РОЗДІЛ X–XX

Під час гри хлопці побилися. Ява розбив носа Стьопі. Від
покарання його врятувало закордонне відрядження батьків.
Вистежуючи Бурмила та Книша, хлопці заблукали в кукурудзяному
полі, зголодніли. Врятували їх ті ж Книш та Бурмило. З того часу доЯви приліпилося прізвисько Робінзон Кукурузо. Хлопці знайшлибезлюдний острівець на ріці й влаштували курінь. Острів назвалиостровом Переекзаменовки. Ява залишився жити на ньому сам. Зновїм на очі попався Книш. Хлопці ламали голову, чого він шукає. Раптомз’явилися їхні друзі та юннати з Києва на човні й натрапили на курінь.

Вони розповіли про те, що до Фарадейовича приїде професор та
кореспонденти, бо його глобулус – надзвичайне відкриття. Ява
закохався у Вальку з Києва, яка майстерно танцювала, а Павлуша
з’ясував, що насправді його друг втік на острів, щоб готуватися до переекзаменовки.
Хлопці розробили план захоплення Книша в полон. Побачивши
якусь постать, Кукурузо вигукнув: «Руки
вгору! ». Постать виявилася дідом Варавою.

Під час щирої розмови дід зізнався, щошукав онука, а хлопці, що вистежуютьКниша. Дід спіймав і допитав Книша. Той
розповів, що шукав двадцять каністр знімецьким спиртом, що були тут затоплені. Онукові Варава сказав про те, що спирт
виловили партизани для госпіталю ще в сорок третьому році.

РОЗДІЛ ОСТАННІЙ

Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному
острові поблизу села Васюківки.

Наступний після тої ночі день був ущерть насичений знаменними
подіями.
Зранку приїхав професор Дудка, керівник київських юннатів, а
разом з професором кореспондент піонерської газети.
Професор Дудка виявився молодою вродливою жінкою у модному
платті з короткими рукавами і в туфлях на тонюсіньких каблучкахшпильках.
Професор Дудка подивилася на глобулус і сказала, що це
«прекрасний штамб хлорели» (саме так вона висловилася), що вона
обов’язково доповість про це в інституті, ще це великий успіх, і гарячепотиснула руки спершу Фарадейовичу, а потім усім юннатам. Фарадейович аж сяяв від щастя (до речі, в цей день виписализлікарні його жінку. Юннати теж сяяли (кореспондент обіцяв написати про них угазеті). Потім Фарадейович при всіх обняв нас з Явою, поцілував ісказав:

– Коли б не ви – все б погибло! Спасибі, друзі мої, спасибі!

А незабаром у клубі був товариський суд. На сцені стояв накритий
червоною китайкою стіл, за яким сиділи голова колгоспу Іван ІвановичШапка, члени правління, Явина мама – депутат, дід Варава, дідСалимон і Галина Сидорівна. А збоку на лаві підсудних вкупочці сиділи набурмосені Книш зКнишихою і трохи осторонь скуйовджений Бурмило. Ми виступали як
головні свідки обвинувачення. І весь зал дуже сміявся, коли Ява
розповідав, як він затонув…

Півсела виступило на цьому суді. І всі говорили, що той, хто дбає
тільки про власну шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова (цесказала Галина Сидорівна). …Що він «внутрішній диверсант» (це сказав дід Салимон). …І якщо він може продати за копійки свою совість, торгуючи неюна базарі, то за хорошу ціну він і Батьківщини не пожаліє (це сказавкомсомолець Гриць Чучеренко). …І жаль, понімаєте, що товариський суд не може присудити
всипать, понімаєте, добренько за такі діла, як говорить один хорошийчоловік, по западному полушарію! (Це сказав мій тато. ) Але нічого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав ІванІванович Шапка). Бучний був суд.

А після суду до нас підійшов Гришка Бардадим і сказав:
– Молодці, босяки!

І ляснув своїми граблями по потилиці спершу мене, потім Яву.
Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, прояку ми так
довго й безуспішно мріяли.

…Але ми чомусь не відчували тої шаленої радості, про яку
мріялося. Чогось нам не того хотілося. …Щось їло наші душі, як іржазалізо. …Якась думка. І коли ми йшли з суду, Ява висловив її.

