо), вільний вибір місця проживання (зурахуванням стану навколишнього природного сере-довища, його впливу на здоров' я) тощо.

В інтересах держави і суспільства право громадянна користування загальнодоступними благами приро-ди можуть бути обмежені або заборонені. Як правило, юридичні обмеження природокористування мають замету забезпечити ефективну охорону навколишньогосередовища, раціональне використання природних ре-сурсів. Наприклад, відповідно до ст. 45 Водного коде-ксу в разі маловоддя, загрози виникнення епідемії таепізоотії, а також в інших передбачених законодавст-вом випадках права водокористувачів можуть бутиобмежені або умови водокористування змінені з метоюзабезпечення охорони здоров'я людей і в державнихінтересах.

Спеціальне використання природних ресурсівздійснюється громадянами, підприємствами, устано-вами й організаціями за плату на підставі спеціальнихдозволів (ліцензій), порядок видачі яких визначаєтьсяКабінетом Міністрів України. Таке природокористу-вання, як правило, пов' язане із закріпленням природ-них ресурсів за конкретними користувачами і з ви-користанням технічних пристроїв чи споруд.

Право спеціального природокористування є похід-ним від значення природних ресурсів як засобів ви-робництва, джерел матеріальних благ і засноване наспоживанні економічних ресурсів природи.

Право спеціального природокористування встано-влюється з метою раціонального використання приро-дних ресурсів, збереження репродуктивних властивос-тей природи.

Єдиною підставою виникнення права спеціальногоприродокористування є дозвіл спеціально уповнова-женого органу держави на використання відповідногоприродного ресурсу в певних цілях.

Порядок надання зазначених дозволів визначаєть-ся Положенням про порядок видачі дозволів на спеці-альне використання природних ресурсів, затвердженепостановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня1992 р. № 459 (із наступними змінами), Правиламивідпуску деревини на пні в лісах України, затвердженіпостановою Кабінету Міністрів України від 29 липня1999 р. № 1378, Правилами видачі дозволів на спеціа-льне використання диких тварин та інших об'єктівтваринного світу, віднесених до природних ресурсівзагальнодержавного значення, затвердженими нака-зом Мінекобезпеки від 26. 05. 1999 р. № 115, Порядкомпогодження та видачі дозволів на спеціальне водоко-ристування, затвердженого постановою Кабінету Міні-стрів України від 13. 03. 2002 р. № 321, а також інши-ми нормативно-правовими актами.

Дозвіл на спеціальне використання природних ре-сурсів - це офіційний документ, який засвідчує правопідприємств, установ, організацій, громадян на вико-ристання конкретних природних ресурсів у межах за-тверджених лімітів. У дозволі зазначаються: 1) на-йменування органу, що його видав; 2) найменуваннята реквізити природокористувача - юридичної особи(прізвище, ім'я, по батькові, адреса водокористува-ча - фізичної особи); 3) термін, на який видано дозвіл; 4) ліміти використання природного ресурсу, скиди(викиду) забруднюючих речовин; 5) умови спеціально-го природокористування; 6) інші відомості (у разі пот-реби). Форма дозволів, їх реквізити визначаються у за-конодавстві. Наприклад, добування мисливських тва-рин здійснюється за ліцензією або відстріляною карт-кою. На користування ділянками надр слід отриматиліцензії (спеціальні дозволи). Лісорубний квиток (ордер)

або лісовий квиток надає право на спеціальне викори-стання лісових ресурсів.

Право спеціального природокористування припи-няється в разі: закінчення строку, на який було нада-но дозвіл на використання; відпадання потреби у ви-користанні або добровільної відмови від нього; при-пинення діяльності підприємств, установ, організацій ігромадян, які використовували природні ресурси; по-рушення умов спеціального використання природнихресурсів, визначених у дозволах (ліцензіях), система-тичного невиконання фізичними та юридичними осо-бами встановлених правил, норм та інших вимог щодоохорони, використання і відтворення природних ресу-рсів, встановлених екологічним законодавством. При-пинення права спеціального природокористуванняздійснюється шляхом анулювання спеціального дозво-лу (ліцензії).

2. Принципи права природокористування.

Розглянувши основні ознаки права природокористування і структурувавши його за видами, згідно з класифікаційними ознаками, що визначаються законодавством України, можна виділити і принципи права природокористування. Адже право природокористування як система правових норм, об'єднаних у правовий інститут, базується на ряді принципових положень, постулатів, які визначають перспективний напрям розвитку права. Головними серед них є такі:

· цільовий характер використання природних ресурсів;

· додержання екологічних і санітарне-гігієнічних вимог у процесі використання природних ресурсів;

· збалансованість економічних і екологічних чинників у процесі природокористування;

· екосистемний підхід до природи як до цілісного організму, не заподіяння в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим;

· не порушення в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів;

· безоплатність загального і платність спеціального природокористування та деякі інші.

Усі ці принципи відображено в екологічному законодавстві України. Розглянемо деякі з них.

Принцип цільового характеру природокористування закріплений усіма базовими актами природоресурсного законодавства України. Особливістю вітчизняного законодавства є поширення цього принципу не лише на природокористувачів, а й на власників природних ресурсів. Зміст цільового характеру природокористування полягає в обумовленій законодавством можливості використовувати природний об'єкт (його частину) лише за тим цільовим призначенням, для якого він переданий у власність чи наданий у користування і недопустимість, за загальним правилом, його використання за іншим цільовим призначенням.

Деякі акти природоресурсного законодавства (передусім земельного) поділяють природні ресурси на категорії, визначаючи особливості режиму використання кожної з таких категорій. Цей поділ вирішальне впливає і на цільовий характер природокористування конкретних суб'єктів, яким відповідні ресурси передаються у власність чи надаються в користування. Так, відповідно до ст. 19 ЗК землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

· землі сільськогосподарського призначення;

· землі житлової та громадської забудови;

· землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

· землі оздоровчого призначення;

· землі рекреаційного призначення;

· землі історико-культурного призначення;

· землі лісового фонду;

· землі водного фонду;

· землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. А зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання в користування, вилучення (викуп) земель, і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Зміна ж цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Законодавство захищає порядок встановлення та зміни цільового призначення земель. Порушення такого порядку є підставою для:

· визнання недійсними рішень органів державної влади та місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам;

· визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;

· відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною;

· притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Використання землі виключно за цільовим призначенням є головним обов'язком як власників земельних ділянок (ст. 91 ЗК України), так і землекористувачів (ст. 96 ЗК України).

