Екологічне право. Тема № 4: Право власності на природні ресурси.

Екологічне право

Тема № 4: Право власності на природні ресурси.

Мета: дати студентам чітке поняття та зміст права власності на природні ресурси. Студенти повинні знати види права власності на природні ресурси. Студенти повинні орієнтуватись в суб’єктах та об’єктах права власності на природні ресурси

План заняття:

1. Поняття та зміст права власності на природні ресурси.

2. Природні ресурси як надбання.

3. Види права власності на природні ресурси.

Питання для самостійного вивчення:

1. Суб’єкти та об’єкти права власності на природні ресурси.

2. Виникнення та припинення права власності на природні ресурси.

Рекомендована література до теми:

1. Конституція України: Закон України від 28. 06. 96 № 254к.

2. Цивільний кодекс України: Закон України від 16. 01. 03 № 435.

3. Земельний кодекс України: Закон України від 25. 10. 01 № 2768.

4. Кодекс України про надра: Закон України від 27. 07. 94 № 132.

5. Лісовий кодекс України: Закон України від 21. 01. 94 № 3852.

6. Водний кодекс України: Закон України від 06. 06. 95р. № 213.

7. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5. 05. 01р № 2341.

8. Кодекс України про адміністративні правопорушення України: Закон України від 7. 12. 84 № 8073.

9. Податковий кодекс України: Закон України від 02. 12. 10 № 2755.

10. Господарський кодекс України: Закон України від 16. 01. 03 № 436.

11. Про охорону навколишнього середовища: Закон України від 25. 06. 91 № 1264-ХІІ.

12. Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року: Закон України від 21. 12. 10 №2818.

13. Про екологічну експертизу: Закон України від 09. 02. 95 №45.

14. Про зону надзвичайної екологічної ситуації: Закон України від 13. 07. 2000 №1908.

15. Конвенція про охорону біологічного різноманіття від 05. 06. 92. Конвенцію ратифіковано Законом України від 29. 11. 94 № 257.

16. Кодекс цивільного захисту України: Закон України від 02. 10. 12 № 5403.

17. Про пестициди і агрохімікати: Закон України від 02. 03. 95. № 86.

18. Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку: Закон України від 08. 02. 95 № 39.

19. Про об’єкти підвищеної небезпеки: Закон України від 18. 01. 01
№ 2245.

20. Про оренду землі: Закон України від 06. 10. 98 № 161.

21. Про охорону земель: Закон України від 19. 06. 03 № 962.

22. Про державний земельний кадастр: Закон України від 07. 07. 11
№ 3613.

23. Про землеустрій: Закон України від 22. 05. 03 № 898.

24. Про природно-заповідний фонд України: Закон України від 16. 06. 92 № 2456.

25. Про затвердження Типового договору оренди землі: Постанова Кабінету Міністрів України від 03. 03. 04 № 220.

26. Гірничий закон України: Закон України від 06. 10. 99 № 1127.

27. Про охорону атмосферного повітря: Закон України від 16. 10. 92
№ 2707.

28. Про екологічну мережу України: Закон України від 24. 06. 04 № 1864.

29. Про мисливське господарство та полювання: Закон України від 22. 02. 2000 р. № 1478.

30. Про тваринний світ: Закон України від 13. 12. 01 № 2894.

31. Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них: Закон України від 06. 02. 03 № 486.

32. Про Червону книгу України: Закон України від 07. 02. 02 № 3055.

33. Про питну воду та питне водопостачання: Закон України від 10. 01. 02 № 2918.

34. Про захист рослин: Закон України від 14. 10. 98 № 180.

35. Науково-практичний коментар Кодексу України про надра /За ред.
Г. І. Балюк //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – № 10 за 2012 р. – Київ: Юріком Інтер, 2012. – 325 с.

36. Науково-практичний коментар Водного кодексу України /За ред.
Н. Р. Кобецької //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. –
№ 11 за 2010 р. – Київ: Юрінком Інтер, 2010. – 358 с.

37. Тваринний світ України: правова охорона, використання та відтворення /НПК до Закону України “Про тваринний світ” /За ред. Г. І. Балюк. – //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – № 3 за 2010 р. – Київ: Юрінком Інтер, 2010. – 384 с.

38. Науково-практичний коментар Лісового кодексу України /За ред.
Г. І. Балюк //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – № 10 за 2009 р. – Київ: Юрінком Інтер, 2009. – 368 с.

39. Науково-практичний коментар Закону України “Про охорону атмосферного повітря” / Г. І. Балюк, І. С. Гриценко, Т. Н. Ковальчук та ін. /За ред. Г. І. Балюк. – Київ: Юрінком Інтер, 2011. – 328 с.

40. Екологічне право України. Академічний курс: підручник /За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. – 2-е вид. – Київ: Юридична думка, 2008. – 848 с.

41. Екологічне право: підручник / За ред. А. П. Гетьмана. – Харків: Право, 2013. – 432 с.

42. Екологічне право України: підручник /За ред. І. І. Каракаша. – Одеса: Фенікс, 2012. – 788 с.