– Мда, – мовив він задумливо. – Все це добре, але… одні
глобулус виводять… космічний. Інші майструють щось на
транзисторах, напівпровідниках. А ми… – він зітхнув, – тільки
підштаники на телевізійну антену вивішувати уміємо. Це й дурень
може. Та й не тільки дурень. Навіть мавпа.

– Людиноподібна, – додав я.

…І от – уже позаду літо, безтурботне дозвілля. Знову парта, знову
кожні сорок п’ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не виконав домашньогозавдання, піднесіть руку! », «Іди до дошки! », «Вийди з класу!.. » Буденнежиття колишнього п’ятого, нині шостого «Б».
Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюсь, як ганяє на
подвір’ї наш Собакевич, і думаю…Я думаю про Книшів – кажуть, вони продають свою нову хату іїдуть кудись на Харківщину. Певно – таки заговорила в них совістьпісля суду. Соромно односельцям в очі дивитися. Може, там, наХарківщині, й людьми стануть. Он Бурмило ж і пити кинув, і браконьєрський реманент свійполамав і повикидав.

І ще я думаю (не вперше уже): «Чому все-таки Кукурузяка
висадився на той острів, що поряд з Високим? Випадково? Збіг обставин? Чи, може, спеціально? » Я вже питав його.
Мовчить. Тільки усміхається…Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорівни:

– Рень, до дошки!

І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору – це підводиться,
піднімаючи кришку парти, мій сусіда. Мій сусіда і друг Ява (колишнійКукурузо). Аякже, він таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте! ) ітеж перейшов до шостого класу. О, то були дуже напружені дні – післясуду.
Спершу я тільки ходив попід вікнами у Ренів і на всіх цикав. НаСобакевича: «Цить! » – не гавкай. На корову Контрибуцію: «Цить! » не мукай. На зозулястого півня: «Цить! » – не кукурікай. Пильнував, щоб ніхто неперешкодив готуватися моєму другові.

А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені теж ценеобхідно, бо я нічого не знаю. Спочатку він огинався:
– Не треба мені твоїх жертв!

Але я сказав:

– Та ти що – хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я,
значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не потовариському!
І він змушений був погодитись. Цілий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дужецікаво, цікавіше, наприклад, ніж грати у футбол, у цурки-палки або ловити
рибу… Але хто сказав, що для друга треба робити тільки те, що цікаво?

На переекзаменовку я пішов теж разом з Явою. І диктант ми писали
удвох. Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чого я прийшов, і сказала:
– Сідай теж пиши, тобі це корисно.

І ви знаєте, я написав гірше, ніж Ява. Він зробив тільки дві помилки, ая три. Недарма він, чортяка, брав з собою «Граматику» на безлюднийострів.

І от тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише вправи, і ні разу непомилився. До речі, я знаю, що в книзі «Робінзон Крузо» лежить у нього папірецьз однією адресою. Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собі так, не думаючиз неї скористатися. Отже, граматика моєму другові ще й, так би мовити, особисто
потрібна. Відмінниці безграмотного листа не напишеш. Краще одразу укриницю сторч головою.

— Молодець, Рень, сідай! – каже Галина Сидорівна. І мій друзяка,
розімлілий від гордості, повільно йде на місце.
Сівши за парту, Ява кілька хвилин мовчить – поки не вляглися
почуття, викликані похвалою вчительки. Потім нахиляється до мене ішепоче:

– Так що – випробуємо?

– Давай, – кажу я.

Ми схиляємося і засовуємо голови під парту. Ява виймав з-за пазухиплоску жерстяну коробочку з-під цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, шпунгики і дротинки. Це винайдений нами механічний пристрій длярозстібування ґудзиків. Офіційної назви він ще не має і зветься поки що
умовно «штукакенція» (не «штука» і не «штукенція», а саме«штукакенція», бо кожний винахід обов’язково повинен мати свою назву). Діє «штукакенція» дуже просто прикладаєш до ґудзика, натискаєш накнопку – і готово. Тільки спершу треба, звичайно, завести пружину. І отЯва бере і починає заводити.
Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках,
але…
Кррекк! – раптом дзвінко на весь клас клацає пружина і, вискочившизкоробочки, б’є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами. Карафолька скрикує.

– У, розтелепа! – шиплю я на Яву. Але пізно! Наче грім з неба, лупаєнад нами гнівний голос Галини Сидорівни:

– Завгородній і Рень, вийдіть з класу!