При наданні земельних ділянок у цільове користування (так само як і у власність) обов'язково враховується поділ земель на відповідні категорії. Крім того, надання у власність чи передача в користування земельних ділянок тієї чи іншої категорії також здійснюється для певних потреб. Законодавство при цьому встановлює ряд обов'язкових правил природокористування. Одним із найважливіших серед них є пріоритетність сільськогосподарського використання земель, тобто землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання (ст. 23 ЗК України). Землі сільськогосподарського призначення можуть надаватись у власність чи користування фізичних чи юридичних осіб для однієї з таких потреб:

· для ведення фермерського господарства (ст. 32 ЗК України);

· під особисте селянське господарство (ст. 33);

· для сінокосіння та випасання худоби (ст. 34);

· для індивідуального чи колективного садівництва (ст. 35);

· для городництва (ст. 36).

Лісове законодавство, реалізуючі відповідний універсальний принцип, передбачає такі види цільового використання лісових ресурсів:

· заготівля деревини під час рубок головного користування;

· заготівля живиці;

· заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо);

· побічні лісові користування.

При цьому відповідний перелік не є вичерпним. Законодавством України можуть передбачатися й інші види цільового використання лісових ресурсів (ст. 50 Лісового кодексу України).

Хронологічно більш пізнє законодавство про рослинний світ певною мірою розвиває принцип цільового використання природних ресурсів, у тому числі лісових, стосовно дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, їх угруповань і місцезростань. Законом України «Про рослинний світ» (1999 р. ) передбачаються такі види цільового використання рослинних ресурсів (ст. 10):

· збирання лікарських рослин;

· заготівля деревини під час рубок головного користування;

· заготівля живиці;

· заготівля кори, лубу, деревної зелені, деревних соків тощо;

· збирання квітів, ягід, плодів, горіхів, насіння, грибів, лісової підстилки, очерету тощо;

· заготівля сіна;

· випасання худоби.

Принцип цільового використання водних ресурсів закріплений Водним кодексом України та іншими актами водного законодавства. Основними видами водокористування за цим кодексом є:

· забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв (ст. 48 та ін. );

· скидання у водні об'єкти зворотних вод (статті 48, 70-75);

· користування водами для потреб гідроенергетики (ст. 66) та водного транспорту (ст. 67);

· користування водними об'єктами для потреб повітряного транспорту (ст. 53);

· використання водних об'єктів (їх частин) для промислового добування риби, іншого водного промислу, для ведення мисливського господарства (ст- 68);

· використання вод для протипожежних потреб (ст. 69),

· інші види водокористування та користування водними об'єктами, передбачені водним законодавством України.

Звичайно, наведені види водокористування та користування водними об'єктами є основними. Вони мають і свій внутрішній поділ, який знаходить відображення в законодавстві. Так, перший із вищенаведених видів водокористування має суттєві особливості в сфері питного і господарсько-побутового водопостачання населення (глава 11 Водного кодексу), використання вод для потреб сільського, лісового господарства (ст. 65), для потреб промисловості (ст. 66), для інших державних і громадських потреб та інших галузей економіки. А скидання у водні об'єкти зворотних вод як вид цільового водокористування буде різнитися за особливостями режиму при скиданні у водні об'єкти промислових, комунально-побутових, шахтних, кар'єрних, рудникових чи дренажних вод.

Кодекс України про надра також чітко закріплює принцип цільового характеру використання надр. Згідно з його ст. 14 надра можуть надаватись у користування для такого цільового призначення:

· геологічного вивчення, в тому числі дослідно-промислових розробок родовищ корисних копалин загальнодержавного значення;

· видобування корисних копалин;

· будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод;

· створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам'ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади та ін. );

· задоволення інших потреб.

Цільовий характер використання об'єктів тваринного світу встановлений фауністичним законодавством. Так, Закон України «Про тваринний світ» виділяє такі види використання цих природних об'єктів:

· мисливство;

· рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин;

· використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності;

· добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і розведення у напіввільних умовах чи в неволі;

· використання корисних властивостей життєдіяльності тварин – природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо;

· використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях.

З певними обмеженнями принцип цільового характеру природокористування закріплюється і законодавством України про охорону атмосферного повітря. Безумовно, ніякі законодавчі заходи не можуть обмежити основного призначення атмосферного повітря як природного ресурсу – забезпечувати людину і всі біологічні ресурси планети сприятливим для життєдіяльності повітрям. Принцип цільового використання поширюється лише на використання атмосферного повітря для виробничих потреб, хоча регламентація використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення вилучена з останньої ред. Закону України «Про охорону атмосферного повітря» (2001 р. ) (в історичному плані можна звернутися до статей 30-32 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» в ред. від (1992 р. ).

Принцип цільового характеру природокористування червоною ниткою проходить крізь законодавство України про природно-заповідний фонд. Більшість територій та об'єктів природно-заповідного фонду повинні використовуватися виключно за тим призначенням, для якого вони були відведені. Деяким винятком з цього загального правила є заказники, режим яких дозволяє всі види господарського використання, за винятком діяльності, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про конкретний заказник (ст. 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»). На деяких категоріях природно-заповідного фонду, щодо яких законодавством передбачене функціональне зонування територій (біосферні заповідники, національні природні парки, ботанічні сади та деякі інші), цільове використання певних зон не перешкоджає їх використанню за іншим цільовим призначенням. Так, зона антропогенних ландшафтів біосферних заповідників включає території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності. Крім того, в межах територій біосферних заповідників можуть виділятися зони регульованого заповідного режиму, до складу яких включаються об'єкти природно-заповідного фонду інших категорій (зокрема, регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища) (ст. 18 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»), При цьому на відповідних територіях встановлюється ніби подвійний режим цільового використання.

