Главная

Контакты

Случайная статья

• Автоматизация
• Антропология
• Археология
• Архитектура
• Биология
• Ботаника
• Бухгалтерия
• Военная наука
• Генетика
• География
• Геология
• Демография
• Деревообработка
• Журналистика
• Зоология
• Изобретательство
• Информатика
• Искусство
• История
• Кинематография
• Компьютеризация
• Косметика
• Кулинария
• Культура
• Лексикология
• Лингвистика
• Литература
• Логика
• Маркетинг
• Математика
• Материаловедение
• Медицина
• Менеджмент
• Металлургия
• Метрология
• Механика
• Музыка
• Науковедение
• Образование
• Охрана Труда
• Педагогика
• Полиграфия
• Политология
• Право
• Предпринимательство
• Приборостроение
• Программирование
• Производство
• Промышленность
• Психология
• Радиосвязь
• Религия
• Риторика
• Социология
• Спорт
• Стандартизация
• Статистика
• Строительство
• Технологии
• Торговля
• Транспорт
• Фармакология
• Физика
• Физиология
• Философия
• Финансы
• Химия
• Хозяйство
• Черчение
• Экология
• Экономика
• Электроника
• Электротехника
• Энергетика

РОЗДІЛ І Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич

ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ ЧАСТИНА ПЕРША, яку розказує Павлуша Завгородній Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо та його вірного друга і однокласника Павлуші Завгороднього в школі, дома і на безлюдному острові поблизу села Васюківки

РОЗДІЛ І Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич

– От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз
же! Бо такого втру маку – тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись уземлю
носами, й не дихаємо.

– Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене
знаєш!..
– Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро.

– Я вам дам метра! Я вам такого метра дам,
що...

–Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо –
нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.

Довго ще тривають переговори. Нарешті дід
востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і
почовгав за хату. Ми вилазимо з бур'янів.
Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п'ятипудова
льоха Манюня, противна й плямиста, як географічна карта.
Це через неї ми вскочили в халепу.
У нас була прекрасна, благородна ідея – провести під
свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у –Васюківці! Станція «Клуня»–станція «Крива груша». Три копійки в одинкінець. Родичі – безплатно. З учительки арифметики – п'ять копійок.

Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом –непередбачена катастрофа! – клята льоха Манюня провалилася в
наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти – дзуськи! І знялатакий вереск, що причовгав дід. Ну і...

Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро.. І поки ми працюємо, я вас
познайомлю з моїм другом.

Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів – Ява. В Індійському
океані. Ну, так Ява – це не острів.
Ява – це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за ім'я таке – Ява? То він сам себе так
назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я – Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Іван» у нього такпрозвучало, але причепилось оте «Ява» до нього, як реп'ях дособачого хвоста.

У них взагалі вся сім'я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід
(ви уже з ним знайомі) – мисливець завзятий, на полюванні, коли
стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо в нього ліве око без правого не
примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується. Алеж і б'є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б'є!
Городські мисливці тільки ахають.
«Ви, дедушка, абсолютний чемпіон», – кажуть.
Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх
плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом якзакричить:

– Опозогив! – Вона букву «р» не вимовляє. – Маму-депутата навсе село опозогив. Загаза чогтова!

Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди й очі подіти. Стоявстояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза – тільки п'ятамизалопотів.
Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.
Ява сам говорив:

– Ми, – говорив, – з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров. Точноточно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?

– З фантазією, – підтакував я.

– Треба, щоб усі про нас говорили. Треба, щоб слава про насгриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня.

– Треба, – погоджувавсь я.

І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої
слави.
А то якось влітку Ява сказав:

– Давай влаштуємо бій биків. Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне
кіно дивилися «Тореадор»?

– Ага... То й що? – Тореадори – це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут –тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки – бійбиків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Трансляціяпо радіо і по телевізору

Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору івзагалі...
Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати подробиці.
Насамперед – бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була
відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам
зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землюгребе ногами, як екскаватор.
Цього літа один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигоні
голий-голісінький – загоряв. І раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугайза ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить – не втече. А тут
телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на стовп видряпався –
досі невідомо. Але факт – півдня загоряв на ізоляторах, тримаючись задроти, аж поки не під'їхав комбайнер Микола на комбайні і не знявйого. Дачник штани надів і одразу на станцію: додому їхать. Ні, хай збугаєм Петькою вороги наші б'ються.

– Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде несказано, що обов'язково має бути бик.

Ява задумався:

– Хтозна, може й так.

– Тоді, – кажу, – кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не
придумаєш.
– Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.

Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону.
У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився
нам у спадщину від однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік.
У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я
його пам'ятаю стільки, скільки взагалі щось пам'ятаю. Він висів над
моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумеднихцуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами.

То були Цюця, Гава і Рева, про яких мені мати колись розповідала
різні «баналюки», аж поки я не засинав.
Килимок і капелюшок – то був наш тореадорський реманент. По
дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повнійбойовій готовності.

Ява поправив на голові капелюшка, підтягнув штани, взяв мого
килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став під ходити до
Контрибуції.