Червоні як маки, вилазимо ми з-під парти і один за одним чимчикуємодо дверей. Навчальний рік почався…

ЧАСТИНА ДРУГА,
розказана знову-таки Павлушею Завгороднім
Незнайомець з тринадцятої квартири,
або Злодії шукають потерпілого
РОЗДІЛ І
«Е», – сказали ми з Явою

Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки і дивлюсь у дірку
взавісі. І серце моє мліє і зупиняється... Не я перший дивлюсь у дірку. До мене у таку саму дірку зазирали,
мабуть, і Щепкін, і Станіславський, і Тарапунька, і Штепсель... Тисячіартистів усіх часів і народів дивились у дірку в завісі. І так самоспокійно й весело вмощувалися глядачі по той бік завіси – у залі. І таксамо скакали дрижаки у душах по цей бік завіси – на сцені. Надто –коли прем'єра. А у нас сьогодні прем'єра.

– Посунься! Дай я!

Чиясь спітніла гаряча щока рішуче одпихає мою голову від дірки.
Це – Стьопа Карафолька. Іншим разом я, може, й не подарував би
йому такого нахабства, може, навіть і по шиї дав би, але зараз у мененема для цього енергії. Вся енергія моя іде на хвилювання.
У звичайному стані, дихаючи, людина спершу вдихає, потім
видихає А коли людина хвилюється, вона, по-моєму, тільки видихає. Весь час тільки видихає – не вдихаючи. І де береться для цьогоповітря в грудях – я не знаю.

Я ходжу по сцені і видихаю. Може ви думаєте, що я один ходжу і
видихаю? Авжеж... Ондо – х-хе... х-хо... х-ху... х-хи... Всі артисти ходять і видихають іздається, що саме од цього вітер гуляє по сцені, хитає декорації, полоще завісу, куряву здіймає з підлоги. Якби наш сільський клуб бувне цегляний, а гумовий, він би роздувся як ота первомайська кулька, ідавно лопнув би, і всі ми полетіли б у космос – разом з декораціями, збаяністом Мироном Штепою, що дограє зараз останню перед початком
польку-кокетку, з морозивницею Дорою Семенівною, з усіма
глядачами.
Глядачі! . Ох, глядачі!.. Грім на вашу голову! Ще зовсім недавно це
були такі милі, такі близькі хороші люди, які завжди могли допомогти, поспівчувати, підтримати. Микола Іванович, дід Варава, дід Салимон, завклубом Андрій Кекало, тітка Ганна, баба Маруся, ГрицькоЧучеренко, тато, мама. Вони за тебе в огонь, у воду – куди хочеш!
А тепер... Навіть рідна мама тепер не мама, а глядач. Не було жодної живої душі по цей бікзавіси, яка б не
хвилювалася. Від учительки літератури Галини Сидорівни, художньогонашого керівника, до гундосого третьокласника Беті Башка (заметрикою Петі Пашка), який одкривав і закривав завісу. Всіхвилювалися. Але найдужче хвилювалися ми — я і Ява Нам було чогохвилюватися. Бо то ми заварили усю цю кашу, ми придумали тойтеатр.

Ми з Явою – Станіславський і Немирович-Данченко оцього нашого
сільського МХАТу (чи пак, ВХАТу).

– А що?! А що?! – вимахуючи перед моїм носом руками гарячкував
восени Ява. – Хіба ж такий театр можна вшкварити! На весь район!.. Справжній МХАТ! Тільки то Московський, а наш буде – Васюківськийхудожній академічний театр... ВХАТ... А що?! На гастролі їздитимемо... Ондо МХАТ недавно повернувся з Се-Ше-А. Хіба погано?

Та мене не треба було вмовляти. Я був Немирович-Данченко
Вмовляти треба було Галину Сидорівну та інше шкільне начальство.
Проте й Галину Сидорівну не довелося вмовляти. Вона одразу
підтримала нас:

– Молодці, хлопчики! Правильно! Я давно хотіла організувати
драмгурток, та все якось не зберуся. Ну, раз ви ініціатори, то складітьсписок усіх бажаючих. Хлопці ви енергійні – будете старостами гуртка.

Ми дуже поважали себе того дня Ми навіть ні разу не гигикнули і
не копнули нікого ногою. Серйозні й солідні, ми ходили по класах і
складали список — довжелезний, на два з половиною метри список.
Спершу записалася майже вся школа. Добре, що потім, як це завждибуває, дев'яносто процентів відсіялося. Ми так захопилися, що навітьне всіх хотіли записувати. Колі Кагарлицькому Ява сказав:
– Дуже ти якийсь... тихий!.. Не видно тебе й не чуть ніколи. Тебе й
на сцені не почують.