Принцип додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів полягає в здійсненні системи правових, організаційних, техніко-технологічних, економічних та інших заходів, спрямованих на охорону природи, її ресурсів та об'єктів, а також здоров'я людини у процесі природокористування. Цей принцип досить повно відображений у ст. 40 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Його суть полягає в тому, що використання природних ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додержанням обов'язкових екологічних вимог, а саме:

· раціонального і економного використання природних ресурсів на основі широкого застосування новітніх технологій;

· здійснення заходів щодо запобігання псуванню (тобто спричиненню шкоди природним об'єктам), забрудненню (тобто несприятливим змінам складу і властивостей природних об'єктів та ресурсів у результаті надходження в них забруднюючих речовин), виснаженню (тобто кількісному вичерпанню) природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;

· здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;

· застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку населення;

· збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що підлягають особливій охороні;

· здійснення господарської та іншої діяльності без порушення екологічних прав інших осіб;

· виконання інших екологічних вимог, встановлених-законодавством України.

Ці загальні правила щодо додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог у процесі природокористування розвиваються і конкретизуються в природоресурсно му і санітарно-гігієнічному законодавстві України. Спеціальні розділи, присвячені природоохоронним заходам, додержанню екологічних вимог у процесі використання природних ресурсів, містяться в ЗК України (глава 26, статті 162-168), Лісовому кодексі України (розділ VI, статті 85-88), Водному кодексі України (розділ 4, статті 85-108), Кодексі України про надра (розділ VI, статті 56-59), Законі України «Про тваринний світ» (розділ IV, статті 36-54), Законі України «Про рослинний світ» (розділ VI, статті 25-32). Широкий комплекс заходів щодо охорони атмосферного повітря в процесі господарської Діяльності передбачає Закон України «Про охорону атмосферного повітря» (це передусім норми розділів II-IV). А питання гігієнічної регламентації та державної реєстрації небезпечних факторів фізичної, хімічної, біологічної природи, присутніх у середовищі життєдіяльності людини, критеріїв їх допустимого впливу на здоров'я людини, регламентації заходів щодо обмеження Їх інтенсивності чи тривалості знаходять відображення в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (1994 р. ) з наступними змінами).

Земельним законодавством, зокрема, регламентується система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. ці заходи включають:

· обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;

· захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;

· захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

· збереження природних водно-болотних угідь;

· запобігання погіршенню естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

· консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь (ст. 164 ЗК України).

З метою забезпечення екологічної та санітарно-гігієнічної безпеки громадян законодавством визначаються вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо шляхом встановлення таких нормативів:

· оптимального співвідношення земельних угідь;

· якісного стану ґрунтів;

· граничне допустимого забруднення ґрунтів;

· показників деградації земель та ґрунтів (ст. 165 ЗК України).

Додержання вимог законодавства про охорону довкілля, підвищення родючості ґрунтів та збереження інших корисних властивостей землі належить до обов'язків землекористувачів (ст. 96 ЗК України).

Використання земельної ділянки способами, що суперечать екологічним вимогам, є однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою (пункт «г» ст. 141 ЗК України).

Громадяни та юридичні особи, винні в: псуванні сільськогосподарських угідь та інших земель, Їх забрудненні хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засміченні промисловими, побутовими та іншими відходами; розміщенні, проектуванні, будівництві, введенні в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель; непроведенні рекультивації порушених земель; знищенні або пошкодженні протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень; невиконанні умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту, – несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства (ст. 211 ЗК України, статті 52-54 Кодексу України про адміністративні правопорушення, статті 236, 237 та 239 Кримінального кодексу України).

Збалансованість економічних і екологічних чинників як принцип права природокористування набув послідовного втілення в законодавстві України лише в останнє десятиліття. Він є похідним від однієї з найпоширеніших у сучасному праві навколишнього середовища теорії взаємовідносин суспільства та природи – концепції сталого розвитку. Остання посідає дедалі вагоміше місце в правових системах багатьох країн світу.

Поштовх для її впровадження в правотворчу та правозастосовчу практику світове співтовариство отримало наприкінці 1980-х років, за активного сприяння Організації Об'єднаних Націй, під егідою якої в 1984 р. було створено Міжнародну комісію з навколишнього середовища й розвитку на чолі з прем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд. У результаті діяльності цієї Комісії в 1987 р. Генеральній асамблеї ООН було подано історичну доповідь «Наше спільне майбутнє». Саме з моменту оприлюднення доповіді починається офіційний відлік часу виникнення концепції сталого розвитку.

Концепцією запропоновано досить чітку програму поєднання екологічних чинників з економічним і соціальним розвитком. Вона більш реалістична, а тому й більш перспективна, ніж концепція обмеження економічного розвитку і народонаселення задля збереження навколишнього природного середовища, що хронологічно передувала теорії сталого розвитку, але не знайшла послідовного втілення ні в міжнародному праві, ні в національних правових системах держав.

Концепція сталого розвитку наскільки проста як теорія, настільки ж складна в практичній реалізації. Вона базується на тому, що не можна ототожнювати розвиток з більш вузьким поняттям економічного зростання. Розвиток лише тоді може бути визнаний сталим, коли він спрямований на довгострокову перспективу, тобто не тільки задовольняє потреби сучасного покоління, а й не ставить під загрозу здатність прийдешніх поколінь задовольняти свої потреби.

Ця концепція базується на двох ключових поняттях: потреби розвитку й обмеження розвитку, що в ідеалі мають бути взаємно врівноваженими. Конструктивним у концепції є те, що екологічний фактор не «винесений за дужки» розвитку, а безпосередньо включається в його процес. Екологічні цілі суспільства розглядаються не як протилежні його економічним цілям, а як узгоджені, од непорядкові. Розвиток не може здійснюватися на довгостроковій основі, коли природоресурсна база виснажується і погіршується. Водночас не можна забезпечити екологічні інтереси суспільства, якщо не враховуються фінансові та Інші втрати, пов'язані з відтворенням природних ресурсів, охороною навколишнього середовища.

Концепція вимагає збалансованості економічних і екологічних цілей у процесі природокористування. Цього не важко досягти, обраховуючи всі затрати-вигоди від здійснення екологічно коректного природокористування в довгостроковому контексті. Так, діяльність, спрямована на збереження і охорону земель чи лісових ресурсів, поліпшує довгострокові перспективи сільськогосподарського/лісогосподарського розвитку. А ресурсо- та енергозберігаюча діяльність, утилізація відходів з їх вторинним використанням слугують не лише економічним, а й екологічним цілям суспільства. «Все, що не є екологічно прийнятним, не повинно бути економічно вигідним» – таким є один з основних постулатів цієї концепції.