ЛЕКЦІЯ

1. Поняття та зміст права власності на природні ресурси.

Власність на природні ресурси має головне значення в системі суспільних відносин з природокористування і охорони навколишнього природного середовища.

Право власності на природні ресурси встановлене в Конституції України (ст. ст. 13, 14, 142), Цивільному кодексі України (ст. 9, 10, 324), актах екологічного законодавства, які регулюють правовий режим окремих видів природних ресурсів.

Суб'єкти і об'єкти права власності на природні ресурси. Класифікація основних форм власності на природні ресурси проводиться по його суб'єктах, в якості яких можуть виступати держава (Україна та її суб'єкти), органи місцевого самоврядування, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах (ст. 16 п. З " Про місцеве самоврядування в Україні" від 25. 05. 97 р), громадяни і юридичні особи.

Об'єктами права виключної власності народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської*) економічної зони є (ст. 9 Закону України " Про власність" ).

Народ України здійснюючи право виключної власності на природні ресурси має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об'єктів, їх використання та охорони.

Взагалі народ України здійснює право власності на об'єкти виключної власності на природні ресурси через місцеві Ради народних депутатів.

Кожен громадянин України особисто та через громадські організації, трудові колективи, органи територіального громадського самоврядування має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов'язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування і екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, що завдають шкоди навколишньому середовищу.

Кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об'єктами для задоволення власних потреб.

Кожен громадянин зобов'язаний охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства. Найбільшим власником природних багатств нашої країни є держава. Відповідно до законодавства їй належать: велика частина земельного фонду (окрім земельних ділянок, що знаходяться в приватній власності), лісовий фонд, водний фонд, надра, дикий тваринний світ, природні території, що особливо охороняються (окрім лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів місцевого значення), (ст. 10 Закону України " Про власність" ).

Найбільшим власником природних багатств нашої країни є держава.

До природних ресурсів загальнодержавного значення належать:

а) територіальні та внутрішні морські води;

б) природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

в) атмосферне повітря;

г) підземні води;

д) поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області;

е) лісові ресурси державного значення;

ж) природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

к) дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України " Про тваринний світ" і які перебувають у державній власності, а також об'єкти тваринного світу, що у встановленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об'єктами загальнодержавного значення; з) корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Законодавством України можуть бути віднесені до природних ресурсів загальнодержавного значення й інші природні ресурси.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення (ст. 39 Закону України " Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р. )

Громадянам і юридичним особам може належати право приватної власності на земельні ділянки. Воно розповсюджується також на все, що розташовано на цих земельних ділянках: відособлені водні об'єкти (замкнуті водоймища), тобто штучного походження непроточні і невеликі за площею водоймища, а також дерево-чагарни-кову рослинність — дерева й чагарники, що знаходяться на дачних, садових, присадибних ділянках, ділянках для житлового будівництва, підприємницької діяльності та ін.

Зміст права власності на природні ресурси. До змісту права власності на природні ресурси входить правомірність володіння, користування і розпорядження.

Право володіння означає закріплену законом можливість фактичного володіння природним об'єктом, господарського панування над ним.

Право користування — це юридична можливість витягувати з природного об'єкту користь, його корисні властивості, тобто можливість господарської та іншої експлуатації, розробки природного об'єкту з метою задоволення певних потреб.

Право розпорядження припускає можливість у встановлених законом межах визначати юридичне положення природного об'єкту, включаючи його відчуження.

Згідно з цивільним законодавством власник має право на свій розсуд володіти, користуватися І розпоряджатися майном, що

передає природні ресурси для використання. А правомірність розпорядження здійснюється державою в основному через управлінські функції його компетентних органів за визначенням правового режиму природних ресурсів, їх наданням і вилученням, контролем за використанням і охороною навколишнього природного середовища і ін.

Особливості реалізації юридичними особами правомірності стосовно володіння, користування і розпорядження природними ресурсами обумовлені характером діяльності цих організацій і залежать від їх правоздатності, визначеної в статутах та інших засновницьких документах.

2. Природні ресурси як надбання.

Згідно зі ст. 13 Конституції земля, її надра, атмосферне повітря, водні
та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України,
природні ресурси її територіального шельфу, виключної (морської)
економічної зони є об’єктами власності українського народу. Посилаючись
на цю статтю Основного Закону, ряд науковців та політиків висловили
думку про те, що в Україні на конституційному рівні закріплена
належність всіх природних ресурсів виключно одному власнику —
українському народу. Це означає, що передача земельних ділянок, водних
об’єктів, лісових угідь та інших об’єктів природи у приватну власність
не допускається.