І тільки побачивши, як побуряковів від образи Кагарлицький, Ява
змилостивився:
– Хіба що статистом будеш, юрбу гратимеш... – і записав.
На першому засіданні гуртка вибирали п'єсу. Вибирали довго.
Десятки п'єс перебрали. Від трагедії Шекспіра «Отелло» (яку
відхилили через її непедагогічність – занадто вже про любов) до драмиКорнійчука «Платон Кречет» (теж про любов, хай йому грець! ). Наснавіть почав брати відчай, ми вже подумали, що геть усі п'єси пролюбов. А навіть коли б про любов було й педагогічне, ми і самі нехотіли про любов. Щоб я вам ото при всьому селі цілувався на сцені зякоюсь Ганькою Гребенючкою!.. Я краще з коровою поцілуюсь!..

Нарешті Галина Сидорівна сказала:

– Поставимо «Ревізор» Гоголя. По-перше, це не про любов. Подруге, за програмою, отже, це нам навіть дуже корисно. По-третє, цепросто надзвичайно весела і хороша річ. І ролей багато, якраз усімвистачить.

Ми тут же прочитали «Ревізора», і він нам дуже сподобався.
Комедія – отака! Як добре поставити – пупа порвеш.
Почали розподіляти ролі. І отут вийшла раптом заковика. Я і Ява,
як Станіславський і Немирович-Данченко, як ініціатори цієї справи,
звичайно, цілком законно хотіли грати найголовніші ролі. Причому
однакові. Але найголовніша роль була одна – Хлестаков. Я вважав, щоця роль якраз для мене. Сам Гоголь пише, що Хлестаков –
«тоненький, худенький... без царя в голові... неспроможний зупинитипостійної уваги на якій-небудь думці... ». Ну, коротше кажучи, що тамказати...
Але Ява сказав:

– Пхе!.. Гарненько придивись на себе в дзеркало, і ти сам
зрозумієш, що ти схожий на Хлестакова, як свиня на коня. Тільки й
того, що дві руки, дві ноги й голова. Хлестаков – це ж в-вогонь! Це ж, знаєш... Це – о!

І він став упозу, – задер носа і відкопилив губу.
– Ха! – сказав я. – Дивіться на нього! Ой, не можу! Хлестаков!
Якесь опудало, а не Хлестаков! Крокодил якийсь!.. Ану пусти! Пусти, кажу, сорочку! Бо як дам!

Роль Хлестакова Галина Сидорівна віддала Колі Кагарлицькому.
Скрутно було і з іншими головними ролями. І городничий Антон
Антонович Сквозник-Дмухановський був один... І суддя Амос
Федорович Ляпкін-Тяпкін – один. І попечитель Артемій Пилипович
Земляніка – один. І... І все-таки «Ревізор» – геніальна п'єса. А Гоголь–геніальний письменник. Він знав, що ми з Явою гратимем у «Ревізорі», і написав дві ролі – Добчинського і Бобчинського. Геть однаковісінькі. Спеціально для нас. Щоб ми недоварились. Ролі, звичайно, не зовсімголовні. Але ви не думайте – без Бобчинського і Добчинського нічогоне було б. Все у п'єсі без них пішло б шкереберть. Не було б п'єси. І не
грав би Кагарлицький Хлестакова. Бо це ж Бобчинський і Добчинськийвигадали, що Хлестаков – ревізор. Отож-бо...
Коли ми з Явою це зрозуміли, ми одразу помирилися.

Почались репетиції...

Ох!.. Чомусь у нас з Явою ніколи не було сумніву, що ми дуже
талановиті. Як артисти. Вже що-що, а різні вибрики, різні штукивикаблуки робити ми вміли. Пх!.. На все село були знамениті.
– От артисти! – так прямо и казав про. нас дід Салимон А він на
цьому ділі розумівся. Він колись, як служив у армії, грав у духовомуоркестрі. На найбільшій трубі, що зветься бас-гелікон. Вона й заразлежить у нього на горищі, схожа на великанського равлика. На свята, коли дід Салимон хильне «по третій», він іноді дає концерт – бубукає усвою трубу. Старі баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельськийглас, і хрестяться. Найбільший успіх дідова гра має у наших сільськихсобак. Вони захоплено гавкають до самої ночі. Ні, раз дід Салимонсказав, що ми артисти, – ніяких сумнівів не було.