Принцип збалансованого врахування економічних і екологічних чинників у процесі природокористування починає набувати певного розвитку в екологічному законодавстві України, а також в організаційній діяльності держави і суспільства. Постулати сталого розвитку проголошуються в преамбулах і текстах більшості актів екологічного законодавства.

Практичній реалізації принципу збалансованого поєднання економічних і екологічних чинників у процесі природокористування сприяє запровадження відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» економічного механізму природокористування та охорони навколишнього середовища, що постійно вдосконалюється і поглиблюється. Велика увага приділяється інституційному й організаційно-методичному забезпеченню збалансованого, сталого розвитку України.

З метою забезпечення узгодженого розв'язання проблем соціально-економічного розвитку, охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів в Україні та виконання рішень Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р. » постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1997 р. було утворено Національну комісію сталого розвитку України при Кабінеті Міністрів України.

24 грудня 1999 р. Постановою Верховної Ради України було схвалено Концепцію сталого розвитку населених пунктів як основу для розробки нормативно-правових актів, програм та проектів щодо регулювання планування і забудови, стимулювання інвестиційної діяльності, вдосконалення податкової політики, наповнення і раціонального використання місцевих бюджетів для забезпечення соціально-економічного розвитку населених пунктів.

Багатоаспектним характером і спрямованістю на довгострокову перспективу в контексті забезпечення збалансованості економічних і екологічних чинників сталого розвитку України характеризується Комплексна програма реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому самміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р.

Нарешті, виявом особливої уваги до проблеми з боку держави стало створення при Президентові України консультативне-дорадчого органу – Національної ради зі сталого розвитку України (Положення про Національну раду затверджено Указом Президента України від 3 травня 2003 р. ), до основних завдань якої належать:

· вироблення пропозицій щодо національної стратегії переходу України на принципи сталого розвитку;

· оцінка стану реалізації державної політики щодо створення еколого-економічних передумов для сталого розвитку України;

· експертиза проектів законів України, інших нормативно-правових актів з питань організації використання природоресурсного потенціалу, державної політики у сфері матеріального виробництва та здійснення заходів, спрямованих на забезпечення сталого розвитку України;

· розроблення пропозицій, спрямованих на виконання рішень та рекомендацій Комісії сталого розвитку Економічної та соціальної ради ООН та інше.

Очолює Національну раду зі сталого розвитку Президент України. Ним же затверджується персональний склад Ради. Наукове супроводження діяльності Національної ради забезпечує Національна академія наук України.

Принцип екосистемного підходу до природи як до цілісного організму, незаподіяння в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим має основоположне значення для права природокористування, як і для екологічного права в цілому. Поява цього принципу в праві пов'язана з усвідомленням взаємозв'язку природних процесів і явищ, їх впливу на загальний стан екосистем. Так, хімічне забруднення атмосфери внаслідок осідання забруднюючих речовин призводить до забруднення фунтів, надр, зміни стану водойм і всього різноманіття біологічних ресурсів, як рослинного, так і тваринного походження. Причому внаслідок залежності природних процесів від метеорологічних умов перенесення забруднень може здійснюватися на великі відстані й негативно впливати на природні ресурси далеко за межами їх виникнення. Невипадково в зв'язку з цим, що навіть атмосфера над Антарктидою не позбавлена негативних забруднень, джерелами виникнення яких є господарська діяльність у місцях, значно віддалених від цього материка.

Екологічне право України послідовно втілює принцип екосистемного підходу до природи в процесі природокористування. Базисні засади цього підходу було закладено Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища». Навколишнє природне середовище розглядається законом як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів (ст. 5). До цього в законодавстві домінував природоресурсний принцип диференційованого регулювання земельних, водних, лісових, гірничих, атмосфероохоронних та інших відносин. Останнє десятиліття у праві природокористування позначене поєднанням традиційного диференційованого підходу до регулювання природокористування з інтегрованим, комплексним підходом до нього.

Найбільш послідовне втілення це знаходить в розвитку Інституту екологічної експертизи, в результаті якої комплексній оцінці й прогнозуванню піддається запланована господарська та інша діяльність з погляду її можливого впливу не на якийсь окремо взятий природний ресурс, а на навколишнє природне середовище в цілому. Вдосконалюються критерії якості навколишнього природного середовища, починається поступовий перехід від диференційованих критеріїв якості (ГДК забруднюючих речовин в елементах природного середовища / ГДР фізичних впливів на нього) до комплексних критеріїв, певних індексів якості середовища.

На принципі екосистемного підходу до природи як до цілісного організму базувалось і реформування органів управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища, пов'язане із зосередженням управлінських, у тому числі контрольних функцій, у сфері природокористування в руках єдиного органу. На сьогодні це Мінприроди України.

Непорушення в процесі природокористування прав і інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів є принципом не лише права природокористування, а й загальним принципом цивільно-правових відносин у правовій державі.

Цей принцип у правову систему України прийшов із західноєвропейського права. Його перші прояви ми знаходимо вже в Цивільному кодексі Франції 1804 р. (більш відомому як Кодекс Наполеона), що базується на абсолютистському підході до права власності. Єдині обмеження, які кодекс допускає до відносин власності, пов'язані з порушенням прав власника-сусіда. І хоча в першій редакції кодексу не було прямої вказівки на застосування цього принципу в процесі природокористування, вважається, що саме цей кодекс заклав підвалини подальшого розвитку принципу непорушення прав та інтересів інших власників і користувачів у процесі природокористування.

Вже у другій половині XIX ст. принцип нестворення в процесі природокористування перепон до здійснення права власності природокористувачем-сусідом знаходить безпосереднє втілення в західноєвропейському законодавстві. Так, Сільський кодекс Бельгії, чинний і сьогодні, закріпив норму про те, що жодне дерево будь-якого виду не може бути посаджене без дотримання дистанції від межі власності. Якщо спеціально не встановлено інше, то це дистанція в 2 метри. Порушення цього правила, що спричиняє перепони в здійсненні права власності і природокористування сусідом, зумовлює санкцію у вигляді знищення відповідного дерева. Інша норма того ж кодексу вимагає саджати будь-які сільськогосподарські культури на відстані 6 метрів від межі власності. Питання неспричинення в процесі природокористування перепон у здійсненні прав та інтересів інших власників природних ресурсів і природокористувачів було об'єктом регулювання й ряду інших законодавчих актів західноєвропейських країн, зокрема з питань полювання.