Підійшов до самісінької морди і почав вимахувати килимком перед
очима. Контрибуція – анічичирк! Спокійнісінько щипає собі траву.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула
морду.
Ява роздратовано верескнув і щосили хльоснув її килимком.
Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви
хвостом.
Ява знову забіг наперед і почаввитанцьовувати...
Він раз у раз міняв тактику: то підходив до
корови потихеньку і несподівано бив килимком, то
підскакував з розгону, то набігав збоку. Контрибуція
не приймала бою. Один раз, коли Ява схопив
Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на
нього своїми сумними очима і сказала:

– Му-у!

Уперекладі з коров'ячої це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене». Але ми вчасно не зрозуміли попередження. Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Нарештірозлючений Ява крикнув:

– Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся?.. Ну, то я сам!
Він розмахнувся і дзибнув Контрибуціюногою по губі. І раптом... Раптом я побачивЯву десь високо в небі. І звідтам, з неба, почув йоговідчайдушне верескливе:

– Вва-вай!

Він почав бігти, по-моєму, ще внебі. Бо коли ноги його торкнулисяземлі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був нашєдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілігейзери води й грязюки. Контрибуція бігала навколо і мукала на нашу адресу якісь своїкоров'ячі прокльони. Ми стояли і мовчали.

Довго ми тоді стояли з Явою. Півгодини, не менше. Аж покиКонтрибуція не заспокоїлась і не відійшла. Вона ще була дуже гуманнай благородна корова, ця Контрибуція. Бо вона підкинула тореадораЯву не рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли, нещасні йбрудні, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадаланам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями.

І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро,
Контрибуція виглядав з корівника і співчутливо дивиться на нас
– Все, діду, здається. Так, як і було. Правда ж? – несміливо питає Ява, притоптуючи ногами свіжу землю.

Дід криво дивиться на нашу роботу – видно, що він не дужезадоволений. Але каже:

– Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз щось таке – вуха пообриваю ісвиням викину.

Тулячись спинами до самих бур'янів, ми боком проходимо повз діда і, як тільки минаємо його, щодуху біжимо. Ми сидимо у картоплі під вишнею.

– Слухай, – раптом каже Ява, – а давай зробимо... підводного човна.
– Давай, – не задумуючись, кажу я. І тільки тоді питаю: – Аз чого?
– Із старої плоскодонки. Отої, що біля верби... напівзатоплена. Воду
вичерпати, дірки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отутперископ. Отут люк. На дно баласт.
– А двигун?

– На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Абипідводний.

– А дихать?

– Через перископ.

– А на поверхню як випливати?

– Баласт викинем і випливемо.

– А як водою заллє і затопить?

– Ти що – плавати не вмієш? От іще! «Як? Як? » Дулю з маком з тобоюзробиш!

– Сам ти дуля з маком! Який розумний!
– Та ну тебе, – сказав Ява уже примирливо. А я й зовсім не відповів
нічого – сьогодні сваритися не хотілось.
Ми проходили повз старий набокуватий колодязь із журавлем, з якогодавно вже й воду не брали – так замулився. Я перехиливсь і голоснокрикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: «Го! »Тільки виляски пішли – наче аж до центру землі.

І раптом у ці виляски вплелося жалібне тонке скімління. Я нашорошиввуха.
– Яво! – кажу. – Там хтось є.

Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з
глибини плаксиве щеняче скімління. Ми перезирнулися.
– Якась свиня вкинула туди цуцика, – сказав Ява.
– Треба витягти, – сказав я. Хоч міг цього й не говорити. Бо він такимтоном спитав, що то вже була й відповідь.

– Значить, так, – сказав Ява. – Я сідаю у цеберку й опускаюся. А ти
мене держиш.

– За що! Хіба я тебе так вдержу?

–Ми, знаєш що, вірьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. І ти
тягтимеш. Дуже зручно.

– А де взять вірьовку?

– А ондо припиначка.

– Так на ній же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?
– Коза так погуляє, ніде не дінеться.

– Мме-е-е! – радісно проспівала одв'язана коза і негайно побігла в
шкоду. Та нам ніколи було її виховувати.
Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до брусапереваги на короткому плечі журавля.
–-– Попускай! Попускай потроху! – скомандував Ява.

Операція почалася.

Спуск пройшов нормально. Я кинувся до зрубу:
– Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?
– Атлічно! Пульс нормальний. Невагомості нема. Тиск триста
атмосфер. Прийняв на борт потерпілого товариша Собакевича. Тягнишвидше!

Я кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками і почав
тягти. Ого-го! Ну й важко! Тягну, аж присідаю. Всіма силами своїми, всієювагою тіла свого тягну за припиначку вниз.
Перший на землю ступив «товариш Собакевич» – кудлате, капловухеруде цуценя, а тоді вже Ява.
– От хотів би я знати, хто його туди вкинув, – сердито проскрипів
Ява. – Ноги б повисмикував!

– Якийсь фашист хотів позбутися, – сказав я. Цуценя, схиливши набікголову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянулона мене і заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося.
Ми одразу сподобалися одне одному.

– Гайда на річку! – сказав Ява. – Треба помити Собакевича – бач
який!
Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, – не викликаловже ніякого сумніву. Ім'я, жартома дане йому Явою у смердючій темрявіколодязя, пристало до нього одразу й назавжди.
Ми побігли до річки.

Підводний човен з плоскодонки навічно потонув у забутті...

РОЗДІЛ ІІ
«Вермахт!.. Двадцять залізних!.. »