Але на репетиціях з нами сталося щось неймовірне. Ми самі себе
не впізнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, дві
мокриці, два мішки з половою. Ми раптом зрозуміли, що одне –
говорити слова, які ти сам придумав, жартувати і «ламать дурочку» (яккаже мій батько), і зовсім інше – говорити слова не свої, а які треба поп'єсі, тобто грати роль.

Ми не говорили. Ми жували гумові мертві слова. І нам було гидкоБуло кисло в роті і холодно в животі.

– Нічого, – підбадьорював себе й мене Ява. – На прем'єрі ми себе
покажемо. Ми як дамо, як дамо!

– Еге, дамо... дулю з маком, – безнадійно бубонів я

– Панікер нещасний! На репетиціях у великих артистів не
виходило. Ти ж знаєш... Пам'ятаєш, Максим Валер'янович розказувавДержись!

Я держався з останніх сил. Ще спасибі Гоголю, що він пожалів нас
і не дав Бобчинському і Добчинському більше слів. Бо ми б зовсім
загибли. Ми з тими словами, що були, не могли впоратися.
Це було гірше за будь-які уроки. Для нас вивчити вірша з
літератури – завжди мука була. Так у віршах хоч рима за риму
чіпляється, допомагає запам'ятати. А тут – проза. Нема за що
зачепитися. Поки у папірець, де роль переписана, дивишся – слова щеякось держаться купи А тільки папірець сховав – враз слова
розбігаються, як таргани по припічку, і у голові порожньо, аж гуде...
Але з папірцем грати на сцені не можна. Якщо артисти ходитимуть посцені з папірцями, як промовці на трибуні, буде не спектакль, а
конференція А ми не конференцію збиралися показувати, а «Ревізора»Гоголя…

РОЗДІЛ III
Ява поспішає на побачення

Через кілька хвилин ми вже знайшли потрібний будинок, почали
шукати квартиру. Обійшли весь будинок – нема. На найвищому
шостому поверсі остання квартира вісімнадцята, а нам треба двадцятьп’яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насміялася, вигадану адресудала… На Яву мені було боляче дивитись – такий у нього був вигляд.

Нарешті я наважився спитати в якоїсь бабусі. І виявилося, що є
двадцять п’ята, тільки у дворі, у так званому флігелі. Пішли ми шукатитой флігель.

Хлопці ледве відшукали потрібну квартиру. Вони стояли й боялися
подзвонити.
І тут сталося щось неймовірне. З-за виступу стіни з темряви, як
мара, виринула чиясь величезна постать і здоровеннецькою рукою
схопила Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос загримів, аж луна
підстрибом покотилася вниз по сходах:

– Піймалися! Піймалися нарешті!

Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж від
несподіванки прикипів до місця і не міг ворухнутися. А дядько гримів навесь під’їзд:

– Так от хто тут хуліганить! От хто це дзвонить і тікає!.. А бідна
бабуся повинна бити свої старі ноги, даремно ходячи відчиняти! От мизараз з вами поговоримо!

І в цю мить з-за дверей почувся дзвінкий Вальчин голос:
– Хто там?

Ой-ой-йой! Я панічно глянув на Яву. Він зібрав всі свої сили,
одчайдушне рвонувся і… Навіть якби йому довелося залишити своє
вухо у дядьковій руці, він все одно б вирвався. Та що вухо! Цієї митіЯва ладен був оддати півголови, навіть півтіла, аби тільки вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалі від Вальчиних очей.
Ви ж самі подумайте: після довгої розлуки в першу хвилину
побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о світе
ясний! ) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов
цуценя. І ви, схиливши голову, жалюгідно висите на своєму вусі,
майже не торкаючись землі. Ви, який мріяли про урочисту й хвилюючумить, коли відчиняться двері, і вона стане на порозі, і здригнуться відрадісного подиву волохаті вії, і засяють очі, і запашать рум’янцемщоки. І вона скаже: «Ой! » – а потім: «Ах! » – а потім: «Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада! » І все буде так прекрасно…Аж замість цього… О люди добрі!
Наче вистрелені з гармати, ми прогуркотіли сходами вниз,
вискочили у двір, потім на вулицю і цілий квартал бігли щодуху, не
оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами ніхто не женеться, одсапуючись, пішли.

Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли і
мовчали.
З очей Явиних бігли сльози. Він крививсяй одвертав од мене обличчя. Та я все розумів. Ява ніколи не плакав! То просто механічно. Просто вухо якимось чином зв’язане з тим
органом, що виробляє сльози. І якщо дуже
покрутити вухо, то сльози течуть самі собою. Іце зовсім не значить, що людина плаче. Вухо Явине напухло, збільшилося вдвоє ігоріло маково. З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годі було йдумати.

Ми добре розуміли, що сталося. Сталося жахливе непорозуміння.
В тому домі якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири йтікав. А дядько випадково нагодився і, побачивши нашу метушню білядверей після того, як ми подзвонили, вирішив, що то ми хуліганимо.

Все це ми розуміли. Та нам не було легше від цього. Особливо Яві. Іне так вухо, як те, що Вальки не побачив і тепер хто знає, чи взагаліпобачить.

РОЗДІЛ XXVII

Хлопці дізнаються, що їхню Галину Сидорівну хоче викрасти
закоханий грузин – лейтенант Пайчадзе.

Я довго вибирав у ліщині, але вирізав два таки добрячих дрини.
Обидва з такими балабухами на кінці. Просто тобі справжнісінькі
довбні.
Я був сповнений рішучості битися до останнього. Я рвався в бій. А
що? Якби вашу вчительку збирався хтось красти, ви б сиділи склавшируки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двійки нам ставила, і з класувигонила, але ж… І ВХАТ разом з нами організовувала (Васюківськийхудожній академічний театр), і в Київ з нами на екскурсію їздила іспівала разом з нами, і взагалі…
Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б і пальцем неворухнув. Або математичку Ірину Самсонівну. Будь ласка, крадіть, наздоров’ячко! Ще спасибі сказав би. Ще допоміг би зв’язувати… АГалину Сидорівну – ні! Не дозволю! Голови не пожалію!
За обідом я з’їв здоровеннецький шмат м’яса – з півкіло, не
менше. А на картоплю навіть і не глянув. Дід тільки крякнув, дивлячисьна те. Але я на дідове крякання не зважив. Що мені його крякання, якмені сили були потрібні. А на картоплі сили не набереш, для силим’яса треба. Це всі знають. Увечері ніяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив
мене до себе, я пішов до нього, ми до пів на одинадцяту грали з ним ушашки, а потім він пішов мене провести. Ми забрали дриняки і
подалися до Галини Сидорівни. Зайшли, звісно, не з вулиці, а від тієїстежки за городами, якою я тоді на велосипеді їхав.
Пробралися в сад і зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант
Пайчадзе від мене ховався. І як я тоді не втямив, що то він! На стежціж навіть слід від мотоцикла був… Кущі смородини, де ми сиділи, булитрохи на узгір’ї, і звідси добре видно було і сад, і двір, і вчительчинухату.

Ми бачили, як Галина Сидорівна двічі виходила у двір, один раз
воду з миски вихлюпнула, вдруге – у погріб. І щось не видно було, щобвона хвилювалася.

– Слухай, – прошепотівя Павлуші. – Може, ти наплутав? Може, він сьогодні не крастиме?

Тільки-но я це прошепотів, як на стежці почулося дидиркання
мотоцикла. Ми притиснулись один до одного і завмерли.
Мотоцикл чмихнув і замовк, не доїжджаючи до вчительчиного
саду.
«Конспірація! – подумав я. – А що, і я б так зробив».
За якийсь час на стежці з’явилась постать лейтенанта. Він рухався
безшумно, ступаючи м’яко, мов кицька.
Пройшов повз нас, став біля крайньої з двору яблуні і раптом
затьохкав по солов’їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень,
можна було б подумати, що це справжній соловейко.
Рипнули двері. З хати вийшла Галина Сидорівна. От ду… От
нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так…

Він почав їй щось тихо, але запально доводити, потім раптом
схопив за руку.

– Пусти! – рвонулася вона.

Ну, все! Треба рятувати!

Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущів і кинулися до
лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.
Він випустив руку Галини Сидорівни і, мов дерево на лісозаготівлі,
упав.
– Тікайте! – гукнув я щосили Галині Сидорівні.
І…
І тут сталося неймовірне. Замість того щоб тікати, вона кинулася до лейтенанта, впала білянього навколішки і обхопила руками. І закричала одчайдушне:

– Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!