У праві природокористування України відповідний принцип найбільш послідовно реалізується в земельному (статті 91, 96, ЮЗ-109 ЗК України), водному (п. 5 ст. 44 Водного кодексу України), лісовому (п. 8 ст. 18 і п. 4 ст. 19 Лісового кодексу України) законодавстві й законодавстві про тваринний світ (ст. 20 Закону України «Про тваринний світ»). Згідно зі ст. 103 ЗК України власники та користувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, за яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).

ЗК України забороняє власникам та землекористувачам земельних ділянок використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати " їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Землевласники та землекористувачі також зобов'язуються співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).

Кодекс надає власникам і користувачам земельних ділянок право вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше. У випадку проникнення коренів і гілок дерев з однієї земельної ділянки на іншу власники та користувачі земельних ділянок мають право відрізати корені дерев і кущів, які проникають із сусідньої земельної ділянки, якщо таке проникнення є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим призначенням (статті 104-105). В інтересах якнайповнішого задоволення прав власників та користувачів сусідніх (суміжних) земельних ділянок уперше в земельному законодавстві України було запроваджено інститут земельних сервітутів, тобто встановлено сукупність правомочностей власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Є й цілий ряд інших норм, які захищають права власників земельних ділянок від порушення їх землевласниками чи землекористувачами-сусідами.

Безоплатність загального і платність спеціального використання природних ресурсів як принцип права природокористування закріплений у п. «в» ст. З Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». За радянських часів усі види природокористування здійснювалися на засадах безоплатності, що сприяло виробленню ставлення до природних ресурсів як до нескінченно поновлюваних, невичерпних, таких, що не мають реальної вартості. Все це не сприяло дбайливому, раціональному ставленню до використання природних багатств. Підтвердивши безоплатність усіх форм загального природокористування, метою якого є задоволення життєво необхідних потреб людей, законодавство про охорону навколишнього природного середовища запровадило механізм платності практично всіх видів спеціального природокористування, що здійснюється в господарських цілях, як правило, для отримання прибутку. Законодавство України встановлює:

· плату за землю у вигляді земельного податку та орендної плати (Закон України «Про плату за землю»);

· плату за воду – у вигляді плати за спеціальне водокористування, користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту (глава 7 Водного кодексу України, Порядок справляння плати за спеціальне використання водних ресурсів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 р., з наступними змінами);

· плату за використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт (глава 17 Закону України «Про тваринний світ»);

· плату за користування надрами у вигляді платежів за користування надрами, відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій), акцизного збору (статті 28—29 Кодексу України про надра);

· збір за спеціальне використання природних рослинних ресурсів (статті 12-13 Закону України «Про рослинний світ»).

Особливості встановлення видів плати (зборів) І здійснення платежів будуть розглянуті в особливій частині підручника, при розгляді специфіки права користування кожним природним ресурсом. Буде також проаналізовано зміст права земле-, водо-, лісо-, надрокористування, користування об'єктами тваринного та рослинного світу.

3. Право загального і спеціального природокористування.

На сучасному етапі розвитку екологічного законодавства Закон України " Про охорону навколишнього природного середовища" прямо закріплює поділ права природокористування на загальне та спеціальне (ст. 38) та дозволяє визначити право загального (загальнодоступного) використання природних ресурсів як право усіх фізичних осіб будь-якого віку, що перебувають на території України та не пов'язані взаємними правами та обов'язками, безоплатно, без закріплення природних об'єктів за окремими особами і без надання відповідних дозволів у кожному конкретному випадку з боку компетентних державних органів, а також юридичних або фізичних осіб, за якими природні об'єкти закріплені у користування, користуватися природними ресурсами з метою задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо), за винятком обмежень, передбачених законодавством України. Право на таке користування природними об'єктами виникає безпосередньо із законів чи інших нормативних актів. Проте при цьому у деяких випадках встановлюються межі та умови загального користування природними ресурсами.

Право на загальне природокористування на сьогоднішній день закріплюють такі природоресурсові нормативні акти: ЛК України (статті 65-66), ВК України (статті 46-47), Закон України " Про тваринний світ" (статті 10, 16, 27), Закон України " Про рослинний світ" (статті 8-9).

Слід зазначити, що ЗК України не закріплює поняття загального землекористування, однак містить норми щодо земель загального користування населених пунктів у складі земель комунальної власності (ст. 83). До них належать вулиці, шляхи, проїзди, сквери, бульвари тощо, якими мають право користуватися всі фізичні особи, реалізуючи своє право загального природокористування.

КУпН також не містить поділу на загальне і спеціальне користування надрами. Проте за певними винятками допускає загальне користування надрами. Так, землевласники і землекористувачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів, підземні води для власних господарсько-побутових потреб, нецентралізованого та централізованого (крім виробництва фасованої питної води) господарсько-питного водопостачання, за умови, що продуктивність водозаборів підземних вод не перевищує 300 кубічних метрів на добу, та використовувати надра для господарських і побутових потреб (ст. 23 КУпН).

Право загального використання лісових ресурсів регламентується у ЛК України. Так, особи мають право без отримання спеціального дозволу та безоплатно перебувати у лісах державної та комунальної власності, а також за згодою власника в лісах приватної власності та збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, щодо яких лісове законодавство допускає можливість встановлення уповноваженими органами максимальних норм безоплатного збору.

Загальне лісокористування може бути обмежене приватним власником лісів у випадку ненадання останнім згоди на таке користування. Також обмеження встановлюються для територій та об'єктів природно-заповідного фонду та деяких інших категорій природних територій, що особливо охороняються. Відповідні обмеження встановлюються Законом України " Про природно-заповідний фонд України" і стосуються територій природних заказників, заповідних зон біосферних заповідників тощо.