Таке тлумачення зазначеної норми Основного Закону викликає сумнів з
таких міркувань. По-перше, на момент прийняття Конституції в Україні
певна частина земельного фонду країни вже була приватизована, тобто
передана у власність ряду фізичних та юридичних осіб. По-друге, народ не
може бути власником чи суб’єктом права власності на землю та інші
природні ресурси, оскільки він узагалі не визнається доктриною
цивільного права суб’єктом цивільних правовідносин. Так, згідно зі ст. 2
Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є фізичні та
юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим,
територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного
права. Цивільний кодекс України містить ст. 324, яка називається «Право
власності Українського народу». Згідно з цією статтею земля, її надра,
атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в
межах території України, природні ресурси її континентального шельфу,
виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності
українського народу. Від імені українського народу права власника
здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах,
встановлених Конституцією України. Таким чином, спроба реалізувати в
Цивільному кодексі України положення ст. 13 Конституції України призвела
до включення в нього статей суперечливого змісту. Адже кожен суб’єкт
права власності має бути визнаний і суб’єктом цивільних відносин.

1. Природні ресурси як надбання українського народу

На нашу думку, оцінюючи положення ст. 13 Основного Закону, слід виходити
з того, що будь-яка конституція, в тому числі Конституція України, є
політико-правовим документом, який містить не тільки правові норми, а й
положення політичного та політико-правового характеру. До останніх
належить і конституційне положення про те, що земля є власністю
українського народу, яке можна кваліфікувати не як закріплення монополії
власності на природні ресурси, їх належності одному суб’єктові, а як
проголошення державою наміру встановити в інтересах народу певні вимоги
(обмеження) щодо набуття та реалізації права власності на землю та інші
природні об’єкти фізичними та юридичними особами, органами місцевого
самоврядування та органами державної влади.

Такий висновок випливає зі змісту частини першої ст. 14 Конституції, де
сказано, що «земля є основним національним багатством, що перебуває під
особливою охороною держави», та зі змісту останньої частини ст. 41, в
якій передбачено, що «використання власності не може завдавати шкоди
правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства,
погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі». Отже, можна з
певністю стверджувати, що Конституція України проголошує природні
ресурси країни національним надбанням, правові рамки володіння,
користування та розпорядження яким з боку власників закріплені в законах
України, зокрема, в Законі «Про охорону навколишнього природного
середовища», Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі про надра,
інших актах природоохоронного законодавства та Цивільному кодексі
України.

Таку позицію поділяє і професор Харківської національної юридичної
академії М. В. Шульга. Він вважає, що «про народ України як про власника
землі можна вести мову лише в соціально-політичному аспекті. В
юридичному ж розумінні навряд чи можна вважати народ власником
зазначеного природного ресурсу». Саме на соціально-політичне значення
ст. 13 Конституції України вказує й перелік природних об’єктів,
оголошених власністю українського народу. Так, у цьому переліку
зазначений такий природний ресурс, як атмосферне повітря, яке, як
відомо, не є і не може бути об’єктом права власності.

Крім того, з погляду теорії права власності будь-який об’єкт, у тому
числі об’єкт природи, може належати на праві власності одночасно лише
одному суб’єкту. Об’єкт права власності може одночасно належати кільком
особам, які є його співвласниками. Однак співвласники виступають як
один, єдиний суб’єкт права власності на конкретний об’єкт цього права. А
згідно зі ст. 14 Конституції право власності на такий природний ресурс,
як земля може набуватися громадянами, юридичними особами та державою.
Якщо ж землю вважати ще й об’єктом права власності українського народу в
такому ж самому розумінні, то виходить, що передана у власність
громадянина земельна ділянка належить на такому ж праві ще одному
власнику — українському народу. Очевидно, що такий дуалізм суб’єктного
складу права власності на природні ресурси може призвести до відхилення
від основних постулатів правового регулювання суспільних відносин та
внесення елементів невизначеності в правовий статус природних ресурсів
як об’єкта права власності.

Цей вузол суперечностей може бути розплутаний шляхом визнання положення
ст. 13 Конституції України не як норми, що встановлює власнісний статус
природних ресурсів країни, а як норми, що проголошує всі природні
ресурси надбанням (основним національним багатством) українського
народу, що перебуває під особливою охороною суспільства. Проголошення
природних ресурсів надбанням українського народу не виключає можливості
приватизації окремих природних об’єктів відповідно до закону.

Висновок

Концепція права власності закріплена в новому Цивільному кодексі
України. Згідно з цією концепцією здійснення права власності передбачає
надання його суб’єктам певних прав та покладення на них певних
обов’язків. Так, ст. 319 Кодексу надає власникові права володіти,
користуватися, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, а також
вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Водночас власник не може використовувати право власності на шкоду
правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства,
погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Реалізуючи
свої права та виконуючи обов’язки, власник зобов’язаний додержуватися
моральних засад суспільства. Крім того, діяльність власника може бути
обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до
користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку,
встановлених законом. Нарешті, ст. 319 встановлено, що особливості
здійснення права власності на національні, культурні та історичні
цінності встановлюються законом.

Аналіз зазначеної статті свідчить, що законодавець гнучко підійшов до
визначення правового статусу власника. Залежно від об’єкта права
власності його власник може бути наділений різним співвідношенням прав
та обов’язків. Очевидно, що при визначенні правового статусу власників
природних об’єктів публічно-правові норми мають домінувати над
приватно-правовими.