Я не бачив у темряві, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що
роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.
І тут лейтенант, усе ще лежачи на землі, раптом пригорнув нашу
Галину Сидорівну до грудей і вигукнув щасливо:
– Галю! Я живий! Я ніколи не був такий живий, як зараз! Ти
сказала «любий»! Я – любий?! Вай! Как хорошо!

Вона відсахнулася од нього, а він враз підхопився з землі і, як
вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбік руки і вигукуючи:
– Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса!

Я не раз бачив, як радіють люди, але щоб так хто-небудь радів, не
бачив ніколи, слово честі.

Потім він підлетів до нас, згріб нас в обійми і почав цілувати:
– Хлопці! Дорогі мої! Як ви мені помогли! Спасибі! Спасибі вам!

Далі так само раптово одпустив нас і став серйозний.

– Хлопці, – сказав він якось хрипло, приглушено. – Хлопці! Я
люблю вашу вчительку! Люблю, да, і хочу, щоб вона вийшла за менезаміж. А вона… Вона каже, що це… не педагогічно! Понімаєте, любов – не педагогічно, га?.. Значить, ваші мами не должни буливиходити за ваших пап, да, бо це не педагогічно, га? У-у! – він жартомазробив загрозливий рух у бік Галини Сидорівни, потім ніжно поклав їйруку на плече. – Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. І тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!

Галина Сидорівна стояла, опустивши голову, і мовчала. Я
подумав, як їй, нашій учительці, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щобвирятувати її з цього становища, але в голові було порожньо, як устарця в кишені, і я не міг нічого придумати.
І тут Павлуша звівся навшпиньки, придивляючись до обличчя
лейтенанта, і сказав:

– Вибачте нам, будь ласка, але… але у вас онде кров на лобі. –
Мабуть, подряпались…

– Де? Де? – стрепенулася враз Галина Сидорівна. – Ой, справді!
Треба перев’язати зараз же! Молодець Павлуша!

– Нате, нате ось! – вихопився я, висмикуючи з кишені оту білу
хустку, зняту зі щогли.

Галина Сидорівна, не роздумуючи, схопила її.

— Ходімо швидше до хати. Тут нічого не видно. Треба промити,
зеленкою змазати.

Ми з Павлушею нерішуче затупцяли на місці, не знаючи, іти нам
теж до хати, чи лишатися надворі, чи зовсім забиратися звідси.
Але Пайчадзе підштовхнув нас у спини:

– Ходімо, ходімо, хлопці! Ходімо!

У хаті Галина Сидорівна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона
бігала з кухні в кімнату, з кімнати в кухню, грюкала дверцятами шафи ібуфета, щось у неї летіло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося – і ніяк вона не могла знайти тої зеленки.
Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими
очима.
А ми дивились на лейтенанта. Ми дивилися на нього винувато і з каяттям. Знайшовши нарешті зеленку, Галина Сидорівна заходиласяперев’язувати лейтенанта. І, дивлячись, як обережно, з якою ніжністю промивала вона йомуваткою чоло і яке при цьому блаженство було написано на його обличчі, я
подумав: «Які ті вчителі все-таки наївні люди. Вони думають, що ми діти, що ми нічого не розуміємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре всерозуміємо. Прекрасно! »

– Вибачте, будь ласка, – зітхнув я.

– Будь ласка, вибачте, – зітхнув Павлуша.

– Та що ви, хлопці! – радісно усміхнувся лейтенант. – Це
найщасливіші хвилини, да, у моєму житті. І це зробили ви, да!

– Ми думали, що ви хочете вкрасти… – промимрив я.

– І думали рятувати… – промимрив Павлуша.

– Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! – загримівна всю хату
лейтенант. – Слушай, Галя! Слушай, які в тебе геройські ученики, да! Вай, молодці! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нізащо не можнасваритися! І ви ніколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди міцною, як граніт того доту! Ви на все життя запам’ятаєте, да, той дот! І ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? «Г. П. Г». Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогодні прочиталитам, свята правда.

Павлуша вирячився на мене:

– Д-де… що прочитали? Я знизав плечима.

– Як? Ви хіба не були сьогодні біля доту? – тепер уже здивовано
промовив лейтенант.

Він глянув на Галину Сидорівну. Вона розгублено закліпала очима.
– А… а ця хустина? – Галина Сидорівна підняла руку з хустиною, якуя їй дав. – Це ж… це ж… та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я далаГані. Ой хлопці, не той.

Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:

– Це я… зняв. Він навіть не знає. Я випадково побачив, як вона
чіпляла. Я думав, що вона якось дізналась і хоче покепкувати. Посваритинас знову.

– Та що ти! Що ти! – скрикнув лейтенант. – Таке скажеш – посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понімаєш! Вона замічательна дівчинка!

Павлуша почервонів і опустив очі.
І я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вонасказала, що грузовик і що сама винна…І я теж почервонів і опустивочі. Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, авона зовсім не така?! Невже?! Що ж тоді вона про мене думає? Вона жтаки думає, що я справжнісінький бовдур.
І це таки правда! І ніхто цього не знає так, як я знаю!

РОЗДІЛ ОСТАННІЙ,
у якому історія наша за добрим звичаєм
старих класичних романів закінчується весіллям

На другий день усе село облетіла звістка про те, що нашавчителька, наш класний керівник Галина Сидорівна Герасименковиходить заміж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе. …Наче серця наші були з’єднані між собою тоненькиминевидимими дротинками і по тих дротинках враз пустили струм –щемливий струм суму.
– Знаєте, – тихо мовив Павлуша. – Треба попрощатися з нею. І
так, щоб вона запам’ятала це на все життя.

У лісі біля дота було тихо й урочисто. І якось не хотілося
порушувати цю тишу. Мимоволі ми намагалися ступати безшумно.
Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою і витягнув
згорток: у прозору поліетиленову торбинку було загорнуто якийсь
папір.
Павлуша розгорнув, і я зразу пізнав почерк – чіткий з нахилом у
лівій бік, кожна буквочка окремо (почеркстаршого лейтенанта Пайчадзе).
Ми сіли на холодну замшілу кам’янубрилу, я обняв Павлушу за плечі, притулився головою до його голови, і ми
почали мовчки читати.

«Дорогі друзі! Яво і Павлушо! –писалося там. – Це дуже – дуже добре, що ви помирилися. Наша таємницятепер не потрібна. Бо все цепридумувалося для того, щоб вас помирити. І ми сподіваємося, що вине образитесь на нас за це. Ми хочемо від усього серця побажати, щобсвою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це діло – дружба. Найсвятіше і найчистіше почуття в світі. І найчистіше воно в дитинстві. Бережіть його і шануйте! Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі всвіті – це друзі дитинства. І той, хто на все життя збереже друга
дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гірко буде. Бо
дитинство не повторюється… І проживе той своє життя без дружби. Ібуде воно дуже безрадісним, хоч, може, й довгим. І не відчує він себепо-справжньому людиною. Бо найбільше ти Людина, коли щось робишдля друга. Пам’ятайте про це, хлопці!
…І хай ваша дружба буде міцна, як ці кам’яні брили доту, що є
пам’ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої
краплі крові… Г. П. Г. »

Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сиділи не
рухаючись і мовчали. І так, як тоді, на горищі в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув менез води, я раптом відчув шалену, гарячу радість від того, що він поруч, щощо він поруч, що
він мій друг, що ми помирилися. Невже я міг бути з ним у сварці?! І не розмовляти?! І проходити повзнього, наче незнайомий! Безглуздя якесь! Невідь що!

Але… невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!

Не вкладалося в голові! Хоч убий! Вибачайте, але я ще не міг звикнути до думки, що Гребенючка і –раптом – хороша, цяця!

…І я подумав: «Цікаво, мабуть, було б намалювати таку картину:
сидять троє після того, як загасили пожежу, – обідрані, брудні,
закіптюжені, але щасливі, як солдати-переможці…» І ще я подумав, що, мабуть, і Гребенючка, і Павлуша стануть – таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здібності? Бач, якого ж змія розмалював Павлуша. Красота, а не змій був. І раптом умене виникла несподівана думка: хоч би ким ми стали в
житті, а солдатами ми станемо обов’язково. Це точно. Кінчимо школу іпідемо в армію. І, може, навіть попадемо в ці табори, що в нашому лісі. Дополковника Соболя. Ото було б здорово! І будемо ми з Павлушею дружити найміцнішою, найвірнішою
солдатською дружбою – до останньої краплі крові.

Ну, а… Ганька? Гребенючка?

Ну, що ж, хай буде й Ганька!

Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у «Чапаєві».

Хай!

⇐ Предыдущая 1 2 34