Особливості загального використання природних рослинних ресурсів передбачені Законом України " Про рослинний світ". У порядку загального використання громадяни можуть збирати лікарську і технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби, інші харчові продукти для задоволення власних потреб, а також використовувати ці ресурси в рекреаційних, оздоровчих, культурно-освітніх та виховних цілях. Забороняється збирання в порядку загального використання дикорослих рослин, їх плодів, насіння тощо, віднесених до переліку наркотиковмісних; торгівля лікарськими і декоративними видами рослин та їх частинами, зібраними в порядку загального використання природних рослинних ресурсів. У разі виснаження, різкого зменшення популяційної та генетичної різноманітності природних рослинних ресурсів їх загальне використання обмежується.

Відповідно до ст. 47 ВК України загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення таких потреб, як купання, плавання на човнах, любительське та спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об'єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць безкоштовно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів. Право загального водокористування може бути обмежене з метою охорони життя і здоров'я громадян та навколишнього природного середовища. На підставі подання державного органу охорони навколишнього природного середовища, водного господарства, санітарного нагляду чи іншого спеціально уповноваженого контрольного органу відповідна місцева рада приймає рішення про обмеження права загального водокористування на своїй території, про що зобов'язана інформувати населення через засоби масової інформації. На водних об'єктах, переданих в оренду, також може бути обмежене право загального водокористування. Якщо первинним природокористувачем або місцевою радою не встановлено обмежувальних правил, загальне водокористування на орендованому об'єкті визнається дозволеним без обмежень.

Загальне використання об'єктів тваринного світу регламентується Законом України " Про тваринний світ" та іншими актами законодавства України. Закон передбачає такі види загального використання об'єктів тваринного світу: любительське та спортивне рибальство у водних об'єктах загального користування (у межах встановлених законодавством обсягів безоплатного вилову); використання корисних властивостей життєдіяльності тварин - природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо; використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних, естетичних та інших цілях, не заборонених законом (ст. 16). Забороняється вилучення об'єктів тваринного світу з природного середовища (за винятком любительського та спортивного рибальства у водних об'єктах загального користування); знищення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд, порушення середовища існування тварин і погіршення умов їх розмноження.

Загальне природокористування в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду є обмеженим. Законодавством передбачено, що заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їхніх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство тощо можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об'єктів. Законом України " Про природно-заповідний фонд України" визначено території, щодо яких існує пряма заборона їхнього використання на праві загального природокористування. До таких територій належать: заповідна зона національного парку, наукова та заповідна зони ботанічного саду чи дендрологічного парку, наукова зона зоологічного парку тощо. Обмеження права загального природокористування може відбуватися за рішенням органу місцевого самоврядування лише у випадках усунення чи запобігання шкідливому впливу на природні об'єкти; для забезпечення діяльності санітарно-курортних закладів.

Спеціальне природокористування на відміну від загального - це використання конкретних природних ресурсів, здійснюване громадянами, підприємствами й організаціями у випадках, коли відповідна, визначена в законодавстві частина природних ресурсів надається їм у користування. Зазвичай така передача є платною і визначеною в часі, хоча закон не виключає і безкоштовного, і безстрокового природокористування.

У порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, - на пільгових умовах (ч. З ст. 38 Закону України " Про охорону навколишнього природного середовища" ).

Таким чином, до ознак, що характеризують спеціальне природокористування, віднесено: надання природних ресурсів у користування чи оренду; мета, з якою воно здійснюється (переважно виробничо-господарська); спеціальний дозвіл на використання конкретних природних ресурсів у межах затверджених лімітів; використання природних ресурсів за цільовим призначенням; здійснюється за плату; переважне використання технічних пристроїв та споруд.

Спеціальне природокористування закріплюється майже всіма актами поресурсового законодавства та поділяється на постійне і тимчасове (короткострокове та довгострокове).

ЗК визначає право постійного землекористування як володіння та користування земельною ділянкою без встановленого строку. Із земель державної та комунальної власності право постійного користування, наприклад, набувають, зокрема: підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації (ст. 92). Строкове використання земель відбувається зазвичай на умовах оренди. Як постійним, так і тимчасовим може бути користування земельною ділянкою на підставі земельного сервітуту, який визначається як право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (ст. 98). Кодекс встановлює ще види користування чужою земельною ділянкою - емфітевзис (право користування для сільськогосподарських потреб) та суперфіцій (право користування для забудови). Право постійного користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації цього права (ст. 125 ЗК). Договір про встановлення земельного сервітуту також підлягає державній реєстрації (ст. 100 ЗК).

КУпН передбачає здійснення надрокористування на підставі спеціальних дозволів, що надаються спеціалізованим підприємствам, установам, організаціям, а також громадянам, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні та економічні можливості для користування надрами. Законом закріплюється можливість здійснення постійного та строкового надрокористування (статті 13-16 КУпН).

Спеціальне водокористування - це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, в тому числі забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами та застосуванням каналів. Таке водокористування здійснюється за плату, на підставі дозволу, що видається державними органами охорони навколишнього природного середовища чи Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за погодженням з цими державними органами. У дозволі на спеціальне водокористування встановлюється ліміт забору води, ліміт використання води, ліміт скидання забруднюючих речовин. Водний кодекс України передбачає такі види права спеціального водокористування, як короткострокове та довгострокове, а також користування водами на підставі договору оренди, при цьому суборенда законом забороняється. Договір оренди водного об'єкта в обов'язковому порядку погоджується з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства.

Право спеціального користування лісами регулюється ЛК України. У постійне користування надаються ліси, що розташовані на землях державної та комунальної власності, для ведення лісового господарства. Суб'єктами такого користування можуть бути спеціалізовані державні чи комунальні лісогосподарські підприємства, установи та організації, в яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. Надаються ліси в постійне користування за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування за погодженням із відповідними органами виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища. Право постійного користування лісами посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

При здійсненні тимчасового лісокористування вилучення земельних ділянок у власників та постійних лісокористувачів не відбувається.

Довгострокове тимчасове користування лісами - засноване на договорі строкове платне використання лісових ділянок, які виділяються для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт. Довгострокове тимчасове користування лісами державної та комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за погодженням з постійними лісокористувачами та органами виконавчої влади з питань лісового господарства. Довгострокове тимчасове користування лісами приватної власності здійснюється шляхом укладення між власником лісів та тимчасовим лісокористувачем договору, який підлягає реєстрації в органі виконавчої влади з питань лісового господарства.

Короткострокове тимчасове користування лісами для заготівлі другорядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та інших потреб здійснюється на підставі спеціального дозволу, що видається власником лісів, постійним лісокористувачем підприємствам, установам, організаціям, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам.

Спеціальне користування об'єктами рослинного світу реалізується фізичними та юридичними особами на підставі спеціальних дозволів для задоволення виробничих та наукових потреб, а також з метою отримання прибутку. До основних видів спеціального використання природних рослинних ресурсів відносять: збирання лікарських рослин, деревної зелені, лубу, деревних соків, квітів, ягід, плодів, заготівлю сіна, випасання худоби тощо.

Закон України " Про тваринний світ" до спеціального використання об'єктів тваринного світу відносить усі види використання тваринного світу (за винятком безоплатного любительського та спортивного рибальства у водних об'єктах загального користування), що здійснюється з їх вилученням із природного середовища (ст. 17). Спеціальне використання об'єктів тваринного світу здійснюється за відповідними дозволами чи іншими передбаченими законодавством документами.

4. Постійне та тимчасове природокористування.

За ознакою терміну, на який природні ресурси (об'єкти, їх частини) надаються в користування, розрізняється постійне і тимчасове природокористування.

Правом постійного природокористування визнається володіння і користування природною ділянкою без заздалегідь установленого строку.

Земельний кодекс України, інші акти земельного законодавства визначають умови надання в постійне користування земель та реалізації відповідного права. Виділимо основні з них:

· в постійне користування передаються лише земельні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності;

· таке право може набуватися тільки юридичними особами;

· право постійного землекористування надається лише підприємствам, установам та організаціям державної чи комунальної форм власності, а також відповідно до змін, внесених до частини другої ст. 92 ЗК України Законом України від 12 травня 2004 р. – громадським організаціям інвалідів України, їх підприємствам (об'єднанням), установам та організаціям;

· громадяни та юридичні особи, які мали в постійному користуванні земельні ділянки до прийняття ЗК України 2001 р., але згідно з ним не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 р. переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них (п. 6 перехідних положень ЗК України);

· в постійне користування можуть передаватися землі не тільки сільськогосподарського призначення, а й лісового, водного фондів, природно-заповідного фонду та Іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення тощо;

· право постійного природокористування за статусом наближається до права власності, однак постійний землекористувач, на відміну від власника, не може на свій розсуд розпоряджатися наданою йому природною ділянкою: продати її, закласти, подарувати тощо. Ніякі юридичні дії, пов'язані з природними об'єктами Державної та комунальної власності, що знаходяться в постійному користуванні, неможливі без участі власника або без його формальної згоди (від його імені – органів державної влади чи місцевого самоврядування);

· право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує відповідне право, та його державної реєстрації (ст. 125 ЗК України); документом, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою, так само як і право власності на землю, є державний акт (ст. 126 ЗК України), форма якого затверджена Постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею»;

· надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок (ст. 123 ЗК України);

· земельні ділянки, надані у постійне користування, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування в порядку, що встановлюється статтями 149—151 ЗК України;

· у разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням (ст. 24 ЗК України).

Стаття 123 ЗК України встановлює процедуру надання в постійне користування земельних ділянок. Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки в постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської чи Севастопольської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської ради. До цього клопотання додаються документи, що обґрунтовують її розмір, призначення та місце розташування.

Відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування розглядає клопотання у місячний строк і надає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки. Після цього юридична особа, що бажає отримати земельну ділянку в постійне користування, замовляє проект відведення відповідної ділянки. Умови і строки розроблення таких проектів визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт. Проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітар-но-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і в межах своїх повноважень приймають рішення про надання земельної ділянки.

Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому порядку.

Відповідно до земельного і лісового законодавства (зокрема, ст. 57 ЗК України, ст. 9 Лісового кодексу України) у постійне користування землі лісового фонду можуть надаватись лише у випадках, передбачених законодавством, а саме:

· спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, установам, організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства, а також спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт;

· фермерським господарствам – якщо ці земельні ділянки лісового фонду не перевищують 5 гектарів і входять до складу відповідного господарства.

Землі водного фонду можуть надаватись у постійне користування лише спеціалізованим державним підприємствам чи підрозділам. Згідно зі ст. 59 ЗК України та ст. 85 Водного кодексу України постійне користування землями водного фонду дозволяється водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам, організаціям, в яких створено спеціалізовані служби по догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та їх підтриманню в належному стані.

Тимчасовим визнається природокористування, термін якого заздалегідь обумовлений.

У тимчасове користування можуть передаватися земельні ділянки надр, лісу, водні об'єкти, мисливські угіддя. У тимчасове користування можуть передаватись як ті ділянки, що перебувають у державній чи комунальній власності, так і ті, що знаходяться у приватній власності.

Законодавство поділяє тимчасове природокористування на довгострокове і короткострокове і встановлює граничні терміни для обох цих видів. Так, у короткострокове користування лісові та водні ресурси можуть надаватися на строк до трьох років, у довгострокове – від трьох до 25 (ст. 9 Лісового кодексу України, ст. 50 Водного кодексу України). Для землі та надр встановлені інші терміни короткострокового і довгострокового користування, а саме; для землі відповідно – до п'яти і до 50 років (ст. 93 ЗК України), для надр відповідно – до п'яти І до 20 (ст. 15 Кодексу України про надра). Лише щодо мисливських угідь закон встановлює нижню межу строку тимчасового користування – не менше 15 років. Це пов'язано з необхідністю забезпечити раціональне ефективне використання мисливських угідь їх користувачами, створити перешкоди споживацькому підходу до використання мисливської фауни, стимулювати користувачів мисливських угідь до здійснення заходів щодо відтворення тваринного світу, до дбайливого ставлення до природних ресурсів.

Практично щодо всіх природних ресурсів законодавство надає можливість продовження строків тимчасового природокористування. Таке продовження, як правило, пов'язується з виробничою необхідністю і обмежується ще одним строком відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового природокористування.

Не містить відповідних обмежень законодавство про надра. Стаття 15 Кодексу України про надра передбачає лише, що в разі необхідності строки тимчасового користування надрами можуть бути продовжені. Це означає, що таке продовження може бути здійснено неодноразово.

Граничні розміри природних ділянок, що надаються у тимчасове користування, встановлено природоресурсним законодавством. При цьому пункт 7 перехідних положень ЗК України містить норму, важливу для утвердження принципу стабільності в регулюванні земельних відносин в Україні: громадяни та юридичні особи, що одержали у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше чинним законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Природні ресурси (об'єкти) можуть надаватись у тимчасове користування на правах оренди. Земельні ділянки передаються у тимчасове користування виключно на правах оренди. Це стосується і земельних ділянок лісового та водного фондів.

Так, відповідно до ст. 57 ЗК України земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються на умовах оренди підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

А земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо громадянам та юридичним особам. Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства дозволяється здійснювати за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами (ст. 59 ЗК України).

Орендні відносини щодо землі порівняно з відповідними відносинами щодо інших природних ресурсів, більш детально регламентовані.

Особливості права оренди земельних ділянок регулюються ЗК України, ЦК України, Законом України «Про оренду землі» (від 1998 р. у ред. Закону України від 2003 р. із наступними змінами), іншими актами законодавства України.

Статтею 93 ЗК України та ст. 1 Закону «Про оренду землі» оренда земельної ділянки визначається як засноване на договорі строкове платне володіння та користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

З аналізу законодавства можна виділити визначальні ознаки права оренди земельних ділянок:

· правовою підставою виникнення цього права є договір оренди землі, тобто угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно До яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (ст. 13 Закону «Про оренду землі»);

· договір оренди землі укладається у письмовій формі й за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (ст. 14 Закону України «Про оренду землі»);

· договір оренди землі набуває чинності після його державної реєстрації (ст. 18 Закону України «Про оренду землі»);

· орендодавцями за договором оренди землі виступають власники земельної ділянки або уповноважені ними особи: громадянин або юридична особа – щодо земель приватної власності, сільська, селищна, міська рада – щодо земель комунальної власності, районна, обласна ради та Верховна Рада Автономної Республіки Крим – щодо земельних ділянок, що перебувають у спільній власності територіальних громад, органи державної влади – щодо земель державної власності (ст. 4 Закону України «Про оренду землі»);

· орендарями земельних ділянок можуть виступати: районні, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Рада міністрів АРК та Кабінет Міністрів України;

· сільські, селищні, міські, районні та обласні ради. Верховна Рада Автономної Республіки Крим; громадяни та юридичні особи України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави (ст. 5 Закону України «Про оренду землі»);

· орендована земельна ділянка або її частина може передаватись орендарем у суборенду, якщо це право не обмежене законом або договором на підставі ст. Піп. 1 «б» ЗК України. Такі обмеження на передачу земельних ділянок у суборенду передбачені, зокрема, ст. 8 Закону України «Про оренду землі»: а) не дозволяється зміна цільового призначення землі; б) умовою суборенди є закріплення відповідного положення в договорі оренди або письмова згода орендодавця (якщо протягом місяця останній не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в суборенду); в) строк суборенди не повинен перевищувати строку дії договору оренди; г) умови договору суборенди не повинні виходити за межі договору оренди; д) на ділянці, що передається в суборенду, не повинні бути розташовані цілісні майнові комплекси підприємств, установ і організацій державної або комунальної власності, а також заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим, та їх структурних підрозділів. У разі припинення договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється. Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. За згодою сторін договір суборенди земельної ділянки посвідчується нотаріально;

· передача земельної ділянки в оренду в певних випадках можлива із зміною її цільового призначення (частина третя ст. 124 ЗК України), крім земель сільськогосподарського призначення;

· законодавство передбачає можливість переходу права на оренду земельної ділянки після смерті громадянина-орендаря (до спадкоємців, а за їх відмови чи відсутності таких – до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями), а також у разі засудження фізичної особи-орендаря до позбавлення волі або обмеження його дієздатності (до одного із членів сім'ї за його бажанням, а в разі їх відсутності або відмови – до осіб, які використовували цю ділянку разом з орендарем за їх згодою) (ст. 7 Закону «Про оренду землі»);

· орендар, який відповідно до закону може мати у власності орендовану земельну ділянку, має переважне право на придбання її у власність у разі продажу цієї земельної ділянки, за умови, що він сплачує ціну, за якою вона продається, а у разі продажу на конкурсі (аукціоні) – якщо його пропозиція є рівною з пропозицією, яка є найбільшою із запропонованих учасниками конкурсу (аукціону) (ст. 9 Закону України «Про оренду землі»);

· оренда земель завжди передбачає плату за користування земельною ділянкою (орендну плату) (ст. 21 Закону України «Про оренду землі»), така плата може справлятись у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах, або шляхом поєднання різних форм (ст. 22). Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності, які передані в оренду для сільськогосподарського використання, переглядається один раз на три роки в порядку, встановленому законом або договором оренди. Орендна плата за земельні ділянки, що перебувають У власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторін (ст. 23).

Об'єктом тимчасового природокористування на умовах оренди може бути не тільки земля, а й інші природні ресурси: водні об'єкти, ділянки лісу, мисливські угіддя. Підставою виникнення орендних правовідносин щодо цих природних ресурсів також є договір оренди, тобто угода, згідно з якою одна сторона (орендодавець) тимчасово на заздалегідь обумовлений строк передає іншій стороні (орендарю) конкретний природний об'єкт (його частину), а орендар зобов'язується добросовісно користуватись об'єктом оренди відповідно до умов договору, вчасно вносити орендну плату, а також виконувати інші умови договору. Орендний договір щодо водних чи лісових об'єктів може бути як короткостроковим (до трьох років), так і довгостроковим (до 25 років). Конкретний строк оренди природних ресурсів передбачається договором. Договір оренди водних, лісових ресурсів, мисливських угідь на відміну від договору оренди землі:

· може стосуватися лише природних ресурсів місцевого значення;

· за загальним правилом, не дозволяється зміна цільового призначення природного об'єкта, в орендному договорі чітко визначається цільове призначення, за яким має здійснюватися використання природного об'єкта, що передається в оренду (наприклад, водні об'єкти можуть передаватися в оренду для риборозведення, виробництва сільськогосподарської та промислової продукції, лікувальних, оздоровчих та деяких інших цілей);

· переуступка права оренди інших, крім землі, природних об'єктів чи їх частин (суборенда), як правило, забороняється.

⇐ Предыдущая 1 23